…the Self is a dynamic semiotic system in constant evolutive tension, rather than a system in equilibrium adapting
to the environmental changing conditions.
Luca Tateo, Giuseppina Marsico
Because geography, the world subject,
tries to keep things whole, the human, people and environments, the economic
and the social, time and distance ... and so on.
The Geographical Association
Вступ. Ми продовжуємо наші розмірковування стосовно сутності географії, області її
дослідження, географічної одиниці як організаційної єдності та її входження у
глобальну географічну цілісність. Користуючись словом «географія», ми виходимо
з того, що діємо у середовищі, яке організоване згідно з виділеними нами
науковими та практичними напрямками.
Йдеться про те, що у нашому оточенні ми виділяємо цілісності, що мають спільні особливості, що дозволяє нам ідентифікувати їх як окремий – географічний – клас явищ. Отже, йдеться про особливі форми організації середовища, у якому ми не просто живемо, а у яке безпосередньо включені як діючі складові. Таке бачення відрізняється від класичного, що базується на відокремленні людини не тільки від природного середовища, але й від соціального, яке уявляється як пусте, заповнене соціальними процесами: така людина є статичною фігурою, що просто сприймає об’єктивно існуючий світ. У географії ми маємо аналогічну ситуацію: є геопростір, заповнений явищами і процесами, які слід виокремити і визначити їх розташування. Але ситуація поступово змінюється. Вже вироблені нові уявлення, що вимагають використання і нових понять, у відповідність яким тепер ставляться терміни геохолону/геооргу, ортегріти (ortegrity) та інтегріти (itegrity). Якщо перші терміни вживаються вже кілька років, то терміни «ортегріти» (введений Т. Уілкеном [Wilken, 2002]) та «інтегріти» починають входити у географію тільки зараз: йде пошук нових образів і відповідних понять, що дозволяють відобразити складний характер відносної сталості форм організації на основі урівноваження внутрішніх напружень та зовнішніх тисків, а також різноманітних процесів. Пов’язано це з тим, що протягом довгого часу не було зрозуміло, як визначити межі поля дослідження географії та відобразити його надзвичайну складність. Йдеться про геосередовище, яке не проявляється чітко як тілесний об’єкт (на відміну від, наприклад, біологічного тіла, яке ми можемо спостерігати ззовні), воно емерджує, проявляється як мінлива організація, основу якої складають не стільки фізичні процеси, скільки комунікація та семіотична сутність. Більше того, ми самі втягнуті у ці відношення і є складовими таких утворень, що суттєво ускладнює епістемологічну ситуацію, тобто ми не можемо виступати як ідеальні спостерігачі, що «бачать» реальність, якою вона є, а маємо враховувати свої індивідуальні особливості та позиції, як і позиції інших дослідників. Більше того, будучи обмеженими, бо являємось тільки часткою цілого, ми змушені йти шляхом спрощення. Те, що ми виділяємо, робиться на основі контрастів, але контраст – це всього тільки суб’єктивне посилення розбіжностей між тим, що виділяється, і фоном: так працює наш мозок. Не можемо ми й торкнутися цього утворення і представити його як фізичний об’єкт, що рухається під дією зовнішніх впливів. Кожна складова такого середовища, яку ми тепер іменуємо геохолоном або геооргом, є індивідуальністю, можливо, має щось, подібне до особистого «Я» (Self), та всі вони разом формують організаційне поле з нерівномірно розподіленим організаційним потенціалом, у якому самі і перебувають. Холон виникає тоді, коли досягається гармонійна єдність складових. Більша організованість означає меншу складність в плані непередбачуваності (саме цим холони відрізняються від оточення), що проявляється як порядок. Такі утворення містять у собі всю історію свого становлення, починаючи з виникнення, тобто мають у собі, так би мовити, історичний вимір (тобто містять у своїй структурі сліди порушень симетрії у минулому). Отже, йдеться про те, що географія має справу не тільки з абіотичними сутностями, що начебто у повній мірі описуються «законами природи», а й про те, що абіотичні явища також мають сторони, які такими законами не описуються (будь-якій індивідуальності притаманна властивість здійснювати особистий вибір), не кажучи вже про форми організації, що пов’язані з дією живих організмів та людського суспільства. Все виглядає значно складніше, але наша задача полягає у тому, щоб спробувати спростити епістемологічну ситуацію. Все це - область інтересів загальної географії, яка народжується сьогодні.
Йдеться про те, що у нашому оточенні ми виділяємо цілісності, що мають спільні особливості, що дозволяє нам ідентифікувати їх як окремий – географічний – клас явищ. Отже, йдеться про особливі форми організації середовища, у якому ми не просто живемо, а у яке безпосередньо включені як діючі складові. Таке бачення відрізняється від класичного, що базується на відокремленні людини не тільки від природного середовища, але й від соціального, яке уявляється як пусте, заповнене соціальними процесами: така людина є статичною фігурою, що просто сприймає об’єктивно існуючий світ. У географії ми маємо аналогічну ситуацію: є геопростір, заповнений явищами і процесами, які слід виокремити і визначити їх розташування. Але ситуація поступово змінюється. Вже вироблені нові уявлення, що вимагають використання і нових понять, у відповідність яким тепер ставляться терміни геохолону/геооргу, ортегріти (ortegrity) та інтегріти (itegrity). Якщо перші терміни вживаються вже кілька років, то терміни «ортегріти» (введений Т. Уілкеном [Wilken, 2002]) та «інтегріти» починають входити у географію тільки зараз: йде пошук нових образів і відповідних понять, що дозволяють відобразити складний характер відносної сталості форм організації на основі урівноваження внутрішніх напружень та зовнішніх тисків, а також різноманітних процесів. Пов’язано це з тим, що протягом довгого часу не було зрозуміло, як визначити межі поля дослідження географії та відобразити його надзвичайну складність. Йдеться про геосередовище, яке не проявляється чітко як тілесний об’єкт (на відміну від, наприклад, біологічного тіла, яке ми можемо спостерігати ззовні), воно емерджує, проявляється як мінлива організація, основу якої складають не стільки фізичні процеси, скільки комунікація та семіотична сутність. Більше того, ми самі втягнуті у ці відношення і є складовими таких утворень, що суттєво ускладнює епістемологічну ситуацію, тобто ми не можемо виступати як ідеальні спостерігачі, що «бачать» реальність, якою вона є, а маємо враховувати свої індивідуальні особливості та позиції, як і позиції інших дослідників. Більше того, будучи обмеженими, бо являємось тільки часткою цілого, ми змушені йти шляхом спрощення. Те, що ми виділяємо, робиться на основі контрастів, але контраст – це всього тільки суб’єктивне посилення розбіжностей між тим, що виділяється, і фоном: так працює наш мозок. Не можемо ми й торкнутися цього утворення і представити його як фізичний об’єкт, що рухається під дією зовнішніх впливів. Кожна складова такого середовища, яку ми тепер іменуємо геохолоном або геооргом, є індивідуальністю, можливо, має щось, подібне до особистого «Я» (Self), та всі вони разом формують організаційне поле з нерівномірно розподіленим організаційним потенціалом, у якому самі і перебувають. Холон виникає тоді, коли досягається гармонійна єдність складових. Більша організованість означає меншу складність в плані непередбачуваності (саме цим холони відрізняються від оточення), що проявляється як порядок. Такі утворення містять у собі всю історію свого становлення, починаючи з виникнення, тобто мають у собі, так би мовити, історичний вимір (тобто містять у своїй структурі сліди порушень симетрії у минулому). Отже, йдеться про те, що географія має справу не тільки з абіотичними сутностями, що начебто у повній мірі описуються «законами природи», а й про те, що абіотичні явища також мають сторони, які такими законами не описуються (будь-якій індивідуальності притаманна властивість здійснювати особистий вибір), не кажучи вже про форми організації, що пов’язані з дією живих організмів та людського суспільства. Все виглядає значно складніше, але наша задача полягає у тому, щоб спробувати спростити епістемологічну ситуацію. Все це - область інтересів загальної географії, яка народжується сьогодні.
