20 листопада 2012 р.

Ковальов О.П. Географія – штука складна (матриця академіка + матриця академіка + ... = ?)


Ковальов О.П. Географія – штука складна (матриця академіка + матриця академіка + ... = ?). На основі аналіз статті М.В. Багрова, Л.Г. Руденка та І.Г. Черваньова «Статус, місія і перспектива географії: про сучасні підвалини давньої науки» ставиться ряд гострих питань, пов’язаних з подальшим розвитком географії. Піддається сумніву факт, що у географічному дослідженні головним аспектом є територіальність. Показано, що таким аспектом є організація, а саме – геоорганізація. Ставиться питання про те, що геосередовище складається з своєрідних геоклітин – геохолонів, що шляхом складної взаємодії утворюють геотіло планети.

Ковалёв А.П. география – штука сложная (матрица академика + матрица академика + ... = ?). На основе анализа статьи М.В. Багрова, Л.Г. Руденка та И.Г. Черванёва «Статус, місія і перспектива географії: про сучасні підвалини давньої науки» ставится ряд острых вопросов, связанных с дальнейшим развитием географии. Поддаётся сомнению утверждение, что в географическом исследовании главным аспектом является территориальность. Показано, что таким аспектом является организация. Ставится вопрос о том, что геосреда состоит из своеобразных геоклеток – геохолонов, которые вследствие взаимодействия образуют геотело планеты.
У цікавій публікації «Статус, місія і перспектива географії: про сучасні підвалини давньої науки» [Багров, Руденко, Черваньов, 2010], автори зробили спробу розглянути і уточнити основоположні парадигмально-методологічні поняття географії, як вони їх бачать. Автори пишуть, що у наш час «відбувається спеціалізація досліджень не стільки за об’єктами1, як це було у класичній географії, а більше – за парадигмою, предметом і методом дослідження» [Багров, Руденко, Черваньов, 2010, с. 6]. Думаю, йдеться не про спеціалізацію, а про пошук якоїсь оптимальної парадигми, яка б дозволила осучаснити географію. Справа в тому, що наші уявлення про геосередовище, складовою якого є наше суспільство, постійно змінюються, причому ці зміни пов’язані не стільки з отриманням нових даних, скільки з новими формами взаємодії з природним оточенням: міняється суспільство, міняється і характер взаємодії, що змінює і бачення. А це, відповідно, вимагає зміни парадигми та методології.
З цієї точки зору цікаво обговорити і такий термін, як «ноогеграфія», що зустрічається у роботі. Зрозуміло, що можна ставитись негативно до введення такого роду термінів, бо на протязі багатьох століть географічні уявлення неодноразово змінювались, і при кожній суттєвій зміні поглядів можна було б ставити питання про, так би мовити, неогеографічність. Але все залежить від того, що у цей термін вкладають. Якщо це пов’язується тільки з введенням ГІС-технологій, то такий термін буде зайвим. Якщо ж виходити з того смислу, який вкладають у цей термін співробітники групи «Ноогеографія» (Протвіно2) – «ноогеографія» як символ докорінних змін, що відбуваються у географії, - то його використання набуває певного сенсу: акцентується увага на тому, що вже час сказати підходам минулих часів: до побачення. Але тут же виникає питання: а що є в географії «підходами минулих часів»? Географи у своїх дослідженнях завжди виходили з необхідності первинності збору польових матеріалів, і ніхто цю основу не може відкинути, бо це – первинне джерело даних, без яких жодна наукова дисципліна не може існувати. Але у наш час значний обсяг даних отримують методами ДЗЗ. Насправді, початок був покладений давно. Ще у 1938 році у Парижі відбувся конгрес, присвячений проблемам аерогеографії, а у 1948 році Емм. Мартон випустив книгу «Аерогеографія» [Мартон, 1950]. Так починалася нова ера географічних досліджень з використанням літальних апаратів шляхом зйомки денної поверхні і подальшої обробки знімків. Зрозуміло, що поява космічних апаратів суттєво змінила ситуацію, а розвиток комп’ютерної техніки дозволив говорити про ГІС-технології (хоча я не вважаю цю абревіатуру коректною, бо географія – це тільки одна з багатьох дисциплін, які використовують ці методи).
