Олекса Ковальов
The word, organization, is a noun and is also a myth. If one looks for an organization one will not find it. What will be found is that there are events, linked together, that transpire within concrete walls and these sequences, their pathways, their timing, are the forms we erroneously make into substances when we talk about an organization.
Weick K.E. (1974). Middle range theories of social systems
Вступ
Люди не люблять змінювати погляди на своє оточення, і географи у цьому плані не є виключенням, хоча саме різноманіття поглядів є рушійною силою розвитку науки, бо стимулює дискусію, наявність якої є свідченням наукової культури. Свого часу була створена стандартна модель так званої географічної оболонки планети, що складалася з літосфери, гідросфери, атмосфери, біосфери та антропосфери, а на локальному рівні в її основу спочатку була покладена ідея географічного комплексу, згодом – геосистеми. І хоча існувало багато такого, що не поміщалося у ці форми опису, вважалося, що вони є достатніми і непорушними, тому всі інші варіанти мали відкидатися. Так звані «світила» науки – сонцесяйні - не бачили (скоріше, не хотіли помічати), що навколишній світ не такий, яким він представлений у написаних ними підручниках, а іншим поглядам у їх головах просто не знаходилося місця. У таких умовах рівень фаховості визначається точністю відтворення усталених уявлень, що веде до їх догматизації. Я кваліфікую це як перебування у ментальній ямі. При цьому не помічати навіть те, що перші три з названих сфер є гомогенними і не повинні входити до області дослідження географії. І хоча географія є одним з найстаріших напрямів науки, досі немає чіткого визначення її області дослідження, що сприяє зловживанням (до географії тягнуть все, що попало, у тому числі медицину, демографію, економіку, політику тощо!). Певну хвилю новизни свого часу привнесла теорія інформації (О.Д. Арманд навіть ввів у 80-х роках минулого століття «інформаційні геосистеми» - некоректний термін), однак її використання обмежувалося відомою формулою К. Шеннона для обчислення різноманіття, а значно важливіші питання виробництва інформації та комунікації між утвореннями різної природи та різних масштабів, завдяки чому саме й виникало та підтримувалося геосередовище, взагалі випало з розгляду з причини його складності та непідготовленості географів до їх розгляду. Є й ще один напрям – «геоінформаційний», який супроводжується навіть журналами «International Journal of Geographica l Information Science» (1997), «Journal of Geographic Information System»[1] та іншими виданнями, у яких автори базуються на якійсь дивній «географічній інформації» (наприклад, [Mark et all, 1999]), але чи існує, наприклад, біологічна, соціальна, хімічна, фізична тощо інформація? Звичайні дані, що використовуються в географічних дослідженнях, назвали географічною інформацією, не вказавши навіть її критерії. Ніякої географічної інформації не існує, є дані, які використовуються для опису, відображення утворень, які ми вважаємо географічними. Не можна погодитись і з так званим «географічним пізнанням» (geographical cognition), обговорюваним цими авторами, бо має йтися про пізнання географічних утворень, а процес пізнання залишається однаковим, незалежно від наукових напрямків.
Не менш складним питанням виявилося становлення єдиного геосередовища (з людством включно) та його переходу в режим відносно сталого функціонування (хоча сталість – це своєрідна стагнація), що відбувається постійно: це рух у так званому процесі незавершеної еволюції (geo-evo-devo). Треба з’ясувати, як при зміні обставин відбувається зміна структури геосередовища на всіх трьох рівнях, які вже давно тісно сплетені, як перспективні у нових умовах утворення починають поширюватись, забезпечуючи безперервність (особливо це важливо для біотизованого та антропізованого рівнів). Це питання стало актуальним у зв’язку з так званою екологічною кризою та змінами клімату, які ми спостерігаємо і які вже суттєво впливають на життєдіяльність суспільства, що вимагає зміни нашого розуміння того, як влаштоване геосередовище і, ще більш важливо, як воно відтворюється у поточному моменті. Тому варто повернутися до обговорення складного питання геопроцесу як складного процесу, його відношення до категорії природних процесів та можливості його опису. І дійсно: що це за процес, де він відбувається та у чому полягає? Географам варто звернути увагу на роботи Р. Розена (наприклад, [Rosen, 1991]), який поставив питання: чи є живий організм машиною? У низці публікацій він показав, що «живі системи не є механізмами». І якщо редукціоністи робили акцент на дослідженні структур, то Р. Розен на перший план поставив функції та намагався створити моделі біологічних процесів на основі саме функцій. Але й геохолони≈геоорги також відзначаються такою властивістю, як живість[2], і тому підлягають обчисленню тільки частково, тому позиція Р. Розена нам близька і важлива.
Э ще один важливий момент, на який варто звернути увагу вже з позиції постмодерну. Як зазначає Дж. Інман, у модерністській точці зору різноманітність була придушена, а послідовність довільно нав’язана, що було пов’язано з вірою у контроль. У постмодерністському погляді різноманітність сприймається і немає прагнення до відкриття єдиної наукової істини, що залишає відкритими двері для спільного створення кількох реальностей. Однією з таких організаційних істин є структурна ієрархія, тема, яка розглядається в системах, і, як і контроль, концепція структурної ієрархії також є атрибутом модернізму та піддається сумніву в рамках постмодернізму [Inman, 2016][3]. Особливо важливо усвідомити це тим, хто є прихильником так званої московської школи ландшафтознавства, основу якої саме й складає жорстка ієрархія (її засновником вважається Л.С. Берг): фації, урочища, місцевості …! Цю нісенітницю повторює багато авторів, у тому числі автори навчального посібника «Ландшафтознавство: теорія і практика», які пишуть і про «ландшафтні карти», хоча вони не існують (всім відомо, що «ландшафт» (пейзаж) - це краєвид, загальний вигляд певної місцевості, а місцевості мають різну протяжність), можна зробити фотознімок чи малюнок, хоча вони відображатимуть не ландшафт, а структуру денної (видимої) поверхні з певного ракурсу. Посилаючись на А.Г. Ісаченка, ці автори наводять абсолютно дику схему ієрархії ПТК [Міллер, Петлін, Мельник, 2002: 17]. Необґрунтованість цих поглядів була чітко показана в моїй роботі [Ковалёв, 2009][4] та у низці більш ранніх публікацій.
Природний процес - геопроцес.
Once we recognize that the world is tangled and not limited to isolated, linear and ordered processes, we recognize by implication that it is infinitely complex, and moreover, that our ability to understand it really is very small compared with the complexity that surrounds us.
Tor Hernes. Understanding Organization as Process, 2008
У короткому вступі до питання природного процесу Ф. Саутгейта читаємо: Природні процеси лежать в основі відновлення дикої природи, але що це таке і чому ми так багато говоримо про них? … Природні процеси - це нескінченна взаємодія, яка формує нашу планету та підтримує життя. Від катастрофічних (лісові пожежі, вулкани, припливні хвилі) до мікроскопічних (утворення мікоризних мереж), безліч природних процесів відбуваються навколо нас щодня. … Деякі ключові природні процеси, наприклад, випас худоби та контроль природних повеней, можуть відбуватися у великих масштабах. Але природні процеси все одно відбуваються на рівні саду. Коли бджола чи метелик пересуваються між квітами вашого куща ожини чи первоцвітів, запилюючи по ходу, це важливий природний процес. Коли черв’яки провітрюють ґрунт на вашій овочевій грядці, це ще один ключовий природний процес. … Верховий торф, рослинність і ґрунти діють як природні губки. Природна рослинність, така як крони лісів, живоплоти та зарості очерету, допомагає уповільнити течію. Природні звивисті річки, повалені дерева та нещільні дамби з деревного сміття також зупиняють воду, що стікає вниз за течією у шкідливих потоках. А річки та струмки, які природним чином пов’язані зі своїми заплавами, допомагають накопичувати величезні площі води та зменшувати ризик затоплення для об’єктів, розташованих нижче за течією [Southgate, 2024]. Цікава позиція, але відразу виникає питання: а людський світ має бути включений до Природи, точніше, до Геосвіту? Ось ще фрагмент статті Ф. Саутгейта: По всій Британії багато природних процесів були перервані, пошкоджені або порушені людиною – через загородження, випрямлення, розширення та поглиблення річок і водних шляхів, випалювання торфовищ, осушення боліт, винищення хижаків, таких як вовк і рись, знищення та збереження видів відповідно до наших бажань, впровадження немісцевих видів, вирубка лісів, заміна широколистяних лісів хвойними насадженнями тощо [Southgate, 2024]. І знову питання: То чи розвивається Людосвіт по тим же законам і принципам, що й дика природа? На мою думку – так!
У статті «Natural Processes» наводиться визначення природних процесів та наведені приклади. Природні процеси: взаємопов’язана мережа,вони утворюють складну мережу, так що практично жоден з них не працює ізольовано від інших.
