Ця розробка не є завершеною, скоріше, це - окреслення поля дослідження, що
має відношення до геогенезу та структури геосередовища. Бажаючі можуть
приєднатися до обговорення проблематики.
Человек может избаловать себя ясностью
понятий. Как отвратительно будет тогда иметь дело со всем смутным, туманным,
домогаемым, предчувствуемым!
Фридрих Ницше
Що таке еволюція - теорія, система, гіпотеза?
Ні, дещо значно більше, ніж все це: вона – головна умова, якій мають віднині
підкорюватись і задовольняти всі теорії, гіпотези, системи, якщо вони хочуть
бути розумними та істинними. Світ, що озаряє всі факти, крива, у якій мають
зімкнутися всі лінії, - ось що таке еволюція.
П’єр Тейяр де Шарден
Вступ. Продовжимо обговорення складних проблем формування загальної географії,
без якої географія як самостійний напрямок відбутися не може. Відомо, що
особливістю будь-якого наукового напрямку є наявність певної теоретичної основи
у вигляді замкненої теорії як системи аксіом, понять і принципів/законів, що дає змогу несуперечливо
описувати відповідну область довкілля (що не існує вочевидь, а поступово
намацується), яка відрізняється від областей інших наукових напрямків (таке
розуміння йде від В. Гейзенберга). Відсутність загальної географії свідчить
тільки про те, що сьогодні географія ще знаходиться у «юному віці», все ще шукаючи
свою область дослідження і підходи до її опису. В той же час існують
загальнонаукові засади, і жодна наукова область не може бути відокремленою від
науки в цілому, що припускає можливість і необхідність використання тих
досягнень, які є в інших областях знання. Між ними повинен бути постійний
зв’язок. Йдеться про те, що всі форми організації мають щось спільне, тобто має
існувати якась глибинна організація, яка, в залежності від контексту,
проявляється/конкретизується,
візуалізується у різних варіантах. Д. Бом вважав, що розділеними ми бачимо
різні об’єкти тільки тому, що спроможні спостерігати тільки один аспект/зріз реального світу, насправді, всі
форми організації глибоко поєднані [Бом, 1992]. Думаю, йдеться не про
можливість спостерігати, а про
можливість формувати образи на основі
того, що ми спостерігаємо. Отже, поряд з фізичними, біологічними,
соціологічними і т. і. формами має існувати і географічна організація, яка
проходить певні стадії/етапи
становлення, а це означає, що слід шукати можливості використання понять,
вироблених в інших наукових напрямках і спільних для науки в цілому. Але якщо
це стосується форм організації, чи не можна говорити про існування загальних
алгоритмів їх становлення і, відповідно, про існування загального процесу
еволюції/ґенезу, який тільки
виглядає по-різному для абіотичних, біотичних, соціальних, географічних форм
організації? Вже П. Тейяр де Шарден наголошував на тому, що еволюція – це
наскрізний феномен [Тейяр де Шарден, 2002].
Одним з загальнонаукових понять, яке призвано відобразити таке становлення,
є поняття ґенезу, яке використовується в самих різних областях науки. Ми
кажемо про біогенез, соціогенез, культурогенез, моногенез, морфогенез тощо. У
цій розробці піднімається питання геогенезу як процесу формування
складної організації середовища у вигляді геосередовища. Це – дуже складне
питання, і розмові про геогенез має передувати вирішення питання стосовно характерних
особливостей області дослідження географії, її головних особливостей, що
дозволяють виокремити її у загальному полі наукових досліджень, бо якщо йдеться
про генезис чогось, слід чітко уявляти собі, чого це стосується, бо дещо,
незалежно від трансформацій, має лишатися незмінним. Ці питання пов’язані між
собою, що змушує розглядати їх водночас. Спробуємо зробити ще один крок на
шляху їх вирішення.
Загальні уявлення. Я неодноразово звертався до проблеми направленості зміни стану
геосередовища, включаючи питання його еволюції, але кожного разу знаходяться
такі аспекти, які вимагають додаткового обговорення. Ось і тепер постає
питання: як розглядати той рух, що веде до трансформації геосередовища - це
еволюція, послідовність змін революційного характеру, чи прогрес/розвиток, який на сьогодні вже пропонують
розглядати як сталий, або просто рух, який ми виявляємо завдяки тому, що
наступний стан нашої свідомості відрізняється від попереднього? А є ще поняття
ароморфозу (арогенезу), яке збагачує словник еволюціонізму, хоча воно, за своїм
смислом, вужче, ніж прогресивна еволюція. І якщо виходити з загальних уявлень
про існування органістичних форм географічного типу, що мають місце і
розвиваються у активному середовищі, то чи не варто говорити про прогресивну
еволюцію і арогенез для таких форм організації у сенсі широкого розповсюдження інновацій,
що підвищують складність, пристосованість, інтегрованість на основі менш організованого
– негеографічного – середовища, а саме географічних форм організації, що
дозволяло і дозволяє їм поширювати свою присутність.
Сьогодні ми маємо приклади розповсюдження ідей, пов’язаних з біологічною
еволюцією, на область соціальної еволюції (наприклад, [Гринин, Марков, Коротаев, 2009]), що
наводить на думку про необхідність долучення до цього важливого процесу і
географів (якщо виходити з позиції цілісності науки). А можна подивитися на це
питання і з точки зору позиції Д. Бома, який розглянув можливість існування так
званого прихованого (імпліцитного) та відкритого (експліцитного) порядку,
причому матерія і розум сходяться у прихованому порядку у єдине ціле
(наприклад, [Бом, 1992]), що, до речі, знімає проблему дуалізму. А може те, що
ми називаємо еволюцією, слід розглядати як спостереження нами розгортання
прихованого порядку у вигляді тієї чи іншої форми організації, як його емердженцію,
що стає основою для виділення нами різних наукових областей? Ці питання не
риторичні. Більше того, вони мають відношення не тільки до географії, але й до
тих наукових напрямків, які мають справу з надзвичайно складними динамічними
середовищами. Але для географії воно є більш складним, бо вона має справу з
утвореннями, які досі погано визначені, якщо визначені взагалі: питання
стосовно того, що вивчає географія, залишається без чіткої відповіді. Як
визначається географія? Ось одне з визначень: «the science dealing with the areal differentiation of the earth's surface,
as shown in the character, arrangement, and interrelations over the world of
such elements as climate, elevation, soil, vegetation, population, land use,
industries, or states, and of the unit areas formed by the complex of these
individual elements» [Geography,
2014][1]. Зверніть увагу, що йдеться не про окремі складові – клімат, висоти,
ґрунт, землекористування, рослинність, населення, виробництво і т. і., а про
цілісні територіально-темпоральні одиниці, що формуються взаємодією цих окремих
складових, як ми їх собі уявляємо. Але у сучасній географії вони й досі мають
вигляд фрагментів середовища, на відміну від частин/складових, що тісно з’єднані між собою. Далі: «Science of the Earth's surface, which describes and
analyzes the spatial variations in physical, biological, and human phenomena
that occur on the surface of the globe and treats their interrelationships and
their significant regional patterns» [Geography, 2014]. Це означає, що
географи мають досліджувати не будь-які зміни, які можна виявити, а саме такі,
що стосуються географічних організаційних одиниць, якими є геоорги чи геохолони
різних варіантів (раніше ми говорили про геокомплекси та геосистеми): саме вони
відзначаються наявністю так званого квантового потенціалу (введено Д.