Але повернемось до парадигматики і методології географії. Вони можуть бути різними, хоча все залежить від наших уявлень про характер області дослідження. Ми можемо дивитися на неї через різні «окуляри» (щось, подібне до апаратної функції). Це можуть бути «окуляри» під назвою «геокомплекс», або «геосистема», «геоінформаційна система» (як у О.Д. Арманда), «геохолон», нарешті, «арт-окуляри» чи «сакрал-окуляри» тощо. До речі, у роботі [Ковальов, 2001] саме на цих моментах ставився наголос: «фізична географія» є фізичною, якщо йдеться про фізичний аспект – розгляд області дослідження географії з точки зору фізики, далі - про «інформаційну географію» як розгляд з точки зору теорії інформації, та «артгеографію» - розгляд з точки зору художньо-естетичного бачення довкілля. У роботі [Івашина, Ковальов, 2009] розглядалися естетичний, сакральний, емфатичний, топофілійний та меморіальний аспекти: у кожному випадку йдеться про локалізацію, концентрацію того чи іншого феномену в межах окремих ділянок денної поверхні. Але аж ніяк не ставилося питання про відокремленість кожного з цих ефектів, а тільки про те, що без них географія є неповною (чим далі, тим більше аспектів проявляється, отже про повноту географії поки що не варто говорити). Важливим є інформаційний аспект. У 1999-му році було введене поняття про геоінформаційну машину (наприклад, [Ковальов, Хріпко, Шаповалова, 1999]). Але значно раніше О.Д. Арманд захистив докторську дисертацію, у якій вводилось поняття про геоінформаційні системи (хоча це було сприйнято критично з акцентом на тому, що йдеться про інформаційний аспект геосистеми). Таким чином, навіть думки не може бути про те, що географія може поділятися за підходами, а тим більше – за методами: це несерйозно. Тому дивує посилання на роботу пана В.М. Петліна [Петлін, 2006], у якій він начебто виклав принципи синергетики ландшафту (до речі, при наявності такого напрямку, як ландшафтний дизайн, чи варто було вигадувати ще й конструктивне ландшафтознавство?). По-перше, пан Петлін у цій роботі показав повну відсутність розуміння суті явища ландшафту, по-друге, формування образу того чи іншого ландшафту дійсно є синергійним актом, але це відбувається у нашій підсвідомості. По-третє, пан Петлін у цій роботі не зробив критичний огляд точок зору на ландшафт, що є неприпустимим для науковця. І ще одне. Автори пишуть, що на переконання пана Петліна, «синергетичний підхід, що спирається на принцип системної цілісності, заперечує класичний ландшафтознавчий підхід з позицій однорідності» [Багров, Руденко, Черваньов, 2010, с. 6]. Це вже занадто. Про однорідність у якому сенсі йдеться? Однорідність чого, в якому плані? Нагадаю, що ландшафт завжди розглядався саме з позиції синергізму – як цілісність. Ландшафт – це організація розбіжностей (як ми їх сприймаємо), що міститься у структурі денної поверхні, про що я неодноразово писав. Але якщо ці розбіжності є регулярними у межах місцевості, то, зрозуміло, можна говорити про однорідність – як однорідність розбіжностей. Що ж стосується географії, вона має справу виключно з гетерогенністю, тому це – найважливіший критерії географічності! Так яке ж «видатне відкриття» приписали цьому пану?3
Далі автори, концентруючись на завданні географії, пишуть: «Отже, наше завдання полягає насамперед у тому, щоб визначитися: у яких відношеннях знаходяться об’єктний, предметний та проблемно-орієнтований підходи в географії і яким має бути ставлення до них?» (с. 6 цитованої статті). Цей вислів, як мінімум, дивує. По-перше, це питання стосується не тільки географії, а будь-якої гілки науки, отже, є надуманим. Співвідношення між об’єктом і предметом дослідження давно визначене (до речі, об’єкт, що виділяється суб’єктом, є відображенням його поглядів, як і мети дослідження, що не дозволяє говорити про нього як такий, що існує апріорі), а проблемна орієнтованість взагалі не є підходом – вся наука є проблемно-орієнтованою. І вже точно ці «проекції» не є «географічними вимірами» - автори здорово наплутали. А далі вони пишуть про значення синтезу і аналізу в географії. Але, знов-таки, такі підходи не є суто географічними, вони є загальнонауковими. Питання тільки в тому, щоб зрозуміти, до якого рівню слід доводити аналіз у географії (саме це важливе питання автори обійшли стороною), тобто: що слід вважати елементарною географічною одиницею? Ту ж ситуацію ми маємо і в інших наукових дисциплінах, що пов’язані зі складними явищами, наприклад, в біології, у якій у цьому плані є визначеність: такою одиницею є клітина – найменше утворення, якому притаманна головна властивість – життя, тобто утворення, що має свій сполучний паттерн. Отже, йдеться про пошук чогось, подібного до геоклітини, що відзначається наявністю сполучного