Приклади природних процесів:
потік енергії та цикли поживних речовин (фотосинтез, харчові мережі, мережі розкладання)
транспортування осаду та формування ґрунту
кругообіг води
механізми відтворення/регенерації
природні негаразди (пожежі, повені, шторми)
правонаступництво
взаємодія рослин/тварин (сприяння, конкуренція, запилення, рослиноїдність і розповсюдження насіння)
клімат і мікроклімат [Natural Processes].
А також: … багато різних природних процесів - від вивітрювання до розкладання - працюють разом у багатьох часових масштабах, утворюючи верхній шар ґрунту. Зміни в одному процесі можуть впливати на інший: зміна клімату може спричинити зміну швидкості вивітрювання корінних порід, що може спричинити зміну форми ландшафту, що може спричинити зміну того, ґрунт накопичується чи змивається [Natural Processes].
Тут ми стикаємось зі складністю (складна мережа), тому треба ставити питання, що це означає, як виділити такі утворення. Згідно з сучасними уявленнями, у складних утвореннях є двонаправлена нероздільність частин і цілого, створеної природою взаємодій, отже, можливості формалізувати[5] її немає і вона не підлягає обчисленню. А це означає, що такі утворення не можна представити як систему у повній мірі. Крім того, складні утворення демонструють властивості, відсутні у їх частин, а це означає, що вони є просто іншими – такими, що не розкладаються на частини.
Ще варіант визначення: Процес, що існує в природі або створений нею (а не за наміром людини) [Natural-process Definition, 2014]. І знову виникає питання стосовно сутності людського: чи є вона природною? Безумовно! Отже, наведене визначення не можна вважати коректним! Але нас цікавить геопроцес як складова природного процесу.
Як географи визначають «геопроцес»? Ч. Чжан, М. Чень, Ж. Лі, Ч. Фан та Х. Лінь пишуть про нього так: Географія досліджує зміни у фізичних структурах і розподілах об'єктів у просторово-часовому світі, які формуються географічним процесом (геопроцесом) [Zhang et all, 2016]. Чудово, а чому тільки у фізичних структурах? І ці зміни є всього тільки його наслідком, зовнішнім проявом, а не самим геопроцесом. Ще питання: а наш світ є просторово-часовим? Чи не є просторово-часові прояви складовою організації? Думаю, що є! У статті «Geographic Process Modeling Based on Geographic Ontology» автори пишуть про дослідження географічних процесів шляхом дослідження географічної інформації [Cao et all, 2018], але ніякої «географічної інформації» не існує, є дані, які дозволяють сформувати певні уявлення про процеси. Автори пропонують онтологічну модель, орієнтовану на процес, яка описує географічне середовище з трьох точок зору, а саме географічних сцен, географічних процесів та географічних елементів, але не дають їх визначень, як і терміна «geographic-operation», хоча наводять приклади (схема на стор. 787). Ці три аспекти поєднуються, щоб представити динамічні зміни географічних явищ (рис. 1, опис у цитованій статті). Все це треба враховувати: ми маємо справу з абстракціями, які важко визначати!
Рис. 1. Відношення між географічним процесом, географічними сценами та географічними елементами [Cao et all, 2018: 786].
Отже, геопроцес проявляється у вигляді подій, пов’язаних зі змінами геосередовища за участю абіоти, біоти та антропоти, що мають місце у всьому спектрі масштабів. Можна припустити, що і геосередовище, і геопроцес є прикладами так званих гіпероб’єктів Т. Мортона, а поняття «гіпероб’єкт» описує глобальне явище, яке має тотальний вплив на світ/буття, проте не може бути чуттєво сприйнятим у своїй цілісності [Мортон, 2020]. «Зміст поняття розкривається у його п’яти есенціальних ознаках: в’язкості, розплавленості, нелокальності, фазовості та інтероб’єктивності:
В’язкий. Гіпероб’єкт підкорює кожного, кого торкається, унеможливлюючи іронічне дистанціювання - чим більше суб’єкт роздумує про гіпероб’єкт, тим більше він усвідомлює невпинність процесів гіпероб’єкта та власну залученість у цих процесах.
Розплавлений. Масштаб гіпероб’єкту демонструє нефіксованість та непостійність просторово-часової структури: розплавлений, гіпероб’єкт протистоїть образу твердого тіла, чітко протяжного у просторі й часі.
Нелокальний. Гіпероб’єкт настільки щільно й різноманітно розподілений у просторі (він присутній і діє у кількох місцях одночасно), що не може повноцінно маніфестувати себе у конкретному просторовому виявленні, адже системно завжди є чимось більшим, ніж це виявлення.
Фазовий. Гіпероб’єкт існує у багатомірному фазовому просторі. У тривимірному ж просторі людського сприйняття гіпероб’єкт лишається непоміченим: здається, наче явища гіпероб’єкту слідують один за одним подібно порам року, але насправді вони вже паралельно розкриваються та оприявлюють себе в інший спосіб та в іншому місці.
Інтероб’єктивний. Гіпероб’єкт сформований у взаємодії багатьох об’єктів та оприявлює себе тільки опосередковано. Наприклад, глобальне потепління є результатом взаємодії енергії Сонця, горючих копалин та карбону діоксиду. Однак, глобальне потепління оприявлює себе тільки у вимірах температурних змін, змін рівня моря, об’ємів викидів, які створюють ілюзію того, що зміна клімату є радше науковою моделлю, а не дійсним процесом, що передує об’єктивним вимірюванням фіксованих проявів» [Мортон, 2020]. Це важливо, але стосовно не-локальності: тут варто говорити не про присутність у кількох місцях одночасно, а про його повсюдність, коли місця прояву не є вираженими: події не концентровані, вони розмазані, причому можуть виглядати по-різному з різних ракурсів.
Так, це доволі цікаво, хоча, думаю, варто говорити не про гіпероб’єкти, а про гіперсуб’єкти, з якими треба вступати у комунікацію та домовлятися, бо ми – люди та їх спільноти – є їх частинами, що рухаються у єдиному потоці. Але нас цікавить не його прояв, а ті «механізми», які у ньому діють. Так, геопроцес - це один з варіантів природного процесу – найбільш складний, бо він об’єднує у собі велику кількість різноманітних процесів. Але чи можна його спостерігати, якимсь чином вимірювати, визначати мету? На це питання відповісти доволі складно. Виходячи з поглядів Т. Мортона, ні! Ось приклад: явище селю … сам селевий потік (селевий процес) можна спостерігати і навіть вимірювати, але селетвірний процес, який складається з багатьох процесів, що протікають у різних масштабах у селетвірному басейні, спостерігати неможливо, ми можемо фіксувати тільки подію, пов’язану з початком руху маси гірської породи (наприклад, встановивши камери спостереження чи завдяки дронам), що є його наслідком. Це приклад локального процесу, але у випадку геопроцесу ми маємо справу з процесом, що охоплює всі масштабні рівні геосередовища, весь спектр масштабів тривалостей і протяжностей як внутрішніх характеристик процесів (вони є внутрішніми, бо інтегровані у єдину організацію процесів), тому принципово важливим питанням є їх зрощення у цілісність – геопроцес, за чим не можна спостерігати. Отже, важливим моментом є його неспостережність (non-observability), а це означає, що він є абстракцією, образом. Що це означає? Абстрагування - це процес спрощення складних ідей або об’єктів шляхом зосередження уваги на їхніх основних рисах. Це передбачає створення ментальної моделі чогось шляхом видалення несуттєвих деталей і зосередження на найважливішому [Marie On Heart, 2023]. І далі - Скажімо, ми думаємо про пляжі, а не про піщинки, Тоді абстракція - це концепція або зображення чогось, яке видаляє непотрібні деталі, зосереджуючи увагу на найважливіших аспектах. Це спрощена версія чогось складного, що полегшує розуміння та роботу [Marie On Heart, 2023]. Стосовно пляжу і піщинок – можна додати, наприклад таке: ми думаємо про водний потік, а не про молекули води, про сніжинки, а не кристали льоду, сніговий покрив, а не сніжинки ... але щоб зрозуміти появу пляжів, треба перейти до взаємодії піщинок з водними хвилями та між собою, щоб з’ясувати, як рухається водний потік (як і інші потоки), треба проникнути на рівень молекулярної взаємодії між молекулами води між собою та ґрунтовим ложем і повітрям (на границях середовищ), і т. д.
