11 квітня 2016 р.

УКРАЇНА - МАЙДАН: ЯКЩО НЕ МАТИ КУЛЬТУРНО-ЕНЕРГЕТИЧНОГО СТРИЖЕНЯ, УКРАЇНА, ЯК КРАЇНА, РОЗЧИНЕТЬСЯ У СВІТОВОМУ ОКЕАНІ СОЦІУМІВ

Ковальов О.
Men of integrity, by their very existence, rekindle the belief that as a people we can live above the level of moral squalor. We need that belief; a cynical community is a corrupt community.
John W. Gardner

Хотілося б висловитися з приводу того, що відбувається в Україні та з Україною як державою, і чим це може завершитись для неї.
В першу чергу зазначу, що будь-яке соціальне утворення, щоб бути помітним, вираженим на світовій арені, повинно мати потужну внутрішню організацію, яка робить його цілісністю. Що мається на увазі? Вже точно не військовий потенціал, бо він є похідним від всього того, що має відношення до культури країни, не він забезпечує міцність країни, а загальний потенціал культури, в першу чергу – загальнолюдської та етнічної: культури слова, культури виробництва, культури комунікації, культури науки, культури керування, культури політики, правової культури, культури мистецтва, культури праці, культури побуту, культури охорони здоров’я, культури правоохоронних органів, культури релігії-віри, але в першу чергу – культури ставлення до Природи (перш за все – до Землі[1]) та Людини. Може я щось важливе випустив, можна доповнити (я все одно не буду розглядати всі аспекти, але ці субполя культури формують поле загальної культури країни, яка входить у світове поле культури в цілому. Потужність країни забезпечується довірою між людьми, наявністю єдиних правил життя, яких дотримуються всі члени спільноти, високою освіченістю, відсутністю корупції, лицемірства та брехні. Культура – це з’єднання відібраних часом і ефективних режимів функціонування окремих жителів та їх груп у самих різних життєвих сферах, основою яких є відносини між індивідами. 

Чому це так важливо? Тому, що завдяки культурі будь-яка країна стає подібною до відносно самостійного потоку, що рухається у загальному світовому потоці соціумів, не змішуючись з іншими потоками - завдяки своїй неповторності, унікальності, відтворюючи свій режим руху, свою особливу траєкторію, водночас залишаючись його частиною. Люди прагнуть потрапити не стільки туди, де можна більше заробити, скільки туди, де вище культура, має місце повага до людини, в той же час сильні люди не мотаються по світу, а намагаються створити позитивне середовище навколо себе. Як же виглядає Україна в плані виділених акцентів? Чесно кажучи, вкрай невиразно.
Культура слова. Я добре пам’ятаю радянські часи. Так званий «руський мат» (найвиразніший пряв «Русского мира» та «Русской весны», бо чим їм ще вихвалятися!) у крупних містах України був рідкістю, це була мова шпани, сявок. У 1979 році з експедицією я опинився у алтайському Бійську, де був вражений – там матірщина була звичайним сленгом. А в Україні ще у 50-тих роках минулого століття у селах сходу матірщини не було взагалі! Перемішування людей між регіонами великої держави (відома політика Кремля, метою якої було утворення єдиного одноманітно-руськомовного радянського народу), привело до того, що цей сленг став поступово заповнювати Україну разом з його носіями. На той час було важко відстоювати безматірщинну культуру українців. Що ж маємо на сьогодні? Сьогодні можна почути, як цей сленг застосовують у розмові школярки, студенти вузів, не кажучи вже про робітників, селян. Що це таке?
Це - здача позицій української культури! 
Національна мова. За переписом 1896 року (та у наступні три десятиліття) в межах Харківської губернії україномовні складали більше 88% жителів. За радянських часів ця кількість зменшилася суттєво (більше, ніж удвічі)! Причини відомі. Сьогодні, як показали події Майдану, є велика маса тих, хто взагалі не сприймає українську, як повноцінну і самодостатню мову великого народу, який є рівним серед рівних, а є й такі, що спростовують існування українців як самостійного етносу (наслідок життя в СРСР, який аж ніяк не був союзом). Українська мова винищена майже повністю у великих промислових центрах Сходу, на Кубанщині (у 1926 році тут українці складали 66% населення, у попередні десятиліття – до 80%, сьогодні за офіційними даними – 1,5%; до 1929 року у Краснодарі діяв Український університет – вже точно не для московітів), Ставропіллі, Ростовщині, Вороніжчині (у 1926 році на Дону українці складали 49% населення, і це при відомій політиці Москви), Білгородщині (у районах Східної Слобожанщини – території Курщини та Білгородщини, прилеглі до Харківської, Сумської і Луганської областей на 1926 рік українців приходилося до 64% - дивіться рис. 1), Курщині, Брянщині, не кажучи вже про більш віддалені регіони. Ось ще карта, що базується на офіційних даних перепису 1897-го року (рис. 2). Ми бачимо значні території, заселені українцями, які нікуди не ділися. Причини відомі – Кремль вів політику на винищення всього українського, бо українська культура більше трьохсот років розглядалася «братками по крові», як ледве не головна загроза для Російської Імперії. Пам’ятаєте, як протягом десятиліть не пускали в Україну неповторну Квітку Цісик - боялися, що вона, своїм неймовірний співом, привнесе ось цю «заразу» - українську пісню й мову, пробудить у українців етнічну пам’ять. Пам’ятаєте, як прибрали Івасюка – злякалися відродження української пісенної культури! Я не кажу вже про знищення бандуристів Слобожанщини і Кубані у 30-х роках минулого століття. Але є й певна байдужість серед жителів, перш за все, східних і південних регіонів, які не прагнуть відновлювати етнічну мову. Дивно, що українці на території України розмовляють мовою московітів. Слід брати приклад у ромів, які сотні років не мають визначеної території, весь час мігрували, але зберегли мову і культуру (до речі, у Азербайджані молодь вже практично не розмовляє мовою московітів). 
І це – здача позицій української культури!


