7 квітня 2013 р.

Географія: акцент уваги на геотіло

… істинна, єдина мета науки – розкриття не механізму, а єдності.
  Анрі Пуанкаре

Вступ. У моїх попередніх статтях була зроблена спроба розгорнути уявлення про геосередовище як унікальне внутрішньо активне формування, що поступово набуває такої форми організації, у відповідність якій можна поставити поняття про геотіло – складне утворення, яке розгортається у напрямку все більшого прояву цілісності та самості. Отже, це вже не простір (який для «обґрунтування» самостійності географії стали називати геопростором), заповнений обездушеними речами, що рухаються у просторі і часі, спостереження за яким дає нам об’єктивну картину, незалежну від соціального контексту і індивідуальних особливостей спостережника. Більше того, на відміну від класичної науки, яка відокремила людину від Природи, розум і душу від тіла, у нашій версії людина стає складовою геосередовища, вона, являючись його частиною, формує його і себе, стаючи у наш час чи не головним архітектором геотіла. Це питання є одним з найважливіших для географії, бо розгляд її області дослідження у такому організмічно-тілесному аспекті докорінно змінює підходи до його уявлення та вивчення, орієнтуючи географів на його цілісне бачення. Отже, у наш час географія стає центральною дисципліною сьогодення, яка має сформувати інтегральну концепцію геосередовища як геотіла, в якому сполучаються різні організаційні форми і рівні – від повністю відкритої і позбавленої зовнішніх слідів свідомості (як у випадку флювіальних басейнів) до виражено замкненої (наскільки це можливо при наявності хаосу) і виражено когнітивної, як у випадку урбобасейнів з великим різноманіттям перехідних варіантів. Йдеться про вироблення уявлень про нову архітектуру (та мета-архітектуру) геосередовища як частини матеріального світу та її співставлення з архітектурою самого середовища, в яке ми занурені і діючою складовою якого є.
Зрозуміло, що тут вже немає місця таким окремим «геосферам», як атмо-, гідро- та літосфера, бо це - складові загальнопланетарної структури, що є тільки матеріальною основою формування геосередовища. Структура геосередовища більше нагадує басейнову, складові якої знаходяться між собою у складних синхронічних (структурних) та діахронічних (процесуальних) відношеннях, бо вони не охоплюють всю планету. Наприклад, океани та континенти мають саме басейнове оформлення, що є вираженням порушення симетрії земної кори. Розгортання у таких геобасейнах різноманітних форм життя (біотизація середовища), а далі – різних антропо-соціальних форм (антропізація) підштовхує нас розглядати їх як своєрідні тілесні форми організації – геотіла з характерною для них поведінковою (внутрішньою) активністю у середовищі, чого в принципі не було у попередніх географічних моделях: тепер об’єкт дослідження географії стає внутрішньо активним, що вимагає для його відображення зовсім іншої логіки. Тіло у своїй потенції – це функціонально насичене утворення, що у повній мірі може реалізовувати своє призначення. Воно, а не організм, має сприйматися як суб’єкт, що здійснює вибір. На передній план виходить комунікація між ним та середовищем, як і внутрішня комунікація між його складовими, що лежить у площині релятивістської теорії інформації, бо тіло – це, перш за все, форма, що виникає на основі відбору і компактної організації інформації. Структура таких утворень формується під відношення із середовищем, під орієнтацію та доцільну активність у ньому, що вимагає перетворення внутрішньої спонтанної динаміки (без чого про живу тілесність не може йтися) у моделі-відображення цього середовища із виникненням відповідної морфо-динамічної структури. Завдяки послідовності порушень симетрії активне середовище перетворюється на павутиння життя – складну мережу, що вловлює світ. Такі утворення мають бути внутрішньо суперечними, але узгодженими і спорідненими. Саме тут стає корисним і поняття про геоситуацію як відношення між даним геотілом та його середовищем.
Отже, ми маємо виражену область дослідження географії (традиційно – об’єкт дослідження), що задається у певній системі понять, сукупність яких формує специфічну систему координат без її безглуздої редукції до просторово-часового аспекту (така система підходить тільки для дуже простих об’єктів). Є в географії і свій характерний процес: перетворення структури, що складається з геохолонів, на геотіла. Саме це тепер стає основою специфіки і єдності географії. Найбільш важливим у всьому спектрі цих питань є утворення єдиного планетарного геотіла, що формується з великої кількості складно пов’язаних між собою квазітілесних форм організації різного масштабу, ступеню виразності та рівню організації. Це – дуже складна холархія (холоархія). Сьогодні географія проявляється як найсучасніша цілісна дисципліна, що вимагає розгортання рівню відображення, який інтегрує в собі, практично, всі напрямки сучасної науки і філософії – від механістичних моделей, що базуються на аналітичному розкладенні області дослідження, до формування географо-філософских оглядів, у яких геосередовище представлене у максимально інтегрованій формі. Таке бачення області дослідження географії має бути оформленим як загальна географія, формування якої розпочалося, думаю, від ідей А. Гумбольдта і Е. Реклю, отримало певний імпульс у 70-х роках минулого століття і сьогодні поступово стає все більш вираженим. Йдеться про формування у межах певної частини земного середовища особливого утворення, що складається з послідовно виникаючих рівнів організації (вони буквально проростають на основі попередніх рівнів), які шляхом взаємопроникнення та вбудовування у вже існуючу структуру, формують все більш виражену цілісність. Що є важливим для географів, так це виявлення умов, за яких стає можливим існування єдиного планетарного геотіла, та тих форм зв’язку, які забезпечують єдність різнорідних структур. Крім того, виникає питання, як відбувається, так би мовити, реалізація/здійснення того чи іншого варіанту організації геосередовища з багатьох можливих варіантів. Має існувати певний спектр можливих варіантів архітектури, що формується шляхом відбору певних технологій з відповідним полем імовірності їх реалізації/звершення (актуалізації). Отже, стоїть задача виявлення головних особливостей такого спектру і його поля ймовірностей та переходу (transmutation) між віртуальним полем можливих варіантів до конкретної матеріалізованої архітектури, що належить вже до теоретичного рівню. Ми маємо з’ясувати, як відбувається таке перетворення, як здійснюється, так би мовити, комунікація між віртуальним полем можливих варіантів і світом актуальних, однозначно реалізованих форм як наслідку здійснення вибору. Це – надзвичайно складна задача, розробка якої вимагає інтеграції зусиль багатьох спеціалістів.
