30 січня 2017 р.

УКРАЇНА-МАЙДАН: КОНТРРЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ По слідах виступу архієпископа Ігоря ІСІЧЕНКА, професора, доктора філологічних наук, Харків

Хочу висловити повну підтримку всього, що написав шановний архієпископ та доктор наук Ігор Ісіченко, бо сам випробував те свавілля, яке вчинялося чинушками Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна протягом багатьох років, особливо з приходом на посаду ректора (трохи дивним чином) В.С. Бакірова. Згоден із твердженням автора, що «вища школа остаточно позбудеться креативних особистостей», крім одного моменту – практично, це вже сталося. Згоден з тим, що визначення подій Майдану 2013 – 2014 років як Революції Гідності «допомагає збагнути глибинні механізми суспільного вибуху». Чудово сказано: «Ніхто й ніщо не змогло б спричинити цей вибух, крім накопичуваної роками зневаги влади до національної гідності українців, до громадянських прав і свобод наших співвітчизників». Людська особистість дійсно знищувалась під час панування КПРС: «Не ситуативне падіння цін на нафту, а витончена система розчавлювання комуністичним режимом людської особистості робила СРСР неконкурентоспроможним марґіналом в епоху високих технологій». Але я не вважаю, що події Майдану дійсно призвели до того, що Революція Гідності дійсно сталася. Думаю, що це ще попереду.

