Олекса Ковальов (Номад)
The background – the general, the implicate order, however you want to speak about it – is basically unlimited, so one cannot capture it finally and define it. People refer to it in terms like ‘ineffable’.
David Bohm
People normally cut reality into compartments, and so are unable to see the interdependence of all phenomena. To see one in all and all in one is to break through the great barrier which narrows one’s perception of reality.
Thich Nhat Hanh
Вступ
У цій публікації я хочу звернути увагу майбутніх географів, які зараз тільки почали опановувати цю дисципліну, на те, що незабаром їм буде передана естафета у спробі зрозуміти той Світ, який ми називаємо Геосвітом, який є надзвичайно складним і, відповідно, є джерелом багатьох питань, що потребують розслідування. Ми вже розуміємо, що цей Світ не може бути описаний як тільки фізичний з опорою на фізичні закони, він значно багатший, бо складається з утворень, які мають певний творчий потенціал, демонструючи різноманіття, адаптацію, самоорганізацію, саморегуляцію, розвиток та еволюцію, можливо, засоби спонтанного обчислення, як і певний рівень когнітивності тощо. Дослідження цих властивостей є доволі складною задачею, яка вимагає багатьох років роботи, опанування сучасних перспективних підходів, серед яких виділяються ті, що пов’язані з явищами організації та інформації, що певною мірою змінює позиціонування домену географії у середовищі наукового пізнання. Йдеться про засновок, згідно з яким утворення різних ієрархічних рівнів розглядаються як суб’єкти, що, сприймаючи сигнали оточення, виробляють інформацію у вигляді реакції на ці сигнали, здійснюючи вибір з багатьох можливих варіантів, бо діють у полі нескінченних можливостей. Вони утворюють складну мережу, яку слід розглядати як цілісність, яка не є чимось застиглим, вона весь час змінюється. Тому редукціонізм, який панував у науці протягом десятиліть, має поступитися синергетичному[1] баченню, коли сутності відступають, пропускаючи наперед процеси, що містять режими самонавчання. У цьому плані варто звернути увагу на позицію А. Бергсона, який писав про пізнання статичне (через поняття), і динамічне, через безпосередню інтуїцію: якщо перше веде до формування лише роздробленого на фрагменти світу, даного спостерігачеві «ззовні», то інтуїція схоплює його зсередини – у цілісності, а Ціле недоступне аналітиці [Бергсон, 2008]. Як пише Р.Д. Біе, «динамічні підходи підкреслюють часовий вимір пізнання (краще говорити про динамічне бачення – О.К.) та те, як поведінка агента виникає внаслідок постійної взаємодії між його мозком, його тілом і його середовищем. З цієї точки зору фокус зміщується від точного представлення середовища до постійного взаємодії цього середовища з тілом, щоб стабілізувати узгоджені моделі поведінки, які є адаптивними для агента. Замість того, щоб приписувати репрезентативний зміст нейронним станам, математичні інструменти теорії динамічних систем використовуються для характеристики структури простору можливих поведінкових траєкторій і внутрішніх і зовнішніх сил, які формують конкретну траєкторію, яка розгортається» [Beer, 2003: 209 - 210]. Він також зазначає, що «когнітивна поведінка виникає внаслідок взаємодії між мозком, тілом і навколишнім середовищем (рис. 1), і вона не може належним чином вивчатися лише як продукт розуму/мозку» [Beer, 2003: 211].
Рис. 1. Динамічний погляд на ситуйованого, втіленого агента. Нервова система, тіло та середовище агента концептуалізуються як динамічні системи, які перебувають у постійній взаємодії. З цієї точки зору, поведінка агента виникає через цю взаємодію між цими підсистемами і не може бути належним чином віднесена до якогось одного компонента окремо від інших [Beer, 2003: 211].
Що відбувається, коли ми намагаємось пізнати довкілля як географічне середовище? Ми сприймаємо його як певним чином структуроване, але не замислюємося над природою структурованості: чи є вона такою онтологічно, чи ми самі формуємо її у нашій свідомості? Як відзначає К. Найгард, «під дієсловом «структурувати» ми в цьому контексті маємо на увазі «сприяти структуруванню», оскільки неможливо дізнатися повну структуру, що діє в даній ситуації» [Nygaard, 1986: 6], і це відбувається на рівні кожного когнітивного актора, включаючи інтерпретацію виділених властивостей, яка завжди ситуативна. Причому «якщо використання перспективи розглядається людиною як «успішне», виробляються когніції, що зміцнюють віру в її корисність. Якщо перспектива призводить до «поганої» інтерпретації, ініціюються нові когнітивні процеси, щоб змінити або навіть замінити перспективу» [Nygaard, 1986: 7]. Тут ми маємо справу з доволі складним питанням комунікації/взаємодії людських спільнот з природним оточенням в розрізі так званого узгодженого (coordinated, concerted) розвитку, що має привести до людино-природної органіки. Протягом десятиліть це питання вважалося екологічним (навіть ввели поняття «соціально-екологічна система»), хоча це, в першу чергу, питання географічне, бо йдеться про становлення антропізованих геохолонів: під час еволюції людство відділилося від Природи, стало їй протистояти, але тепер постало питання про повернення до узгодженого співіснування!
Варто відзначити і те, що географія є тим напрямом, у якому чітко проявляється ідея К. Найгарда стосовно необхідності розрізнення об’єктів ментальної природи (концепти) та пов’язаних з сенсорним сприйняттям. Це є підставою для переходу до так званого перспективізму, що отримав розвиток останнім часом. Як зазначає М.М. Векстрьом, науковий перспективізм, або перспективний реалізм, - це позиція, яка протистоїть як релятивізму, так і об’єктивістському реалізму, стверджуючи, що світ, який вивчають науки, є «таким, яким він є», незалежно від розуму (контррелятивізм), водночас наголошуючи, що істинність тверджень наукового знання все ж залежить від конкретної точки зору, з якої вони стверджуються (контроб’єктивізм). Векстрьом використовує концепцію модельного відношення Р. Розена стверджуючи, що існують дві основні причини, чому наші знання про природні системи є перспективними в цьому сенсі. Перше з них стосується дуалізму між системою та її середовищем, який буквально нав’язується вченим, зосереджуючись на першому. Другий стосується складності складних систем; складна система, яка розуміється як система, в якій переплітаються різні види причинно-наслідкових зв’язків. Зрозумілий у такий спосіб перспективізм пов’язує кілька проблем, починаючи від органіцизму до емерджентизму та процесуальної філософії, і від розмови про біологію до проблеми вимірювання у квантовій механіці [Weckström, 2023]. Географи мають справу з дуже складними розподіленими утвореннями – організаційними доменами, розуміння яких вимагає застосування різних підходів та активного обговорення отриманих результатів, постійної генерації засновків та їх обговорення. Не варто забувати, що науковий процес – це, крім проведення дослідницької роботи, обмін думками, позиціями, без чого наукова думка догматизується.