Чи є ідея геотіла новою? Не думаю. Такі ідеї давно оселилися у головах вчених і філософів. Можливо, найбільш давнім випадком є погляди Гегеля, який писав про земне тіло, вважаючи, що тіло планети є тільки форма відповідного організму. У ньому він виділяв геологічне, рослинне і тваринне тіла [Hegels Philosophy of Nature, 2000], що є доволі цікавим підходом. Наша задача – розвинути ці погляди видатного філософа.       Важливо зрозуміти, як середовище, властивості якого забезпечують потенційну можливість виникнення організації, перетерплює диференціацію, що веде до виникнення локалізованих тілесних форм. Конкретно: як формуються «усамітнені» флювіальні басейни, як з життєвого поля виникають тіла мікробів, грибів, рослин і тварин, як формуються геотіла біогеоценозів, міст і регіонів тощо, чи зводиться це тільки до концентрації необхідної кількості енергії?
Геосередовище як основа формування геотіла. Геосередовище – це те поле, що містить у собі потенційну можливість руху до більш організованого стану, що призводить до ситуації фронтальності між ним як даністю, та іншою, не перетвореною частиною цього поля – оточенням, середовищем, що є проявом порушення симетрії (оточуюче середовище за Х. Плеснером, це нерозчленована «атмосфера», повнота обставин, змінювана у відповідності до обставин форма єдності тих моментів, що впливають і на які можна впливати [Плеснер, 2004]). Цю даність слід розглядати як річ, що сприймається у повноті її речових якостей і проявляється відповідно до її меж як сконцентрована навколо ядра єдність властивостей [Плеснер, 2004]. В той же час ця «нерозчленована «атмосфера»» містить у собі великий потенціал перетворень, внутрішню активність, якій притаманний вибір, що відрізняє його від об’єктів класичної фізики. Це збігається з моєю позицією щодо геосередовища: це не щось стале і однозначне, що обмежує форми організації, його характер і розуміння (для нас) змінюється при зміні тих форм взаємодії з оточенням, у яких це утворення, як організаційна форма, опиняється (наприклад, [Ковалёв, 2012]): спочатку ми маємо абіотичні форми, потім – біотизовані, нарешті – антропізовані з множиною різних варіантів. Таке середовище все більше сприймається вже не як зовнішнє, а як внутрішнє.
Слід мати на увазі, що будь-який носій організації має знаходитись у певному відношенні до оточення: він має бути орієнтованим на дію, і форма цієї дії – це мережа, що вловлює світ, що відображається у ньому. Тобто, такий носій повинен мати внутрішню динаміку, яка прагне побудувати/відобразити оточення, отже, сформувати його образ, який зіставляється з середовищем шляхом безпосередніх дій у ньому через їх ефективність (з появою людини таке відображення стає випереджаючим). При цьому становлення (як розгортання), що базується на зміні організації, знаходиться у протиріччі зі сталістю, прагненням до самозбереження. В той же час це рух до іншого сталого стану, що має з існуючим станом спільну основу, яка містить у собі потенційну можливість виникнення цього нового стану. Це саме і є те, що називається трансмутацією. Тут відбувається самовизначення носія організації як даності. Розгортання нової форми стягується єдиним процесом, який можна порівняти з потоком, передній фронт якого діє у довільному режимі: процес – це рух через різність. Причому на початку здійснення організації виявляється повна довільність, наслідком чого є ірраціональний характер її початкових форм (прикладом є розвиток яру, передній фронт якого відстежує напрямок оптимального просування за для максимально повної реалізації свого потенціалу). Кожна наступна форма є моментом цього процесу. Вона може бути більш чи менш сталою і реалізується у певних обмеженнях. Минулі стани, що лишаються основою і умовою всіх майбутніх варіантів, зберігаються тільки тому, що він – носій - постійно виходить за свої межі, перевершуючи себе. Геосередовище як носій організації рухається у напрямку все більшого оживлення, тобто самовідчуття і переживання самого себе, а потім і самоусвідомлення, самості. Становлення геотіла супроводжується цефалізацією та інтелектуалізацією. Згідно з Х. Плеснером, у процесі співпадають початкове і кінцеве дещо. Те ж, у чому вони суміщаються, є ідея-форма. Таким чином, у речі, втягнутої у процес, ідея-форма передує самій речі. Ідея-форма необхідним чином стає метою розвитку. Але смисл виявляється новим, бо об’єднуючи сутнісну ознаку перебування такою, якою вона є, з настільки ж необхідною протилежною їй сутнісною ознакою, вона відкриває в собі спроможність бути чимось іншим, ніж є вона сама [Плеснер, 2004: 137]. Зазначу, що реалізація цієї ідеї-форми кожного разу вимагає контекстуального втілення: незмінним лишається тільки її ядро. Прикладом може бути чудова конфігурація, що виникла внаслідок замерзання тонкої плівки води на асфальті (рис. 1). Слід зауважити, що подібні структури, що формуються під дією обмеженої дифузією агрегації, є поширеними: це, наприклад, флювіальні мережі, структури регіонів, міста тощо. У всіх випадках ми маємо рух у напрямку певної конфігурації.
  


