17 лютого 2013 р.

Дисертаційні дослідження в Україні сьогодні - справжня наука чи довга черга за науковим ступенем?


Колись давно, коли ще захоплювалася ідеєю бути журналісткою за фахом або письменницею, то прочитала десь про те, що робити, якщо сумніваєтесь, чи писати Вам… Якщо можете не писати – краще  не пишіть, а от якщо розумієте, що не можете не писати – пишіть обов’язково!
Згадалася ця порада особливо гостро зараз, коли о третій годині ночі, намагаючись заснути, я зрозуміла, що мої неспокійні думки вимагають бути записаними…
Неспокій зароджувався давно, однак не проявляв себе голосно. Я взагалі мало схильна до відкритої й радикальної критики нашого суспільства, а тут чомусь не втрималася. Мабуть, останньою краплею, що не давала заснути, була новина про значні фальсифікації в російському ВАК1. Окремо коментувати цю новину не буду, хоча думок багато, скажу лише, що я впевнена, що в Україні загалом ситуація не набагато краще.
Причиною безсоння були і думки з наукових питань, бо півночі переглядала наукові статті за своєю тематикою… Але серед тих думок неспокійно-хвилюючий окремий привід замислитися – багато питань, об’єднаних загальним змістом… Хто вони сьогоднішні «кандидати в кандидати наук»2, до яких за волею долі та, здається, і власним вибором відношуся сьогодні і я? Дійсно науковці чи випадкові люди у черзі за «корочкою» кандидата? Коли раптом стало модним здобувати ступінь заради вигоди, престижу чи інших химерних принад? Яка матеріальна вигода у звичайних, пересічних працівників ВНЗ чи наукових установ, якими є досить значна частка сьогоднішніх здобувачів, може бути, якщо доплати у відповідних професіях у зв’язку зі ступенем можуть роками не компенсувати тих коштів, які витрачаються на захист? В останньому питанні я відверто натякаю на корупційні схеми, завдяки яким можливі недостойні захисти і завдяки яким «корочка» є корисною після них.
В Україні у 90-х роках вже минулого століття була тенденція здобуття вищою освіти, бо вважалося це необхідною умовою успіху, та й просто виживання в нових умовах… Загублені у початках ринкової економіки ВНЗ рятувалися тим (та й зараз рятуються) тим, що навчали «всіх і вся» лише, щоб зберегти набір студентів у тій же кількості та набрати додатково «контрактників», за рахунок яких просто виживати. Замість того, щоб стати конкурентоспроможними на ринку, ВНЗ досі, самі того не розуміючи, намагаються жити за законами планової економіки – за законами тієї країни, якої вже немає понад 20 років.
А коли «корочки» про вищу освіту, або навіть дві, стало мало, почалася повальна епідемія здобуття наукових ступенів… А загалом, причин того дуже багато, і можливо я невірно встановлюю причинно-наслідкові зв’язки, однак наслідок – загальновідомий: кандидатів наук стає все більше, однак кількість аж ніяк не свідчить про якість, що, до речі, впевнено доводиться загальним рівнем вітчизняної науки на світовому рівні, індексами цитувань та іншими показниками.
Коли я дивлюся на деяких новоспечених кандидатів, часто думаю – а чим я гірша? Якщо він (вона) – кандидат, то моя робота тим більше – достойна, але вчасно згадую про те, що рівнятися завжди треба на кращих. І дійсно є ті, дивлячись на кого, розумію, що мені до них «як до неба» - за науковим рівнем, за сприйняттям і розумінням світу і т.д. То є «справжні кандидати». Щастя те, що серед моїх друзів дійсно є ще такі «динозаври», які, на мою думку, стали кандидатами наук (чи прагнуть до цього) цілком заслужено, тому що виконали гідне дослідження, тому ще не керувалися лише корисними мотивами і не прикривалися грошима чи «блатом» заради здобуття «корочки».