паттерну, тобто про те, щоб аналіз не виходив за межі, так би мовити, «поля» географічності - тих критеріїв, які є наскрізними для всіх географічних утворень, незалежно від їх масштабу (від найменших). Але, про які особливі географічні властивості таких «геоклітин» йдеться у авторів? Виявляється, що автори, як і багато інших географів, пов’язують ці одиниці з територіями різного кшталту. І це не може не дивувати. Справа в тому, що територія не є поняттям географічним, воно використовується у різних наукових і практичних планах (наприклад, територія виборчого округу, територія держави, територія меморіального парку тощо). Уявіть собі, якщо в біології, замість клітини, говорили про ту просторову область, яку вона займає. Автори ж вважають, що географія має бути наукою про територію як єдину з незамінних умов існування, як оселю людства та окремих його спільнот, в якій людина співіснує з біотою, пристосовуючись до властивостей компонентів природи4. Вони пишуть (сторінки 12 – 13 цитованої статті):
1. Об’єктом географії має стати інтегральний ресурс розвитку суспільства, яким є територія у глибинному науковому баченні й прагматичному сприйнятті. Територія визнана у суспільстві найбільш значущим фактором і водночас – найбільш нездоланним лімітом розвитку. Території властиві природні властивості, які в сукупності й системному поєднанні з результатами економічної діяльності людини становлять інтегральний потенціал території.
2. Природний капітал (у найширшому значенні) – це сукупність позитивних якостей геосистем, які завдяки цьому здатні створювати нову вартість (споживчу вартість у тому числі). Вони, на відміну від людського капіталу, спроможні до самовідтворення, але лише за певних умов, які нам відому лише у принципі. Отже, вивчення цього капіталу має бути загальним предметом географії, без її поділу на природничу, економічну та соціальну, що відображає її об’єктивну концепцію. Остання не є єдиною або більш виправданою, ніж предметна чи проблемна.
3. Географія у такий спосіб стає рівноправним учасником соціального прогресу й економічного процесу, поряд з іншими його складовими (фінанси, індустрія тощо).
4. Тоді мета географії як триєдиної науки (природнича + суспільна + технічна) полягатиме у вивченні, інвентаризації, забезпеченні якомога раціональнішого використання і збереження геосистем як природного капіталу, тому що це єдина передумова збалансованого і самопідтримуваного розвитку людства з огляду на збереження й раціонне використання ресурсів його оточення.
Розглянемо ці «глибокі» положення.
Пункт 1. На нашій планеті є дуже багато явищ, не пов’язаних з діяльністю людини, які проявляються територіально. Наприклад, дія ураганів чи цунамі проявляється саме територіально (цікаво, територію їх прояву теж слід розглядати як їх інтегральний ресурс?). Тому абсолютно незрозуміло, на яких підставах автори пов’язують цей термін виключно з діяльністю людського суспільства. Крім того, не можна без усмішки читати висловлювання на кшталт «територія у глибинному науковому баченні»: про яку наукову глибину у цьому тексті йдеться? У 1997 році вийшла моя стаття «Территориальность как отражение самоорганизации геосистем и основа формирования стратегии регионального развития» [Ковалёв, 1997], у якій було чітко показано, що територіальність є наслідком процесів організації на різних рівнях – абіотичному, біотизованому та антропізованому, наводилися відповідні приклади. У 2009 році вийшла моя стаття «Територія як область дії ключового процесу» [Ковальов, 2009], у якій було показано, що про територію можна говорити тільки у тому разі, якщо є певний ключовий (організуючий) процес, тобто територія не існує апріорі. Складається враження, що автори живуть десь у далекому безлюдному місці, де вони не мали можливості отримати ці публікації. Тому, просто демагогічно-безграмотно виглядають фрази на кшталт «Території властиві природні властивості, які в сукупності й системному поєднанні з результатами економічної діяльності людини становлять інтегральний потенціал території» [Багров, Руденко, Черваньов, 2010, с. 12]. Це – чиста демагогія! Території ніякі природні властивості не притаманні, бо це – тільки ділянка певних розмірів і форми (властивості притаманні середовищу у межах даної території), території не існують апріорі. Головним моментом тут є процес, що лежить в основі організації цілісності. Умови к межах області середовища, де розвивається той чи інший організуючий процес, можуть сприяти чи не сприяти його розвитку. Не можу погодитись і з тим, що територія є найбільш значущим фактором і нездоланним лімітом - все залежить від особливостей організації: територія Японії не зрівняна з територією Росії, але японці організували своє життя на суттєво більш високому рівні.