Рис. 1. Фрактальні структури як відображення процесу обмеженої дифузією агрегації (фото автора). Варіантів конкретної реалізації таких структур дуже багато, але загальний характер структури (паттерн) лишається незмінним.  

Сказане можна подати так, як це показано на рис. 2 в роботі [Loorbach, 2007], хоча там йдеться про шляхи реалізації плану. Саме у цьому переході у процес втягуються всі відношення, що властиві речі. Виникає своєрідна «констеляція», незалежна від простої «маси», що саме і є джерелом складності і непередбачуваності кінцевого варіанту. Становлення цілісності – це перехід від потенційності до актуалізованої реальності, отже, обмеження. Однак, жодна форма тут не є завершеною, хоча на кожному етапі розвиток є обмеженим, і цим обмеженням виступає вихід на єдність, цілісність, яка забезпечується досягненням функцією комунікації відносного максимуму, що, відповідно, веде до обмеження спектру дій (має місце концентрація імовірності на більш вузькому секторі рухів) і переходу до функціонального режиму завдяки само-нормуванню, гармонізації. Саме цим зумовлено те, що ця єдність існує як ХороХроноОрг.


Рис. 2. Відображення можливих шляхів і кінцевих варіантів перетворення «дещо», що відповідають ідеї-форми (іміджі зібрані в одну «корзину»), реалізація якої здійснюється в різних контекстах [Loorbach, 2007]. Все залежить від того, як спрацює мережа (network steering), що формує образ.    

