21 квітня 2011 р.

Феномен комунікації та функціонування геосистеми


Не то, что мните вы, природа.
Не слепок, не бездушный лик.
В ней есть душа, в ней есть свобода,
В ней есть любовь, в ней есть язык.
Ф.И. Тютчев
Постановка проблеми. Світ, у якому ми живемо, не виглядає випадковим. Навпаки, всюди ми бачимо певну організацію, що робить можливим пізнання, бо досліджувати випадковість не має сенсу. В той же час ми бачимо значне різноманіття на самих різних масштабних рівнях, і це різноманіття виявляється якимсь чином узгодженим, тобто є континуумом, який складається з частин, що весь час сполучаються між собою. Все нове, що виникає, через етапи неузгодженості, зрештою стають узгодженими з вже існуючим. І така еволюція є ознакою когнітивності. Складається враження, що є такий універсальний механізм, який забезпечує/реалізує, робить можливою цю узгодженість, виступаючи емпіричною ознакою когнітивності. Припускається, що таким механізмом є комунікація, основою якої є обмін сигналами та їх інтерпретація на рівні індивідуальних áкторів1-комунікантів, які, таким чином, взаємодіють між собою і корелюють свої дії, утворюючи своєрідні об’єднання – áкторні мережі, що дозволяє їм формувати операційно-замкнені системи - холони2. Більше того, комунікація виступає як спосіб виявлення розташування акторів у загальній мережі, визначення меж такої мережі та її змін. Можливою вона стає тільки в тому разі, якщо мовні простори комунікантів хоча б частково перетинаються.
Викладення матеріалу. Комунікація - одне з найскладніших і найцікавіших явищ, з яким ми зустрічаємось у нашому оточенні. У певному смислі вона є синонімом інформаційного метаболізмупоняття, введеного польським психологом А. Кемпінськи. Правда, цей феномен зазвичай пов’язують з людиною. Але насправді він дуже поширений і проявляється на всіх рівнях організації. Треба тільки визнати те, що ефект когнітивності певною мірою присутній і на мінеральному рівні, бо і на цьому рівні має місце вибір. Присутній він і у нашому географічному оточенні – географічному середовищі. Отже, задача полягає у тому, щоб показати, що таке комунікативний процес, де він зустрічається і як проявляється, а також що можна вважати його наслідками.
Процес комунікації є настільки важливим, що часто кажуть, що все, що відбувається у світі, має розділятися відповідно до того, є воно комунікацією, чи ні. Можна додати, що як тільки комунікація встановлюється всередині системи, ми відразу маємо відтворення системи як організованого цілого, бо виникає її самоопис, самовідображення, і вона починає сповіщати про себе своєму оточенню. Більше того, процес комунікації, що забезпечує самоопис внаслідок складних процесів всередині системи, можна розглядати як спосіб підтримання єдності, що здійснює узгодження частин у єдиному «організмі», постійно відтворюючи його цілісність. Саме це робить такий «об’єкт» самоцінним, спроможним до здійснення вибору і, відповідно, до самовизначення: кожний вплив на нього пропускається через механізм інтерпретації сигналів і адаптації до них. Можна так сказати, що «архітектура» навколишнього світу визначається такою умовою, як можливість досягнення узгодженості, гармонії, оптимального сполучення, входження частин у метастабільне ціле, що еволюціонує: вона не є довільною, хоча потенційно існує багато її можливих конфігурацій. Тоді те, що зараз називається зв’язувальним патерном [1], який «відповідає» за ту чи іншу конфігурацію - організованість - має формуватися саме завдяки комунікації, яку слід пов’язувати з феноменом інформації. Виходить, що комунікація – це спосіб спостереження за світом і системи над собою (самоспостереження та рекурсія). Його наявність актуалізує, затверджує розбіжність між системою та оточенням як середовищем. Важливого значення набувають так звані «особисті значення» системи як виокремлення частини світу. Розглянемо його більш докладно.
Феномен комунікації. Цей термін походить від латинського «communico» - пов’язувати, спілкуватися. На сьогодні існує немало варіантів його визначення, але здебільшого його трактують як зв'язок, сполучення. Раніше йому надавали наступних смислів: «перемова», «повідомлення», пов’язуючи це явище виключно з людьми. У толковому словнику В.І. Даля це слово трактується як «шляхи, дороги, засоби зв’язку місць», тобто йдеться про те, що комунікація у будь-якому варіанті позначає знов-таки зв’язок. Сучасне його розуміння має два значення: 1 – шлях(и) сполучення, зв'язок одного місця з іншим; 2 – спілкування, передача інформації від людини до людини, що здійснюється, головним чином, за допомогою мови [2]. Згідно з Н.І. Кондаковим, комунікація означає передачу інформації за допомогою мови чи різних знакових систем, як і шляхи сполучення, транспортування, зв’язку [3]. До комунікації відносять також сигнальні засоби зв’язку між тваринами (це також мова). Зазвичай автори не розповсюджують явище комунікації на процеси мінерального рівню, що, однак, не можна беззаперечно ставити під сумнів. Тут все пов’язане з тим чи іншим розумінням мети, мови і комунікації. Можна сказати так: таке явище не може з’являтися на якомусь рівні організації, не маючи глибинних коренів на менш організованих рівнях. Щось має поєднувати все у природі, саме те, що зумовлює феномен організації. Зрозуміло, що йдеться про зв'язок, пов'язаний зі значенням, смислами, наслідком якого є зміна стану всіх сторін, задіяних у комунікативному процесі на основі координації/узгодження їх цілей, тобто це процес, що веде до взаємних змін з метою узгодження/вироблення спільної поведінки. Один з теоретиків європейського «Public relation» Люсьєн Матрá3 зазначив, що численні напрямки комунікації, з якими він мав справу, навчили його тому, що слід розрізнювати інформацію як односпрямоване повідомлення і комунікацію як повідомлення, на яке надходить відповідь зі «зворотним зв’язком». Це цікава думка. Термін «інформація», як вважається, походить від прийменника «in» - «в», та слова «forme» - образ, обрис, обличчя, вигляд, рисунок, фігура тощо – щось таке, що впорядковує, оформлює. Отже, в основі патерну лежить добірна інформація як наслідок інтерпретації системою сигналів. І це стосується будь-чого. Навколишнє середовище само по собі не містить ніякої інформації. Там немає фактів, як ми звикли їх розуміти, там є безкінечна множина потенційних фактів, з яких система вибирає/виокремлює деякі, що і стають фактами, а потім інтерпретує їх. Отже, сама система/спостерігач на основі своєї спроможності розрізнювати здійснює вибір і перетворює множину фактів на інформаційну структуру – множину відібраних, інтепретованих і семантично зв’язаних/узгоджених фактів. Це означає, що складність інформаційних середовищ визначається саме спостерігачами, тобто, формуючи шляхом розрізнення своє інформаційне середовище, áктори/холони формують свої світи. Описи довкілля створює всередині себе сам спостережник (у широкому сенсі), у тому числі люди на основі інтуїтивно-асоціативної адекватності сприйняття. Це те, що є наслідком обробки сигналів і проявляється через зміну поведінки реципієнта (адресата, системи, того, хто сприймає), що сприймається іншим знов-таки у вигляді сигналів/фактів. У такому разі, якщо один з áкторів, базуючись на своїх особливостях сприйняття, формує нову ментальну карту (ментальний ландшафт) і, відповідно, нову орієнтацію, на початкових етапах буде лишатися наодинці, бо його ментальна карта буде відмінною від іншої («загальноприйнятої»). Йдеться про те, що не існує абсолютного центру орієнтації, вони виникають як результат когнітивної діяльності áкторів/холонів, що веде до несталості своєрідного ландшафту атракції. З цим пов’язане і різноманіття підходів до створення проектів розвитку територій (карт розвитку) та так званого територіального менеджменту, що є наслідком редукції ситуації, яка існує на онтологічному рівні. Ще більше значення це має для розуміння створення наукової картини світу шляхом конвенції, прибічником чого, як відомо, був Анрі Пуанкаре. Виходить, що комунікативний процес направлений на зменшення протистояння (мінімуму своєрідної потенційної енергії поля точок зору), яке визначається в тому числі рівнем догматизованості, зомбованості комунікантів, в той час, як неоднозначність сприйняття виступає джерелом порушення спокою.
