16 травня 2014 р.

ЗАГАЛЬНА ГЕОГРАФІЯ: ОБЛАСТЬ ВИЗНАЧЕННЯ ТА ЗАГАЛЬНІ УСТАНОВКИ

Цю статтю не можна розглядати як таку, що завершує цикл розробок із загальною назвою "Загальна географія", скоріше, це - деяке проміжне узагальнення, у якому автор спробував виділити певні акценти, робота над якими має продовжуватись. Але думати про вузівську дисципліну "Загальна географія" слід вже сьогодні. Буду вдячний читачам за критичні зауваження.

Ковальов О.

Te old common sense was about dealing with the discrete elements of a complicated world. The next common sense is about mastering the complex swirl of events and situations around us through coherence. The old world was a complicated agglomeration of many discrete items. The new world is a complex one of interdependencies and interrelationships.
  Michael Lissack and Johan Roos

Of course, as everything is connected to everything else, the notion of a distinct system as an entity becomes very blurred - where are the boundaries?
 Kurt A. Richardson, Paul Cilliers, Michael Lissack

Вступ. Прийшов час висловитись більш визначено стосовно дисципліни, яку ми називаємо «Загальна географія». Її мета - відповісти на питання: як і при яких умовах на планеті (не тільки нашій) формується рівень організації, який ми ідентифікуємо як географічний, і що він означає. Сьогодні про загальну географію можна сказати, що вона вже є, хоча її ще немає, але без неї не може бути повноцінної географії, тобто стоїть питання про існування географії як науки (нажаль, ще сьогодні для географії досі є проблемою професійне самовизначення). Не меншою проблемою є фрагментація географії, що породжує антагонізм між представниками різних її напрямків. Як результат, коли ми шукаємо суто географічне знання, то знаходимо тільки його фрагменти. Сьогодні географія поділена на багато напрямків, спеціалісти яких зацікавлені у розвитку тільки їх дітища. Оскільки ж географія прагне охопити весь геосвіт, то географи мають для своїх досліджень широкий вибір емпіричних об’єктів, і кожного разу слід давати відповідь на питання, у якій мірі вони є географічними – саме з цього слід починати будь-яке географічне дослідження (нажаль, у сучасних дисертаціях автори цього не роблять). Це дає їм привід не звертати увагу на те, що робиться за межами власної області дослідження. Як приклад - відносини між природничою і так званою соціально-економічною (з різними варіантами назв) гілками географії: вони розділені настільки, що ті, хто має до них відношення, майже не розуміють один іншого, бо їх не об’єднує спільний понятійний апарат, наче вони належать до, так би мовити, різних наукових культур. Показовою тут є схема, яку дає Дж.Дж. Гоббс (рис. 1) [Hobbs, 2009] соціальна (human) та фізична географії протиставлені одна іншій, присутні такі дисципліни, як політична, культурна, історична, економічна, соціальна географії, а з природничого розділу – математична географія (?), біогеографія, географія ґрунтів (?), геоморфологія, кліматологія (?). Так зникає єдина географія, що дуже нагадує середину минулого століття. Географія, звісно, диференційована, але не так: основу її диференціації складають географічні створіння абіотичного, біотизованого та антропізованого рівнів організації[1]. Важливо також розуміти, що саме цілісне «тіло» географії має розділятися на різні гілки, а не «збиратися» з окремих напрямків. Нас також має цікавити як особливості тієї області, яку ця дисципліна займає у загальнонауковій сфері, так і її власна структура та розподілення функцій на глобальному рівні, що має бути основою геотіла (як образа цілісності), яке формується завдяки єдиному геопроцесу як єдності величезної кількості різних за характером і масштабом дії процесів.

 

Рис. 1. Виділені субобласті географії. Це головні предметні частини соціальної й фізичної географії та їх зв’язків з найбільш тісно пов’язаними з ними дисциплінами в області соціальних та природничих наук. У центр Дж.Дж. Гоббс помістив географію, яка наче з’єднує людей та середовище. Така позиція відразу штучно роз’єднує географію, бо людина/суспільство не існують відокремлено від середовища, а є його складовою.