Парадигма та питання законів Природи
Every era uses their most sophisticated technological device as their metaphor for how the universe works. Newton and his era used a watch with its exactly interlocking pieces. Our modern era sees the universe working like a giant computer program.
Noson S. Yanofsky
How does life prosper in a complex and erratic world? While we know that nature follows patterns - such as the law of gravity - our everyday lives are beyond what known science can predict. We nevertheless muddle through even in the absence of theories of how to act. But how do we do it?
Leslie Valiant
Парадигма – прийнята науковою спільнотою модель раціональної наукової діяльності, що визначає сукупність питань, які можна поставити на основі сформованих уявлень про область дослідження. Парадигма суттєво впливає на те, що ми сприймаємо (ми не можемо побачити те, досвіду чого не маємо), але будь-яка парадигма містить обмеження, про що не можна забувати, бо можна потрапити у пастку обмеженого сприйняття, тому будь-яку парадигму треба сприймати не як догму, а як робочу платформу, яку інколи треба змінювати. Парадигми – це своєрідні ментальні лінзи, крізь які науковці дивляться на Світ, тому з ними треба бути обережними, бо вони суттєво впливають на наше сприйняття: те, як ми сприймаємо довкілля, суттєво залежить від особливостей такої лінзи, одне виділяється, інше зникає, наче його й не існує. У географії маємо саме це: сформували парадигму географічного комплексу, який начебто складався з геокомпонентів (цей термін використовувався без будь-якого обґрунтування – просто є, і все, хоча ці компоненти не відповідали критеріям географічності!), далі виникла парадигма геосистеми, яка дозволила описати механізми сталості деяких утворень. Тепер черга дійшла до холістичної парадигми (геохолон≈геоорг) – складної цілісності, що містить механізми і сталого функціонування, і розвитку, і еволюції шляхом виробництва інформації, і це не розширення погляду, це – інше бачення.
Дехто вважає, що Природа складається з природних систем, але чи так це? Системні моделі є тільки одним зі способів опису Природи і має свої обмеження. Зазвичай систему визначають як сукупність взаємодіючих елементів. При цьому треба враховувати, що така взаємодія веде до виникнення кореляції між ними, що зменшує ентропію цієї сукупності, бо зменшується кількість ступенів свободи (свободи вибору) кожного такого елемента, а це вже є проявом організації, яка виступає як обмеження. Отже, ступені свободи системи непропорційні збільшенню її розміру, тому при «з’єднанні» двох утворень ентропія системи не є адитивною, що зумовлює нелінійність зміни ступенів свободи. Слабка взаємодія має менший ефект, ніж сильна (як приклад, візьмемо диктатуру). Таке бачення є важливим, але не варто забувати, що в Природі водночас діє багато процесів різного масштабу, які формують відповідні домени, у багатьох випадках вони накладаються, перетинаються, що не дозволяє виділити їх як повністю усамітнені, а це означає, що і відповідні системні моделі не можуть бути чіткими та однозначними. У тому й проблема, що в Природі все переплетено, у багатьох випадках структурні елементи входять до складу різних одиниць організації, що є підставою для формування уявлень про складність та цілісність. Проблемою також є те, що виділення окремих «систем» веде до розділення цілого та, відповідно, розриву багатьох ланцюгів зв’язку, що викривляє дійсність. Інша справа – те, що в Природі діють процеси самоорганізації: багато різних частин об’єднуються в узгоджені структури та дії, що ведуть до виникнення різних організаційних форм (вони проявляються у вигляді патернів). Природне середовище створене задля самоорганізації, яка відбувається без вказівок «ззовні». З приводу цього Д. Поллард пише: «Ми, люди, здається, любимо порядок, і є кілька способів його досягнення. Ми схильні віддавати перевагу простішим, легшим для розуміння процесам, таким як механічні процеси, пов’язані з проектуванням, будівництвом та експлуатацією автомобілів. Ми можемо спроектувати автомобіль так, щоб він був функціональним і красивим, і знаємо, як кожна частина була розроблена для роботи. Тож ми можемо бути схильні намагатися спроектувати все таким чином, ніби все могло б ідеально функціонувати, ідеально контролюватись, якщо це зробити належним чином. Ми надто часто забуваємо, що речі, створені механічними процесами, також неймовірно крихкі, невблаганно розкладаються та починають розвалюватися з моменту їх створення.
Навпаки, самоорганізація - це ненаправлений, емерджентний спосіб, за допомогою якого виникає порядок. Це складний спосіб досягнення порядку. Ми схильні не довіряти складним процесам, можливо тому, що вони безладні та часто неконтрольовані. Тіла навіть найдрібніших істот у світі «еволюціонували» як самоорганізовані організми протягом мільярдів років, і вони вражаюче, невідомо складні та жахливо безладні, повні викинутих шматків і надзвичайно стійкі. Ми не можемо лагодити їх так, як лагодимо наші автомобілі, оскільки майже все, що в них відбувається, є автономним, несвідомим, повністю само організованим» [Pollard, 2020]. Ми не можемо безпосередньо спостерігати явище організації, ми бачимо тільки її зовнішнє «обличчя» - порядок. Це стосується як живих, так і неживих утворень. Отже, маємо структуроване середовище, у якому різномасштабні утворення, сформовані відповідними процесами, знаходять свої місця в організації цілого, а це вже інша парадигма - холістична. Як пише К. Чейз, «Поверхня Землі забезпечує середовище, ідеальне для розвитку життя. Місцеві екосистеми створюють ніші для багатьох різних видів істот. Людські спільноти процвітають, оскільки вони надають можливість своїм членам брати участь і робити творчий внесок. Велике мистецтво, наука, література, музика та освіта залишають простір для внутрішнього світу людини, прагнучи розбурхати нашу уяву та емоції, залишаючи місце для наших душ» [Chase, 2014]. Все це поєднується завдяки комунікації – обміну сигналами, які є основою виробництва інформації – перш чергу, поведінки та структури. Якщо це так, то саме комунікація формує цілісність, яку слід розглядати з позиції холізму. У широкому розумінні холізм – це установка на врахування всього різноманіття сторін області дослідження та критичне ставлення до всякого однобічного підходу. Онтологічний холізм виходить з того, що існують утворення, які не складаються повністю з базових фізичних частин, отже, не все піддається дії так званих фізичних законів. Якщо виходити з того, що утворення можна визначити як замкнуті у собі, зробити це класичним способом неможливо; їх не можна розглядати як окремі усамітнені речі, які взаємодіють одна з одною лише зовнішньо, ці утворення мають природу, яка залежить від їх контексту, тому їх природа не є повністю власною, окремою, вона внутрішньо пов’язані з цілим: джерелом всього є динамічне середовище. Напрошується наступний висновок: основою холону є комунікація, що реалізується у полі сигналів, у яке занурені утворення як комунікатори[2]. Це ставить непросте питання кордонів утворень як сутностей. Кордони як зона впливу визначаються з точки зору як буферних, так і сполучних характеристик, тобто виконують і захисну, і сполучну функцію. Організаційні межі існують задля захисту організації від небажаного втручання, втрати автономії та надмірного впливу навколишнього середовища, що породжує невизначеність. Межі призначені для буферизації центральних функціональних процесів від збурень, що надходять із середовища. Відповідно, має існувати група àкторів/агентів, функції яких служать для зв'язку організації з її середовищем і ефективного моніторингу навколишнього середовища. Саме вони першими приймають сигнали з боку навколишнього середовища та передають їх всередину організації у вигляді власної поведінки, вони ж передають сигнали від організації до середовища. Це привертає увагу до ролі обробки сигналів в охопленні кордонів і до функції контрольних регуляторів невизначеності, що виникає з комунікаційного компонента середовища. Це стає особливо важливим, коли складність середовища організації є високою. Чудовим прикладом таких кордонів є екотони біогеоценозів.