Бомом), який забезпечує можливість зрозуміти непорушну цілісність. Але тут же
постає питання: що це таке – «віртуальний» геоорг/геохолон? Такі утворення існують реально, чи є наслідком складної
сенсорно-когнітивної діяльності кожного окремого суб’єкта, основу якої складає
наше відчуття якогось порядку (такий порядок існує тільки для тих, хто його
відчуває і, як наслідок, відповідним чином діє)? Тобто, вони існують реально і
їх слід вважати об’єктами, чи вони є наслідком емердженції як спонтанного
прояву якоїсь структури у нашій свідомості[2]?
Тут варто навести приклад переходу від одного явного чи неявного порядку до
іншого (рис. 1) з роботи [Постон, Стюарт, 1980] та рис. 2. І тоді як ставитись до еволюції того, що ми
називаємо геосередовищем – це еволюція того, що реально існує, чи це тільки
зміна тих відносин, які ми самі накладаємо на природу, точніше – на голі факти
(як їх називав А. Пуанкаре), формуючи текстуру фактологічної тканини? Йдеться
про те, що наше тіло знаходиться у потоці сигналів, і цей потік у нашій
свідомості перетворюється на потік речей, сукупність яких ми намагаємось
перетворити на щось значиме для нас, як нам здається, більш завершене, цілісне.
Але якщо ми розширимо контекст, може статися так, що наші думки про речі і самі речі та їх цілісні угруповання
перестануть відповідати одні іншим: речі зміняться так, як ми про це навіть не здогадувались.
А що таке організація, яка її онтологічна основа: вона дійсно існує, чи це наш
образ, який ми накладаємо на множину фактів? Яку роль у цьому відіграє
емердженція? Ці та багато інших питань сьогодні лишаються без чіткої відповіді.
Йдеться про те, що те, що ми розглядаємо як об’єкт географії,
насправді є результатом емердженції, що відбувається у нашій свідомості, і цей
патерн проявляється несподівано та може змінюватись: це – чиста абстракція, що
має відношення до сфери так званої креатури, на відміну від плероми (за К.
Юнгом)[3].
Частіше за все виділяють такі рівні організації, як фізичний (починаючи з
елементарних часток), хімічний, біологічний та психологічний. Але, схоже, є
найбільш прихованим і таким, що складно виявляється - географічний рівень
(геоорганізація), що, як я вже неодноразово показував, має проявлятися у
вигляді геооргів/геохолонів та їх
об’єднань - геохолархії. Саме на цьому рівні ми стикаємось з ефектом, подібним
до прояву елементарних часток, та роллю суб’єкта у їх виявленні, тільки
ситуація в географії ще більш складна, бо географічні форми організації є
багатомірними, а їх виділення значною мірою спирається на якісні характеристики[4].
Тут ми маємо справу не з самими конкретними об’єктами, а з тими слідами, які
вони лишають (перш за все у малюнку денної поверхні), відтворюючи свої режими.
Рис. 1. Перехід від патерну «чоловіче обличчя» до патерну «сидяча дівчина».
Обидва патерни є прикладами явного порядку, який спадає в напрямку зверху вниз.
Патерни згортають у собі наші відчуття порядку, що дозволяє виділяти певним
чином впорядковані домени. Зверніть увагу на те, що деякі зображення
ідентифікуються чітко (ентропія дорівнює нулю), а є такі, які містять
невизначеність (не тільки один з двох варіантів, але й багато інших образів).
Отже, все залежить від, так би мовити, способу упаковки патерну.
Рис. 2. Приклад поверхні, рисунок якої створений розподіленням піску, який насипався
на сніжну поверхню доріжки, а під час танення опустився на асфальтове покриття
(додайте переміщення потоками води). Скільки явних і неявних порядків можна
виявити у такому візерунку? Намагаючись виявити порядки, ми спираємось на наше
відчуття наявності зв’язку між окремими частинами поверхні (способу упаковки). Домени
з різною впорядкованістю прагнуть до об’єднання у більші домени, що викликає
прагнення шукати їх спільну основу, при цьому різні варіанти об’єднання
конкурують між собою, що створює ефект незавершеності: все залежить від
поглядів і досвіду спостережника. Зупиняючись на якомусь варіанті, ми складаємо
ментальну карту впорядкованості поверхні, складовими якої є ті частини/об’єкти, які конвергентно сформувалися
у нашій свідомості як більш внутрішньо з’єднані. Згодом ми можемо створити
карту поверхні, яка буде всього тільки відображенням нашого бачення її
впорядкованості. Фото Г. Марченка.
Ще один важливий момент – значення феномену життя. Справа у тому, що
географічні форми організації надто тісно пов’язані з життям, принаймні, з його
виникненням вони стають очевидними і сталими. Я хочу сказати, що те, що ми
називаємо геоорганізацією, має підстилатися тим, що називається біогенезом та
антропогенезом, хоча головним процесом є геогенез. Чому так? Тому, що саме
життя є тією зв’язувальною ланкою, від якої починається і яка контролює
більшість форм такої організації. Саме життя створює умови на планеті, які його
ж і підтримують[5]. Цим питанням присвячено багато публікацій, наприклад, [Lovelock, J.
E. and
Margulis, 1974, Kirchner, 1989, Nielsen,
Ditlevsen, 2010, Kleidon, 2011] та інші. Дуже цікавою є робота А. Клейдона, який показав, яким чином
збільшувався вплив біоти на життя в системі нашої планети (рис. 3) [Kleidon, 2002]. Додам, що
подібні етапи притаманні й антропоті (сукупності людей разом з їх культурним –
матеріальним та духовним - надбанням).
Рис. 3. Ілюстрація нульової гіпотези, запропонованої для тестування Гейї (Gaia). Сприятливість земного середовища для життя вимірюється
глобальним зростанням маси вуглецю GPP (global gross primary productivity). (1) – нульова
гіпотеза «Антигейї»: життя погіршує умови середовища; (ІІ) – нульова гіпотеза
«Не Гейї»: може мати місце ефект біоти, але сумарно він не робить умови
середовища стало кращими чи гіршими; (ІІІ) - нульова гіпотеза «Гейї, що
посилюється»: мережа всіх біотичних ефектів, що змінюють умови середовища, веде
до підвищення GPP, але не забезпечує максимально можливого GPP; (ІY) –
нульова гіпотеза «Оптимізованої Гейї»: ефект біоти веде до оптимальності умов
середовища для життя – до максимально можливого GPP [Kleidon, 2002].