Засилля просторовості у
географії. Думаю, на сьогодні немає іншого наукового напрямку,
область дослідження якого була б настільки невизначеною, як це має місце у
географії. Досі переважають уявлення про географію як дисципліну, що займається
визначенням розташування різноманітних явищ на нашій планеті, інколи – властивостей
всієї планети. Так, у словнику «The American
Heritage Dictionary (New York, 1983)» маємо таке
визначення: «The study of the earth and
its features and of the distribution on the earth of life,
including human life and the effects of human activity» (по [Abel, Way, 2009]) - вкрай слабке
визначення. Дуже привабливим лишається
термін «геопростір», причому особливу підтримку він отримав у зв’язку з
розвитком так званих ГІС-технологій. Так, у роботі [Mark, Freksa, Hirtle, Lloyd, Tversky, 1999: 748] автори зазначають: «It is important
to recognize the distinction between geographical space and space at other scales
or sizes. Palm-top and table-top spaces are small enough to be seen from a single point,
and typically are populated with manipulative objects, many of which are made
by humans. In contrast, geographical or large-scale spaces are generally too
large to be perceived all at once, but can best be thought of as being transperceptual
(Downs and Stea 1977, p. 197), experienced only by integration of perceptual
experiences over space and time through memory and reasoning, or through the use
of small-scale models such as maps. Some of our discussions of geographical
cognition might not apply to spatial cognition at other scales». Вже з’явився навіть такий вислів, як «просторовий сепаратизм». Простір
уявляється багатьма як контейнер, у який все складено. У роботі «Spatial structure» дається посилання на роботу Ф.К. Шафера
(Schaefer F.K., 1953), у якій зазначається, що «this necessarily involved the discovery of spatial patterns 'morphological laws'». Дж. Еліот спробував
визначити, до чого зводиться географічне знання: «In geography, knowledge of space represents the accumulation of facts about the spatial arrangement and interactions comprising human-environment relations and recognition of fundamental concepts - i. e., the declarative base of geographic knowledge. Knowledge about space consists of the recognition and elaboration of the relations among geographic
primitives and the advanced concepts derived from these primitives (such as arrangement,
organization, distribution,
pattern, shape, hierarchy, distance, direction, orientation, regionalization,
categorization, reference frame, geographic association, and so on) and their formal
linking into theories and generalizations» (Eliot, 2000, по роботі [Golledge, 2002: 1]. Р.Дж.
Голледж вважає, що основою географічного знання є просторова концепція і
просторові відношення [Golledge, 2002]. Думаю, це так. Дійсно, такі базові поняття, як «місце», «простір»,
«середовище», (наприклад, [Thinking Geographically, 2012]) мають місце – з них все починається, але опора на них ще не є
географічним дослідженням: географія починається тоді, коли за розташуванням елементів
(складових) виявляють організаційні форми у вигляді патернів, що свідчать про
упорядковану динамку. Наявність сталого патерну означає прояв сутності, речі,
закону її становлення. Можливо, це зовнішній прояв так званої тектологічної
структури. Отже, акцент уваги переноситься з розподілу матеріальних об’єктів,
які сприймаються органами відчуття і можуть піддаватися вимірюванням, на
відношення, що призводять до виникнення відносної цілісності (у вигляді
концентрації такої якості, як організація), що докорінно змінює
всю методологію. Географ – це дослідник, чуттєвий до складної географічної
форми організації. Більше того, у своїх уявленнях ми маємо відійти від
просторовості як головного атрибуту географічних уявлень[1],
бо таким є організація, що зумовлює виникнення імпліцитного порядку,
композиції як атрибуту індивідуальності, а у поведінці - наявності норми. І
тільки після цього можна вводити такий аспект, як геометрія (одна з форм
відображення) – стереометрія базових форм геоутворень, що відображає головні
симетрії їх форм у термінах осей та полюсів. Вони також є наслідком законів
динаміки, що діють у цих утвореннях.
Не можна пропустити цікаву роботу А. Коха [Koch, 2005], у якій автор спробував виокремити чотири різних «простори» - регіон,
мережу, вогонь та рідину. Він зауважує, що «Space is neither defined as exclusively substantial nor exclusively as a
notion; space is also
not exclusively seen from a perspective of social efforts of construction. There is an acceptance that
spatiality influences the
construction of objects and communities, respectively» [Koch, 2005: 9]. Отже, йдеться про те, що простір конструюється. Насправді, сама
можливість створення поняття про простір виникає тільки при умові наявності
порушень симетрії середовища, у якому перебуває спостережник. Зрозуміло, якщо
внаслідок діяльності людей таке порушення симетрії проявляється у все більш
різноманітному вигляді та заповнює значні ділянки (особливо в містах – без
проміжків), то може здатися, що люди створюють простір. Він навіть змушений
написати: «… space would remain ambiguous, it would be difficult or even
impossible to designate something as a spatial fact. As a result, it seems to be reasonable to
construct spaces as systems which are systems in the environment of social systems» [Koch, 2005: 11]. Тому далі він пише, що «The theory of social systems claims that social systems are non-spatial systems, i. e. space is not a constitutive condition for social systems to emerge» [Koch, 2005: 11]. Більше того, «This implies a twofold meaning of communication – it is based on sense in social systems and based on congruency in spatial systems» [Koch, 2005: 11] (відразу зроблю зауваження, що узгодженість (congruency) є не формою
комунікації, а її наслідком). І, як результат: «On the one hand, social systems are unlike spatial systems, they differ ontologically.
On the other hand, there must be a possibility of linking them structurally. In order to be able to
link» [Koch, 2005: 11]. Насправді, А. Кох замінив «середовище» (не як оточення) на «простір», але
простір – це тільки одна «площина», на яку проектується матеріальна структура
середовища, причому штучно виділена з його загальної організації. Далі він
виділяє соціальні і просторові (можливо - хорологічні) системи. Прикладом
перших є родина, других – дім. На рис. 1 показане співвідношення між
«соціальною» і «просторовою» (хорологічною) системами, пов’язаними структурно [Koch, 2005: 12]. Але чому географ обговорює їх, як відокремлені, а не розглядає
антропізоване середовище як ціле? Якби він це зробив, ніякої потреби відділяти
соціальну систему від просторової не було б, вони нероздільні і існують як
соціальне тіло. у географії ми маємо те ж саме: начебто є геопростір (його ніяк
не можуть визначити), у якому розміщені об’єкти, або який заповнений ними. Насправді,
це - організоване середовище, у відповідність якому, на глобальному рівні, ми
можемо поставити поняття про геотіло [Ковалёв, 2013, Ковальов, 2013].
Рис. 1. «Соціальна» та «просторова» системи, пов’язані
структурно (по роботі [Koch, 2005: 12]).