На жаль, отримання Україною незалежності не дало очікуваних результатів. І це є результатом того, що до влади (таке бажане слово для нахабних політиканів) лізли ті, хто без високого крісла не міг стати помітним у суспільстві – демагоги-популісти, політикани, представники кримінальних олігархічних груп, які у владі бачили додаткові можливості збагачення. Так відбулося зрощення владних, кримінальних, політиканських та бюрократичних інституцій, яке було добре вираженим під час панування (саме такий термін) Кучми, а потім – Януковича, і цей патерн влади, на жаль, перейшов і у наш час панування Порошенка. Все було зроблено чітко: з початком Майдану відомі особи з букету Кучми – Яценюк, Турчинов, Порошенко ... – вилізли на сцену, надягнули маски майданівців, але це був тільки спектакль, влаштований владниками: справжня, прихована, мета полягала у тому, щоб, скориставшись рухом людських мас, розчистити собі крісла у найвищих кабінетах. Суть подій чітко показана Ігорем Ісіченком: «зберегти релікти командно-адміністративної системи було несумісним із об’єктивним пошуком цивілізаційної перспективи найбільш креативною частиною нації», бо держава в принципі не може існувати без панування чиновника над пересічними громадянами. Ми маємо дуже неприємну ситуацію: суспільство «керується» (хоча ним не можна керувати) купкою чиновників-у-законі, тобто тими, слово яких має сприйматися громадянами, як закон. Тому владні структури протягом багатьох десятиліть заповнювалися доволі неприємними особами: по відношенню до вище-стоячих вони втілювали програму підлабузництва (треба було показати свою прихильність до начальника та згоду виконувати вказівки), а по відношенню до пересічних громадян – тотальну зверхність, безцеремонність, презирливість, пихатість ..., забуваючи про те, що вони утримуються за рахунок платників податків, тобто мають бути функціонерами. Саме владо-центрована «організація» суспільства стала чи не головним гальмом розвитку суспільства у бік звільнення пересічної людини, отримання нею реальної можливості самій приймати рішення, бо хто приймає рішення, той живе. А у нас суспільство, якщо воно таким є, масово представлене одержавленою людиною, тією, яка віддала своє право приймати рішення та свою гідність за «турботу» про неї з боку держави, хоча такої турботи в принципі не може бути. Ось ми і маємо проблему за проблемою. А як вірно висловився І. Ісіченко, «ставлення до людської гідності визначає вододіл між демократією і тоталітаризмом», а відтворення людської гідності – це ледве не важливіша інтенція нормального демократичного суспільства.
Ось чому «очевидна хвиля розчарування, котра наростає нині в Україні, визначається браком реальних структурних змін, які можна було б відчути на особистому рівні, у вимірі відносин громадянина і влади». А питання у тому, що ось ці можновладці ніякими громадянами країни-України не є, тобто формально вони такими є, бо мають українські паспорти, але мають паспорти й інших держав, до яких у будь-який момент готові втекти. Вони не живуть проблемами країни, вони живуть власними проблемами, використовуючи потенціал країни для особистого збагачення. У цьому суть питання! І таке ми маємо протягом ось вже 25-ти років!
Але Гідність та Культура (можна говорити й про культуру гідності) самі собою не відроджуються, це те, що формується в людських спільнотах шляхом тривалої саморефлексії, бо гідність у тоталітарній державі – річ небезпечна. Культуру можна швидко знищити, а відновити методами зовнішнього впливу практично неможливо. Так було і за радянських часів, коли людська гідність була розтоптана. Перепоною у цьому важкому процесі стає владна вертикаль, а «без руйнування посткомуністичної вертикалі відносин, без реалізації інтенцій Революції Гідності Україна прирікає себе в сучасному світі на статус вічного аутсайдера». Чи є розуміння цього на державницькому рівні? На жаль, в Україні ми маємо зворотне: чим далі ми відходимо від часів отримання незалежності, тим більше проявляється прагнення владників повернутися до часів радянського періоду, надто вже їм подобається