Рис. 1. Розповсюдження українців на схід від сучасного кордону України (за даними перепису 1926 року - Поёт Воронежская Украина).  


Рис. 2. Розповсюдження української мови за переписом 1897-го року (Поёт Воронежская Украина).

В Україні в цьому плані є великі проблеми. Практично нічого не зроблено для поширення української культури і мови в тих регіонах, де вона винищувалась. В Україні поточний рік об’явлено роком англійської мови, і це при тому, що більше 20 000 випускників шкіл не змогли гідно скласти іспит з української. А подивіться на так званих депутатів ВР, на губернаторів і мерів, які не володіють українською і не бажають її вивчати! Це називається «політика»! У якій країні таке ще можна спостерігати? У жодній!
І це – здача позицій української культури!
А що робити з цією проблемою? Не вводити ж жорстко язикову норму, зобов’язуючи всіх розмовляти українською (як це Москва зробили на Кубані, примусивши розмовляти мовою московітів, закривши українські школи і припинивши україномовні передачі радіо й телебачення). Однозначно, ні.
Слід створити умови для розквіту української культури і мови у всіх регіонах.
Не варто забувати, що сільська Донщина розмовляє переважно українською, ще більше це є характерним для Луганщини, Харківщини, Дніпропетровщини тощо. А це означає, що україно-орієнтовані митці, інтелігенція мають жити в регіонах, а не концентруватися у Києві, якщо, звісно, вони дійсно патріоти, а не використовують бренд національної культури задля розкручування себе. І ...
це також складова тієї самої децентралізації, яку зараз так жваво обговорюють.
Мені дуже подобається виступ Олександра Усика (русифіковане українське прізвище має писатися «Вусик», до речі, його побратим по лінії боксу – Вячеслав Глазков – також не Глазков, а Глазкó): «Не разделяю народы Украины и России, ибо мы славяне».
Тільки Олександр не дуже глибоко копнув, бо ми всі - африканці, і тому мене дивує, що шановний пан Усик (Вусик) розмовляє мовою московітів, а не, скажімо, мовою зулусів чи бушменів. А я бачу наступне: навіть на прабатьківщині Людини, в Африці, де люди є більш аутентичними, еволюція привела до виникнення багатьох народів з їх особливими мовами і культурами. Це – природний процес - утворення різноманіття. А те, що ми, разом зі словаками, чехами, поляками, лужанами, сербами ... – слов’яни, зовсім не означає, що всі ці народи мають розмовляти однією - «великою й могутньою» - мовою московітів. Всі мови однакові за своїм значенням. І у мене питання до Олександра:
Шановний, а Ви українську хоча б розумієте, чи вважаєте, що це вже нікому непотрібна мова – мова минулого?
Я питаю, бо у нас достатньо таких, які так вважають.
Схоже, що з Олександром добре попрацювали. Українці – надзвичайно толерантний народ стосовно інших мов, але українців вбивали саме за мову. І чи не варто перестати бути такими толерантними? Це стосується і висловлювань Усика (Вусика) стосовно припинення війни та дружби з Росією (ця «дружба» протягом багатьох десятиліть у минулому саме і привела до того стану, у якому сьогодні опинилася українська мова). Та чи були ми проти? Ні! Але хто товаришує з агресором? Агресора женуть! А може Олександр також вважає, що Крим має належати Росії? Але я не був би проти, якби здорові сили в Росії і в Україні об’єдналися і прибрали – вони московський, а ми – київський пацючники. 
І це – здача позицій української культури!
Звернуся до Сент-Екзюпері: «Чего ради нам ненавидеть друг друга? Мы все заодно, уносимые одной и той же планетой, мы – команда одного корабля. Хорошо, когда в споре между различными цивилизациями рождается нечто новое, более совершенное, но чудовищно, когда они пожирают друг друга.
Чтобы нас освободить, надо только помочь нам увидеть цель, к которой мы пойдём бок о бок, соединённые узами братства, - но тогда почему бы не искать такую цель, которая объединит всех?» (Сент-Экзюпери, Планета людей: 152).
Я був вражений, побачивши по ТБ передачу про 14-річного музиканта з Дніпропетровська, для якого збирали гроші, щоб він поїхав на конкурс за межі України. Вражений не тим, що збирали гроші, а тим, що він заявив (сенс наступний): В Украине нет возможности реализовать себя, потому следует ехать. – і це у 14-річному віці, хлопчик вже все знає! Може він слабенький? Мене вразило не те, що слід їхати з України, а те, що цей хлопчик з Дніпропетровська з буйною шевелюрою (його прізвище починається на букву «Т»), якому українці збирають гроші на поїздку у закордоння, вже поставив хрест на Україні, де він народився, майже виріс, вчився (це ж не самородок!) – такий ніколи не стане носієм української культури, в його душі і серці немає України!
Мене спитають: а що робити у ситуації, яка виникла?
В першу чергу не відкачувати наукові та мистецькі кадри з регіонів, створивши однакові умови для їх реалізації на місцях, а не тільки у Києві!
Пам’ятаю висловлювання Олімпійської чемпіонки Яни Клочкової (насправді – Клочкó, знову маємо русифікацію, скільки їх!): «Я имею право жить в Киеве». А хто проти? Тільки це означає, що Київ в Україні - місце проживання для, образно кажучи, «білих» людей, а всі інші «не мають права» жити у Києві, бо вони не такі! А хто визначає, кому можна, а кому - ні? Ось як сталося.
Культура виробництва та праці і бюрократичний апарат. Для того, щоб говорити про культуру виробничо-економічної сфери, ця сфера має існувати. В Україні вона залишається на вкрай низькому рівні. Це стосується і відповідної культури. Українська виробнича система є, здебільшого, залишком радянської системи з невеличким додатком нових технологій у деяких сферах. Але ми знаємо, що саме характер виробництва виступає стимулом для прогресу. Весь шлях людства у цій площині – це рух до вільної праці, яка вивільнює час. «Мы хотим свободы. Тот, кто работает киркой, хочет, чтоб в каждом ударе кирки был смысл. Когда киркой работает каторжник, каждый её удар только унижает каторжника, но если кирка в руках изыскателя, каждый её удар возвышает изыскателя. Каторга не там, где работают киркой. Она ужасна не тем, что это тяжкий труд. Каторга там, где удары кирки лишены смысла, где труд не соединяет человека с людьми.
