Звернення до Верховної Ради 7-го скликання

Як громадянин України і Світу, я вважаю за потрібне висловити деякі побажання Верховній раді 7-го скликання. Зазначу, що діяльність Верховної ради попереднього скликання залишила у мене жахливе враження. Отже, висловлю наступні зауваження, акценти і пропозиції:

1. Проблема Влади, її структура. Не можна весь час вести розмову про Владу. Політики всі сили витрачають на боротьбу за Владу, забуваючи про країну і народ. Прагнення Влади – це той біологічний початок, що зберігся у людині. Влада – це завжди насилля, пригноблення, знищення особистості. Не може бути Влади народу – це демагогія, Влада – це завжди Влада над іншими. Єдине, про що можна говорити, так це про Владу над собою. Країні потрібні не владні і лицемірні держиморди, а спеціалісти-менеджери дуже широкого профілю і високої кваліфікації, а це – зовсім інші люди.

Пропоную розглянути варіант заміни інституту президентства Радою старійшин, яка має складатися з невеликої кількості найбільш порядних, моральних людей (Любомир Гузар та йому подібні). Їх функція – стеження за дотриманням Конституції та моральності. Це вирішить проблему концентрації Влади в одних руках і суттєво зменшить витрати на утримання її носіїв.

Прийняття рішень у країні має здійснюватись не однією людиною, і не групою, рішення проступає через горизонтальні контакти на «нижчому» рівні, думки відстежуються та інтегрується на більш високих рівнях і реалізуються у вигляді програм та конкретних дій, а не просто спускається по адміністративних ланцюгах, у яких бюрократи є просто передаточними ланками. Тільки так можна підняти авторитет людини, зробивши її активною. Це стимулює і зростання відповідальності. Отже, слід розробити такі форми моніторингу суспільної думки, які дозволили зробити членів суспільства активними. 

2. Уряд. Уряд не повинен формуватись на партійній основі, уряд – це фахівці, а не політики, а менеджмент має бути поза політикою. Всі члени уряду мають бути безпартійними. Всі важливі документи законодавчого статусу, що готуються у парламентських комісіях чи в уряді, за два тижні до винесення їх на обговорення у Верховній Раді слід виносити на обговорення в Інтернеті: в Україні багато добре підготовлених фахівців і просто розумних і порядних людей, які можуть дати попередню оцінку і внести пропозиції щодо певних змін (із збереженням авторства пропозицій і важливих зауважень). Так можуть підбиратися кадри для державного управління. Слід максимально зменшити бюрократичний апарат шляхом формування електронного уряду (прикладом може бути Естонія).

3. Мова. Треба припинити будь-які розмови про другі, треті і т. і. державні мови. Не варто взагалі говорити про державну мову – держава тут ні до чого. Слід говорити про національну мову, яка для даної країни (не держави) має бути одна, бо ця країна називається Україна. Володіння іншими мовами, в тому числі російською, є ознакою культури. Дітей треба виховувати у дусі національних традицій, прищеплюючи їм повагу до історії і мови свого народу.

4. Відношення до природного середовища. Це питання є чи не головним. Слід докорінно змінити відношення до природного середовища, припинити розглядати його як ресурс: Природа – це та матка, з якої вийшла людина, їй має бути наданий статус суб’єкта, з яким слід домовлятися. Це вимагає зміни ментальності. Природне середовище не є сировинним придатком і це – не екологічне середовище (теж редукований варіант його розуміння), це – ми самі, наш початок і наше продовження. Політика (на глобальному рівні – геополітика - саме в такому сенсі слід розглядати цей термін, на відміну від глобальної політики), яку слід вести відносно Природи, має бути природо-центричною (з часом це має привести до режиму самоорганізації в системі «природа - суспільство»). Біосфера не може бути представлена різного роду заповідниками, заказниками тощо, тобто резерватами, це не відповідає сучасному розумінню того, чим є біосфера. Необхідно стати на шлях розвитку геокультури – культури майбутнього, культури дивосфери. У виробничій сфері акцент має бути зроблений на так званому зеленому виробництві (Green Production). Ці принципи закладені у стратегії узгодженого розвитку. На перше місце виходить духовний зв'язок людини з Природою (йдеться про так звану філософію природи).

Відповідно, не можуть знаходитись у приватній власності ресурси надр і земля. Не слід забувати, що так звані лісонасадження не є лісами, це – штучний деревостій. Слід припинити варварське полювання на тварин (жахливе враження залишили кадри, на яких пан Червоненко був оточений численними тушами вбитих ним кабанів – це ганьбить Україну) і знищення природного рослинного покриву: рослини і тварини – це живі організми, знищення яких слід розглядати як кримінальний злочин. Такі форми «господарювання» не відповідають ніяким моральним нормам. Треба припинити вільний продаж мисливської зброї, вона має бути у розпорядженні тільки спеціальних мисливських структур, що здійснюють спостереження за популяціями тварин, в першу чергу – хижаків (на науковій основі). Всі живі істоти повинні отримати такі ж права на життя, як і люди. Вбивство тварини – це кримінальний злочин!