Отже, саме завдяки біоті ми маємо форми організації, які локально спроможні
протистояти дії закону ентропії, і саме вони контролюють процеси, що виникають
у геосередовищі (такі режими відомі як дисипативні структури). Задача географів
полягає у тому, щоб виявити, як здійснюється такий контроль на всіх рівнях -
від локального до глобального. Оскільки головним процесом, що розвивається у
біоті, є біогенез, то і ми, географи, можемо ставити питання про геогенез
як утворення різних форм геоорганізації аж до глобального масштабу – геотіла
планетарного масштабу (як образу цілісності). І якщо біогенез сьогодні
розглядається як безперервний процес, який, однак, містить моменти
стрибкоподібних якісних перетворень, то і у географії слід вести мову про те,
що геогенез – це безперервний процес зародження і розгортання різних форм
геоорганізації на шляху утворення єдиного земного геотіла у межах певної
частини нашої планети. Рух до стану геосередовища у вигляді геотіла подібний до
кантівської «цілеспрямованості без цілі»: організаційне утворення знаходиться у режимі
навчання, воно вчиться бути цілісним тілом, а саме – ліс – лісом, місто –
містом, регіон – регіоном тощо. Питання тільки у тому, що різні
утворення демонструють різну спроможність до такого самонавчання, але з появою
людини цей ефект стає доволі вираженим. До речі, вже існує напрямок «Еволюційна географія», який визначається наступним
чином: «a new course develops a conceptual framework for
studying evolution within the context of interconnected Earth physical systems
and life, including humans, and the processes that have changed them as they
relate to geography. Not a course about competition, neoDarwinian
population genetics and differential survival, rather we look more at the role
of ecological relationships, including symbioses at the level of communities» [Evolution Geography, 2010] (ще раніше мною було показано, що географія є еволюційно-синтетичною
наукою [Ковалёв, 2009]). Однак, екологічний акцент, який роблять ці автори, не
дозволяє розглядати цей напрямок як саме географічний, скоріше, це - глобальний
екологічний погляд на формування спільнот популяцій живих організмів. Нас же
цікавить еволюційна географія як напрямок, який акцентує увагу на формуванні різноманітних
геооргів (разом з процесом їх
з’єднання у єдине геотіло), що містять абіотичну (абіота), біотичну (біота) та
антропну (антропота) складові, бо в географічній інтерпретації кожна з них є
самостійним гравцем. Автори пишуть: «Communities
evolve through an interdependence of a functioning set of systems that all
require a continuous flux of matter and energy» [Evolution Geography, 2010]. Цікавіше виглядає думка стосовно людства: «In the case of humans, our diffusion over the Earth’s surface is correlated with innovation, technology and change» [Evolution Geography, 2010], хоча не зрозуміло, як автори розуміють «Earth’s surface» - як дійсно поверхню, чи як шар, складний активними поверхнями, у межах
якого формуються геокомплекси як форма їх організації [Ковалёв, 2009].
Evo-, Revo- чи генезис чого? Найчастіше еволюцію (від лат.
evolutio - розгортання) визначають як незворотний рух, розвиток явищ, процесів в результаті
поступових безперервних кількісних змін при збереженні якісної визначеності, а
революцію (від лат. revolutitio - переворот, поворот) – як докорінну якісну
зміну, швидкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від
старого до нового, від більш простого до більш складного[6].
Це можна розуміти так: якщо зміни чогось відбуваються без зміни його патерну,
ми маємо справу з еволюцію, якщо патерн змінюється досить швидко (якщо ми це
помічаємо!), ми маємо справу з революцією (виникає питання, чи не мають тут місце
структурна чи психологічна (якщо йдеться про спостережника) інерція, що
зумовлює стрибкоподібність переходу від одного патерну до іншого?). У
будь-якому разі ми є складовою того, що спостерігаємо, тобто те, що
спостерігається, проникає у нашу свідомість і формує нас як спостерігачів: ми
розрізнюємо не стільки зовнішнє, скільки внутрішнє - розбіжності станів нашої
свідомості. І тут треба виходити з наступного: потенційна можливість феноменів життя
та розуму вже закладені у організації Всесвіту[7],
тобто ці явища вже присутні у розосередженому та розподіленому стані (у якому
вигляді?), питання тільки у тому, що мають виникнути такі особливі умови (які
це умови?), при яких вони отримують достатньо велику імовірність прояву, тобто
набувають такого ступеню виразності своїх властивостей, що стають помітними для
нас, проявляючи свій патерн організації (зв’язувальний патерн). Йдеться про
ситуацію, коли початково прихований феномен, так би мовити, візуалізується,
проектуючись на структуру понять (інакше ми не можемо зрозуміти, про що
йдеться), а відбувається це при певній понятійно-термінологічній настройці
нашої свідомості[8].
Ці властивості мають набути такого ступеню концентрації шляхом смислової конвергенції,
завдяки якій вони стають помітними для спостерігача, причому йдеться про
конвергенцію якості, бо життя і розум – це, перш за все, прояви якості. Йдеться
про те, що живі організми є устроями, завдяки яким відбувається конвергенція такої
якості, як життя, а мозок, особливо людський, - конвергенції
такої якості, як розум, тобто біологічний організм – це форма
(вузол), що «збирає», концентрує життєвість (яка стає помітною), а
людина – це форма (вузол), що концентрує, стягує когнітивність, ментальність (яка
стає помітною), що досягає стадії розуму. Описати ці феномени не так
просто; навіть при нинішньому рівні розвитку біології фахівці не можуть дати
чітку відповідь на питання стосовно межі між живим та неживим, абіотичним та
біотичним станом. Так може такої межі взагалі не існує, а йдеться тільки про
ступінь концентрації такої якості, як життєвість, що проявляється, стає помітною
тільки у вигляді локалізованих живих організмів – тіл? Для того, щоб досягти
цілісності, що вимагає кореляції складових у межах замкненого внутрішнього
середовища живого організму, він має бути локалізованим (цього вимагає високий
рівень організації). Те ж саме стосується і ментальних/когнітивних властивостей, що також потребують високого рівню
локалізації: де та межа, з якої ментальність чи когнітивність починають чітко
проявлятися саме як розум?
Для географа має місце така ж проблема:
де починається географічне, які особливості мають бути для нього визначальними,
тобто дають більш-менш надійну основу для виділення географічних утворень у
широкому спектрі форм організації? Чи є така якість, яку можна ідентифікувати
як географічність,
у чому вона полягає? На сьогодні чіткої відповіді немає, що і веде до редукції
географії до просторового аспекту, хоча простір – це всього тільки абстракція.
Але у всіх цих випадках йдеться про щільність певних якостей, які саме і
дозволяють ділити навколишній світ на наукові області, хоча чітко визначити їх
важко. Ось тут і приходить на думку ефект емердженції. Ми маємо розуміти, що
те, що ми бачимо як географічне, є наслідком того конструкту, який ми
накладаємо на оточення, тобто певні атрибути ми перетворюємо на властивості, з
яких формуємо образ, що проявляється у нашій свідомості. Згідно з К.Дж.
Гемпелом і П. Опенгеймом, «Emergence is not an ontological trait inherent in some phenomena; rather
it is indicative of the scope of our knowledge at a given time; thus it has no
absolute, but a relative character, and what is emergent with respect to the
theories available today may lose its emergent status tomorrow» (за роботою [Brioschi, 2013]). Таким чином, географічність поступово проступає у нашій свідомості, що і
є причиною зміни наших уявлень стосовно географії як наукової дисципліни. І
відбувається це у вигляді особливого патерну геоорганізації.
У біології, що має відношення до
вивчення процесів і станів біоти (насправді – патерну, відповідального за
феномен життя), еволюція розглядається як виникнення живих
організмів з абіотичної речовини (йдеться про утворення організмів) та
поступове ускладнення її біологічної організації, що забезпечує можливість існування
організмів у все більш складному середовищі, причому це ускладнення значною
мірою визначається діяльністю самих цих організмів: вони ускладнюються,
відкриваючи для себе нові властивості середовища (по суті справи, самі формують
його). Отже цей перехід є еволюцією чи революцією? Це питання я ставлю тому, що
абіотична і біотична форми організації базуються на різних принципах, тобто це
– якісний стрибок, з яким пов’язане суттєве збільшення ступенів вільності утворень.