А мы хотим бежать с каторги» (Сент-Экзюпери, Планета людей: 232). Краще сказати важко!
Кажуть, що в Україні розроблено величезну кількість ноу-хау, але майже нічого не доведено до реалізації. На заваді – адміністративно-бюрократична система, тобто держава! Пройшло вже чверть століття після отримання Україною незалежності, але прогресу немає: нові й нові амбітні політ-дільці (мутні тхірки-просуванці) лізуть до владних крісел, виставляючи «програми розвитку» (наче у складних умовах розвиток можна запрограмувати), а опинившись у кріслах, починають займатися реалізацією особистих бізнес-планів. Згадайте, скільки часу знадобилося країнам Заходу, щоб після Другої Світової відновити свій виробничий потенціал, подивіться, як піднімалася після війни Японія, яка доволі швидко вийшла у світові лідери з цілого ряду виробничих галузей ..., і подивіться, що зробили з Україною їй «особливо віддані» керівники-«камікадзе». У чому проблема? У страшно відсталому, корумпованому бюрократичному апараті, який знищує на кореню будь-які позитивні починання. Чинушки – чинушки – чинушки ... - вони гальмують та винищують все новітнє, бо бояться, що це поставить під сумнів потребу у їх посадах. Щоб зрозуміти суть адміністративного апарату, наведу слова Сент-Екзюпері: «... подобно машине, построенной для того, чтобы последовательно производить раз навсегда предусмотренные движения, администрация не способна к какому-нибудь творческому акту. Она применяет такое-то наказание к такому-то проступку, отвечает таким-то решением на такую-то задачу. Администрация создана не для того, чтобы решать новые задачи. Если в штамповальный станок закладывать куски дерева, он не начнёт выпускать мебель. Чтобы приспособить его к этому, человек должен иметь право его переделать. Но в администрации, созданной для того, чтобы предотвратить нежелательное человеческое вмешательство, шестерёнки отвергают волю человека. Они отвергают Часовщика» (Сент-Экзюпери, Военный лётчик, 1973: 271).
Ось хто найстрашніший ворог України, він – внутрішній - бюрократ.
Ставши дорослою, людина починає включатися у трудовий процес. Ось що пише стосовно праці Роджер Стиер [Roger Steare, 1913: 6, 7]:
Work.
• We need to work to sustain life
• Work is a social activity based on trust, cooperation and service
• Most people on this planet work for small, family businesses or neighborhood enterprises where trust, co-operation and service are essential for life
• Some people on our planet work for large joint-stock corporations or public institutions where a command-and-control, fear-driven culture suppresses our love and humanity
Людина у нас потрапляє у сіті чиновників, які, наче павутиння, зв’язують її, не дають вільно рухатись вперед. Певною мірою це закладається ще у школі, де дитячі мозки годують застарілими догмами, а важливе діти отримують на вулиці. І це при тому, що Людина народжується вільною і має право пройти життєвий шлях, самостійно вибираючи напрями руху. Отже, те, що слід було реформувати ще на початку 90-х, залишилося незмінним, бо всі наші «керівнички» - вихідці з бюрократичної системи радянських часів, яка для них – Мама рідна: адміністративно-бюрократична система – свята святих.
Тому культура виробництва в Україні лишається, по суті, радянською: директори державних підприємств (своєрідні узаконені феодали-пахани) – червоні директори, причому сьогодні їх паханський стиль «керівництва» процвітає ще більше. Їм не потрібні новатори – вони і без них добре живуть, а робітники, як і за радянських часів, після зміни, вийшовши за ворота підприємств, п’ють горілочку у кущах (і це також елемент нашої «культури» виробництва та побуту) – все спокійно, як на цвинтарі. Ось у чому проблема, і нікого нічого не цікавить – керівнички своє мають, а держава – це їх обитель, вона їх захищає, а вони свою систему так просто не здадуть. Ми маємо не керівну ланку, а ієрархію Рішалових, які все визначають. Подивіться на Харків з його жахливим мером Г. Кернесом (за минулий рік цей пан «заробив» 11 млн. гривен (при різкому падінні життєвого рівню українців) саме завдяки кріслу мера під ним – було, чим відкупитися): пан робить так, як хоче, але саме такі влаштовують тих, хто сидить поверхами вище, бо заплямовані для них – найцінніші кадри. Ось ми і маємо: за радянських часів Харків займав третє місце у СРСР за виробничим, науковим та освітнім потенціалом, а сьогодні – тільки сьоме місце в Україні, бо всі заводи стоять або вже знижені (Серп і Молот та інші), наукові заклади ледве виживають, втративши до 90% штатів, а вузи до межі корумповані і не виконують функцію підготовки висококваліфікованих кадрів. А що можна сказати про мера Одеси Г. Труханова: «У мэра Одессы Труханова оказалось российское гражданство и 20 офшоров» (https://news.mail.ru/society/25345460/)!
Питання офшорів є взагалі особливим. Це ж сором: країна у важкому стані, а бариги у високих кріслах сплавляють грошенята у офшори, щоб не платити податки. Пан Порошенко у своїй передвиборчій компанії заявив, що з офшорами буде покінчено. Рік пройшов, майже минув другий ... поки не стався міжнародний скандал, пан і не чухався, думав, а може пройде, забудеться, минеться. Нагадали (це ж не випадково сталося)! Та й у самого фейсик у пушку. Довіра до пана Порошенка просто рухнула і вже варто подумати про відставку.
І це – здача позицій української культури!     
