Олекса Ковальов
Не сумніваюсь, що абсолютна більшість тих, хто бачить себе канонічним географом, дадуть негативну відповідь на поставлене у заголовку питання: ще не вистачало втягувати у географію якусь біологоморфну фігню! Свого часу жили видатні географи, які визначили напрям географії і всі мають йти цим шляхом (це було сказано мені на одній з конференцій)! При цьому вони не турбують себе думкою про те, що це може означати тільки одне: на діяльності тих видатних географів географія як наука і завершилася! Але наука – це постійний пошук нових варіантів, побудова нових моделей, винайдення нових відповідей на старі питання, бо це наукова думка – еволюція без завершення. А так виходить, що дуже зручно прийняти якусь версію видатних як догму, затверджену на державному рівні (і це нонсенс), бо це забезпечує життєвий успіх новоспечених «видатних». І їх не цікавить той факт, що представники молодого покоління, приймаючи їх риторику, часто навіть не помічаючи цього, змушені міркувати у системі координат, заданій іншими, не ними, викривляючи власну картину світу (хоча таку ще треба мати!): йти проти системи небезпечно для життя! Так відбувається стагнація науки.
Всупереч історичному факту, що географія є зрілою, їй досі бракує чіткого та однозначного визначення основного об’єкта дослідження. Протягом тривалого часу я прикладав зусилля в напрямку створення нового образу області дослідження географії. Було зрозуміло, що вона аж ніяк не пов’язана з розміщенням об’єктів різної природи на земній поверхні і не може ділитися на окремі напрями на кшталт фізичної, економічної, соціальної, політичної … географії, і вже точно не включає демографію та географію населення, релігії, стоматологічних чи адміністративних послуг тощо. Можна говорити тільки про напрями, які пов’язані з рівнями складності матеріальної основи: йдеться про абіотичний, біотизований та антропізований рівні, які, однак, не існують самі по собі, а формують цілісність у вигляді єдиної геосфери планети як області поширення різних форм геотичної організації, вживлюючись у вже існуючу організацію та змінюючи її. Організоване середовище – це сутності, події та фактори, що впливають на активність, яка визначає спроможність утворень виживати у мінливих умовах. Сьогодні ми розуміємо, що загальна геосфера складається з трьох головних рівнів: абіосфери, біосфери та антропосфери, які є гетерогенними, а не з тих гомогенних частин планетарної структури, які раніше вважалися географічними – літосфери, гідросфери, атмосфери. Ми також розуміємо, що ця геосфера має доволі складну вкладену структуру, складаючись з особливих – геотичних – сутностей (утворень), які є відносними цілісностями, що відзначаються різними формами організації. Тому вони отримали назву «геохолони»/«геоорги», представляючи дві найважливіші особливості – цілісність та організованість. Отже, географічна думка рухалась через наступні рівні уявлень: геокомплекси, геосистеми та геохолони≈геоорги – від статики до сталого функціонування, від нього до ХороХроноОргу, що поєднує в собі сучасний органіцизм утворень з їх історією (бо це - процеси) та тим, що я називаю інформаційною машиною, функція якої полягає у виробництві інформації, що має першорядне значення для еволюції та подальшого просування. Це ставить питання про те, що географи мають справу зі складними утвореннями, у відповідність якими ставиться поняття «складна система». На сьогодні існує чимала література з цього питання, інтерес викликає робота Є. Естрада «What is a Complex System, After All?», який пропонує визначення складних систем, засноване на концептуальних роз’ясненнях, зроблених Е. Моріном щодо двонаправленої нероздільності частин і цілого, створеної природою взаємодій: складна система визначається як система, де існує двонаправлена нероздільність між тотожністю частин і тотожністю цілого [Morin, 1992]. Таким чином, не тільки тотожність цілого визначається складовими частинами, а й тотожність частин визначається цілим характером їх взаємодії [Estrada, 2024]. Цілком коректний підхід, варто тільки додати, що поведінка складних утворень не може бути спрогнозлваною. В географії ми маємо справу саме з такими утвореннями, тому з цих позицій і розглянемо можливість застосування концепції «evo-devo» (англ. evolutionary developmental biology) в географії у вигляді geo-evo-devo - evolutionary developmental geography.
Особливість геосередовища
У чудовій статті Г. Елліс та Дж. Копель показали відмінність між фізикою та біологією [Ellis, Kopel, 2019]. Вони зазначають: «Фізика має справу із законами, що виражають неминучу взаємодію матерії та полів відповідно до граничних і початкових умов, а також їх наслідки для нових фізичних систем, таких як гази, рідини, кристали, гірські породи, планети, зірки та галактики. Класична фізика діє детермінованим способом, який описується гамільтоновою динамікою. Взаємодії відбуваються безжалісним безособовим способом, як описано цими законами, без натяку на функцію чи мету. Вони можуть проявляти розгалужену поведінку у фазових змінах, але в такій поведінці знову немає сліду мети чи вибору. Квантова фізика має розгалужену поведінку, але це, знову ж таки, не має нічого спільного з вибором чи функцією: це пов’язано з незнижуваною випадковістю квантових результатів.