Доволі складне питання: Чи є геохолони/геоорги системами? Справа в тому, що системи повинні мати чіткі межі, через які обмінюються речовинно-енергетичним потоком із зовнішнім середовищем, але у випадку середовища, що складається з геохолонів/геооргів, такі межі не можуть бути вираженими, бо воно само по собі є цілісним. Як зазначає К. Чейз, «теоретики систем часто використовують термін СКЛАДНІСТЬ для позначення цих заплутаних структур і мереж ВЗАЄМОЗАЛЕЖНОСТІ, які дозволяють окремим створінням (або підсистемам) і оточуючим їх системам функціонувати разом як узгоджене ціле» [Chase, 2014], але це вже не зовсім те, що можна вважати системою. Тут ми бачимо спробу здійснити механістичне виділення частин з цілого. Їх дійсно можна виділити, якщо йдеться про самоорганізацію, що веде до збереження структури шляхом виходу до станів рівноваги та динамічної стабільності (такі утворення можна відносити до сутностей і саме вони формують внутрішнє структурно-функціональне середовище), але далеко не все середовище складається з таких сутностей. Є ще один важливий момент: деякі автори вважають, що системам притаманна спроможність еволюціонувати, але це входить у протиріччя з тим їх устроєм, який відповідає за стале функціонування, бо еволюційний перехід змушує змінювати структуру, що входить у протиріччя зі сталістю. Не варто забувати, що головною метою еволюції є оптимізація – рух до оптимального варіанту[3], хоча «оптимальний» не означає «кращий». Є моделі оптимальності. Можна скористатися визначенням таких моделей у біології, подумки замінивши «організм» на «геохоло≈геоорг»: «це інструмент, який використовується для оцінки витрат і переваг різних властивостей, рис і характеристик організму, включаючи поведінку, у природному світі. Ця оцінка дозволяє дослідникам робити прогнози щодо оптимальної поведінки організму або інших аспектів його фенотипу. Моделювання оптимальності - це аспект моделювання теорії оптимізації. Це дозволяє розрахувати та візуалізувати витрати та вигоди, які впливають на результат рішення, і сприяє розумінню адаптації» [Optimality model, 2024]. З точки зору фізики оптимальність – це «визначення ефективності, з якою система може виконувати задану функцію, з урахуванням фізичних і теоретичних робочих обмежень» [Optimality, 2003]. В організованому середовищі взаємодіють різні форми організації, що виводить на перший план комунікацію, тому оптимізацію варто розглядати саме у розрізі якості зв’язку між складовими. Складність пізнання цілісності полягає у проблемі співвідношенні частин та цілого: ціле намагаються пізнати шляхом виділення в ньому частин, але ці частини можна пізнати тільки шляхом пізнання цілого, що становить проблему.
Що стосується законів Природи, виникає питання стосовно їх походження і чи визначають вони характер руху Природи в повній мірі? По-перше, вони виявляються в ідеальних умовах, очищених від випадковостей, в контексті, так би мовити, рафінованої ситуації. По-друге, схоже, що вони не були задані з самого початку а, маючи інформаційну природу, є наслідком відбору, наслідком самонавчання Природи. Посилаючись на Р. Розена, М.М. Векстрьом пише: «Отже, якщо знання складається з активно приписуваних (узагальнених) відносин між спостережуваними у внутрішньому світі себе, і якщо це знання стосується відповідних відносин між якостями зовнішнього світу або оточення, то які мінімальні презумпції, на яких має спиратися будь-яке знання зовнішнього світу або будь-яка наука? Що повинно бути, щоб таке знання було можливим? За Розеном, має бути два види впорядкованості; впорядкованість в середовищі і впорядкованість у внутрішньому світі себе. Це втілено в наступній парі тверджень, що складають його поняття природного права:
1. Послідовність подій чи явищ, які ми сприймаємо в навколишньому середовищі, не є цілком довільною чи химерною; існують зв’язки (наприклад, причинно-наслідкові зв’язки), які проявляються у світі явищ.
2. Відношення між явищами, які ми щойно сформулювали, принаймні частково здатні бути сприйняті й осягнуті людським розумом, тобто когнітивним «я».
Наука рівною мірою залежить від цих двох окремих частин Природного Закону. (…) Іншими словами, перша частина Природного Закону – це те, що дозволяє науці існувати абстрактно. Друга частина природного права - це те, що дозволяє вченим існувати. Зрозуміло, що конкретна наука потребує обох (Rosen, 1991, стор. 58–59)» [Weckström, 2023: 91 - 92]. Тому треба звернути увагу на питання самонавчання/самопізнання та присутності чи відсутності обчислення у Природі. Пізнання розглядається як потреба в адаптивній обробці сигналів, залучене еволюційними процесами з метою контролю ситуації. Звісно, найбільш виразно цей ефект проявляється у людини.
Чи є геосередовище обчислюваним/обчислюючим?
Once upon a time, life was simple. Cognition was computation, and everyone knew what that meant: formal manipulation of quasilinguistic symbolic representations by syntactic rules. Then, in the early 1980s, connectionism began to muddy the theoretical waters by significantly expanding our notion of what a representation could be and the form a computation could take.