Отже, інформація – це не сигнал/факт/подія, а припущення, результат інтерпретації (надання смислу) адресатом. Інформація – це те, що змінює комунікацію. Саме так виникають описи «реальності» - ментальна карта (у людини) як основа особистої орієнтації у світі (в їх основі лежать очікування), що спонтанно змінюється: така «особиста реальність» рекурсивно модифікує «схеми орієнтації», які принципово не можуть бути у повній мірі адекватними текучій ситуації, що як раз і забезпечує недосяжність рівноваги, несталість і, відповідно, потребу у подальшому русі: стимулом виступає потреба у збільшенні адекватності поведінки, відповідності. Отже, несталість, що зумовлює безупинність руху, пов’язана з неточністю сприйняття і відносним характером його інтерпретації, контингентністю, як це називає Н. Луманн (наприклад [4]). Це стосується не тільки людей, їх груп чи біоти, але й будь-якої операційно замкненої системи, що й дозволяє створювати карти/описи/образи/відображення середовища всередині себе і керуватися ними у своїх рішеннях. У теорії автопоезису це називається самореферентністю, яка веде до постійного уточнення, що зближає її з безупинністю феноменологічного сприйняття. І саме цей механізм веде до індивідуалізації.
Розбіжність не піддається локалізації і не може бути виміряною, розбіжність – це ідея. Г. Бейтсон [5], скориставшись думкою К. Юнга про два світи як два рівня опису - плерому, що базується тільки на силах і імпульсах, та креатуру, основу якої складають розбіжності, показав, що плерома – це світ природничих наук, а креатура – світ комунікації та організації. Світ креатури – це світ, у якому ефекти викликаються ідеями, головним чином – розбіжностями, отже одиницею інформації є саме розбіжність, образи ситуації як відношення станів адресата і середовища, – це організація таких розбіжностей-ідей. Але потребує відповіді питання про її природу на онтологічному рівні.
Якщо ми рухаємось місцевістю з певною метою, маючи карту чи план, структура карти як відображення місцевості за допомогою «мови» карти стає для нас певним чином упорядкованими сигналами, які ми, у тій чи іншій мірі володіючи цією мовою, обробляємо і робимо вибір напрямку подальшого руху, тобто виробляємо інформацію. Сама карта виступає джерелом уявлення місцевості. Зміну поведінки слід розглядати саме як наслідок встановлення відношення між сигналом та внутрішнім станом адресата (áктора/холона) який також весь час змінюється. І це співвідношення не піддається вимірюванню. У випадку тієї ж самої карти, навіть якщо є дві людини, які однаково володіють мовою карти, вони прочитають її по-різному, бо їх образи організації місцевості будуть різними, отже, вони по-різному побачать «найкращий» шлях. Прикладом є шахова гра: багато хто знає правила гри, але демонструватимуть різні результати, бо шахова дошка – це не тільки сукупність регулярно розташованих квадратів, це - середовище для реалізації множини потенційних стратегій гри. А щоб б було, якби фігури спонтанно змінювали свій колір чи форму? Денна поверхня – це теж «шахова дошка», тільки її структура (фігури, розставлені на дошці) значно складніша за свій редукований гральний аналог (особливо у горах, де обстановка змінюється ледве не на кожному кроці). Ось чому не слід розраховувати на можливість виміряти інформацію: вона завжди відносна, а реальність, образно кажучи, «зависає у повітрі», стає недосяжною.
Отже, співвідношення між інформацією та комунікацією залишається складним і неоднозначним. Але у будь-якому разі комунікація є чи не головним фактором утворення систем: справа в тому, що індивідуалізовані утворення (áктори, холони), входячи у режим комунікації, «домовляються» між собою, обмежуючи себе, і тим самим «погоджуються» діяти когерентно, відстоюючи цілісність (у випадку інженерних проектів це робить інженер). В той же час сама комунікація не містить у собі якоїсь мети, вона тільки сприяє виходу на мету: це - засіб. Тоді стає зрозумілим, що цей зв'язок у будь-якому разі має бути пов'язаний з пошуком смислу. Смисл – поняття, аналогічне “особистим значенням” системи, що дозволяють складовим зв’язуватись. Смисл “конденсується” подібно до того, як в ході численних рекурсій ці “особисті значення” виникали. Не можна говорити про комунікацію, як і інформацію, що викликає певні зміни в системі, яка не веде до якоїсь мети, навіть якщо пов’язувати її зі звичайним транспортуванням потоком речовини: дія має бути «осмисленою», тобто сигнал розпізнаний, оцінений і проінтерпретований, що проявляється через той чи інший помітний поведінковий акт. Інша справа, чи «знає» про це сама система? Система може про це не знати, залишаючись когнітивною.
Зрозуміло, що метою комунікації є досягнення найбільшої кореляції між смислом, що передає адресант, і смислом, який сприймається адресатом. Але ситуація є більш складною: всі сторони виступають як комуніканти, тобто поділ на адресатів і адресантів є доволі умовним. Можна зробити припущення, що у складно організованому середовищі, яке сформовано «розмитими», «розмазаними» у фазовому просторі єдностями/холонами, комунікація виступає як спосіб виявлення, визначення, уточнення меж фазових просторів і структури їх просторів станів та розташування у них комунікантів, що нагадує ситуацію у квантовій механіці. Кожний акт комунікації призводить до прояву одного стану з потенційно безмежної кількості, що є способом приборкання різноманіття, невизначеності, але це веде до відкидання всіх інших можливих варіантів. Це здійснюється на основі індивідуального характеру сприйняття і загальної обстановки, у якій це відбувається, при цьому контексти адресанта і адресата різняться. Є комуніканти більш «прозорі», більш відкриті/«відверті», безпосередні (якщо скористатися такою метафорою), а є більш «приховані», спонтанні. У людей і тварин це є основою політики. Важливе значення має оціночна функція, що впливає на семіотичну адекватність сприйняття. Важливим моментом виступає пристайність кодів комунікантів: комунікація можлива тільки тоді, коли мовні коди сторін, що перебувають у режимі комунікації, у якійсь мірі співпадають, є сумісними. Але таке зустрічається не так часто з причини відсутності універсального, єдиного асоціативно-семантичного «поля». Прикладом відсутності пристайності є термінологічні розбіжності наукових шкіл, що веде до різних дискурсів. Цікавим є питання: чи можна неадекватно зрозуміти самого себе з причини нашої внутрішньої роздвоєності?