бути над людьми, нависати над ними, що вони і роблять. Вони – головні, перші особи! Отже, їм не до «маленьких», не до «другорядних» людей - це щось там, знизу, верещить, чогось хоче ...! Поведінка наших горе-президентів все більше нагадує поведінку компартійних генсеків. Вони настирливо лізуть на телеекрани, коли йдеться про щось позитивне, намагаючись спроектувати це позитивне на свої персони. І представникам нинішньої влади особливо вихвалятися нема чим. Вже більше 2,5 років ми чуємо про безвіз, якого боїться (і недарма) вся Європа, в той час, як треба проводити серйозні реформи всередині країни, мета яких – формування нових стосунків між членами суспільства, і не тільки у сфері бізнесу. Слід працювати в напрямку різкого зменшення владної ієрархії, а у нас вона тільки укріплюється. В Україні виникла така собі скособочена владно-олігархічна еліта, всередині якої йде жорстка боротьба за позиції, що відбирає у країни останні сили, і ця «еліта» демонструє глухоту до голосів «знизу», хоча цей самий «низ» і є країна. Неможливо дивитися на український політикум – це купа знахабнілих паханів, які постійно брешуть, чим принижують громадян України. У такому політикумі відсутня опозиція – ми маємо клани, які весь час гризуться між собою. А подивіться, що робиться в міністерствах! Хто ці люди? Як ці люди туди потрапляють? Не дивлячись на критичний стан з зарплатами і пенсіями, владники призначають собі надмірні (доходить до кількох мільйонів) зарплати, у такий спосіб демонструючи зневагу до пересічних громадян. Нашому суспільству не потрібна така, з дозволу сказати, влада. Наслідком її діяльності є те, що Україна кожного року втрачає величезну кількість талановитих людей, які шукають світові домени творчості, де людина може розкрити свій потенціал. Політикани перетворили країну на болото, і з цього стану дуже важко вийти. Україні слід рухатись у бік розбудови горизонтальних стосунків, які мають базуватися на так званій меро-культурі у її найбільш позитивному варіанті – меритократії як царстві розуму, яка охоплює всі верстви, тоді вона також стане доменом творчості. Йдеться про поступове перетворення українців на суцільну інтелектуальну світову еліту. Це має бути новою інтенцією українського суспільства. Але задля цього слід міняти всю систему відносин в освітній, науковій, виробничій, бізнесовій сферах. На провідних позиціях мають перебувати не політикани-пристосуванці-популісти (таких вистачало й на Майдані), не футболісти-міліонери, не боксери-міліонери не представники поп-культури (на кшталт Верки Сердючки), а інтелектуали, які мають повести за собою все суспільство.
Вкрай проблемним стало питання столиці - Києва. Я неодноразово писав, що столичність має відношення тільки до установ державного управління, а не до всього міста чи навіть області. Але ми весь час чуємо те саме, ніяких змін. Тільки прокричали про децентралізацію, яка, як і багато іншого, виявилася фейковою. З Києва ми чуємо, що регіони у минулому році отримали, здається, 44 млрд. гривен, але має бути навпаки – не Київ має видавати зібрані з регіонів гроші, а регіони мають виділяти Центру певний відсоток, якого має вистачати на підтримку виключно державницьких функцій (поки держава існує), а не на процвітання столиці за рахунок інших територій. Про це вже писалося (див. матеріал за адресою: ...). Дуже цікаво, «Антей» у Києві прогресує, а авіаційний завод у Харкові лежить вже багато років! Вражає різниця у зарплатах і пенсіях киян та жителів інших регіонів: виникає питання: на яких підставах це має місце, невже у Києві люди є кращими фахівцями? Ні, знову все йде згідно з застарілими схемами, бо хто з вищих дозволить залишати гроші в регіонах – а як їх там красти! Тому ми і маємо Донбас!