Але зміни, що відбуваються під дією закону ентропії, також відносять до
еволюції (так звана термодинамічна гілка), виходить, що головною особливістю еволюції
є наявність поступових змін взагалі, а напрямок цих змін не має значення. Так
чи не є проблема співвідношення понять «еволюція» та «революція» наслідком
всього тільки категоризації, що вимагає чіткого їх розмежування? Схоже, що так:
нам дуже важко позбутися впливу категорій, інстальованих у нашу свідомість. Наприклад,
ми маємо такі утворення, як яр, балка, річкова долина: переходи між ними носять
еволюційний чи революційний характер? Природі байдуже, як ми це оцінимо, форми
та структури будуть виникати відповідно до умов і тих функцій, до яких ці
утворення причетні: та чи інша форма виникає як потреба у відтворенні тієї чи
іншої функції.
Розрізнюють мікро- та макроеволюцію. Перша, насправді, є адаптацією, що
відбувається в межах кожного виду, друга пов’язується з утворенням нових видів,
хоча саме цей факт часто ставиться під сумнів, як і походження життя з абіотичної
речовини. Вважається, що еволюція та революція мають місце у суспільстві, мові,
мистецтві (включаючи архітектуру), науці, виробничих технологіях, спорті тощо,
тобто у всіх тих сферах, які демонструють направлені зміни (хоча направленість
стає очевидною тільки згодом). Значною мірою такий прогрес пов’язується з
використанням енергії: чим більш прогресивною є організаційне утворення, тим
більш повно та ефективно воно використовує надану енергію (може мати місце навіть
скорочення її витрат)[9].
Але не це є головним: прогрес стає можливим, коли знімаються обмеження, що
блокували розвиток як рух до більш досконалої організації, вихід на яку
відбувається завдяки флуктуаціям. Він включає входження у стадію розширення так
званого простору конфігурацій, що супроводжується збільшенням кількості
доступних ступенів вільності та, відповідно, можливістю створення нової
конфігурації внутрішніх зв’язків.
У випадку географічного середовища також стоїть питання: як відбувалося і
відбувається сьогодні його зміна, назвемо це еволюцією (тобто безперервними поступовими
змінами), революцією, розвитком, прогресом чи інакше. Насправді, ентропійний та
синтропійний процеси діють водночас, і питання тільки у тому, який з них у
даній частині середовища (домені) переважає, причому перший діє, так би мовити,
глобально, а другий – локально, проявляючись завдяки прояву так званих
колективних ступенів вільності, які до певного моменту лишаються прихованими,
потенційними. Питання у тому, що все одно будь-який прогрес є відносним і
включає стадії регресу, бо перехід від одного аттрактивного стану до іншого
обов’язково відбувається через менш організовані стани, до того ж при наявності
певних змін у оточенні (зауважу, що так зване зовнішнє середовище стає помітним
тільки, якщо воно демонструє постійні зміни). Тоді є сенс поступові кількісні
зміни пов’язувати з еволюцією (Evo), а різкі якісні зміни – з революцією (Revo), які разом створюють ефект прогресу чи регресу (взагалі
- руху), але між ними є перехідна область, у межах якої немає можливості читко
визначитись. Важливим є те, що разом вони зумовлюють різні форми ґенезу –
біогенез, соціогенез, техногенез, психогенез, як і геогенез, причому у всіх
випадках йдеться про структурування відповідних середовищ завдяки розвитку
процесів, які до того були більш простими. Отже, генезис має бути пов'язаний з
порушенням симетрії середовища, викликаним необхідністю формування нових функцій
та їх відтворенням, і режимом конвергенції відповідної якості, тобто, з виробництвом
інформації: і еволюція, і розвиток, і прогрес мають відношення не до
матерії, а до патернів організації, бо змінюються саме патерни (все інше має
відношення до матеріальної реалізації). Саме тут слід говорити про те, що
нелінійне середовище (тобто таке, яке може генерувати локальні організовані
виокремлення, спроможні діяти в режимі самопідтримки, самовідтворення)
відзначається наявністю так званих власних функцій, виявлення яких має
стати задачею теоретичної географії[10]
у майбутньому. Ми маємо справу зі складно влаштованим середовищем, у якому
водночас йдуть процеси дисипації, дивергенції, дегенерації, деструкції з одного
боку, і процеси ускладнення, конвергенції, конструювання, генерації – з іншого,
але всі ці режими детермінуються наявністю спектру власних функцій, хоча сам
спектр міняється в залежності від умов, в тому числі під дією тих режимів, що
виникли. Руйнація старих форм організації (як ми їх сприймаємо), навіть (і
особливо) якщо вони вже досягали високого рівню цілісності та відповідності
умовам, відбувається тому, що адаптивний рух заводить утворення у адаптивний
тупик, що не дозволяє йому при докорінній зміні ситуації (тобто відношення між
станом геооргу/геохолону та його
оточення) стрибком перейти до іншого адаптивного стану, який відповідає новим
умовам, а хаотична складова у таких режимах вже мінімізована. Чим більше це
проявляється, тим більш різким буде перехід, а можливий він тільки через стани
з більшою симетрією: у активному середовищі діють деструктивно-конструктивні
цикли (наприклад, [Ковальов, 2005, Ковалёв, 2009]), які саме і забезпечують
можливість пошуку нових варіантів: все активне середовище знаходиться у режимі
«дослідження»/«промацування» (дії інформаційної
машини) варіантів та відбору і закріплення тих з них, які виявляються більш
відповідними ситуації, що постійно змінюється, що слід розглядати як навчання.
Причому відбирається тільки те, що спроможна сприйняти дана форма організації –
все інше лишається таким, що не існує, як щось, подібне до шуму, що заважає.
Цьому сприяють внутрішні флуктуації, що постійно породжуються «всередині»
організаційних утворень. Зрозуміло, що у таких умовах ставити питання про якусь
конкретну мету не можна, а вихід на бажаний стан набуває спонтанного характеру.
Геогенез. Для того, щоб говорити про подібні процеси у геосередовищі, треба
розглядати останнє як цілісність, та чи є воно таким? Все залежить від того, що
ми розглядаємо під цілісністю. Це пояснюється тим, що цілісність базується, перш
за все, на спроможності утворень довго пам’ятати своє минуле, як і спроможності
її частин відчувати одна іншу на значних відстанях. У статистичному плані
наявність властивостей, що визначають цілісність, зазвичай пов’язують зі
ступеневим характером розподілення просторових і часових кореляцій, які
називають дальніми на відміну від таких, що швидко зменшуються, а це свідчить
про наявність характерних протяжностей та тривалостей, на яких втрачається
інформація про події, що мали місце, та свій минулий внутрішній стан. Нарешті,
як зазначає Д. Бом, кожне під-ціле містить певну якість, яка не виникає з
частин, але допомагає організувати ці частини у цілісність [Бом, 1992]. Ці
характерні особливості мають визначати характерні домени (хоро-хрони чи
топохрони) середовища різних форм
організації. Більше того, у цілому зміни у діяльності одних його частин можуть
суттєво впливати на природу інших частин, як може впливати і загальний стан
цілого, тому всі частини стають внутрішньо пов’язаними як між собою, так і з
цілим. Але все це – погляд зі сторони, з боку спостерігача. Залишається
питання: а сам спостережник входить до складу такої цілісності? Так, інакше й
бути не може, бо те, що ми сприймаємо і на основі чого будуємо наші образи, не
може існувати без нас. Отже, ми не тільки виокремлюємо якусь область
середовища, формуючи її образ як цілісності, але й самі включені у таку
цілісність – так би мовити, об’єкт-суб’єктну єдність.