Слід поставити питання жорстко: ти або бізнесмен, або займаєш керівну посаду, сумісність неприпустима (тим більше, що є відповідна стаття Коституції). Стосовно пана Порошенка враження таке: стиль його роботи дуже вже нагадує стиль роботи компартійних керівників минулих часів, які обіймалися, в першу чергу, збереженням себе у кріслах. Як так можна – одне проголошує, потім йдуть заяви, що, мовляв, почекайте, не все відразу, бо важко, а насправді просто затягує в надії, що нічого міняти не прийдеться.
Особливо гострим є культура виробництва у агросфері. Тут з’явилися хазяї, які, прагнучи отримати максимальні прибутки, витягують з Землі все, а державні органи на це не реагують – корупція є корупція, всім хочеться красиво жити та смачно їсти. А підхід має бути зовсім інший:
максимізація прибутків при жорсткій умові відтворення якості Землі, її родючості, бо головною особливістю ґрунту є саме відтворення родючості, і саме цей природний процес руйнують сучасні агрохолдінги.
Якщо такого немає,
це – здача позицій української культури!
І ще раз:
Природа не передбачила існування земель сільськогосподарського фонду, це люди її взяли у Природи у борг, тому питання має стояти так: звести до мінімуму використання земель у господарських цілях взагалі і, особливо, у с/г виробництві і діяти відповідно до концепції країни «Біосфера».
Наука та освіта як складові культури та їх культура. Важко зрозуміти тих, хто вважає, що слід звести фінансування науки до абсолютного мінімуму – так, щоб створювалось тільки враження (ми ж пнемось до Європи, де наука у ціні!), що наука у державі присутня. Наука – це не просто складова культури, вона є її найважливішим проявом: є наука, можна говорити про культуру, немає науки, немає й культури.
Давайте до цього питання підійдемо з іншої сторони. Порівняємо державу з вищим організмом, який, відомо, має мозок. Чим вище рівень складності організму, тим більшим, відносно тіла, є мозок і, відповідно, тим більше енергії він споживає. Мозок людини споживає (у спокійному режимі) близько 25% енергії всього організму, у критичних ситуаціях – значно більше. Наукові та інженерні кадри – це і є мозок країни, генератор ідей, завдяки яким країна стає видимою серед інших. Згадайте видатних вчених минулого – сьогодні країни, в яких вони народилися та працювали, ми розрізняємо, в першу чергу, завдяки їх іменам. Чим більше таких вчених, тим більш яскравою виглядає та чи інша країна-потік. А в Україні вирішили, що наука – це справа самих науковців-дармоїдів, які самі мають думати про те, як здобути фінансування своїх ідей-«іграшок»: на науку заплановано менше 1% загального бюджету (згідно з лісабонською стратегією має становити не менше 3 % ВВП ).
Так чим науковець має займатися – генерацією ідей, чи пошуком фінансів?
Що поробиш, науковцям прийдеться шукати такі краї, де науку цінують більше, бо наука інтернаціональна.
Але всі попередні десятиліття довбані українські керівнички займалися своїм бізнесом і своїми формальними рейтингами, тому науково-освітню сферу вони перетворили на джерело власних доходів. Ця сфера життєдіяльності суспільства стала однією з найбільш корумпованих. Я часто розмовляю з випускниками 50-х – 60-х років минулого століття: питання стосовно хабарів у ті роки взагалі не стояло! А сьогодні ми маємо суцільну моральну катастрофу! Як це називається?
Це – здача позицій української культури! 
Але проблема не обмежується фінансуванням. Сама атмосфера всередині українського наукового співтовариства не сприяє розвитку науки. Її так і можна ідентифікувати – атмосфера безкультур’я! У нас дійшло до того, що конференції перетворилися на зведення рахунків між особливо «видатними». А можна почути і звичайне хамство, в тому числі – з боку молодих і швидко зростаючих під опікою формально «іменитих». В Україні, як виявляється, є так звані головні – київські (та ще кілька з інших міст) «науковці», які, й досі стоячи на задніх лапках перед Москвою, визначають, що є вірним, а що ні. Ніколи не забуду, як один, не дуже приємний доцент з Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, заявив мені: «А.П., поскольку вы не признаёте приоритет киевлян, потому у вас и проблемы». Не більше й не менше! Визнаєш пріоритет киян – тебе сприймуть, як свою людинку, не визнаєш – ти не з їх пісочниці – пішов геть. Але справжній науковець – це той, хто нічиїх пріоритетів не визнає, крім пріоритету глибинної думки, ідеї. Я, наприклад, не ставлю питання про пріоритет А. Пуанкаре стосовно, наприклад, СТО (хоча саме він – батько СТО), але схиляюсь перед його надзвичайною інтуїцією та неперевершеними ідеями, завдяки яким він прославив Францію. А в Україні маємо боротьбу за формальні рейтинги та пріоритети, а основою «вірності» поглядів є відповідність твоїх публікацій дохлим положенням офіційної науки та вигідність. В результаті цілий ряд наукових напрямів реалізують не режим наукового пошуку, а режим імітації та профанації наукової роботи, відтворюючи вигідні для формального «росту» варіанти. В першу чергу це стосується географії, історії, педагогіки (тут проблеми тягнуться ще з радянських часів), соціології, архітектури тощо. Я був вражений пару років тому, що з економічних дисциплін протягом тижня надходило кілька десятків (70 - 80) авторефератів: як таке може бути! Оскільки я географ, відповідально заявляю, що географія в Україні просто розчинилася у болоті наукоподібного пустослів’я. Справа дійшла до того, що вже говорять про географію потенційного тероризму та розширення географії обстрілів у зоні АТО! Ось ще один жах (канал ТВ 1+1): «Географія організаторів терактів у Парижі розширюється». Розумієте, яка маячня! І скоро з’являться відповідні дисертації.