Має існувати курс «Загальна географія», який слід викладати на географічних факультетах як головний, що передує всім іншим географічним курсам і польовим практикам[2]. Ці питання досить складні, але ми не можемо не спробувати відповісти на них, бо саме наявність цієї дисципліни може свідчити про те, що географія набула визначених ознак і може претендувати на статус самостійного наукового напрямку, що тягне за собою необхідність розробки її теоретичного шару. Йдеться про організацію географії як науки та навчальної дисципліни, метою якої має бути осягнення проблеми появи нової глобальної структури, яку географія ще не може описати, бо тримається старих схем, що базуються на механістичному роз’єднанні створінь, як і не може чітко визначитись з особливостями, властивими географічним створінням. Географи повинні розуміти, що знання, яке формується географами, має щось значити для суспільства зараз і тут, а не просто бути чимось, подібним до загальноосвітніх, школярських уявлень про розміщення різних об’єктів у просторі земної поверхні.
Географія пройшла складний шлях розвитку, який ще не завершився. Вона розпочиналася у вигляді звичайного накопичення даних про природу земної поверхні і особливості народів, що проживали у межах Ойкумени. Пізніше стало зрозумілим, що Природа – це не просто гірські породи, тварини, рослини, вулкани, вітри, опади, річки, моря тощо, вона представлена складними організаційними формами, виділення яких вже є проблемою, бо базується на нашому відчутті організованості. Тут однією емпірикою вже не обійтися, потрібні теорії. Йдеться про те, що географія – це абстрактна наука, ми маємо справу з такими явищами, які не можна побачити як матеріальні речі, їх не можна торкнутися. Такими є ландшафт, рельєф, місто, флювіальний басейн, регіон - всі ті надскладні феномени, які сьогодні ми вже називаємо геохолонами чи геооргами (це стосується також геокомплексів та геосистем, які географи виділяли раніше, про що, однак, вже майже забули).
Становлення капіталістичних відносин і швидкий розвиток індустрії привели до формування концепції природи як чогось другорядного – всього тільки джерела сировини, необхідної для виробничої сфери, та місць відпочинку обивателів (саме з таких позицій давалася її оцінка). Так виникла позиція протистояння Природі, боротьби з нею та її перетворення на користь суспільства. Географія йшла у руслі цих поглядів, сформувавши концепцію, спочатку, географічних комплексів, уявлення про які базувалися на механістичних позиціях, а згодом – геосистем: обидва погляди базувалася, нажаль, на спостереженні не як творчому акті, вважалося, що дослідник завдяки вимірюванням калькує Природу без будь-яких викривлень - якою вона є. Здавалося, що геосистемна версія, основу якої є поняття про організацію, мала б наблизити географію до дисциплін, що діють у полі організаційно-еволюційно-холістичної епістеми, але цього не сталося, бо географи так і не змогли відірватися від уявлення про матеріальність компонентів, в той час як природа організації не є матеріальною, її основу складає зв’язувальний патерн, що має інформаційну природу (він зв’язує окремі áктори[3] та їх групи за для досягнення мети всієї організації). З часом стало зрозумілим, що така позиція є глибоко хибною, антропоцентричною, бо Природа - це не просто середовище існування людини і людських спільнот, вона є тією основою, без якої людство в принципі не може існувати, бо само є одним з її проявів. Йдеться про такі утворення, які включають як людські спільноти, так і безпосередньо Природу на паритетних началах. Розуміння цього дало поштовх до розвитку концепції людино-природної органіки і саме географія є тим напрямком, в рамках якого могли виникнути відповідні наукові конструкти. Сьогодні нас має турбувати таке питання: чому після доволі довгого етапу становлення географія досі не сприймається суспільством як цілісна і цінна в плані вирішення важливих проблем існування людини, взаємодії людських спільнот з природним середовищем і пошуком по можливості оптимальних варіантів організації тих спільното-природних форм організації, у яких враховані потреби як людських спільнот, так і природних формувань. Такі форми мають базуватися не на позиції суб’єкт-об’єктних відносин (коли природне оточення сприймається виключно як об’єкт дослідження і використання), притаманній недавньому минулому, а на позиції суб’єкт-суб’єктних відносин, що докорінно змінює підходи як до вивчення, так і до практики господарювання: Природа має сприйматися як суб’єкт[4], з яким слід входити у комунікацію і рахуватися, домовлятися.
Складним питанням, що має розглядати загальна географія, є еволюція тієї частини світу, яка є областю її дослідження – геосередовища[5], тобто середовища, що піднялось на рівень геоорганізації (але які його особливості?). Вперше у вираженій формі це питання було поставлено автором у роботі [Ковальов, 1997]. Основою цих поглядів була позиція, згідно з якою у межах певної області нашої планети сформувалася спочатку абіотична організація, яка стала середовищем для утворення і подальшого розвитку біосфери як біотизованої організації з її різними рівнями, що відповідають біологічним царствам, яка згодом стала середовищем для виникнення людини, суспільства та формування антропізованої організації з її різними рівнями, пов’язаними з різними культурно-господарськими типами. Сьогодні ця версія знаходить підтвердження але вимагає подальшого, більш глибокого вивчення.
Загальна географія як наука про організацію геосередовища. Щоб рухатись далі, слід зупинитися на головному питанні: що таке організація, як вона проявляється і як її можна вивчати? Організація в її найбільш простому варіанті – це відмінність від оточення, певна незалежність та спроможність створіння залишатися самим собою у межах області толерантності протягом довгого часу, тобто це його дух, який ми впізнаємо завдяки особливому патерну[6]. Міняється патерн, міняється організація[7]. Спроможність залишатися тотожним самому собі означає, що організація – це відтворення зв’язків, відносин між складовими, головне – сполучення функцій, що формують створіння.
Організація завжди пов’язана з порушенням симетрії і формуванням ансамблю. Причому ми не можемо відразу однозначно сказати, маємо ми справу з організацією, чи результат нашого одноразового спостереження за станом чи актом поведінки створіння є об’єктивною випадковістю і ми маємо справу з невизначеністю, що базується на можливості існування інших станів та варіантів поведінки. У будь-якому разі організація формує композицію, що складається з розбіжностей, які в купі демонструють когерентну поведінку, тобто будь-яка організація виникає внаслідок взаємодії певної кількості складових (áкторів), після чого вона перетерплює зміни, направлені на її удосконалення (йдеться про самонавчання як процес адаптації). Про організацію має сенс говорити у разі, коли йдеться про доволі складне динамічне утворення, комплексний (тобто такий, що відповідає найбільш повному його опису) стан якого не вичерпується списком його актуальних характеристик, а включає його потенційні можливості, що робить ситуацію імовірнісною. Дійсно, ми виявляємо ту чи іншу організацію шляхом ситуаційної редукції [8], розглядаючи це як об’єктивне сприйняття, яким воно не є (суттєве значення набувають індивідуальні особливості спостерігача). Йдеться про контингентні утворення (на відміну від яких «організація» інженерних утворень, як і командно-адміністративного державного устрою зводяться до чітко визначеного порядку). Їм властиві певні характеристики (наприклад, [Richardson, Cilliers, Lissack, 2001] і інші). Чому так відбувається? Відомий фахівець з питань складності К. Мейнцер у своїй роботі «The Origins of Order and Hidden Order» пише: «The theory of nonlinear complex systems … is an interdisciplinary methodology to explain the emergence of certain macroscopic phenomena via the nonlinear interactions of microscopic elements in complex systems» [Mainzer, 2007: 1]. Так, організація може проявлятися у вигляді порядку, структури та форми: це різні сторони/аспекти «обличчя» організації, яка є прихованою – так вона демонструє себе. В той же час зв'язок між порядком та організацією не простий (наприклад, кристал більш впорядкований, але менш організований ніж жива клітина). Порядок - більше фізичне поняття – це розміщення чи послідовність сутностей у відповідності до певної схеми, що визначає «місце» кожної складової по відношенню до інших[9]. Саме завдяки наявності порядку ми можемо виділяти домени, в межах яких припускається існування певної організації, хоча конфігурація цих доменів та їх супідрядність можуть змінюватись (ми маємо справу зі складною топологією). Шляхом самоорганізації складне створіння потенційно може формувати різні порядки і ми не можемо передбачити, який наступний порядок запропонує воно нам. Тому прояв кожного наступного варіанту порядку є для нас несподіванкою - подією, що змінює наші уявлення.
Тепер ми розуміємо, що область дослідження географії має бути представлена особливими створіннями, які і було запропоновано називати геооргами або геохолонами. Йдеться про особливі географічні організаційні одиниці, які у сукупності формують геохолархію. Кожне таке створіння – це не об’єкт у просторі і часі, це - частина середовища, домен, що з’єднує в собі простір, час та організацію - ХороХроноОрг. Це певним чином змінена частина активного середовища, що містить в собі історію свого становлення (послідовність біфуркацій): тут кожний попередній стан є умовою і обмеженням для наступного стану. Область з ознаками геохолархії є геотілом[10].
Загальна географія як наука про складність. Наступна властивість середовища, частиною якого ми є, - складність. Питанням складності присвячено багато робіт, але, мабуть, базовою слід вважати роботу [Николис, Пригожин, 1990]. У простому варіанті складність - це просто неможливість охопити дещо єдиним поглядом, непередбачуваність ситуації, наступного стану, неможливість стиснути алгоритм поведінки, тобто створити модель, яка б була коротшою за поведінку самого утворення (складність за Колмогоровим). Можна сказати і так: складність означає, що реальність світу суттєво перевищує всі наші уявлення про неї, тобто різноманіття Природи перевищує різноманіття нашої уяви і ми не маємо можливості охопити її у повній мірі. Складне утворення має включати велику кількість áкторів, відношення/взаємодія яких веде до прояву на макрорівні нових якостей (функцій, колективної поведінки тощо), що проявляються спонтанно. Це зумовило появу нової науки – науки про складність. У роботі [Jorg, 2011] автор пропонує наступну схему взаємозв’язків між новою наукою про складність (ScoC), складністю реального світу та дослідженням реального світу (рис. 2), а також показує, як внаслідок взаємодії онтології, епістемології та методології виникає нова реальність (рис. 3). Це стосується і географії. У геосередовищі ми маємо справу з текучою мінливою сутністю у вигляді нової динамічної одиниці – ансамблю áкторів, можливо навіть ансамблю культур áкторів, у якому дії кожного áктору сплітаються з діями всієї їх сукупності. В результаті ми отримуємо мережу процесів та імпульсів, що сплітаються у єдиний процес. У попередній розробці [Ковальов, 2014] я вже посилався на дуже цікавий приклад Д. Бома, який описував взаємодію вирів [Бом, 1992] (вири – приклад áкторів, які можна спостерігати безпосередньо у природі). Таку взаємодію чудово показав Ешер (рис. 4). До речі, саме у випадку сприйняття складних створінь найбільше проявляється суб’єктивність: ми не можемо сприймати складні створіння такими, якими вони є в дійсності. Ця проблема виникає навіть при сприйнятті доволі простих малюнків (наприклад, рис. 5) [Harris]: навіть звичайне відхилення від простої впорядкованості веде до виникнення дивних оптичних ефектів - ілюзій, що вводить невизначеність і викликає потребу робити припущення: наш внутрішній світ – це світ припущень вже на рівні сприйняття[11].