5. Земля. Слід припинити будь-які розмови про продаж землі. Земля не є товаром і не може бути приватною власністю, бо не вироблена людиною. Земля не належить народу, вона належить виключно Матінці-природі, це і є сама Природа. Відповідно, приватною власністю не можуть бути ліси, озера і будь-які інші природні об’єкти (Природа не поділяється на об’єкти, вона цілісна). Слід повернути лісопаркові зони у режим спільного користування міськими громадами, прибравши котеджі (за рахунок самих забудовників).

6. Відношення між державою і регіонами. Держава і регіони входять у протиріччя. Регіони повинні мати можливість розвиватися у режимі самоорганізації, бо саме ця форма є гнучкою і саме вона з часом прийде на зміну державній формі організації суспільства. До 80% фінансів має залишатися у регіонах. У своїй основі регіон має регіональну спільноту/громаду, що формує регіональний функціонально-насичений соціально-господарський організм. Його основу має складати рециркуляція технофільної речовини і максимальна енергетична незалежність. Територіальна структура регіону має бути узгоджена зі структурою країни «Біосфера». Регіон – це одиниця самоорганізації спільноти, що виникає на основі горизонтальних зв’язків (на відміну від переважно вертикальних у адміністративно керованих організаціях державного типу). Регіони – це форма майбутнього світового устрою, яка закладається у надрах держав, і це треба враховувати вже сьогодні (наприклад, Харківський (Слобожанський) регіон охоплює значні території в межах нинішніх України і Росії і не співпадає з межами Харківської області). Така форма організації є значно гнучкішою і більш адаптивною. Регіональний центр (місто) – це згущення організації, що здійснює обробку сигналів, що йдуть з оточення, в першу чергу, від сусідніх регіонів та глобальної соціально-економічної системи, це вузол мережі світової господарської системи. Тому не може мати місця штучне визначення ролі того чи іншого регіону – все має бути відпущено у вільне плавання – режим самоорганізації.

Це тягне за собою проблему столиці та так званої периферії. В Україні з її колись потужними містами ця проблема стала вкрай актуальною. При тому, що податки платяться всіма однаково, різниця між рівнем оплати праці і комфортністю життя у Києві та в інших містах безперервно зростає. Київ став містом для еліти, причому, доволі сумнівної, та офісного планктону, все більше проявляється його паразитизм. Все це веде до прояву так званого столичного расизму, що є особливо помітним у науковій і освітній сферах, хоча насправді переваги фахівців, що працюють у київських вузах і наукових інститутах є доволі сумнівними. Нажаль, ще більшою є різниця між містами та селами, що слід виправляти: податки платять всі однаково, а саме село є витоком національної культури.

7. Проблема моралі. В Україні честь, мораль, гідність втратили будь-яку цінність, а такі цінності самі по собі не відновлюються. Перевагу отримують наглі, безцеремонні діляги-просуванці, причому у всіх сферах життя. Рівень корупції жахає. Вражають хами-депутати – лицеміри-депутати. Вже у раді 7-го скликання з’явилися так звані тушки, які всій країні демонструють, як треба діяти: треба бути кидалами. Таким не місце у парламенті, а ті партійні групи, які таких приймають, стають осередками парт-сміття.

У буття легко проникають різні форми розбещення молоді. Я був вражений, коли в новинах показали, що у Києві є нічні клуби з чоловічим стриптизом: невже ця «робота» (роздягатися і трясти сідницями перед публікою) гідна справжніх чоловіків? Це – ознака падіння моралі, розбещення суспільства. До речі, думаю, заробіток цих «чоловіків» значно перевищує заробіток шахтарів, що працюють у копанках на Луганщині, чи науковців. Це – сором для цивілізованої країни.

8. Наука та освіта. Стан розвитку науки і освіти є показником прогресивності і сучасності країни, бо вони забезпечують її прогрес. Але саме ці галузі в Україні виглядають як ледве не зайві. Їх фінансування не відповідає ніяким нормам, причому ці кошти розподіляються вкрай нерівномірно – левова частина залишається у Києві. І мені незрозуміло, чому викладачі однакових за рівнем акредитації вузів мають оклади, що різняться вдвічі. Але справа не тільки у фінансах. Жахливо виглядає зниження вимогливості до рівню кандидатських і докторських дисертацій. Чи не головними факторами стали відповідність поглядів претендентів на наукові звання положенням так званої офіційної науки, на сторожі яких стоять адміністратори від науки, в першу чергу – столичні, хоча розвиток науки базується саме на різноманітті поглядів та їх конкуренції. Це – ознака застою. Ті, чиї погляди не відповідають штучно встановленим вимогам, піддаються цькуванню, у вузах їх відстороняють від викладацької роботи. Дивно виглядає те, що звання членів-кореспондентів та академіків отримують переважно ті, що займають високі адміністративні посади – ректори та проректори вузів, директори наукових інститутів тощо, хоча їх адміністративна діяльність вимагає великого напруження сил і не залишає часу на ведення наукової роботи. Це – адмін-академіки! В Україні є тричі доктори, двічі члени-кореспонденти і т. і. Важко зрозуміти, коли докторами наук стають люди, які не мають відповідної для даної наукової області освіти.