Природні процеси утворюють складну мережу, так що практично жоден із них не працює ізольовано від інших. Як зауважує Т. Хернес, ми знаємо, як різні нитки взаємодіють і впливають одна на одну. У часі та просторі нитки з’єднуються з іншими нитками й утворюють разом щось, контури якого ми можемо відчути, але не весь вміст. Така заплутана маса може бути тим, що ми бачимо як організацію, знаючи, що вона постійно модифікується та відтворюється. Заплутані процеси неможливо скасувати, а їх складність не піддається аналізу. Вони стають тим, що Латур (1999a) називає «чорними ящиками» або тим, що Уайтхед ([1929]1978) називав «складними одиницями». Тим не менш, ми можемо стежити за окремими нитками на певній їх довжині, що дає певне розуміння того, як вони розвиваються та з’єднуються. Організація передбачає спроби створити значущий і передбачуваний порядок із заплутаного світу. Це передбачає об’єднання ниток заплутаного цілого відповідно до певної узгодженої моделі очікувань [Hernes, 2008]. Він же вказує на те, що àктори не є фіксованими сутностями, оскільки світ навколо àктора мінливий і не піддається спробам фіксації, те, що àктор «є» в один момент часу, не те саме, що цей àктор «є» в інший момент часу. Вони можуть виглядати більш-менш стабільними протягом часу, поки ми їх вивчаємо, але справа не в тому, щоб розглядати їх як фіксовані сутності [Hernes, 2008]. І ще важливо: Причина привабливості до слова «заплутаний» полягає в тому, що воно передає образи, які ілюструють те, як процеси можуть бути як розрізненими, так і нерозрізненими, як вони більш пов’язані в одних аспектах і менш в інших. Це також опис того, як форма тимчасово сформована, але в той же час вона не сформована, тому що заплутана маса може постійно рухатися, щоб стати чимось іншим [Hernes, 2008]. Тоді ми можемо сказати, що організація (не як сутність, а як процес) – це перехід від багатьох можливих варіантів до вибраного варіанта структури та функціонування шляхом з’єднання окремих процесів-струменів, дій через встановлення комунікації, це спосіб приборкання невизначеності: геопроцес – це безперервний вибір. Маємо рух від хаотичного до все більш упорядкованого, внутрішньо корельованого. Можна припустити, що мають діяти певні каталізатори організації.
Варто звернути увагу на позицію Т. Хернеса, що атомістичний погляд Уайтхеда впроваджує погляд, згідно з яким одна форма організації виникає серед кількох можливих форм. Форма, яка виникає, є фактичною формою, що є як однією з багатьох можливостей. Фактична форма організації складається з наборів взаємопов’язаних абстракцій, які надають значення суб’єктам як у системі, так і поза нею. Багато в чому це форма, яка «є», це похідна від можливостей попередніх форм. У той же час фактична форма представляє потенціал для можливих майбутніх реальних форм. Потенційність забезпечує низку факторів – у межах досяжності àкторів і поза ним – і містить потенціал для спричинення непередбачуваних наслідків [Hernes, 2008]. Так, наприклад, багато різних природних процесів працюють разом у багатьох масштабах, утворюючи родючий ґрунт. Зміни в одному процесі можуть впливати на інший: зміна клімату може спричинити зміну швидкості вивітрювання корінних порід, що може спричинити зміну режиму ґрунту: накопичення може перейти до змивання і навпаки.
Оскільки природні процеси взаємозв’язані, порушення одного процесу може мати несподівані наслідки для інших процесів і може зрештою змінити структуру рослинності або навіть призвести до перетворення однієї природної спільноти в іншу. Так, кожне природне співтовариство відіграє різну роль у навколишньому середовищі (зокрема, функціонує як середовище існування для різних тварин), втрата будь-якого природного співтовариства означає певну втрату функції [Hernes, 2008]. І тут варто звернутися до ідеї Р. Розена про те, що «живі системи не є механізмами», і що редукціонізм не працює в біології, бо ігнорує складність організмів [Rosen, 1991]. В роботі «Life Itself» він писав, що природна система N є механізмом тоді і тільки тоді, коли всі її моделі можна моделювати, і що природна система N є машиною тоді і тільки тоді, коли вона є механізмом, так що принаймні одна з її моделей вже є математичною машиною [Rosen, 1991]. Більше того, він стверджував, що відмова від механістичної та редукціоністської парадигми не означає відмову від науки. Він запропонував альтернативну наукову парадигму, яка враховує реляційний вплив організації в природних утвореннях та базується на організованій матерії. Центральним у роботі Розена є ідея «складної системи»[6] - такої яку неможливо повністю зрозуміти, зводячи її до її частин. У цьому сенсі складність відноситься до причинно-наслідкового впливу організації на утворення в цілому. Оскільки як атом, так і організм можна вважати такими, що відповідають цьому опису, Р. Розен стверджував, що складна організація є загальною рисою не лише живих організмів, але й всього Всесвіту. Як відмічає Ф. Лорегіан, цей результат, який розуміється як твердження про те, що подібні до життя механізми не підлягають обчисленню, можна сформулювати як відсутність еквівалентності між категоріями «статичних»/аналітичних елементів та «змінних»/синтетичних елементів, а властивість системи бути синтетичною, що розуміється як склеювання «сімейств змінних» analytica, має означати, що останній клас об’єктів не зберігає достатньо інформації для опису зазначеної мінливості [Loregian, 2021]. Отже, синтетичні утворення не піддаються аналітиці, але саме такими є географічно-організовані утворення, у тому числі глобальний геохолон≈геоорг – єдина геосфера планети!
Географія стає наукою, що вивчає складні гетерогенні синтетичні≈синергетичні утворення, що проявляються на багатьох масштабних рівнях![7]
Але як, у такому разі бути? Чи можна вивчати такі складні утворення? Т. Картер пише, що фахівці зі складності стикаються з класичною проблемою: як ми можемо сказати, що система, яку ми розглядаємо, насправді є складною системою? (тобто чи варто нам взагалі вивчати цю систему? На практиці ми будемо вивчати системи, які нас цікавлять з будь-яких причин, тому проблема, визначена вище, як правило, не є справжньою проблемою [Carter, 2014]. Слід відзначити, що треба відрізняти складні утворення від складених. Другі розкладаються на частини, а перші – ні. Наприклад, так звані географічні комплекси, опис яких заповнював сторінки публікацій географів протягом кількох десятиліть, є складеними об’єктами, тому й описувалися вони по окремих компонентах. Системний підхід вимагав іншого – встановлення зв’язків між компонентами, що виявлялося з трудом. Але ось питання: чи все може бути представлене як система? Може проблема складності полягає саме у цьому? Якщо ми не можемо щось представити як систему, то це щось є складним, бо система є всього тільки способом представлення чогось, його моделлю! Представити щось як систему означає здійснити редукцію цього щось.
У статті «Composing Models of Geographic Physical Processes» Б. Хофер і А.У. Франк пишуть, що процеси - це послідовності подій, які пов’язані механізмом; вони ведуть до впізнаваного зразка [11, 28]. Механізм може бути ініційований різними видами сил, такими як фізичні, соціальні чи політичні сили [11]. Географічні або просторові процеси - це процеси, які формують розподіл елементів у просторі; вони створюють просторові структури. Географічні процеси можуть бути соціальними або фізичними процесами, які є двома онтологічно різними групами процесів [10][8] [Hofer, Frank, 2009]. Це не може не дивувати. Визначення процесів виглядає дуже добре: сприйняття веде до формування патерну руху у людській свідомості, але це наше сприйняття того, що ми вважаємо процесом. Що стосується «механізму», він формується під час розвитку процесу, а не є заздалегідь заданим з самого початку. Але найбільше дивує вислів «географічні або просторові процеси»: знову ми бачимо редукцію географії до просторового аспекту, звичайного розподілу чогось у просторі, причому навіть за рахунок часу – процеси не бувають тільки просторовими! Не менш дивно виглядає і онтологічне розділення процесів на фізичні та соціальні, наче соціальні процеси не потребують витрат матеріальних ресурсів! Так звані «фізичні процеси» - це Світ очами фізика, один зі способів його відображення – фізичний [Ковальов, 2001][9]. У Природі такого немає, бо це – його спрощена – фізична – модель, яка, до речі, ігнорує комунікацію. Ні, всі процеси повинні мати єдину основу, якою, на мою думку, є комунікація між діючими àкторами, при цьому «фізичними» варто вважати всі процеси, які можуть бути представлені саме як фізичні – «фізичне відображення - найпростіший вид відображення, в процесі якого відтворюються лише початкові форми руху матерії фізичного і хімічного світів» [Види відображень і психічне відображення, 2019-2022]. Отже, це просто форма відображення, яка базується на фізичних уявленнях. Який висновок? Він наступний:
геопроцес – це процес синтезування процесів і структур різного походження у єдиний процес географічної організації середовища шляхом встановлення комунікації між ними. Способом синтезування виступає комунікація, вона є своєрідним клеєм! Це стосується і поєднання різних рівнів ієрархії: в цілому маємо так звану самозбірку у всіх масштабах (Self-Assembly at All Scales)[10], а поєднання всіх рівнів ієрархії називається панархією. Саме на цьому географи мають робити акцент у своїх дослідженнях – на пошуку способів комунікації.
Організацію підстилає комунікація
Not everything that can be counted counts, and not everything that counts can be counted
William Bruce Cameron
Історія дослідження питання ролі комунікації у виникненні організації наведена в роботі [Putnam, Nicotera, McPhee, 2008], а весь збірник присвячений так званій комунікативній конструкції (communicative constitution СС). Посилаючись на Дж.Д. Джонсона (J.D. Johnson, 1992), вони наводять п’ять основних вимірів конструкції організаційної комунікаційної структури визначається: відносини, сутності, контексти, конфігурація та часова стабільність.