Randall D. Beer
Computing is as fundamental as the physical, life, and social sciences
Peter J. Denning and Paul S. Rosenbloom, 2009
Це доволі складне питання, яке вимагає серйозного дослідження. Йдеться про так званий інфо-обчислювальний конструктивізм (Info-computational Constructivism). Сьогодні є точка зору, що всі утворення (холони), що існують у Всесвіті, буквально обстежують всі можливі варіанти шляхів руху, ледве не розраховуючи найбільш відповідний напрям у наданих умовах. Знову звертаємо увагу на поняття «дія» - Фейнманський інтеграл по шляхах (інтеграл вздовж траєкторій) [Інтеграл вздовж траєкторій, Вікі, 2016]: на віддалених від траєкторії найменшої дії фази нівелюються, деструктивно інтерферують … єдиний виняток – траєкторії, найближчі до шляху найменшої дії, де відбувається конструктивна інтерференція з виходом на лагранжіан (функцію Лагранжа) - використовується для побудови через певний варіаційний принцип рівнянь руху, які описують еволюцію системи. Виходить, усе досліджує всі можливі шляхи, відкидаючи ті, що не співпадають зі шляхом найменшої дії, а для цього треба бути Цілим. Це схоже на «розумо-речі» В. Кліффорда[4]. Географів, має цікавити питання: чи обчислює водний потік свій рух шляхом взаємодії між молекулами води, ними та оточенням, просуваючись по схилах і складному руслу, формуючи тим самим свій басейн, чи має місце обчислення у випадку зміни кордонів мурашників[5], термітників, цілих біогеоценозів (чи має місце розрахунок при формуванні структури біоти з наданої апаратурної реалізації – організмів різних видів), міст …? На сьогодні існує вже чимало публікацій на цю тему, автори яких розглядають Природу як обчислювальну, що дозволяє говорити про такий напрям, як Природні обчислення (наприклад, [Kari, Rozenberg]). Так П.Дж. Деннінг взагалі розглядає комп’ютінг як природознавчу дисципліну [Denning, 2007], а він разом з П.С. Розенблумом бачать його таким же значимим, як фізика, науки про життя та соціологія [Denning, Rosenbloom, 2009]. Сьогодні деякі вважають, що Всесвіт не просто описується математикою, а й є математичним утворенням, що має виключно математичні властивості (наприклад, М. Тегмарк, дивіться ролик у виносці «4»). Цікавими виглядають думки шведського дослідника Д.-Ц. Гордани. На жаль, він розглядає сигнали, повідомлення, дані як інформацію, з чим не можна погодитись: інформація – це результат сприйняття суб’єктом сигналів, даних, повідомлень, що проявляється у зміні його структури, поведінки, у цьому її відмінність від сигналів, даних, повідомлень. Д-Ц. Гордани пише: «Агент може розглядатися як хтось (щось), що взаємодіє з точками неоднорідності (істотними відмінностями або даними як атомами інформації), що встановлює зв'язки між представленими даними та даними, які становлять самого агента (наприклад, частинку або систему)» [Гордана, 2021: 9]. «першим кроком в еволюції свідомості стали когнітивні агенти з нервовою системою, внутрішня модель яких вперше стала проводити межу між внутрішнім «я» та «іншими», тим самим позначивши «реальність» для агента на основі цієї відмінності [...]» [Гордана, 2021: 10]. І далі: «Обчислювальний натуралізм (панкомп'ютаціоналізм, натуралістичний підхід до комп'ютераціоналізму, що обчислює природа) […] - це підхід, що припускає, що вся природа є величезною мережею обчислювальних процесів, яка, згідно з фізичними законами, обчислює (динамічно розвиває) власний подальший стан, виходячи з поточного. Серед відомих представників цього підходу можна виділити Цузе, Фредкіна, Вольфрама, Хайтіна та Ллойда, які запропонували свої варіанти обчислювального натуралізму. Згідно ідеї обчислювальної природи, тимчасовий розвиток (Динаміка) фізичних станів може розглядатися як обробка інформації (природне обчислення). До таких процесів належать самоупорядкування, самоорганізація, процеси розвитку, системи генної регуляції, збирання генів, системи білкової взаємодії, біологічні транспортні системи, соціальні обчислення, еволюція та інші подібні процеси морфогенезу (створення форми)» [Гордана, 2021: 11]. Варто враховувати наступне: якщо у середовищі недостатньо турбулентності, організація може не виникнути. Важливою також є щільність комунікації.
Але властивість пізнавати варто поширити і на абіотичну природу, наприклад, у формі морфодинаміки. Це тим більше важливо для географів, які займаються питаннями морфології географічних утворень різного походження – від абіотичних до антропізованих. А. Альварес, Т. Рітчі пишуть про це так: «термін «морфологія» (від грец. μορφή, morphé = форма) використовується в ряді наукових дисциплін для вивчення структурних зв'язків між різними частинами або сторонами об'єкта дослідження. Наприклад, у біології морфологія - наука про форму і будову організмів та їх специфічні особливості будови; у лінгвістиці - це розділ граматики, який вивчає структуру форм слів, головним чином за допомогою використання морфемної конструкції; у геології геоморфологія - це вивчення форм рельєфу та процесів, які їх формують; міська морфологія є вивчення форми поселень людей і процесу їх утворення. У цьому контексті «морфологічний аналіз» відноситься до аналізу структурних зв’язків у межах конкретної наукової дисципліни, де використовується цей термін. Однак у 1940-х і 50-х роках Фріц Цвікі, астрофізик Каліфорнійського технологічного інституту, узагальнив «морфологічний підхід» як метод дослідження всіх можливих рішень для будь-якого типу багатовимірного, по суті не кількісно визначеного комплексу проблем» [Álvarez, Ritchey, 2015]. Більш докладно цей підхід описує Дж. Ворос:
««морфологічний підхід» був розроблений Фріцем Цвікі, починаючи з 1930-х років […]. У своїй основі морфологічний підхід намагається систематично вивчити весь діапазон можливих комбінацій різних атрибутів або вимірів області/теми, що цікавить. На практиці це означає спробу вичерпного переліку всіх незалежних вимірів або атрибутів, які можуть бути використані для характеристики ситуації або фокусу інтересів. Ці розміри/атрибути Цвікі назвав «параметрами», і в принципі може існувати будь-яка кількість параметрів, кожен з яких може мати будь-яку кількість дискретних «значень», які не обов’язково мають бути числовими - отже, з цієї точки зору, можливий діапазон параметрів та їхні можливі значення не мають апріорних обмежень. По суті, кожен аспект фокусу дослідження можна розглядати як «умовний», а не «фіксований», і, отже, відкритий для розгляду як можливий параметр із кількома можливими значеннями […]. Такий тип «мислення на випадок» негайно спонукає розум відкритися для набагато ширшого діапазону можливостей для розгляду, і, якщо його застосувати до основної «форми» або «морфології» «простору можливостей», може призвести до нових комбінацій і потенційно нових ідей для дослідження […]» [Voros, 2017: 3].