У застосуванні до великих колекцій частинок статистична фізика випливає з цих взаємодій і описує, як поводяться ансамблі частинок …. Це накладає обмеження на біологію …, які необхідні, але недостатні самі по собі для пояснення функції чи призначення» [Ellis, Kopel, 2019: 2]. Слідом за ними можна також заявити, що географія принципово відрізняється від фізики, яка лежить в її основі, бо фізика на своєму фундаментальному рівні є гамільтонівською, а у геосередовищі причинно-наслідковий зв’язок контекстуально розгалуженої природи виникає кожного разу на кожному рівні ієрархії. Розгалуження - це така форма організації дій, при якій в залежності від виконання або невиконання деякої умови здійснюється одна, або інша послідовність дій [Гордієнко, 2017-2024]. Але. думаю, справа не тільки у виконанні чи невиконанні умов. Питання у тому, що задіяні у процесах àктори є суб’єктами, що сприймають сигнали, і це сприйняття не є однозначним (відбувається дещо на кшталт прийняття рішення), тому розгалуження міститься й у цьому: ми живемо не стільки у фізичному, скільки у інформаційному світі! У наш час геосередовище, поряд з абіотою, включає біоту та антропоту, що однозначно зумовлює контекстуальне розгалуження. Географа має цікавити питання наявності та виникнення розгалуженості дії складових, щоб зрозуміти, як розгалуження виникає з основної фізики, яка сама по собі є детерміністською. Значною мірою випадковість виникає на мікрорівні, що, при наявності ієрархії, дозволяє функціям вищого рівня вибирати результати нижчого рівня відповідно до потреб вищого рівня. Оскільки біота і антропота знаходяться у географічному середовищі, треба враховувати, що розумний причинно-наслідковий зв’язок виникає, коли організми беруть участь у дедукції, уможливлюючи передбачення та планування. Г. Елліс та Дж. Копель пишуть, що подальшою ключовою особливістю є те, що така розгалужена поведінка діє вниз, щоб спричинити базові фізичні взаємодії, які також демонструють поведінку контекстного розгалуження [Ellis, Kopel, 2019]. На перший план виходить комунікація àкторів різної природи, що формують геосередовище, яке має розглядатися, в першу чергу, як комунікативне середовище.
Ієрархія
Оскільки більшість геотичних процесів включають взаємодію між територіальними сутностями, бажано визначити, як вони взаємодіють та співвідносяться одна з одною. Оскільки як процеси відбуваються в різних масштабах, бажано визначити багаторівневу ієрархію територіальних об’єктів із явними процедурами вкладення та агрегування в межах ієрархії. Оскільки сутності та процедури, які використовуються для їх визначення, застосовні до широкого діапазону локалізацій та умов, вони мають бути простими та визначеними за допомогою гнучких і надійних процедур класифікації.
Важливою в цьому плані є наступна позиція М. Хампла: «Те, як визначається диференціація реальності, не можна вивчати лише на одному рівні. Це потрібно робити системно, на багатьох рівнях. Зрозуміло, що найдоцільнішою відправною точкою для обговорення важливих термінів і об'єктів дослідження є загальний рівень. Перш за все, слід відрізняти відносини між цілим і частинами від відносин між середовищем, частинами середовища і елементами. Це, по суті, це питання розмежування понять цілого та середовища, а отже, визначення різних рівнів «цілісності». Цього неможливо досягти за допомогою абстрактної концепції цілого та зв’язку між цілим і його частинами, а лише за допомогою конкретизації цієї концепції, пов’язаної з «онтологізацією» розглядуваної теми. Пам’ятаючи про наше обмежене розуміння реальності, давайте розрізняти лише два типи «найвищих» цілостей і відповідного їм середовища: Всесвіт як найбільш розгалужену реальну систему та всередині неї геосферу Землі, яка є якісно найбільш розвиненою, і водночас найбільш структурно складною реальною системою. Природно, це розрізнення передбачає виділення певної частини із загального цілого. Однак це доцільно через якісно винятковий характер геосфери, оскільки це … єдина сфера у Всесвіті з повністю розвиненою внутрішньою диференціацією з огляду на принцип структурної складності (і, зрозуміло, також принцип еволюційної складності). Тим не менш, досліджуючи геосферу Землі, необхідно враховувати вплив організації Всесвіту, який тут по суті обмежений Сонячною системою. Так само подальше дослідження виділить геосоціальну сферу як якісно найвищу підсистему геосфери. Отже, спадкоємність Всесвіт/геосфера/геосоціальна сфера є найбільш суттєвою еволюційною (якісною) спадкоємністю “кінцевих цілостей” або середовищ. Водночас ця спадкоємність не заперечує, а підкреслює еволюційні зв'язки. Вона також виражає співвідношення ціле-частина-частина на найвищих рівнях «цілісності/повноти» реальних систем як з кількісної, так і з якісної точок зору. З цих рівнів можна потім «спуститися» до все більш неповних частин/підсистем двома конкретними способами: дотримуючись принципу структурної складності або принципу рангу/масштабу. Агрегація обох вимірів неможлива; однак, у випадку геосфери відправною точкою повинні бути перш за все рівні кількісно-якісної складності (на відповідному еволюційному рівні) і, в межах того самого основного рівня структурної складності, масштабна диференціація. Оцінка того, наскільки і як організована диференціація середовища (або «цілого») передбачає вивчення просторового розподілу (суттєвих, репрезентативних) явищ у цьому середовищі. Як наслідок, вона має охоплювати лише результуюче співіснування частин, а не загальний зміст цілого. Це наголошує на цілісному підході та вивченні простого або «феноменального» аспекту розташування цілого…» [Hampl, 2021: 8-9]. Він наводить три важливі фактори, що визначають ієрархічну форму диференціації кінцевого середовища: 1) більша легкість виникнення утворень мінімальних розмірів у порівнянні з виникненням великих утворень; 2) другий принцип враховує перевагу/недолік розташування або дихотомію «ядро – периферія», який є тривіальним випадком асиметричної диференціації у внутрішній організації цілого; 3) третій, «фізичний», принцип, який ототожнюється з масштабною ієрархією в ефекті/застосуванні основних типів взаємодій.