То ж у якій мірі це має місце у нашому середовищі, яке ми ідентифікуємо як
географічне, та у якій мірі воно може розглядатися як цілісне і органістичне,
лишається загадкою. Але тут же виникає питання: а якщо ми, виявивши цілісність
(як ми її виявили), вийдемо за її межі, тобто змінимо контекст? Тоді ми теж
будемо мати справу з цілісністю, тільки іншою, можливо, менш вираженою.
Насправді, ми ніде не знайдемо таких осередків, де не будуть спостерігатися
кореляції. Єдина можливість – це орієнтуватися на ділянки з більш високими
градієнтами (спаду чи підвищення) значень кореляції. Більше того, ми ніколи не
зможемо домогтися повного збігу між реально існуючою організацією та нашим
образом цієї організації, бо ми ніколи не матимемо повних даних про неї. Саме
на ці питання загальна географія має дати відповідь найближчим часом.
До речі, саме в цьому плані проявляється різниця між біологією і
географією: перша має справу з дискретними організмами, які є виражено
замкненими, та їх спільнотами, в той час як географія – з дуже складним утворенням,
складовою якого є ми самі, у якому якщо і є можливість виділити якісь виокремлення,
вони не є замкненими у такій мірі, як організми, бо не відділяються від
оточення чимось, подібним до мембранних оболонок. Тут немає утворень, які можна
було б порівняти з живими організмами – від клітин до вищих рослин і тварин,
різні утворення, які можна ідентифікувати як географічні, виокремленні у значно
меншій мірі, що ускладнює їх дослідження як окремих об’єктів, та і взагалі ми
ще погано розуміємо, що це таке. Але проблеми лишаються тими ж самими. Головне
питання полягає у тому, що, як у випадку біоти властивості живих організмів не
зводяться до властивостей хімічних елементів, так і у випадку одиниць
геоорганізації – геооргів - їх властивості не зводяться до властивостей тих
складових, з яких вони формуються: на них вже не розповсюджується принцип
суперпозиції. Так, місто не є сумою жителів, установ, заводів, вузів і т. і. –
на перший план виходять відношення та зв’язки між ними, які стягують ці окремі
складові у цілісність міста через функції, і саме це є основою для вироблення
інформації, що веде до підвищення функціональної організації: місто
– це організація функцій. Те ж саме можна сказати про ліс, який не
можна описати шляхом перерахування живих істот, характеристик ґрунту та
мікрокліматичних показників: ліс – це організація функцій, що
відтворюються дією біоти у певному абіотичному контексті, з яким ця біота також
утворює цілісність. Яр – це не сукупність схилів та русла, описавши які можна
сформувати уявлення про нього: яр – це організація функцій,
пов’язаних з упорядкуванням стоку та його просуванням у бік вододілу. Приклади
можна продовжувати. І якщо раніше форми географічної організації намагалися
подати як досить прості описи окремих складових (так званих компонентів, які
часто з незрозумілих причин іменують компонентами ландшафту – приклад некомпетентності),
то сьогодні стає зрозумілим, що «екстраполяція» на основі простих описів не
може наблизитись до реально існуючої організації: тут ми маємо справу не зі
ступенем складності, а з іншою якістю складності. Слід перейти від описів
окремих складових до їх сполучень як своєрідних граматичних одиниць. Це нагадує
те, що ми маємо у мовній сфері [Холмский, 2007]. Як показав Н. Холмский, існує поверхнева структура у вигляді матеріальної
організації, та глибинна структура, яка відповідає смислу, значенню того, що
має місце і яка має абстрактну природу. Близькими є погляди Д. Бома, який
припускав, що у нерозривній цілісності Всесвіту існує як відкритий, розгорнутий
(експліцитний) порядок, так і прихований, згорнутий (імпліцитний) порядок, у
якому простір і час вже не є домінуючими параметрами, що визначають відношення
між складовими (насправді, обидва образи є наслідком розгортання практичної
діяльності, вони організовані нею) [Бом, 1992]. У першому випадку тіла є
зовнішніми по відношенню одне до іншого, а взаємодіють вони через локальні
сили. У другому випадку структури охоплюють (enfold) одна іншу так, що
одна може бути зовнішньою чи внутрішньою по відношенню до іншої. В географічних
дослідженнях також слід перейти від опису поверхневих структур до пошуку
глибинних структур, бо саме їх зміна пов’язується з генезисом, а саме – з
породженням інформації.
Отже, прогрес – це, скоріше, послідовність ідей-новацій (у широкому сенсі),
які втілюються еволюційно чи революційно у ту чи іншу матеріальну форму: будь
яка матеріалізована організація - це відчувалище, сенсоріум, що відчуває
невідповідність своєї структури тому оточенню, у якому воно знаходиться (як
вона його сприймає) та намагається відшукати інші, більш адекватні варіанти,
розвинути чи ліквідувати функції, причому переходи між ними не є поступовими.
Ось чому виникають проблеми з так званою дарвінівською еволюцією, яка базується
на ідеї поступового переходу від одних форм організації до інших: питання
полягає у тому, що ці форми є дискретними, тобто поступовий перехід між ними
неможливий. Новації виникають локально і ведуть до виникнення дискретних
утворень у середовищі, які самі будують межу між собою і тим середовищем, що
залишається назовні, тобто такі утворення – це просто області середовища, у
межах яких проявляється конвергенція і включаються рекурсивні режими, які
дозволяють стежити за відповідністю станів та змінювати їх. Тоді має діяти не
правило виживання найсильніших, а правило виживання найбільш «пластичних»,
«гнучких», спроможних пристосуватись до більш широкого діапазону умов,
породжувати нові функції у відповідь на виявлення інших властивостей середовища
(хоча це веде до зменшення ефективності). Це стосується окремих біологічних
організмів та біоценозів, які вони формують, соціальних форм організації, які
навіть у межах одного етносу прагнуть до виокремлення, географічних утворень
(геооргів) тощо. Що стосується останніх, тут ми маємо чудовий приклад послідовного
виникнення форм геоорганізації глобального рівня: від абіотичної (вираженої
слабо та спорадично) до біотизованої (біосфера), потім до антропізованої
(антропосфера) з цілим рядом варіантів у межах кожної з цих головних форм.
Розуміння цього свого часу привело мене до уяви про геопроцес як еволюцію (як
рух від більш простої до все більш складної структури) геосередовища, яке стає,
так би мовити, концентрично-організованим, причому кожний наступний рівень
більш високої організації формується всередині попереднього, який є умовою для
його існування (початкова робота [Ковальов, 1997]), бо він вимагає більшої
локалізації. Ось цей безперервний направлений процес і є геогенезом, який має
завершитись утворенням єдиного геотіла (мається на увазі тіло як виражена цілісність).