В лекції «The Communication Process Model of Organization» Дж. Інман пише, що у його статті досліджується не лише нова організаційна парадигма, заснована на метафізиці процесу, але й сутність організації, незалежно від того, як її позначають, і цією сутністю є процес і мережа комунікацій. Незалежно від того, чи називали ми як люди організацію раціональною, природною, відкритою чи будь-яким іншим ярликом, організації завжди були процесом і мережами спілкування. Різноманітні моделі та метафори організацій - це просто організаційний менталітет. Він також вказує на точку зору К. Вейка, К. Саткліффа та Д. Обстфельда, які говорять про концепцію становлення як організацію (Weick, Sutcliffe, Obstfeld, 2005), та робить висновок, що в основі процесу організації або становлення лежить комунікація [Inman, 2016]. Такої ж думки дотримуються Тейлор і Ван Евері: організація як мережа комунікації [Taylor, Van Every, 2000]. Звісно, важко уявити, як виглядає організація як комунікаційний процес, але це саме так: організація базується на взаємовідносинах всіх учасників процесу, завдяки чому формуються так звані причинно-наслідкові петлі. Вейк описав організацію «. . . як процес збирання «постійних взаємозалежних дій у розумні послідовності, які генерують розумні результати». Чарнявська продовжила: «Результатом організації є взаємопов’язані цикли, які можна представити як причинно-наслідкові петлі, а не як лінійний ланцюг причин і наслідків [Inman, 2016].
Дж. Інман також стверджує, що процес є рекурсивним, бо те, що ми робимо і як ми це робимо, відображається на картах, які є текстами, що забезпечують структуру, яка постійно розвивається на основі локальних розмов всередині організації. Процес і структура розвиваються разом. Вони рефлексивні, тому що в процесі огляду назад на карти ці карти змінюються. організаційна карта надзвичайно динамічна. Оскільки він описує інтерактивні події, а не не-інтерактивну топографію, його оновлення ніколи не припиняється. Hernes (2010) пояснює, що «... організаційні явища розглядаються не як сутності, а як дії процесів, в яких àктори роблять вибір в інтерактивному режимі; у неминуче місцевих умовах, спираючись на ширші правила та ресурси» (с. 163). Хернес далі пояснює, що організацію не розглядають як існуючу обмежену систему, всередині якої відбуваються дії та яка змінює її для того, щоб з’явилися нові моделі чи дії. Натомість організація - це робота (Czarniawska, 1997) із нав’язування деякого відчуття стабілізації світу, що рухається (с. 163). Хоча організація не має визначених кордонів, поступово розчиняючись у довкіллі або переходячи в іншу, тим не менше вона є локальною і базується на взаємодії àкторів (актантів) [Inman, 2016]. Це дуже важливий момент. Як я неодноразово помічав, будь-яку взаємодію треба розглядати як комунікацію, і навпаки. Комунікація закінчується там, де взаємодія є взаємно-однозначною, тобто коли про виробництво інформації не йдеться: та чи існують такі випадки? Так, це ідеальні фізичні моделі. Що стосується взаємодії, àктори мають певну свободу вибору, і можна припустити, що вибір відбувається на користь дій тих учасників, з якими комунікація є найбільш комплементарною, що посилює ефект їх спільної дії. Тут і слід шукати корінь самоорганізації. Цікаво, що, розглядаючи питання співвідношення між організацією та комунікацією, пишуть, що комунікація та організація самі по собі не є еквівалентними поняттями, але вони є взаємоконститутивними [Putnam, Nicotera, McPhee, 2008]. З цим не можна погодитись, бо комунікація всюдисуща, але не у всіх випадках виникають виражені організаційні форми.
Дж. Інман розглянув питання організації як повторення та новизни. Він пише, що оскільки ми говоримо про процес, а не про сутності, повторення – це те, що підтримує організацію. Організація створюється шляхом повторного введення в дію якогось існуючого порядку. Все вірно, тільки порядок є зовнішнім проявом організації. Порядок можна виміряти, бо це певна регулярність прояву чогось, він є відібраною якістю. Новизна – це те, що отримує сенс при зміні ситуації, коли вона з потенційної виходить на перший план, бо забезпечує виживання організації у мінливих умовах. З цієї причини організацію неможливо спроектувати чи передбачити: вона виникає як приборкання невизначеності – з багатьох можливих варіантів, що й робить її емерджентною [Inman, 2016]. Отже, за Дж. Інманом, організація створюється шляхом повторного введення в дію якогось існуючого порядку, але це означає, що організація формується внаслідок вироблення певних обмежень, тобто самообмеження, а самоорганізація - це, в першу чергу, самообмеження, яке виникає внаслідок виробництва інформації. Саме тому організація є складовою більш широкого процесу – руху середовища, як несхожі одна на іншу галактики формуються як частини єдиного Вселенського процесу. Геопроцес також є складовою Вселенського процесу, що протікає в особливих умовах нашої планети, і завдяки цим особливим умовам (вищого рівню різноманіття, що включає біоту й антропоту) саме він є областю найбільш активного виробництва інформації.
Н. Луман розробив теорію соціальних систем як яскравий приклад комунікації - складової організаційного мислення (communication as constitutive of organization - CCO) [Luhmann, 1995]. Але, як вже неодноразово було показано мною, комунікація є основою, що забезпечує формування організації на будь-якому рівні – абіотичному, біотизованому чи антропізованому, бо будь-яку взаємодію, яка супроводжується виробництвом інформації, варто вважати комунікацією. Можна зробити висновок, що комунікація формує серед комунікантів (взаємодіючих сторін) максимально близьку орієнтацію векторів їх дії, здійснює їх координацію, наявність якої є свідченням організації як такої.
Геопроцес як інтегратор географічного середовища та генератор інформації
If this is so, then organisms possess noncomputable, unformalizable models. Such systems are what I call complex. The world of these systems is much larger and more generic than the simple world we inherit from reductionism.
Robert Rosen. Essays on life itself
«Географічне середовище» - те, що важко собі уявити, бо це не те, що можна охопити єдиним поглядом, не те. до чого можна доторкнутися ч відчути … У роботі Ф. Хуан, Х. Лін і Б. Чен воно визначається як поєднання природного та культурного середовища, в якому люди виживають [Huang, Lin, Chen, 2009], що вказує на розділення авторами природного та культурного феноменів. З цим не можна погодитись, бо Людосвіт є невід’ємною складовою геосередовища в цілому. Крім того треба обговорити питання культури, чи є цей феномен виключно людським. Я так не думаю: нічого не виникає на пустому місці, все має певні коріння у Природі: там, де є мова у будь-якому її прояві, там є й культура. Пов’язувати ж феномен культури тільки з людством є проявом антропоцентризму!
В іншій роботі Х. Ліна, М. Чена з співавторами автори обговорюють питання так званих віртуальних географічних середовищ (VGEs) [Lin, Chen, Lu et al., 2013], однак вони не дають визначення географічного середовища, що ускладнює розуміння того, що саме моделюється. Посилаючись на роботу [Mark et al., 1999], вони пишуть, що існує три основних етапи географічного розуміння (дещо дивне висловлювання!). Перший етап – отримання географічної інформації; другий полягає у вивченні геооб’єктів (наприклад, їх форм і розподілу) та їхніх взаємозв’язків з використанням інформації про топологічні, геометричні чи географічні властивості; і для подальшого вивчення передових географічних законів третій етап полягає в аналізі динамічних географічних явищ і процесів. Але як можна писати про географічну інформацію, не визначивши, яка вона: це яка інформація? Інформація не може бути географічною, біологічною, соціологічною, економічною, хімічною …, мова йде про інформацію, яка продукується абіотою, біотою, антропотою, геотою з тих сигналів, які вони приймають … А також: чи є отримання інформації розумінням? Не думаю. Другий етап – вивчення геооб’єктів: знову – які вони, яке їх загальне визначення, як і те, які властивості слід вважати географічними? Третій етап: а чи існують саме географічні закони? Сумніваюсь.
У геосередовищі є багато такого, що може бути виміряне та кількісно оцінене, але головним питанням є те, як в зоні передового фронту геопроцесу окремі процеси формують ансамбль шляхом збірки, який ми іменуємо геопроцесом. Водночас формується історія Геосвіту, бо геохолони≈геоорги є значною мірою їх історія. Нагадаю, що цей процес є гетерогенним і охоплює множину розподілених утворень, а гетерогенна інтеграція веде до інтеграції окремих компонентів у збірку вищого рівня, яка в сукупності забезпечує розширену функціональність, покращені робочі характеристики, певну їх синхронізацію і, головне, виникнення нових можливостей (розширення простору можливостей та зміну його структури). Варто додати, що через притаманну неоднорідність і складність гетерогенних утворень протікання інтеграції завжди стикається з різноманітними проблемами в тому плані, що існує багато потенційних варіантів просування. Для того, щоб це відбулося, треба виявити напрям наступного кроку, поширити сигнал та здійснити комунікацію між різними складовими. Як це відбувається?