Пункт 2. Перепрошую, про яку «сукупність позитивних якостей геосистем, які завдяки цьому здатні створювати нову вартість (споживчу вартість у тому числі)» йдеться? Про вивчення якого капіталу йдеться? По-перше, геосистема – це всього тільки образ організації середовища, форма нашого розуміння, а не щось реальне. Природна організація не може містити позитивні і негативні якості – це просто маячня. Інша справа – підтримує вона наші цілі, чи не підтримує, і як можна безболісно для неї у неї інтегруватися, але така постановка питання – не для цих авторів. По-друге, про яку споживчу вартість - «позитивні якості геосистем» - йдеться? В Україні поставили питання про продаж землі, хоча земля не є продуктом виробництва і ніяким чином не може мати вартісної оцінки, вона не є економічною категорією (див. матеріал на блозі [Ковальов, 2011]) – це авторам до вподоби?
Пункт 3. Цей пункт взагалі важко коментувати. Вся наука має відношення до соціального прогресу, а до порівняння географії (яка є складовою науки) з фінансами та індустрією, думаю, не дійшли б навіть школярі.
Пункт 4. Абсолютно дико виглядає твердження про географію як триєдину науку (це мені нагадує триєдина мета у радянській педагогіці). Я не розумію, що означає вислів «у вивченні, інвентаризації, забезпеченні якомога раціональнішого використання і збереження геосистем як природного капіталу»5. Таке враження, що автори взагалі не орієнтуються у системній парадигмі, якщо геосистема – це капітал, який треба інвентаризувати і зберегти. Ще раз наголошую особисто для панів академіків: геосистема – це тільки наш образ організації геосередовища, образ того режиму, який складається з багатьох процесів, форма організації даних. Якщо ми починаємо господарську діяльність або змінюємо її характер, то про яке збереження природного режиму може йтися – виникають нові процеси, змінюється характер відносин, геосистема переходить в інший режим. Перепрошую, і вся ця маячня надрукована в головному журналі українських географів?!
Зупинюсь на роздумах авторів про місію географії, хоча мені абсолютно незрозуміло, що це таке (може, варто було говорити про призначення?). Пославшись на чудовий вислів В.В. Анненкова, автори на свій розсуд видали наступне: «Першою й найуніверсальнішою, всепроникною є хорологічна місія» [Багров, Руденко, Черваньов, 2010, с. 7]. Далі автори розписали, через що вона просвічується. Більше того, виявляється, що «географія відповідає у соціумі насамперед за розміщення, місцеположення («матрицю світовідбиття» за М.В. Багровим…)6: тепер зрозуміло, чому українська географія пасе задніх. У якій іншій країні у географічних збірниках можна прочитати таку маячню? Що стосується «матриці світовідбиття» (думаю, йдеться про світогляд або світо-відображення), то це ж Микола Васильович Багров писав про свою особисту матрицю, яка виявилась до вподоби панам Руденко і Черваньову (думаю, образ навіяний фільмом «Матриця»), бо у інших людей світо-відображення вже точно не є матричним, воно має значно складнішу структуру. Йдеться про складну мережу понять зі складною топологією (вже точно не матричного типу), що лежать в основі паттернів.