Більш дрібні утворення є більш адаптивними, бо швидше сприймають зміни …
Одним з важливих питань біології є ієрархічна організація біоти, подібне питання стоїть і перед географами. В роботі «From seconds to eons: Time scales, hierarchies, and processes in evo-devo» автори зазначають: «Як слід розуміти ієрархічну організацію живих систем? Загальна відповідь: це слід розуміти як композиційну ієрархію. Така вкладена ієрархія розташовує частини та цілі на різних рівнях, наприклад, гени на одному, а організми на іншому. Ці рівні зазвичай мають чіткі межі та пов’язані «вертикально» синхронним чином через речі (гени, клітини, тканини, організми тощо), які складають один одного. Однак ця точка зору не вичерпує різноманіття механістичних підходів у біологічних науках. Він особливо нехтує тими ієрархічними описами, які впорядковують біологічні системи, зосереджуючись на різних часових характеристиках біологічних процесів (наприклад, швидша регуляція генів порівняно з повільнішим розмноженням організмів)». Критерієм тут є часовий масштаб [Baedkea, Mc Manus, 2018: 1]. Ці автори порівнюють два варіанти ієрархії – фіксовану (ФІ) та динамічну (ДІ) (включає динаміку розвитку через зміни швидкості, ритму та частоти, а також зміни концентрацій), які є взаємодоповнювальними концептуальними рамками, що виконують різні епістемічні та пояснювальні ролі. Вони зазначають: «Хоча ФІ часто використовуються для ідентифікації конкретної системи та її компонентів, ДІ передають глибше розуміння того, як виникають, змінюються та впливають один на одного різні процеси, що мають відношення до цих систем. Ці ієрархії часових масштабів можуть включати процеси з різною швидкістю, від тих, що відбуваються протягом секунд (молекулярні процеси), до тих, що відбуваються протягом мільйонів років (еволюційні процеси)» [Baedkea, Mc Manus, 2018: 1, 2]. Для нас це важливо у тому плані, що, на відміну від ФІ, ДІ ієрархічно організовують не речі та їхні властивості, а процеси, зосереджуючись на становленні, а не на бутті, що тісно пов’язує його з онтологією процесу. ДІ характеризують те, як біологічні процеси виникають, стабілізуються та підтримуються, у тому числі причинно-наслідкову міжрівневу динаміку і, таким чином, походження (нових) рівнів у розвитку та еволюції на основі різного таймінгу.
Процеси та їх сліди – ландшафти. Ландшафт – інтерфейс.
Геохолон=геоорг як складова геосередовища
Without differentiation of parts there can be no differentiation of events or functioning“
Gregory Bateson 1979
Ще раз розглянемо ті складові, які лежать в основі геосередовища. Йдеться про геохолони/геоорги, які формують домени різних розмірів та демонструють різні варіанти організації. Це ставить питання стосовно їх меж, бо природа кордонів складних утворень визначає їх онтологічний статус як «об’єктів»/«сутностей». Організаційні межі, демаркація між організаційною одиницею та її зовнішнім середовищем, зазнали значних змін в останні десятиліття двадцятого століття. Довгий час межі вважалися відносно стабільними, а перекроювали їх лише для підвищення ефективності чи отримання більшого впливу на зовнішні фактори. Але організаційні кордони тепер бачаться набагато рухливішими та більш проникними. І це стосується, в першу чергу, геохолонів/геооргів. К.А. Річардсон і М.Р. Ліссак пишуть: «Сучасна наука з її сильним позитивізмом має тенденцію до тривіалізації природи кордонів. Кордони нібито реальні, і наша здатність розпізнавати їх як такі вважається простою вправою. Цей побічний продукт є прямим результатом зосередженості науки на тому, що піддається кількісній оцінці та математизації (Гудвін, 2000). Враховуючи таку наївну віру в (онтологічний) статус кордонів, легко зрозуміти, як деякі вчені можуть щиро вірити своїм моделям як істинним представленням того, що є. Якщо абсолютні межі існують, то, як вчені, ми повинні просто нанести їх на карту, і за допомогою невеликих математичних маніпуляцій «привіт!» - ми маємо справжні знання про Всесвіт. Проте вчені не єдині, хто підходить до природи в такий чорно-білий спосіб. Ми всі часто винні в тому, що беззаперечно визнаємо ефективність певних фізичних і концептуальних кордонів, які можуть бути абсолютно невідповідними для контексту, який нас цікавить. Менеджери чіпляються за організаційні моделі, які давно пережили своє використання та актуальність; політики догматично чіпляються за ідеології, які мали бути припинені багато десятиліть тому; співробітники на всіх рівнях організації наївно припускають, що їхній погляд на світ є «правильним»» [Richardson, Lissack, 2001: 32]. І далі: «Складне мислення змушує нас переглянути наші уявлення про те, що таке природні межі. Чи вони реальні в якомусь абсолютному сенсі? Або вони не більше, ніж соціальні конструкції? Чи одні межі реальніші за інші? Або всі межі рівні?» [Richardson, Lissack, 2001: 33]. Проблема стає ще більш гострою у зв’язку з тим, що ми маємо справу зі складними утвореннями, що складаються з великої кількості