Отже, комунікація – це процес руху смислів у комунікативному середовищі. Саме тут сплітаються простір дії з простором смислів. Йдеться про режим пошуку спільного смислу як спільної мети. Але смисл – це зміст знакового виразу, думка, що міститься у висловлюванні, призначення, мета якоїсь дії [3]. За С.І. Ожеговим [6], смисл – це внутрішній зміст, значення чогось, що осягається розумом, а також мета, розумна засада. Смисл завжди пов'язаний з розумінням того, що сприймається у символічній формі, а це означає, що весь час йде порівняння з певним ідеалом/поняттям: станом, формою, рухом (чудовий приклад – танок, який у своїй основі є ритуалом) тощо, - тобто всім тим, що може бути описане як досконалість, до якої слід прагнути. Процес розуміння/узгодження полягає у пошуку гармонії, структурного резонансу між складовими всередині системи та системою з її оточенням. Основу такого руху складає спонтанність, яка з часом переходить у більш детерміновану форму, що веде до приборкання комбінаторного вибуху як безмежного різноманіття варіантів. І ще: процес розуміння - це інтуїтивний, спонтанний пошук місця, сприйнятого у вже існуючій структурі простору смислів як основі внутрішньої картини світу, та їх узгодження. Цей складний процес протікає у режимі внутрішнього спілкування/узгодження, самонастроювання як виявлення/визначення мети з використанням внутрішньої мови образів, що передує дії як прояву того, що розуміння вже сталося. Важливим поняттям також є «комунікативна дія», під якою будемо розуміти операцію смислової взаємодії між сторонами, задіяними у комунікації, яка є наслідком осягнення смислу, що передається. Тоді навіть звичайна фізична дія може розглядатися як спілкування/узгодження - редукований варіант комунікації, якщо, зрозуміло, він супроводжується процесом вибору серед багатьох можливих варіантів і утворенням нової конфігурації. Це суттєво змінює акценти.
Стає зрозумілим, що, незалежно від того, який саме комунікативний зв'язок здійснюється, у ньому завжди буде задіяна мова (у найбільш широкому розумінні цього терміну) - як форма відклику системи переробки сигналів, як певним чином організована знакова система, призначена для комунікації (тому і існує мова жестів). Її функцією є дешифрування повідомлень шляхом перекодування смислів і створення внутрішнього образу ситуації та ознайомлення з ним інших. Йдеться про те, що повідомлення пакується/кодується за допомогою мови, яка виступає як засіб комунікації. Людська мова є вербальною, де слова – це сліди багатократної комунікації, що мала місце у минулому. Але йдеться не тільки про вербальні форми мов, але й такі, як кінесика (пози, хода, жести, міміка, танок), гаплика (мова торкання), окулесика (візуальна поведінка, мова погляду), мова одягу, ольфакція (мова запахів), іконика, мова слідів на денній поверхні тощо, що дозволяють орієнтуватися, відповідним чином організуючі свою поведінку. Деякими вони сприймаються у метафоричному плані, але, насправді, це теж мови, бо також є способами кодування повідомлень. Невербальна комунікація відзначається конкретністю (вона можлива тільки у присутності комунікантів), континуальністю (процес не розкладається на складові, тобто декодування відбувається як ціле), варіотивністністю (важко піддається декодуванню), спонтанністю (неусвідомлюваність) тощо. Тоді мова має накладатися ззовні на когнітивну систему, вона існує ззовні: це трансцендентальний засіб і медіум комунікації. Як казав Н. Бор, ми підвішені у мові. Можливо, саме з цієї причини М. Хайдеггер писав, що не людина розмовляє, користуючись мовою, а мова проговорює людиною [7].
Слід зупинитися на властивостях співвідношення смислів, у відповідність яким ставляться слова, хоча для останніх характерною є полісемія. І смисли, і слова не піддаються обчислювальним операціям, на них не діють такі правила обчислювання, як адитивність, асоціативність, комутативність тощо. Не можна відняти один смисл від іншого (це стосується і слів), смисл можна тільки замінити іншим, смисл розкривається, уточнюється, поглиблюється тощо - це якість. Смисли не накладаються один на інший і суттєво залежать від контексту, вірніше – контекстуального сприйняття. Але будь-яке осягнення/вироблення смислу змінює сприймаючу сторону, що веде до зміни і самого сприйняття, і цей процес не має кінця, що і є причиною безупинності руху. Мова також є відкритою у плані вираження смислів, не є замкненою і семантика слів. Ось чому і Всесвіт весь час рухається, намагаючись досягти повної узгодженості своїх частин, не маючи можливості коли-небудь здійснити це: він змушений постійно перевизначатися.
Слід зауважити, що основу розуміння складає перекодування, тобто переклад з однієї мови на іншу, а, як зазначив свого часу А. Пуанкаре [8], можливість перекладу означає наявність інваріанту. Але жоден переклад не може бути точним, бо кожна культура має свої системи категорій і понять. Переклад – це перехід від однієї системи знаків до іншої з метою передачі смислу. Співставлення різних перекладів дає можливість виявити корелятивність окремих фрагментів джерела і перекладу, яка зумовлена як відношеннями між мовами, задіяними у перекладі, так і факторами позалігвістичного характеру, що впливають на процес перекладу. Переклад – це процес утворення відображення того, що повідомляється, за допомогою іншої мови. По суті, відбувається не стільки переклад сигналів, скільки формування образів на основі внутрішньої динаміки смислів сприймаючої системи, і сигналів, що надходять ззовні. При цьому утворюється спочатку поверхневе сприйняття сигналів – пропозиційна репрезентація, а потім вже побудова глибинної ментальної моделі, яка, таким чином, не є взаємно однозначним відображенням. Системи мають різнитися саме у цьому плані – у співвідношенні між поверхневим і внутрішнім - ментальною картою.
Слід розрізнювати системи пасивні і активні у когнітивному плані, і основою для такого поділу має бути категорія суб’єктності. Суб’єктність тут слід розуміти як спроможність ідентифікувати себе як окрему сутність, протиставлену оточенню, таку, яка спроможна до саморефлексії, самоідентифікації. Пасивні адресати позбавлені можливості активно визначати свою мету, бо їх будова не дозволяє вводити у своє внутрішнє відображення себе як суб’єкта дії, а активні на таке здатні. Саме такі утворення мають можливість пізнавати світ, тобто будувати символьні відображення всередині себе і змінювати їх у напрямку все більшої відповідності: процес пізнання – це процес підбору ключів до світу, а картина світу – це і є той самий ключ, форму якого людство весь час змінює, тобто це – комунікативний процес, завдяки якому відбувається адаптація/узгодження: функція комунікації полягає в узгодженні частин світу на рівні образів, потреба у чому виникає внаслідок неточності, нелокальності та суб’єктивності сприйняття. Ми ведемо діалог з Природою як з суб’єктом.
Будь-яка комунікація як засіб взаємозв’язку припускає подальшу дію, без якої процес комунікації не має сенсу. Причому йдеться саме про спільну діяльність задіяних у комунікації складових: латинське «communicare» означає: «діяти спільно». Тоді комунікація – це засіб координації, синхронізації, самонастроювання спільної дії, механізм узгодження/«домовляння», самообмеження, створення просторів толерантності у інтегральному просторі станів. Йдеться про те, що це - творчий процес, що зводиться до діалектичної взаємодії між процесом випадкової зміни параметрів системи у деяких областях – рандомізацією, - та детермінізацією як локалізацією щільності імовірності - із залученням механізму зворотного зв’язку, що стискає ці області і зсуває їх відповідно до позитивних або негативних для системи результатів, пов’язаних з цими змінами. Творчий процес (модифікація) є незворотним і таким, що не формалізується з причини наявності спонтанності, що унеможливлює його передбачення. Детермінація експоненційно прискорює адаптацію системи саме завдяки комунікації. Такий режим будемо називати морфодинамікою. Він уповільнюється при досягненні не найкращого, а достатнього варіанту, що суттєво зменшує витрати ресурсів на обстеження надзвичайно великої кількості інших можливих варіантів - комбінаторної складності. Ситуативна безперервність набуває дискретного характеру: простір станів розбивається на окремі атрактивні стани (морфологічні і динамічні), що охоплюють певні області мікростанів. Наша задача саме і полягає в тому, щоб довести, що цей процес є дуже поширеним у природі і охоплює всі рівні організації, включаючи мінеральний.