Але, як виявляється, поряд з хорологічною місією є геопросторова місія. Я вже виступав з приводу цього питання. Свого часу я теж користувався терміном «геопростір», але згодом стало зрозумілим, що він не є коректним, бо те, що вивчає географія, не зводиться до просторового аспекту, географія спрямована на дослідження питань, пов’язаних з організацією геосередовища, у яку простір і час входять інтегрально (наприклад, [Ковалёв, 2012а]). Це ми штучно видаляємо їх з організації і виводимо назовні у вигляді параметрів. Твердження, що простір був фундаментальною характеристикою світу в усі часи і для всіх народів та спільнот, не відповідає дійсності: давні люди сприймали оточення ситуаційно, не розділяючи його на просторову і часову складові. В міфологічній картині світу простір і час відсутні і з’являються тоді, коли виникає необхідність у впорядкуванні соціального життя, тобто ці категорії є породженням цивілізації, з якою пов’язана редукція. Якщо говорити більш серйозно, можливість створення уявлення про простір є наслідком порушення симетрії середовища, а час є проявом змін у таких порушеннях (до речі, це теж порушення симетрії). Але всі ці порушення симетрії і їх зміни пов’язані з феноменом організації, що, у свою чергу, пов’язана з інформацією. Таким чином, і простір, і час - це прояви організації, що є наслідком вироблення і закріплення інформації. Навіть сучасна «теорія петльової квантової гравітації» підтверджує це. Ставиться питання про атомарність простору і часу (про можливість цього писав ще А. Пуанкаре [Пувнкаре, 1990]), але, насправді, йдеться про атомарність організації (інших варіантів і не може бути), а це вже викликає бажання говорити про атомарність простору і часу. Простір – це категорія, призначена для позначення протяжності та структурованості середовища, а час – категорія для позначення тривалості структурних складових, режимів, процесів, та послідовності зміни їх станів. Тут важливим моментом виступає співвідношення темпів.
Третьою місією географії, згідно з авторами, є комплексність буття земного світу. Мені важко зрозуміти, що означає цей вислів. Зазначу тільки, що у роботі [Ковалёв, 2009] я показав, що якщо говорити про комплекс, то це – організація активних поверхонь: тільки це дає пояснення, як різноманітні за генезисом і властивостями поверхні з’єднуються у щось цілісне - взаємодія відбувається тільки через поверхні. Але комплексність може мати ще один смисл – складність, хоча цю особливість геосередовища автори взагалі не розглядають.
Не може не дивувати текст під рубрикою «Про метод сучасної географії» (зазначу, що завжди вважав, що методи є спільними для різних наукових галузей, а чисто географічних методів не існує). Що ж пишуть автори? Просто приголомшує вислів: «Наукою є перш за все метод пізнання – а не довідник наявних об’єктів та атрибутивної інформації про них» [Багров, Руденко, Черваньов, 2010, с. 11]. Ну, як можуть таке писати академіки?! Пізнання – це не метод, пізнання – це надскладний процес формування картини світу! Я не буду тут розписувати докладно, як він протікає (і не зміг би це зробити), бо це – зовсім інша проблематика. Питання в іншому: як таке могли написати ті, хто претендує на позицію лідерів у процесі пізнання в області географії в Україні?! Інша справа – метод у процесі пізнання, який визначає обмеження, надає певної форми тим образам, які виникають при його накладенні на голі факти. Цьому питанню присвячена, наприклад, відома книга Едгара Морена «Метод. Природа природи» [Морен, 2005], значно раніше його піднімав Анрі Пуанкаре [Пуанкаре, 1990]. Важливе зауваження авторів про те, що «у справжній науці відтворюваність з дотриманням певних вимог є основним мірилом доказовості результату», а у географії ніколи не йдеться про відтворення дослідження, хоча це – основний спосіб його верифікації (с. 11), нажаль у статті не розвивається, хоча це питання є дуже важливим. Зроблю тільки одну поправку: у «справжній науці» відтворюється не дослідження, а експеримент (це різні речі), причому лабораторний експеримент! Тоді виходить, що, наприклад, астрофізика теж не є справжньою наукою, як і соціологія, геологія, метеорологія, біологія тощо, бо у всіх цих областях просто неможливо провести лабораторні експерименти. Справа в тому, що наука базується не тільки на експериментах чи зборі емпіричних даних, а ще й на розробці теоретичних образів – компактних інтегральних образів феноменів, що спостерігаються. Ці теоретичні образи весь час зіставляться з, так би мовити, текучою емпірикою. І проблема полягає не тільки у нелабораторності (з чим пов’язана неможливість відтворення) феноменів певної категорії, а, перш за все, у