нелінійно взаємодіючих нерозкладних елементів. Трохи перефразовуючи К. Річардсона [Richardson, 2005], зауважу, що внутрішня активність має бути такою, щоб утворення не можна було звести до двох або більше різних систем, і вона має бути достатньою (де визначення «достатньої» є проблематичною), щоб дозволити системі відображати поведінку, характерну для таких утворень. К. Річардсон зазначає, що «у складних системах можуть виникати різні домени, які можуть навіть демонструвати якісно відмінну поведінку від сусідніх доменів. Домен просто визначається тут як очевидно автономна (можливо, критично організована) структура, яка вирізняється з цілого (тобто виділяється з «шуму»). Але видима автономія примарна. Усі домени (шаблони) є структурами, що виникають, і зберігаються протягом незрозуміло різного часу. Може здатися, що певний домен, структура чи підсистема з’являються спонтанно, зберігаються протягом тривалого періоду, а потім зникають. Окремі організації чи галузі можна розглядати як нові домени, які, очевидно, є самопідтримуваними та відокремленими від інших організацій чи галузей» [Richardson, 2005: 20]. Наведу приклад слідів дії флювіації як «простого» і водночас складного утворення (рис. 1). Якщо є можливість показати таку мозаїку під час її еволюції, можна було б побачити, що далеко не всі кордони є стійкими та передбачуваними, бо сам режим потоку не є передбачуваним, бо це – інформаційна машина: у ньому постійно породжується інформація. А ще діє фактор масштабу: якщо рухатись у бік наближення до поверхні, можна взагалі втратити можливість виділяти якісь більш-менш чіткі межі. Ситуація буде ставати ще складнішою у випадках біотизованих та антропізованих утворень.
Рис. 1. Слід потоку води поверхнею під час танення, присипаю піском («доріжка» на асфальті). Добре видно різні морфо-типи поверхні, що викликає бажання виділити окремі домени як упорядковані ділянки, однак кордони між ними визначити проблематично: неможливо провести чіткі межі між доменами. Фото автора.
Спочатку потрібно визначити, що фізики мають на увазі під зіткненням атомів один з одним. Згідно з думкою фізика К. Берда з Техаського університету A&M, США, термін "дотик" зазвичай означає, що чітко окреслена зовнішня поверхня одного об'єкта знаходиться в одній точці з такою ж поверхнею іншого об'єкта. Однак на атомному рівні така концепція не є доцільною, адже атоми не мають чітко визначених зовнішніх меж. За словами Берда, хмара з електронів в атомі ускладнює визначення точної межі, де відбувається зіткнення атомів. Тому зіткненням атомів варто вважати точку, яка запускає фізичний або хімічний ефект, як-от створення хімічних зв'язків. Така точка виникає, коли відбувається сильне перетинання хмар з електронів у різних атомах [Основи Всесвіту, 2024]. Це стосується і геохолонів/геооргів, тільки у цьому випадку маємо справу з перетинанням утворень як організацій, тобто їх доменів як областей поширення відповідних процесів. Оскільки будь-яка організація перетерплює еволюцію, становлення її меж є найважливішим етапом, бо поки організації не стануть обмеженими сутностями, тиск відбору може вплинути лише на процес заснування, а не на його кінцевий результат. Наявність межі забезпечує відтворення ідентичності даного утворення. К. Олівер навидить наступні питання стосовно кордонів: Яким різним цілям або функціям служать кордони для організацій? Які основоположні організаційні мотиви спонукають до управління кордонами в цьому діапазоні функцій? На якому аспекті середовища зосереджені різні функції визначення меж? Які контекстуальні та організаційні фактори визначають ймовірність виконання цих різноманітних функцій? [Oliver, 1993]. Це дійсно складні питання. Можна констатувати, що організації дуже важко, якщо взагалі можливо, зрозуміти в термінах індивідів, окремих сутностей, тому їх часто розглядають як узгоджені системи самі по собі, а ціле лише припускають, що існує. Ми маємо справу з процесом, і цей процес генерує постійні зміни ситуації. Тому коректним виглядає наступний висновок К. Річардсона: «… у Всесвіті немає кордонів, крім тих, які визначають його фундаментальні компоненти (суперструни?). Як тоді ми можемо отримати знання про певні системи (зокрема, якщо систем насправді не існує)? Як було сказано вище, ситуація не така страшна, як може здатися на перший погляд. Немає необхідності слідувати радикальним холістам, щоб моделювати світ, Всесвіт і все (чого ми не могли б зробити, навіть якби хотіли). У сфері складності є переконливі докази того, що, хоча кордонів може не бути, існують пружні та відносно стабільні нові структури або шаблони, які можна розглядати з достатньою точністю як такі, що існують. Фактично існує розподіл граничних, або сутностей, стабільностей. Тут не наводиться жодних доказів того, яким насправді може бути цей розподіл; просто стверджується, що існує розподіл» [Richardson, 2005: 34 - 35]. Він наводить важливий рисунок, який показує уявний розподіл стабільності.
