2 серпня 2016 р.

Загальна географія: Цілісність географічного середовища

Ковальов О. («Номад»)
Synergy means working together - operating together as in Co-Operation - laboring together as in Co-Laboration - acting together as in Co-Action.
                           Timothy Wilken, ORTEGRITY

Вступ. Спробуємо розглянути такий феномен, як цілісність (синергію) географічно-організованого середовища: географ має справу саме з нею. Причому йдеться не про спробу дати остаточну відповідь – це на сьогодні неможливо зробити, а тільки про певні акценти, на які слід звернути увагу. Ми не можемо рухатись далі, якщо не зрозуміємо, що це таке. Навколо нас - Світ, наповнений різноманітними речами, певним чином пов’язаними між собою, але ми не бачимо цілісності їх об’єднань і часто взагалі не розуміємо, як цю цілісність відобразити та пояснити, бо до неї не можна, образно кажучи, доторкнутися[1], а аналіз, основу якого складає розкладення, руйнує її. Так, у лісі можна доторкнутися до кожної живої істоти, але не можна доторкнутись до лісу як форми з’єднання організмів, його можна побачити тільки здаля, це образ, який ставиться у відповідність певному феномену – лісу, а ліс є ліс, він або є, або його немає. Тут і виникає питання: як від окремих речей ми переходимо до образу, який з’єднує їх у цілісність? Звернемось до Поля Валері:
«Мне всегда было чрезвычайно интересно сравнивать реального человека или реальную вещь с тем понятием, какое я о них составил прежде, чем их увидел. Даже если это понятие оказывается точным, его сопоставление с живым объектом может кое-чему научить нас.
Подобные сравнения в какой-то мере позволяют нам оценивать нашу способность строить мысленный образ на основе отрывочных данных. ... Впрочем, ещё более поучительно другое: возможность поразительной неточности непосредственного наблюдения, иллюзии, порождаемой нашим собственным взглядом. Наблюдать значит, как правило, воображать то, что ожидаешь увидеть» [Валери, 1976: 310].
Розповсюджується це тільки на людину, чи слід говорити про суб’єкта – активно сприймаючу сутність - взагалі, бо те, про що йдеться, є значно більш поширеним явищем – все у тій чи іншій мірі відображує все, виступаючи водночас і суб’єктом, і об’єктом, питання тільки у тому, що означає «спостерігати».
Отже, ми не можемо впевнено відповісти на питання, у якій мірі наше уявлення про цілісність відповідає реальності, наскільки наше сприйняття відображає всі сторони того, що ми сприймаємо та оцінюємо в плані її значимості не тільки для нас, але, в першу чергу, для цих речей, бо ми входимо з ними у взаємодію, виходячи саме з наших уявлень про них (звісно, про штучні речі, які створюються під конкретну функцію, не йдеться). А може цілісність є всього тільки тим зручним поняттям, що дозволяє розвинути уяву про навколишній Світ як з’єднання окремих сутностей у вичерпний, завершений образ, так бажаний для діючої людини, але тут же з’ясовується, що він містить певну невизначеність і саме ми є її джерелом. Поль Валері: «... правильные комбинации, как временные, так и пространственные, беспорядочно разбросаны в поле нашего наблюдения. В сфере мыслимого они представляются антагонистами множества бесформенных вещей» [Валери, 1976: 46]. Та чи не є так звані «вірні комбінації» проявом цілісності? Більше того, чи не є сполучення «вірні комбінації» та їх протилежності також цілісністю, бо ідентифікація перших можлива тільки при наявності других? І ще: «Всякое действие мысли сводится к обнаружению неповторимой организации, уникального двигателя - и неким его подобием пытается одушевить требуемую систему. Мысль стремится построить исчерпывающий образ. С неудержимостью, степень которой зависит от её объема и остроты, она возвращает себе, наконец, своё собственное единство» [Валери, 1976: 30]. Задача науковців саме й полягає у спробі відшукати відповідь на питання: як ця цілісність може виникнути з нецілісності?
Відомий фізик Лі Смолін у книзі «The Life of the Cosmos» навів гіпотезу, згідно з якою Всесвіт, починаючи з найбільш раннього моменту існування, мав властивість породжувати процеси самоорганізації на різних масштабних рівнях. Каскад потоків енергії та речовини, разом з породженням інформації, зумовлює виникнення структур, еволюцію та динамічну єдність Всесвіту [Smolin, 1997]. А С. Кован зазначає: «Things, buildings, or places that are conducive to life in the largest context should also make us feel more alive when we are around them, moved by their beauty and adaptation to the greater wholes they support» [Cowan: 3]. Геолог Т. Беррі та астрофізик Б. Свіммі у роботі «The Universe Story» висловились так: «The universe began in a concentration of energy and at each instant has re-created itself new. The seemingly infinite power for transfiguration in every region of the universe speaks of an inexhaustible fecundity at the root of reality. When we examine the entire display we find, pervasive with being, an insistence to create anew» [Berry, Swimme, 1997]. Для географів тут надважливим є те, що все почалося з концентрації енергії, що має бути характерним і для геосередовища (як частини Всесвіту), яке у кожний момент, через аутопоезис, відтворює себе заново, причому на кожному рівні організації – абіотичному, біотизованому чи антропізованому - це відбувається у свій спосіб. Отже, в основі лежить активізм – активне ставлення до оточення.
Перша частина книги А. Маршалла «The unity of Nature» має назву «Unity as an Environmental Idea» [Marshall, 2002], що вказує на те, що це середовище формується оживленими утвореннями, спроможними вступати у комунікацію та, здійснивши вибір, змінюватись та впливати на оточення. Для нас принциповим є й те, що географічно-організоване середовище має складатися не з будь-яких, а саме з географічних одиниць, що утворюють певну структуру, тобто на всіх масштабних рівнях та рівнях складності ми маємо тільки утворення, які відповідають критеріям географічності. Їх й було свого часу запропоновано називати геохолонами або геооргами [Ковалёв, 2011] і саме у відповідність їх виникненню ставиться поняття про геогенез [Ковальов, 2014] як приборкання складності. Їх множина утворює складну мережу. Всі вони пов’язані між собою, маючі одну основу, яка виступає, як поле можливостей (реальність і є полем можливостей, а те, що сприймається суб’єктом, є зроблений ним вибір). Просування у такому полі можливостей є унікальним і не може бути відображене, як фізичний процес: організація не є фізичним явищем, а унікальність шляху саме й задає цим утворенням історичного виміру.

Географічне середовище як медіум

There can be no disagreements only misunderstandings. We are all looking at the same universe, in the end we must agree.
                                              Alfred Korzybski