їх складності: питання в тому, що стани ніколи не повторюються. Природа, частиною якої ми є, містить як режими розвитку (це, так би мовити, регулярна складова), так і процеси еволюційного плану (відкритим фронтом змін – не плутати з назвою партії) – те, що зараз отримало назву «EVO-DEVO» [Smart, 2009], і що має безпосереднє відношення до географії [Ковалёв, 2012б]. Отже, мало того, що ми маємо справу з областями не лабораторного масштабу, але, в першу чергу, зі складністю, яка містить механізми появи непередбачуваних варіантів. До речі, це унеможливлює зведення, упакування всього нашого знання у так звані «закони природи». Так, вже давно стало зрозумілим, що в географії немає географічних законів, подібних фізичним законам. Тому намагання авторів ввести в географію вимоги, що діють у так званих точних науках (а це області, що базуються на відтворюваних лабораторних експериментах), не є коректними. І вже точно не допоможе, як пишуть автори, «перенесення акценту географічності з об’єктивності на специфічні способи наукового дослідження (тобто метод науки у конкретному баченні)»7. Насправді, йдеться про те, що геосередовище, як область дослідження географії, демонструє таку складність, яка не може бути піддана редукції чи формалізації.
А далі автори входять у протиріччя зі своїми твердженнями. З одного боку, вони пишуть, що «географія практично не має у своєму розпорядженні знання, рафінованого до переконливості й сили фізичних законів» (с. 12), з іншого – заявляють, що досвідчений географ може здійснювати прогнозування, користуючись своєрідною географічною логікою, яка базується на матриці М.В. Багрова. Але що таке «матриця»? Матриця – це дуже жорстка конструкція, прямокутна таблиця чисел, які піддаються різним перетворенням. Отже, чи може бути матрицею світорозуміння? Може! У тих, хто має спрощений розум, перш за все – причетних до адміністративного апарату, діяльність якого вимагає саме такого «світорозуміння», або до військових (ще кращий приклад): у цих сферах ситуація дійсно редукується до матричного варіанту. Але таке бачення світу в принципі не може забезпечити успішне мислення, коли йдеться про середовище з географічним рівнем складності. І вже точно матриця не дозволяє скласти холістичний образ світу, який базується на комунікативних режимах.
Ось з чим я погоджуюсь, так це з твердженням авторів, що «географія не повинна бути маргінальною гілкою природознавства, економіки та соціології», хоча існування відомих напрямків географії – фізичної, економічної, соціальної, які відстоюють саме ці автори, знаходиться у протиріччі з цією тезою. Але для цього слід виділити ту окрему область дослідження, якої не торкається жодна інша дисципліна. Це - геосередовище, уявлення про яке змінюється слідом за зміною характеру нашої взаємодії з ним, більше того, ми самі включені у нього. І ці уявлення стають дедалі складнішими. Ось чому на зміну фізичній географії приходить системна з включенням інформаційного шару, а тепер – холістична, яка дозволила нарешті виявити географічний елемент, геоклітину - елементарний геохолон. Геосередовище точно не зводиться до розгляду, обмеженого аспектом територіальності. Територіальність проявляється внаслідок дуже складних процесів організації, що розгортаються у геосередовищі: географія – це наука про геоорганізацію, яка веде до прояву територіальності.
Останнім часом я наголошую на необхідності створення загальної географії, що має стати основою теоретичної географії. В її рамках територіальність взагалі не розглядається, бо йдеться про найбільш загальні уявлення про форми організації геосередовища, які, однак, мають власні/характерні хоро-темпоральні властивості (тому я використав поняття про хронотоп). Йдеться про створення загальних уявлень про організацію геосередовища. Вони можуть бути побудовані на основі комплекс-парадигми, системної або холістичної парадигм, але слід пам’ятати, що кожна наступна парадигма, виходячи з принципу наступності, має включати в себе попередні варіанти. Те, що суттєво відрізняє холонічну парадигму від системної, є наступне: по-перше, організація пов’язується не з окремою системою на фоні неорганізованого середовища, а з усім середовищем, у якому хвилі організації й дезорганізації постійно змінюють організаційний ландшафт, по-друге, на перший план виводиться режим комунікації, у який занурені холони. Це відкриває зовсім інші перспективи для географії, яка потрапляє в один ряд з іншими дисциплінами, що мають справу зі складністю, тільки складність геосередовища у сучасному її варіанті виявляється ще більшою. Для того, щоб посилити акцент уваги на цілісності геосередовища, і був введений образ геотіла.