Рис. 2. Можливий розподіл природних квазіграничних (шаблонних) стійкостей: «На одному кінці спектра стабільності є межі/структури, які настільки постійні та стабільні, що для більшості намірів і цілей можна з упевненістю припустити, що вони насправді реальні та абсолютні. Межі, які описують об’єкти науково обґрунтованої технології, існують на цьому кінці спектру. Така довгострокова стабільність дозволяє «спільноті запитувачів», напр., наукове співтовариство, щоб інтерсуб’єктивно об’єднати деякі узгоджені принципи, які насправді можуть бути перевірені за допомогою експерименту. За таких умов цілком можливо розвинути квазіоб’єктивне знання, яке для більшості намірів і цілей (але не в кінцевому рахунку) є абсолютним. Існування таких стійких кордонів або закономірностей дозволяє проводити щось інше, ніж радикально цілісний аналіз - це пояснює, чому наукова програма була багато в чому настільки успішною, коли справа доходить до технологічних питань - вона натрапила на дуже потужну квазі -онтологію. За багатьох обставин редукціонізм (припущення, що «вулики» насправді існують) є цілком дійсним, хоча все ще приблизним шляхом до розуміння. Коротше кажучи, тут йдеться про те, що наукове дослідження залежить від припущення про те, що природні межі в певному сенсі є статичними, і що якщо можна «довести», що цікаві межі насправді є стабільними та стійкими, то науковий метод є більш ефективним, ніж адекватний» [Richardson, 2005: 35 - 36]. Нарешті, він зазначає: «… спроби розвинути знання значною мірою визначаються примхами індивіда, причому спостережувані межі є радше функцією нашої жаги мати сенс, а не фактичною особливістю «реальності»» [Richardson, 2005: 36].
Коректно розроблені організаційні структури максимізують потік та обмін інформацією між усіма організаціями.
Кожне утворення має свій внутрішній «час» зі своєю власною течією, це – процес, що триває протягом всього життєвого циклу.
Еvo-devo та цілісність
Концепція різноманітності має сильні філософські корені в тому, як ми розуміємо природу на основі відмінностей або змін, які ми відчуваємо та спостерігаємо ...
Платон
У нас звикли пов’язувати поняття еволюції тільки з біотою і людським соціумом, хоча воно має відношення до всього, що ускладнюється під час свого становлення. У географії сильний механістичний, редукціоністський та антропоцентричний погляд на природу сприяв затвердженню статичної моделі географічного середовища. Сьогодні можна стверджувати, що так зване холістичне мислення тісно пов'язане з еволюційним мисленням, бо розглядає способи з’єднання простих сутностей у все складніші утворення, які, однак, стають все більш чутливими до змін середовища. Холізм – це форма розгляду складних утворень самої різної природи, що визначає його особливу методологію – залучення різних наукових напрямів, що стирає межі між ними. Йдеться про крос-дисциплінарну інтеграцію понять, без чого подальший прогрес географії виглядає туманним. Для географів одним з таких напрямків є біологія з її органіцизмом, основу якого складає уявлення про організм як організовану цілісність, що підтримує саму себе, а внаслідок еволюції самоускладнюється та самоудосконалюється, формуючи особливе середовище свого існування. Саме в рамках біології виник і напрям «evo-devo» - область, яка, порівнюючи онтогенез різних організмів, встановлює родинні зв'язки між ними і з'ясовує розвиток онтогенетичних процесів в ході еволюції та їх вплив на еволюцію фенотипу, - який з часом розвинувся у «есо-evo-devo». Як пишуть М-Дж. Фаве з співавторами, «Основна мета екологічної еволюційної біології розвитку також відомий як «eco-evo-devo», полягає в тому, щоб розкрити правила, які лежать в основі взаємодії між середовищем організму, генами та розвитком, і включити ці правила в еволюційну теорію» [Favé, Ibarraran-Viniegra, Lesoway, Rafiqi, 2014: 107]. І далі: «… eco-evo-devo об’єднує галузь еволюційної біології розвитку (evo-devo) з екологією, але також включає субдисципліни пластичності розвитку, епігенетики та соціальної еволюції, де останнім часом було зроблено багато досягнень» [Favé, Ibarraran-Viniegra, Lesoway, Rafiqi, 2014: 108]. Можна сказати, що метою evo-devo є інтеграція механізмів розвитку, які створюють варіації, з еволюційними механізмами, які вибирають варіації. В роботі міжнародної групи авторів дається концептуальна модель взаємодії між екологічними (ECO), еволюційними (EVO) і процесами розвитку (DEVO) [Skúlason et al., 2019]. Наша мета – розглянути можливість використання цієї парадигми в географії. Різниця між «есо» та «geo» відома: еколог розглядає організм у середовищі, тобто організмоцентрично, а географ ставить його в один ряд з іншими складовими геосередовища, переводячи центр уваги на загальну організацію. При такому підході складові розглядаються як àктори з їх спроможністю обмінюватись сигналами та діяти згідно з їх властивостями. Саме різниця у властивостях і спричиняє розшарування середовища за різноманіттям реакцій та спроможності еволюціонувати. Але це стосується біоти, а є ще антропота з її різноманітними сферами життєдіяльності, яка демонструє ще більшу активність в плані впливу на середовище шляхом еволюції. Це і дає нам право говорити про geo-evo-devo як особливий напрям розвитку географії. При такому баченні будь-які еволюційні зміни біоти чи антропоти стають інноваційними хвилями в полі організації геосередовища.