Хочу загострити увагу географів на тому, що так зване географічне (географічно-організоване) середовище є тією формою, яка виникає внаслідок дії певних процесів, що веде до їх узгодження. Саме вона надає первинному, неорганізованому середовищу визначеності у вигляді геохолонів=геооргів, які можуть бути представлені за допомогою різних систем – їх певних граней, зрізів. Отже, ніякого заздалегідь існуючого географічного середовища немає, воно виникає під дією організуючого процесу, який втягує початкове середовище у режим самоорганізації. У зв’язку з цим географам варто познайомитись з поглядами Нікласа Лумана стосовно системи, медіума та форми, які відрізняються від традиційних. Їх огляд можна знайти в роботі [Назарчук, 2012]. Почнемо з того, що матерія як субстрат не є сплавленням сутностей чи елементів, вона не має самостійної ідентичності, визначеності субстрату надає форма, оскільки субстрат і форма породжені аутопоезисом: йдеться про внутрішні розбіжності у кожному з утворень, які вони конструюють самі. Існує коло елементів, які можуть бути вбудовані у ряд з тією чи іншою ймовірністю, які утворюють простір можливостеймедіуми, елементи яких завдяки процесам селекції можуть бути зв’язані строго визначеним чином, що й веде до утворення форми як прояву порядку. Всередині системи має місце оперування у вигляді зв’язування та звільнення елементів медіуму, у створюваній формою симультанній інтеграції елементів оточення та подальшому розкладенні цього зв’язку (згадаємо про зграї шпаків, що утворюють унікальні форми, залучаючи величезну кількість птахів, якими ззовні ніхто не керує[2]). Виходить, що медіум включається у режим і виводиться з нього, завдяки чому відбувається його циркуляція. Це означає, що для аутопоезису першорядного значення набуває оперативне розрізнення медіуму та форми, а не вони самі, тобто розрізнення підкорюється класичному розрізненню структури та процесу: наслідок – продукт процесування цього розрізнення, а не самих структур - форми і субстрату. Тоді цілісність утворення можна визначати не через форму як структурну стабільність, а тільки через процесуальну специфіку, у якій наявність медіуму робить можливим створення форм. Медіум відзначається більш високим рівнем складності та визначає горизонт можливостей для операцій створення та виникнення певних форм, а форма редукує цю складність, отже, медіум не може трактуватися у речовинному сенсі. Як приклад (згідно з Ф. Хайдером), наводяться такі медіуми сприйняття організмів, як світло (для цього потрібен зір) та повітря (викликає потребу у слуху), при цьому світлові (зорові) та звукові (слухові) форми сприймаються саме тому, що не сприймаються відповідні медіуми. Так складові медіумів зв’язуються організмом у певні форми, які сприймаються, як визначені речі, запахи тощо. Фізична структура оточення робить можливим існування звуків та виблисків, але само розрізнення медіуму та форми є власним продуктом сприймаючої сторони. Звуки та виблиски є образами тільки завдяки їх відмінності від субстрату. Отже, утворення зв’язує медіум у власні форми, не витрачаючи його.
Цікавими є уявлення Н. Лумана стосовно пізнання, яке він розглядав як створення системою (реципієнтом) розбіжностей всередині себе. Він виходив з того, що пізнання є можливим тільки тому, що не має доступу до реальності[3], крім самого себе (це - радикальний конструктивізм). Таке розуміння пізнання спирається на розуміння поняття «спостереження», під яким він розумів не психологічні чи пізнавальні процеси, а чисто формальне поняття припущення «розрізнення та позначення» як єдиної системної операції: спостереження Лумана не «бачить», а «розрізнює» (ось чому кожен сприймає по-своєму). Розрізнюючи, спостерігач створює комплекс системних відносин: спостереження допускає побудову складних систем. Спостерігають клітини, організми, суспільства, а якість спостереження рослин не менш важлива для їх життєдіяльності, ніж метаболізм [Назарчук, 2012]. Як географи, ми маємо шукати відповідь на питання: а чи можуть спостерігати такі утворення, як флювіальні басейни, біогеоценози, міста тощо? Припускаю, що відповідь має бути позитивною (хоча це вимагає серйозних досліджень), бо спостереження є базовою операцією будь-якого когнітивного утворення, а будь-яка операція має починатися з розрізнення, яке «розсікає світ навпіл». Тоді і поняття простору знаходить пояснення: воно стає зрозумілим тільки тому, що сприйняття базується на розбіжностях, відношення між якими (порядок існування за Лейбніцем) є основою виникнення цього поняття, а термін «геопростір» втрачає будь-який сенс[4].         
Отже, поряд з розглядом географічно-організованого середовища як рекурсії мережі відносин, що виключає можливість роз’єднання зв’язаних місць, тим самим зумовлюючі його загальну цілісність, само середовище можна розглядати як медіум (як його розумів Н. Луман): сам медіум не сприймається, сприймаються його елементи, які зв’язуються утвореннями, що їх сприймають, у певні форми, причому розрізнення медіуму і форми є продуктом самого такого утворення. Зрештою організоване середовище поступово набуває тілесної форми у вигляді геотіла (наприклад [Ковалёв, 2012, Ковалёв, 2013, Ковальов, 2013]) - складної організації узгоджених між собою активних поверхонь (тіло не характеризується об’ємом, це - організація активних поверхонь, певним чином упакованих в об’ємі). І якщо С. Кован вважає, що: «The universe is filled with nested domains of dynamic wholeness that are continuously generated and  renewed  by  coherent morphogenetic processes» [Cowan: 3], то це означає, що і географічне середовище має такі особливості, бо це - частина Всесвіту.
      
Цілісність і організація

Как в целом части все, послушною толпою,
Сливаясь здесь, творят, живут одна другою.
 И.В. Гёте

For Heraclitus, the secrets of the universe were to be found in hidden tensions and connections that simultaneously create patterns of unity and change.
                                                               Gareth Morgan, Images of organization