Сприйняття сигналів і вироблення інформації. Вже у цьому висловлюванні наголошується на тому, що сигнал і інформація – різні речі. За Н. Вінером [9], інформація зводиться саме до позначення змісту, отриманого із зовнішнього світу в процесі нашого пристосування до нього. Зрозуміло, що комунікативний процес стосується не передачі інформації, як здебільшого вважають, а обміну сигналами/повідомленнями між сторонами, які мають бути сприйнятими, розкодованими і проінтерпретованими, після чого вироблена інформація (смисл) може бути використана для оцінки ситуації і прийняття рішення шляхом вибору одного з множини варіантів дії. Йдеться про те, що інформація виробляється саме з потоку невпорядкованих сигналів. Такий процес, з точки зору автора, має здійснюватись спеціальними режимами, організація яких об’єднується у поняття «інформаційна машина», під якою будемо розуміти організацію режимів, сукупна дія яких веде до зменшення початкової невизначеності і, відповідно, збільшення імовірності досягнення мети (це виключає комп’ютери з розряду інформаційних машин). Причому невизначеність зменшується не в цілому, а тільки відносно даного адресата/інтерпретанта. Розглянемо це питання більш докладно.
Все починається зі сприйняття, основу якого складає перетворення. На фізичному рівні це пов'язане, в першу чергу, з нелокальним сприйняттям системою зовнішнього впливу, що веде до збурення поверхні сприймаючої сторони, хаотизації з метою відбору певних складових, які знаходяться у відповідності до її структури. Тут відбувається відбір «корисної інформації» на основі резонансу, бо система характеризується своїми власними коливаннями. Але для того, щоб говорити про дію саме інформаційної машини, потрібен механізм запису сигналу у знаковому вигляді з метою його запам’ятовування та подальшого зчитування за для подальшого використання. В такому разі кажуть про принцип "реновації активності" що змушує говорити про збереження змісту активності у такій формі, що не є власне середовищем реалізації активності. Це - як реакції, що формують здібності пам’яті (вони у будь-якому разі пов’язані з властивостями матеріальних носіїв, їх спроможністю зберігати структуру), так і реакції, що створюють кодові відображення змісту активності у знаковій формі. Наявність затримки, пов’язаної зі зчитуванням, свідчить про присутність інформаційного оператора. Але ця затримка вже не пов’язана з нелокальним сприйняттям на вході, а має відношення до зчитування. Це означає, що мають існувати умови інформаційної дії. Якщо об’єкт реагує взаємно-однозначно, то він не виробляє інформацію і не містить інформаційної машини. Система зі «свідомістю» (про присутність якої вона може не знати) реагує не на фізичну дію, а відповідно до того образу, який будується всередині системи (певної її частини, яка стає все більш локалізованою зі збільшенням рівню організації) з початкових посилок, на що потрібен певний час. Фізичну реалізацію такої складової системи можна вважати її «мозком». Чим більше він локалізований, тим більш вираженою є когнітивна функція. Саме тут формується патерн оточення у вигляді організованої сукупності регулярних форм і саме тут відбувається побудова образу зовнішнього впливу відповідно до того, наскільки грубою є система відображення, тобто, що вона спроможна розрізнювати/ідентифікувати як різні якості, якими способами вона може їх з’єднувати у ситуаційні патерни. А далі такий внутрішній образ змінюється згідно з принципом оптимальної відповідності між образом і тим потоком сигналів, що поступають на вхід системи - оптимальної як достатньої, а не недосяжної максимальної відповідності: завжди існують обмеження, пов’язані з витратами ресурсів на уточнення, бо кожний наступний рівень точності вимагає все більших витрат при все меншому нарощенні адекватності, причому ці витрати зростають експоненційно. Це означає, що будь-яка система буде сприймати сигнали з певною похибкою, а також що один і той же потік сигналів/впливів буде сприйнятий різними системами різним чином. Різні за рівнем складності інформаційні машини будуть реагувати згідно з тим рівнем складності, ступеню виразності механізмів символьної обробки, які їм властиві. Але це – не звичайний рух, у якому образи лінійно змінюються у часі, рухаючись у бік оптимуму. Йдеться про дуже складну динаміку, щось подібне до гри конкуруючих патернів. Ось чому потрібні саме образи, основу яких складають символи і відношення між ними: жодна когнітивна система не спроможна здійснювати пошук оптимуму шляхом чисто фізичних перетворень, які передбачають зміни на фізичному рівні. Наявність символьного відображення, по-перше, суттєво зменшує витрати ресурсів, що зменшує і залежність системи від середовища, а також суттєво збільшує варіативність відображення, тобто складність. Якщо кількість варіантів, що розрізнюються, значна, це вимагає їх класифікації, типізації, утворення складних моделей. Також можна і слід говорити про існування патерну, що виступає у ролі «ідеальної норми», до якої має прагнути система. На сьогодні система уявлень, яка панує у фізичній картині світу, базується на понятті закону природи, тобто вважається, що природні процеси підкорюються жорстким нормам, накладеним на їх динаміку ззовні, які ми сприймаємо як закони природи – фізичні закони. Оскільки ж ці закони залишаються явними чи прихованими співвідношеннями чисел, ми і маємо «дивну» відповідність фізичної картини світу картині чисел, бо закони співвідношення чисел залишаються законами наукової картини світу. При такому розумінні природні феномени позбавляються можливості самостійно здійснювати вибір і, відповідно, самоцінності. Залишається незрозумілою і природа самих цих законів. Думаю, що ситуація тут дещо інша. Системи самі відстежують такі режими, які найбільше відповідають певним «ідеальним нормам», тобто є чимось, подібним до ідеального патерну організації як атрактору, з яким когнітивна система постійно зіставляє свій текучий стан (це означає, що простір станів складних нелінійних систем є дискретним). Чим складнішою є система, тобто чим більшою є її розмірність, тим складніше робити таке зіставлення. Можливо, саме такі стани/атрактори, будучи прихованими, виступають як не проявлені ідеальні форми (морфологічні і динамічні), які присутні як потенції, закладені у морфодинаміку системи. Така прихована організація виступає як дух системи, що задає потенціал її постійного прагнення-руху, що викликає потребу у внутрішньому діалозі, який також слід розглядати як комунікацію, направлену на пошук самого себе. Саме з цієї причини ми маємо не суцільну зміну, а сукупність дискретних форм на всіх рівнях організації (які також змінюються зі зміно зовнішніх умов), між якими просувається система. Ось чому зростає перевага символьного відображення шляхом побудови моделей і їх порівняння з патерном-атрактором, обриси якого із зростанням складності стають все більш розмитими, невизначеними, все менш проявленими, що потребує росту рівню когнітивності і все більшого ступеню абстрагування. Дуже важко потрапити в область простору станів, що відповідає повній/абсолютній відповідності ідеалу. Тому на рівні, наприклад, соціальних систем і немає таких жорстких законів, а треки змін носять явно девіантний характер, за рахунок чого система веде пошук. Природа весь час «підштовхує» такі системи до більшої відповідності шляхом конвенціоналізації, основу якої складає «мовна гра», телосом якої виступає порозуміння. Але, як зазначав М. Мерло-Понти [10], мова ніколи не буває до кінця прозорою: вона ніде не відступить, щоб дати місце чистому смислу, він завжди обмежений тільки мовою.