Рис. 3. Концептуальна модель, що досліджує взаємодію між екологічними (ECO), еволюційними (EVO) і процесами розвитку (DEVO). Ключові взаємодії та шляхи в цій моделі ECO EVO DEVO можна підсумувати наступним чином. У ECO EVO навколишнє середовище впливає на еволюцію популяцій шляхом природного відбору; в EVO ECO еволюційні реакції (тобто фенотипові зміни в поколіннях) впливають на екологічні процеси в екосистемі (часто називають зворотним зв’язком ECO–EVO або конструкцією ніші); в ECO DEVO середовище впливає на процеси розвитку окремих організмів (широко охоплюючи будь-які форми індивідуальної пластичності та батьківського впливу); у DEVO ECO реакція розвитку особин усередині покоління впливає на реакцію популяцій і, відповідно, екосистем на зміни навколишнього середовища; у EVODEVO еволюційні процеси між поколіннями забезпечують успадковані сигнали (наприклад, прямі генетичні та епігенетичні варіації), які впливають на фенотиповий розвиток; а в DEVO EVO відбір діє на фенотипічні варіації від розвитку. У природі процеси ECO EVO DEVO взаємодіють і, ймовірно, діють динамічно, тобто за допомогою зворотного зв’язку [Skúlason et al., 2019: 1790].
Тут же варто обговорити питання існування таких напрямів, як геоекологія та екогеографія. Свого часу вони були модними і використовувалися деякими авторами без будь-якого обґрунтування. Так, О.П. Гавриленко випустила навіть учбовий посібник «Екогеографія України», у якому навела такі терміни та поняття як "екологія географічної оболонки", "ландшафтна екологія", "геоекологія" й інші, та зазначила, що «нині на використання терміна "екогеографія", або "геоекологія", претендують не лише географи різних спеціалізацій, а й біологи та геологи» [Гавриленко, 2008]. Претендувати можна на що завгодно, якщо це дає змогу розгорнути наукоподібний спектакль. Питання у тому, що немає жодного сенсу вигадувати напрями, які нічого не дають, бо мають різні області дослідження: екологія – свою, географія - свою. Здивування викликають наведені О.П. Гавриленко погляди І.Є Тимашева у вигляді географічного, біологічного, геологічного підходів. Схоже, цей автор не розуміє, що наукові напрями розділяються не за підходами, а за областями (доменами) дослідження, але О.П. Гавриленко проковтнула цю маячню і сама пише, що «у кожному типі геоекосистем вивчається певна геоекологічна дисципліна або група дисциплін. Основними розділами геоекології є екологія ландшафтів (ландшафтна екологія), екологічна географія, екологічна геологія та ін. Екологія гідросфери, наприклад, має такі підрозділи; екологія рік, озер, морів, штучних водоймищ, ґрунтів тощо. Ландшафтна екологія досліджує екологічні особливості ландшафтів та їх структурних одиниць. Екологічна геоморфологія вивчає екосистеми геоморфологічних процесів» [Гавриленко, 2008]! Незрозуміло, як у геоекосистемах (а що це таке?) можуть вивчатися певні геоекологічні дисципліни! Термін «геоекосистема» призначений для створення враження науковості, але за фактом це свідчення некомпетентності його автора. Не менш дивно читати про ландшафтну екологію, екологічну географію, екологічну геологію тощо. Як пише О.П. Гавриленко, «ландшафтна екологія досліджує екологічні особливості ландшафтів та їх структурних одиниць» [Гавриленко, 2008], причому пані не визначила ні поняття ландшафту, ні його структурні одиниці (як вона це бачить). Але так у науковій сфері не роблять! Далі ще цікавіше: виявляється, що «екологічна геоморфологія вивчає екосистеми геоморфологічних процесів» [Гавриленко, 2008]. Цікаво, чи можна сукупність геоморфологічних процесів представити як екосистему з її продуцентами, консументами та редуцентами? Але ще цікавіше – це «найновіші розділи геоекології - геоекоінформатика та екологія геоенергоаномальних зон» [Гавриленко, 2008]: суцільна наукоподібна термінологічна какофонія! І цим годують мозки студентів Київського національного університету ім. Т. Шевченка?