Отже, стає зрозумілим, що виокремлення просторового
аспекту як у варіанті розміщення об’єктів (тіл), так і у плані заповнення ними
простору є проявом редукції, механіцизму: цілісне середовище розкладається на
утворення (об’єкт, тіло, упорядкованість) та простір і час як параметри, що
виводяться назовні. Цей недолік знімається шляхом введення концепту «ХороХроноОрг»
([Ковалёв, 2012]), який зв’язує їх разом в один пакет, хоча виникають питання
стосовно його відображення, але це вже пов’язано з розробкою відповідної
методології.
Надзвичайно важливим поняттям є «позиційність», яку теж
спробували звести до звичайного розміщення, хоча й відносного. Таке поняття
починає діяти тільки, якщо замість просторового аспекту береться топологія, а
на перший план висувається задіяність тих чи інших утворень у функціонуванні
цілого, тобто йдеться про погляд з огляду, знов таки, на організацію структури у
функціональному просторі. Тут важливим процесом є само-локалізація не
стільки у фізичному, скільки саме у функціональному просторі («простір» тут
береться як відношення співіснуючих функцій). Про позиційність можна говорити
тільки, якщо йдеться про сукупність узгоджених складових, що забезпечують
функціонування, тобто на перший план тут виходить координація та синхронізація,
що з’єднуються комунікацією. Саме фактор позиційності відповідальний за те, що
зміни в одному місці викликають хвилю змін в інших місцях, особливо у разі
наявності сильних зв’язків між складовими (це має місце у виробничих
структурах), бо будь-які надкритичні локальні зміни ведуть до переформування
цілого.
Структура географії. Це
– особлива проблема. Тут слід бути вкрай обережним і виходити з того, що всі
гілки і частини географії повинні мати одну основу. На сьогодні у літературних
джерелах можна знайти безліч «географічних» напрямків, у тому числі давно
відомі – фізичну і соціально-економічну, як і політичну, медичну, етнічну,
генну і т. і. Але коли ці «напрямки» вживаються, ніхто не вважає за потрібне
обґрунтувати їх коректність. Врешті решт, все зводиться до того, що географія –
це наука про земний простір, отже, можна замінити просторовий аспект на
географію, що тут же виводить на перший план картографію і ГІС. Це виглядає досить
дивно, а останнім часом стало використовуватись ділками від науки, що веде до
розчинення географії у псевдо-географічних гілках, які, наче ракові пухлини,
знищують єдине «тіло» географії.
У цьому плані найбільш
суперечливим виглядає розділ географії на фізичну та соціально-економічну чи,
як на тепер, соціальну. Цю проблему, як мені здається, штучно породжують
представники соціально-економічної географії, прагнучи мати якусь окрему
область дослідження і, відповідно, незалежність від критики. Отже, тут явно
додається близько-наукова політика. Свого часу я вже показав, що те, що
називається фізичною географією, насправді є загальним аспектом - фізичним - відображення
будь-яких географічних явищ та рівнів їх організації, що за основу має погляд
на світ як фізичну сутність. До речі, саме так фізична географія і виникала
(кафедри фізичної географії входили до складу фізичних факультетів). Що
стосується соціально-економічної гілки, вона з’явилася тоді, коли вже існувала
антропогеографія, якій вона явно поступалася за охватом аспектів, пов’язаних з
людською діяльністю, а за часом співпадала з періодом індустріалізації. Пізніше
виникла і почала відокремлюватися ще й політична географія, що взагалі не
відповідало суті географії як науки про організацію середовища (ця проблема
знайшла відображення у моїй монографії [Ковалёв, 2009]). В Україні спробували
ввести такий напрям, як природнича географія, який мав охопити дослідження тих
форм організації, що виникали без впливу діяльності людини, але таких осередків
лишилося небагато, а вплив виробничої діяльності на оточення вже давно має
глобальний характер. Не менше питань виникає і у випадку так званої історичної географії, введення якої
означало тільки одне: виокремлення з географії історичного виміру (цим швидко
скористалися ділки від науки, які почали штампувати роботи, тематика яких
стосувалася історії географічних досліджень і навіть просто біографій окремих
вчених). Але це – величезна методологічна помилка, бо навіть якщо ми візьмемо
географічний комплекс, він однозначно розглядався з врахуванням історії його становлення,
не кажучи вже про геосистему, становлення і функціонування якої не можна
уявити, відділивши часово-історичний вимір.
Отже, виникає питання: якщо суть географії, як дехто
вважає, зводиться до просторового аспекту, то що може з’єднати різні її гілки,
які на сьогодні існують, у цілісну дисципліну? Як вважають, наприклад, Ф. Джинн
і Д. Демерітт, таке об’єднання фізичної географії і географії людини (human geography) має здійснюватись на основі понять простору і розташування [Ginn, Demeritt, 2008]. Але ці автори забувають, що уявлення про простір
є наслідком послідовності порушень симетрії середовища, а розташування є
результатом становлення структур. Таким чином, немає ніяких підстав вважати
позицію, що базується на поняттях простору і місця (space-place position) такою, що концентрує у собі суть географії. Ведучою
основою об’єднання може бути тільки організація, що з’єднує утворення різного
походження в цілісність. Цьому відповідає холонічна структура і
геохолархія частини земного середовища. Присутність біоти і антропоти вимагає
виділення у цій структурі відповідних геохолонів (чи геооргів) – біотизованих
та антропізованих і, відповідно, розділів географії.
Загальна географія як наука про
геоорганізацію. Зазначу, що спроби побудувати щось, подібне до загальної
географії, вже мали місце. Так, Б.Дж. Едді [Eddy, 2013], базуючись на уявленнях К. Уилбера та положеннях
інтегральної екології, спробував обґрунтувати інтегральну географію (Integral
Geography), хоча це не те ж саме. Він пише «A literal interpretation of geography suggests it is
in many ways about describing events, processes and phenomena happening on the surface of the Earth,
and as such, the geographical map represents an important tool for analysis and communication. For
many geographers, the practice of describing implies that one also has adequate theoretical
frameworks within which observations and descriptions are placed. Although ‘space’ is fundamental, it does
not always influence or determine a geographer’s approach to research» [Eddy, 2013: 2]. Однак, як я показав
вище, фундаментальним для географії є не «простір», а «організація» у різних її
проявах, яка так чи інакше проявляється у різних місцях (доменах) при-поверхневого
шару нашої планети, а загальна екологія може слугувати тільки прикладом для
побудови структури дисципліни. Що стосується так званих географічних карт, то (а
я вже про це писав), таких карт взагалі ще не існує. В той же час Б.Дж. Едді
акцентує увагу на тому, що його розробка будується на «consideration given to different types of holons at different scales of influence, interaction, partnership and conflict» [Eddy, 2013: 2]. Слід підкреслити і
його зауваження стосовно включення антропосфери як області людської діяльності
у біосферу. Він пише: «This integral
approach is one attempt to extend and compliment (transcend and include) both
earlier and more recent aspirations of geographers for comprehensive theoretical frameworks
(Kropotkin (1850), Mackinder (1887), Semple (1911), Sauer (1925), Hartshorne (1939), Leopold
(1949), and Vidal de La Blanche (1927-48), Harrison and Livingstone (1980), Couclelis (1992), Wynn (1999),
Gober (2000), and Gregory (2000)» [Eddy, 2013: 4]. На рис. 2 дана цікава модель співвідношення між глобальною
екосферою, важливими холонічними граничними умовами, типами холонів та
об’єднаним спектром теоретичних, прикладних наук, мистецтвом та людством. Є
певні зауваження. Так, автор не виділяє як окрему абіотичну геосферу
(геобасейн), яку вивчає геоморфологія, а атмосфера,
гідросфера та літосфера не входять до кола інтересів географів з причини їх
гомогенності (наприклад, [Ковальов, 2005, Ковалёв, 2009]). Список дисциплін,
наведений автором, не має відношення до географії, а географічні дисципліни
автором не вказані, хоча він і об’єднує вказані ним дисципліни у інтегральну
географію. Отже, у такий спосіб ми отримуємо якусь сумативну, а не
холістичну географію. Далі, Б.Дж. Едді пише, що біосфера вивчається біологією,
що не можна вважати коректним, бо біосфера вивчається біогеографією як наукою
про структуру і функціонування біосфери (це не наука про розміщення біологічних
видів) [Ковалёв, 2009]: біосфера – це біотизований геобасейн, а не щось
інше. Є й інші зауваження.