Але вистачає й інших «кандидатів». І погляди їх, що начебто незрозумілі мені, навіть протилежні моїм, і їх цілком вигідні, перш за все, для себе мотиви, якщо намагатися їх осягнути, іноді навіть видаються цілком прийнятними і доцільними. Щоб бути успішним… Щоб побудувати кар’єру… Щоб на візитці, наприклад, адвоката було зазначено кандидат наук… По суті, у кожного з «кандидатів в кандидати» є певні особисті цілі, зрозуміло, що незначний відсоток хоче, а головне – може, перш за все, привнести щось нове у науку. Такі високі мотиви поступаються звичайним, меркантильним завданням кожного з нас… Та лякає не тільки і стільки це, але й те, що сама система дозволяє такий підхід, а крім того те, що є значний відсоток тих, для кого будь-які засоби згодяться для досягнення мети, адже головне – результат. Одним із прикладів цього може бути така цифра «Выявлены некорректные заимствования общим объемом до 87 процентов объема текста»1. Я взагалі слабо собі уявляю, як таке могло статися – виходить, що в роботі авторського – це лише титул, зміст і вступ? Тобто здобувачеві взагалі нічого було додати і було взагалі байдуже на норми авторського права, наукової етики, на те, що його робота – відвертий, безпринципний плагіат???! Та й просто – його власна гідність дозволила йому досягти мети таким шляхом, захищати фактично чужу роботу (чи збірку робіт)!!!
У своїй замітці я не претендую ні на об’єктивність, ні на оригінальність, ні навіть на те, що моя наукова робота єдина, така гарна й мила «біла ворона» серед інших, хоча й сподіваюся, що серед такої сучасної системи цінностей зумію зберегти деякі вірні уявлення про наукове пізнання та повагу до себе, щоб представити роботу, хоч трохи гідну на визнання науковою.
У висновку сказаного, складно говорити про перспективи…
В одному огляді модних тенденцій весни 2013 трохи повеселило нагадування про те, що не варто носити сумочку і взуття одного кольору. Це може собі дозволити хіба що англійська королева (як ікона класичного стилю і пережиток минулого водночас – примітка моя). А в стилі сучасної леді – це моветон і відверта відсутність смаку. Проводячи аналогію з піднятою тут темою, скажу - я ще сподіваюся на те, що колись бути кандидатом стане так само немодно, і дозволити це зможуть собі лише справжні знавці класичного стилю. Не дивлячись на досить сумну і гнітючу ситуацію, я все ще залишаюся невиправною оптимісткою. І сподіваюся, що можливо прийде хвиля повернення до високих наукових ідеалів, коли в науці залишаться ті, хто дійсно хочуть і можуть займатися наукою, а не лише побудовою кар’єри і подібними «статусними» речами.
Хоча, можлива й інша перспектива. Як полюбляє говорити один з моїх приятелів, цитуючи відомого політика: «Україну врятують масові розстріли».  Іншими словами – якщо наше суспільство не рятують відчуття власної гідності та здоровий глузд, можливо, лише радикальні перевірки і скасування дипломів «кандидатів» зможе віднадити натовп бажаючих до такого привабливого і модного статусу, але не наукового ступеня «кандидат наук»???
______________________________
2 про докторів говорити не буду, бо вважаю, себе недостатньою компетентною для якоїсь критики, тим більше «емпіричний досвід» спілкування більший з кандидатами наук чи претендентами.