І тут варто розуміти, що найскладнішим у формуванні геопроцесу є те, що відбувається на його передньому фронті просування у майбутнє, тобто його безперервне протікання у поточному моменті (зараз). Саме це є найбільшою проблемою – виявлення варіантів просування з одночасним прагненням до сталого функціонування! Отже, будемо розглядати геопроцес як процес зв’язування, інтеграції численних процесів різної природи та масштабів у єдиний процес, що формується на основі комплементарності, якщо під нею розуміти те, що діє як доповнення або утворює доповнення, коли, відрізняючись, складові формують добре поєднання, демонструючи емерджентність як прояв нової сутності (прикладами можуть бути поділ на океани та континенти, річкові долини та вододільні масиви, у лісостеповій зоні – ліси та степи ...). Нова сутність є свідченням досягнення синергізму - ефекту посилення взаємодії двох або більше діючих сторін, завдяки чому сума дій кожної зі сторін суттєво перевищується, що веде до прояву емерджентності – прояву цієї нової сутності.
Передовий фронт геопроцесу – це головний геофронт планети, на якому відбувається становлення адаптивної взаємодії (комунікації) між учасниками процесу, тобто становлення організації, а організація - це ні що інше, як комунікативна мережа, що координує дію різних àкторів, зводячи їх у єдність. Це можна представити за допомогою рисунку 2.
Рис. 2. Спрощене представлення глобального геофронту у вигляді сплутаного клубка – пошук «спільної мови».
Саме тому на перший план виходить комунікація, яка виконує функцію клеї, і саме вона відповідає за виробництво інформації. І тут варто згадати так звану «випереджувальну парадигму»[11] (anticipatory paradigm) Р. Розена, згідно з якою реактивні системи формують свій стан під впливом факторів у кожний даний момент, а випереджувальні системи (anticipatory systems) формують моделі себе і середовища у майбутньому, впливаючи таким чином на середовище[12]. Йдеться про таке собі «передбачення». Звісно, такого у до-людській природі немає, але є інше: в структурі утворень, поруч з такими, що відповідають поточному моменту, присутні залишки як минулих станів, так і варіанти, які, при певних змінах обстановки, можуть стати у пригоді у майбутньому - перспективні. І тільки з появою людини з’являються варіанти прогнозування та планування – своєрідне виробництво інформації наперед з метою зменшення ризиків. Розглянемо інформацію більш докладно.
Інформація
Information is a very general concept. We all know what information means, yet its formal definition eludes us.
Arieh Ben-Naim. Information, Entropy, Life, and the Universe
За останні два століття серед науковців сформувалося бачення, що все буття в світі можна звести до фізичних властивостей і, відповідно, фізика має сприйматися як взірець наукового світогляду та методології дослідження. Це так званий фізикалізм, прибічники якого вважають, що саме мова фізики є універсальною мовою науки, а тому будь-яке знання може бути зведене до фізичних об'єктів (Р. Карнап, 1930-й рік). «…фізикалізм є моністичною позицією, яка - на відміну від дуалістичної, плюралістичної та ідеалістичної позицій - передбачає лише одну фундаментальну субстанцію» [Фізикалізм, 2024]. Фундаментальним поняттям є дія - функціонал із розмірністю [енергія]×[час] (Дж·с), що відповідає розмірності моменту кількості руху. У фізиці принцип дії визначає природу руху, з якої може бути визначена траєкторія фізичної системи, це будь-який процес, який впливає на фізичну систему (фізичні дії можуть бути механічними, тепловими, електричними тощо). Такий погляд виключає розгляд природних утворень як суб’єктів, які мають властивість здійснювати вибір шляхом виробництва інформації, що визначає характер і напрям їх руху та мету їх дій, як і так звану історичність (історичний вимір) – послідовність етапів становлення та прояву життєвості. При цьому така фізична сутність, як енергія (спроможність здійснювати роботу), відходить на другий план і стає тільки потенціалом, що забезпечує можливість руху і за який, як за ресурс, треба боротися (без конкуренції не обійтися!), а провідними моментами виступають організація, яка визначає спосіб використання/утилізації цієї енергії, та інформаційна машина (виробництво інформації), що здійснює складну роботу з визначення напрямку та режиму руху в умовах невизначеності (складного середовища). Цікаво, що Б. Чарнявська акцентувала увагу на вивченні мереж дій, а не організацій як об’єктів дослідження, що потребує перевертання часової перспективи [Czarniawska, 2004][13]. Дія мережевої структури направлена на формування стратегічних альянсів і співпраці з оточенням. Варто відзначити, що обидва поняття – організація та інформація – на сьогодні не мають чітких однозначних визначень. Так як розуміти інформацію?
Первісне латинське informatio утворене від informo, з первинним значенням «надавати вид, форму, формувати, створювати, утворювати» та із вторинними – «навчати, виховувати», «будувати, складати», а також «уявляти, мислити» [Інформація, 2013]. В роботі Ч. Укачоке інформація визначається як нематеріальна річ, яку можна передавати від однієї фізичної сутності до іншої, складається з вмісту та може мати фізичний вплив на одержувача [Ukachoke, 2023]. Це виглядає доволі дивно, бо як дещо нематеріальне може мати фізичний вплив. Але він зауважує, що оскільки інформація є річчю (нематеріальною) і річ завжди складається з чогось (інакше вона була б нічим), інформація завжди складається з чогось, що ця теорія називає змістом. І далі він уточнює: Інформація – це нематеріальна річ, яка може передаватись від однієї фізичної особи до іншої, складається з вмісту та може фізично впливати на одержувача [Ukachoke, 2023]. Це дивно! Проблемним виглядає і наступне твердження: Оскільки інформацію можна передавати між фізичними об’єктами, вона повинна існувати в одній фізичній сутності до передачі та в іншій після неї, отже, вона завжди повинна існувати або бути втіленою в якійсь фізичній сутності …, яку будемо називати носієм інформації або, скорочено, носієм (наприклад, носіями інформації є звук мови, електронні носії, друковані тексти, електромагнітні хвилі, електричні сигнали в дротовому Інтернет-з’єднанні, світлові хвилі в волоконно-оптичному кабелі та радіохвилі в бездротових підключеннях до Інтернету. Нарешті, маємо остаточний варіант: інформація є зразком (патерном) її носія [Ukachoke, 2023]. Ось тут ми і маємо проблему (і розбіжність мого бачення та бачення Ч. Укачоке). Він розглядає обмін інформацією між об’єктами як фізичними сутностями, вказуючи, що інформація – це зразок (патерн) об’єкта як джерела, в той час, як я розглядаю реципієнта як суб’єкта, який отримує не інформацію, а сигнали, дані, повідомлення (середовище передачі не має значення), що дозволяють сформувати (це і є обробка сигналів, даних …) те, що Ч. Укачоке називає зразком (патерном), тільки не носія, а джерела (сигналів, даних …). Отже, у Ч. Укачоке об’єкт пасивний, у мене це активний суб’єкт, який сам формує образ (патерн) джерела на основі отриманих сигналів, даних. Інформація не передається (передаються сигнали, повідомлення, дані …), вона породжується, виробляється суб’єктом-реципієнтом, що і дозволяє йому сформувати на її основі відповідну лінію поведінки (шляхом оцінки ситуації як відношення між суб’єктом та обставинами, які присутні у вигляді образа, моделі, патерна). У такому варіанті суб’єкт-реципієнт (будь-яке утворення) бачиться як àктор, агент, що має певний рівень когнітивності та особливості сприйняття, які не можна звести до фізичної сутності. Різні природні утворення формують різні образи/відображення, знаходячись в одному полі сигналів, але саме це визначає характер їх подальшого руху.
Як з цієї точки зору виглядає відома концепція інформації К. Шеннона? А. Бен-Наїм пише: Припустимо, що ми маємо набір можливих подій, імовірності настання яких дорівнюють p1, p2, …, pn.
Ці ймовірності відомі, але це все, що ми знаємо про те, яка подія відбудеться. Чи можемо ми визначити, скільки «вибору» бере участь у виборі події або наскільки ми невпевнені в результаті? [Ben-Naim, 2022].
Чудово! Припустимо, що ми знаємо набір можливих подій з їх ймовірностями! А якщо не знаємо? У тому й проблема, що якщо ми знаємо, то настання тієї чи іншої події не буде для нас інформацією, бо інформація – це те, чого ми не очікували, і те, що сталося, примушує нас змінитися! Отже, виникає питання: чи має теорія відношення К. Шеннона до інформації?