Рис. 2. Модель стратифікованих А-В-С
екосистем, що демонструє відношення між глобальною
екосферою, важливими холонічними граничними умовами, типами холонів та
об’єднаним спектром теоретичних, прикладних наук, мистецтвом та людством (за [Eddy, 2013: 4]).
Окремою темою є ландшафтознавство та його зв'язок з
географією. Те, що сталося у минулому столітті, особливо у радянській географії
(а йдеться про підміну терміну «геокомплекс», а потім і терміну «геосистема»
терміном «ландшафт»), нанесло значної шкоди і географії, і ландшафтознавству.
Проблема була докладно розглянута в моїх публікаціях (перш за все – [Ковальов, 2005, Ковалёв, 2009]). Цікаво, що
питання про відношення між ландшафтознавством і географією несподівано (як для
мене) постало на конференції «Ландшафтне планування», що проходила в МДУ (Москва,
13 – 15 жовтня 2011 року): у чому
різниця між ландшафтознавством і географією? (питання було поставлене О.В.
Хорошеву на пленарному засіданні співробітницею МДУ, яку я не зміг зафіксувати у
великій залі, який не дав на нього змістовної відповіді). Але відповідь є. Ландшафтознавство
– це наука про ландшафт як патерн складного явища, що формується у людській
свідомості. З самого початку цей термін був пов'язаний з організацією рисунку
денної (тобто непохованої, такої, що сприймається чуттєво) поверхні у її різних
аспектах, в тому числі художньо-естетичному та пов’язаному з керуванням
господарською діяльністю громади, що проживала на певній території (це саме і
вимагало наявності загальної картини), згодом – з літературними практиками. Отже,
без людини, без її, так би мовити, організуючого погляду, ніякого ландшафту
немає. На відсутність ландшафтів у природі наголошував і М. Бахтін. Пізніше
термін «ландшафт» стали використовувати в інших сферах знання для позначення образів
їх областей дослідження, що містять головних особливості їх організації –
економіки, соціуму, політики тощо, але таке використання терміну є
метафоричним. Отже, зв'язок між ландшафтознавством і географією є очевидним, хоча
й не простим, бо ландшафт – це цілісне відображення зовнішності (патерн),
обличчя феноменів, з якими ми зіштовхуємось. Якоюсь мірою виділення ландшафтів
є аналогічним до виділення сузір’їв на небесній сфері. Це форма організації
перцептивного матеріалу, яка здійснюється на основі особистого досвіду, культури
і ментальних особливостей людини та її господарських практик.
Стає зрозумілим, що ми знаходимось у точці корінного
переламу всієї теоретико-методологічної основи географії. Від механістичного
географічного комплексу, вкладеного у пустий простір, географи свого часу
зробили спробу перейшли до поняття
геосистеми[2]
(на відміну від екології, прогрес був невеликим), тепер ми маємо перейти до
понять геохолону/геооргу та геохолархії (ієрархії та гетерархії у різних їх
сполученнях[3]), від
досліджень, що базувалися на вимірюваннях речовинних складових (так званих
компонентів ландшафту (???) або геомас) ми маємо перейти до дослідження форм
організації складних гетерогенних утворень. Географія все більше бачиться як наука
про складні форми організації частини земного середовища, і такі
уявлення є, так би мовити, чотиримірними, бо враховують структуру, функцію,
процес
і контекст.
Отже, тепер саме ці виміри, а не простір, час, маса і т. і., виходять на перший
план. А це, у свою чергу, виводить на перший план комунікативні ефекти – п’ятий
вимір. Це зовсім інший підхід, зовсім інше бачення. Географія стає не просто
іншою, вона стає все більш складною, що вимагає зовсім іншої підготовки
фахівців.
Організаційний вимір географії:
геохолон/геоорг як одиниця організації. Будь-яка
система уявлень, що описує природу, має бути достатньо гнучкою для її
безмежного розширення, але зберігати смисл при її редукуванні до самих основ.
Саме холізм (зрозуміло, не у його радикальному варіанті) має такі властивості,
особливо коли йдеться про такий складний феномен, як організація, яка може
проявлятися на різних масштабних рівнях (йдеться про скейлінг). Поняття
організації піддається визначенню вкрай важко. American Heritage Dictionary of the English Language (2000) дає
наступні варіанти: a) the act or process of
organizing; the state or manner of being organized: a high degree of organization; b) something
that has been organized
or made into an ordered whole; c) something made up of elements with varied functions that contribute
to the whole and to
collective functions; an organism; d) a group of persons organized for a
particular purpose; an association: a benevolent organization; e) a structure through which individuals
cooperate systematically to conduct business; the administrative personnel of such a
structure. Я визначаю організацію як сполучення узгоджених функцій, що
забезпечують ефективне відносно стале функціонування у мінливому середовищі.
Це важливо розуміти, бо у сталих умовах функція обробки сигналів і вироблення
інформації у вигляді режиму поведінки і зміни структури відпадає.
Почнемо з «елементарних» складових. Про те, що основою
географії має бути холізм і синергетика, писалося вже давно, але поки не був
введений відповідний термін для позначення географічних одиниць, ці погляди
були, образно кажучи, аморфними. Таким терміном став геохолон/геоорг
[Ковалёв, 2011]. Мені можуть заперечити, мовляв, цілісність присутня і при
системному погляді, що відбивається у терміні «геосистема», бо система
відзначається емерджентними властивостями. Це дійсно так, але геосистема (якщо
таку взагалі вдається виділити) є формою організації, що знаходиться у врівноваженому
стані (вона функціонує) і адаптується (у певних межах) до постійно змінюваних
зовнішніх умов, тобто вона не є активною, не є áктором. Вона виділяється
як абсолют. Це є прийнятним для відображення досить обмеженого кола утворень,
перш за все пов’язаних з виробничою діяльністю людей (те, що спроектовано інженерами).