6 коментарів:

  1. Дуже цікава стаття.
    Вважаю, що кандидатська дисертація - це лише формальність - вона необхідна тільки для того, щоб отримати певні превілеї, що гарантовані державою. Справжньому вченому "корочка" не потрібна, але за допомогою неї може отримати певний профіт. Якщо вчений може себе прогодувати без держави, нащо йому це ходіння по муках? Гірше, коли цю "корочку" отримують люди некомпетентні і неадекватні.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Не можу сказати, що вченому зовсім вже непотрібна "корочка"... Сумно те, що некомпетнетних і неадекватних - все більше серед кандидатів. І сумно, коли справжніх вважають на тому фоні такими ж.... Зустрілося випадково слово, яке підійде до теми статті "Сноллигостер. Человек руководствующийся личной выгодой, а не должностными обязанностями и общечеловеческими принципами"...

      Видалити
  2. Шановна ОСінь, дякую за цікаву і надзвичайно вчасну статтю! Це – суттєва підтримка тих питань, які я ставлю вже давно, але, нажаль, безрезультатно. Ви праві, що справи в українській науці не кращі, ніж у росіян. І думаю, це стосується не тільки географії, але й історії, педагогіки, економічних дисциплін тощо. Коли на минулому тижні я зайшов до бібліотеки, щоб продивитися автореферати, я був вражений кількістю авторефератів за напрямком „економіка” – їх було близько 60-ти! І це за тиждень. Перепрошую, невже у цій сфері так багато фахівців, що знайшли і вирішили наукові проблеми? Але то справа економістів. Нас має хвилювати, перш за все, географія. А у цій сфері ми маємо просто катастрофу. З одного боку ми маємо бажаючих дотягнутися до корочки, бо її наявність дає переваги, з іншого – дії так званих наукових керівників, які, у свою чергу, зацікавлені у захистах своїх аспірантів і докторантів. Ви не торкнулися докторських дисертацій, бо, як я розумію, ще не захистили кандидатську, але на докторському рівні проблеми ще більші. Те, що я побачив в авторефераті докторської дисертації А.В. Гудзевича, мене просто вразило. Але є немало інших сумнівних докторських. Що можна сказати, якщо в географії докторами можуть стати всі, хто завгодно – технарі, економісти, гідрогеологи... Нажаль, в наш час перевагу отримали не ті, що внаслідок багаторічної роботи в полі отримали немалий досвід і знання, а люди наглі і безцеремонні, до того ж доволі корумповані. Прочитайте на блозі, наприклад, мій виступ „Коментарі до статті Черваньова І.Г. Дослідження рельєфу представниками харківської геоморфологічної школи”. Чи можна такого вважати серйозним фахівцем, але подивіться, що робиться: Український географічний журнал публікує цю маячню постійно. Так про який розвиток географії в Україні може йтися. У нас ті, які вважають себе батьками географії, стурбовані перш за все своїми рейтингами. В Україні немає спільноти фахівців-географів, це те, що було втрачено за роки незалежності. Але мене радує те, що серед молодих людей виникла така стурбованість ситуацією. Я бажаю Вам успішного захисту.
    Олекса Ковальов

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. "В Україні немає спільноти фахівців-географів, це те, що було втрачено за роки незалежності."

      Олекса Ковальов, така спільнота вже є - таким прикладом є цей сайт. П'ятеро людей вже виявили свою незгоду із станом сучасної науки і намагаються працювати у лоні справжньої науки, є ще наші партнери.