Інформація та ентропія
«Ентропія» з грецької означає «трансформація», вона розглядається як міра розсіювання енергії та як міра невизначеності та є показником тенденції взаємодіючих компонентів у системі ставати менш корельованими або більш асиметричними з часом, що призводить до збільшення кількості варіантів на виході. А. Бен-Наїм дає огляд визначень ентропії різними авторами, і як визнають всі, ентропія є функцією стану термодинамічної системи [Ben-Naim, 2022], але більш доступно у фільмі «Що таке ентропія?» [Що таке ентропія, VERITASIUM, 2024]. Для нас це важливо розуміти, бо просування вперед вимагає значних витрат енергії на роботу інформаційної машини, що здійснює відбір якогось варіанта з багатьох можливих, далі формується структура, яка зменшує витрати енергії згідно з принципом найменшої дії Гамільтона. Тому певна кількість ентропії має постійно бути присутня у «тілах» природних утворень, концентруючись, в першу чергу, на передньому фронті просування, бо постійно має відбуватися пошук оптимального стану, який, однак, ніколи не досягається. У зв’язку з цим варто звернути увагу на роботу В. Шарма та А. Анніли «Natural process – Natural selection». Як вважають автори, швидкість виробництва ентропії різними механізмами є критерієм придатності природного відбору, а пошук більш імовірних станів призводить до організації матерії у функціональних ієрархіях. Формула ентропії дозволяє розпізнавати різні шляхи руху системи до більш імовірних станів [Sharma, Annila, 2007]. Вони зазначають, що система буде рухатись, якщо є механізми потоків матерії через хімічні реакції від сполук до сполук. Отже, мають бути потоки матерії, яких у геосередовищі не бракує. Нас цікавить питання здійснення вибору геосередовищем, яке має стати одним з головних для географів нашого часу, бо це змінює загальний напрям його руху. Тривалий час це відбувалося, в першу чергу, завдяки біоті, у наш час на передовому фронті знаходиться людська діяльність. Саме в людському суспільстві різко зросла щільність комунікації, але людям ще доведеться відновити комунікацію з Природою, щоб сформувати на планеті людино-природну органіку.
Інформаційна машина та різноманіття
History has not reached a stagnant end, nor is it triumphantly marching towards the radiant future. It is being catapulted into an unknown adventure.
Edgar Morin
У чому сенс «інформаційної машини»? Вона виробляє нове – те, що є потенційно можливим, але його ще не було, а його поява є несподіваною для нас, бо наша модель ситуації не враховує такого варіанту (наприклад, відсутній досвід). Йдеться про емердженцію - прояв нового, хоча багато хто вважає цей феномен проблемним. Як пише Е. Вінтіадіс, якби нам довелося дати визначення емерджентності, ми могли б сказати, що властивість є емерджентною, якщо це нова властивість системи чи сутності, яка виникає, коли ця система чи сутність досягла певного рівня складності, і що, навіть якщо вона існує лише настільки, наскільки існує система чи сутність, воно відрізняється від властивостей частин системи, з яких воно виникає. Однак, як стане очевидним, все не так просто, оскільки «виникнення» - це термін, який по-різному використовується як у науці, так і у філософії, і як його визначити - питання саме по собі [Vintiadis, 2007]. Вона зазначає, що автор терміну Г.Х. Льюїс у 1875-му роботі «Проблемах життя та розуму», провів різницю між емерджентним і результатним ефектами. Наслідки є результатними, якщо їх можна обчислити шляхом простого додавання або віднімання причин, що діють разом, як і вага об’єкта, коли можна обчислити його вагу, просто додавши ваги частин, які його складають. Наслідки є невід’ємними, якщо їх неможливо обчислити таким чином, оскільки вони є якісно новими, бо вони є чимось більшим, ніж сума чи різниця взаємодії окремих причин, з яких вони виникають [Vintiadis, 2007]. Чудовим прикладом емерджентності є ландшафт як образ (патерн) місцевості [Ковалёв, 2009]. Вважається, що емердженція перебуває у континуумі між сильною та слабкою. Сильна емердженція – випадок, коли відсутні теорія, концепція або принцип, які можуть пояснити або вивести поведінку системи на основі властивостей або поведінки її компонентів макрорівня. Вона слабка, коли до ступеня, коли існує певний рівень простежуваності між активністю компонентів і поведінкою системи. Для нас емердженція (поява новизни) є цікавою, бо вона вказує на зв'язок з інформацією: вона присутня всюди, де поняття складності, функціональної організації, самоорганізації та нелінійності є центральними. Її суть полягає в тому, що властивість є емерджентною, якщо вона є системною властивістю системи – властивістю системи, яка не є спільною, вона є непередбачуваною або неочікуваною ... Оскільки слабка емердженція визначається в термінах непередбачуваності або неочікуваності, це епістемологічне, а не метафізичне поняття [Vintiadis, 2007]. Непередбачуваність, неочікуваність (раптовість) – це те, що відрізняє сигнали, що стимулюють породження інформації, від просто повідомлень, сигналів, даних, бо це те, що примушує змінюватись, а це означає, що вона завжди суб’єктивна. Щоб виживати (а це – головна мета кожного суб’єкта), треба бути творчим, внутрішньо різноманітним, внутрішньо рухливим. І це новий погляд, на якому зосереджує увагу сучасна наука: геопроцес - це «місце», де реалізується творчість у формі випадковостей, несподіванок, непередбачуваних подій, що може докорінно змінити й життя людей. Творчий порив – ідея А. Бергсона, підхоплена і розвинута Е. Моріном. А різноманіття, яке ми спостерігаємо, є ні що інше, як апаратурна реалізація інформаційної машини. Як стверджують Дж.Дж. Джонсон IV, д-р А. Толкб, д-р А. Соуса-Поза, збільшення інформації (енергії) призводить до збільшення безладу (ентропії), що спричиняє поведінку макросистеми та нові взаємозв’язки мікросистеми (емердженції): зі збільшенням ентропії в системі зростає різноманітність мікрозв’язків і макростанів, що призводить до емердженції [Johnson IV, Dr. A. Tolkb, Dr. A. Sousa-Poza, 2013]. Вони ж вважають, що щоб підсистеми (або агенти) у системі могли спілкуватися, вони повинні мати можливість обмінюватися інформацією. Ні, вони мають обмінюватися сигналами, обробка яких дозволяє виробляти інформацію! Сумнівним виглядає і фрагмент «інформації (енергії)», що вказує на їх взаємозамінність, але ще Н. Вінер зауважував, що інформація - це не матерія і не енергія, інформація - це інформація. В роботі наведений дуже цікавий приклад поведінки мурашиної колонії при гніздуванні та пошуку їжі, але близькі варіанти пересування характерні і для флювіальних утворень, наприклад, косичко-подібних русел (braided channels).
В плані розвитку комунікації між Людосвітом і Природою варто познайомитись з роботою Б. Вокера та Д. Солта «Resilience Thinking: Sustaining Ecosystems and People in a Changing World». Вони наводять доволі дотепне порівняння: Уявіть, що ви перебуваєте на човні, що стоїть у тихій гавані, і хочете швидко перенести повну до країв чашку води через каюту, не проливши її. А тепер уявіть ту саму ситуацію, але з човном у бурхливому морі. У гавані рішення просте: просто йдіть швидко, але не так швидко, щоб вода розлилася. На морі швидкість є другорядною проблемою; тепер справжньою проблемою є утримання рівноваги на підлозі, яка різко нахиляється. Тепер рішення полягає в тому, щоб знайти надійні опори для рук і ніг і зігнути коліна, щоб поглинати крен човна. У гавані рішенням є проста задача оптимізації (ходіть якомога швидше, але не надто швидко); на морі рішення вимагає від вас покращити вашу здатність поглинати хвилювання, тобто підвищити стійкість до хвиль [Walker, Salt, 2013: Х]. А також далі: Екологічні системи надзвичайно динамічні, їх поведінка більше схожа на аналогію човна в морі. Вони постійно стикаються з «несподіваними» подіями, такими як шторми, спалахи шкідників або посухи. Те, що є оптимальним для одного року, навряд чи буде оптимальним для наступного. Крім того, структура та функції систем постійно змінюються з часом [Walker, Salt, 2013: Х]. Але ці природні утворення не можуть протистояти тиску людської діяльності, бо їх спроможність поглинати зовнішні впливи є обмеженою! Проблема у тому, що протягом тривалого часу людство взагалі не цікавилося питанням сталості Біосфери, вважаючи, що її можна докорінно антропізувати. Це було вкрай помилкове бачення ситуації, бо Природа значно сильніша, що ми і спостерігаємо останнім часом. Тому Б. Вокера і Д. Солт й пропонують застосувати «гнучке мислення». Б. Вокер і Д. Солт звертають увагу на так званий Альянс сталості/гнучкості («Resilience Alliance»)[14] - міждисциплінарну мережу вчених та практиків, які аналізують інтегровану динаміку людей та природи з точки зору соціально-екологічної системи. Альянсу сталості - це горнило, в якому формується абсолютно нова парадигма розуміння та управління навколишнім середовищем. Не все так просто. Акцент уваги треба робити не на управлінні середовищем, а на управлінні людською діяльністю, важливим моментом чого має стати самообмеження. На відміну від поширеного «сталого розвитку», я називаю такий розвиток узгодженим (наприклад, [Ковалёв, 2009]). І мені дуже подобається думка Б. Вокера і Д. Солта, що реакція будь-якої системи на потрясіння та збурення залежить від її конкретного контексту, її зв’язків між масштабами та її поточного стану. Кожна ситуація різна; речі завжди змінюються. Це складний світ [Walker, Salt, 2013: 1]. У тому й проблема, що не можна вирішувати проблеми на основі однакових рішень для ситуацій, що відрізняються своїми контекстами і масштабно, бо на планеті кожна ситуація є унікальною. Автори наводять цікаві приклади вирішення проблемних ситуацій. Що стосується спроби вирішити проблему взаємодії людської діяльності у вигляді агроекосистем та природного середовища, варто навести роботи М. Джамп'єтро, в першу чергу «Multi-scale integrated analysis of agroecosystems» [Giampietro, 2003; Giampietro, Ramos-Martin, 2004] та інші. В Україні на сьогодні багато питань, пов’язаних з природним середовищем, які варто вирішувати з позиції «Resilience Alliance», найбільш важливим з яких, на мою думку, є питання майбутнього «Зеленого Лугу» (Каховського водосховища) та ступеню розораності (якщо в цілому у світі оранка складає приблизно 25% земель, то в Україні – більше 70%). У першому випадку маємо нерозуміння того, що будь-який річковий басейн є суб’єктом (він відзначається певним рівнем життєвості, оцінює ситуацію та веде пошук варіантів розвитку та виживання), а не об’єктом, з яким можна робити що завгодно. Другий випадок є свідченням дикого антропоцентризму у питанні землекористування (почали навіть торгівлю землею), повністю ігноруючи питання сталості Біосфери. Більш загальні питання обговорюються у широко відомій роботі Л. Гандерсона та К.С. Холлинга [Gunderson, Holling, 2002]. Д.Хр. Уол навів ілюстрацію зв'язку між рівнями ієрархії (рис. 3) [Wahl, 2017].