Більше того, системна методологія вимагає чіткого відмежування системи від її
середовища, яке не має смислу без системи, що знов-таки викликає проблеми при
визначенні її меж: у природі чітких меж не існує. Далеко не все можна описати,
виходячи з таких позицій, та й самі географи вкрай спростили бачення
геосистеми, звівши її до переліку все тих же компонентів різного генезису з
акцентом на їх кореляції та розташуванні. Отже, треба було шукати інший
варіант, який дозволяв би будувати уявлення з менш жорсткими обмеженнями і з
підключенням комунікації та семіотики. З введенням терміну «геохолон»/«геоорг» відбувається
все більша концентрація уваги саме на такому баченні області дослідження: географія
має справу з різними формами організації гетерогенних динамічних структур, що
формуються у безпосередній близькості до денної (фізичної) поверхні, охоплюючи її.
При цьому ми можемо сприймати тільки частину того загального організуючого
руху, що пронизує середовище, а все інше ми добудовуємо у нашій свідомості. Але
оскільки цей організуючий рух опосередковується мінливою структурою відносин
різноманітних áкторів, картина постійно змінюється. Отже, наша мета полягає у
тому, щоб у полі цих змін виявити інваріанти.
Тепер ми маємо уявляти геосередовище як область
розповсюдження різних форм організації, що складно взаємодіють між собою і у
купі формують організаційне поле з різним організаційним потенціалом у його
різних частинах (до речі, якщо говорити про коректність терміну «геополе», то
це буде саме поле організації). Області з більш високим рівнем організації –
це геохолони, від елементарних до загально-земного. Це означає, що
геосередовище організоване у тій чи іншій мірі всюди. При цьому організацію
метафорично можна порівнювати з душею: організація – це те, що з’єднує окремі
складові у єдність з її новими властивостями, рисами, формуючи основу для
прояву її – єдності – обличчя (патерну). Організацію не можна піддати
розкладенню і вимірюванню, бо ми її не бачимо безпосередньо, ми її можемо
тільки відчувати. Саме це входить у протиріччя з картезіанською схемою
пізнання, що вимагає розкладення на прості компоненти, чим і руйнується
цілісність (саме це мало місце при дослідженні геокомплексів). Задача такого
розкладення – вихід на елементарні складові, без чого не можна завершити
аналіз. Але крім цих складових, є спосіб їх з’єднання, що має інформаційну
природу (це форма, структура, текстура, комунікація тощо).
Інтерес викликає розробка Д. Сальви стосовно так званих організаційних
систем, які виникають при досягненні природними системами (термінологія
Д. Сальви) певного стану [Salwa, 2010]. Під природними системами вона розуміє множину організмів і зв’язків
між ними, а організаційна система – це множина організацій та відносин між
ними. Тут питання викликає позначення «природна система», бо у природі систем
немає, системи ми виділяємо при системному погляді на природне оточення. Отже,
такі утворення можна було б називати, наприклад, фізичними системами, а
організаційні – орг-системами (як це відображено на рис. 3).
Рис. 3. Рівні прояву природних і організаційних систем
(за Д.М. Сальва [Salwa, 2010]).
Важливим у цій схемі є виділення у особливу групу таких
систем, що для підтримання своєї сталості мають враховувати контекст. Йдеться
про надскладні форми організації, що називаються контексто-залежними.
Різниця між ними і простими формами, як показав М.Г. Глянц, полягає у тому, що
для простих (механічних) утворень достатньою є тільки одна синтаксична
складова, що проявляється у вигляді фізичних законів, в той час, як для
складних форм організації важливим стає контекстуально нероздільна синтаксична
і семантична інформація (рис. 4). Але саме такі форми організації і є холонами.
Рис. 4. Континуум «корисної інформації» (за (M.H. Glantz, personal communication, 2002), по роботі [Kineman, 2002]).
Важливим є питання: чому складність зростає від абіоти до
антропоти? Думаю, це пов’язано із збільшенням кількості ступенів вільності, що,
у свою чергу, зумовлене зростанням ролі символів: фізичні форми взаємодії, які
описуються фізичними законами, все більше відходять на другий план,
поступаючись семіотичним формам, які не можуть бути формалізованими. Але це не
означає, що такі форми відсутні на абіотичному рівні. Отже, саме комунікація
має бути відповідальною за збільшення складності і так звану інформацію, яку
слід розглядати тільки як результат сприйняття і трактовки сигналів,
повідомлень, даних, що змінює поведінку перцептора (сенсоріума). Це означає, що
ніяких інформаційних полів і потоків інформації немає: інформація виникає
локально, що, я так думаю, не може описуватись якимись законами. До речі, це
має суттєве значення при розгляді питань переходу геохолонів/геооргів від
однієї області атракції до іншої: границі між окремими атракторами
(сепаратриси) є фрактальними, що саме і вимагає присутності хаосу при їх перетині.
Це має місце на всіх рівнях організації абіотичному, біотизованому та
антропізованому.
Якщо ми говоримо про організацію, то не можна забувати,
що різні організації слід порівнювати за їх ефективністю, яка є значимою тільки
по відношенню до мети і у порівнянні з ефективністю інших учасників мережі. Отже,
ефективність є відносною характеристикою. Її можна розглядати як відношення між
швидкістю наближення до цілі та темпом споживання ресурсів. Мережа виникає
тільки у разі, якщо проявляються спільні інтереси, у іншому випадку мережа
руйнується і кожна індивідуальна форма діє самостійно. Це означає, що мають
існувати спільні ступені вільності, що дозволяють об’єднуватись. Об’єднання у
мережу вимагає від учасників поступитися частиною своїх інтересів за для
збільшення спільної сталості та ефективності. Має діяти механізм
урівноважування індивідуальних і спільних цілей.
Мережа формується з áкторів, зв’язків та відносин між
ними, тобто вони виступають вузлами, через які проходять потоки сигналів.
Зазначу, що сигнали сприймаються поверхнею і надходять всередину вже у
викривленому вигляді, де розділити їх на зовнішню і внутрішню складові стає
неможливим. Важливим показником відповідності складових стає відношення
«спільна мета»/складова, що визначає координованість дій шляхом високого рівню
задіяності складових. Йдеться про «тиск» спільної мети на окремі áктори. У
менеджменті цей підхід отримав назву «employer-employee relationship» в рамках «high performance work systems (HPWS)» або «high commitment organizations» (наприклад, [Tomer, 2001]). Така форма організації
проявляється не тільки у спільнотах людей, але й у позалюдській природі. Флювіальна
мережа як найважливіша функціональна складова флювіального басейну – чудовий
приклад на абіотичному рівні: тут поступово проступає не тільки стокова мережа
на поверхні (рис. 5 [The Hydrologic Cycle…: 17]), але виникають характерні просторово-часові (хоро-хронні) – добові,
річні, столітні та тисячолітні - області стоку, та межа між басейнами у
ґрунтовому шарі (рис. 6 [The Hydrologic Cycle…: 5]), а також формується єдина флювіальна холархія (рис. 7 [The Hydrologic Cycle…: 7]) у вигляді систем
ґрунтового стоку локального, проміжного і регіонального рівнів. Схожа картина
має місце на інших рівнях організації – біотизованому та антропізованому,
тільки, зрозуміло, вона буде значно складнішою внаслідок суттєвого збільшення кількості
ступенів вільності.
Рис. 5 (зліва). Загальний напрямок руху води на поверхні
і у ґрунтовому шарі як наслідок розвитку флювіального басейну.
Рис. 6 (справа). Формування характерних флювіальних хоро-хронів
- областей стоку у ґрунтовому шарі та вододільної зони між басейнами.
Рис. 7. Флювіальна холархія у вигляді локальних проміжних
та регіональних басейнів (флювіо-холонів).