Отже, будь яке індивідуалізоване утворення, що виділяється своєю організацію, протиставляючи тим самим себе оточенню, має, в першу чергу, організуватися так, щоб отримувати дані про оточення, оцінювати їх з точки зору їх корисності відносно свого існування та формувати свою структуру у відповідності до такого його сприйняття (зрозуміло, що операція оцінювання, яка передує дії, може мати місце тільки у людини). Йдеться про сприйняття і обробку потоку сигналів, що йде з боку середовища, серед яких слід ще виявити значимі. Це вимагає визначення організації, бо саме її наявність дозволяє нам відокремити дещо у навколишньому середовищі.
Організація. Що таке організація? Ікскюль бачив організацію як об’єднання різноманітних елементів згідно з єдиним планом за для спільних дій (по роботі [Плеснер, 2004]): на перед виходить феномен плану. Спільні дії можуть виникнути тільки на основі комунікації (у широкому сенсі слова), збірки на основі кооперації. Організація за Х. Плеснером - це спосіб буття живого тіла, яке має диференціюватися, і у цій диференціації і разом з нею воно виявляє ту внутрішню телеологію, у відповідності до якої воно є водночас і оформленим, і функціонуючим [Плеснер, 2004: 159], а також самоопосередкування єдності одухотвореного тіла його частинами [Плеснер, 2004: 171]. Матурана і Варела вказують на необхідність розрізнювати організацію та актуальну структуру, і пишуть, що «Organization is the set of all possible relationships of the autopoietic processes of an organism; it is hence equivalent to a virtual field or the Body without Organs of that organism» (по роботі [Protevi, 2005]). В ході організації досягається такий рівень – тілесний, - при якому середовище, яке у своєму значенні є складовою життєвого кола, поступово відступає на другий план, і контакт з ним перестає мати виключне значення. При цьому на порозі здійснення організації виявляється момент абсолютної довільності, суттєвим наслідком якої є ірраціональний характер вихідних форм організації [Плеснер, 2004]. Жива фізична річ у самій собі несе передумови упорядкувального характеру, які починають гру із самим гральним початком, що вступає у дію, заохочуючи чи стримуючи його [Плеснер, 2004: с. 160]. У роботі [Ковалёв, 2013] я спробував визначити організацію як пакет відібраних специфічних відношень між складовими, додам, що дозволяє відтворювати певні функції. Організація – це рухливе сполучення функцій, що є наслідком сполучення властивостей. Саме вони мають забезпечити цілісність реагування на зовнішні і внутрішні виклики. Варто додати, що вони лежать в основі так званого зв’язувального паттерну. Отже, організація має відношення до категорії інформаційних феноменів, вона відповідальна за ефективність утилізації енергії. Саме це дозволяє нам говорити про те, що той чи інший носій організації як індивідуальність сприймає і діє як одне ціле, хоча прояв цієї цілісності буде різним. Це веде до того, що у середовищі організована індивідуальність починає виявляти структуру у вигляді об’єктів, які водночас виступають як носії ознак і носії ефектів впливів.
Для нас, географів, дуже важливим є розуміння того, які форми організації мають місце у геосередовищі і в якому напрямку воно рухається. Сьогодні вже можна стверджувати, що цей рух повторює не тільки форми організації, з якими ми зустрічаємось у біологічній сфері, але й ті, що мають місце у сфері людського суспільства. Це рух від розкритої до замкненої (наскільки вона здійсненна) форми організації, при якій організаційне утворення починає виявляти себе, свою плоть на фоні середовища: поки не сформується фізичний центр – мозок, що уявляє самого себе, своє тіло з усіма його складовими, воно у сфері своєї діяльності залишається незавершеним. Якщо замкнена форма організації охоплює сферу дій організаційного утворення, тобто його тіло ще раз змикається на центральному органі, стає можливим виявляти і оцінювати свої дії та їх наслідки у оточуючому полі, відчувати своє тіло у ньому, тоді це поле-середовище наче відсувається від нього і віднаходить структуру. Отже, ми маємо рух організаційного утворення від такої форми, що не виокремлює себе, розчиняючись у своїх діях, до такої, яка дозволяє відчути себе як виокремлення, що може сприймати і оцінювати наслідки своїх дій. Це дозволяє контролювати свої дії, модифікувати їх. Воно починає належати самому собі, користуватися собою, відчуваючи хватку поля-середовища, як і його вторгнення, як своє вторгнення у нього. Таке поле, як пише Х. Плеснер, стає сферою виявлення і дії, сигнальним полем і полем дії в одному: як поле дії, воно надає «можливості», стає полем рухів, які мають ще відбутися, як і залишитися нереалізованими [Плеснер, 2004]. Таке поле є позиційним полем – полем сучасності. Структура такого поля-середовища набуває значимості, а не просто є какофонією сигналів: спалахи моментальних вражень перетворюються на сталі даності, зримі речі, структуру. Зрозуміло, що розширення уявлення про поле-середовище надає певних переваг, але супроводжується зростанням невизначеності.