Рис. 2. Трикутник взаємних зв’язків між новою наукою про складність (ScoC), складністю реального світу з його динамікою та дослідженням реального світу.

       
Рис. 3. Динамічне відношення між епістемологією, онтологією та методологією


Рис. 4. Малюнок Ешера «Вири».

  
Рис. 5. Горизонтальні лінії паралельні, чи нахилені, не паралельні? Характер процесу сприйняття свідчить про його нелінійність.

У роботі [Cilliers, 2005] П. Цілліерс пропонує ряд характеристик складних систем (хоча, як мені здається, слід говорити про ситуації, бо йдеться про наше сприйняття цих створінь), серед яких особливе значення має те, що складні створіння припускають більш, ніж один варіант опису[12]. Тут же він вказує на ряд проблем, пов’язаних з таким набором властивостей: 1) Структура складної системи підтримує її складну поведінку. 2) Відповідно, різні описи складної системи зумовлюють можливість її розкладення на складові у різний спосіб, що робить наше знання цієї системи відносним, пов’язаним зі способом пізнання. 3) У описі макро-поведінки (емерджентної поведінки) системи не всі властивості макрорівня можуть бути враховані: опис є редукцією складності. Зазвичай, ми самі визначаємо ті обмеження, у яких здійснюємо опис складних створінь (що визначається нашою практикою), часто забуваючи про те, що вони є контекстуально-залежними, а контекст далеко не завжди є достатньо очевидним. П. Дуліттл дає наступні шість атрибутів (принципів) складних систем, що забезпечують певне розуміння того, чому організаційні створіння діють у спосіб, яким вони діють [Doolittle, 2002]:
1. Складні системи є нелінійними, відкритими і далекими від рівноваги.
2. Поведінка складних систем включає адаптацію до середовища, що базується на досвіді.
3. Поведінка складних систем є функцією внутрішньої моделі чи схеми, яка є результатом осягнених регулярностей у досвіді.
4. Прояв поведінки глобальної складної системи включає поведінку множини агентів.
5. Внутрішні моделі та схеми є дійсно конструктивними, такими, що само-організуються та емерджентними.
6. Внутрішні моделі та схеми є функціональними і в плані взаємодії агентів, і в плані існування моделей і схем. 

Р. Доттер та Р. Дейр наводять наступні характеристики CAS [Dodder, Dare, 2000]
CAS are balanced between order and anarchy, at the edge of chaos. As Waldrop (1992) describes, “…frozen systems can always do better by loosening up a bit, and turbulent systems can always do better by getting themselves a little more organized. So if a system isn’t on the edge of chaos already, you’d expect learning and evolution to push it in that direction…to make the edge of chaos stable, the natural place for complex, adaptive systems to be.”
CAS are composed of a network of many agents gathering information, learning and acting in parallel in an environment produced by the interactions of these agents.
The system co-evolves with its environment.
Order is emergent, instead of pre-determined, always unfolding and always in transition (perpetual novelty).
CAS tend to exist in many levels of organization in the sense that agents at one level are the building blocks for agents at the next level. An example is cells, which make up organisms, which in turn make up an ecosystem.
Finally, CAS, by their nature, have a future that is hard to predict.
Надзвичайно важливим є розгляд географічних форм організації з точки зору 2-го початку термодинаміки. Хоча ентропію зазвичай пов’язують з безпорядком, саме її присутність забезпечує можливість пошуку нових варіантів руху і переходу до них: зростання ентропії – це не тільки/стільки збільшення невпорядкованості, скільки зростання можливостей. Таке бачення ми знаходимо у роботах [Николис, Пригожин, 1990, McKelvey, 2001, Lambert, Lambert. 2006, Grandpierre, 2005] та інших. Незалежно у роботах [Ковальов, 2005, Ковалёв, 2009] автором було показано перехід системи від одного сталого стану до іншого саме через зростання ентропії (рис. 6): для того, щоб перейти у інший сталий стан, слід накопичити ентропію у кількості, достатній для здолання ентропійного бар’єру (сепаратриси між басейнами двох аттракторів).


Рис. 6. Зростання ентропії при переході системи від попереднього сталого стану до наступного сталого стану через ентропійний бар’єр.