На біотизованому рівні ми матимемо холархію басейнів
живлення рослин, на яку накладаються басейни живлення тварин (певні ускладнення
будуть пов’язані з проявами складних соціальних відносин, у тому числі
політики). Вже сам вищий автотроф є складним сполученням над-поверхневої та
під-поверхневої (з її різосферою) частин, що пов’язані з різними групами
організмів та умовами перебування (наприклад, [O’Connell, Goodman, Handelsman, 1996]), не кажучи вже про його консорцію, що також
характеризується своєю нішею та басейном. В цілому картина виявляється дуже
складною. На рис. 8 показана модель механізму кореневих виділень та активності
ризосферних взаємодій [Bais, Park, Weir, Callaway, Vivanco, 2004: 27], що
веде до утворення індивідуальних басейнів. На екосистемному рівні найбільш
важливими питаннями є співвідношення між різноманіттям і сталістю, а також
розподіл енергії і біогенів між всіма організмами.
Рис. 8. Модель, що демонструє сприйнятливий механізм
кореневих виділень та ризосферної активності (за [Bais, Park, Weir, Callaway, Vivanco, 2004: 27]), що веде до формування індивідуальних басейнів. Як тільки цей
механізм припиняє свою дію, такі басейни зникають.
На антропізованому рівні картина стає ще більш складною,
бо додаються такі ступені вільності, як політика, мистецтво, наука тощо, а люди
можуть об’єднуватись на різних засадах і перебувати водночас у складі кількох
різних груп: людина - це вузол відношень. Головним áктором тут виступає людина,
яка свого часу перевищила рівень вимог для виживання, що пред’являло середовище
на рівні біогеоценозу, тобто, на відміну від тварин, людина зайняла активну
позицію впливу на середовище з метою його перетворення (хоча елементи цього ми
маємо і на біотизованому рівні організації). Так на першу позицію вийшла
господарська діяльність. Для того, щоб вийти на режим самообмеження у своїй
господарській діяльності, людина мала пройти складний шлях змін, виробити
механізми рефлексії над своєю діяльністю (схоже, що цей процес ще не
завершився), в тому числі – самооцінки, як це показано, наприклад, в роботі [Planning and
Financing Energy,
2011] (рис. 9). У такому разі господарська діяльність також
має формувати свої функціональні басейни (і це має місце). Форми такої
діяльності достатньо відомі: від збирання та полювання до осілого землеробства,
від нього - до промислового виробництва, що в період індустріалізації
сконцентрувалося у великих містах, що призвело до виникнення
соціально-технічних форм організації. Вся виробнича система є основою для
ноосфери з її загально-земним мозком (Інтернет) та гібридним інтелектом.
Рис. 9. Безперервний цикл оцінювання
Отже, і на цьому рівні ми маємо басейнову структуру. Важливою
формою організації є регіони, які виникають у випадку, якщо у межах певної
частини середовища формується відносна структурно-функціональна
соціально-виробнича насиченість/повнота, що стає основою для єдності: єдність
виникає як наслідок переходу від конкуренції до комплементарності функцій, для
чого необхідно досягти певного різноманіття. Але відкритість антропізованих
геохолонів рівню регіонів (а є регіони кількох рівнів, що саме і дозволяє
говорити про холархію) не дозволяє їм замикатися у повній мірі, що зумовлює
виникнення міжрегіональної організації та світової організації в цілому.
Центри регіонів – міста - особливі «гарячі області»,
сенсоріуми, які самі є джерелами хвиль активності та несталості. Міста – це
складні канали протікання, через які йдуть виробничі потоки, це - вузли
відношень. Думаю, вони мали виникати там, де сходилися хвилі активності з
близькими характеристиками, де відбувалася підвищена концентрація áкторів. Це
справжні сенсоріуми, які працюють у режимі сприйняття сигналів, що йдуть від
інших регіональних центрів. Так формується мережа, у якій регіони намагаються
закріпитися шляхом пошуку тих запитів та потреб, що мають місце, а, скоріше,
ініціюють нові пропозиції, які можуть стати (а можуть не стати) потребами. Однозначно
має місце рух у напрямку найбільш вдалого сполучення функцій, що забезпечує
стале розташування у мережі. Оскільки галузева структура та соціальні
пріоритети поступово змінюються, положення міст у функціональному просторі не
може бути сталим, що і веде до прояву стадій розквіту або загасання (прикладами
є Детройт, Харків, інші міста України) міст[4].
Отже, тільки ділова активність (своєрідний тургор) може утримати місто від
зовнішнього тиску обставин.
Це суттєво відрізняє географічну організацію від
біологічної, що в основі має чітко обмежені організми з їх системою геомеостазу,
що відтворюються завдяки генетичним кодам (на рівні біоценозів ситуація суттєво
ускладнюється). Географія має справу із значно складнішими формами, бо вони не
є і не можуть бути внутрішньо сталими (принаймні, як це виглядає на сьогодні)
внаслідок неможливості досягнення повної відповідності між складовими, а
перевищення певних порогів невідповідності відразу породжує різного роду несталості
і розповсюдження фронтів неузгодженості. Це – важливий момент, бо саме
перебування у несталому стані відкриває шляхи для змін, породження і
розповсюдження інновацій: стала організація чинить опір будь-чому новому. Але
це не означає докорінну перебудову: не варто забувати про відомий принцип
трансформації структур-стратегій В.Ф. Венди.
Не слід забувати, що вся антропізована організація
базується на природному фундаменті, тобто вона сформована у надрах і на основі
біосфери, сталість якої є умовою існування людства. Антропізовані форми
організації не втілені у первісну природну організацію, а проросли з неї, тобто
їх корені знаходяться там і пов’язані з історією становлення: все, створене
людьми, не є неприродним, бо дозволене Природою, це – всього тільки результат
відбору. Для цього відбору сама Природа і створила людину. Тому всі спроби
розглядати антропізований рівень як щось, що протистоїть Природі, є хибними. Саме
це ставить питання стосовно взаємовідносин між людським суспільством та
Природою: від залежності людини від природи до залежності природи від людини і,
нарешті, до їх комплементарного співіснування. Не треба забувати, що саме
поняття природи виникло тільки тоді, коли людина перейшла від привласнюючої до
виробничої форми відносин. Отже, поділ на суспільство і природне оточення є
чисто умовним, пов’язаним з певним культурно-господарським типом. Саме це і
викликало потребу в обговоренні стратегії узгодженого господарювання (а не
сталого розвитку!) та геокультури як форми людино-природної
«органіки» (наприклад, [Ковалёв, 2009]). Ледве не
головним питанням тут є землекористування (land use), підходи до вирішення якого вказують на рівень
розуміння людьми свого місця у Природі. Хтось може звести цю проблему до
звичайного використання ділянок для ведення того чи іншого господарства, тобто
спробує знову повернути питання у бік просторового аспекту, але йдеться про
зовсім інше, а саме: про організацію всієї діяльності соціуму у його
різномасштабних проявах і варіантах. Земля тут стає вузлом, у якому сходяться
інтереси Природи і сучасної надмірно господарюючої людини. Те, як сьогодні
деякі політ-діляги намагаються перетворити землю на товар, свідчить про те, що
ми ще вкрай далекі від того стану, яким, згідно з Ф. Ніцше, має бути надлюдина
- людина, яка має владу над своїми бажаннями.