Просто жахливо виглядає ситуація з членами-кореспондентами та академіками. Сьогодні це, здебільшого, ректори університетів та директори НДІ. Таких «академіків» я називаю адмінакадеміками, які вже девальвували ці високі наукові звання. Зазвичай, це дуже мутні і безсоромні особи, доволі далекі від науки, тому вони навіть не уявляють собі, що дійсно означає науковий пошук. Один з найяскравіших прикладів – особа, що вже третій термін обіймає посаду ректора Каразінського університету (Харків) – пан В.С. Бакіров. Це особа з соціального смітника сталінських часів, який за радянських часів був активним ком-партійцем, а після розпаду СРСР зненацька став «демократом», звісно, на словах (домагогізувати він вміє), але у своїй ректорській роботі весь час демонструє підходи сталінських часів, включаючи нашепти, обмови, формування штату сексотів тощо. За його підкресленою галантністю (ознакою лицемірства) ховається глибоко-зневажливе ставлення до людини, мутність, цинічність. Це дійсно видатне ... барахло! Цей пан придбав собі високе звання академіка, не маючи жодної, гідної уваги, ідеї. Але він залишиться ректором (пан Холін, якого Бакіров хоче підсунути університету, як свого наступника, може поки що відпочити), бо він - видатне ... барахло!  
Освітня сфера в Україні є віддзеркаленням стану країни в цілому. Страшна корупція! Доля викладачів залежить від того, чи відповідає він особистим інтересам керівничків, в першу чергу – ректорів. Якщо викладач об’єктивний, у нього мало шансів нормально працювати, незалежно від його кваліфікації – скоріше за все витиснуть (так сталося і зі мною у Каразінському університеті).
У школах ситуація така сама. І у школах, і у вузах панують застарілі методи навчання. Школярам і студентам вкладають у голови штампи, які слід просто завчити та відтворити на уроках. Але завдання учбових закладів полягає зовсім у іншому, а навчання має базуватися на наступному (коротко):
- головна задача навчання – прискорити процес пізнання з метою кращої орієнтації у складних ситуаціях;
- навчання слід розглядати, як навчання пізнанню, тобто навчати слід не готовим уявленням, положенням, які вводяться ззовні та мають стати переконаннями, а формуванню уявлень та переконань у безпосередньому контакті з оточенням. Знання набуваються у життєвому потоці;
- з цієї причини процес навчання має бути максимально наближеним до середовища, яке саме і є джерелом даних, сигналів, які, будучи сприйнятими, перетворюються на інформацію (стають уявленнями, переконаннями), що впливає на подальший вибір людини; 
- навчити нікого не можна, можна тільки сприяти навчанню, навчання – це прискорене оволодіння прийомами пізнання;
- Ні вчитель/викладач, ні підручники/посібники не є «джерелами інформації», як прийнято вважати, їх задача – прискорювати процес оволодіння прийомами пізнання довкілля.
Відхилення від цих положень
Це – здача позицій української культури!
Нажаль, відповідне міністерство, кероване паном С.М. Квітом, за два роки не вирішило жодної проблеми і, схоже, відсторонилося від проблеми корупції. 
Коли пан С.М. Квіт буде йти з посади міністра, він повинен відповісти за бездіяльність міністерства в плані ліквідації корупції!
Культура ставлення до Землі та Матінки Природи. Я пишу не «землекористування», а саме «ставлення» до Землі у максимально широкому контексті. Земля для українця – це не просто територія проживання, це – складова його культури, без землеробства українську культуру не можна помислити в принципі. Тим жахливіше виглядають постійні спроби політ-бариг почати розпродаж «земель с/г користування», і навіть не замислюються над тим, що ніяких подібних категорій земель Природою не передбачено! Земля в принципі не може бути товаром, бо, як і повітря, вода, гірські породи ..., вона не є продуктом людської праці, товаром може бути тільки те, що вироблено людиною, бо товаром є труд. Не варто йти шляхом росіян, які вже піднімають питання про продаж ландшафтів, не розуміючи толком, що таке «ландшафт». Товаром є вирощений на Землі врожай, не більше!
Це стосується не тільки земель сільськогосподарського використання. Мене вразило те, що, як виявляється, такий собі нардепик Мойша Допкін володіє найбільшими мисливськими угіддями на Харківщині! Перепрошую, як це називається? Я взагалі не розумію, що таке «мисливські угіддя» - це що, ділянки, де людинки з рушницями «мають право» вбивати тварин, демонструючи свою перевагу ними? Але ж це дикість, вандалізм! Причому йдеться не про таких, яким нема, що їсти – ці хлопці багаті, одна тільки рушниця скільки коштує! Як це називається? Це – вбивство! Більше того, Природа не передбачила таких угідь, як мисливські. Якщо хтось кровожерливий хоче вполювати тваринку, нехай виходить з голими руками й полює ... А потім виявляється, що і пересічні люди – також просто тварини, і вже не варто дивуватися, що такі, як нардеп Лозинський, вбивають пересічних громадян, які забрели у межі «їх» угідь! А чи не варто Україні проявити ініціативу і заборонити полювання з вогнепалами і капканами? А чи не варто припинити практику роздачі мисливських та іншого плану угідь у приватну власність? Варто, інакше ...
це – здача позицій української культури!
Я часто відвідую Лісопаркову зону і кожного разу мене вражає те, що Лісопарк перетворюють на звалище використаного пластикового посуду. Так і хочеться сказати:
Ваше пресвинотство містянин, може вже досі перетворювати довкілля на звалище своїх життєвих відходів, бо
це – здача позицій української культури!
Але ще гірше виглядають особняки високопоставлених бариг у лісопарковій зоні, серед яких є й особняк того самого Мойши Допкіна (хазяїна мисливських угідь). Яка заслужена особа!
Останніми місяцями мусують питання так званої бурштинової лихоманки. Я думаю, що це питання виникло тому, що високопоставлені київські чинуші зненацька виявили, що гроші йдуть повз них. Ось і почалася «боротьба» - не з незаконним видобутком, а за грошенята. Тисячі копачів знищують Природу на великих площах, залишаючи після себе жахливу картину (рис. 2).