Складність, організація і еволюція. У активному динамічному середовищі ніщо не залишається незмінним, між різними організаційними формами, між культурами áкторів йде постійна конкуренція за можливість бути присутнім у світі. Водночас має місце тенденція до об’єднання у різним чином організовані ансамблі, які збільшують ефективність та імовірність виживання у складних умовах, причому áктори можуть бути як входити до складу одного утворення або двох чи більшої їх кількості, як і бути вільними, створюючи той банк áкторів (вільних áкторів), який є основою виникнення інших варіантів організацій. Отже, між об’єднаннями йде постійна боротьба, яка протікає у мінливих умовах, зміна яких з певною імовірністю може привести до руйнування утворення. Цей процес описаний як теорія катастроф (наприклад, [Bak, Chan, 1991, Bak, 1996]).
Наші уявлення зводяться до того, що під час становлення єдиного геотіла відбувалося формування все більш складних «нашарувань» - утворень з відповідними формами організації. Це проявляється і на всіх рівнях складових, що формують географічні створіння: ускладнюється структура літо-, гідро- та атмотіл, біоти (її можна уявляти як єдине тіло, представлене множиною індивідуальних організмів, що задіяні у різних функціях), згодом – антропоти (тут можна скористатися уявленнями, подібними до уявлень про біоту). У першому випадку ми маємо чудову розробку Р.М. Хазена [Hazen, 2012]. Як приклад, наведу графік еволюції Ве-мінералів (рис. 7). Слід звернути увагу на те, що ускладнення мінералів і гірських порід суттєво збільшується з появою життя, а господарська діяльність суспільства ще додає різноманіття (техномінерали). Ріст складності біоти досліджений, мабуть, найкраще. Цікавими роботами є розробки С.Дж. Гоулда [Gould, 1989, 1994] і інші, робота [Adami, Ofria, Collier, 2000] та багато інших. На рис. 8 дається цікаве відображення еволюції складності біоти, запропонований С. Гоулдом, на якому показано «фазовий портрет», що дозволяє простежити цей процес. Це щільність біомаси, яка дифундує через складність (у цьому випадку дифузія відбувається не у просторовому, а у абстрактному вимірі складності): йдеться про якісний опис частоти появи індивідуальних організмів на одиницю складності (це може бути і біомаса): з ростом складності показник спочатку зростає (бактерії), але досягши певного рівню складності, починає швидко спадати – зростання складності, як і організації, є складною проблемою і вимагає зняття певних обмежень. Для соціальних груп з різним рівнем організації ситуація буде дещо складнішою, бо має місце біосоціальна організація, тому не зовсім ясно, що слід брати як початковий рівень. Але слід враховувати той факт, що саме соціум є найбільш динамічним в плані організаційних форм, до того ж на сьогодні ми маємо надзвичайно важливий процес глобалізації, який, по-перше, може відбуватися тільки в умовах цілісності геосередовища на глобальному рівні, по-друге, він сам посилює цю цілісність. Але проблема глобалізації на сьогодні є чи не найбільш актуальною для соціологів (це можна знайти в огляді [Теория общества, 1999]). Як приклад, наведу графік залежності між чисельністю людей у політичних об’єднаннях та складністю їх ієрархій для шести історичних імперій (рис. 9). На рис. 10 наведені графіки для хімічної, біотичної та ментальної еволюції [Palaeos: Cosmic Evolution: Emergence], побудовані за методикою С.Дж. Гоулда. Значно складніше говорити про геохолони/геоорги (тут ми маємо справу з абстракціями, що виникають на основі гетерогенних ансамблів), але будемо виходити з того, що більш складні складові, що входять до складу географічних організаційних одиниць, реалізують і більш складні відносини із середовищем, яке вони самі формують, тобто залежність буде мати такий же вигляд. Думаю, тут найважливішим показником стає комплементарність. Головний висновок наступний: зростання складності має супроводжуватись зміною організації, тобто якщо говорити про сталість складних утворень, вони мають бути дуже чутливими до форми організації.

  
Рис. 7. Еволюція Ве-мінералів (Grew & Hazen, 2009, по роботі [Hazen, 2012]).

     
Рис. 8. Еволюція складності біоти з точки зору С. Гоулда. Ця оцінка базується на палеонтологічних даних. [Gould, 1994: 86].

  
Рис. 9. Відношення між чисельністю людей у політичних об’єднаннях та складністю їх ієрархій для шести історичних імперій. Джерела: France (Harding 1978; Planhol 1994), Roman Empire (McEvedy 1967; Planhol 1994), Hunnu (Sneath 2007), Inka (Trigger 2003), Han China (Bielenstein 1980; de Crespigny 2007), and Russian Empire (Andreevsky et al. 1890; Mironov 2000, Tarhov 2001).

 

Рис. 10. Модифікована версія діаграми С.Дж. Гоулда. Кожний більш високий рівень складності (Biotic, Mental у порівнянні з Chemical) складає вид особливості/специфічності, що веде до нового еволюційного рівню або плато, кожний з яких має свій власний мінімум складності «стіну» та свій «хвіст». (Повний текст підпису див. на сайті [Palaeos: Cosmic Evolution: Emergence]).

Саме такій уяві найкраще відповідають геохолони/геоорги, які не є системами з жорстко детермінованою структурою, вони формують динамічне середовище, організаційний ландшафт якого представлений фрагментами з більш високою організацією, «зануреними» у менш організоване, образно кажучи, аморфне, але активне середовище, що відгукується на ініціації своїм збудженням. Більше того, геохолони/геоорги не існують самі по собі, вони виникають тільки при наявності інших подібних утворень, тобто при такому розгляді середовище набуває зовсім інших рис. Отже, йдеться про хвилі організаційної активності, що просуваються у різних напрямках і, взаємодіючи, формують осередки з відносно сталою організацією (яка тільки й може бути сприйнята як така). Тут багато що залежить від сили/тісноти зв’язків – діє принцип самоорганізації критичності [Bak, Chan, 1991, Bak, 1996]. Якщо зв’язки досить тісні, організація стає крихкою, надто детерміністичною, що зменшує область її виживання, бо навіть незначні зміни середовища можуть привести до її руйнації (вона «осипається»).
Якщо йдеться про систему, має існувати і середовище, у межах якого вона сформувалася і з яким з’єднана. У роботі [Senior, 2002] дається схема впливів середовища на структуру системи (рис. 11) з векторами, направленими у бік більш органічної (складної) структури. Його ключовими вимірами автор вважає потенціал (ємність, можливість…) з двома полюсами – достаток/повнота (можливо комплектність) та дефіцит (некомплектність), мінливість (змінюється від сталості як незначної мінливості до динамічності як непередбачуваної мінливості), та складність (від простоти, коли ключові агенти легко зберігають напрямок, гомогенність, концентрацію, до складності – гетерогенності, розсіяності агентів).

  
Рис. 11. Вплив середовища на структуру [Senior, 2002].