Геохолон/геоорг як
індивідуальність та Self.
Ми можемо казати, що геохолон/геоорг є індивідуальністю тільки, якщо
він сам сприймає себе як відносно відокремлену цілісність, для чого він має
бути сенсоріумом,
відчувалищем, діяти в напрямку самообмежування (що відповідає стратегії
узгоджених дій), відстежуючи свою оптимальну (характерну) хоро-хронну область
та необхідну і достатню складність, що відповідає максимуму
ефективності (при даній організації у даних умовах), та постійно відтворювати
свою дійову активність (метафорою може бути надута гумова кулька, форма якої
підтримується рухом молекул всередині неї, що компенсує тиск розтягнутої гуми).
Зрозуміло, що вона буде постійно змінюватись відповідно до змін оточення і
внутрішніх флуктуацій. Це те, що було названо деструктивно-конструктивними
циклами як постійним рухом до стану мінімального внутрішнього напруження
[Ковалёв, 2009] та максимуму ефективності на фоні мінімізації витрат енергії.
Якщо підходити до індивідуальності, так би мовити,
класично, то ми маємо уявляти її як нерозривну єдність у собі, відокремлену від
інших індивідуальностей, тобто, як організацію, якій відповідає певний
ХороХроноОрг - область середовища, що, набувши певної організації, протягом
певного часу залишається тотожною самій собі. Індивідуальність включена у
єдиний буттєвий потік, і, як пише Б.Дж. Едді, «Being in the world appears as a constant shifting transition along the boundary
between evolution and involution (i.e. past, present, and future; here, there and everywhere)» [Eddy, 2013: 6]. Це можна уявити собі так, як показано на рис. 10 (з роботи [Tateo, Marsico, 2013]). Як пишуть ці автори, «we are able to
stress some innovative ideas
about the semiotic approach to the Self. First, the Self is a dynamic semiotic system
in constant evolutive tension, rather than a system in equilibrium adapting to the
environmental changing conditions (…). Secondly, rather than the concept of stability and continuity of the Self, it is
more fruitful to develop the idea of tensional integrity to account for the complementarity
between uniqueness and guidance in the construction and development of Self» [Tateo, Marsico, 2013: 16]. Зміна і безперервність при такому баченні не осмислюються
у термінах чергування рівноваги та напруження, скоріше, в термінах розбіжностей
потенціалу (відносної інтенсивності у наступні моменти) всередині потоку
свідомості.
Отже, можна припустити, що середовище, частиною якого ми
самі є, складене з утворень, які можна ідентифікувати як окремі
геохолони-особистості, між якими формуються складні перехідні зони, що
вимагають використання такого підходу, як мереотопологія. Це - особлива
онтологія, яка основу якої складає сполучення, співвідношення цілого, частин та
меж, як і їх топологічного значення. Географія стикнулася з ситуацією, коли
кожне відносно самостійне утворення треба розглядати як індивідуальність, що
відстоює своє місце у загальному потоці буття.
Рис. 10. «Tensional integrity» у потоці «Self» через додатковість (спряженість) між повнотою і пустотою.
Завершення. Ми спробували розглянути одне з найбільш складних питань сучасної
географії: як її визначати - як науку про геопростір, у якому розміщені різні
явища і речі або який заповнений феноменами, речами, системами з їх середовищем
тощо, чи як науку про організацію частини земного середовища, що прилягає до
денної (фізичної) поверхні планети і складовою якого є ми з нашою діяльністю.
Ще недавно явно переважала перша точка зору. Сьогодні все змінюється. Ми все частіше
звертаємось до таких понять, які відображають феномен організації, розуміючи,
що географія саме і є тією дисципліною, яка має досліджувати її згущення та
розрідження. При такому погляді простір і час вже не відокремлюються від
організації, а виступають як її внутрішні прояви, що вимагає іншого підходу для
відображення: на перше місце виходить топологія. Простір відходить на другий
план, тепер не він визначає динаміку та функціонування, а його особливості
визначаються ними. Організація рухається у напрямку, що відповідає відомому
принципу, згідно з яким має місце стратегія нарощування комплементарності,
мінімізації споживання енергії, максимізації гнучкості (зменшення
детермінованості), простоти та збільшення варіантів руху у майбутнє. Тут
проглядається кілька цілей, в тому числі таких, що суперечать одна іншій. Але
всі вони «працюють» на максимізацію ефективності і виживання в умовах складного
і непередбачуваного середовища.
Середовище – це множина згущень організації, що у
організаційному «ландшафті» проявляються у вигляді атракцій на фоні менш організованих
фрагментів. Кожне таке згущення знаходиться під постійним тиском, що вимагає
від нього формування такої структури, яка може забезпечити відповідне внутрішнє
напруження, що спроможне протидіяти тиску. У цьому протистоянні і мають
виникати хоро-хронні чарунки, які можуть знаходитись у складних відношеннях.
Якщо організація відчула свою характерну хоро-хронну область, вона може
стабілізуватися, а якщо ми маємо холархічну будову, складену з таких ХороХроноОргів,
то це означає, що все середовище знаходиться у стані, близькому до
урівноваженого. Це проявляється на різних рівнях і є свідченням холархічної
будови середовища. Саме це наближає географічну організацію середовища до
стану, у відповідність якому тепер поставлений термін «геотіло». Можливо, для
відображення такої ситуації корисною виявиться концепція «tensional integrity». Напруження має
виникати в тому числі між інноваціями та консервативною складовою структури,
але слід пам’ятати, що інновація стає такою тільки, якщо вона сприймається
даною організацією, тобто вона не існує сама по собі. Отже, географія стає на
нові реї, які ведуть її до науки про організацію дуже складного середовища.
Geography as a discipline of geophysics is not what interests us here, but the postmodern understanding of
geography as a distinct mode of producing and organizing knowledge regarding
the way natural, social and cultural conditions relate to one another.
Ursula Biemann
Література:
Wilken
T. ORTEGRITY. Synergic Science. TrustMark, 2002. – 70 p. –
Abel M., Way J. Placing the Middle Ages: Contextualizing Towards a Geography
of Material Culture.
Peregrinations. International Society for the study of pilgrimage art.
Peregrinations: Journal of Medieval
Art & Architecture. Vol. II, 2009. -
Mark D.M., Freksa C., Hirtle S.C., Lloyd R., Tversky B. Cognitive
models of geographical space. Int. j. geographical information science,
1999, vol. 13, no. 8, 747 – 774. – http://cindy.informatik.uni-bremen.de/cosy/staff/freksa/publications/Varenius99MaFr.pdf
Golledge R.G. The Nature of Geographic
Knowledge. Annals of the Association of American Geographers, 92(1), 2002, pp. 1 – 14. -
Thinking
Geographically. The Geographical Association's national curriculum review group, Sheffield: GA. - 2012.
– 9 p. -
Koch A. Autopoietic spatial systems: the significance
of actor network theory
and system theory for the
development of a system theoretical approach of space. Social
Geography, 2005, 1. - Pp. 5 – 14. –
Ковалёв О. Геосреда: становление геотела. - Fundamental problems of Geography, 2013. - http://www.geography.pp.ua/search?updated-max=2013-04-08T11%3A02%3A00%2B03%3A00&max-results=7#PageNo=3
Ковальов О. Географія: акцент уваги на геотіло. Fundamental problems of Geography, 2013. - http://www.geography.pp.ua/2013/04/blog-post.html
Ковалёв
А.П. Холистический взгляд на геосреду и проблема пространства-времени в
географии. Блог «Fundamental
problems of Geography». 2012 –- http://www.geography.pp.ua/2012/07/holistical.html
Ковалёв
А.П. Ландшафт сам по себе и для человека / А.П. Ковалёв. - Харьков:
Бурун-книга, 2009. – 927 с.