Рис. 3. Панархія адаптивних циклів, адаптована та розширена з роботи Gunderson & Holling (2001) [Wahl, 2017].
Але є й глобальний рівень, який турбує науковців вже давно – це проблема так званої Геї. Гіпотеза Геї Дж. Лавлока припускала, що Земля - це гігантський організм, де все живе та неживе взаємодіють і еволюціонують разом, щоб підтримувати життя на планеті. Важливою роботою у цьому плані є стаття М. ван Ойена «Gaia as a complex adaptive system» [Lenton, Van Oyen, 2002], «Gaia again» [Karnani, Annila, 2009] та інші. Людська діяльність значно ускладнила ситуацію, додавши ще одного глобального актора – антропного, що навіть стало підставою для виділення антропоцену[15].
Завершення
Does knowing that knowledge cannot be guaranteed by a foundation not mean that we have already acquired a first fundamental knowledge? And should this not lead us to abandon the architectural metaphor, in which the term “foundation” assumes an indispensable meaning, in favor of a musical metaphor of construction in movement that transforms in its very movement the constitutive elements that form it? And might we not also consider the knowledge of knowledge as a construction in movement?
Edgar Morin
Почну з посилання на ролик про варіанти відповіді Нільса Бора на поставлене йому запитання (питання, чи дійсно це відбувалося, не є важливим) – «Про Нільса Бора» -
https://www.youtube.com/shorts/0T3kaiDCp8s
Чому це важливо? По-перше, йдеться про те, що Нільс Бор у відповіді не дотримувався якоїсь однієї «усталеної» точки зору, по-друге, тут показано, що на одне запитання можна дати кілька відповідей. Наука – це постійний пошук, а не відтворення ледве не узаконеної точки зору якогось «видатного» діяча минулих часів. Може існувати кілька версій водночас, носії яких взаємодіють через дискусії, а час покаже, який варіант є більш коректним в плані відображення дійсності, тим більше, що складні утворення мають розглядатися з різних ракурсів. Епоха модерну дійсно відходить у минуле, але старі кадри намагаються втримати ситуацію, бо зміни поглядів ставлять під сумнів їх авторитет і рейтинг. Це особливо важливо розуміти тим, хто досліджує такі надскладні утворення, як геосередовище в цілому та його складові – геохолони≈геоорги. Серед складних питань є й так званий геопроцес, який є абстракцією, що не дозволяє спостерігати його безпосередньо. Найважливішим виявляється те, що саме він є відповідальним за те, що відбувається у геосередовищі на різних масштабних рівнях, і з ним пов’язано дві важливі функції – інтеграція різнорідних процесів у єдине ціле та виробництво інформації, що визначає напрям подальшого руху у кожний даний момент, з чим варто пов’язувати дію інформаційної машини – це дія глобального геофронту. Вкрай важливим є те, що зшивання різнорідних процесів у єдиний геопроцес має відбуватися завдяки встановленню комунікації між учасниками, що має стати особливим напрямом дослідження географів. Комунікація – це своєрідний клей, що зв’язує всі діючі сторони процесу, і можна припустити, що Геосвіт еволюціонує у напрямку становлення все більш потужного комунікативно-інформаційного поля. Відповідно, акцент уваги має бути перенесений саме на питання комунікації та виробництва інформації.
Маємо доволі складну ситуацію: середовище, у якому ми живемо, діємо і до складу якого входимо, втягнуто у складний процес, який ми називаємо геопроцесом. Він являє собою абстракцію і не є безпосередньо спостереженим, що вимагає від географів формування численних моделей, бо було б дивно, якби складність світу відповідала розумінню його людським розумом.
Посилання:
Mark D.M., Freksa C., Hirtle S.C., Lloyd R., Tversky B. Cognitive Models of Geographical Space // International Journal of Geographical Information Science (IJGIS), 1999, vol. 13, no. 8, 747 – 774. -
https://www.academia.edu/341964/Cognitive_Models_of_Geographical_Space
Rosen R. Life itself: a comprehensive inquiry into the nature, origin, and fabrication of life. Columbia University Press, 1991. -
Inman J. The Communication Process Model of Organization. Management Lecturer. Milgard School of Business. University of Washington, Tacoma, 2016. –
https://www.academia.edu/15331798/The_communication_process_model_of_organization
Міллер Г.П., Петлін В.М., А.В. Мельник А.В. Ландшафтознавство: теорія і практика: Навч. посібн. - Львів: Видавничий центр ЛНУ
ім. Івана Франка, 2002. - 172 с + 43 рис. https://geography.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2015/02/Miller_etal_2002_Landshaftoznavstvo.pdf
Ковалёв А.П. Ландшафт сам по себе и для человека. Харьков: Бурун-книга, 2009. – 930 с.
Southgate F. INTRODUCING NATURAL PROCESSES. Copyright Rewilding Britain 2024. –
Natural Processes. A joint project of NatureServe and The National Park Service National Capital Region. –
https://explorenaturalcommunities.org/ecology-basics/natural-processes
Формалізація. Вікіпедія, 2022. –
Natural-process Definition. Copyright © LoveToKnow Media, 2024. –
https://www.yourdictionary.com/natural-process
Zhang Ch., Chen M., Li R., Fang Ch., Lin H. What's going on about geo-process modeling in virtual geographic environments (VGEs) // Ecological Modelling, 2016, vol. 319, issue C, 147 - 154. –
https://www.sciencedirect.com/science/article/abs/pii/S030438001500174X
Cao Y., Huang Y., Chen J., Sheng Y-H. Geographic Process Modeling Based on Geographic Ontology // Open Geosci. 2018; 10:782–796. –
https://www.degruyter.com/document/doi/10.1515/geo-2018-0061/html
Формалізація, Вікі, 2022. –
Мортон Т. Гіпероб’єкт, 2020. –
https://izolyatsia.org/ua/project/zazemlennya/hyper-object/
Marie On Heart (Marie-Claire). The Power of Abstraction: How It Shapes Our World and Perception, 2023. –
Hernes T. Understanding Organization as Process. Theory for a tangled world. First published 2008 by Routledge. 2 Park Square, Milton Park, Abingdon.- http://ndl.ethernet.edu.et/bitstream/123456789/42476/1/98.pdf
Loregian F. Rosen’s no-go theorem for regular categories/ Tallinn University of Technology, Estonia - https://arxiv.org/pdf/2012.11648.pdf
Головатий М.Ф., Політологічний словник. Синергетика, 2005. –
https://subjectum.eu/political/dict/index.html
Carter T. An introduction to information theory and entropy. Complex Systems Summer School Santa Fe, 2014. –
https://csustan.csustan.edu/~tom/Lecture-Notes/Information-Theory/info-lec.pdf
Hofer B., Frank A.U. Composing Models of Geographic Physical Processes. Conference Paper · September 2009. DOI: 10.1007/978-3-642-03832-7_26 · Source: DBLP –
https://www.researchgate.net/publication/221600765_Composing_Models_of_Geographic_Physical_Processes
Головатий М.Ф. Синергетика. У Політологічний словник - М.Ф. Головатий 2005. - https://subjectum.eu/political/dict/1216.html
Ковальов О.П. Проблема людини і географія майбутнього: чи є достатнім наукове відображення геопростору? // Український геогр. журнал, 2001, № 1(33). - С. 57 – 62, 2001.