Боюсь, найбільшою проблемою в Україні стала проблема Культури. За період незалежності культура знизилася до критично небезпечного рівню. Це стосується буквально всього. Критична ситуація склалася у науковій сфері, де панують, з дозволу сказати, «головні» та «видатні», які самі себе так визначили, а ще – має місце величезний тиск на викладачів і науковців з боку МОН, про що чітко пише шановний І. Ісіченко: «Від Революції Гідності ми очікували формування у вищій школі атмосфери довіри, підтримки особистих ініціатив, заохочення творчості. Зрештою, нові інформаційні технології дозволяють звільнитися від паперової звітності. Натомість ми одержали цілком протилежне: невпинне наростання валу паперів, що їх мусили заповнювати спершу керівники підрозділів, а згодом уже й кожен викладач», а також: «Чи здатні виховати цю верству українські університети? Ні, доки в нас існує атавістична структура управління освітою й контролю над нею. Адже заляканий чиновниками від науки педагог, зв’язаний сотнями циркулярів і приписів, поставлений під жорсткий контроль вищих інстанцій, здатен виховати лише слухняного виконавця, а не мужнього борця за істину, готового протистояти застарілим стереотипам». Складається враження, що чиновники МОН прийшли з минулих часів і не спроможні втілити нові форми організації ні звичайної, ні вищої школи. Більше того, виникла асиметрія між київськими «видатними», які визначають, кому бути, а кому – ні, та працівниками інших регіонів. Але у нормальній державі такого не повинно бути.
Надважливою складовою культури є ставлення до Природи. Маємо жахливі приклади бурштинової, піщаної, лісової лихоманки, які призводять до винищення лісів і річок, насторожує так звана земельна реформа, націлена на продаж земель так званого сільськогосподарського використання, а це  - близько 75% площі країни, і ніхто не замислюється над тим, скільки і яких земель необхідно виділити для сталого функціонування біосфери, яка є нашим домом, хоча концепція країни» Біосфера» розроблена доволі давно. Слід виходити саме з цього: спочатку виділити те, що потрібно для відновлення функції біосфери, а потім вже виділяти землі для життєвих потреб української спільноти, враховуючи те, що все змінюється. Відповідно, має бути спеціальна програма, що дозволить вирішити це питання. Але в Україні красавці-владники в кріслах чекають, коли можна бути хапнути землю (вони вже це зробили!), щоб потім торгонути і заробити ...  І недарма шановний І. Ісіченко згадав сотні гектарів, відібраних у харківської громади, з дозволу сказати, мером міста паном Г. Кернесом. Цікава історія: почали розслідування і тут же замовкли! Для чого це було зроблено? Може просто Г. Кернес недоплатив, не відвіз до Києва всю суму? Ось йому і нагадали.
Надзвичайно складним питанням української культури є мова. Просто дивно: через 25 років отримання самостійності у багатьох регіонах люди не вважають за потрібне вивчати українську мову. Я був вражений тим фактом, що кримські татари, що приїхали з Криму, досконало володіють українською, а у тому ж Харкові, Дніпрі, Запоріжжі нащадки козаків українську не знають! Оце так попрацювала радянська влада! Сьогодні ставлять питання про рік англійської, рік німецької, рік французької ... мов, але жодного разу не було акцентовано увагу на українській мові, яку й досі багато хто вважає мовою простолюдинів. Нам кажуть, що йде м’яка українізація, але ми цього не помічаємо. В Україні, виявляється, можна спокійно жити, взагалі не володіючи українською мовою! А про поширення української мови на територіях проживання етнічних українців (особливо в Росії, де абсолютну їх більшість переписали руськими) годі й говорити.
Отже, як зазначає І. Ісіченко, «відбувається щось цілком протилежне, альтернативне Революції Гідності. Відбувається контрреволюція гідності». Але я би так не сказав. Питання в тому, що Революція Гідності, розпочавшись, була вправно загашена політ-дільцями, які дуже швидко зорієнтувалися. Тому, як я вже писав, Революція Гідності тільки починається. І те, що станеться незабаром, має стати кінцем цієї знахабнілої влади! Нам потрібен інший устрій системи керування країною, нам потрібні менеджери-інтелектуали, а не вихідці з ринків, нам потрібен конкурс фахівців, а не штовханина брехливих воротил від політики.
Українці, є тільки одна можливість зупинити падіння України у прірву небуття — покінчити з київським щурятником, який “керує” державою на основі брехні!