Судячи з усього, він є надзвичайно складним і у його основі лежить виробництво інформації
як реакція на зовнішні впливи і внутрішні флуктуації. Відбувається виникнення
таких організаційних форм-одиниць, які демонструють все більшу сталість разом
зі спроможністю узгоджуватись з іншими формами-одиницями, рухаючись у напрямку
утворення єдиного геотіла планети. Але якщо таке має місце, це означає зміну
внутрішньої структури та режиму. Тоді постає питання стосовно геосередовища: чи
є такі зміни направленими і до якого стану вони мають привести?
Отже, ми маємо говорити про геогенез як своєрідний онтогенез –
послідовність структурних перетворень геосередовища. Мабуть, варто говорити, що
в ході виникнення географічного мета-рівню вплив зовнішнього середовища в
цілому, у тому числі інших геохолонів, веде до послідовності структурних
перетворень (онтогенезу) даного геооргу/геохолону.
Причому структура змінюється за для збереження організації як сукупності
узгоджених функцій. Для цього потрібно, щоб інші утворення були
структурно пластичними.
Архітектура
геоорганізації. Йдеться про те, що має існувати певна загальна основа,
на якій розгортаються всі більш складні форми організації, з якої формується архітектура
простору станів геоорганізації – мережа сталих (як ми їх сприймаємо) форм,
до яких сходяться еволюційні траєкторії. Е.Н. Князева та
С.П. Курдюмов зазначають, що про реальні структури, що виникають у нелінійних
середовищах, слід говорити як про структури-аттрактори, які є прихованими,
тобто потенційно закладеними у середовищі, наперед заданими – це «дух
становлення» структури (думаю, не обійшлося без ідеї Д. Бома): «Сплошная
открытая и нелинейная среда наряду с несовершенными проявленными формами
содержит потенциальное бытие, идеальные структуры. Она «наполнена»
потенциальными, ещё не реализовавшимися формами, структурами-аттракторами.
Каждая из этих структур соответствует собственной тенденции среды, имеет
потенциал реализоваться. На упрощенных математических моделях можно видеть всё
поле возможных путей эволюции, все возможные пути Дао данной среды» [Князева, Курдюмов, 2000]. Тоді те. що називається метою, також є намацаний, інтуїтивно відчутий
аттрактор, який, можливо, пов'язаний з певними функціями, наявність яких
забезпечує виживання організації.
Але виникає питання, а ці геоорги є реальними утвореннями, чи це -
результат накладання форм на факти, які ми отримуємо? Йдеться про те, що у
першому випадку ми маємо виявляти, так би мовити, об’єктивно існуючі форми
організації, а у другому – те, що вони є наслідком когнітивної обробки фактів,
які ми самі впорядковуємо у організаційні форми. Ця друга позиція має назву
конструктивізму, згідно з яким наше розуміння природи є результатом адаптації
до неї. У такому випадку змінюється саме наш погляд на те, що ми називаємо
природним середовищем, і ці зміни викликаються змінами у нашій практичній
діяльності. Отже, саме практична діяльність стає основою формування нашої
моделі. Тоді і область дослідження географії – геосередовище у його розвитку
– не існує апріорі, а формується в результаті поступового руху наших уявлень до
певного стану, який, однак, не може бути досягнутий з причини постійних змін у
нашій практиці. Отже, область нашого дослідження стає значно складнішою і,
водночас, цікавішою, бо тепер ми маємо ввести в неї саму людину як джерело
упорядкування довкілля, що базується на конвенціональній (за А. Пуанкаре)
природі нашого знання. І коли ми говоримо про організацію геосередовища, про
геоорги/геохолони, то маємо
враховувати наступний факт: організація – це завжди наслідок взаємодії між
розумом, що пізнає, та середовищем як джерелом фактів (як це бачив Ж. Піаже),
хоча факти – це також вибірка: ми знаємо тільки світ, який самі формуємо, тому й
форми, що можуть виникнути у подальшому, визначаються формами, що вже існують. Дещо
схоже висловлював Д. Бом, який на прикладі виру показав, як ми виділяємо певну
структуру у безперервному русі води: кожний вир – це абстракція відносно
незалежної стабільної форми, що виникає у тих областях, де поле є сильним [Бом,
1992][11].
У випадку геосередовища слід ввести поле організації, яке є безперервним, а більш-менш
виражені структури виділяються нами у тих областях/доменах, де процеси організації є більш вираженими. Якщо має місце
кілька полів, що взаємодіють між собою, ми маємо більш складні структури з
більшим набором форм: все стає залежним від контексту. Так виникає ціле, що
відзначається певним станом, який організує частини, що вимагає наявності
нелокальних зв’язків. Отже, всі можливі форми порядку, так би мовити,
запаковані у єдиному полі організації, а у певних умовах відбувається їх
розпаковка у відповідні структури, які ми можемо сприймати, у свою чергу
розпаковуючи їх для себе і запаковуючи у вигляді тих чи інших конкретних форм:
вони розкриваються через їх значення для нас, стаючи явним порядком. При цьому
всі можливі форми організації, які проявляються у вигляді порядку, внутрішньо
пов’язані між собою, тобто будь-який порядок/структура виділяється відносно інших можливих порядків/структур, як наприклад, яр, балка і
річкова долина: під час операції ідентифікації ми шукаємо місце даної
конкретної форми у безперервному спектрі всіх можливих форм, що, до речі, є
основою метафор. У містобудівництві архітектура, як організація життєвого простору,
не розділяється на окремі форми – вона цілісна, властива всьому міському
домену. Коли ми розглядаємо рельєф будь-якої поверхні, він не розділяється на
окремі «форми рельєфу», як зазвичай пишуть, бо рельєф – це організація поля висот
[Ковалёв, 2009], це - цілісна конфігурація, яку ми пов’язуємо з відповідною
ділянкою поверхні. Ще більш цікавим прикладом є ландшафт як організація
малюнку денної поверхні, який за допомогою «мови» денної поверхні згортає/проявляє прихований порядок динаміки
середовища, ми же, як спостережники, спочатку проявляємо для себе організацію
малюнку у вигляді патерну (операція згортання), а потім намагаємось відкрити
для себе організацію динаміки, що намалювала цей рисунок на «полотні» денної
поверхні [Ковальов, 2005, Ковалёв, 2009]. Можна думати і так, що будь-яка
конкретна форма виникає внаслідок редукції прихованого порядку, тобто розгорнутий
порядок – це редукція згорнутого, прихованого порядку. Як зазначає Д. Бом, явні
порядки проявляються як відносно автономні, розділені та незалежні об’єкти,
сутності і форми, що розгортаються з прихованих порядків [Бом, 1992]. Будь що,
спроможне сприймати і обробляти сигнали, що йдуть з довкілля, є пристроєм, що
здійснює розпакування, а людина – найбільш яскравий приклад. Цей складний рух
згортання та розгортання Д. Бом іменує «голорухом» (holomovement) [Бом, 1992]. Тоді
будь-яка форма, що нами сприймається, є своєрідною зупинкою цього єдиного руху.
Подія – це відчуте нами розгортання тієї чи іншої форми як конвергенції
властивостей: ми знову стикаємось з протилежними режимами дивергенції та конвергенції.
Як тут бути з поняттями еволюції та революції?