Свою статтю «Complexity - Systems and Interplays in Nature» Е.Г. Флеккой та Ж.О.  Фоссум починають з наступного висловлювання англійського філософа Дж. Локка: «Ideas thus made up of several simple ones put together, I call complex; such as beauty, gratitude, a man, an army, the universe» [Flekkøy, Fossum, 2005].
Слід зазначити, що цілісність є наслідком самоорганізації, тобто процесу з’єднання, що виводить відокремлені речі на певний стан з високим рівнем злагодженості, конгруентності складових. Самоорганізація – залучення окремих áкторів у спільний рух з виходом на атрактивний режим шляхом розподілення функцій між ними, вона супроводжується редукцією початкової складності середовища, що саме й веде до прояву нових властивостей та нових можливостей виниклого утворення, завдяки чому досягається глобальна зв’язність як смислового цілого: це – внутрішня цільність утворення, що проявляється у вигляді формальної залежності його частин, що дозволяє концептуально відобразити організацію утворення.
Отже, організація є наслідком редукції складності. Ця організація (як утворення, що може бути виділеним з безперервності більш симетричного середовища) має бути безперервною у часі, що, у свою чергу, вимагає від утворення відповідної внутрішньої складності, внутрішнього різноманіття, тільки так можна здолати вплив складності оточення, причому його продукування є функцією самого утворення. Слід додати, що організація – це форма áкторних інтеракцій. Її можна розглядати (відповідно до поглядів Н. Лумана), як результат оптимізації дій та складності утворення по відношенню до самого себе: «На уровне собственных операций не существует прорыва в окружающий мир, и точно так же системы внешнего мира не могут воздействовать на автопоэтические процессы оперативно закрытой системы» (з роботи [Назарчук, 1912: 55]). Тому адаптації, як такої, не відбувається. В основі лежить комунікація як інтегральна властивість, з якою можна пов’язувати якості, що дозволяють утворенню у взаємодії з оточенням реалізовувати такі свої функції, як внутрішня регуляція, структурність, дискретність тощо. «Communication, then, is not simply the sending of a signal to be received by another, but rather complex social, that is, responsive, processes of self-formation in which meaning and society-wide patterns emerge. ... Selves are social selves and society is a society of selves» [Stacey, 2005: 28]. Тут слово «social» слід розуміти у максимально широкому сенсі. Це важливо: якщо є комунікація, незалежно від рівню складності елементів, вона може проявитися тільки при наявності когнітивності. І тоді стає зрозумілим, що (гео)холони=орги не є сутностями чи станами, це операції (в дусі Н. Лумана), які їх виробляють та відтворюють, а їх поява прив’язується до прояву комунікації: є комунікація та операція, є й одиниця організації. Для географа це надзвичайно важливо: організаційна одиниця – це, в першу чергу, операція, яка її відтворює. Розглядаючи цілісність, ми маємо постійно тримати в голові це розуміння.
Організація невловима й не спостережна. Р. Стейсі помічає: «... there is no detached way of understanding organizations from the position of the objective observer. Instead, organizations have to be understood in terms of one’s own personal experience of participating with others in the co-creation of the patterns of interaction that are the organization» [Stacey, 2005: 2], а Г. Морган пише: «Structures, rules, behaviors, beliefs, and the patterns of culture that define an organization are not just corporate phenomena. They are personal in the most profound sense» [Morgan, 2006: 236]. Проблема полягає також у тому, що цілісність утворень, які ми виділяємо, є відносною, бо вони мають структуру, пов’язану з реалізацією певних функцій, і ці складові також характеризуються цілісністю. Виходить щось, подібне до ієрархії цілісностей, причому слово «ієрархія» тут має сенс певного порядку. Краще говорити про гетерархію, бо всі рівні такої «ієрархії» однаково важливі, в однаковій мірі забезпечують підтримку цілісності. Структурно-функціональна повнота (при умові гармонії структурних одиниць) забезпечує завершеність цілісності утворення через зв’язність, когезію, а еволюція – це рух у напрямку максимізації узгодженості значень все більш широкого кола явищ, рух до більшої успішності через зростання ефективності та відповідності. Саме таке бачення викликало потребу у холархічно-організмічному баченні географічно-організованої частини загально-земного середовища. Спробуємо розібратися у феномені цілісності більш докладно.
Коли ми думаємо слово «цілісність», ми вже маємо справу зі складною ідеєю – комбінацією абстрактних властивостей, тому цілісність здається нам непояснювальною, а як вважав Поль Валері, «Следовало бы включить термин "Необъяснимость" в круг таких понятий, как "Пространство", "Время"» [Валери, 1976: 177]. Визначити цілісність вкрай важко з причини її багатогранності. Звернемось до словників:
1: «обобщённая характеристика объектов, обладающих сложной внутренней структурой (например, общество, личность, биологическая популяция, клетка). Понятие «Целостность» выражает интегрированность, самодостаточность, автономность этих объектов, их противопоставленность окружению, связанную с их внутренней активностью; оно характеризует их качественное своеобразие, обусловленное присущими им специфическими закономерностями функционирования и развития. Иногда Целостностью называют и сам объект, обладающий такими свойствами, - в этом случае понятие «Целостность» употребляется как синоним понятия «целое». Указанные характеристики следует понимать не в абсолютном, а в относительном смысле, поскольку сам объект обладает множеством связей со средой, существует лишь в единстве с ней; кроме того, представления о Целостности какого-либо объекта исторически преходящи, обусловлены предшествующим развитием научного познания данного объекта. Так, в биологии представление о Целостности отдельного организма в некоторых отношениях оказывается недостаточным, вследствие чего вводится в рассмотрение такая Целостность, как биоценоз. Методологическое значение представления о Целостности состоит в указании на необходимость выявления внутренней детерминации свойств целостного объекта и на недостаточность объяснения специфики объекта извне (исходя, например, из условий окружающей среды)» [ЦЕЛОСТНОСТЬ, Философский энциклопедический словарь, 1983].
Мій коментар: Виділю наступний фрагмент – «сам объект обладает множеством связей со средой, существует лишь в единстве с ней». Це не зовсім коректно, бо об’єкт сам по собі не існує взагалі - це частина середовища, яка має певні властивості та суб’єктивно виділяється з загального контексту, що веде до поділу цього середовища на об’єкт і фон, тобто це вже є порушенням цілісності того середовища, яке ми досліджуємо.
2: «завершённость, тотальность, цельность и собственная закономерность вещи. На рубеже 19 и 20 вв. стали употреблять это понятие для того, чтобы рассматривать все вещи прежде всего в их первоначально цельной взаимосвязи, в их структуре и, т. о., отдать справедливость тому факту, что указание свойств составных частей никогда не сможет объяснить общего состояния или общего действия вещи; ибо отдельное, «часть» может быть понята только вне целого, а целое, как учил еще Аристотель, больше суммы своих частей. Целое не «составлено» из частей, в нём только различаются части, в каждой из которых действует целое; … целостности составляют не только форму явлений, «структур», но являются движущими силами, носителями каузальности, которую нельзя определить, а можно только обнаружить» [ЦЕЛОСТНОСТЬ, Новая философская энциклопедия, 2001].
Мій коментар: Стосовно відомого твердження (що, як вважається, йде від Аристотеля), що ціле більше суми його частин, відмічу, що це не зовсім так, бо ціле – це просто інше (по відношенню до частин), тому воно і не зводиться до властивостей його частин, не є сумою їх властивостей.
3. «свойство объектов как совокупности составляющих их элементов, организованных в соответствии с определёнными принципами» [ЦЕЛОСТНОСТЬ, Философский энциклопедический словарь, 1983].
Мій коментар: Це визначення мені подобається найбільше. Цілісність – це повнота, завершеність, тотальність, незалежність, оригінальність, яка базується на поєднанні структурно-функціональних частин у єдине утворення з відповідним доменом-місцем.
Розглядаючи питання цілісності, варто звернутися до поглядів Девіда Бома, цікаво висвітлених у роботі «Три дня диалогов с Дэвидом Бомом» [Бом, 1992]. Обговорюючи питання впливу механістичного світогляду на сучасну науку, Д. Фактор у передмові пише: «...во-первых, мир как можно больше сводится к набору основных элементов. ... Во-вторых, эти элементы в основе своей внешние по отношению друг к другу - не только в том, что они разделены в пространстве, но, что важнее, в том смысле, что фундаментальная природа каждого независима от фундаментальной природы соседа. Следовательно, элементы не растут органически как части целого, а скорее, как я предположил ранее, могут быть сравнимы с частями машины. Формы определяются внешне по отношению к структуре машины, в которой они работают. И, наконец, как я тоже уже отмечал, элементы взаимодействуют механически и, следовательно, связаны друг с другом только посредством внешнего влияния - например, силами взаимодействия, которые глубоко не затрагивают их внутренней природы.