Згідно з К. Поппером, все набуте знання полягає у модифікації деякої форми вже існуючого знання чи схильності» та «в перевстановленні вроджених уявлень» [Поппер, 2002]. Згідно з Д.Т. Кемпбемом, будь-який процес здобуття знання можна розглядати як процес зміни та селективного збереження інформації при еволюційній адаптації [Кэмпбем, 2012]. Цей напрям отримав назву «еволюційна епістемологія». Як вважає Д.-Ц. Гордана, для того, щоб інформація могла виконувати агентні функції, потрібен навколишній світ (позначений терміном Umwelt[6]), динаміка якого сприймається як обчислення, причому інформація та обчислення відносні стосовно спостерігача. Інформаційні структури, що становлять тканину фізичної природи, – це мережі мереж, що є для агента семантичними відносинами між даними. Інформація організована за рівнями чи верствами – від квантового рівня до атомного, молекулярного, клітинного, організмового, соціального тощо. Обчислення/обробка інформації включає обмін структурами даних у інформаційних мережах. У природі різні типи обчислень виникають на різних рівнях організації як обміни інформаційними структурами між вузлами (обчислювальними агентами) у мережі. Обчислення у природі – це фізичний процес, у якому природа здійснює обчислення з фізичними тілами як із об'єктами. Фізичні закони керують обчислювальними процесами, які проявляються у природі на безлічі різних рівнів організації. Природне обчислення можна змоделювати як процес обміну інформацією[7] у мережі інформаційних агентів, де обчислення відноситься до внутрішніх спонтанних обчислювальних процесів у природі, до яких належать квантові обчислення, процеси самоорганізації, самоупорядкування, розвитку, мережі регуляції генів, складання генів, мережі білок-білкових взаємодій, біологічні транспортні мережі і т. д. Різні типи обчислень можна знайти і на інших рівнях природної організації. У біології обробка інформації відбувається у клітинах, тканинах, органах, організмах та екосистемах з відповідними агентами та типами повідомлень. На біологічному рівні обчислення носіями повідомлень є фрагменти інформації, наприклад молекули, у той час як у соціальних обчисленнях це пропозиції; обчислювальними вузлами (агентами) у біологічних обчисленнях є молекули, клітини та організми, а у соціальних обчисленнях – групи/суспільства. З погляду обчислювальної природи можна стверджувати, що морфогенез – це процес морфологічних обчислень. Морфологія є центральною ідеєю у нашому розумінні зв'язку між обчисленнями та інформацією. Сама еволюція – це процес морфологічних обчислень у довгостроковому масштабі [Гордана, 2021].
Д.-Ц. Гордана також стверджує, що морфологія, яка відноситься до форми, зразка та структури, є центральною ідеєю у розумінні зв'язку між (морфологічним/морфогенетичним) обчисленням та інформацією. Матеріали є морфологію на нижчому рівні організації. У морфологічних обчисленнях пізнання - це переструктурування агента за допомогою взаємодії зі світом, тому всі живі організми мають деякий ступінь пізнання [Гордана, 2021: 23 - 24]. Для географів це важливо, бо ми маємо справу зі своєрідними геотілами з їх структурою та морфологією. Але знову ми стикаємось з питанням природи інформації, інформаційної мережі та інших подібних понять. Я неодноразово зазначав, що інформація виробляється кожним реципієнтом локально (це прихований від нас процес), що й зумовлює її непередбачуваність. Тому ми можемо спостерігати тільки поле сигналів, потік сигналів та зміну поведінки реципієнтів як наслідок реакції на них, яка також є сигналом для інших реципієнтів. Тоді варто говорити не про інформаційну мережу, а саме про поле сигналів, у яке занурені реципієнти як продюсери інформації.
Цікаво виглядає розробка В.Ц. Мюллера та М. Хофманна, у якій автори досить обережно поставилися до питання морфологічного обчислення: «Поширений і невдалий метод приписування обчислювальних можливостей нестандартній системі полягає в наступному. Запропоновано новий обчислювальний субстрат (камінь, мильну бульбашку, велику взаємодіючу конденсовану систему тощо). Фізичний субстрат «запущений» і відбувається еволюція. У певний момент оголошується кінець процесу та проводяться вимірювання. Початковий і кінцевий стани системи порівнюються, а потім обчислення та представлення вибираються так, що якщо початковий стан і кінцевий стани представлені таким чином, то таке обчислення абстрактно пов’язує їх. Тоді оголошується, що система виконала такі обчислення: камінь оцінив гравітаційну постійну, мильна бульбашка розв’язала складну задачу оптимізації тощо… Якщо обчислювальний опис фізичної еволюції можна застосувати лише пост-хок, тоді система не діяла як комп’ютер» [Müller, Hoffmann, 2017: 10 - 11]. Автори наводять цікаву схему, що демонструє різні варіанти обчислення (рис. 2).
Рис. 2. Різні поняття обчислень, які виконує фізична система. Спроектоване обчислення відноситься до фізичних систем, сконструйованих таким чином, що їхню фізичну еволюцію можна використовувати для передбачення результату абстрактної еволюції (…). Внутрішнє обчислення не має належного визначення, але відноситься до природних фізичних систем із цікавими обчислювальними властивостями (…). Панкомп'ютералізм охоплює весь гіпотетичний простір, стверджуючи, що все обчислюється (…). Нарешті, «розвантажені обчислення» визначаються негативно як обчислення, які не повинні виконуватися мозком/контролером (…) [Müller, Hoffmann, 2017: 11].
Вони пишуть: «… внесок морфології тіла в пізнання та контроль рідко є обчислювальним у будь-якому зручному сенсі цього слова. … ми розрізняємо (1) морфологію, яка полегшує контроль, (2) морфологію, яка полегшує сприйняття, і рідкісні випадки (3) власне морфологічного обчислення, наприклад, резервуарного обчислення, де тіло фактично використовується для обчислення. Цей результат сприяє розумінню зв’язку між втіленням і обчисленням: питання дизайну роботів і когнітивної науки полягає не в тому, чи перекладають обчислення на тіло, а в тому, наскільки тіло сприяє пізнанню й контролю - як воно сприяє загальній оркестровці розумної поведінки» [Müller, Hoffmann, 2017: 1]. Нас цікавить, в першу чергу, варіант резервуарного (за участю всього тіла) обчислення, яке притаманне складним розподіленим утворенням, які мають різноманітну та складну динаміку. Автори зазначають: «Спільнота нейронних мереж нещодавно запропонувала сімейство архітектур, яке було названо резервуарними обчисленнями (…). Існує велика колекція нейронів з нелінійними функціями активації та з періодичними зв’язками, які мають випадкову, але обмежену силу; це називається динамічним резервуаром. Ці нейрони випадковим чином підключаються до вхідних потоків, і динаміка вхідних даних потім поширюється та трансформується в резервуарі, де вона деякий час резонує (або «лунить» - звідси термін «мережі ехо-стану»). Виявляється, що введення в резервуар простих вихідних з’єднань часто буває достатнім для отримання складних відображень вхідного потоку до вихідного потоку, які можуть апроксимувати поведінку входу-виходу дуже складних нелінійних динамічних систем ...» [Müller, Hoffmann, 2017: 6]. І далі: «Цікаво, що фізичний пристрій також може діяти як резервуар. Це може бути просто відро з водою … або тіло агента. Біологічні тіла, які взаємодіють з навколишнім середовищем, як правило, мають необхідні властивості - нелінійність та затухання пам’яті - і тому можуть використовуватися як просторово-часові фільтри. Хаузер та ін. … забезпечують теоретичне обґрунтування цих механізмів.