У сфері освіти ми маємо незвичну для нас Болонську систему. Нам кажуть, що ця система була введена для того, щоб випускники вузів могли легше адаптуватися до роботи у зарубіжних країнах. Це просто сором! Замість того, щоб створювати умови для роботи підготовлених фахівців в Україні, їх відразу готують до виїзду за кордон. При цьому, наскільки мені відомо, більшість викладачів вузів негативно ставиться до болонської системи, віддаючи перевагу системі, що сформувалася за радянських часів – вона є більш гнучкою і менш автомато-морфною. Я теж вважаю цю систему кращою. Різні культури формують різні системи підготовки, що веде до їх конкуренції, і це – нормально. Не слід все робити уніфікованим. Питання не у системі, а у якості підготовки, якості викладання, оснащеності лабораторій, у фінансах, що виділяються на одного фахівця і одного студента. У порівнянні з західними країнами ці показники в Україні є приголомшливо низькими, як і оклади викладачів та наукових працівників. Але науковці – це мозок країни, а мозок, як відомо, є найбільш цінною частиною організму: на його функціонування витрачається від 25% його енергії. Так чи не є недофінансування науки і освіти цілеспрямованою політикою, направленою на знищення інтелектуалів? Таке ми вже проходили.

Неприємно, але факт: серед ректорів вузів є потенційні Йосипи Віссаріоновичі. Такі зростають у своїх очах, мріючи про пам’ятники на великих площах, в той час, як університети під ними руйнуються, з них видаляються навіть доктори наук і члени-кореспонденти (як це сталося, наприклад, у Каразінському університеті у Харкові, у якому посаду ректора обіймає Бакіров, що поважає тільки підлеглість та згідливість, при якому університет перетворився на фарисейсько-лицемірне болото). Висококваліфіковані викладачі з високим рейтингом замінюються значно менш кваліфікованими, але згідливими: у такий спосіб формується сприятливе середовище особисто для ректора і його оточення.

9. Виробнича сфера. Я не є фахівцем з цих питань, тому зупинюсь на найбільш загальних моментах. Виробництво – це ні що інше, як трансформована Природа, організація відібраних та особливо налаштованих режимів, а стратегія узгодженого розвитку базується на мінімізації такої трансформації (йдеться про стиснення антропосфери). Тому головною стратегією має бути максимальне стиснення виробничої сфери за рахунок втілення новітніх технологій у всіх сферах господарювання. Це вимагає замикання виробничо-споживацьких циклів у регіонах, ліквідації всіх зайвих ланок і надлишкових функцій - як посередницьких, так і бюрократичних. Основу має складати аграрний сектор, без сталого функціонування якого не може стало відтворюватись і промисловий сектор.

Найважливішими питаннями є максимально повна переробка відходів (тут ми маємо критичну ситуацію), втілення новітніх технологій (в Україні багато талантів, але їх розробки нікого не цікавлять, що треба змінювати), зростання культури праці і поваги до працівників, незалежно від професії.

10. Медицина. Вона забезпечує здоров’я людей, але як цього можна досягти, якщо вартість лікування у медичних закладах захмарна. Не викликає захвату і зарплата медичних працівників. Має місце суттєва різниця у забезпеченні спеціальним устаткуванням столичних медичних закладів і подібних закладів у інших містах, про сільську медицину годі й говорити. Подив викликає «Феофанія». Вважаю, що у нормальній країні всі громадяни повинні мати однаковий рівень медичного обслуговування. «Феофанія» ганьбить Україну. Цей супер-медичний заклад треба перепрофілювати для лікування хворих з вкрай важкими хворобами, в першу чергу – дітей. Соромно чути, як у християнських передачах весь час пропонують збирати гроші для лікування важко хворих діток всією країною.

11. Правоохоронні органи і суди. У мене до їх працівників тільки одне запитання: невже їм байдуже, про них думають люди? Думаю, що тут слід зробити те, що зробив Саакашвілі у Грузії. Молодець!

Я готовий спілкуватися по цих та інших питаннях, бо без дискусії не можна знайти вірний шлях. Свого часу Ульянов-Ленін такий шлях вже знаходив. Що з цього вийшло, ми знаємо.