Денна поверхня як фізична основа становлення організації геосередовища і розгортання геотіла. Термін «денна поверхня» є поширеним у геології, він був введений для позначення тих поверхонь, які не є похованими, можуть відкрито спостерігатися, з якими можна безпосередньо взаємодіяти. У своїх роботах я почав користуватися цим терміном для визначення ландшафту як організації малюнку денної поверхні. Але сьогодні стає зрозумілим, що це утворення для географів має набагато більше значення і більш глибокий смисл. Якщо виходити з того, що будь-який носій організації є морфологічно складним утворенням, сформованим з множини певним чином упорядкованих активних поверхонь, то стає зрозумілим, що денна поверхня для географа – це щось близьке до зовнішньої поверхні біологічного організму (це не означає, що йдеться тільки про шкірний покрив, бо і легені, і весь травневий комплекс також є зовнішньою поверхнею), який також є організацією активних поверхонь. Активна поверхня – це поверхня взаємодії, причому не тільки фізичної, але й комунікативної, з якою пов’язане породження інформації. Якщо йдеться про геосередовище, денна поверхня виступає як головний геофронт. Але фронт – це область конфлікту, отже, становлення і розповсюдження організації завжди супроводжується конфліктом, який має вести або до її руйнування, або до комплементарного співіснування з оточенням. Другий варіант вимагає сприйняття інших складових всередині організації та середовища назовні як самоцінностей, тоді конфлікт переростає у комплементарність антагоністів. Думаю, що із зовнішньою поверхнею пов’язана вкрай важлива функція: вона є основою становлення організації, своєрідною зоною ініціації, яка від, так би мовити, одномірної, переходить до двомірної, а згодом – до тримірної форми (саме це ми спостерігаємо при виникненні біологічної організації). Тоді денна поверхня – це багатофункціональна фізична поверхня, з якої починається формування геотіла. Цей процес вже давно був названий геопроцесом [Ковальов, 1997].
Але чому саме ця поверхня є найбільш важливою? Бо тут має місце контакт між речовинами з різним агрегатним станом та найбільший градієнт властивостей, а надходження енергії робить цю область у термодинамічному плані неврівноваженою. Це є основою для порушення симетрії цієї поверхні (як втрату її однорідності), виникнення плівок активності, що демонструють спроможність до розгортання об’ємних форм, у яких внутрішня структура є ні чим іншим, як організацією активних поверхонь. Діючи когерентно, такі організаційні утворення спроможні певною мірою змінювати середовище за для зменшення витрат енергії (формування певної морфології, сортування уламкових частинок і т. і.), але вони вкрай обмежені в плані можливих варіантів її використання. Так виникають організовані утворення, які є внутрішньо антагоністичними, складаються з протилежностей, що і призводить до виникнення цілісності. Розгортаючись, організація захоплює «третій вимір», бо ні одномірність, ні двомірність не можуть бути основою внутрішньої динаміки, яка замикається у цикл, на основі якого можуть бути сформовані негативні зворотні зв’язки. Отже, організація має вийти за межі тієї початкової поверхні, від якої вона починається. Це відбувається навіть на абіотичному рівні. Прикладом є флювіація. Вона може протікати катастрофічно, широким площинним фронтом (така форма ерозії була розповсюджена в докембрії), відразу зрізуючи шар пухкого ґрунту, що не лишає можливості для подальшого розгортання необхідної морфо-динаміки, або шляхом утворення спочатку усамітнених ерозійних форм, які, з’єднуючись, формують водозбірні басейни з їх флювіальними мережами, а при досягненні водо-непрохідного горизонту, ці басейни перетворюються на тіла, що суттєво впливає на характер режиму стоку. Цей другий варіант вимагає наявності шару пухких порід, який не може утворитися на похилих поверхнях без захисного шару рослинності, тобто майже вся сучасна флювіальна морфологія є біото-залежною.
Біотизація геосередовища: оживлення геотіла. Думаю, що саме з початком біотизації певної частини загально-земного середовища у ньому з’являються риси, які дозволяють говорити про нього, як про геосередовище. На біотизованому рівні ситуація стає значно складнішою: йдеться про виникнення гіперактивного біотичного середовища (живу речовину, біоту), значно більш схильного до порушень симетрії, чому тепер воно представлене різноманітними дискретними формами, існування яких зумовлене наявністю інших форм (біохолархія). Ці дискретні форми існують не самі по собі, бо без організмів інших форм їх існування не має сенсу: всі вони мають спільну основу, але задіяні у різних функціях, що вимагає узгодження завдяки режиму безперервної взаємодії та відображення. Саме довгочасна сумісність, узгодженість різних організмів лежить в основі біотичних спільнот як біохолонів. Для цього слід було пройти довгий шлях узгодження між окремими видами: такі спільноти досить добре захищені від проникнення інвазійних видів. Отже, будь-який вид організмів є формою, асоційованою з іншими формами у єдиній біохолархії, яка, у свою чергу, вживлена у абіотичне середовище, з яким також утворює єдність, що вимагає вироблення єдиних «принципів співіснування». Саме це і дозволило створити організацію по типу екосистеми[1], яка базується на сполученні протилежних функцій, що здійснюються організмами-антагоністами. Це така організація, яка забезпечує своєрідний екофітнес (як сполученість, узгодженість різних популяцій) всередині біотичного середовища і геофітнес у його сполученні з геосередовищем, що суттєво підвищує виживання.