Зрозуміло, що для того, щоб система була спроможною до такого відображення, вона має бути внутрішньо активною в плані побудови образів і мовотворення, тобто мати рівень динаміки, який продукує «психічну» активність. Це, в першу чергу, різноманітні хвилі активності, які шляхом резонансів охоплюють різні частини систем. Таке може мати місце тільки у просторово розподілених дисипативних системах з нелінійною поведінкою, які утворюються з елементів активного середовища. Йдеться про те, що такі системи, або їх частини, весь час знаходяться у збудженому стані, продукуючи спонтанну активність, на яку накладається потік зовнішніх сигналів/впливів. Ось тут-то і відбувається гра образів-відображень, з яких система як ціле потім зчитує той чи інший результат у вигляді відібраного патерну, який стає внутрішнім параметром порядку. Але ми, як зовнішні спостережники, нічого такого не бачимо, ми бачимо тільки остаточний результат - акт поведінки, який вказує на те, що сталося сприйняття/осягнення, що є для нас подією. Так складна нелінійна динаміка продукування інформації проявляється як зовнішньо більш проста послідовність дій «у відповідь»: замість спектру варіантів перед спостережником виникає сприйнята ним однозначність послідовності актів/дій, яку ми називаємо поведінкою, причини якої для нас не завжди зрозумілі. Причому системи вищого рівню складності, які спроможні визначати цілі, здається, діють «не у відповідь», особливо якщо ціль нами не виявлена, але, насправді, це - дія у відповідь тим внутрішнім запитам, які є результатом внутрішньої комунікації на протязі довгого часу: зовнішній сигнал тут складно взаємодіє з внутрішнім образом. Тому часто і лишається незрозумілим, чому має місце саме така дія, а не інша. Так система, зчитуючи тексти середовища, в тому числі – внутрішнього, спів ставляє їх з внутрішніми акцентами, цілями, виробляє/винаходить свій смисл і реалізує його у своїй поведінці шляхом оцінки ситуації. Це отримало назву контекстуального сприйняття. В географії і геології є фаціальний аналіз, де фація виступає образом ситуації [11]. Все залежить від того, наскільки багатими є «мова» системи та репертуар її поведінки. При цьому інтерпретація сприйнятого може бути помилковою, якщо за основу береться зовнішність символіки, тобто вона може не відбивати того смислу, який був вкладений у повідомлення. Ось чому йдеться саме про вироблення смислу та його співставлення з текучою ситуацією. Накопичення помилок, якщо вже перша ще не стала критичною для системи, може привести до її руйнування під тиском вантажу помилок, погіршення її функціональних характеристик як наслідку «інформаційного стресу». Отже, має існувати щось, подібне до когнітивної конкуренції систем в плані якості вироблених рішень. А це означає, що інформація – це завжди смисл, що вводить упорядкованість у хаотичну активність системи, робить її осмисленою і підтримує прагнення до мети. Неможна говорити про інформацію, позбавлену сенсу, але йдеться про те, що цей смисл не є чимось абсолютним, він завжди відносний і пов'язаний з метою áктора, що діє. Вироблення інформації наближає систему до мети. Порядок виникає як результат замкнення комунікації у внутрішній комунікативний цикл, бо тільки у круговому, замкненому самовідношенні і народжується так звана “особиста поведінка” системи.
Сталість і навчання як ефекти, пов’язані з комунікацією. Ми вже отримали уявлення про те, до чого зводиться комунікація, що у її основі лежать ефекти, які мають відношення до інтерпретації сигналів (вироблення інформації) та зворотного зв’язку. Тепер коротко розглянемо такі форми поведінки систем, які ведуть до сталого існування та пристосування до змінних умов. В обох випадках діє навчання і самонавчання. Але у першому з них навчання має обмежений характер, бо система швидко досягає відносно оптимального стану, у другому – воно вимагає постійного перенавчання. Різниця між ними полягає, перш за все, у тому, що ці форми демонструють різне відношення до феномену часу. Для сталого існування час як такий перестає існувати, бо система залишається внутрішньо незмінною внаслідок дії сил стабілізації (гомеостазу), в той час як системи з перенавчанням по-різному сприймають минуле, сучасне і майбутнє. У першому варіанті система стає настільки замкненою, що і зовнішня, і внутрішня комунікація згасають, але така поведінка є можливою тільки у сталому і передбачуваному середовищі. Другий варіант суттєво інший: саме для таких систем отримує сенс те, що має назву «стріли часу» і саме така поведінка передбачає необхідність постійної зміни і необхідності розвитку апарату сприйняття сигналів ззовні і внутрішнього апарату оцінки ситуації як співвідношення між станом самої системи та її оточення. У таких обставинах система просто не може собі дозволити увійти у сталий стан, скоріше, вона буде знаходитись у стані, близькому до критичного. Стати сталим означає тимчасово вийти з комунікативного процесу. Тут виникають підстави говорити про щось, подібне до мети, пов’язаної з прагненням досягнення повної гармонії, яка, однак, означатиме знов-таки зупинку зміни стану. Отже, система з навчанням – це система, яка має постійно знаходитись у режимі як внутрішньої комунікації за для синхронізації, так і комунікації з мінливим середовищем за для пошуку оптимальних варіантів пристосування до його змін. А минуле і майбутнє не є рівнозначними, що обмежує вагу минулого досвіду.
Час і комунікація. Надзвичайно складне питання природи часу, як здається автору, також може бути пов’язане з комунікацією. Справа у наступному. Як було зазначено вище, сприйняття адресатом сигналу з подальшою його обробкою з метою вироблення адекватного акту поведінки (вироблення інформації) веде до зміни системи і, відповідно, норми її сприйняття, яка не може бути постійною, що вимагає постійного перенормування апарату сприйняття і перевизначення всієї системи. І це стосується кожної складової єдиного комунікативного середовища: ми маємо безперервну зміну, що веде до підтримання єдиного комунікативного процесу. Такі зміни можуть носити як поступовий, так і стрибкоподібний характер. Ті з них, які виявляються помітними на рівні сприймаючої структури як цілого, становлять суть подій, що формують певні послідовності. Події проявляються як миттєвості, і це означає, що миттєвості проявляються тільки у вигляді послідовного порядку речей. Це треба мати на увазі: послідовності сприймаються як такі, тільки якщо вони складаються зі споріднених подій, які презентують результат складного внутрішнього процесу вибору як інформаційного процесу. Ось чому час, за Лейбницем, можна розглядати як порядок невизначених, але взаємозалежних можливостей. Подія – це вибір, що стався і був помічений спостерігачем. Події можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми. Наприклад, осягнення чогось сприймається як внутрішня подія, в основі якої лежить зміна стану нашої свідомості, що вплинула на нашу поведінку, в той час, як зламана гілка, що падає, чи землетрус є прикладами зовнішніх подій. Послідовності таких подій, що стають основою інформації про помітні зміни, коли сама конкретика змін залишається поза увагою, і стає для нас часом. Тоді час – це щось, на кшталт інтегрального образу - патерну змін, який складається, перш за все, зі сплетіння багатьох окремих послідовностей змін нашої свідомості. Тут немає місця для абсолютного часу – час може бути тільки індивідуальний, до того ж явно нерівномірний. Події можуть носити як регулярний (видимий рух Сонця, зміна сезонів року тощо) чи аперіодичний і спонтанний характер. Тому ми не можемо виробити якоїсь єдиної природної одиниці часу, яка могла б стати природною одиницею його виміру – такої немає, а складність образу часу асоціюється зі зміною ситуації як потоку, що тягнеться з минулого у майбутнє через сучасне, ситуації, з якою ми складаємо єдність, у якій втрачаєш відчуття себе, чому вона й не осягається і не може бути проаналізована, а просто проживається. Осягнення відбувається постфактум. Час може виглядати «ламінарним» при умові поступових змін, чи «турбулентним» - наприклад, в період соціальних революцій. У науковій же картині час стає параметром, що рівномірно змінюється, втрачаючи зв'язок з нашим буттєвим образом часу як мінливістю.
Отже, основу часу складають події як помічені зміни, тобто помічені сигнали, які є значимими і так чи інакше враховуються суб’єктами комунікації. Значимість проявляється через вплив на поведінку реципієнта, її зміну. Кожний такий сигнал, в залежності від його ваги і змісту, стає джерелом інформаційної хвилі, яка починає розповсюджуватись від активних/збуджених складових єдиної комунікативної системи, впливаючи на них і змінюючи їх структуру та поведінку: «ландшафт» комунікативної взаємодії весь час змінюється, не маючи змоги повернутися у попередні стани: все рухається, що вимагає наявності необхідної для цього внутрішньої ентропії. Діє принцип максимуму інформації, який, зрозуміло, реалізується як принцип необхідно-достатньої інформації, бо максимум є недосяжним ідеалом. Зазначу, що реалізація цього принципу у екстремальному вигляді призвела б до зупинки становлення Універсуму і, відповідно, зупинки часу. Отже, саме неможливість досягнення максимуму інформації лежить в основі як інформаційного, так і комунікативного процесів, що зумовлює можливість і, на певному – людському – етапі еволюції, потребу у виробленні образу незворотної мінливості, у відповідність якому ставиться слово/термін «час».