Напротив, в организме изменения в деятельности одних его частей могут глубоко влиять на саму природу других частей - как может влиять и общее состояние целого, поэтому все части в основе своей внутренне связаны как друг с другом, так и с целым» (Д. Фактор у Передмові до роботи [Бом, 1992: 7]).
Саме це ми маємо враховувати, розглядаючи географічно-організовану частину земного середовища: цілісність має проявлятися у тому, що зміни у діях одних частин глибоко впливають на природу інших частин і стан цілого, а останній, в свою чергу, впливає на дії та стан частин. Приклад водокрутів є дуже корисним: «Внутри этой вот жидкости существует постоянно возобновляющийся шаблон[5]. Вы можете абстрагировать его у себя в уме и выделить водоворот, хотя никакого водоворота на самом деле не существует. Есть не что иное как шаблон текущей воды. Но водоворот - удобное слово для описания этого шаблона.
Теперь если вы сблизите вместе два водоворота, они начнут модифицировать друг друга, производя иной шаблон, и рано или поздно, если вы сведёте их вместе, сольются в один водоворот. Поэтому видите - существует внутренне присущее этим шаблонам взаимодействие, но основной реальностью является ненарушенная целостность текущего движения. Отдельные сущности - как, например, водовороты - это относительно постоянные и независимо ведущие себя формы, абстрагированные разумом из целого в восприятии и мысли» (Д. Фактор у Передмові до книги [Бом, 1992: 8].
Географічно-організоване середовище можна уявляти, як множину організацій – оргкрутів (дозволю собі таку вільність), патернів організаційних вихорів (саме це відображається поняттям про геогенез як виникнення форм географічно-організованих одиниць), що виникають та зникають, підтримуючи організаційний ландшафт середовища. Дійсно, з безперервного суцільного руху ми вихоплюємо окремі відносно самостійні форми і починаємо розглядати їх як самостійні утворення, якими вони, насправді, не є. Виділяючи ці форми, ми відкидаємо ті зв’язки, які існують між ними, тобто це – ні що інше, як спосіб нашого сприйняття.   
Ми дійсно можемо уявити собі середовище у вигляді організаційного поля – геополя з його прихованим порядком (у дусі Д. Бома), який в різних місцях проступає у вигляді згущень організації, її щільності (завдяки більш інтенсивній комунікації), певних властивостей: там, де організаційний потенціал вищий, формуються одиниці організації – (гео)холони=орги – прояви прихованого порядку, - які можуть бути різних розмірів і часто мають фрактоїдну[6] структуру. Це помічав ще Поль Валері: «Если, оглядываясь вокруг, мы обнаруживаем, сколь многочисленны формы заполнения пространства - иными словами, его упорядочения и его понимания, - и если, далее, мы обратимся к условиям, определяющим восприятие самых различных вещей - будь то ткань или минерал, жидкость или пар - в их качественной индивидуальности, составить о них чёткое представление мы сумеем не иначе, как увеличивая элементарную частицу этих организаций и вводя в них такую постройку, простое умножение которой воспроизводит структуру, обладающую теми же свойствами, что и рассматриваемая...» [Валери, 1976: 62][7].
Організація – це не річ, яку можна перетворити ззовні, це – множина відносин між складовими: кожна складова робить свій внесок у загальне поле організації, яке, в свою чергу, впливає на кожний елемент. Вся область такої організації є безперервним потоком, у якому в різних місцях виникають більш-менш стабільні (якщо організація операційно замикається на собі) форми – геохолони, які вже можуть сприйматися, як дискретні утворення (хоча це не зовсім так). В такому разі цілісність еквівалентна завершеності організації, а як висловився Р. Стейсі «... organizations are not systems but the ongoing patterning of interactions …» [Stacey, 2005: 1], а Морган висловився так: «Gregory Bateson and other theorists who have interested themselves in the ecological aspects of systems have made a similar point in emphasizing that "wholes" evolve as complete fields of relations that are mutually determining and determined» [Morgan, 2006: 246], а також: «Changes in A do not cause changes in B, C, D, or E because the whole chain of relations is part of the same self-determining pattern» [Morgan, 2006: 245]. М. Гелл-Манн висловив думку, що цілісність, що проявляється, може бути зрозумілою, як така, що має свої власні закономірності чи закони, які залежать від, але не можуть бути зведені до чи виведені з більш високого рівня [Gell-Mann, 1994].
Тут вже не залишається місця ні географічним (ще гірше – ландшафтним) комплексам (явному прояву механіцизму, бо такі комплекси, як вони вводилися, складені з окремих частин, що описуються по-окремо, без зв’язків між ними), розділеним чіткими межами (критичний аналіз відповідної ієрархії є у моїй роботі [Ковалёв, 2009]), ні геосистемам[8], існування яких вимагає наявності чітких кордонів (яких в дійсності немає), що виключає цілісність, має місце тільки суцільний континуум з різними рівнями прояву організаційного потенціалу у різних його частинах, і це середовище знаходиться у постійному русі. Якщо такий рух у певному домені виходить на певний атрактор (морфо-динамічний), виникає враження сталості, дискретності (сам термін «атрактор» - всього тільки образ) та відокремленості, якої, насправді, немає. Причому форми, що виникають є контекстно-залежними, а це є властивістю біологічних організмів. Є ще одна особливість такого середовища, яку відмічає Д. Бом: нелокальність зв’язків, що є порушенням класичної вимоги локальності (йдеться про механістичний погляд). У географічно-організованому середовищі такі нелокальні зв’язки є реальністю, наприклад, між біогеоценозами, не кажучи вже про антропізовані утворення. Є певний стан цілого, який організує частини-геохолони, кожен з яких, в свою чергу, робить внесок у підтримку стану цілого. В результаті маємо непорушну цілісність, що, згідно з Д. Бомом, є наслідком існування прихованого порядку – згортання та розгортання, які разом формують голорух (holomovement). А порядок елементів, зовнішніх по відношенню один до одного, Д. Бом назвав «розгорнутим порядком» або «явним порядком». Важливо те, що «явные порядки проявляются как относительно автономные, раздельные и независимые объекты, сущность и формы, развёртывающиеся из скрытых порядков» (Д. Фактор у передмові до [Бом, 1992: 15]. Отже оскільки вони мають спільний прихований порядок, між ними можна встановити відношення, що осягаються раціонально. Це дає підстави розглядати таку загальність, як непорушену та єдину цілісність, у якій виникають відносно самостійні, квазіавтономні утворення та форми. До речі, між ними можливі переходи, які підпорядковуються принципу трансформації структур-стратегій В.Ф. Венди [Венда, 1990].
Цілісність є наслідком самоорганізації - руху до атрактивного патерну шляхом збирання цілого з частин або їх з’єднань шляхом вироблення єдиних правил їх поведінки. Такий атрактивний стан можна пов’язувати з операційною повнотою, самодостатністю (концепція структурно-функціональної повноти, наприклад [Ковалёв, 2009] та попередні публікації). Зробимо припущення, що об’єднання áкторів відповідає принципу мінімальної дії, бо сумарна кількість дій зменшується внаслідок перерозподілу функцій, що веде і до зменшення витрат енергії: зменшуються витрати енергії на одиницю – áктор-дію, що збільшує ефективність. В основі лежить комунікація, у поле якої занурені áктори, вона відповідає за інтегральні властивості і з нею можна пов’язувати якості, що дозволяють утворенню виконувати свої функції у взаємодії з оточенням - регулятивність, структурність, дискретність тощо.
У географічно-організованому середовищі одиниці - геохолони=геоорги - це всього тільки організаційні хвилі різної частоти та амплітуди, що виникають внаслідок збудження середовища, яке є активним само по собі. Тут ми маємо цікавий феномен: такі хвилі зненацька повертаються і накладаються одна на іншу, що створює ефект стоячої організаційної хвилі. Такі області проявляються як так чи інакше виокремленні домени (як ми їх сприймаємо), всередині яких комунікація між елементами є більш інтенсивною, ніж за їх межами. Ми маємо виявляти те, як окремі елементи пов’язуються, підтримуючи себе та інших, що дає змогу визначати спільний вектор дії, яка має певний смисл: утворення виникає тоді, коли між складовими виникає взаємна підтримка. Думаю, тут найскладнішим питанням є наступне: чи сприймають (гео)холони/орги самих себе, чи має місце само-відображення та чи властива їм так звана само-значимість? Це вкрай складне питання, бо таке само-сприйняття є найкращим свідченням наявності цілісності (при цьому утворення може й не знати про наявність такої властивості). Воно має базуватися на відчутті різними його частинами всіх інших частин, з якими воно формує таку цілісність, причому кожна частина має за мету власне виживання, яке, однак, стає більш досяжним при об’єднанні з іншими частинами. Тільки так може досягатися узгодженість і сумісність частин у цілому. Таке питання вже ставилося стосовно річкового басейну, але воно стосується утворень всіх рівнів складності. З ним пов’язана і гармонія, яку варто розуміти, як максимально досяжна у даних умовах сумісність і узгодженість частин, тобто гармонія проявляється тільки у цілісності.