Та чи має місце такий поділ (на системи і їх середовища) у Природі? Думаю, це тільки одна з форм редукції природного середовища (до того ж механістичної), що допомагає впорядкувати наші уявлення про нього: Природа не складається з систем з чітко вираженими межами, природне середовище є повсюдно організованим, тільки рівень цієї організації є різним. Але тут є за що зачепитися. Якщо, досліджуючи певну область активного середовища, вдається виділити таку її частину, яка у своїй поведінці виглядає як ціле, цю область можна розглядати або як систему (у географії - геосистему), або як холон чи орг (у географії – геохолон чи геоорг) в залежності від того, наскільки тісними/жорсткими є внутрішні зв’язки. Питання в тому, що межі таких створінь не можуть бути чіткими – це, скоріше, область контакту, що виконує певні функції.
Загальна географія як наука про когнітивність/ментальність організаційних географічних створінь. Це питання є особливо складним. Ми маємо з’ясувати, географічні створіння є когнітивними і мають властивості, що вказують на ментальність (зрозуміло, з відомими обмеженнями), чи використання цих термінів є звичайним антропоморфізмом, наслідком нашого бажання бачити у їх поведінці такі властивості. У будь-якому разі про ці властивості можна говорити тоді, коли створіння діє у ситуації критичної невизначеності (окіл точки біфуркації). Когнітивність будемо розглядати як властивість, пов’язану зі спроможністю формувати кожний конкретний акт поведінки і поведінку як організовану послідовність таких актів шляхом використання накопиченої та вироблення нової інформації внаслідок обробки сигналів[13] (здійснення вибору), що надходять з боку середовища та власної структури, з метою самозбереження (сигнали стають повідомленням, мають сенс тільки якщо вони декодовані). Ментальність краще розглядати як адаптивну варіативність розвитку та зростання створіння протягом всього циклу його існування шляхом самонавчання і у межах області самототожності. Все, що спроможне навчатися, є ментальним[14]. Тут варто базуватися на тому, що дія – це думка (і навпаки), хоча вона може бути неусвідомленою. Обидві властивості направлені на досягнення створінням найбільшої відповідності середовищу (рух у так званому фітнес-ландшафті), що має забезпечувати досягнення оптимуму функціонування (рис. 12). Когнітивна функція має бути розподіленою, охоплювати все тіло створіння, бо вона базується на визначенні його поточного стану та його постійному зіставленні зі станом середовища (потоку сигналів ззовні), але більш високий рівень організації пов'язаний з локалізацією функцій. Якщо складне динамічне створіння демонструє само-тотожність незалежно від змін середовища (у межах області толерантності), це означає, що воно самостійно приймає рішення (здійснює вибір) стосовного своєї поведінки (відстежує свій стан), тобто є когнітивним (йдеться не про хаотичну поведінку, яка при наявності багатьох ступенів свободи свідчить про відсутність функціональності).

  
Рис. 12. Область оптимального функціонування на градієнті дії фактора.

Важливим є питання відчуття створінням своєї цілісності, вихід за межі якої означає припинення свого існування, перетворення на щось інше, втрату своєї сутності, ідентичності. Має існувати щось, подібне до внутрішньої моделі самого себе, чим є структура створіння, яка має функціонувати когерентно: на перший план виходять внутрішні кореляції між áкторами, що формують функціональні області («органи»), задіяні у відтворенні функцій, що досягається шляхом природного відбору. Для цього áктори повинні відноситись до однієї áкторної культури, що забезпечує позитивну взаємодію. Більше того, áктори відзначаються своїми місцями (топосами), причому йдеться не про розміщення у фізичному просторі, а про положення у «просторі» функціональної структури. Це і дозволяє користуватися метафорою тіла як символу цілісності (у нашому випадку йдеться про геотіло, хоча можна говорити і про інші варіанти – тіло міста, тіло флювіального басейну, тіло біогеоценозу, регіону тощо). Грубо це може бути представлено схемою (рис. 13). На певному рівні організації моделі себе і середовища стають символьними, що робить можливим здійснення вибору і навіть випереджаючого відображення в умовах дії у ситуації зі значною складністю. Тут же виникає питання про поріг чуттєвості створіння, бо далеко не всі сигнали обробляються. Отже, йдеться про те, що геохолони/геоорги – це відчувалища, створіння, що реагують на зміну обставин як цілісності, а це – ще одна підстава для використання образу тіла.

         
Рис. 13. Спрощена схема взаємодії організаційного створіння і середовища, що базується на зіставленні станів і здійсненні вибору подальших змін.