Тут стає корисним уявлення про aктор – самостійно діючий когнітивний
елемент, для якого властиве оперування на основі його когнітивних властивостей
та формування моделі свого середовища, завдяки чому він організує самого себе і
світ свого практичного досвіду: кожне утворення, що містить в собі когнітивні
властивості, діє на основі обмежень, які само виявляє. При цьому визначальне
значення належить виявленню регулярності, тільки не у, так би мовити,
об’єктивному світі, а у послідовностях сприйняття, у яких відшукуються
подібності: об’єкти – це не те, що існує, а те, що виникає внаслідок формування
відносно сталих комплексів сприйнятих фактів при умові їх повторення: саме так
відбувається об’єктивізація (виділення об’єктів) довкілля. Йдеться про постійне
співставлення того, що надходить ззовні, з тим, що вже сформовано всередині
когнітивного утворення, тобто виділення об’єктів – це наслідок ситуативного
сприйняття, при якому слід враховувати не тільки потік сигналів ззовні, але й особливості
та поточний стан сприймаючого. У випадку людини виникають образи простору і
часу як того базису, який забезпечує сталість уявлень, хоча насправді їх немає,
є цілісне рухливе середовище. Зазначу, що aктори – це не тільки люди, це будь
що, спроможне неоднозначно сприймати довкілля, змінюватись, накопичуючи досвід
взаємодії з середовищем шляхом все більшого виокремлення себе у ньому, будь що,
у чому проявляються когнітивні властивості. Чим більш активно і виражено
проявляються такі властивості, тим більш, так би мовити, психічною стає основа
aктору, а це означає, що, наприклад, всі флювіальні утворення, у яких ми
виявляємо дію інформаційної машини, є aкторами.
І ось на що слід звернути увагу: у випадку геосередовища ми маємо складові,
що є також непростими, знаходячись у режимі адаптації, вони взаємодіють між
собою, що дозволяє говорити про цілісність утворень з географічним рівнем
організації, тобто повинна мати місце внутрішня узгодженість, що виникає на
основі їх коадаптації та коонтогенезу (термін, використаний В.Є. Хіценко [Хиценко,
2008]), і саме вона стає головним предметом дослідження географів. Важливим
стає питання: у якій мірі ці утворення є цілісними? Воно є одним з найбільш
важливих. Цілісність має визначатися тим, у якій мірі різні складові задіяні у
функціях цілого, бо між функціями та окремими складовими немає
взаємо-однозначної відповідності на кшталт «складова – функція», а це означає,
що має утворюватись особлива область їх узгодження, конвенції (contractual field) складових, що вимагає від них наявності певних властивостей, які
проявляються через відношення із середовищем/оточенням у вигляді поведінки (відбувається відбір відповідних –
конвенційних – правил взаємодії, що базуються на режимах комунікації).
Серед них особливе місце займає когнітивна властивість, тобто спроможність
утворення на основі взаємодії з оточенням створювати його модель. Когнітивне
утворення формує та організує/координує
свій досвід відношення з оточенням, трансформуючи його у структуроване
середовище. Отже, йдеться вже не про отримання інформації з боку середовища (як
зазвичай вважається), а про те, як організована єдність – геохолон/геоорг - перетворює сигнали, що йдуть
з боку оточення, на власну структуру, завдяки котрій вона отримує можливість
пристосовуватись до змін середовища з метою виживання (у широкому сенсі). Так
весь навколишній світ стає когнітивним: ця властивість поступово розгортається,
бо потенційно закладена у нього, переростаючи у так звану самореферентність на
основі росту компліментарності матеріального та символьного рівнів
відображення. Перехід до неї – це якісний стрибок, здолання порогу складності,
що надає таким утворенням певних переваг: відбираються утворення, які спроможні
селективно сприймати і посилювати важливі для їх виживання розбіжності, що і
веде до збільшення адаптації.
Що ж ми маємо в результаті? Ми маємо постійну невідповідність між aкторами
та їх об’єднаннями, з одного боку, і тим, що можна розглядати як їх середовище,
структура якого формується ними самими і з яким вони утворюють цілісність,
причому має місце постійне прагнення до стану рівноваги, який не можна навіть
описати. Зміна одного веде до зміни іншого, а оскільки кожний стан тимчасової
рівноваги відзначається підвищеною детермінованістю, перехід до інших станів
стає можливим тільки через область з більш високим рівнем хаосу та зміною
топології поля організації.
Епілог. Отже, на шляху створення загальної географії ми, по-перше, маємо
максимально точно визначитись з особливостями області дослідження географії,
якою є організація геосередовища, як ми його уявляємо, по-друге, розглянути
можливість використання загальнонаукових понять. Одним з таких понять є генезис.
Воно використовується у самих різних сферах науки. Географія у цьому плані не
може бути виключенням. В такому разі слід говорити про геогенез як процес
формування складної організації активного середовища у вигляді геосередовища.
Можна зробити припущення, що геогенез значною мірою визначається зміною форм і
режимів комунікації, причому виключно важливим є врахування ролі людини як
спостережника і його ментальних особливостей як бази формування відповідних
образів. Саме тут проявляється ефект комунікації. Знаходячись у потоці
сигналів, ми схоплюємо натяки на певний порядок, певну організацію, і
конвертуємо це у певний пакет-образ, посилюючи найбільш значимі для нас сторони.
Так прихований порядок, що є у природних режимах, стає для нас очевидним, хоча
ця очевидність, насправді, може бути результатом того конструкту, який ми самі накладаємо на оточення,
формуючи структуру факторіальної тканини у тому чи іншому варіанті. Як
розподіляються між собою зовнішнє і внутрішнє у нашій картині геосередовища? Це
– одне з питань, які чекають на відповідь. Все виявляється набагато складнішим,
ніж здавалося донедавна.
… если вы сблизите вместе два водоворота, они начнут модифицировать
друг друга, производя иной шаблон, и рано или поздно, если вы сведете их
вместе, сольются в один водоворот. Поэтому видите - существует внутренне
присущее этим шаблонам взаимодействие, но основной реальностью является ненарушенная
целостность текущего движения.
Дэвид Бом, Развёртывающееся мышление
Посилання:
Бом Д. Развёртывающееся значение. Три дня диалогов с Дэвидом Бомом. Перевод М. Немцова, 1992.
– 90 с.
Тейяр де Шарден П. Феномен человека: Сб.
очерков и эссе: Пер. с фр. / П.
Тейяр де Шарден / Сост. и предисл.
В.Ю. Кузнецов. - М.: ООО «Издательство ACT», 2002. - 553 с.
Гринин Л.Е., Марков А.В., Коротаев А.В. Ароморфозы в
живой природе и обществе:
опыт сравнения биологической и социальной форм макроэволюции. Эволюция:
Космическая, биологическая, социальная. //
Под ред. Л. Е. Гринина, А. В. Маркова,
А. В. Коротаева. Выпуск 1. (с. 176–225). Москва: Книжный дом «Либроком».
2009.
"Geography." Copyright © 2014
Dictionary.com, LLC. All rights reserved.
Постон
Т., Стюарт И. Теория катастроф и её приложения. Перевод с англ. А.В.
Чернавского. – М.: Мир, 1980. – 544 с.
Хиценко
В.Е. У вопросу формирования экологического мышления
Lovelock, J. E. and Margulis. Atmospheric Homeostasis
by and for the Biosphere: The Gaia Hypothesis’, Tellus 26, 1974, Pp. 2 – 10.