Доктор географічних наук Олекса Ковальов, Харків. 

СЛАВА УКРАЇНІ!                         ГЕРОЯМ СЛАВА!


Її наслідки неважко спрогнозувати. Вища школа остаточно позбудеться креативних особистостей

Ігор Ісіченко
18 січня, 2017 

Притягнення до суду й арешт Юрія Сиротюка сприймаються за один із найпоказовіших символів суспільних змін в Україні, що настали після Майдану. Адже, якщо вірити популярному переказові, саме Сиротюк і був автором визначення подій листопада 2013 — лютого 2014 рр. як Революції Гідності. А саме таке визначення допомагає збагнути глибинні механізми суспільного вибуху. Ніхто й ніщо не змогло б спричинити цей вибух, крім накопичуваної роками зневаги влади до національної гідності українців, до громадянських прав і свобод наших співвітчизників.
Врешті-решт ставлення до людської гідності визначає вододіл між демократією і тоталітаризмом. Неминучість краху диктаторських режимів обумовлюється станом несвободи, що унеможливлює вільний науковий і творчий пошук. Не ситуативне падіння цін на нафту, а витончена система розчавлювання комуністичним режимом людської особистості робила СРСР неконкурентоспроможним марґіналом в епоху високих технологій. І прагнення посткомуністичних еліт України часів Кравчука, Кучми, Ющенка та Януковича зберегти релікти командно-адміністративної системи було несумісним із об’єктивним пошуком цивілізаційної перспективи найбільш креативною частиною нації.
Очевидна хвиля розчарування, котра наростає нині в Україні, визначається браком реальних структурних змін, які можна було б відчути на особистому рівні, у вимірі відносин громадянина і влади. Владна вертикаль несе в собі архаїчну засаду домінування чиновника над тим, чиїм коштом утримується чиновник — громадянином, платником податків. А саме він, звичайний громадянин, мав би відчувати себе в державі господарем, творцем її майбутнього. Без руйнування посткомуністичної вертикалі відносин, без реалізації інтенцій Революції Гідності Україна прирікає себе в сучасному світі на статус вічного аутсайдера. Хоч скільки б грошей позичали нашій владі західні донори, вони зникатимуть, ніби в піску, без власної креативної верстви, вільної в творчому пошуку, захищеної від чиновницького хамства й нав’язливого контролю.
Чи здатні виховати цю верству українські університети? Ні, доки в нас існує атавістична структура управління освітою й контролю над нею. Адже заляканий чиновниками від науки педагог,  зв’язаний сотнями циркулярів і приписів, поставлений під жорсткий контроль вищих інстанцій, здатен виховати лише слухняного виконавця, а не мужнього борця за істину, готового протистояти застарілим стереотипам. Недарма ж бо Євангеліє застерігає: «Учень не більший за вчителя» (Мт. 10:24).
Я працюю в університеті з початку 1981 року. Тому й можу цілком відповідально стверджувати, що відтоді ніколи, навіть у часи брежнєвського застою, викладач української вищої школи не був настільки поневолений системою державного контролю, як зараз. А в освітній системі СРСР Україна вважалася найбільш забюрократизованим тереном, з яким міг змагатися лише Узбекистан!
Наші колеги, що потрапляли на викладацькі посади в західноєвропейські університети, згадували про свої наївні намагання допитатися в завідувачів кафедрами, як оформлювати робочі плани й програми, куди записувати інформацію про проведені лекції. Українські професори не вірили, що цього всього може не бути в університеті. Вони не могли прийти до тями від несподіваного відкриття: їм довіряють!
Від Революції Гідності ми очікували формування у вищій школі атмосфери довіри, підтримки особистих ініціатив, заохочення творчості. Зрештою, нові інформаційні технології дозволяють звільнитися від паперової звітності. Натомість ми одержали цілком протилежне: невпинне наростання валу паперів, що їх мусили заповнювати спершу керівники підрозділів, а згодом уже й кожен викладач.
З’явилися журнали для планування роботи викладача, один примірник яких зберігається на кафедрі, а другий — в учбовій частині. Крім звичайного навчального навантаження, необхідно стало запланувати свою методичну, методично-організаційну, наукову, виховну роботу згідно з кожним з цих розділів.  Якість роботи кафедри стала визначатися наявністю на ній 25 видів документації, а викладач мав підготувати й зберігати на кафедрі навчально-методичний комплекс з дисципліни, що містить програму, конспект лекцій, матеріали до практичних занять і самостійної роботи студентів, критерії оцінки успішності, комплекти контрольних завдань і екзаменаційних білетів, методичні вказівки до індивідуальних завдань, графіки самостійної роботи студентів.1

Далі — більше. Декларуючи поступове скорочення аудиторного навантаження викладачів (лекцій, практичних занять, консультацій тощо) до 600 годин, Міністерство освіти й науки вирішило допильнувати: а чим займаються викладачі в решту робочого часу? Виходячи з тривалості робочого тижня в 36 годин, кожен мусив розпланувати своє річне навантаження так, аби воно сягало не менш ніж 1512 годин на 2014—2015 навч. рік, а в 2015—2016 році — не менш ніж 1548 годин. З’явилися таблиці на 24 сторінках для розрахунків робочого часу. З них ми довідалися, що, скажімо, розробка робочої програми навчальної дисципліни обсягом менше трьох кредитів має займати до 30 годин, підготовка конспектів лекцій — 30 годин на один кредит, підготовка до практичного заняття — 1,5 години на одну годину заняття, виступ з доповіддю на науковій конференції в Україні — 20 годин, а за кордоном — 50 годин.1