Отже, йдеться про створіння, що є не тільки складними, а ще й адаптивними (це так звані Complex Adaptive Systems - CAS), причому краще говорити не про адаптивні системи, а про адаптивне холонічне середовище (AHM). Як приклади Доддер і Дейр [Dodder, Dare, 2000] наводять мозок, імунну систему, екосистему, розвиток ембріону, колонії мурах, політичні партії, наукові спільноти, економіку. Подібні приклади наводять і інші автори, але ніхто чомусь не згадує про географічні створіння, хоча саме геоорги/геохолони найбільше відповідають визначенню CAS чи AHM з причини їх складності: цілісність тут виникає завдяки взаємодіям на локальному рівні, що веде до руху створіння через так званий фітнес-ландшафт (більш вірно говорити про фітнес-рельєф). Природний відбір змінює правила взаємодії так, що локальні відносини між складовими забезпечують позитивні адаптивні зміни на рівні цілого, причому це відбувається на багатьох рівнях. С.А. Левін визначає CAS на основі трьох властивостей: (1) різноманіття/різнорідність та індивідуальність складових; (2) локальність взаємодії між складовими; (3) автономність процесу, що використовує результати цих взаємодій для відбору множини цих компонентів для реплікації чи зростання/покращення [Levin, 2002: 4]. Він же вказує, що адаптивні зміни залежать від двох факторів, без яких відбір неможливий – селективної різниці між окремими типами та варіабельності цих типів у популяції. Але має місце фундаментальна проблема: хоча швидкість розповсюдження інновацій може бути оцінена, її характер не є передбачуваним [Levin, 2002].   
При суб’єкт-суб’єктному підході до складних створінь їх слід сприймати як такі, що демонструють заплутаність станів. Таке явище виникає, коли корельовані історії взаємодіючих áкторів перевищують нуль. Коли ми маємо багато складових, що взаємодіють між собою, ми маємо широкий спектр так званих «колективних» властивостей у порівнянні з властивостями кожної складової. Завдяки цьому такі створіння демонструють дещо, подібне до когнітивної властивості, тобто спроможність робити вибір у складних ситуаціях.
Ландшафтна проблематика (короткий огляд). Цим питанням присвячено багато робіт, у тому числі автора. Чому ландшафт і рельєф настільки цікаві географам? Чи є вони матеріальними створіннями (Чимось, подібним до «matterscape»), чи це тільки образи, які, на основі сприйняття поверхонь, формує наша підсвідомість, виводячи у свідомість у вигляді патернів. Так, і ландшафт, і рельєф є образами/патернами організації денної поверхні, яка постійно піддається дії численних процесів. Отже, на денній поверхні ми маємо величезну кількість слідів/відбитків, які формують особливий для кожної містини рисунок, і саме його ми сприймаємо як патерн цієї містини: суб’єктивний момент тут є очевидним. Виходить, що за допомогою мови денної поверхні процеси кодують свою дії, формуючи двомірний текст. Читаючи його, ми отримуємо можливість побудувати загальну картину організації процесів. Саме це є для нас цінним. Зрозуміло, що ландшафтознавство і рельєфознавство (цей напрямок реально відсутній, хоча він може входити до ландшафтознавства) безпосередньо пов’язані з географією, але вони ширші, бо їх області пізнання є не тільки науковими, але мають ще й естетичний (архітектура, малювання, художнє фотографування тощо), сакральний, духовний (особливо в плані етнічного ландшафту і ландшафтного етносу [Ковалёв, 2009]) виміри/аспекти. А це означає, що читатися у вузах вони мають у максимально широкому варіанті.  
Епілог. Географія сьогодні більшістю не сприймається як наука, бо вона не відкрила своїх законів і на її основі не робляться прогнози майбутнього. Надто часто можна чути від представників самих різних професій і, нажаль, самих географів, фрази, які базуються на повному нерозумінні суті цієї області знань. Найчастіше географію пов’язують зі звичайним розміщенням чогось у просторі[15], але аж ніяк не з організацію, при цьому відбираючи у геосередовища його історизм (як потік), тобто історію становлення досягнутого стану шляхом проходження через біфуркації, хоча будь що діє у межах структури, що виникла на основі попередніх взаємодій, завдяки чому такі структури варто розглядати як обмежуючі параметри: структура виробляється і відтворюється áкторами шляхом взаємодії. Це не може не насторожувати і вимагає від нас пошуку таких варіантів її трактування, які б дозволили докорінно змінити ставлення до неї. Чому так сталося? По-перше, протягом довгого часу географія займалася описом природи і життя народів, хоча це - предмет країнознавства та краєзнавства, етнознавства і т. і. По-друге, в географії (особливо у радянській) дуже сильно відчувався тиск «авторитетів» (перш за все столичних), що сильно обмежувало різноманіття позицій. Так дуже довго в географії панував концепт геокомплексу як сталого створіння, та механістично-лінійної структури «ландшафту»[16], автори якої навіть не бажали здійснити звичайну рефлексію над своїми постулатами, звернувшись до авторів більш давніх часів. По-третє, і, можливо, це є головним, географія довго йшла до визначення своєї області дослідження і зненацька виявила, що ця область є дуже складною, динамічною, такою, що припускає різні форми відображення. Чому так? Виявляється, треба було дочекатися, коли суспільство у своїй виробничій діяльності спровокує екологічні катастрофи, у яких природа демонструвала цілісність, а наслідки заздалегідь не були очевидними: природні режими, будучи порушеними, притягуються до варіантів, про існування яких ми не знаємо. Розгляд сучасної ситуації, у якій опинилася географія, свідчить про те, що вона у її новому варіанті має стати складовою тієї нової дисципліни, яку багато хто вважає наукою ХХІ століття - науки про складність. Йдеться про складність геосередовища як області дослідження географії. Саме географія, як наука про відношення між суспільством і Природою в умовах кризи переходу від традиційних відносин індустріального періоду до нових відносин постіндустріального періоду, є єдиною дисципліною, що охоплює всі зв’язки, а не їх окремі сторони. Але така єдність не може бути відчута і відображена тільки на основі емпіричних досліджень, які дають нам величезний, але дуже різнорідний матеріал. Потрібні теорії і, відповідно, теоретична географія як напрямок, який охоплює різні варіанти теоретичного відображення та їх конкуренцію. Ці теорії мають базуватися на абстрактному образі географічності того, що у них відображається. Географ-теоретик, навіть якщо він користується найбільш абстрактними поняттями, не може не звертатися до певних образів географічності. Йдеться про переживання подій географічної складності, а образ географічного – це дещо середнє між знанням конкретних фактів (емпірикою) і абстрактною схемою (концептом). Через образи географічного відбувається попередній відбір того, що ми, з одного боку, спроможні сприйняти як саме географічне, з іншого – описати це у поняттях. Головною сьогодні стає діяльність, яка виправдовує існування географії як самостійного наукового напрямку: це - формулювання узагальнених пояснювальних принципів, організованих у моделі глибинних процесів, що породжують геосвіт. Саме на цьому тлі має розгорнутися конкуренція поглядів, а найкраща теорія – це та, яка максимізує узгодженість, формує найменш суперечливу картину функціонування геосередовища. І це аж ніяк не відміняє емпіричне дослідження, бо базовою лишається структура нижнього рівню, на якому відбувається фізична взаємодія і комунікація, які у складних формах організації можуть суттєво викривлятися. І тільки теорія може дати нам розуміння того, як може змінюватись геосередовище у майбутньому, незалежно від того, має місце радикальна зміна тенденцій на рівні емпірики, чи ні.   
Починаючи з 2010 року автор розгортає нову парадигму – холістично-холонічну, у якій геосередовище представлене особливою структурою: географічні організаційні одиниці – геохолоні/геоорги – організовані у вигляді геохолархії, що дозволяє охопити не тільки жорстко організовані створіння, у відповідність яким прийнято ставити поняття про геосистему, але все середовище, організаційний ландшафт якого може суттєво різнитися. Це важливо, бо області з розмитою організацією, тобто маргінальні, насправді, є джерелами величезної кількості станів, деякі з яких, при виникненні сприятливих умов, можуть стати домінуючими. Не відкидається і попередні версії - системний розгляд утворень та геокомплекси, хоча останні тепер визначаються як організація активних поверхонь. Для географа важливим є те, що географія не має справу з, так би мовити, гомогенними створіннями – соціальними, виробничими, транспортними, культурними, політичними тощо, вона має справу з гетерогенними ситуаціями. Так поступово складається нова картина, яка, однак, не обіцяє відпочинку у процесі пізнання, бо ми тільки зараз починаємо розуміти, що маємо вивчати. Нам слід розібратися, що справді існує в природі само по собі (an sich), а що є наслідком нашої творчої думки.
Отже, загальна географія сьогодні має сконцентруватися на питаннях: що собою уявляє геосередовище як область дослідження; що таке геохолон/геоорг як одиниця організації геосередовища та як її виділяти при умові, що такі створіння різних масштабів та рівнів організації складно взаємодіють, утворюючи нетривіальну топологію; як уявляти геопроцес – інтегральний процес, що об’єднує велику кількість фізичних, хімічних, комунікативних і т. і. взаємодій; які функції можна виділити у геосередовищі і як вони пов’язані з його структурою; як бути із співвідношенням «об’єктивне – суб’єктивне» при побудові загальної картини устрою і функціонування геосередовища; що таке ландшафт з точки зору географа і яке значення він має для нас як географів. Зрозуміло, список акцентів цим не вичерпується. Ми продовжуємо рухатись далі.
Идея полной и строгой формализации, операционализации и измерения всего и вся в научной теории - химера. В каких-то пунктах теории всегда обнаруживаются нефор­мальные понятия и интуитивные скачки мысли.
Рэндалл Коллинз
У майбутньому ми зможемо відповісти на питання – та чи  вистачить нам розуму їх задати?
     
Джон Брокман

Очень постепенно внешний мир навязывает себя в виде по­правок к теоретическому знанию.