Геосистема. Тепер спробуємо зрозуміти, як комунікативні процеси можуть діяти у геосистемі. Спочатку розглянемо, якому явищу ставиться у відповідність термін «геосистема». Географія має справу з найскладнішим явищем природи, якому і відповідає цей термін/поняття – один з найважливіших понять географії, яке не так просто визначити, бо надзвичайно важко уявити собі геосистему. Її можна розглядати як фізичну сутність, тоді це континуум-потік, що формує морфологічно виражену систему активних поверхонь (геокомплекс), або упорядкована множина процесів/режимів разом з системами активних поверхонь, з’єднаними у цілісність, що розбивається на окремі локальні/територіальні гетерогенні режими. Але ще більш важливим є те, що геосистема потенційно може перебувати (чи перебуває) у, можливо, безкінечній кількості станів, з яких у кожний наступний момент реалізується тільки один. Таке бачення геосистеми потребує, по-перше, холістичного, організмічного підходу до його уявлення (такий погляд на Геосвіт краще за все відображає концепція Геї Дж. Лавлока), а її стале функціонування вимагає наявності механізмів внутрішнього узгодження, тобто, образ геосистеми передбачає наявність доповнення у вигляді інформаційної машини, по-друге, можливо, геосистему слід розглядати згідно з принципами квантової механіки, тим більше, що вона включає людину. Але у будь-якому разі всі ці режими чи процеси з’єднуються зв’язувальним патерном – організацією, яка не піддається вимірюванню і формальним способам опису. І це означає, що фізичний опис не може бути повним [11].
Надзвичайно важливим феноменом є кооперація, яка у своїй основі також має комунікацію. Кооперація з’єднує учасників дії у єдність, що виникає за для досягнення спільної мети. Це спосіб, який дозволяє вийти на відображення більш широкого контексту шляхом породження моделі ситуації через конкуренцію відображень і відбір параметрів порядку всередині системи. Такі режимі обговорюються Г. Хакеном у різних роботах (наприклад, [12]). Таке відображення вимагає більш глибокої абстракції. Кооперація виникає тільки при умові вироблення спільної мови, тобто мови, семіотика+семантика якої є приблизно однаковою для всіх учасників об’єднання. Тоді, якщо геосистема складається з процесів різного рівню організації - мінеральних, біотизованих, антропізованих, спільні режими, що виникають внаслідок їх узгодженого розвитку, повинні базуватися на «внутрішній мові», що забезпечує їх узгодження. Виходить, що більш важливим є не фізичне відображення таких складних утворень, а, так би мовити, лінгвістично-семантичне, що припускає наявність когнітивного рівню. Чи не найскладнішим питанням стає наступне: як процеси комунікації діють між різними рівнями організації.
Геосистема – це нероздільне ціле, що містить процеси/режими різного генезису, своєрідний організований пакет локальних режимів, які, у свою чергу, є організованими пакетами процесів, що відтворюються з певними ймовірностями. Такі процеси, що реалізуються у межах певних територій на протязі певного часу, можуть бути відокремлені один від іншого як просторовими, так і часовими проміжками, але пов’язаними внутрішнім змістом, який треба ще виявити (ось чому простір і час виступають тільки, як зовнішні параметри). Відобразити таке ціле на сьогодні неможливо внаслідок його надзвичайної складності. Тому процеси різних рівнів організації намагаються розглядати окремо, хоча ніколи не можна забувати, що у природі вони є цілісністю.
Отже, ми маємо багато різноманітних процесів, які формують локальні (регіональні) геосистемні режими. Такі процеси можуть або поступово переходити один в інший, або, опинившись у певних умовах, «виокремлюватись» у більш виражені і локалізовані форми руху, утворюючи морфологічні сліди своєї дії – морфотипи, що дозволяє розглядати їх як ключові на даній території (територія і розглядається автором як область дії таких ключових процесів [13]). Таким чином, всі поєднані між собою процеси, є взаємозалежними, а кожна ситуація містить у собі своє минуле і майбутнє. Окремі складові, що включаються у процеси, тут вже не розглядаються, важливими стають відносини між ними, що проявляються у вигляді тих чи інших реакцій сукупностей тіл як цілісностей на зовнішні зміни. Саме вони і відповідальні за процеси. Імовірності різних реакцій визначаються кількістю енергії та властивостями тих елементів (складових), що входять у взаємодію, перш за все – їх спорідненістю, спроможністю вступати у взаємодію з утворенням єдностей на основі кооперації. При певних умовах імовірність прояву того чи іншого процесу різко зростає і вони стають передбачуваними (ситуація спрощується). Вкрай важливим моментом виступає нелінійність. Розглянемо приклади, які мають відношення до різних рівнів організації режимів геосистеми, хоча, зрозуміло, у природі вони діють нероздільно.
Мінеральний рівень. Перше питання: у якій мірі можна мінеральним процесам/режимам «нав’язувати» комунікацію та чи мають вони якусь мету? Питання не таке вже й просте, але автор стоїть на позиції, що такими феноменами, як інформація та комунікація, проникнута вся природа, просто на мінеральному рівні їх прояв не є очевидним. Якщо ми маємо послідовну зміну станів, пов’язану з вибором з багатьох можливих варіантів, то, відповідно, йдеться про прагнення до певного стану, а прагнення – це прояв волі. Зрозуміло, далеко не все тут можна розглядати саме з цієї позиції, але якщо йдеться про якусь цілісність, яка, в залежності від зміни ситуації, міняє свій стан, режим, поведінку, намагаючись залишитись самим собою, відстояти себе у потоці зовнішніх викликів, у такому разі, думаю, слід говорити саме з таких позицій.
Можливо, найкращим прикладом є водний потік, який може перебувати, в залежності від умов, у ламінарному чи турбулентному стані. Нас цікавить турбулентний режим, бо саме він відповідає за «увімкнення» комунікації як всередині потоку (між внутрішніми водними струменями), так і між потоком і поверхнею, якою він просувається. «Внутрішня» комунікація розгортається між окремими струменями, завдяки чому вони поєднуються у єдиний потік, який, як єдине ціле, реагує на зовнішні виклики. Кожний такий струмінь характеризується своїм режимом, який при нагоді може розповсюдитись на більшу частину потоку/тіла водної маси. Це стає можливим завдяки тому, що потік розбивається на ламінарні і турбулентні складові, які можна розглядати або як окремі складові/режими, що виконують різні функції (турбулентні ділянки склеюють ділянки з ламінарним режимом), або включати турбулентні ділянки у струмені водної маси, розглядаючи їх як специфічні периферійні утворення, функцією яких є зв’язування частин шляхом «промацування» оточення з метою виходу на більш відповідний режим (збільшення чи зменшення швидкості, морфо-метричних характеристик, ламенарізація чи турбулізація тощо). Отже, йдеться про те, що водна маса, що тече як єдиний потік, може бути розділена різними способами і, відповідно, всередині неї можна виділяти активні поверхні, через які відбувається комунікація і узгодження рухів. Цей процес є дуже складним. Можливо, ситуація ускладнюється при наявності твердих частинок, які весь час потрапляють у потік і відкладаються ним, що веде до постійного його перетворення. Ми маємо ерозійні і акумулятивні сліди, поєднані єдиним морфогенезом: єдність форми забезпечується єдністю потоку води і часток ґрунту, що дозволяє виділяти на денній поверхні флювіальні ландшафти. Вони виглядають так, наче те, що їх створювало, складалося з частин, які стали узгодженими всередині єдиного тіла. Через дальні кореляції виникає єдність режимів потоку як цілого та його континуальність. Ось чому сліди дії водних потоків репрезентують ці потоки.