Види відображень і психічне відображення, 2019-2022 ni.biz.ua. –
http://ni.biz.ua/5/5_14/5_143491_vidi-otrazheniy-i-psihicheskoe-otrazhenie.html
Whitesides G.M., Grzybowski B. Self-Assembly at All Scales. SCIENCE, VOL 295, 2002. -
https://courses.cs.duke.edu/spring02/cps296.5/papers/WhitesidesSelfAssembly.pdf
Putnam L.L., Nicotera A.M., McPhee R.D. Introduction. Communication Constitutes Organization. In: Building Theories of Organization. The Constitutive Role of Communication. Edited by L. Putnam, A.M. Nicotera. First published by Routledge, New York, 2009. –
Luhmann N. SOCIAL SYSTEMS. Translated by J. Bcdnarz, Jr. with D. Baecker: Stanford University Press, Stanford, CA, 1995. –
https://uberty.org/wp-content/uploads/2015/08/Niklas_Luhmann_Social_Systems.pdf
Taylor J.R., Elizabeth J. Van Every. The emergent organization: Conversation as its siteand surface. Lawrence Erlbaum Associates, 2000: 351 рр. -
Huang F., Lin H., Chen B. Development of Virtual Geographic Environments and Geography Research. International Conference on Facets of Virtual Environments. FaVE 2009: Facets of Virtual Environments pp 1–11. –
https://eudl.eu/pdf/10.1007/978-3-642-11743-5_1
Lin H., Chen M., Lu G., Zhue Q., Gong J., You X., Wen Y., Xu B., Hu M. Virtual Geographic Environments (VGEs): A New Generation
of Geographic Analysis Tool. Earth-Science Reviews 126 (2013) 74 – 84. –
Geden M., Smith A., Campbell J., Spain R., Amos-Binks A., Mott B., Feng J., Lester J. “Construction and Validation of an Anticipatory Thinking Assessment.”Frontiers in sychology10 (December), 2019: 1–10. –
Фізикалізм, Вікі, 2024. –
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D1%96%D0%B7%D0%B8%D0%BA%D0%B0%D0%BB%D1%96%D0%B7%D0%BC
Czarniawska B. On Time, Space, and Action Nets/ Organization articles, Volume 11(6): 773–791 Copyright © 2004 SAGE (London, Thousand Oaks, CA and New Delhi), 2004/ -
https://www.academia.edu/6564499/On_Time_Space_and_Action_Nets
Інформація. Українська бібліотечна енциклопедія, 2013. - https://ube.nlu.org.ua/article/%D0%86%D0%BD%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F
Ukachoke Ch. Information. In: The Basic Theory of the Mind • Built with GeneratePress, 2024. –
Ben-Naim A. Information, Entropy, Life, and the Universe. Entropy, 2022, 24, 1636. https://doi.org/10.3390/e24111636. -
https://www.mdpi.com/1099-4300/24/11/1636
Sharma V., Annila A. Natural process – Natural selection. Biophysical Chemistry. Volume 127, Issues 1–2, April 2007, Pages 123 - 128. –
https://philpapers.org/archive/ANNNP-2.pdf
Що таке ентропія, VERITASIUM, фільм, 2024. –
https://www.youtube.com/watch?v=V3YwDFuJKz0
Vintiadis E. Emergence. American College of Greece, 2013. -
https://www.researchgate.net/publication/272479117_Emergence
Johnson J.J. IV, Dr. Tolkb A., Dr. Sousa-Poza A. A Theory of Emergence and Entropy in Systems of Systems. Procedia Computer Science 20 ( 2013 ) 283 – 289. - https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S1877050913010740
Walker B., Salt D. Resilience Thinking: Sustaining Ecosystems and People in a Changing World. - Island Press, 2006. –
https://www.academia.edu/19455883/Resilience_thinking
Giampietro M. Multi-scale integrated analysis of agroeco-systems. CRC Press, 2003. -
https://books.google.kg/books?id=9kv5ZvX2qfUC&printsec=frontcover#v=onepage&q&f=false
Giampietro M., Ramos-Martin J. Multi-Scale Integrated Analysis of Sustainability: a methodological tool to improve the quality of narratives. Multi-Scale Integrated Analysis of Sustainability: a methodological tool to improve the quality of narratives, 2004. –
https://mail.millenniumassessment.org/documents/bridging/papers/giampietro.mario.pdf
Holling С.S., Gunderson L.H. Panarchy : understanding transformations in human and natural systems. Island Press, 2002. –
https://faculty.washington.edu/stevehar/Panarchy.pdf
Wahl D.Ch. Panarchy: a scale-linking perspective of systemic transformation. Age of Awareness, 2017. –
Lenton T.M., Van Oyen M. Gaia as a complex adaptive system. Philosophical Transactions of the Royal Society B Biological Sciences, 2002, 683-695. –
https://www.researchgate.net/publication/11294720_Gaia_as_a_complex_adaptive_system
Karnani M., Annila А. Gaia again. BioSystems, 95, 2009, рр. 82 – 87. -
https://www.academia.edu/101474068/Gaia_again
Антропоцен, Вікі, 2023. –
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%90%D0%BD%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D1%86%D0%B5%D0%BD
[1] Огляд цього видання дещо дивує: «Focuses on the interface between modeling, statistical techniques and spatial issues in a wide spectrum of related fields.
Strong methodological foundation in spatial analysis, spatial econometrics and statistics.
Coverage includes regional science, economic geography, spatial economics, regional and urban economics, GIScience and GeoComputation, big data and machine learning.
Aims to publish also review and survey articles that make recent theoretical and methodological developments more readily accessible to the audience of the journal.» - https://link.springer.com/journal/10109
Очевидним є факт редукції географії, зведення її до просторового аспекту.
[2] Під живістю будемо розуміти можливість цілеспрямовано діяти, робити вибір, отже, виробляти інформацію, відповідно, бути суб’єктом.
[3] На це мають звернути увагу ті «видатні» географи, які, займаючи високі посади, блокують розробки, які не відповідають їх власним поглядам!
[4] На це видання було заборонено посилатися, бо його зміст не відповідає, як кажуть, офіційним поглядам (наче такі мають статус законів).
[5] Нагадаю, що «формалізація - це метод відображення певної області у вигляді формальної системи, коли форма виділяється як особливий предмет дослідження незалежно від змісту. Такий метод полегшує вивчення предмета [Формалізація, Вікі, 2022].
[6] Засновником теорії складних систем є французький математик, фізик, філософ Анрі Пуанкаре.
[7] Загальний огляд особливостей складних систем міститься у статті «Синергетика» - (від грецьк. synergos - той, що діє разом) - науковий напрям, що вивчає процеси самоорганізації та виникнення, підтримки, стійкості і розпаду структур різноманітної природи [Головатий, Синергетика, 2005].
[8] Автори посилаються на наступні публікації:
10. Frank A.U.: 2001, 'Tiers of ontology and consistency constraints in geographic information systems'. International Journal of Geographical Information Science (IJGIS) 75(5), 667_678.
11. Getis A. and B. Boots: 1978, Models of Spatial Processes - An approach to the study of point, line and area patterns, Cambridge Geographical Studies. Cambridge: Cambridge University Press.
28. Reitsma F.: 2004, 'A New Geographic Process Data Model'. Ph.D. thesis, Faculty of the Graduate School of the University of Maryland.
[9] У вказаній статті геопростір розглядається як геосередовище.
[10] Самозбірка - це автономна організація компонентів у шаблони чи структури без втручання людини. Процеси самоскладання поширені в природі та техніці. Вони включають компоненти від молекулярного (кристали) до планетарного (погодні системи) масштабу та багато різних видів взаємодії. Концепція самоскладання все частіше використовується в багатьох дисциплінах … «Самозбірка» не є формалізованим предметом, і визначення терміну «самозбірка» здаються безмежно еластичними. Як наслідок, термін використовувався до стану кліше. … «самозбірка» не є синонімом «утворення» [Whitesides, Grzybowski, 2002].
[11] Випереджаюче мислення - навмисне дослідження й аналіз відповідних альтернативних станів системи - визначає нашу здатність керувати ризиками [Geden et al.2019].
[12] Варто зазначити, що в природі систем не існує, системи – це образи моделі, які люди формують у своїй свідомості з метою внесення порядку у складну організацію середовища. Тому системи не мають історії.
[13] Мережа дій - зручний спосіб моделювання організаційної рутини. У типовій соціальній мережі вузли - це люди, у мережі дій вузли - це дії: кроки в організаційній рутині. Зв'язки в мережі дій представляють послідовні відносини між діями.
[14] З довідкою про Альянс сталості/гнучкості (Resilience Alliance) можна ознайомитись тут - https://www.jstor.org/publisher/rainc
[15] Антропоцен - неформальний геохронологічний термін, що позначає геологічну епоху, в якій рівень людської активності відіграє істотну роль в екосистемі Землі. Цей термін увів у наукову практику в 1980-х роках еколог Ю. Стормер, а широко популяризував його фахівець з хімії атмосфери Нобелівський лауреат з хімії П. Крутцен, який вперше використав термін антропоцен 2000 року [Антропоцен, 2023].
Немає коментарів:
Дописати коментар