Спостереження чи інтертілесність?

Corrupt nature is observed and measured, and out of that knowledge idealised theory is constructed
      Christopher Potter, You are here

... the greyness which, when I close my eyes, surrounds me, leaving no distance between me and it
Maurice Merleau-Ponty

Однією з причин складності питання стосовно цілісності є те, що «Разделение между разумом и материей или наблюдателем и наблюдаемым повлекло за собой очень серьезные последствия для попыток увидеть, что мир - это целое, поскольку даже если вы думаете о целостности, то вы думаете о наблюдателе, который смотрит на эту целостность, и вот само это уже создаёт разделение. Поэтому целое начинает разламываться, потому что вы идентифицируете себя с одной его частью, а там существует и другая часть, с которой вы не идентифицированы, - вот целое и расколото надвое. А затем оно раскалывается и далее, поскольку существует множество наблюдателей, и каждый наблюдатель - внешний объект по отношению ко всем остальным. Множество частей, полученных таким способом, взаимосвязано, и приходится ещё больше раскалывать вещи для того, чтобы понять их связи» (Д. Фактор у Передмові до книги [Бом, 1992: 16]). Проблема ще більше проявляється у репліці, зафіксованій Д. Фактором під час бесіди з Девідом Бомом: «?: У меня такое впечатление, что то, о чём вы говорите, - это в значительной степени всепроникающее смятение: мы перемешиваем фрагменты и думаем, что они - целое, а затем и ведём себя так, будто они – целое» [Бом, 1992: 18]. А. Маршалл підхоплює; «...bad thinking, especially that which posits a fragmentary nature, leads to bad environmental practices» [Marshall, 2002: 10]. Отже, ставиться питання: чи не створює спостережник сам розбіжність між собою, і тим, що він спостерігає/сприймає як об’єкт?
Саме так і відбувається. Ми живемо у середовищі, яке фрагментуємо, вважаючи, що ці фрагменти є частинами цього середовища, що насправді не так, але, як помічає Морган, «It is simply not good enough to dismiss a large part of the circular chain of interaction as "the environment". The environment is part of the ... system, and the different levels are in effect coproduced» [Morgan, 2006: 244]. Можливо, у нашій практичній діяльності найбільш чітко це видно у сфері аграрного виробництва: саме тут відбувається цілком довільний поділ денної поверхні на сільськогосподарські угіддя, при виділенні яких виходять з чисто практичних цілей, забуваючи, що ці землі є складовою природного середовища, у якому реалізується господарська діяльність, і ці фрагменти задіяні у відповідних функціях, тобто вплетені у природну цілісність, яка руйнується господарською діяльністю[9]. Це - приклад контекстно-незалежної діяльності (діє принцип: що хочу, те й роблю). Виходить, що вони – не частини, а скалки цього середовища. Ще один приклад – держави, - штучні політичні утворення зі штучними кордонами.
Але що означає «бути цілим» з точки зору спостереження? Це означає, що Ціле має відчувати себе Цілим (відділеним від оточення) і вести спостереження як всередині себе, так і назовні (насправді – на своїй межовій поверхні). Для цього потрібно мати особливу зону, що виконує функцію спостереження – периферію, подібну до шкіри: як зазначав Поль Валері, найважливішою є саме шкіра. Але тоді що таке «мозок»? А це – надзвичайно складно організований і локалізований шмат шкіри, що характеризується вже точно не об’ємом, а особливою організацією активних поверхонь[10], що є проявом відбору і самоорганізації, пов’язаної з відповідною функцією. Тільки у локалізованому варіанті цей орган отримує можливість формувати образи, до того такої можливості немає: є подразнення (реакція на потік сигналів), але немає змоги утворювати образи.
Для географів це дуже важливий момент, бо вони мають справу саме з такими утвореннями, які, у своїй основі, є цілісними, а цілісність – це те, що не піддається розкладанню: така операція докорінно міняє її сутність. Можна навіть припустити, що йдеться про цілісну плівку гео-організації нашої планети. Виникає питання: вона є суцільною, чи мають місце своєрідні «вікна», де така організація відсутня, чи, може, це (гео)холони=орги є островами у неорганізованому середовищі? Цілісне утворення ми формуємо, як абстрактний образ, який вимагає постійного підтвердження з боку нашого досвіду, тому і приходиться констатувати, що географ працює з абстракціями. Г. Морган: «We see each other, and we see the world around us. But what are we really seeing? Are we seeing an independent world? Or are we just seeing and experiencing projections of ourselves? Are we imprisoned by the language, concepts, beliefs, and a general culture through which we enact our world?» [Morgan, 2006: 235].
Слід виходити з того, що кожний формує свій образ цілісності (до речі, це стосується і феномену краси, яка є однією зі сторін цілісності), базуючись на власному баченні/досвіді, що викликає розбіжності між поглядами суб’єктів: кожен дивиться через свої «окуляри», все відносно, у кожного своя дійсність[11] як прояв реальності, наслідок редукції її складності, яка здійснюється шляхом породження смислу, пов'язаного з виявом розбіжностей та актуалізацією. Смисл редукує складність оточення і не може бути заданим раз і назавжди, він нестабільний і не може не мінятися. І це є основою існування науки.
Цікавим є погляд М. Мерло-Понті, який показав, що формування образу довкілля не є звичайною обробкою сигналів, що надходять до нас, це і не звичайна фільтрація того, що традиційно-викривлено називається інформацією, яка йде з «відокремленого» від нас оточення, це - особливий різновид взаємозв’язку, взаємодії у єдності тіла та довкілля, а свідомість (у випадку людини) виступає, як наслідок цього взаємозв’язку. Х.Л. Дрейфус так оцінює погляди М. Мерло-Понті: «... I will explain two central concepts in Merleau-Ponty's Phenomenology of Perception - the intentional arc and getting a maximal grip. The intentional arc names the tight connection between the agent and the world, viz. that, as the agent acquires skills, those skills are "stored", not as representations in the mind, but as dispositions to respond to the solicitations of situations in the world. Maximum grip names the body's tendency to respond to these solicitations in such a way as to bring the current situation closer to the agent's sense of an optimal gestalt. Neither of these abilities requires mental or brain representations. Rather, simulated neural networks exhibit crucial structural features of the intentional arc» [Dreyfus, 1998]. Як пише Д. Морріс, «The Phenomenology argues that perceptual experience is possible only if there is a pre-personal sense expressed in gesture, the body, words, etc.» [Morris, 2006: 2].
Згідно з М. Мерло-Понті, сприйняття є єдністю нашого досвіду: він вважав неможливим існування так званого «об’єктивного світу» без нашого життєвого досвіду. При такому баченні світ стає полем можливостей, полем варіантів дії. Як таке може бути? Тільки, якщо сама жива речовина, як частина активного середовища, розгортаючись, формує свою внутрішню структуру (а це ні що інше, як накопичений досвід взаємодії, промацування довкілля з метою виокремлення корисних властивостей й їх закріплення, що є редукцією надмірної складності) як відображення певних властивостей цього середовища, що забезпечує їй стале перебування у ньому. Так відбувалося становлення біологічного тіла, етносів з їх культурами, складних географічних утворень тощо. Ось чому тіло може впустити в себе це середовище, не розчиняючись у ньому.
У якому ж напрямку рухається все, пов’язане з відображенням? Рух відбувається у напрямку оптимального схоплення особливостей довкілля: це нескінченний ланцюг взаємних відображень у вигляді резонансів, що веде до виникнення внутрішньо узгодженої структури. Ось тут ми і натикаємось на проблему. Щоб побачити цілісність, як те, що, є результатом відносин між деталями/частинами, слід відсунутись на певну відстань, з якої вони відходять на «задній план», внаслідок чого у свідомості несподівано проступає їх єдність, щось нове, чого ви до того не помічали і чого не знали. Але у випадку геосередовища, у якому ми не просто перебуваємо, а частиною якого ми є, зробити це неможливо. Саме тому так довго географам не вдавалося чітко визначитись з областю дослідження географії. Ми маємо мислено постійно покидати наше локальне місцеперебування, віддаляючись на певну відстань - відстань прояву цілісності. До речі, саме так у моїх публікаціях описується прояв ландшафту[12] – патерну місцевості: має бути ландшатнотвірна відстань (наприклад, [Ковалёв, 2009] та більш ранні публікації), можливо, краще відстань прояву ландшафту (при тому, що має існувати щось, на кшталт онтоландшафту як варіанту прихованого порядку), тобто оптимальний діапазон відстаней, з яких починає проявлятися феномен (як у бік наближення, так і у бік віддалення від поверхні з певною структурою). Більше того, виявлення такого феномену тут же змінює реципієнта, бо прояв чогось зовнішнього – це виявлення певного внутрішнього стану, тобто подія, яка подібна розумінню: зрозуміти означає змінитися, але для цього слід бути внутрішньо активним, недогматизованим, готовим до змін і до зміни оточення. Отже, ні про яку спільну та сталу картину Світу говорити не можна, вона завжди суб’єктивна, унікальна та мінлива. Про все інше слід домовлятися, бо Світ для нас – це множина смислів, і добре, якщо вони узгоджені, і саме це означає для нас його цілісність. І формується вона на основі комунікації[13], яка виключає правила та базується на так званій інтертілесності (як її ввів Моріс Мерло-Понті). Крім того, згідно з М. Мерло-Понті, тіло має певну схему, яка визначає особливості сприйняття оточення, крізь яке тіло рухається, намагаючись прилаштуватися якнайкраще [Мерло-Понти, 1999]. Але ця схема є відображенням певних властивостей середовища в цілому[14]. Його, так би мовити, розвиненість визначається ступенем його асиметрії, що залежить від рівня активності. І якщо М. Мерло-Понті мав на увазі тіло людини, думаю, варто поширити ці погляди на інші прояви тілесності. Таке має місце, в тому числі, на абіотичному рівні. Так, тіло річкового басейну є асиметричним – тут є «голова» і «хвіст» (що свідчить про наявність різних функцій), і це тіло контактує з тілами інших басейнів: взаємодія відбувається через поверхні, а певної форми тіло набуває, бо формується внаслідок руху через середовище: це - трансформація. Тут же виникає питання: як те чи інше утворення відчуває наявність своєї межі, бо саме на поверхні відбувається трансформація та інтерференція сигналів, що надходять з середини та ззовні, вони змішуються та генералізуються і вже не сприймаються, як внутрішні та зовнішні, вони сприймаються виключно як внутрішні, породжені самим утворенням. Тому утворення нічого не може знати про своє справжнє оточення.
Ми приходимо до висновку: Світ, у якому ми перебуваємо і частиною якого є, складений з утворень-тіл, які водночас і генерують і сприймають сигнали, причому обмін відбувається на їх межових поверхнях (також складних), які виконують функцію обробки сигналів. Утворення не можуть бути об’єктивними спостережниками, бо для цього треба розірвати зв'язок з цілісним середовищем, з якого воно походить, внаслідок чого воно втрачає можливість перебувати у цілісності: згідно з Н. Луманом, спостережник не може бачити, тобто розрізнювати себе і своє спостереження. І як тут не згадати Поля Валері: «Я последую за ним, движущимся в девственной цельности и плотности мира, где он так сроднится с природой, что будет ей подражать, дабы с нею сливаться, и, наконец, окажется в затруднении вообразить предмет, в ней отсутствующий» [Валери, 1976: 31].
Отже, наперед виходить інтертілесність - особливий вид зв’язку, а однією з важливих задач географії стає її дослідження у випадку контактів одиниць організації - (гео)холонів=оргів. З огляду на те, що самі ці утворення є внутрішньо диференційованими, задача виглядає доволі складною. Одна справа – коли рухається купа уламків гірської породи і окремі камінці, які є гомогенними щільними масами різної форми, взаємодіють, торкаючись один одного (при цьому характер їх поверхонь змінюється у напрямку мінімізації тертя), інша – рух уламків у водному середовищі, ще цікавіше – рух селевої маси ... Але це ніщо у порівнянні з тим, як взаємодіють через ґрунтовий розчин та грибні гіфи рослини ..., ще складніше – взаємодія в рамках всього біогеоценозу. Нарешті, маємо людські об’єднання, які, разом з їх зонами діяльності, формують одиниці різних рівнів. У всіх випадках ми маємо справу з оживленими утвореннями. Ось тут і починається робота географа! Ми звикли дивитися на Світ своїми очима – очима людини, але довкола нас надзвичайно багато таких утворень, які не мають зору і сприймають довкілля через свої «шкіри» (хоча очі – це також особлива, складно організована шкіра). Отже, їх можливості створювати образи довкілля, його структури, значно менші. От виникає питання: що значить бути деревом, травинкою, хробаком, струмком, річкою, лісом тощо. Що для цих утворень виступає у якості шкіри, як вона функціонує? Це – питання для нової географії.
Але що має спостерігати географ? Вести спостереження за предметами як речами-субстанціями з їх сталими обрисами (фіксуючи їх розташування у вигаданому геопросторі), що дозволяє стабілізувати образи довкілля, чи спостерігати за тими відношеннями[15], які виникають внаслідок зв’язку та стають основою для формування смислової картини Світу? Думаю, пріоритет слід віддати другому. Як у Н. Лумана на перший план виходять соціальні стосунки як відношення смислів, які знаходяться за межами предметності і складаються з мереж реляцій, операцій та селекцій, так і дослідник-географ має концентрувати увагу на «мережі реляцій, операцій та селекцій», що і породжує різні організаційні форми, причому спостерігач сам опиняється у цьому середовищі. На перший план виходить образ комунікативного середовища як сплетіння сигналів і смислів, у яке занурений предметний світ. Тепер географа має цікавити те, що веде до створення розбіжностей, завдяки яким ми можемо розпізнавати різні форми, з’єднані межами: межа не стільки роз’єднує, скільки з’єднує розбіжності, які разом формують ціле. І слід пам’ятати, що ми не виступаємо в ролі об’єктивних спостережників, ми тільки формуємо всередині себе образи того оточення, у якому знаходимось і діємо на основі відповідних сигналів, бо все, з чим ми маємо справу – це наші внутрішні стани (стани нашої свідомості), які ми намагаємось порівнювати з тими сигналами, даними, що надходять до нас ззовні (ще треба зрозуміти, що вони йдуть саме ззовні).
Звернемось знову до Н. Лумана: спостереженням є будь-яка операція, за посередництвом якої дві сторони водночас схоплюються одним поглядом. Операція спостереження створює двосторонню форму, а інстанцією, у якій відбувається спостереження як створення «розбіжності-форми», є сам «спостережник». Він бачить те, що розрізнюється, але не бачить те, що розрізнює, тобто самого себе. Він для себе – «сліпе поле». Саме спостереження є тим виключеним третім, у якому корениться єдність форми, яке розрізнює, само будучи нерозрізненим, позначає, будучи тим, що не позначається [Назарчук, 2012].