Основна ідея полягає в тому, щоб розглядати морфологічну структуру як деяке фіксоване нелінійне ядро, яке надає нам високовимірні проекції та нелінійні комбінації наших вхідних даних. Отже, необхідна нелінійність (крім динаміки) забезпечується самою морфологічною структурою» [Müller, Hoffmann, 2017: 6]. Варто пам’ятати, що простір-час, як і взяті окремо простір і час, – не є чимось реальним, це інструмент, створений людською свідомістю для структурування та упорядкування сприйняття середовища. Свого часу представників наукової спільноти увігнали у ментальний просторово-часовий пузир, і тепер дуже важко вийти за його межі, бо це загрожує зустріччю із зовсім новим Світом. Тут варто замислитись над можливістю переходу до топосів як складових топосного середовища, тоді складання та перетин об'єктів топосу може замінити складання та перетин подій в часопросторі (як світоглядній платформі).
Цікавий погляд на еволюцію через «екоритми» – алгоритми навчання, які виконують «ймовірні апроксимативно правильні» (PAC – probably approximately correct) обчислення, був розроблений Л. Валіантом. Це стосується природних обчислень у разі біологічних агентів, які завжди діють в умовах обмежених ресурсів, особливо часу, енергії та матеріальних ресурсів, на відміну від моделі обчислень машини Тьюринга, яка за визначенням працює з необмеженими ресурсами [Valiant, 2013]. Мета – адаптація, що сягає мінімального задовільного рівня. При цьому утворення намагаються бути стабільними (не рухатись) і рухатись водночас, обидві ці можливості накладаються одна на іншу і утворення завмирає у проміжному стані, відмінному від термінального.
Організація. Чи формується вона шляхом обчислення?
Organization - the way in which something is arranged
from the Cambridge Business English Dictionary
Що таке організація? Це форма об’єднання àкторів задля досягнення мети. Вона не є матеріальною сутністю, це особливий характер відносин між àкторами, тобто, незалежно від природи організації є соціальними, це соціальні контексти - соціуми. Її можна уявляти як упорядковані вихори в «океані» сигналів, з яких і складається середовище. Картина є доволі динамічною: одні вихори спонтанно з’являються, інші зникають, дисипують, що можна розглядати як організаційні флуктуації. Ніякої статики – постійний рух організованих утворень, які ми сприймаємо як сутності, подумки зупиняючи рух (це всього тільки ілюзія), породжувана нашим сприйняттям: у намаганні дослідити сутності, ми надаємо їм те, чого не існує - сталість. Організаційне середовище схоже на течії в океані, які ніколи не зупиняються і взаємодіють між собою. Основу організації складає комунікація/взаємодія між àкторами[8], а фізичні взаємодії слід розглядати як окремий випадок комунікації. Саме комунікація виступає тим клеєм, що поєднує всі складові у цілісність і саме вона визначає форму утворень, що дійсно формуються. На відміну від поширеної точки зору на комунікацію як передачу інформації (наприклад, [Communication, 2025]), я розглядаю її як обмін сигналами між àкторами-комунікантами. Комунікація - це засіб, що робить можливою самоорганізацію. Комунікація: «Квіти та дерева виділяють генетичну інформацію для своїх родичів через пилок, тоді як запахи та кольори сигналізують комахам і тваринам про доступність смачного нектару чи фруктів. Бджоли дзижчать, повертаючись до своїх вуликів, щоб повідомити напрямок місцевих бенкетів. Птахи закликають партнерів або попереджають про наближення хижаків. Тисячі комах спілкуються під травою за допомогою хімічних сигналів, які ми не відчуваємо. У навколишньому світі Природа весь час «розмовляє»» [Chase, 2014]. До цього переліку можна додавати й додавати. Чим густішим є популяція àкторів (звісно, до певної критичної межі), тим більше виражена самоорганізація і тим більшим є її потенціал розвитку, у тому числі – еволюції. При цьому будь-який àктор проявляється як такий тільки при взаємодії з іншими àкторами. Йдеться про явище, подібне до колективної протосвідомості, заснованої на безперервній комунікації, завдяки чому поле ймовірностей колапсує, а результатом стають конкретні утворення. У такій формі àктори здійснюють пошук свого місця у загальній структурі утворення: має місце постійний рух, постійний творчий процес. Так реалізується принцип участі, який є універсальним.
Географічне середовище – це складене, динамічне і взаємопов’язане утворення, яке знаходиться у процесі постійного пошуку, це живий організм, що має проторозум, це множина процесів, які взаємодіють/комунікують між собою. Можна припустити що для нього характерна композиційність – здатність складати з окремих компонентів нові, більш складні і значущі конструкції. А вимірів стільки, скільки є процесів які можуть бути різних фізичних масштабів тому важливим питанням є те як вони між собою узгоджуються. Більше того, як і весь Світ, географічне середовище є нерозкладним, нелокальним, сплутаним, що вкрай ускладнює його опис та ставить під сумнів можливість його відображення як детермінованої машини, якою його представляли з позиції механіцизму, це множина певним чином організованих утворень – геохолонів≈геооргів, що формують відповідний соціальний контекст. У різних своїх частинах він має різні форми організації та «сірі зони» з невиразною організацією. І в основі всього знаходиться комунікація. Тому варто розглянути питання: як пов’язані між собою ці два процеси – комунікація та обчислення. П. Бохан-Бродерік пише: «Порівняння технічних понять комунікації та обчислень призводить до дивовижного результату, ці поняття часто концептуально не відрізняються. У цьому документі буде показано, як ці два поняття можуть не бути чітко відмежованими одне від одного. Розглянуто найвідоміші моделі обчислень і комунікацій, машини Тьюрінга та джерела інформації (у стилі Шеннона). Найсуттєвіша відмінність полягає в типах переходів станів, дозволених у кожному типі моделі. Ця різниця не відповідає різниці, яку можна було б очікувати після розгляду звичайного використання цих термінів. Однак природне вживання цих термінів напрочуд важко відрізнити один від одного. Ці два поняття можна розрізняти, якщо обчислення обмежуються діями всередині системи, а комунікація є взаємодією між системою та її середовищем. На жаль, це рішення вимагає відмови від багатьох нюансів, пов’язаних із версіями природною мовою цих важливих термінів» [Bohan-Broderick, 2004: 1].