Джонатан Тернер

Додаток.
Тепер варто навести важливу для сучасних географів думку, висловлену відомим соціологом стосовно ситуації у соціології, яка, однак, ще у більшій мірі стосується географії, тому я просто опустив те, що стосується соціології:
Чтобы продвинуться …, нам нужен дух благо­родства, а не дух фракционного антагонизма. Это не то же самое, что лозунг, утверждающий «право каждого идти своим путем», т. е. терпеть друг друга, но никак не обращаться между собой интеллектуально. Построение … знания - это коллективное предприятие и в более чем одном измерении. Все виды человеческой деятельности социальны, и сама наука есть процесс организации коллективной мысли. Как и в других делах человеческих, конфликт внутренне присущ организации интеллектуального мира. Это само по себе неплохо, поскольку конфликт - главный источник интеллектуальной динамики, включая процессы, посредством которых мы выдвигаем новые теории и коллективно решаем, какие из них ведут к лучшим результатам. Но конфликт не должен доходить до крайностей. Ни в одной другой форме интеллектуальной жизни не зависим мы так сильно друг от друга, как в науке. Чтобы объединиться, как подобает ученым, нам нужно сосредоточиться на согласовании теоретических концепций поверх границ разных исследований. Личностная грань этого интеллектуального устроения - великодушие и добрая воля, доброжелательное, положительное отношение к лучшим достижениям друг друга, пока мы вместе нащупываем наш путь вперед. [Collins, 1989].
Від себе додам, що там, де є багато політики, наука відсутня: наука – справа чистих рук.

Посилання:
Hobbs J.J. World Regional Geography, 2006 Brooks/Cole, Cengage Learning 2009, 2006. – 752 p. - 
Ковальов О.П. Географічний процес: що стоїть за цим поняттям? // Український географічний журнал, 1997, №4. – С. 45 – 51.
Boal K.B., Hunt J.G., Jaros S.J. Order is free: on the ontological status of organizations. Debating Organizations: Point/Counterpoint in Organizational Studies, Oxford, UK: Blackwell, 2004. – 40 p.
Jirousek C. Art, design and visual thinking. Pattern, 1995. –
Richardson K.A., Cilliers P., Lissack M. Complexity Science: A “Gray” Science for the “Stuff in Between”. EMERGENCE, 3(2), 6–18. Copyright © 2001, Lawrence Erlbaum Associates, Inc.
Mainzer K. Thinking in Complexity: The Complex Dynamics of Matter, Mind, and Mankind, 3rd edn, New York: Springer-Verlag, 2007. -
Grandpierre A. Order, structure, physical organization and biological organization. Frontier Perspectives, 2005. –
Николис Г., Пригожин И. Познание сложного. Введение. Пер. с англ. В.Ф. Пастушенко. – М.: Мир, 1990. – 344 с.
Jorg T. New Thinking in Complexity for the Social Sciences and Humanities. A Generative, Transdisciplinary Approach. 1st Edition., Springer Dordrecht Heidelberg London New York, 2011. - 300 p., Hardcover ISBN: 978-94-007-1302
Ковальов О. Загальна географія: геогенез та структура геосередовища. Fundamental problems of Geography, 2014. -
Бом Д. Развёртывающееся значение. Три дня диалогов с Дэвидом Бомом. Перевод М. Немцова, 1992. – 90 с. -
Cilliers P. Complexity, Deconstruction and Relativism. Theory Culture Society 2005; 22; 255. DOI: 10.1177/0263276405058052.
Doolittle, P. E. Complex constructivism: A theoretical model of complexity and cognition. Retrieved May 17, 2002. –
Dodder R., Dare R. Complex Adaptive Systems and Complexity Theory: Inter-related Knowledge Domains. ESD.83: Research Seminar in Engineering Systems Massachusetts Institute of Technology, October 31, 2000. –
McKelvey B. What Is Complexity Science? It Is Really Order-Creation Science. EMERGENCE, 3(1), 2001. - 137–57. -
Lambert F.L. Entropy is not “disorder” Entropy change measures the dispersal of energy. – http://entropysite.oxy.edu/entropy_isnot_disorder.html
Lambert F.L. A modern view of entropy. Chemistry, Vol. 15, Iss. 1, 2006. – P. 13 – 21. - http://khimiya.org/volume15/Entropia.pdf
Ковальов О.П. Географічний ландшафт: науковий, естетичний і феноменологічний аспекти. - Харків: Екограф, 2005. - 388 с.
Ковалёв А.П. Ландшафт сам по себе и для человека / А.П. Ковалёв. - Харьков: Бурун-книга, 2009. – 927 с.
Bak P., Chan K., Self-Organized Criticality. Scientific American, 1991. - p. 26 33. –
Bak P. How Nature Works: The Science of Self-Organised Criticality. New York, NY: Copernicus Press 1996 Cloth: ISBN 0-387-94791-4. -
Hazen R,M. Mineralogical Co-evolution of the Geo- and Biospheres. Mid-Atlantic Senior Physicists Group, October 17, 2012. –
Gould S.J. The Evolution of Life on the Earth. SCIENTIFIC AMERICAN, October 1994. – Pp. 85 – 91. -
Adami C., Ofria C., Collier T.C. Evolution of biological complexity. PNAS. April 25, 2000, vol. 97, no. 9. - 4463–4468. –
Теория общества (под редакцией А.Ф. Филиппова). Москва: КАНОН-ПРЕСС-Ц, Кучково поле, 1999. – http://www.studfiles.ru/preview/460648/
Palaeos: Cosmic Evolution: Emergence. –
Hayles N. K. How we became posthuman: virtual bodies in cybernetics, literature, and informatics. The University of Chicago Press, Ltd., London, 1999. – 323 + ix – xiv p. – http://faculty.georgetown.edu/irvinem/theory/Hayles-Posthuman-excerpts.pdf
Levin S.A. Complex adaptive systems: exploring the known, the unknown and the unknowable. BULLETIN (New Series) OF THE AMERICAN MATHEMATICAL SOCIETY. Volume 40, Number 1, October 9, 2002. Pp 3 - 19. S 0273-0979(02)00965-5
Collins R. Коллинз Р. Социология: наука или антинаука? (Sociology: prescience or antiscience? // American Sociological Review. February 1989. Vol. 54. P. 124 - 139.) - http://www.studfiles.ru/preview/460648/
Dodder R., Dare R. Complexity Theory: Inter-related Knowledge Domains. ESD.83: Research Seminar in Engineering Systems. Massachusetts Institute of Technology. - October 31, 2000. -

Ковальов О. Загальна географія: область визначення та загальні установки. Пропонується загальний погляд на «Загальну географію», без якої географія не може сприйматися як самостійна наукова дисципліна. Головна мета Загальної географії формулюється так: дати відповідь на питання, як і при яких умовах на планеті формується середовище, рівень організації якого ми визначаємо як географічний. Як одиниці географічної організації розглядаються геохолони чи геоорги, які складно взаємодіють між собою. Ставиться питання про організацію, складність та еволюцію геосередовища, робиться короткий огляд ландшафтної проблематики.