Рис. 2. Наслідок варварського ставлення до Природи: бурштинова лихоманка – справжній вандалізм! (джерело).

І це – тільки один приклад. Згадаємо ліси Карпат (дивіться матеріал: Как умирают Карпаты: опубликованы шокирующие снимки В Карпатах проходит тотальное уничтожение лесов - https://news.mail.ru/economics/24919439/). А потім витрачають величезні гроші на закріплення берегів гірських річок! До того ж голосно кричать про красу української Природи, оспівують її у піснях, віршах ..., і тут же перетворюють її на ресурс! Який цинізм!
Це – здача позицій української культури!   
Культура побуту. Українці здебільшого живуть у селах і містах. Згідно з Конституцією України, ми всі маємо право жити в однакових умовах. Натомість маємо величезну різницю у комфортності життя. Одна справа – крупні центри, серед яких різко виділяється Київ (місто для «білих»), інша – містечка та села. І це при тому, що вся країна тримається саме на праці селян. Навіть порівнювати не можна умови, при яких діти міст і сіл отримують освіту. Складається враження, що це – особлива політика, мета якої – затримати селян там, де вони мешкають, бо вони не можуть конкурувати з містянами в плані отриманої освіти – щось, подібне до «колючого дроту» - перепони, через яку вкрай важко пройти.
На жаль, в побутовій сфері також виграють ті, хто відзначається особливою нахабністю і вушлістю. Я пишу це, бо маю власний досвід контакту з такими особами. Моїм сусідом зверху є відомий харківський барига Корж Олександр Петрович (до речі, з науковим ступенем) – виражений колорад і хам. Образ його родини наступний: два дорослих троглодити та їх вихованець (хлопець) – шимпанзе. Мало того, що вони знищили мою квартиру заливами, зняли у своїй квартирі звукоізоляцію (зверху йдуть просто страшні звуки), як помсту за те, що я не мовчу, вони влаштували туалет біля моєї квартири. І не варто думати, що такі випадки – рідкість, просто цей випадок є дуже показовим: члени цієї безкультурної сімейки взагалі не сприймають мене, як людину, розглядаючи мою квартиру, як підвальне приміщення. Чому це можливе? Це є можливим внаслідок відсутності культури побуту та культури ставлення до інших людей. Та чи може при таких стосунках виникнути нормальне суспільство? Ні!
І це – здача української культури!
Культура охорони здоров’я. В Україні вона вже практично відсутня. Але є ще проблема. Так, я за те, щоб військові, особливо ті, що знаходяться у зоні боїв, отримували високу зарплату – вони захищають нас. Але є люди, які рятують наше життя й у мирний час. Це – медичні працівники, в першу чергу лікарі. Як може Заслужений лікар України отримувати зарплату у 2000 та пенсію у 1400 гривен? Це жах. При цьому знову відмічу величезну різницю між містами та селами, де медична допомога у багатьох випадках взагалі недоступна. І нагадаю, що за радянських часів охорона здоров’я носила профілактичний характер, нехай це не було досконалим, але таке мало місце і давало свої результати. В сучасній Україні медичне обслуговування пересічних людей мало кого цікавить, бо вся верхівка лікується за кордоном.
І це – здача української культури!
Культура політики та керування державою. Про таку складову культури можна взагалі не згадувати. В Україні немає політики, є політиканство. Якщо у Парламент першого скликання потрапили дійсно цікаві люди, то тепер цей орган більше нагадує соціальний смітник. Як такої, Верховної Ради просто немає, здебільшого це – представництво олігархів. Не будемо говорити про всіх, достатньо згадати таких, як Левченко, Вінник, Гончаренко, Кононенко (дружок Гаранта), Довгий, Пашинський ... ! Ось у мене питання: що у ВР робить такий собі Олексій Гончаренко, недавній регіонал, супер-нахабний балакун, який дуже подобається пану Порошенко? Він що, серйозний спеціаліст з питань управління державою. А хто такий пан Вінник? Я подивися на нього у програмі Савіка Шустера (яку намагаються ліквідувати), і просто жахнувся: про яку культуру йдеться – він же – неадекватна особа! У мене питання, а коли нарешті займуться паном С. Пашинським – це ж до межі мутний ділець! І вже точно не повинно було бути у ВР місця сину Порошенка, це – непорядно, не по-європейськи, і я бачу в цьому перший крок до передачі у майбутньому (у спадок) йому президентства!
Ось і виходить, що ніякої культури політики у нас немає, а про культуру керування державою годі й говорити: тут пахан на пахані ... на пахані ... на пахані, а нагорі – головне Рішалово. І не доходить, що у наш час один Рішалово не може, не має права вирішувати за всіх. Ось і тепер пан Порошенко протягує свого дружка у прем’єр-міністри, а за одно - прибрав з ВР незручних нардепів – Томенка і Фірсова.
Розглянемо нову «ініціативу», своєрідний «хід конем» – децентралізацію. Але децентралізація є ні що інше, як демократизація, причому докорінна, глибинна, яка має йти до кожної людини. Тут ми і маємо проблему культури ставлення до людини. А Людина – це дуже складно. Бути Людиною не означає бути людиною біологічною, це означає брати на себе відповідальність за все. Людиною є той, хто спроможний здійснювати рефлексію над своїми діями і мінятися відповідно до отриманих висновків у бік моральності, совісті, бо совість, згідно з Віктором Франком – це орган пошуку смислу.
Децентралізація означає суттєве зменшення ваги Києва, яка на сьогодні є штучно-надмірно завищеною. Я вже писав, що
столичність слід пов’язувати тільки з установами, які задіяні у здійсненні державницьких функцій, тобто це не стосується всього міста і тим більше - області.
А у нас – Столиця, головна площа, головна ялинка, головний університет, головна в’язниця, головне крісло, головний унітаз (унітаз Гаранта) тощо – і все це – у Києві!
Зараз йде війна, виробничо-економічна сфера у занепаді, а у Києві зненацька замислились над питанням: як це так – найбільша у Європі площа розташована не у Києві! Розумієте, що це таке?
Київ живе зовсім іншим життям, вже 25 років Київ – найбільш сепарське місто в Україні. Місто живе за іншими законами. По суті, ми маємо державу всередині держави!
До чого це веде? Це веде до виникнення тих проблем, які ми маємо в Україні. Київ просто відсмоктує все найкраще з інших міст, містечок і селищ. Як тільки десь виникає якійсь цікавий виконавець, група, вони відразу їдуть до Києва, бо, як вважається, тільки там можна себе реалізувати. Це стосується і деяких науковців, програмістів, економістів, юристів тощо. А потім виявляється, що у крупних містах сходу ситуація з україномовністю погіршилася. Подивіться на різницю в архітектурі Києва та інших обласних центрів (я не кажу вже про райцентри): вона вражає! Але архітектура – це той фон, контекст, що лежить в основі формування культури людини. Так і виходить – у Києві живе особлива категорія жителів, а в інших містах – звичайні люди, яким достатньо одноманітної «архітектури». І це – особлива політика! Але це вже має відношення до культури державності.