Я не буду писати про враження від розглянутої статті – нехай читачі самі роблять висновки стосовно її рівня, але моя думка така: такі статті не повинні потрапляти на сторінки наукових журналів. Моя задача – показати те, що, зазвичай, ховається за званнями і посадами авторів та розставити акценти так, щоб молоде покоління географів зрозуміло, у якому напрямку слід рухатись далі.
І ще одне: наука – це вільна птаха, яка не терпить адміністрування. Вона не є державним інститутом, але держава має її підтримувати. Рівень підтримки науки є свідченням прогресивності тієї чи іншої державної системи, про що, нажаль забули в Україні. У науковій сфері не повинно мати місця переважання точок зору штучних адмін-авторитетів та представників столичних наукових і учбових закладів тільки тому, що вони мають відношення до столичного центру (це є дуже характерним для України).
Як тепер з’ясувалося, з’їзд українського географічного товариства перенесений на квітень наступного року. Думаю, географам України є, що обговорювати. Головним питанням є стан географії як наукової і навчальної дисципліни. Надзвичайно гостро стоїть проблема підготовки молодих географів в університетах. Окремим питанням є повна деградація географічного відділення геолого-географічного факультету Каразінського університету у Харкові, що сталося внаслідок безвідповідальності керівництва цього університету (в першу чергу - ректора), як і тих, хто забезпечував просування «особливо обдарованих» діляг від науки: факультет, який за радянських часів був одним з провідних на теренах СРСР, сьогодні зруйнований як у моральному, так і у фаховому відношеннях. Нажаль, це має місце не тільки в Харкові. Я вже ставив питання про те, що докторами географічних наук стають без спеціальної освіти – кричуща проблема! Але можна навести багато прикладів тих сумнівних кандидатських і докторських дисертацій, які писалися тими, хто має відповідну освіту. Наука не може розвиватися, якщо у науковій сфері панують демагоги і ті, хто впливає на статуси і рейтинги зі своїх адміністративних посад, як і ледве не узаконений „пріоритет” думки столичних вчених. Оцінка стану географії і можливі варіанти подальшого її розвитку вимагають серйозної відвертої дискусії.

Література:
  • Багров М.В., Руденко Л.Г., Черваньов І.Г. Статус, місія і перспектива географії: про сучасні підвалини давньої науки // Український географічний журнал, 2010, №2. – С. 5 – 13.
  • Мартон Эмм. Аэрогеография. – М.: Изд-во иностранной литературы, 1950. – 191 с.
  • Ковальов О.П. Проблема людини і географія майбутнього: чи є достатнім наукове відображення геопростору // Український географічний журнал, № 1 (33). - С. 57-62.
  • Івашина А.О, Ковальов О.П. Ландшафтний дизайн як задача географії // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Геологія – Географія – Екологія, вип. 30, 2009, № 864. – С. 135 – 142. – Інтернет ресурс: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vkhnu/Gge/2009_864/Ivashina.pdf
  • Ковальов О.П., Хріпко О.І., Шаповалова І.В. Чи можливо розглядати річковий басейн як інформаційну машину? // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Геологія – Географія – Екологія, 1999, № 455. – С. 100 – 103.
  • Петлін В.М. Конструктивне ландшафтознавство. – Львів: ВЦ ЛНУ ім.. І. Франка, 2006, - 357 с.