Тут треба відразу поставити питання про відмінність біотичної організації від мінеральної (це - область загальної біології): біота відрізняється значно більшим еволюційно-адаптивним потенціалом, спроможністю накопичувати і значно повніше використовувати енергію, як і створювати складні форми відображення середовища (це питання цікаво розглянуте Х. Плеснером [Плеснер, 2004]), що веде до значного підвищення автономності біотичних одиниць – організмів, але, головне – передавати відібрану інформацію нащадкам. Важливим моментом виступає самонавчання, причому на рівні біоти в цілому. Все це слід пов’язувати з тим, що живий організм – це організована множина активних поверхонь органічного рівню складності. Крім того, якщо переніс у абіотичному середовищі байдужий до того, що переноситься, то біота є вкрай чутливою до властивостей речовин та їх сполучень, що веде до виокремлення із загального круговороту так званих біогенів, а зрештою – і до вилучення деяких речовин (наприклад, важких металів) з організмів. Отже, у круговороті речовини виділяється особлива група хімічних речовин та їх сполучень, які забезпечують сталість відтворення біоти. Такі цикли отримали назву біогеохімічних. Більше того, біота спроможна значно більше впливати на середовище, перетворюючи його у напрямку, що забезпечує їй певні переваги. Це і є біотизація середовища, до якої належить й утворення родючих ґрунтів (які слід розглядати як перетворену біотою – біотизовану - кору вивітрювання, до складу яких входять як органічні сполучення, так і живі організми), завдяки яким біогени не тільки концентруються, але й зберігаються у локалізованій області: надзвичайно тонкий шар родючих ґрунтів виконує глобальну функцію, що саме і свідчить про високий рівень організації. Огляд процесів, що контролюються біотою, можна знайти у цікавій роботі Г.О. Заварзіна «Мегабіологія» [Заварзин, 2008], який робить акцент на значенні мікроорганізмів у процесах глобального масштабу, включаючи оксигенацію атмосфери. Цей автор вказує на зв'язок мегабиології з географією і дає відповідь на багато питань, що стосуються біотизації геосередовища як явища географічного. Для нас же важливо, що така біотизація є етапом формування геотіла, яке стає оживленим, а саме така організація є базою для розвитку когнітивних властивостей. Справа в тому, що біота ще мала навчитися доцільно використовувати свою високу активність, як і триматись відібраних напрямків руху, що неможливо без розвитку когнітивних властивостей, які забезпечують все більш адекватну оцінку ситуації як відношення між організмом (та біоти в цілому) і середовищем. Однією з проблем, що вимагала вирішення, була стабілізація поверхні і концентрації біогенів.
Розгортання біотичного середовища йшло складним шляхом – через розповсюдження у тілі біоти хвиль інновацій як незворотного процесу, що привели до виникнення загальної біоцентричної системи з адаптацією та кондиціонуванням зовнішнього середовища шляхом віднаходження економного круговороту речовини і максимально повного використання енергії, а також відбором властивостей, що забезпечували соціалізацію організмів (наприклад, [Пономаренко, 1993]). Можливо, першими формами складної біотичної організації були так звані мікробні (ціанобактерії та пурпурні сіркобактерії) мати – автономні біоплівки товщиною у кілька сотих міліметра (мікробним і бактеріальним матам присвячено багато публікацій, наприклад, [Lewandowski, 2000, Donlan, 2002, Simões, Simões, Vieira, 2010, Конюх, 2011]) – квазіорганізми зі стратифікованою структурою (схема становлення біоплівок показано на рис. 3 з роботи [Valcarcel]), які слід розглядати як форму виживання у ворожому середовищі (іншою формою був планктонний стан клітин). Вони формували утворення, які можна розглядати як квазітілесні форми: це не були суцільні плівки, вони складалися з мікроколоній, занурених у між-клітковий полімерний субстрат (EPS). Цікаво відмітити, що на початкових етапах біотизації були розповсюджені форми динаміки, відомі як авто-хвилі (наприклад, [Ковалёв, Казанский]): йдеться про усамітнені популяційні хвилі жорстко структурованих матів, коли весь наявний ресурс швидко поглинався. На відміну від цієї форми, у фанерозої стала розповсюджуватись форма біотизованої організації у вигляді складних багаторівневих спільнот зі стохастичною динамікою, що вимагало суттєвого росту різноманіття але забезпечувало більш повне використання ресурсу, завдяки чому досягалася висока стабільність. Саме вони привели до утворення сталого рослинного покриву, що стабілізував не тільки склад атмосфери, але й став регулятором круговороту літосферної речовини на глобальному рівні, включаючи екзогенні геоморфологічні процеси локального рівня. Отже, сьогодні глобальний біотизований геобасейн – біосфера – є доволі складним діахронічним утворенням, основу якого складає круговорот найпростіших, у який втілені сучасні біогеоценози, сформовані з консорцій, які слід розглядати як біотичну основу елементарних біотизованих географічних утворень. Вони є складними, бо базуються на величезній кількості зв’язків.
   