Цілісність та «живі структури»

I consider the Earth to be a super-organism and that its proper study should be by physiology
                                                                                                               James Hutton

У контексті цілісності географічно-організованого середовища надзвичайно цікавою є концепція так званих «живих структур», бо феномен життя є, мабуть, найбільш виразним свідченням цілісності, яка несподівано проступає там, де її не очікували. І саме на нашій планеті ми маємо випадок, коли Природа перейшла поріг наростання складності – умови існування Життя та Людини[16]. Це добре відображено на схемі Д. Крістіана (рис. 1) [Ayala, Feb 21, 2009]. А це означає, що географія має весь час змінюватись, бо ми живемо і діємо у складному мінливому середовищі. «The great challenges of the 21st century are geographical in their formulation, analysis and consequence, and they transcend the physical/social divide» - такий початок статті «Geography’s place in the world» М. Гудчайлда [Goodchild, March 24, 2016]. Але там же знаходимо: «Geography’s messy and unconventional profile is difficult for other academics to properly value, and this is increasingly threatening for the status and prosperity of the subject» [Goodchild, March 24, 2016].
         

Рис. 1. Еволюція Всесвіту від Великого Вибуху до сучасної Землі з акцентом на досягненні «Порогу наростання складності» [Ayala, Feb 21, 2009].
 Як висловився К. Алекзандер, «… no matter what the world is like, no matter its immediate technical characterstill, if it is truly generated by adaptation as I define it, then in a deep sense, in one form or another, it will – it must – look something like what I am showing here – if it truly is a living structure» [Alexander, 2005: 3]. Для нас ця позиція є цікавою з огляду на те, що саме людство своєю діяльністю формує географічно-організоване середовище у вигляді «living structure». З його точки зору «The core of the matter lies in the way that centers are being formed. The point of all living process is that next bit of structure which is injected to transform the existing wholeness must always extend and enhance the wholeness by creation further positive living centers. This process of enhancing wholeness is a process which is, if you like, a kind of universal template for all life-creating processes» [Alexander, 2005: 4]. Далі він наводить сім фундаментальних процесів:
«1. All each step, the process begins with a perception of the whole. At every step … we start by looking at and thinking about the whole of that part where we are working. We look at this whole, absorb it, try to feel its deep structure.
2. Within the whole, we consider the latent centers which might be worked on next. These latent centers, are dimly, partially visible, large, medium, and small.
3. We choose that one of these centers which, if established or strengthened next, will do the most to give the whole an increase of life. We work to intensify that living center, intensifying it in a way which, we judge, does the most good to the whole.
4. At the same time that we try to enhance the living quality of this chosen center, we also try to make it intensify the life of some large center that it belong to.
5. Simultaneously, we also make or strengthen at least one center of the same size as the center we are working on, and make it positive, next to the center we are currently concentration on.
6. Simultaneously, we also start to see, and make, and strengthen smaller centers within the one we are working on – increasing their life, too.
7. Once the whole has been modified by this operation, we start again» [Alexander, 2005: 4].
К. Алекзандер запропонував 15 структурних властивостей, обов’язкових для таких живих структур (табл. 1, за роботою [Jiang, 2015]). Як приклад структур з різними рівнями прояву «життєвості», Б. Джанг наводить два варіанти сніжинок Коха (рис. 2) та патерни з різною товщиною границь (рис.3). Це може бути цікавим для географів.
 
Levels of scale
Good shape
Roughness
Strong centers
Local symmetries
Echoes
Thick bounders
Deep interlock and ambiguity
The void
Alternation repetition
Contrast
Simplicity and inter calm
Positive space
Gradients
Not separateness
          

Рис. 2. Два варіанта сніжинок Коха з рівним ступенем життєвості: патерн (b) відзначається більш високим ступенем життєвості (або складності), ніж патерн (a).
Патерн (a) або евклідові форми в цілому виникають, будучи холодними та сухими у термінах Мандельбро (1982), в той час, як патерн (b) демонструє живу структуру згідно з К. Алекзандером (2002 - 2005) відповідно до наявності багатьох з 15-ти структурних властивостей [Jiang, 2015: 3].

Потужний/сильний центр підтримується іншими центрами з його оточення у загальній конфігурації, причому вони нероздільні при формуванні когерентного цілого. Найбільш потужний центр сніжинки розташований всередині патерну (рис. 3b) і підтримується 6-ю, 18-ю та 54-ма іншими центрами, розташованими у рекурсивному стилі. Найбільш потужний центр повздовжньої (витягнутої) карти показаний червоною лінією і він рекурсивно підтримується жовтою, зеленою, ціановою та блакитною лініями.
Центри часто відокремлюються широкими кордонами. Так, трикутники різних розмірів у патерні сніжинки (рис. 3a) та випуклі області плану міста мають широкі кордони (рис. 3d). П’ять ієрархічних рівнів осьової карти можна сприймати, як центри, представлені п’ятьма різними кольорами (рис. 3f), яким явно бракує ширини границь. При такому баченні для використання різних значень у процесі розриву розподілення голова-хвіст можуть використовуватись тонкі кордони.
  

Рис. 3. Сніжинка Коха та французьке місто Гассі: (a) сніжинка включає масштаби чотирьох рівнів з товстими кордонами – 1, 1/3, 1/9, 1/27; (b) та ж сама сніжинка без кордонів але з виявленими центрами різних розмірів; (c) план міста Гассі; (d) простір між забудованими блоками розділений на багато позитивних або випуклих просторів – чорні полігони з червоними межами; (e) позитивні простори сприймаються або представляють, як індивідуальні центри (червоні точки), а їх сусідства (блакитні лінії) формують намисто-подібну кільцеву структуру (Hillier, Hanson, 1984); (f) відносно позитивні простори майже збігаються з осьовими лініями, які можуть сприйматися як індивідуальні центри. Осьові лінії присутні на п’яти масштабних рівнях і сприймаються як п’ять центрів на розриві голова-хвіст, з червоним кольором як найдовшими лініями, блакитним – як найкоротшими, інші кольори для ліній, розташованих між найдовшими та найкоротшими.

Ієрархічний граф як образ цілісності. Як вважає Б. Джанг, саме К. Алекзандер розробив визначення цілісності на основі точної математичної мови [Jiang, 2015]. Він пропонує для оцінки цілісності використовувати граф, особливістю якого є те, що він добре схоплює рекурсивну (кумулятивну) природу цілісності, як її визначив К. Алекзандер (рис. 4). Отже, рекурсивність (кумулятивність) розглядається як обов’язкова особливість цілісності.  Пропонується PR-рахунок та ht-індекс з аргументацією їх придатності добре відображати ступінь життєвості/потужності (intensity).       

     
Рис. 4. Цілісність як ієрархічний граф (a) – сніжинки, (b) – повздовжньої карти (a) - сніжинки та (b) – подовжньої карти [Jiang, 2015: 6]. Розміри точок відображають ступінь централізації на рис. 4a та проміжної центральності на рис. 4b.

          Формально PR визначається так:
         r(i) = (1 - d) / n + dj ON(i) r(j)/nj
де n – загальна кількість вузлів; ON(і) – вихідні зв’язки вузлів (ці вузли, що направлені до вузла і); r(i) та r(j) – PR-рахунки вузлів i та j; nj – позначення номера зовнішніх вузлів, пов’язаних з вузлом j; d – фактор гасіння, який зазвичай сягає 0,85. На рис. 5 показаний рівень потужності/інтенсивності (a) - сніжинки та (b) – подовжньої карти [Jiang, 2015].
  

Рис. 5. Рівень потужності/інтенсивності вузлів (a) - сніжинки та (b) – подовжньої карти [Jiang, 2015: 7]. Ступінь потужності/інтенсивності показана за допомогою розмірів точок та спектру кольорів: вищий ступінь – червоний, нижчий – блакитний, інші кольори відображають проміжні варіанти.