Ginn F., Demeritt D. Nature: A
Contested Concept. Hollway-Ch-17, Pp. 300 – 311. In: Clifford, N.J., Holloway, S.L., Rice, S.P.,
and Valentine, G., eds. Key Concepts in Geography,. Second Edition. London,
Thousand Oaks, CA, and New,
2009.
Eddy B.G. Integral Geography: Space, Place and Perspective. - Carleton
University. Publisher:
Content language: EN. Categories: Library. Ottawa, Creation date: 27.02.2013. – http://www.experienceintegral.org/resources/all-documents/?tx_mmdamfilelist_pi1%5BshowUid%5D=1212&cHash=4f104c8b2a62798debcee7144eb72f01
Ковальов О.П. Географічний ландшафт: науковий, естетичний і
феноменологічний аспекти. — Харків: Екограф, 2005. — 388 с.
Ковалёв
А.П. Геомир: связь сложности и комплексности // Вчені записки
Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського. Науковий журнал. Серія «Географія». Том 24 (63), № 2,
частина 1. – Сімферополь: Таврійський національний університет, 2011. – С. 34 –
39.
Salwa D.M. The possibilities of mapping
natural systems into organizational Systems. Proceedings of the 54th Annual Meeting of the ISSS -
2010, Waterloo, Canada, Proceedings of the 54th Meeting of the
International Society for the Systems Sciences. - Part 1. -
Kineman J.J. Relational Complexity in
Natural Science and the Design of Ecological Informatics. Dissertation submitted to the Faculty of the Graduate School of the University of
Colorado for the degree of Doctor of Philosophy. Colorado, 2002. – Pp. 334 + i - x. - http://gradworks.umi.com/3284407.pdf
Tomer J. Understanding High
Performance Work Systems: The Joint Contribution of Economics and Human Resource Management. – 22 р. (Подібне видання: The Journal of Socio-Economics. Volume
30, 2001. - Pages: 63 – 73).
The Hydrologic Cycle and
Interactions of Ground Water and Surface Water. NATURAL PROCESSES OF
GROUND-WATER AND SURFACE-WATER INTERACTION. - http://pubs.usgs.gov/circ/circ1139/pdf/part1a.pdf
O’Connell K.P., Goodman
R.M., Handelsman J. Engineering the rhizosphere: expressing a bias. Tibtech,
1996, vol. 14. – Pp. 83 – 88. -
Bais H.P., Park S.-W., Weir T.L., Callaway R.M., Vivanco J.M. How plants
communicate using the underground information superhighway. TRENDS in Plant Science Vol.9 No.1 January, 2004. – Pp. 26 – 32.
Planning and Financing Energy Efficient Infrastructure
in Appalachia. Final Report. The CADMUS Group, INC. With Academic Partners:
Regional Research Institute, West Virginia University, Virginia Polytechnic
Institute and State University, December 30, 2011. – 120 p.
Tateo L., Marsico G. The self as tension of wholeness and
emptiness. INTERACҪÕES. No. 24, 2013. - Pp. 1-19. –
Ковальов О. Загальна географія: організація versus простору. Порівнюються два бачення географії як наукового
напрямку – як науки просторової, що
вивчає розміщення явищ, тіл на топографічній поверхні, та науки про організацію
частини земного середовища. Показано, що саме другий варіант відповідає суті
географії, як ми її бачимо сьогодні. Така організація базується на виділення
одиниць – геохолонів. Припускається, що її відображення може здійснюватись на
основі концепції, відомої як «tensional integrity».
Ковалёв О. Общая
география: организация versus
пространства. Сравниваются два видения географии как научного
направления – как науки пространственной, изучающей размещение явлений, тел на
топографической поверхности, и науки об организации части земной среды.
Показано, что именно второй вариант соответствует сути географии, как мы её
видим сегодня. Такая организация основывается на выделении единиц – геохолонов.
Предполагается, что её отображение может производиться на основе концепции,
известной как «tensional integrity».
OleksacKovalyov. General Geography:
Organization versus space. Compares two visions of geography as a scientific direction - as a
science that studies the spatial arrangement of phenomena, bodies on the land
surface, and science on the part of the Earth's environment. It is shown that
the second option consistent with the core of geography, as we see today. Such
an organization is based on the allocation of units -geoholonov. Assumes that
the display can be made on the basis of a concept known as the “tensional
integrity”.
Ключові слова: загальна
географія, простір, організація, середовище, геохолон
Ключевые слова: общая география, пространство,
организация, среда, геохолон
Keywords: general geography,
space, organization, medium (vehicle), geoholon,
[1] Зазначу, що відображення біологічного організму біологи
не користуються категорією простору, там йдеться про позиційність. Близьку
ситуацію ми маємо і в соціології.
[2] Поняття геосистеми також пов’язане з класичною формою
відображення, бо система поміщається у пустий простір, який заповнюється
системним осередком та середовищем, що його оточує. Така диференціація саме і
вимагає проведення чіткої межі між ними.
[3] У нас звикли виходити з того, що природа, за своєю
структурою, є ієрархічною, причому більш масштабні рівні визначають
функціонування підпорядкованих складових на нижніх рівнях. Ця позиція не є
коректною і є переносом поширеної сьогодні соціальної організації у вигляді
адміністративної системи на природу. Навпаки, саме елементарні складові,
об’єднуючись, утворюють рівні більш високого порядку, залишаючись для них
базовими.
[4]
Важливе значення має політика, що проводиться на
державному рівні. Так, у Радянському Союзі спостерігався гіпертрофований ріст
Москви, де концентрувалися всі найбільш привабливі функції: столиця жила за
рахунок всієї держави. Ця ж тенденція збереглася у Росії і після розпаду СРСР
(з певним покращенням ситуації в останні роки). В Україні ситуація за
радянських часів була іншою: великі міста не надто поступалися Києву, а за
певними показниками явно обходили його (Харків займав третє місце за розвитком
машинобудування, науки та вузівської освіти у СРСР). За часів незалежності були
зроблені кроки, що забезпечили штучний бурний ріст Києва за рахунок інших регіональних
центрів, що стимулювало виникнення вираженої диспропорції у наявності робочих
місць, рівню оплати праці, в архітектурі, фінансуванні наукової діяльності
тощо. До Києва рвонули маси безпринципних ділків, які захоплювали найбільш
престижні місця, формуючи відповідне середовище. Тут сконцентрувалися офіси
крупних фірм, холдингів, «робочі тіла» яких розташовуються в інших місцях, а
податки сплачуються до київської казни. Найбільш виражено столичний ефект
простежується у науковій і мистецькій сферах. Це призвело до формування у киян
пихато-домінуючого менталітету і розвитку столичного расизму по відношенню до
жителів інших регіонів України, і це стає дедалі більш вираженим, що не сприяє
нормалізації соціального клімату у державі. Київ стає гламурним містом, коритом
(у відомому сенсі) для сумнівної еліти.
Немає коментарів:
Дописати коментар