Надзвичайно цікавим є приклад утворення системи ерозійних каналів, у якій кореляція між каналами зростає в напрямку вниз за схилом. Це показано на рис. 1, на якому, разом з патерном еродованої поверхні (рис. 1а з роботи [14]) показані графіки зміни середніх відстаней між каналами (1б) та їх дисперсії (рис. 1в), середніх кутів між (рис. 1г) та їх дисперсії (рис. 1д). Просто вражає те, як вся система каналів доволі швидко виходить на узгоджені значення. На це вказують як зміни амплітуд коливань, так і дисперсій обох показників.


Ще більш цікавим є приклад, пов'язаний з узгодженням руху потоку у межах всієї долини і флювіального басейну, хоча, зрозуміло, тут додаються інші процеси. Вже саме співвідношення між басейном і долиною становить певну проблему, але їх єдність забезпечується рухом водних мас, що формують під цей рух відповідну морфологію. Можна говорити про долину у морфологічному і функціональному плані. Морфологічна долина – це те, що зазвичай розуміють під долиною річки – певним чином організована денна поверхня, що включає обидва схили (у тому числі тераси) і заплаву, функціональна (активна) долина включає тільки крутий схил і заплаву, а піщана тераса є перехідною зоною. До активної долини мають бути віднесені також балки і яри, тобто вся дренажна мережа. Ось тут і виникає цікаве питання стосовно функціонування такої долини як цілісності, тих механізмів, які забезпечують оцінку внутрішнього стану та його співставлення із зовнішніми умовами, як і включення механізмів пошуку конформного стану та руху до нього. Як вже було показано автором [15], річка виконує функцію спинного мозку всієї системи, обробляючи всі виклики, що надходять ззовні і з середини флювіальної системи. Вона виступає тим головним корелятором/організатором, який забезпечує зв'язок між всіма частинами долини і басейну в цілому. Тут знову ми стикаємось з випадком, коли басейн річки стає єдністю корельованих частин шляхом встановлення комунікативних відношень між ними.
Біотичний та біотизований рівень. На цьому рівні ми також стикаємось з рядом складних питань, починаючи з того, як в ході еволюції відбувалося узгодження окремих органів/функцій всередині організму, організму та його середовища шляхом підбору відповідних схем тіл та фізіологічних особливостей, так і з формуванням поведінки угруповань, популяцій, ценозів тощо. Думаю, що те, що зазвичай називають адаптацією, є формою комунікації. Так званий ландшафт Уоддингтона виникає завдяки рекурсії, самообмеженню при видоутворенні. І, можливо, найбільш цікавим тут є питання кооперації (яку важко уявити без комунікації), що є наслідком взаємодії між організмами. Більше того, тут ми стикаємось з проявом кореляцій між абсолютно несхожими організмами, які не можна навіть зіставляти. Такі кореляції буквально надбудовані над організмами, а їх організація нагадує спільний план.
Серед живих організмів кооперативна поведінка зустрічається дуже часто, причому серед тварин, що належать до різних царств. Чудовим прикладом є екваторіальні ліси, що складаються з екоїдів (вищих автотрофів разом з їх індивідуальними консорціуми і середовищами), важливу роль у яких відіграють високоспеціалізовані фітофаги. Прикладами є і хижаки, які організують спільне полювання, стада травоїдних, що організуються для захисту від хижаків, птахи, особливо перелітні, комахи, які спільно організують такі колективні дії, як побудова вигадливих гнізд (термітників) термітами або розгалужених шляхів сполучення мурахами, про які окрема мураха не має жодного уявлення. Все це нагадує колективний розум, що виникає внаслідок кооперації на основі комунікації (для цього кількість мурах має досягти певного значення). Рослинні угруповання також формують фітоценози шляхом взаємодії, в тому числі використовуючи грибні гіфи [16]. Таким чином, на біотизованому рівні ми маємо складну систему комунікації, яка веде до утворення таких цілісних форм спільного існування, як біоценози, керуючим ядром яких виступають екосистеми. Саме цей зв’язувальний патерн, який базується на ефектах комунікації, забезпечує виникнення цілісності на основі окремих популяцій. Внаслідок цього ми і маємо особливі локальні біотизовані режими геосистеми, а їх інтегральною формою на глобальному рівні є біосфера планети. Але основою існування біосфери та її локальних складових є мінеральні геосистемні режими, поява яких мала передувати виникненню біотизованих режимів. Відповідно, важливим стає питання їх узгодження на комунікативній основі, внаслідок чого виникло цілісне біомінеральне середовище, яке мають досліджувати географи.
Антропізований рівень. На цьому рівні ми маємо значно більш виражені процеси, основу яких складають комунікативні патерни, параметр порядку яких визначає поведінку окремих агентів на різних рівнях ієрархії: від родин через угруповання різних напрямків і розмірів, включаючи регіональні і державні утворення, до планетарної спільноти в цілому у вигляді планетарного соціуму. На перше місце тут виходить феномен культури як прояв дії антропізованого режиму геосистеми. Отже, слід звернути увагу саме на це – культуру як середовище комунікації, у яке занурене суспільство. Зрозуміло, що певною мірою квазікультура проявляється вже у тварин, а, можливо, і на більш низьких рівнях. За Ю.М. Лотманом [17], культура – це складно організований знаковий механізм, що забезпечує існування тієї чи іншої групи людей як колективної особистості, що володіє певним надособистісним інтелектом, загальною пам’яттю, єдністю поведінки та сприйняття світу, як і єдністю відношення до нього. Культура виступає для людини як своєрідне комунікативне «павутиння», поле комунікації, що транслюється через поведінкові і лінгвістичні форми, культурні артефакти тощо. З таким полем кожна людина взаємодіє через індивідуальне комунікативно-семантичне поле, яке може бути більш (відвертість, безпосередність) або менш (скритність, брехливість) прозорим. Але головною залишається мова. Культура є комунікацією і з точки зору символічного інтеракціоналізму [18], [19], [20] як форми комунікації. Представники цього напрямку - Ч.Х. Кулі, Дж. Г. Мід, М. Кун и Г. Блумер) та інші, - вивчали соціальну взаємодію індивідів з метою виявлення того, як людям, у яких, на відміну від мурах і бджіл та інших комах, що ведуть суспільне життя, по суті відсутні закладені природою суспільні механізми соціальної поведінки, вдається узгоджувати свої дії. Вони прийшли до висновку, що люди оперують об’єктами, виходячи з того смислу чи значення, яке ці об’єкти для них мають, будучи виробленими внаслідок соціальної взаємодії, що дозволяє людям інтерпретувати ситуації, оцінювати переваги і недоліки певних дій і відбирати їх, формуючи патерни поведінки. Основу цього процесу складає комунікація. Важливим прикладом тут є політичне життя: саме у цій сфері ми маємо постійну боротьбу інтересів, думок, прагнень, які зіштовхуються у режимі комунікації. Тому політичний ландшафт (як патерн політичної ситуації) весь час змінюється, відбиваючи динаміку політичної гри.