Прикметна градація вводиться для оцінки значущості наукової публікації. Якщо монографія опублікована в провідному видавництві, включеному до окремого списку, вона оцінюється в 200 годин за кожен друкований аркуш (40 000 знаків), якщо публікується в інших видавництвах за рекомендацією вченої ради університету — в 100 годин за друкований аркуш, а коли ти видав монографію самостійно поза видавництвами спеціального списку, то вона взагалі не враховується, хоч буде якою завгодно геніальною. Так само й наукові статті. Публікація статті у виданнях, індексованих у науковометричних базах SCOPUS та Web of Science, приносить 150 або 100 годин, а в інших виданнях — 40 годин. Зважмо на те, що в Україні немає літературознавчих видань, індексованих у базах SCOPUS та Web of Science.
Можна було б посміятися з дилетантських спроб знайти одиниці виміру дослідницької праці, якби слідом за цим не запроваджували жорстку звітність за виконання запланованих робіт.
Увесь Харків був заінтригований минулого року широко розрекламованими обшуками в помешканнях міського голови та його співробітників. Юрій Луценко заявив про розпочату кримінальну справу «щодо організації схеми з розкрадання 654 га землі Харкова на суму 4 млрд грн». І що ж? Наш непереможний Геннадій Кернес вкотре посміявся з київських опонентів, а кількаденна праця понад сотні працівників спецслужб виявилася марною.
Натомість про працю контрольно-ревізійного управління Міністерства освіти й науки в Харківському політехнічному інституті — одному з кращих вищих навчальних закладів України — цього не скажеш. Переповідають про дріб’язкові перевірки викладацьких журналів, перерахування виконаних годин, які завершилися тріумфом КРУ: багатотисячними штрафами, накладеними на тих, у кого знайшли помилки в звіті про виконану методичну й наукову роботу. В країні, де чотири мільярди зникають безслідно, виявляється, жорстоко карають неуважних педагогів і науковців, які не знайшли, чим відзвітувати за одержані копійки.
Тепер надходить черга Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна — найстаршого університету Наддніпрянської України, що роками входить до першої трійки в загальнонаціональних рейтингах вищих шкіл. І ось уже другий місяць викладачі з тремтінням переглядають свої журнали, таблиці навантажень та інші документи, відчуваючи себе підсудними на якомусь абсурдному слідстві.
Що це, як не нищення гідності тих, хто мав би складати інтелектуальну еліту України? І чи варто дивуватися, що з кожним роком усе менше стає охочих вступати до аспірантури й пов’язувати себе з науковою та викладацькою працею?
Ми часом гірко іронізуємо над дільничними лікарями, котрі замість огляду хворого змушені займатися заповненням лікарняного листа. По суті, університетський професор еволюціонує в тому самому напрямку. Можна зрозуміти логіку успадкованого від СРСР освітнього відомства. Воно не здатне реформуватися, несумісне з динамікою наукового пошуку й педагогічного лідерства. Для пересічного працівника міністерства, обласного чи районного управління освіти здалося б єрессю саме припущення, що він покликаний допомагати педагогові, а не керувати ним. Що найстрашніше — чиновник від освіти не вміє шанувати людської гідності. Аби переконатися в цьому, досить зайти до будь-якого кабінету національної мережі освітніх відомств. Змушене імітувати реформи, міністерство інтерпретує їх у звичному ключі: винаходячи все нові й нові приписи, інструкції, деталізуючи до дріб’язкових нюансів систему контролю над педагогами. Відбувається щось цілком протилежне, альтернативне Революції Гідності. Відбувається контрреволюція гідності.
Її наслідки неважко спрогнозувати. Вища школа остаточно позбудеться креативних особистостей. Натомість чудово приживуться в цій системі тотального контролю пасивні виконавці, здатні оперативно виконувати інструкції, готувати бездоганні звіти, мовчки приймати найбезглуздіші вказівки. Зрештою, вони знайдуть кошти для оплати послуг найманих авторів і публікації під власним іменем книг і статей у рекомендованих видавництвах. Ну а талановитій українській молоді лишається один шлях — у Гарвард, Кембридж, Париж, Рим, туди, де немає журналів взаємовідвідувань і прискіпливих перевірок, а панує атмосфера інтелектуальної свободи й пошани до людської гідності.