Oleksa Kovalyov. General Geography: domain of definition and general guidelines. A general view on the “General Geography” is proposes without which Geography can’t be senses as independent science field. The main objective of General Geography is formulated so: to give an answer for a question, as well as at what terms on a planet an environment is formed, the level of organization of that we determine as geographical. As units of geographical organization geoholons or geoorgs are examined, that interact in a complicated manner, are descry as units of geographical organization. A question is put about organization, complexity and evolution of geomedium, the short review of landscape range of problems is done.     

Ключові слова: загальна географія, геосередовище, геохолон, геоорг, організація, складність, еволюція, геопроцес, когнітивний, ландшафт, спостережник.

Keywords: general geography, geomedium, geoholon, geoorg, organization, complexity, evolution, geoprocess, cognitive, landscape, observer.



[1] До речі, географію Дж.Дж. Хоббс пропонує визначати як “the study of the earth as the home of humankind” [Hobbs, 2009: 2], що більше схоже на екологію людства.  
[2] Це не може не хвилювати: польова практика після першого курсу представлена рядом напрямків – гідрологією, метеорологією, геоморфологією, геоботанікою…, які не мають відношення до географії. Так з самого початку у студентів складається хибне уявлення про географії та її структуру.
[3] Під áктором будемо розуміти цілісну складову будь-якої природи, що має свій дійовий потенціал і з яким можна пов’язувати мету дії, яка, будучи поміченою, стає подією. Для того, щоб формувати ансамблі, áктори повинні мати відповідні властивості, що дозволяють входити у взаємодію/комунікацію з іншими áкторами. Окремі áктори з’єднані у популяції. Думаю, можна говорити і про культури áкторів: приналежність до даної культури визначається наявністю певної когнітивної і комунікативної компетентності. Сукупність зв’язаних áкторів лежить в межах від діади до глобального ансамблю.
[4] Зауважу, що суб’єктність властива тільки у тому випадку, якщо утворення знає само себе.
[5] Геосередовище - ансамбль рухомо-зчеплених, відносно незалежних, структурованих (які здійснюються на основі встановлених, але обновлюваних) взаємодій, що забезпечують формування і відтворення організаційних одиниць географічного рівню складності.
[6] Тут варто привести фрагмент з роботи [Boal, Hunt, Jaros, 2004: 2]: «There is an old story about a young man, who on visiting England was told he must “see” Oxford University.  On returning from his visit, he was asked what he thought of Oxford University.  He reported that while he had seen trees, rocks, people, and buildings, but he did not “see” Oxford University.  Is Oxford University not real?  Are only things that one can see and touch real?  What about quarks, black holes, and gravity?  What about organizations?  On what basis can we conclude that they are real?  We argue that organizations, like trees, rocks and gravity are real:  All are real in their consequences.  Thus, we defend a realistic view of organizations against those who deny that reality». Слово «організація» походить від грецького  organon – знаряддя праці чи інструмент.
[7] Патерн: «Pattern is an underlying structure that organizes surfaces or structures in a consistent, regular manner. Pattern can be described as a repeating unit of shape or form, but it can also be thought of as the "skeleton" that organizes the parts of a composition» [Jirousek, 1995].
[8] Проблема полягає в тому, що ситуація не спостерігається, а переживається (звідається).
[9] Відмічу, що послідовність звуків – це порядок (враховується кожний звук), а мелодія, що при цьому проявляється – це організація. Розташування дерев у лісі (деревостій) – це порядок (враховується кожне дерево), а ліс – це їх організація. Так же можна говорити про рельєф як організацію поля висот, ландшафт як організацію рисунку денної поверхні (на відміну від фізіографії) тощо. Отже порядок не тотожний організації, але організація може створювати порядок. Порядок не має емерджентних якостей, організація проявляється саме завдяки таким якостям. Цікаві думки з цього приводу містяться в роботі [Grandpierre, 2005].
[10] Геотіло розглядається, в першу чергу, як зв’язувальний патерн, що з’єднує різні одиниці географічної організації у єдність, тобто це - абстракція.
[11] Приклад: зебра – це біла тварина з чорними смугами, чи чорна тварина з білими смугами?
[12] У роботі [Cilliers, 2005: 257] П. Цілліерс пропонує наступні характеристики складних систем:
1. Complex systems are open systems. 2. They operate under conditions not at equilibrium. 3. Complex systems consist of many components. The components themselves are often simple (or can be treated as such). 4. The output of components is a function of their inputs. At least some of these functions must be non-linear. 5. The state of the system is determined by the values of the inputs and outputs. 6. Interactions are defined by actual input–output relations and they are dynamic (the strength of the interactions change over time). 7. Components on average interact with many others. There are often multiple routes possible between components, mediated in different ways. 8. Some sequences of interaction will provide feedback routes, whether long or short. 9. Complex systems display behaviour that results from the interaction between components and not from characteristics inherent to the components themselves. This is sometimes called emergence. 10. Asymmetrical structure (temporal, spatial and functional organization) is developed, maintained and adapted in complex systems through internal dynamic processes. Structure is maintained even though the components themselves are exchanged or renewed. 11. Complex systems display behaviour over a divergent range of timescales. This is necessary in order for the system to cope with its environment. It must adapt to changes in the environment quickly, but it can only sustain itself if at least part of the system changes at a slower rate than changes in the environment. This part can be seen as the ‘memory’ of the system. 12. More than one description of a complex system is possible. Different descriptions will decompose the system in different ways. Different descriptions may also have different degrees of complexity.
[13] Отримуються саме сигнали, а не повідомлення: сигнал не є інформацією, він стає інформацією тільки після декодування, що веде до надання йому певного смислу: якщо з сигналом не можна пов’язати смисл, він може лишитися взагалі непоміченим. Це означає, що ніякого обміну інформацією, як зазвичай вважають, немає, є обмін сигналами. Інформація не є матеріальною сутністю, але вона впливає/визначає на потоки енергії і речовини. Як пише К. Хейлі «Because information had lost its body, this construction implied that embodiment is not essential to human being» [Hayles, 1999: 4].
[14] У цьому питанні слід виходити з того, що будь-які якості/властивості від початку закладені у природі, хоча і не проявляються протягом певних етапів розвитку, а стають очевидними тільки при досягненні критичної концентрації. Це стосується і когнітивності та ментальності. Якщо певна частина середовища формує свою структуру (що моделює важливі для її виживання особливості середовища), яка є полі-функціональною і демонструє можливість збільшення своєї ефективності, це утворення є когнітивним і ментальним.
[15] Останній приклад – слова коментатора поєдинку у бус ідо:  «борці знаходяться у однаковому географічному положенні» (обидва борці при цьому лежали).
[16] До цієї «концепції» навіть приплели В.В. Докучаєва за для посилення «достовірності» і ваги, хоча він ніколи не писав про ландшафт.

Немає коментарів:

Дописати коментар