Особливо відчутним значення комунікації стає з появою електронного інформаційного середовища – Інтернет, поява якого веде до утворення ноосфери як особливої планетарної сфери розуму - космічної когнітивної аномалії. Саме виникнення Інтернет робить загальнодоступними факти і розгортає комунікацію, що суттєво прискорює пошук і прийняття рішень у самих різних сферах життєдіяльності, а також значно прискорює розвиток і поширення наукової картини світу. Обговорення проблем на форумах, якщо вони не блокуються, залучає до вирішення проблем широкі верстви населення, які, завдяки цьому, перестають бути інертною людо-масою, призначеною для виконання задач, поставлених владними органами, тобто ресурсом, а починають приймати участь у виробленні спільної мети і шляхів її досягнення. Це веде до суттєвої зміни соціально-політичного «клімату»: вага владних структур стає все меншою, на перше місце виходить вільна людина, що веде до поступового відмирання такої обмежувальної форми суспільної організації, як держава. Відбувається локалізація і регіоналізація антропосфери. Кожен такий регіон майбутнього – це складна дисипативна, операційно замкнена система з комунікацією і вираженою функцією інформаційної машини. Іде спільне вироблення норм поведінки, які базуються на «законі моралі» - принципах, які забезпечують більш ефективне функціонування, в тому числі з огляду на принцип мінімальних витрат.
З огляду на сказане, слід поставити питання про форми соціальної організації, які або гальмують комунікативні процеси, або, навпаки, базуються на них. Прикладом першої є держава, основу якої, як відомо, складає влада, яка реалізується у вигляді адміністративного апарату. Державність приборкує комунікативні відносини, які для неї є небезпечними. Зовсім інший характер має регіон як організація територіальної спільноти, що базується на горизонтальних комунікативних зв’язках. Виходячи з сучасних уявлень про áктори та áкторні мережі, регіон можна уявляти як áкторну мережу, що здійснює контакти з іншими регіонами шляхом не тільки речовинно-енергетичного обміну, але й комунікативно, і саме це дозволяє регіонам формувати і підтримувати світову господарську систему.
Висновки. Розглянуті питання дозволяють побудувати зовсім нову уяву про географічне середовище, яке підтримується дією локальних геосистем них режимів, що інтегруються у загальну глобальну геосистему. На кожному локальному рівні виникає режим, що є узгодженим з іншими режимами, причому це здійснюється за допомогою комунікації. Географи мають звернути увагу саме на дослідження комунікативних процесів, що дає підстави говорити про комунікативну географію, яка знаходить своє місце поряд з фізичною та інформаційною географію.

Література:
1. Капра Ф. Паутина жизни. Новое научное понимание живых систем / Ф. Капра ; пер. с англ. / под ред. В.Г. Трилиса. - Киев : "София" ; М. : ИД "София" , 2003 . - 336 с.
2. Большой энциклопедический словарь . – М . : Изд-во „Большая Российская энциклопедия”, 1997 . - 685 с.
3. Кондаков Н.И. Логический словарь-справочник. Второе исправленное и дополненное издание / Н.И. Кондаков . – М . : Наука , 1075 – 720 с .
4. Луман Н. Власть / Никлас Луман ; пер. с нем. А.Ю. Антоновского. — М . : Праксис , 2001. — 256 с.
5. Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии / Грегори Бейтсон ; пер. с англ. Д. Я. Федотова, М. П. Папуша, вступительная статья А. М. Эткинда М . : Смысл , 2000 . - 476 с.
6. Ожегов С. И. Словарь русского языка / С. И. Ожегов . — М . : Государственное издательство иностранных и национальных словарей , 1952 . — 848 с.
7. Хайдеггер М. Язык / Мартин Хайдеггер ; перевод и примечания Б. В. Маркова. - С.-Петербург, 1991 . – 21 с.
8. Пуанкаре А. О науке / Анри Пуанкаре ; пер. с франц. — М . : Наука . — 560 с.
9. Винер Н. Человек управляющий / Норберт Винер ; пер. с англ. – С . - Петербург , 2001 . – 286 с.
10. Мерло-Понти М . Знаки / Морис Мерло-Понти ; пер. с франц. – М . : Искусство , 2001 . - 432 с.
11. Ковалёв А . П . Ландшафт сам по себе и для человека / А . П . Ковалёв . – Харьков : Бурун-книга , 2009 . – 927 с.
12. Хакен Г . Хакен-Крелль М . Тайны восприятия / Г . Хакен, М . Хакен-Крелль ; перевод с нем. А. Р. Логунова . — Москва : Институт компьютерных исследований , 2002 . - 272 стр.
13. Ковальов О . П . Територія як область дії ключового процесу / О . П . Ковальов : Вісник Харківського національного університету ім. . В . Н . Каразіна , № 882 . – Геологія – Географія – Екологія. Вип. 31, 2009 . – С . 134 – 142.
14. Соболев С . С . Развитие эрозионных процессов на территории Европейской части СССР и борьба с ними. Т. 1 / С . С . Соболев . — М . — Л . : Изд-во АН СССР , 1948 . — 307 с.
15. Ковальов О. Річкова долина як ландшафтотвірний простір. Річкові долини : Природа – ландшафти – людина . - Збірник наукових праць / Олександр Ковальов . - Чернівці – Сосновець : Рута , 2007 . – С . 146 – 153.
16. Морозов А. И. О природе почв / Информационные проблемы изучения биосферы / А. И. Морозов . — М . : Наука , 1988 . — С. 201 - 230.
17. Лотман Ю. М. Об искусстве / Ю. М. Лотман . - СПб.: Искусство-СПб., 1998. - 704 с.
18. Волков Ю. Г. , Добреньков В. И. Социология / Ю. Г. Волков, В. И. Добреньков http://gosprav.ru/volkov_sociology/14/8/(25.05.2007 22:12).
19. Ионин Л. Г. Символический интеракционизм (Культурология: ХХ век: Словарь / Л. Г. Ионин – С - Пб . : Университетская книга , 1997 . - С. 114 – 115 .) // http://www.countries.ru/library/ideas/simbinter.htm (25.05.2007 22:15).
20. Макаров М. Основы теории дискурса / М. Макаров . – М . : ИТДГК «Гнозис», 2003. - 280 с.


Ковальов О.П. Феномен комунікації та функціонування геосистеми // Вісник харківського університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Геологія – Географія – Екологія. Вип. 33, № 924. - С. 116 – 131.
Комунікація розглядається як фундаментальне явище природи, яке присутнє на всіх рівнях організації, в тому числі у географічному середовищі. Робиться припущення, що саме комунікація відповідальна за виникнення патернів організації. Наведені приклади комунікації у геосистемних режимах різних організаційних рівнів – мінеральному, біотизованому і антропізованому.
Ключові слова: комунікація, інформація, áктор, áкторні мережі, самореферентність
.
Ковалёв А.П. Феномен коммуникации и функционирование геосистемы // Вестник харьковского университета им. В.Н. Каразина. Серия: Геология – География – экология. Вып. 33, № 924. - С. 116 – 131.
Коммуникация рассматривается как фундаментальное явление природы, которое присутствует на всех уровнях её организации, в том числе в географической среде. Делается предположение, что именно коммуникация ответственна за возникновение паттернов организации. Приведены примеры коммуникации в геосистемных режимах разных организационных уровней – минеральном, биотизированном и антропотизированном.
Ключевые слова: коммуникация, информация, áктор, áкторные сети, самореференция. 
 
Kovalyov Alexander. A Communication Phenomena and Geosystem functioning. Vasily Karazin National University of Kharkiv. Series; Geology – Geography – Ecology. V. 33, N 924. 116 – 131 pp.
A communication as fundamental nature phenomena that is presented on all levels of its organization is considered, including the geographical environment. The assume that communication is responsible for appearing organization patterns. Some example of communication in geosystem regimes of different organizational levels – mineral, biotizing, and anthropotizing - are given.
Keywords: communication, information, áctor, áctor net, self-reference.

 áктор (лат. actor - діяч) – автономний активний об’єкт з комунікацією, що володіє набором внутрішніх станів, сторона, що приймає участь у конфлікті; абстрактний вираз функції дії, агент дії.
 холон – цей термін був введений Артуром Кестлером для позначення будь-яких утворень, які є цілим і, в то й же час, частиною іншого цілого.

Немає коментарів:

Дописати коментар