Вимірювання потужності з метою відображення цілісності за допомогою ht-індексу. Ми розробили ht-індекс з метою охопити максимальний діапазон масштабів від найменших до найбільших та окреслити ієрархію масштабування. ht-індекс визначається як один плюс випадки, що повторюються, значно дрібніших речей, ніж крупних. Іншими словами, географічна особливість має ht-індекс h, якщо патерн для значно менших речей, у порівнянні з крупними, повторюється (h-1) разів у різних масштабах. Чим вище ht-індекс, тим більш складною є географічна особливість [Jiang, Yin, 1914].  
Ці способи вимірювання є доволі цікавими, але не думаю, що їх можна вважати мірою цілісності, бо цілісність, як і організація, інтелект чи краса – це не те, чим відзначаються його частини чи їх сума, навіть якщо вони формують фрактоїдну структуру: на рівні цілісності виникає можливість відтворювати нові функції, в тому числі – когнітивну, що ніякими мірами відобразити неможливо. В той же час ці функції можуть проявлятися тільки у разі досягнення певного рівню зв’язності частин, що також залежить від їх щільності (з цим пов'язаний і образ тіла). Ось це – питання, яке слід досліджувати географам. Цілісність проявляється спонтанно (як спонтанно проступає, ландшафт, інтелект, краса), у вигляді неочікуваного прояву певних властивостей, що характеризують нову сутність, а їх множина забезпечує можливість реалізації нових функцій, чого до того не мало місця. Є ще один важливий момент. Ці способи оцінки мають відношення до центрованих структур, які можна вважати проявами «егоцентризму» (доцентровості), а, як вказує Г. Морган, «Egocentric organizations draw boundaries around narrow definitions of themselves and attempt to advance the self-interest of this narrow domain», і далі: «Egocentric organizations tend to see survival as hinging on the preservation of their own fixed and narrowly defined identity rather than on the evolution of the more fluid and open identity of the system to which they belong» [Morgan, 2006: 250]. Нема сумніву, що організація є проявом доцентровості, більше того, чим вище рівень організації, тим більшим має бути ступінь локалізації. Але не можна відкидати й відцентрові процеси, які роблять свій внесок у більш широку організацію, без чого були б неможливі переходи від одних режимів до інших. Насправді, водночас діють і ті, і інші, тобто йдеться про переважання тих чи інших ефектів. Питання лишається відкритим.  

Епілог
Geographers can’t claim pre-eminence for their subject.
                  Michael Goodchil

Geography has always had close relations with a range of cognate subjects
 W.R. Mead

Ми живемо в епоху, коли ефекти організації стали найбільш помітними, бо вони охопили всі рівні, включаючи глобальний. При цих умовах географія все більше проявляється як науковий напрям, спроможний охопити всі складні режими, що формуються в умовах гетерогенності, хоча не можна забувати, що вона є складовою цілісного процесу пізнання, що має за мету осягнення всього, що людина спроможна сприйняти: «It is our story, the human story, the life story, the earth story, all wrapped into one sacred whole» пише Б. Свіммі  Swimme [Ayala, Feb 21, 2009]. У М. Гудчайлда знаходимо наступну думку: «Those three core concepts – globalisation, sustainability and equality – sit at the heart of 21st-century geography. This is arguably true regardless of whether it is focused on the physical processes of the natural environment or the less predictable complexity of human lives, states, wars and trade. These are the three areas of knowledge – conjoined with a humanistic philosophy – that acknowledge the pre-eminence of physical constraints on human endeavour. The future of geography includes developing a toolbox for transformative change. It is an action subject: geographers not only do fieldwork, they also become involved in activism, policy and advocacy.
The great challenges of the 21st century are geographical in their formulation, analysis and consequence, and they transcend the physical/social divide» [Goodchild, March 24, 2016].
Отже, М. Гудчайлд акцентує увагу на тому, що зміни, які ми спостерігаємо, за своїм визначенням і характером є географічними, що співзвучно тим поглядам, які протягом останніх років висловлювались у моїх публікаціях. Зверніть увагу на фрагмент: «It is an action subject: geographers not only do fieldwork, they also become involved in activism, policy and advocacy»! В той же час його погляд на географію фіксується у наступному: «It is indeed a scavenger discipline, picking up ideas from fields as diverse as ancient philosophy and modern biology and sticking them together» [Goodchild, March 24, 2016], тобто він не помічає головної особливості географії, яка саме й робить її специфічною дисципліною, пов’язаною з формуванням своєрідного географічно середовища, за формування якого відповідає людська спільнота. Йдеться про організацію, яка саме й веде до прояву області дослідження географії. І це - головна проблема становлення сучасної географії. Словами М. Гудчайлда «The future of geography includes developing a toolbox for transformative change» [Goodchild, March 24, 2016]. Географи мають навчитися бачити навколо себе форми географічної організації, розуміти й пояснювати їх походження і шукати шляхи виходу на такі життєві режими, які забезпечують перехід до людино-природної органіки шляхом формування геокультури. А це означає, що не може існувати ніяких самостійних напрямків географії на кшталт соціальної, економічної, суспільної чи географії окремих галузей господарства, культурної тощо – це повна маячня: «... our well-being is based on mutual interdependence with each other and with the natural world» [Goodchild, March 24, 2016] - зауважує М. Гудчайлд. І далі: «What is meant by this is really geographical thinking, where phenomena, people, places and processes are all interwoven to create a fuller, more rounded understanding and, hopefully, an enhanced ability to make better choices about the future» [Goodchild, March 24, 2016], причому я би говорив не тільки про людей, але й про біологічні організми, життєдіяльність яких також є середовище-твірною, і навіть про деякі абіотичні режими. Йдеться про так званий геодизайн – особливий варіант втілення ідей перетворення середовища, у рамках якого крупно-масштабне планування/моделювання з’єднується з локальним/місцевим плануванням/моделюванням. І тут на перший план виходять відомі закони (думаю, краще принципи) Баррі Коммонера (наприклад, [Экологические законы Барри Коммонера, 2010 - 2016]), з якими географи майже не знайомі.
Однією з ключових проблем географії стає пошук відповіді на питання стосовно географічної організації та її сталості й поширеності? Г. Морган ставить питання: «Part of the problem rests in the very idea of what it means to be "an organization"» [Morgan, 2006: 250]. Організація тісно пов’язана з цілісністю: не може те, що є організованим, не бути цілісним. Цілісність означає, що всі частини знаходяться у режимі комунікації і приймають участь у реалізації певних функцій, без яких дане утворення не може існувати як таке. Більше того, цілісність означає досягнення структурно-функціональної повноти, яка робить утворення достатньо сталим і безперервним у часі. Цілісність означає, що зміна однієї частини впливає на поведінку інших частин (щось, подібне до ефекту «доміно») і відбивається на стані і поведінці цілого. На межі цілого ці ефекти мають гаситися. Географічність же пов’язана з гетерогенністю частин та складністю динаміки, яку демонструє дане утворення. 

Посилання:
Валери Поль. Об искусстве. - М.: Издательство "Искусство", 1976 г.
Smolin L. The Life of the Cosmos. Oxford New York: Oxford University Press. Copyright © by Lee Smolin, 1997 – 358 p. - http://bookzz.org/book/832110/be8e66
Cowan S. Toward a science and art of wholeness -
Berry, Swimme, The Universe Story: From the Primordial Flaring Forth to the Ecozoic Era - A Celebration of the Unfolding of the Cosmos (Reprint Edition), 1994. - 320 р. https://sites.google.com/a/susandbook.com/odoacerasf/the-universe-story
Marshall A. The Unity of Nature: Wholeness and Disintegration in Ecology and Science. London: Imperial College Press, 2002. – 280 p. –

Ковалёв А.П. Геомир: связь сложности и комплексности // Вчені записки Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського. Науковий журнал. Серія «Географія». Том 24 (63), № 2, частина 1. – Сімферополь: Таврійський національний університет, 2011. – С. 34 – 39.