      Видалити
    2. Шановний MAXe, дякую Вам за намагання підтримати цей сайт і подарувати українській географії надію на відродження. Але боюсь, відродження прийдеться чекати довго. В Україні є фахівці, але їх мало і вони не об’єднані у спільноту фахівців-інтелігентів. Ось приклад. Я відпрацював у Каразінському університеті трохи більше 22-х років, мав найвищий викладацький рейтинг на факультеті і один з найвищих в університеті, але не став навіть звичайним професором і змушений був піти з університету, бо мене відсторонили від викладання. А все зводилося до того, що я виставляв студентам об’єктивні оцінки, за що, до речі, користувався їх повагою, що, як і високий півень викладання, не влаштовувало керівництво. І зробили це ті «географи», хто ставав доктором наук аж ніяк не шляхом важкої праці над дисертацією. Це І.Ю. Левицький, І.Г. Черваньов, В.А. Пересадько, С.В. Костріков, певною мірою В.Ю. Некос. Їм допомагали проф. Орлов (хімік), проф. Лебедєв (фізик), проректор Александров, проректор Холін, який поставив під сумнів мою докторську кваліфікацію, хоча його особистий рейтинг не виходить за межі університету, та інші. Над всім цим стояв „шановний” пан Бакіров – головний видобувач високих звань і титулів, безвідповідальність якого призвела до знищення харківської географії.
      А як зрозуміти те, що з 2007 року мені припинили присилати автореферати дисертацій? Відповідь проста: я дав об’єктивну оцінку роботам двох киян – О.Ю. Дмитрика і С.Ю. Бортника. Ні, я не написав, що роботи не заслуговують... , я показав, що роботи дуже слабкі, і що остаточне рішення залишається на совісті спеціалізованих рад. Совісті виявилося явно недостатньо, докторами наук їх зробили. Я можу виставити на сайті мої відгуки про ці дисертації. Але це не йде ні у яке порівняння з тим, як ставали докторами наук Л.М. Нємець, К.А. Нємець, В.А. Пересадько ... Хто має нести відповідальність за їх докторські дипломи? Думаю, не тільки опоненти і члени спеціалізованих рад, але вся спільнота географів. Географи МДУ мені дали оцінку Нємеців, з якими вони зустрілися на конференції у Білгороді: привозять книжки, які незрозуміло як пишуться! Але не встиг К.А. Нємець отримати диплом доктора наук, як його зробили експертом ВАК. Проходила ця парочка „видатних географів” через київську раду під головуванням славетного пана Ярослава Олійника, до речі, доктора економічних наук. А Вам відомо про науковий рівень В.А. Персадько?
      Тепер подивіться, хто сьогодні найчастіше виступає в якості опонентів на захистах. Це Петлін і Позаченюк. На автореферат Петліна я написав позитивний відгук виключно на прохання Генриха Івановича Швебса, якого я дуже поважав, хоча нічого позитивного в його дисертації не побачив. Але навіть його прохання позитивно відгукнутись на автореферат К.А. Позаченюк не пересилило те вкрай негативне враження, яке склалося у мене. Тепер Позаченюк і Петлін – найбільш бажані опоненти, бо пропускають все, що їм трапляється, вони ж носять титул експертів ВАК. Я міг би продовжувати і назвати ще кілька прізвищ, але й цього достатньо.
      Знаєте, MAXe, якщо на наукових конференціях дозволяється відверте хамство (і йдеться не про поодинокий випадок, хоча випадок з Петлінм на конференції у Сімферополі (2010 рік) - неперевершений), то ситуацій дійсно кепська! В той же час я згоден з Вами, що навіть маючи невелику кількість незгодних з нинішньою ситуацією, можна щось зробити, головне – не боятися почати розмову.
      Навесні має відбутися з’їзд Українського географічного товариства. Сьогодні мені нема вже, що сказати пану П.Г. Шищенку, якого я свого часу дуже поважав (перш за все за цікаву докторську дисертацію). Але початок зроблено. Мала б відбутися дуже серйозна розмова, у якій я прийняти участь не зможу. Але я буду робити все, щоб оцінка ситуації стала зрозумілою багатьом. Якщо те, що ми зараз почали, не сформує хвилю, розраховувати нема на що!

      Видалити
    3. Сергій Корній24 липня 2013 р. о 21:26

      Читаю Ваш пост пане Олексо, і розумію, що я бовдур(.
      На сьогодні, в україін чомусь все відбувається так... Я згоден, що молодь прагне до корочки, хоч я і сам вирішив дослідити якийсь напрямок в географії, але не заради корочки а заради того, що мені це цікаво...
      У ВДПУ на кафедрі географії працювали двоє видатних (з покоління в покоління) викладачів і кандидатів географічних наук подружжя Панасенків, які були принциповими і обєктивними викладачами,які давали такі знання, яких багато хто не міг дати, які прививали студентам таку любов до географії, що її можна було назвати "коханням", але прагнення молодих отримати корочки К.Г.Н. призвели до відмови продовжувати контаркт подружжю Панасенків - корифеям геофаку Вінницького педагогічного... молоді 25-30 річні "преподи" тепер навчають студентів, які ніц нетямлять в географії (точніше тямлять, але більшість на рівні шкільної програми) А корифеї на заслуженому відпочинку...

      Видалити