Але ще більше вражає написане у підручнику «Основи екології» [Олійник, Шищенко, Гавриленко, 2012]. У розділі «Глобальна екологія» автори, представлені як провідні фахівці світового рівня у галузі екології (так вони самі себе бачать), пишуть: «Деякі дослідники вважають, що екологія - це соціально-природнича наука; її однаково можна віднести і до біологічної, і до географічної галузей знань та розглядати як цілком самостійну науку, що набула фундаментальності й глобальності». Виникає питання: а як це «її однаково можна віднести і до біологічної, і до географічної галузей знань»? Може криза географії, яку ми спостерігаємо, і є наслідком подібних висловлювань? Може з географією прийшов час прощатися, бо «географи» зсуваються у бік більш модної на сьогодні екології, бо вона простіша? Автори пишуть, що «Геоекологія виникла тоді, коли з'явилася потреба вивчати не лише організми та взаємовідносини між ними і середовищем, а і їхню реакцію на зміни умов середовища» [Олійник, Шищенко, Гавриленко, 2012]. По-перше, реакції на зміни впливу середовища вивчалися давно, по-друге, до чого тут географія? А далі понеслось: екологічна географія, екологічне ландшафтознавство, екологічна метеорологія, екологічна кліматологія, екологічна палеогеографія екологічна геологія, екологічна геодинаміка, екологічна геохімія, екологічна геофізика, екологічна мінералогія ..., екологічне ґрунтознавство, агроекологія, екологічне землезнавство, а ще й соціоекологія, інженерна, біоресурсна, медична, екологія відпочинку та оздоровлення …! У такому разі студенти підуть вчитися не на географа, а на еколога, по екологія проковтнула географію! Мабуть автори вважають, що у такий спосіб розвивають екологію … ні, вони її знищують, як і географію: це просто демонстрація слабкості!
Ось ще одна монографія, присвячена геоекології автор І. Круглов – «Трансдисциплінарна геоекологія». Не буду витрачати час на широке обговорення цього наукоподібного твору, вкажу тільки, що в основу уявлень автор поклав термін «геоекологічний комплекс», який він розглядає як тотальну геоекосистему. Цікаво, а просто геокомплекс не є тотальним? Не може не дивувати заява автора, що ця сама геоекологія вивчає геопросторові аспекти екологічних процесів. При цьому автор так і не зрозумів, що, по-перше, ніякого геопростору немає, це застарілий надуманий образ, який не має жодного обґрунтування, по-друге, невже екологи, що досліджують утворення під назвою «екосистема» без участі географів не враховують просторовий (без гео-) аспект! Більше того, цей автор не розуміє, що ні геосистем, ні екосистем в природі не існує, це просто образи природних утворень, сформовані на основі системного бачення, а їх об’єднання дає суміш бульдога з носорогом. Викликає здивування склад рецензентів, які дали добро на випуск цієї монографії, тим самим продемонструвавши чи то некомпетентність, чи то безвідповідальність! Не знаю, як така публікація з її надуманими термінами, могла бути основою докторської дисертації І.С. Круглова! Я подивися автореферат і жахнувся: коли так сталося, що темою дисертації є не якась досі нерозв’язана проблема, пов’язана з якимсь геоутворенням, а вигадане питання, пов’язане з вигаданим напрямом – геоекологією. Була наука географія, яку тепер треба називати геоекологією! Та ще й приліплені якісь екосистемні послуги, стосовно чого я не так давно виступив [Ковальов, 2024]. Якщо об’єктом дослідження у І.С. Круглова була «геоекологія як трансдисциплінарна географічна наука» [Круглов, 2021: 2], то яке відношення цей труд має до географії? Всі три розглянуті публікації є звичайною маніпуляцією, метою яких є створення враження значимості того, чого бути не може.
Але продовжимо розбирати питання впровадження ідеї evo-devo в географію. Йдеться про вживляння у географію поняття «еволюція», до чого досі ставилися з підозрою. Сьогодні вважається що сучасне і майбутнє не можуть бути виведені з минулого, а це означає, що ми маємо справу не з фізичним об’єктом, а зі складним середовищем, яке має фронт просування у майбутнє шляхом виробництва інформації, і саме це стає найбільш важливим напрямом дослідження географів. На передній план виступають такі явища, як організація, інформація та емерджентність, яку не можна розглядати як просто незвідність складного до властивостей його більш простих складових (йдеться про фізикалізацію географії – спроби зведення геоутворень до просто фізико-хімічних процесів), це спонтанний прояв властивостей, новизни, що вказують на появу нової сутності та її інформаційну природу, що варто вважати вихідною властивістю геоутворень, що й надає географії автономності та унікальності. Складність географії зумовлена саме тим, що область її дослідження – географічне середовище - не може бути описана за допомогою традиційних наукових методів, бо це не тільки функціонування гетерогенних утворень з нечітко вираженими межами, що само по собі важко описати, а складний процес виробництва все нових варіантів організації, які не можна передбачити заздалегідь. Ми маємо випадок, коли в межах частини загально-земного середовища відбувається активний рух, що формує історичний шлях, і це вимагає використання наративного (описового) відображення, бо йдеться про історійність природи поведінки: сам процес формує історію. Історійність природи поведінки стала особливо очевидною у зв’язку з проявом людства з його когнітивністю як найбільш виразного еволюційного àктора, і це поставило питання про співвідношення між раціональним та випадковим началами подальшого розвитку. Так, Н. Бульц піднімає питання про коадаптацію науки та (гіпотетичної) реальної системи (хоча таких не існує, є тільки системне бачення природних утворень), зосереджуючись на проблемі поєднання науки, суспільства та розвитку в рамках послідовності наступних трьох напрямків дослідження:
* 1: Чому сталий розвиток?
* 2: Чому не антропічний розвиток?
* 3: Чому «ЧОМУ НА СТАЛИЙ РОЗВИТОК» та інакше «ЧОМУ
НА АНТРОПІЧНИЙ РОЗВИТОК»? [Bulz, 2011].
Доволі цікавим є його бачення осягання - шлях від «орнаментального» фону до «пізнавальної» глибини.
Саме це і зумовлює необхідність переходу географів до evo-devo-поглядів.