Ковальов О. Загальна географія: Геогенез та структура геосередовища. Fundamental Tasks of Geography, 2014. –

http://www.geography.pp.ua/2014/04/blog-post_15.html

Назарчук А.В. Учение Никласа Лумана о коммуникации. Издательство «Весь мир», Москва, 2012. – 265 с. - посилання

Ковалёв А. География: смена парадигмы. Fundamental Tasks of Geography, 2012. - http://www.geography.pp.ua/2012/09/geofraphy-paradigme.html

Ковалёв А. Геосреда: становление геотела/ Fundamental Tasks of Geography, 2013. - http://www.geography.pp.ua/2013/02/blog-post_24.html

Ковальов О. Географія: акцент уваги на геотіло/ Fundamental Tasks of Geography, 2013. - http://www.geography.pp.ua/2013/04/blog-post.html

Cowan S. Toward a science and art of wholeness –

http://www.apoiesis.com/uploads/1/0/4/6/10463853/toward_a_science_and_art_of_wholeness_final.pdf

Flekkøy E.G., Fossum J.O. Complexity - Systems and Interplays in Nature. This translated article is published on the web with permission from the publishing company. - Gyldendal Forlag, Norway. The article was originally published in Norwegian as Chapter 9 in the book “Naturens kode”, E. Newt and G. Einevoll eds., Gyldendal 2005. http://folk.ntnu.no/fossumj/Complexity.pdf

Stacey R. Introduction: emergence and organizations. In: Experiencing Emergence in Organizations Local interaction and the emergence of global pattern. Edited by, Douglas Griffin and Patricia Shaw. – London and New York, 2005. - Pp. 1 – 16. - http://en.booksee.org/book/1039905
Morgan G. Images of organization. Thousand Oaks ■ London ■ New Delhi: SAGE Publications, 2006. – 504 p. – http://bookzz.org/book/811406/9974fb
ЦЕЛОСТНОСТЬ, Философский энциклопедический словарь –
ЦЕЛОСТНОСТЬ, Новая философская энциклопедия
Бом Д. Развёртывающееся мышление. Три дня диалогов с Дэвидом Бомом. © М. Немцов, перевод, 1992. – 91 р. - http://booksee.org/book/604558
Gell-Mann, M. The Quark and the Jaguar, New York: Freeman, 1994 –
Венда В. Ф. Системы гибридного интеллекта: Эволюция, психология, информатика. — М.: Машиностроение, 1990. - 448 с.
Ковалёв А.П. Ландшафт сам по себе и для человека. - Харьков: Бурун-книга, 2009. – 927 с.
Dreyfus H.L. Intelligence Without Representation. Merleau-Ponty's Critique of Mental Representation: The Relevance of Phenomenology to Scientific Explanation Copyright 1998 Hubert Dreyfus. All rights reserved. -
Morris D. What is Living and What is Non-Living in Merleau-Ponty’s Philosophy of Movement and Expression. Published in Chiasmi International: Trilingual Studies Concerning Merleau-Ponty’s Thought. - 7, 2006: 225 239. –
Мерло-Понти М. Феноменология восприятия. Перевод с французского под редакцией И.С. Вдовиной, С.Л. Фокина. - Санкт-Петербург: "Ювента" "Наука", 1999. – 605 с.
Ayala B. The Universe Story, Published  Feb 21, 2009. –
Gershenson C. Design and Control of Self-organizing Systems. PhD Dissertation presentation, Vrije Universiteit, Brussel, Faculteit Wetenschappen Center Leo Apostel for Interdisciplinary Studies, 2007. – 173 p. –
Goodchild M. Geography’s place in the world March 24, 2016. –
Alexander C. The Nature of Oder. An Essay on the Art of Building and the Nature of the Universe. A vision of a living World. Book one. The Phenomenon of Life. – Berkeley, California: The Center of Environmental Structure, 2005. – 697 p. –
Jiang B. Wholeness as a Hierarchical Graph to Capture the Nature of Space. International Journal of Geographical Information Science · February 2015. – 14 p. –
Jiang B., Yin J. H-Index for Quantifying the Fractal or Scaling Structure of Geographic Features. Annals of the Association of American Geographers, Vol. 104, no. 3, 1914. - Рp. 530 - 540. DOI:10.1080/00045608.2013.834239. –
Экологические законы Барри Коммонера. Copyright © 2010-2016 - www.refsru.com. - http://www.refsru.com/referat-18539-1.html

Ковальов Олекса. Загальна географія: Цілісність географічного середовища. У статті автор повертається до питання цілісності географічного середовища, що, на його думку, є головним моментом географічного дослідження. Найважливішим питанням є те, як окремі сутності різної природи зв’язуються у цілісність, яка на рівні свідомості проявляється як новітнє утворення – одиниця географічно-організованого середовища. Таке зв’язування частин у ціле відбувається шляхом самоорганізації, яка на кожному рівні організації - абіотичному, біотизованому чи антропізованому - протікає у свій спосіб. Організаційні одиниці географічного (гетерогенного) рівню складності пропонується іменувати геохолонами або геооргами. Їх слід розглядати я згущення організації. Задачею географів стає їх виявлення і дослідження.       

Oleksa Kovalyov. General Geography: Integrity of the Geographical Environment
The author returns to the question of the integrity of geographical environment, which, in his opinion, is the central point of geographical research. The primary question is how particular essences of different nature are integrated into a whole which at the level of conscience crops up as a newest essence, a unit of geographically organized environment. Such integration of parts into a whole takes place as a self-organized process going on in its own way on the every organizational level – abiotic, biotized and anthropotized. It is proposed to name organizational units of geographical (heterogeneity) level of complexity as geoholons or geoorgs. They should be considered as condensed organizations. The problem of geographers is to identify and research them.



[1] Спробуйте доторкнутися до лісу, міста, річкової долини, Всесвіту ... - не думаю, що хтось спроможний це зробити.
та інших. 
[3] З цим не можна не погодитись: якби ми могли сприймати реальність безпосередньо, не потрібні були б образи та й сам процес пізнання, який бачиться як формування цілісних образів з окремих розбіжностей, виявлених на чуттєвому рівні з впливом досвіду. 
[4] Звісно можна говорити про геопростір, як порядок існування географічно-організованих одиниць, але у цьому просто немає потреби.
[5] Шаблоном тут є ні що інше, як патерн, що виникає у нашій свідомості.        
[6] Термін «фрактоїд» введений відомим харківським астрономом Ю.Г. Шкуратовим для позначення утворень, що мають структуру, близьку до фрактальної у обмеженому ряді масштабних рівнів. 
[7] Можливо такі думки виникли у Поля Валері після його розмови з Анрі Пуанкаре про рекурсію. 
[8] Однак ніяким чином не можна відкидати геосистемне бачення: уява про систему базується на наявності операційного базису процесів, що діє як системо-твірний фактор. Йдеться про ланцюги операцій, що забезпечує системний характер внутрішньої організації процесу, що дозволяє протистояти зовнішнім деструктивним діям. Крім того, це веде до редукції комплексності.  
[9] Сьогодні в Україні 4 млн. гектарів земель с/г призначення не зайняті під с/г культури, але в Природі немає такої категорії земель, як «с/г угіддя». Ще гірше виглядає така категорія земель, як «мисливські угіддя». Цікаво, леви у африканській савані розглядають людські поселення як свої мисливські угіддя? 
[10] До речі, так в результаті еволюції виник цілий ряд спеціалізованих варіантів шкіри - легені, травнева система (шлунок і кишечник – це трансформована шкіра), кровоносна система, очі, система слуху і т. і.: все це – шкіра. 
[11] Нам невідома реальність, бо вона – єдина, прихована – проступає у вигляді дійсності для кожного з нас і для кожного суб’єкта взагалі. Реальність слід розглядати як всього тільки поле можливостей, потенціал якого визначається особливостями того чи іншого утворення, його спроможністю здійснювати редукцію складності, особливо в умовах непередбачуваності.
[12] Оскільки терміну «ландшафт» намагаються приписати різні значення, наведу коротке визначення [Landscape]: «Landscape refers to the layout in terms of a land area and to its visual representation, particularly as portrayed by members of the painting community.
The term landscape even in terms of the physical sense implies the visual interpretation of the configuration in terms of the land, because that is the primary way in terms of which a landscape is perceived».
            Цікаво, що Е.Г. Флеккой та Й.О.  Фоссум розглядають ландшафт як фрактуру поверхні [Flekkøy, Fossum, 2005], що є дуже близьким до мого визначення, але, з моєї точки зору, ландшафт – це патерн поверхні, яка відзначається певною структурою (чи фрактурою). Немає ландшафту, є людина, що сприймає структуру видимої поверхні, патерн якої проявляється у її свідомості у вигляді ландшафту.  
[13] Комунікація походить від лат. communicatio, від communico - роблю спільним, зв’язую, спілкуюсь. За Н. Луманом, комунікація не є передачею смислового повідомлення, це конкретна подія, залежна від контексту, єдиний акт, що є самостійним і самодостатнім та відбувається тільки всередині системи, як і не передача семантичних змістів, вона відбувається тільки всередині системи і є множиною повідомлень, які постійно уточнюються [Назарчук, 2012]. За Луманом, комунікація є єдністю інформації, повідомлення та розуміння, хоча зрозуміння (розшифровка коду) – це і є акт вироблення інформації, бо інформація – це сприйняте повідомлення, яке впливає на поведінку утворення (у Лумана це – подія, що змінює стан системи). У людському суспільстві комунікація набуває осмисленого характеру, до речі, на це вказує на об’єднання, яке має сенс тільки, якщо воно осмислене. Як стверджував Н. Луман, комунікація здійснюється виключно за допомогою самої себе.  
[14] Пам’ятаєте, Сент-Екзюпері у творі «Цитадель» написав, що корабель створює не майстер, а море – геніальна думка! 
[15] Так ми прощаємось з географією як предметом, що «вивчає» просторову «організацію» речей.
[16] На сьогодні існує багато публікацій стосовно складності. Ми пропонуємо познайомитись з цікавою роботою К. Гершенсона «Design and Control of Self-organizing Systems» [Gershenson, 2007].

Немає коментарів:

Дописати коментар