Рис. 3. Процес, керований формуванням біоплівки [Valcarcel]. Показані стадії формування біоплівки та загальний життєвий цикл.

Антропізація геосередовища: металізація геотіла. У певний момент розгортання біотичного середовища відбувається порушення когнітивної симетрії біотичного середовища, що веде до його антропізації та посилення дефекту менталізації, що проявився в останні кілька десятків тисяч років. Йдеться про вихід когнітивної функції на рівень самоусвідомлення. Антропізація проявляється як розгортання ще більш активного - антропного - середовища (антропоти). Воно також є дискретним і складається з множини людей-індивідів, що різняться індивідуальними особливостями (розбіжності серед індивідів у цьому середовищі значно більші, ніж у біотичному середовищі), і саме з їх відносин формується соціум. Але не це зумовлює складність визначення людини, бо справа не тільки у людиномірності чи у індивідуальних особливостях, а у тому, що людина як така без інших людей, без відповідної культури взагалі не існує. З подібним явищем ми стикаємось і у біотичному середовищі, але на антропному рівні це виражене ще більше. Це саме той ефект холархії, коли кожний індивід може існувати тільки при умові існування інших індивідів та їх об’єднань. Отже, як і у випадку біотичного середовища, антропне середовище можна уявити як надзвичайно активне середовище з порушеною симетрію, що є основою колосального різноманіття індивідуальних особливостей його складових. Саме це дозволило людству створити різноманітні форми культури як спільного  «синтезованого» середовища, яке є проявом ментальної узгодженості. Але шлях, пройдений антропотою (а це знову-таки середовище), який ще не завершився, був непростим. Тут ми маємо такі ж режими, які мали місце на біотизованому рівні. Йдеться про авто-хвилі. Це стосується як мисливців, що полювали на тварин, та номадів, що випасали худобу, випалюючи ліси, так і осілих землеробів, діяльність яких сприяла знищенню ґрунтового покриву і поширенню пустель. Вийшовши з екосистемної організації харчових ланцюгів, людина не відразу знайшла форми життєдіяльності, які б не вели до порушення природних циклів, чому ми сьогодні і маємо геокризи[2]. Думаю, що головним напрямком становлення культури є вихід на світогляд, який забезпечує вирішення так званого «HumanWildlife conflict» - геокризи найбільшого масштабу, що вимагає формування людини з відповідним менталітетом – Homo divinus – людини, у якої духовність як відчуття приналежності до цілого, та мудрість виходять на перший план, без чого говорити про досягнення стану геотіла не можна. Як цього можна досягти?
Тут треба виходити з того, що людське суспільство – це та ж сама Природа, і в основі процесів, що у ньому відбуваються, лежать ті ж самі принципи, які привели до виникнення сталої біосфери, тільки ці процеси протікають у більш складному середовищі, що робить ситуацію ще менш передбачуваною: сьогодні складність соціуму суттєво зросла внаслідок збільшення щільності контактів, що вимагає суттєвого підвищення швидкості обробки даних, фактів за для зменшення імовірності потрапляння в режим інформаційного стресу. Сьогодні суспільство поки що не може відшукати впорядкованість на основі спільного погляду на порядок, норм моралі та єдиної віри у майбутнє, хоча певне структурування і відбувається на основі повторних контактів, вироблення і закріплення ефективних правил поведінки. Йдеться про пошук, так би мовити, спільної мови. Можна припустити, що організація суспільства буде змінюватись у напрямку підвищення ефективності і, відповідно, все меншого прояву владності адміністративного апарату[3], все більшого волевиявлення на рівні кожної особистості. Такий шлях вимагає заміни зовнішньо керованих норм поведінки внутрішньо-інстальованими принципами етики і моралі, коли про них взагалі не згадують, тобто коли вони діють подібно до генетичного коду. Так, йдеться про культурологічні міми (меми), які підсвідомо визначають поведінкові обмеження. Це не може бути досягнутим в умовах державницької форми організації суспільного життя, основу якої складає влада адміністративного апарату, чиновників. Ця форма організації вже вичерпала свій організаційний потенціал і сьогодні стала гальмом на шляху подальшого розкриття внутрішнього потенціалу людини (в цілому - антропоти) як природного феномену[4]. Але для цього кожна людина має стати особистістю, тобто у будь-яких обставинах залишатися самою собою, а не просто ресурсом для досягнення кимось з політ-фінансових воротил (хазяїв життя) своїх особистих цілей. Отже, йдеться про повне роздержавлення на глобальному рівні та формування мережі асоціацій вільно (але на основі морально-етичних норм) діючих особистостей, що об’єднуються на основі комунікації та взаємоповаги за для реалізації певних функцій, про соціальну мережу зі складним і мінливим комунікативним ландшафтом. Функції можуть мати різний масштаб прояву, але більшість з них концентрується на регіональному рівні. Саме така мережа має привести до виникнення регіонів як складових єдиної світової культурно-господарської холархії (адміністративні одиниці до цього відношення не мають). Організація, що складається з динамічних організаційних згущень - регіонів, - набагато гнучкіша, вона не має адміністративно-визначених кордонів і не керується адміністративним апаратом. Тут все залежить від спроможності громади сприймати і оцінювати інновації (території слід поділяти на інноваційні і консервативні), отже, все залежить від конкретних áкторів та відносин між ними – тобто від áкторних мереж. Можна сказати, що регіон – це сенсоріум, що поєднує в собі механізми сталості і чуттєвості до нововведень, а регіоналізація антропізованого середовища – це процес, який не піддається якимсь правилам, бо регіон має різомну (у розумінні Дельоза і Гваттарі) структуру. До речі, така форма відкидає необхідність озброєння, виробництва зброї та утримання армій за для завойовування і утримання територій чи ресурсів, бо кожний такий регіон є складовою глобальної людино-природної органіки і базується на рециркуляції технофільної речовини. Її основу складає розуміння природи нашої планети не просто як природного середовища, а як нашого спільного дому: природа набуває статусу суб’єкту, але суб’єкту особливого - це той фундамент, без  врахування функцій якого ні про який подальший розвиток йтися не може. У свою чергу, людскість кожної людини тим більша, чим ширшим є коло питань, за які вона відчуває свою відповідальність – тільки так досягається відчуття єдності з цілим як прояв духовності. Все це, як і багато іншого, стає основою культури майбутнього – геокультури. Не важко зрозуміти, яке величезне значення у дослідженні цих аспектів належить географії – єдиного наукового напрямку, що охоплює все геосередовище і формує цілісний образ Геосвіту. Всі ці питання входять до сфери загальної географії, без якої подальший розвиток географії є неможливим.
Епілог. Цей короткий огляд складної проблеми формування геосередовища акцентує увагу на питаннях, які в географії тільки починають ставитись. Йдеться про його перехід у стан, який можна поки що метафорично іменувати як геотіло – образ, що відповідає уявленням про компактне утворення, яке містить у собі багато узгоджених між собою комплементарних функцій, що є наслідком поєднання різноманітних властивостей його складових. Основою такого переходу є холархізація геосередовища, тобто формування геохолонів, взаємодія яких з часом стає все більш тісною. На шляху становлення, геотіло проходить етапи оживлення (біотизацію) та металізації, інтелектуалізації (антропізації, олюднення). Така архітектура вимагає не стільки фізичної взаємодії, скільки розгортання комунікації, що дозволяє вийти на режим взаємного узгодження. Комунікація зумовлює і пластичність/еластичність поведінки складових геосередовища, без чого не може бути й мови про геотіло. Це переводить акцент уваги на семіотику та питання породження інформації. Справа в тому, що цілісність формується шляхом постійного турбування, збурення розташованих поруч складових структури, завдяки чому виникає можливість нарощувати когерентність, що є основою аутопоезісу, а це саме і відбувається в режимі комунікації. Це не дозволяє структурі остаточно кристалізуватися і зупинитися у своєму русі. Людське суспільство, почавши формуватись як дещо відокремлене, поступово інтегрується у геосередовище, з часом стаючи головним архітектором геотіла.