Мабуть, можна розглядати інші варіанти культур – це все одно не вичерпає проблему, бо культура сама по собі невичерпна. Наша задача – зробити наголоси на тих аспектах, які, як бачиться, є найбільш важливими для України. Ми намагаємось зробити Україну країною високої культури, бо тільки в цьому випадку вона стане привабливою для інших. Роджер Стіер визначає наступні барєри до хорошої культури [Roger Steare, 1913: 10]:
Barriers to a good culture
•  A purpose which is narrow, short-term and self-interested
• Leaders who are arrogant, uncaring and lack both self-awareness and intellectual curiosity
•  Organizational hierarchy and bureaucracy
•  Poorly designed performance management and excessive executive pay
•  Failure of boards and executives to acknowledge and overcome these obstacles
Варто на це звернути увагу і рухатись у бік, який дозволяє все далі відходити від вказаних бар’єрів.
Культура релігії-віри. Це питання одне з найскладніших, бо віра – це те, що не доводиться і не обґрунтовується. Історично так склалося, що релігія-віра стала однією з найважливіших складових культури. В Україні маємо різні релігії-віри, і варто відмітити, що вони співіснують достатньо мирно. Хоча є певні проблеми з вірою, яку можна вважати історично більш .... для українців, і саме її поверненню та розповсюдженню намагаються завадити. Це – язичництво, анімізм. Всі інші релігії є більш пізніми і привнесеними ззовні. Стосовно релігії-віри, мабуть, найкраще висловився А. де Сент-Екзюпері; «Если именно эта религия, эта культура, эта мера вещей, эта форма деятельности, а не какая-либо иная дают человеку ощущение душевной полноты, могущество, которого он в себе и не подозревал, значит, именно эта мера вещей, эта культура, эта форма деятельности и есть истина человека. А здравый смысл? Его дело – объяснять жизнь, пусть выкручивается как угодно» (Сент-Экзюпери, Планета людей: 152).
Культура ставлення до людини. Поряд зі ставленням до Природи, цей аспект є головним. Ми є діти Природи і тому обидва аспекти пов’язані між собою дуже тісно. Той, хто нищить Природу, нищить, перш за все, себе та інших людей. Той, хто горланить про продаж Землі, готовий продати й рідну маму, не кажучи вже про інших людей. Знову звернуся до Сент-Екзюпері: «Чтобы понять, в чём же сущность человека, надо хоть на миг забыть о разногласиях, ведь всякая теория и всякая вера устанавливают целый Коран незыблемых истин, а они порождают фанатизм. Можно делить людей на правых и левых, на горбатых и негорбатых, на фашистов и демократов – и любое такое деление не опровергнешь» (Сент-Экзюпери, Планета людей: 232).
Нажаль, в Україні ми маємо доволі неприємну ситуацію. Люди поділені на хазяїв життя і тих, хто від них залежить. А нам потрібне таке суспільство, у якому кожна людина самостійно визначає своє майбутнє. Нам потрібне суспільство без підлеглих. Це вимагає глибоких реформ і значних перетворень у суспільних стосунках – робота не на рік чи два, але міняти ситуацію вже треба. Як на це дивися Лев Толстой: Кожний думає про перетворення світу, але ніхто – про перетворення себе. Отже, починати слід саме із себе, бо ніякими законами зверху, ніякими вказівками це питання вирішити неможливо. Культура не створюється прийнятими законами, вона не регулюється конституціями, бо це – живий організм стосунків у людських спільнотах.
Сьогодні Україна взяла курс на європейську культуру, хоча не слід забувати і про свою, яка ніколи з поля європейської культури не випадала. Європейська культура – це культура людино-орієнтована. Нажаль, після довгих десятиліть існування у межах тоталітарної держави українці дещо змінилися, і не у кращий бік. Прийшов час надолужувати втрачене. Задача українців доволі складна. Слід водночас створювати всередині країни нову атмосферу відносин, які базуються на відсутності підкорення одними інших, на відвертості, моральності, щирості. До речі, це те, що ми маємо робити разом з європейцями. Отже, питання не у формальному причалюванні до європейського культурного поля, а у формуванні у себе нових стосунків – цього вимагає час. Слід суттєво змінити співвідношення між так званим Центром і «периферією» (причому це стосується не тільки столиці, бо така сама проблема має місце і у регіонах): умови самореалізації кожної людини мають бути однакові всюди. Слід відмовитись від практики морального (а то й фізичного) знищення опонентів – опоненти виникають тоді, коли є ініціатори нового, а взаємодія з опонентами має нести користь обом сторонам.
         Надзвичайно гостро стоїть питання ставлення до Природи. Ми живемо на одній планеті, яка є нашим спільним домом, отже не варто смітити (у всіх планах) у цьому домі, бо це сміття повернеться до тебе (у природі все замкнуто, а ми і є Природа). Людина тільки стає Людиною, охоплюючи відповідальністю все більш широкі області свого існування «Быть человеком – это и значит чувствовать, что ты за всё в ответе» (Сент-Экзюпери, Планета людей: 162). Не можна стати культурною людиною, якщо ти – тусклий обиватель: «Ты не желаешь утруждать себя великими задачами, тебе и так немалого труда стоило забыть, что ты - человек. Нет, ты не житель планеты, несущейся в пространстве, ты не задаёшься вопросами, на которые нет ответа: ты просто-напросто обыватель» (Сент-Экзюпери, Планета людей: 147). Ми не просто залежні від Природи, ми в неї вписані: «Поначалу казалось – самолёт отдаляет человека от природы, - но нет, ещё повелительней становятся её законы. Грозовое небо вызывает пилота на суд стихий – и, одинокий, он отстаивает свой груз в споре с тремя изначальными божествами: с горами, морем и бурей» (Сент-Экзюпери, Планета людей: 152). Перед українським суспільством стоїть вкрай складна задача – формування вільної Людини, яка є незалежною серед незалежних: «Как она достаётся, эта внутренняя свобода? Да, конечно, человек полон противоречий. Иному даётся верный кусок хлеба, чтобы ничто не мешало ему творить, а он погружается в сон, завоеватель, одержав победу, становится малодушен; щедрого богатство обращает в скрягу. Что толку в политических учениях, которые сулят расцвет человека, если мы не знаем заранее, какого же человека они вырастят? Кого породит их торжество? Мы ведь не скот, который надо откармливать, и когда появляется один бедняк Паскаль, это несравненно важнее, чем рождение десятка благополучных ничтожеств» (Сент-Экзюпери, Планета людей: 224). Мені хотілося, щоб ті, хто сьогодні знаходиться у руля країни, частіше зверталися до думок неперевершеного знавця Людини Антуана де Сент-Екзюпері, бо це і є основа європейської культури.
Истинное знание - у тех, кто восстанавливает позабытые дороги и подбирает людей, раскатившихся, словно щебень…
Антуан-Мари-Роже де Сент-Экзюпери