Завершення
У цьому виступі я звертаю увагу на те, як наші знайомі підходи до побудови та тестування теорії можуть перешкоджати будь-якій спробі оживити таку наукову сферу, як географія. Останнім часом наука занурилася у спробу описати Світ, розбираючи його на окремі складові/системи, і тепер має вийти за межі вузького та фрагментованого погляду на природу, прийнявши ширший – цілісний - погляд, який відновлює важливість творчості та спілкування для всього людства. Щоб формувати поведінку у взаємодії з природним середовищем, яка різниться залежно від індивідів і контекстів, потрібно розуміти, як поведінка залежить від структурних особливостей конкретної ситуації, включаючи соціальний, фізичний, інституційний та економічний контекст, та як домени взаємодії включаються у більш широкі контексти. Провідна роль у вирішенні цих питань має належати географам.
Складний, динамічний та залежний від контексту характер людської поведінки є важливою причиною проблем узгодженого розвитку. Люди, як і соціальні, екологічні та інституційні умови, в які вони перебувають, доволі різноманітні, що суттєво впливає на рішення, які вони приймають стосовно природного середовища. Сьогодні саме людство є головним àктором, що визначає ті події, які відбуваються на передовому фронті геопроцесу, тому воно має відповідати за свої рішення. Ми вже розуміємо, що середовище, у якому перебуваємо і є його частиною, доволі динамічне, мінливе, постійно формує те, що наше сприйняття оцінює як дійсність, яку вкладають у незмінну сутність простору-часу як платформу. Такий образ давно став стримуючим фактором розвитку географії, тому, як у задачі про з’єднання чотирьох точок трьома лініями, треба вийти за межі цієї парадигми, що досягається шляхом розширення дискурсу. Як помічає К.К. Бератан «Дискурс є важливим механізмом для модифікації схеми, а отже, і для зміни поведінки. За допомогою дискурсу групи людей будують спільну історію - колективну модель - яка є корисною для передбачення ймовірних результатів дій і подій. … Важливість дискурсу підтверджує думку про те, що для ефективного вирішення проблем навколишнього середовища та управління природними ресурсами необхідні спільні підходи» [Beratan, 2007: 1]. Але такі спільні підходи вимагають більш активної трансляції результатів досліджень різних наукових напрямів, їх інтеграції, без чого не варто очікувати вирішення складних питань вживляння людського суспільства у природне середовище. Сьогодні переважає екологічне бачення ситуації, що відображається відповідними поняттями на кшталт «соціально-екологічна система», у яких соціум і екосистема протиставляються (і це дивно, бо і екосистема є соціумом), в той час, як проблема є, перш за все, географічною, бо йдеться про антропізовані утворення.
Варто також усвідомити, що наша свідомість має справу з недоступною для неї структурою реальності, тому ми приречені на її модельне відображення, не сподіваючись колись отримати результат у вигляді абсолютної істини. Ця дійсність є наслідком безперервної взаємодії нашої свідомості, нашого тіла та оточення, яка веде до так званої концептуалізації, вона є ні чим іншим, як інтерпретацією образів нашої свідомості. Концептуалізація є спробою зупинити безперервну мінливість середовища, бо це – єдиний спосіб сформувати більш-менш сталий образ того, що постійно відроджується зі стану суперпозиції, що виключає можливість його прогнозування. Наша свідомість намагається зупинити процес, формуючи образ середовища, що складається з суб’єктів-речей, що забезпечує сталість уявлень, але є ні чим іншим, як викривленням реальності. Ці суб’єкти-речі, як і ми самі, можуть бути тільки згущеннями взаємодій у динамічному полі сигналів, що робить їх минущими.
Посилання:
СИНЕРГЕТИЧНИЙ ПІДХІД, Геологічний словник. –
© Вовк Валентин Михайлович (змістовне наповнення), 2012-2025
© Oleksandr Matsibora (web development), 2015-2025. –
https://geodictionary.com.ua/node/3968
Бергсон А. Французька філософія // Могилянські історико-філософські
студії. – К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. – С. 343–389/ - https://ekmair.ukma.edu.ua/server/api/core/bitstreams/2499b6d2-f3d7-47c8-95e8-34396dd54f16/content
Beer R.D. The Dynamics of Active Categorical Perception in an Evolved Model Agent // International Society for Adaptive Behavior, 2003, Vol 11(4): 209–243. [1059-7123(200312) 11:4; 209-243; 041345]. –
https://journals.sagepub.com/doi/epdf/10.1177/1059712303114001
Nygaard K. Program development as a social activity. Institute of Informatics, 1986. – https://hannemyr.com/cache/kn_ifip86.pdf
Weckström M.M. Natural Law, themodeling relation, and two roots of perspectivism. Received: 7 June 2022 / Accepted: 13 February 2023 / Published online: 25 February 2023. –
https://link.springer.com/article/10.1007/s11229-023-04092-8
Pollard D. How to save the world The Wonderful, Messy Process of Self-Organization, 2020. -
https://howtosavetheworld.ca/2020/07/30/the-wonderful-messy-process-of-self-organization/
Chase Ch. Rediscovering Nature’s Paradigm, Part I. Creative by Nature. –
https://creativesystemsthinking.wordpress.com/2014/02/26/rediscovering-natures-paradigm-part-i/
Комунікатор (особа), Вікіпедія. –
What is optimality? Veeroute, 2025. –
https://veeroute.com/post/what_is_optimality/
Optimality model. Wikipedia®, 1924. –
https://en.wikipedia.org/wiki/Optimality_model
Optimality. From: Encyclopedia of Physical Science and Technology (Third Edition), 2003. - https://www.sciencedirect.com/topics/mathematics/optimality
(Encyclopedia of Physical Science and Technology (Third Edition), 2003. –
Інтеграл вздовж траєкторій, Вікі, 2016. –
Kari L., Rozenberg G. The Many Facets of Natural Computing. Сommunications of the acm | october 2008 | vol. 51 | no. 10. –
https://dl.acm.org/doi/10.1145/1400181.1400200
Denning P.J. Computing is a Natural Science. Communication of the ACM, July 2007/Vol. 50, No. 7, -
https://dl.acm.org/doi/pdf/10.1145/1272516.1272529
Denning P.J., Rosenbloom P.S. The profession of itComputing: the Fourth Great domain of Science