Архієпископ Ігор ІСІЧЕНКО, професор, доктор філологічних наук, Харків

4 коментарі:

  1. Олекса Ковальов "Номад"2 лютого 2017 р. о 14:13

    Ось у чому полягає проблема української мови в Україні: якщо люди не розмовляють українською і не вважають за потрібне її вивчати, то це означає тільки одне - їм непотрібна й сама Україна. І про це нам кажуть вже люди з Заходу:
    http://novynarnia.com/2016/12/24/zhebrivskiy-rosiyska-mova-instrument-gibridnoyi-viyni-proti-ukrayini-yak-kolis-nevinna-georgiyivska-strichka/
    І тоді виходить, що в Україні проживають не жителі-українці, які є носіями української культури, перш за все мови, а така собі пластилінова маса, яку можна завантажити будь-якою мовою, будь-якою культурою, будь-якою орієнтацією, у тому числі так званим "русским миром", а можна німецьким, англіським ... Ось чому я постійно ставлю питання: при наявності проблем з поширенням української, у нас вводять то рік англіської, то рік німецької, далі будуть інші роки ... А поки що серед нашої молоді вкрай швидко поширився прояв "русского мира" - руський мат! Йдуть молоді хлопці та дівчата і на всю вулицю, абсолютно не соромлячись, висловлюються руським матом! Отже, навіщо та українська, до речі, позбавлена таких висловлювань, якщо є дуже проста у спілкуванні, всім зрозуміла "мова" руського мату. Так як будемо далі, потрібна нам Україні, чи ні?

    ВідповістиВидалити
  2. Олекса Ковальов "Номад"6 лютого 2017 р. о 14:38

    На жаль, ми маємо в країні надзвичайно багато проблем, які нинішнє керівництво не може й не хоче вирішувати. Однією з таких проблем є те, що в Україні влада робить все, щоб зменшити до критично низького рівню щільність інтелекту. Це має своє пояснення. Інтелектуали, по-перше, є самодостатніми і для того, щоб працювати, не потребують вказівок, по-друге, вони є критично-мислячими, що владниками сприймається як загроза їх владі. Тому має місце така величезна різниця між країнами Заходу і тими, що до них підтягнулися, та Україною, точніше, її адміністративно-бюрократичним апаратом: перші конкурують за інтелектуалів, друга намагається їх позбутися. І Майдан, на жаль, у цьому плані нічого не змінив. Цікаво, що це було характерним і для СРСР, отже, Україна сьогодні є звичайним продовженням СРСР, дещо трансформованим, а саме - олігархізованим. Це і веде до катастрофи.

    ВідповістиВидалити
  3. Олекса Ковальов "Номад"7 лютого 2017 р. о 17:21

    Не можна не дивуватися! Поведінка, з дозволу сказати, більшості народних депутатів (варто б поставити в лапках) ставить питання про те, що вибори, як форма утворення законодавчої влади, себе просто вичерпала. Ці вибранці-небожителі спокійно займаються своїми бізнес-справами або відпочивають. А як справи з електронними деклараціями? Ніяк! Там ситуація дуже проста: є величезні "заробітки", які невідомо звідкіля взялися, але ніхто їх не чіпає! Ось і всі "зміни" - "здобутки" "нової" влади.

    ВідповістиВидалити
  4. Олекса Ковальов "Номад"8 лютого 2017 р. о 15:45

    Приходиться весь час акцентувати увагу на тому, що стягування всього найбільш привабливого до Києва вже дало свої негативні результати - маємо Донбас. Тепер у Києві вже рахують, скільки місто отримає під час проведення "Євробачення - 2017". Перепрошую, але хто отримав перемогу у 2016-му, Київ чи Україна? Думаю, Україна. Отже, ці надходження мають надійти до державного бюджету і розподілені так, щоб вони допомогли вирішити найбільш важливі для країни питання, а не пішли тільки на пригодований Київ.

    ВідповістиВидалити