  • Ковалёв А.П. Территориальность как отражение самоорганизации геосистем и основа формирования стратегии регионального развития // Регион: проблемы и перспективы, 1997. — № 1. — С. 37-41. Интернет-ресурс: Блог «Fundamental problems of Geography»: http://www.geography.pp.ua/2011_02_01_archive.html
  • Ковальов О.П. Територія як область дії ключового процесу // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Геологія – Географія – Екологія, вип. 31, 2009, № 882. – С. 134 – 142. Інтернет ресурс: http://www.nbuv.gov.ua/portal/natural/vkhnu/Gge/2009_882/Kovalev.pdf
  • Ковальов О.П. Земельне питання в Україні (і не тільки), 2011. – Інтернет ресурс: Блог «Fundamental problems of Geography»,
  • http://www.geography.pp.ua/2011/12/blog-post_8118.html
  • Ковалёв А.П. География: смена парадигмы, 2012а. – Интернет ресурс: Блог «Fundamental problems of Geography»,
  • http://www.geography.pp.ua/2012/09/geofraphy-paradigme.html
  • Ковалёв А.П. Ландшафт сам по себе и для человека. – Харьков: «Бурун Книга», 2009. – 928 с.
  • Пуанкаре А. О науке: Пер. с франц. - М.: Наука, 1990. - 560 с.
  • Smart J.M. Evo-Devo Universe? A Framework for Speculations on Cosmic Culture. In: Cosmos and Culture: Cultural Evolution in a Cosmic Context, Steven J. Dick, Mark L. Lupisella (eds.), Govt Printing Office, NASA SP-2009-4802, Wash., D.C., 2009, pp. 201-295. - http://history.nasa.gov/SP-4802.pdf
  • Ковалёв А.П. Геопроцесс: рождение Геомира. Часть 2. Evo-Devo GeoUniverse (EDGU). 2012б – источник: Блог «Fundamental problems of Geography». - Интернет-ресурс:
  • http://www.geography.pp.ua/2012/06/2-evo-devo-geouniverse-edgu.html


1 Відразу зазначу, що про об’єкт дослідження можна говорити тільки при наявності суб’єкта, тому я віддаю перевагу терміну «область дослідження». І я не розумію, що таке «натурний об’єкт» (зустрічається на стор. 9 цитованої роботи). Якщо суб’єкт виділяє у своєму оточенні дещо, як об’єкт, це означає, що він його вже певною мірою пізнав (тобто, створив його образ), хоча глибина пізнання може бути різною.
2 Група «Неогеография» - http://www.vprotvino.ru/pages/neogeography.html, керівник - Євгеній Єрьомченко. Раджу географам познайомитись з дуже цікавими розробками цієї групи, які дозволяють говорити про зміну стилю мислення, що, у свою чергу, дозволяє ставити і намагатися вирішувати питання зовсім інших напрямків.
3 Коли намагаються штучно підняти авторитет дуже посередньої особи, це викликає цілий ряд запитань, в першу чергу - що за цим стоїть: політика, що не має відношення до науки, індиферентність стосовно некомпетентності чи некомпетентність тих, хто посилається?
4 Автори навіть не спромоглися зазирнути у словник чи енциклопедію, де територія дуже чітко визначається: (лат. territorium – область, територія) – певна частина земної поверхні, земельний простір з певними межами і т. п. Отже, це просто ділянка денної поверхні певної площі і форми без будь-яких наворотів.
5 Цікаво, як відносяться автори цієї статті до того, щоб їх піддали інвентаризації?
6 Думаю, що відповідальність за розміщення і місцеположення всього, що є, слід покласти на академіків М.В. Багрова, Л.Г. Руденко та доктора технічних наук (без технічної освіти) І.Г. Черваньова (така собі рибка-прилипала), з яких слід і питати у повному обсязі за те, що дещо знаходиться не там, де йому належить знаходитись. А у географів – інша задача.
7 Я взагалі не розумію смисл цього висловлювання. Крім того, раджу авторам розібратися у питанні: що таке об’єктивність.

2 коментарі:

  1. Интересный анализ, большое спасибо. Важно продолжить обсуждение затронутых в материале тем - в том числе здесь, на этом блоге.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Думаю, что важность настоящей научной дискуссии понимают все нормальные учёные. Но украинские реалии таковы, что нормальные учёные постепенно уходят: или из низкооплачиваемой науки, или из жизни, либо выезжают в другую (более перспективную) страну, где есть возможность самореализации. Поэтому и географической дискуссии практически нет - количество нормальных учёных в области географии "настолько мало, что этим можно пренебречь".

      Видалити