Computing is as fundamental as the physical, life, and social sciences. Communications of the ACM, voL. 52 | No. 9 |? 2009/ pp. 27 - 29. -https://dl.acm.org/doi/pdf/10.1145/1562164.1562176
Гордана Д.-Ц. Естественные морфологические вычисления как основа способности к обучению у людей, других живых существ и интеллектуальных машин (Natural morphological computation as foundation of learning to learn in humans, other living organisms, and intelligent machines). Philosophical Problems of IT & Cyberspace (PhilIT&C) · July 2021. –
Álvarez A., Ritchey T. Applications of General Morphological Analysis. From Engineering Design to Policy Analysis // Acta Morphologica Generalis AMG Vol. 4 No. 1 (2015) © Swedish Morphological Society ISSN 2001-2241. –
Voros J. On a Morphology of Contact Scenario Space. To appear in a Special Issue of Technological Forecasting and Social Change on “General Morphological Analysis: Modelling, Forecasting and Innovation”, editors Tom Ritchey and Tomasz Arciszewski. Editor’s Introduction DOI: 10.1016/j.techfore.2017.02.036. – https://arxiv.org/pdf/1706.08966
Поппер К.Р. Объективное знание. Эволюционный подход. Пер. с англ. Д. Г. Лахути. Отв. ред. В.Н. Садовский. - М.: Эдиториал УРСС, 2002. - 384 с. ISBN 5-8360-0327-0.-
https://evolkov.net/PopperK/Objective.Knowledge.Evolution.Approach/#gsc.tab=0
Кэмпбем Дональд Т. Эволюционная эпистемология //Эволюционная эпистемология. Антология - М.: Центр гуманитарных инициатив, 2012. - С. 141-172. - http://www.philsci.univ.kiev.ua/biblio/campbell-evol.htm
Müller V.C., Hoffmann M. What Is Morphological Computation? On How the Body Contributes to Cognition and Control // Artificial Life 23: 1–24 (2017) doi:10.1162/ARTL_a_00219. –
https://direct.mit.edu/artl/article/23/1/1/2858/What-Is-Morphological-Computation-On-How-the-Body
Valiant L. Probably Approximately Correct: Nature’s Algorithms for
Learning and Prospering in a Complex World; Basic Books: New York, NY, USA, 2013. - https://web.eecs.umich.edu/~movaghar/Valiant2014-Chaps1-2.pdf
Hewitt C. Actor Model of Computation for Scalable Robust Information Systems, 2017. HAL Id:hal-01163534. –
https://hal.science/hal-01163534v7/file/ActorModel-116.pdf
Communication Wikipedia®, 2025. –
https://en.wikipedia.org/wiki/Communication
Bohan-Broderick P. On Communication and Computation // Minds and Machines 14: 1–19, 2004. © Kluwer Academic Publishers. Printed in the Netherlands. DOI: 10.1023/B:MIND.0000005133.87521.5c. –
https://www.researchgate.net/publication/226350404_On_Communication_and_Computation
Beratan K.K. A Cognition-based View of Decision Processes in Complex Social–Ecological Systems // Ecology and Society 12(1): 27. [online] URL:
http://www.ecologyandsociety.org/vol12/iss1/art27/
https://www.youtube.com/shorts/GpYyoN6ZYMs
ПОНИМАНИЮ СОЗНАНИЯ. Квантовая Механика
К ПОНИМАНИЮ СОЗНАНИЯ. Квантовая Механика
КЛЮЧ К ПОНИМАНИЮ СОЗНАНИЯ. Квантовая Механика
[1] Синергетичний підхід - [від лат. synergos – той, що діє спільно] – один із фундаментальних підходів у сучасному пізнанні природи, який базується на наступних принципах: 1. Наука має справу із системами різних рівнів організації, зв’язок між якими здійснюється через хаос. 2. Якщо системи об’єднуються, ціле не є сумою частин. 3. Для всіх систем загальним є: спонтанне утворення, зміна на макроскопічному рівні, виникнення нових якостей, етап самоорганізації. Під час переходу від неупорядкованого стану до стану порядку всі системи поводять себе однаково. 4. Нерівноважність в системі є джерелом появи нової організації (порядку). 5. Системи завжди відкриті і обмінюються енергією з навколишнім середовищем. 6. Процеси локальної упорядкованості здійснюються за рахунок зовнішньої енергії. 7. У значно нерівноважних умовах системи сприймають фактори, які вони не сприймають у рівноважних умовах. 8. Узгодженість поведінки елементів системи зростає при віддаленні від рівноваги. 9. В умовах, далеких від рівноваги, в системах діють механізми біфуркації. Варіанти розвитку практично непередбачувані. С.П. широко використовується для дослідження геосистем [Синергетичний підхід, 2025].
[2] Комунікатор як суб'єкт комунікації є індивідом чи групою індивідів, які реалізують самостійно вироблені програми дій, що сприяють досягненню самостійно вироблених і поставлених цілей [Комунікатор (особа), Вікі].
[3] Оптимальність завжди має певні критерії (один або декілька).
Отже, ви не можете побудувати оптимальний сам по собі маршрут. Він повинен бути оптимальним за якоюсь ознакою: з точки зору вартості, пробігу, часу тощо.
Це приводить нас до висновку, що теоретично твердження про оптимальність можна легко спростувати - для цього потрібно просто представити рішення, яке краще за обраним параметром. По-справжньому оптимальне рішення не може бути кращим в принципі [What is optimality?, 2025].
[4] Раджу подивитись цей ролик - https://www.youtube.com/watch?v=xnBAmnmjWLw.
[5] Приклад унікальної поведінки мурах, що демонструють дію колективного інтелекту, вирішуючи складне питання просування об’єкта крізь щілини –
https://www.youtube.com/shorts/iQqyg0OGKII
Деякі науковці вважають, що мурахи демонструють присутність у них проявів цивілізації - https://focus.ua/uk/technologies/601722-nayvelichnisha-civilizaciya-v-istoriji-ni-ce-ne-lyudi, https://www.youtube.com/watch?v=k8c5TL749ic
[6] Умвельт (нім. Umwelt, «навколишній світ») - поняття, введене Я. Ікскюлем і розвинене Т. Себеоком, позначає біологічні підстави для вивчення комунікації біологічних видів.
[7] Ще раз наголошу, що обмін відбувається не інформацією, а сигналами, повідомленнями, даними!
[8] Хоча я давно використовую термін «àктор», завжди варто враховувати точки зору різних авторів. У даному випадку пошлюся на позицію К. Хевітта: «The Actor Model is a mathematical theory that treats “Actors” as the universal conceptual primitives of digital computation … Actors are direct and efficient:
• Digital computation can be efficiently implemented without loss of processing, communication, or storage efficiency
• Digital computation can be directly modeled without requiring extraneous elements, e.g., channels or registers» [Hewitt, 2017: 1].
Немає коментарів:
Дописати коментар