Посилання
Поёт Воронежская Украина. -
Усик А. Не разделяю народы Украины и России, ибо мы славяне. –
Сент-Экзюпери А. де, Военный лётчик. - Кишинёв: Картя молдовеняскэ: 1973.
Сент-Экзюпери А. де, Планета людей. – Кишинёв: Картя молдовеняскэ: 1973.
Steare R. Integrity has no need of rules - Albert Camus. Consulting Limited, 2013.
Географія організаторів терактів у Парижі розширюється. Канал ТВ 1+1. –



[1]           Під словом «Земля» я маю на увазі не планету Земля, а Землю, яку обробляє селянин.

2 коментарі:

  1. Олекса Ковальов "Номад"12 квітня 2016 р. о 14:37

    Думаю, варто подякувати Вові Путіну за будівництво мосту між українським Кримом та українською Кубанню. Ось це - справжній дружній акт! А ще треба спокійно передати землі, заселені етнічними українцями.

    ВідповістиВидалити
  2. Олекса Ковальов "Номад"14 квітня 2016 р. о 15:31

    Що можна сказати стосовно подій у нашій країні? Думаю, нашим керівничкам варто нагадати наступне прислів'я: якщо йдеш грабувати банк, не переходь вулицю на червоне світло.
    Кожний претендент на високу посаду оголошує гарну програму дій, каже вірні слова, але опинившись у кріслі, все швидко забуває.
    У доповіді В. Гройсмана (видно було, що не він писав текст) знову чуємо стурбованість життєвим рівнем простих громадян. Але це було і у Яценюка. Більше того, якби це був не Гройсман, а хтось інший, ми почули б те саме.
    Але українцям потрібне інше: замість формальної стурбованості - умови відкритої діяльності у різних сферах життя - виробничо-економічній, науковій, мистецькій ... з мінімальним втручанням бюрократичного апарату.
    Потрібно прискорити темпи відновлення української культури, особливо, мови.
    Дивно дивитися: канал ICTV, ранкова передача "Ранок", три ведучих, двоє з яких ведуть передачу мовою московітів (причому, демонструють надмірну розкутість, як часто переходить у звичайну балаканинку), і таких прикладів багато. Чи є такі приклади в Росії? Може там теж програми йдуть двома чи трьома мовами? Нічого подібного, там такого немає. Отже, для чого це робиться?
    Ми маємо катастрофічний стан науки в Україні. Дисертації "захищають", хто як може, частіше за все - де дешевше. Часто спеціальність не узгоджується з вузівськими дипломами. Кандидатські дисертації стали схожими на курсові роботи, докторські ледве дотягують до рівню кандидатських минулих часів. В результаті маємо те, що, наприклад, в географії, кількість докторів наук вже перевищує таку в СРСР до 90-го року. Пан С.М. Квіт, який посидів у кріслі, просто змарнував час і має за це відповісти.
    Ще раз наголошую на тому, що так звана "децентралізація" не обмежується питаннями розподілення фінансів, це дуже складний процес, який має здійснюватися разом з повною перебудовою системи державного управління. Слід дати можливість людям проявляти свою ініціативу, зрозуміло, не так, як це має місце в історії з видобутком бурштину.
    Головна задача - створити в Україні привабливу атмосферу для людей і впливати на території інших держав, де проживають етнічні українці.
    Слід вже зараз ставити питання на міжнародному рівні про передачу таких територій Україні.

    ВідповістиВидалити