Instead of the animistic, or the mechanistic, or the mathematical universe, we see the genetic, organic, holistic universe, in which the decline of the earlier physical patterns provides the opportunity for the emergence of the more advanced vital and rational patterns.
 J.Ch. Smuts
      
Література:
Hegel’s Philosophy of Nature. III. Organic Physics. Dialogue 39, 2000.  – Інтернет-ресурс: http://www.marxists.org/reference/archive/hegel/works/na/nature3.htm
Плеснер Х. Ступени органического и человек: Введение в философскую антропологию / Пер. с нем. - М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2004. - 368 с. (Серия «Книга света»). - Интернет-ресурс:
Ковальов О.П. Сучасний погляд на географію: загальна і теоретична географія. Блог «Fundamental problems of Geography», 2012. – Интернет-ресурс:
Loorbach D.A. Transition Management. New mode of governance for sustainable development. Erasmus Universiteit Rotterdam. International Books, Grifthoek 151, 3514 JK Utrecht, the Netherlands, 2007. – 327 p. – Интернет-ресурс:
Protevi J. Deleuze, Guattari and emergence. Paragraph: A Journal of Modern Critical Theory, 29.2 (July 2006): 19 - 39. – Інтернет-ресурс:
Ковалёв О. Геосреда: становление геотела. Блог «Fundamental problems of Geography», 2013. – Интернет-ресурс:
Ковальов О.П. Географічний процес: що стоїть за цим поняттям? // Український географічний журнал, 1997, №4. – С. 45 – 51.
Заварзин Г.А. Мегабиология // «Природа», №8, 2008. – С. 3 – 10.
Пономаренко А.Г. Основные события в эволюции биосферы. В сб.: Проблемы доантропогенной эволюции биосферы. Москва: "Наука", 1993. С. 15 - 25. Інтернет-ресурс: http://evolbiol.ru/ponomevents.htm
Lewandowski Z. Structure and function of biofilms. In: Evans LV, editor. Biofilms: recent advances in their study and control. Amsterdam: Harwood Academic Publishers; 2000. p. 1-17. – Інтернет-ресурс:
Donlan R.M. Biofilms: Microbial Life on Surfaces. Perspective, V. 8, No 9, 2002. – Интернет-ресурс: http://wwwnc.cdc.gov/eid/article/8/9/02-0063_article.htm
Simões M., Simões L.C., Vieira M.J. A review of current and emergent biofilm control strategies. LWT - Food Science and Technology 43, 2010. – Pp. 573 – 583. – Інтернет-ресурс:
Конюх К. Микробные маты – автономные биоплёнки, наверняка существовавшие в раннем архее и существующие в настоящее время. Дата последнего обновления: 2011-10-10. – Інтернет-ресурс:
Valcarcel J. Biofilm growth, structure and function. OEST 740. 011508. – Інтернет-ресурс: http://www2.hawaii.edu/~mcooney/oest740/Biofilm_growth_structure_function_ppt.pdf
Ковалев О.В., Казанский А.Б. Эволюция биосферы как смена типов планетарной организации. – Інтернет-ресурс:
        

Ковальов О. Географія: акцент уваги на геотіло. Піднімається питання стосовно трансформації геосередовища у геотіло. Геотіло розглядається як пакет властивостей, різні поєднання яких забезпечують прояв різних функцій. Сприйняття поєднання функцій, що проявляються водночас, є основою для формування образу тіла та його середовища. Головними етапами формування Геотіла, біотизація (оживлення) та антропізація (інтелектуалізація) абіотичної основи, що докорінно змінює його ландшафт функцій.

Ковалёв О. География: акцент внимания на геотело. Поднимается вопрос относительно трансформации геосреды в геотело. Геотело рассматривается как пакет свойств, разные сочетания которых обеспечивают проявление разных функций. Восприятие проявляющихся одновременно сочетаний функций является основой для формирования образа тела и его среды. Основными этапами формирования Геотела являются биотизация (оживление) и антропотизация (интеллектуализация) абиотической основы, что коренным образом меняет его ландшафт функций.

Oleksa Kovalyov. Geography: Focusing on the Geobody. The question about transforming of a geomedium into a geobody has been raised. A geobody is considered as a package of features. Different combinations of that features support manifestation of different functions. The perception of simultaneously emerging combinations of functions is a basis to form an image of a geobody and its environment. The main steps of the Geobody formation are biotization (vitalization) and anthropothization (intellectualization) of the abiotic substrate leading to drastic changes of its landscape of functions.



[1] Маю наголосити на тому, що те, що ми називаємо екосистемою, є наша форма відображення тієї організації, яку ми виявляємо у природі. Екосистема – це не біоценоз і не біогеоценоз, це форма їх організації. Отже, розповсюджені не екосистеми, а біогеоценози, що відрізняються різною екосистемою організацією.  
[2]  На відміну від поняття екологічної кризи, що за основу бере стан середовища, геокризу слід розглядати як кризовий стан системи «середовище – суспільство».  
[3] Важко розраховувати на прогрес, коли на всіх рівнях – від селищ до держави в цілому – рішення приймаються одноосібно представниками адміністративного апарату відповідного рівню, в основному з врахуванням особистих інтересів. Це блокує величезну кількість можливих варіантів, а за основу беруться такі, які зазвичай забезпечують перевагу саме цим чиновникам.
[4] Державна система базується на сприйнятті людини і Природи як об’єктів, якими можна керувати, як ресурсу, який можна використовувати. Регіональна система організації базується на сприйнятті людини і Природи як суб’єктів, які мають свої цілі. Її основу складає взаємодія акторів на локальному рівні.   

Немає коментарів:

Дописати коментар