Kirchner J.W. The Gaia hypothesis:
can it be tested? // Reviews of Geophysics, 27, 2 / May 1989. – Pp. 223 – 235.
PN 89RG00256
Nielsen P.N., Ditlevsen P. On the homeostasis and
bistability on a Gaian planet // Planetary and Space Science 57, 2009. Pp. 491
– 497.
Kleidon A. How does the earth system generate and
maintain thermodynamic disequilibrium and what does it imply for the future of
the planet? arXiv:1103.2014v1 [nlin.AO] 10 Mar 2011. - http://doc.wind-watch.org/Kleidon-1103.2014v1.pdf
Kleidon A. Testing
the effect of life on Earth’s functioning: how Gaian is the Earth system? Climatic
Change 52, 2002. Pp. 383 – 389.
Evolution Geography. Geo-Sci 692G, Spring 2010 –
Ковалёв
А.П. Ландшафт сам по себе и для человека / А.П. Ковалёв. - Харьков:
Бурун-книга, 2009. – 927 с.
Князева
Е.Н., Курдюмов С.П.
Жизнь
неживого с точки зрения синергетики. Синергетика. Т.3. М.: МГУ, 2000. С. 39 - 61.
Brioschi M.R. A
niche for subjectivity. Emergence and Process According to S. Alexander and
A.N. Whitehead. - Noema, 4-2 (2013): Ricerche,
pp. 81 – 103.
Cornberg D. Power,
Information and Complexity In the Origin of Life
Фейнман
Р. КЭД - странная теория света и вещества. / Пер. О.Л. Тиходеевой и С.Г.
Тиходеева. - М.: Наука, 1988. - 144 с.
Ковальов О.П. Географічний ландшафт: науковий, естетичний і
феноменологічний аспекти. - Харків: Екограф, 2005. - 388 с.
Хомский Н. Вклад
лингвистики в изучение мышления. Язык и мышление, Aug 7, 2007.
Ковальов О.П. Географічний процес: що стоїть за цим
поняттям? // Український географічний журнал, 1997, №4. – С. 45 – 51.
Хиценко
В.Е. Радикальный конструктивизм постижения социальной самоорганизации. №11
Из дневников Деда Фёдора и М.Ш. (Радикальный конструктивизм), 2008, (izohresto.ru).
Ковальов О. Загальна географія: геогенез та структура
геосередовища. Обговорюється можливість використання поняття генезису
у географії. Йдеться про геогенез як процес формування складної організації
активного середовища як саме геосередовища. Ставиться питання про
можливий вплив ментальних процесів у формуванні наших уявлень про структуру
геосередовища і її зміни. Робиться припущення, що існує поле організації, яке є
суцільним, а організаційні одиниці геосередовища – геоорги або геохолони –
виникають там, де організаційні потоки проявляються найбільш активно і стають
помітними, коли ми намагаємось їх зафіксувати.
Oleksa Kovalyov. General Geography: Geogenesis and
structure of the geomedium. Possibility of
using the “genesis” notion in Geography discusses. The thing is about
geogenesis as the process of formation of active medium complex organization
just as geomedium. The question about possible influence of mental
processes in formation our conceptions about geomedium structure and its change
is put. Supposition is
done, that the field of organization, which is continuous, is, and its organizational units – geoorgs or
geoholons – arise up wherein organizational
stream show up most actively and become noticeable when we try to fix them.
Ключові слова: геогенез, геосередовище, геохолон, геоорг, цілісність,
емердженція.
Keywords: geogenesis, geomedium,
geoholon, geoorg, integrity, emergence.
[1] Хочу звернути увагу тих багатьох, хто вважає себе
географами, не бажаючи рахуватися з тим, що географія не зводиться до вивчення
просторового розподілення окремих гомогенних явищ у просторі земної/денної поверхні. Це веде до руйнації
географії як самостійного наукового напрямку, що вимагає наявності не аспекту,
а вираженої області/об’єкту
дослідження. Наслідком є потік псевдо-географічних «дисертацій» і публікацій,
автори яких не вважають за потрібне вступати у дискусію, розуміючи слабкість
своїх позицій.
[2] Об’єкти – це області середовища, що відрізняються
наявністю більш-менш явного порядку, як ми це сприймаємо.
[3] На рівні креатури ефекти викликаються тільки
розбіжностями, що лежать в основі інформації, а факт розрізнення, за І. Кантом,
– це елементарна ідея. Взаємозв’язок між спостережником і предметом
спостереження обмежує об’єктивність пізнання [Хиценко].
[4] І дійсно, може виявитись так, що наші організаційні
одиниці проявляються тоді, коли ми намагаємось їх виділити, хоча насправді
організаційне поле присутнє всюди, і воно досить мінливе.
[5] Початок розробки проблеми Гейї зазвичай пов’язують з роботами Дж. Лавлока
1972 – 1973 років та роботою Дж. Лавлока і Л. Маргуліс ‘Atmospheric Homeostasis by and for the Biosphere: The Gaia Hypothesis’
[Lovelock, Margulis, 1974].
[6] З цієї точки зору цікавим є питання, чи носить перехід
між атомами різних хімічних елементів революційний характер? Схоже, що так.
[8] До речі, це стосується і географії, її області
дослідження: одна справа – говорити про матеріальні геокомплекси, інша – про
геоорги/геохолони.
[9] Тут варто звернути увагу на цікаво роботу Д.
Корнберга [Cornberg], який акцентує увагу на наступному: «The articulation of the decomposition of energy into
power and information permits a significant correction of Francis Bacon’s
dictum, Knowledge is power, which is one of the conceptual foundations of
modern linear, reductionist science. Knowledge is not power; rather, knowledge
orients power. The difference that life makes is seen as a different way of
using energy, such as solar radiation, that is available to everything on
earth. The difference in use is a consequence of living matter forming within
the constraints of earth’s surface, which is the envelope of life or the
biosphere».
[10] Тут варто звернути увагу на наступний вислів Ричарда
Фейнмана: «Чим більше ви спостерігаєте дивну поведінку Природи, тим складніше
побудувати модель, що пояснює навіть найпростіші явища. І теоретична фізика
відмовилась від цього» [Фейнман, 1988, с. 74]. Тут йдеться про те, що
відображення все більш складних явищ вимагає змін у настройці нашого
понятійно-термінологічного апарату. Отже, розробка теоретичної географії
вимагає суттєвих змін наших уявлень стосовно устрою геосередовища і суті
географії.
[11] На
цьому моменті слід зупинитися більш докладніше. Д. Бом пише: «Теперь если вы
сблизите вместе два водоворота, они начнут модифицировать друг друга, производя
иной шаблон, и рано или поздно, если вы сведете их вместе, сольются в один
водоворот. Поэтому видите - существует внутренне присущее этим шаблонам
взаимодействие, но основной реальностью является ненарушенная целостность
текущего движения. Отдельные сущности - как, например, водовороты - это
относительно постоянные и независимо ведущие себя формы, абстрагированные
разумом из целого в восприятии и мысли» [Бом, 1992: 8]. Геохолони/геоорги також
можна уявляти
собі як вири, що взаємодіють між собою, виникаючи і зникаючи, то розділяючись,
то об’єднуючись.
Немає коментарів:
Дописати коментар