Що відбувається? У геосередовищі постійно народжуються нові утворення, які вступають у конкуренцію із вже існуючими, порушуючи спокій: геосередовище «бурлить». Це хвилі інновацій, які виникають постійно. Дивно, що це явище пов’язують тільки з людським суспільством, бо інновації – нововведення – це впроваджене або впроваджуване нововведення, а це те, що зустрічається повсюдно. А ще так: «Ідея, практика або об’єкт, які сприймаються особою або іншою одиницею усиновлення як нові» [Innovation, 2024]. Інколи їх порівнюють з цунамі, бо вони застають зненацька впливаючи на сталість режимів функціонування. І якщо в рамках концепту eco-evo-devo вважається, що зміни на рівні організмів так чи інакше впливають на всю екосистему, то те саме відбувається і у геосередовищі. Тому одним з актуальних питань для географів є виявлення ефектів, пов’язаних з виникненням і поширенням (дифузією) інноваційних хвиль різного походження. Що це таке? Е. Роджерс дає наступне визначення: «дифузія – це процес, за допомогою якого інновація передається через певні канали з часом між учасниками соціальної системи» [Diffusion of innovations, 2024]. Він припускає, що на поширення інновації впливають п’ять основних елементів: сама інновація, її прихильники, канали комунікації, час і соціум. Розповсюдження проявляється по-різному і значною мірою залежить від тих, хто їх прийме, та процесу прийняття інноваційних рішень. Критерієм класифікації прихильників є інноваційність, яка визначається як ступінь сприйняття особою нової ідеї. Тут важливим є акцент уваги на комунікації, без чого ніяка інновація статися не може. Більше того, все вказує на те, що інновації мають інформаційну природу.
Посилання:
Estrada E. What is a Complex System, After All? // Foundations of Science (2024) 29:1143–1170. https://doi.org/10.1007/s10699-023-09917-w. -
https://link.springer.com/article/10.1007/s10699-023-09917-w
Morin, E. (1992). From the concept of system to the paradigm of complexity. Journal of social and evolutionary systems, 15(4), 371–385. –
Favé M-J., Ibarraran-Viniegra S., Lesoway M.P., Rafiqi Ab M. Eco-evo-devo: The time has come. C.R. Landry and N. Aubin-Horth (eds.), Ecological Genomics: Ecology and the Evolution of Genes and Genomes, Advances in Experimental Medicine and Biology 781, DOI 10.1007/978-94-007-7347-9__6, © Springer ScienceCBusiness Media Dordrecht 2014. –
https://www.researchgate.net/publication/305467905_Eco-evo-devo_The_time_has_come
Skúlason S., Parsons K.J., Svanb¨ack R., R¨as¨anen K., Ferguson M.M., Adams C.E., Amundsen P-A., Bartels P., Bean C.W., Boughman J.W., Englund G., Guðbrandsson J., Hooker O.E., Hudson A.G., Kahilainen K.K., Knudsen R., Kristja´nsson B.K., Leblanc C.A-L., Jo´nsson Z., O¨ hlund G., Smith C., Snorrason S.S.. A way forward with eco evo devo: an extended theory of resource polymorphism with postglacial fishes as model systems. Biol. Rev. (2019), 94, pp. 1786–1808. 1786. doi: 10.1111/brv.12534. –
https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC6852119/
Bulz N. A Dual Challenge for the Complexity: the Adaptation of Both Complex Entities – the Science and the (Hypothetical) Real System. National Defence College, Bucharest, Romania Honorary Researcher – World Economy Institute / NERI/ Romanian Academy Research Associate External, Center for Strategic Economic Studies, Victoria University, Melbourne, Australia. –
Baedkea J., Mc Manus S.F. From seconds to eons: Time scales, hierarchies, and processes in evo-devo. Studies in History and Philosophy of Biol & Biomed Sci xxx (xxxx) xxx–xxx. Accepted 1 October 2018. © 2018 Elsevier Ltd. –
Ellis G.F.R., Kopel J. The Dynamical Emergence of Biology From Physics: Branching Causation via Biomolecules. Frontiers in Physiology · January 2019.
DOI: 10.3389/fphys.2018.01966. –
Гордієнко Ю.О. Поняття розгалуження. Створено ТОВ «Всеосвіта», 2017-2024 р.р. – https://vseosvita.ua/lesson/poniattia-rozghaluzhennia-348154.html
Richardson K.A. & Lissack M.R. On the Status of Boundaries, both Natural and Organizational: A Complex Systems Perspective // EMERGENCE, 3(4), 32–49. Copyright © 2001, Lawrence Erlbaum Associates, Inc. –
The Hegemony of the Physical Sciences: An Exploration in Complexity Thinking. Futures 37(7):615-653. -
Основи Всесвіту: вчені-фізики пояснили, чи взаємодіють атоми між собою. INFORMNAUKA, 2024. – https://informnauka.com/
Oliver Ch. Organizational Boundaries: Definitions, Functions, and Properties. RCSA / CIAS, (l), 1993, 1-17. –
Гавриленко О.П. Місце екогеографії та геоекології в системі наук про землю. –
https://westudents.com.ua/glavy/11751-11-mstse-ekogeograf-ta-geoekolog-v-sistem-nauk-pro-zemlyu.html
Круглов І. Трансдисциплінарна геоекологія. ЛНУ ім І Франка, Львів. 292 сс. –
https://geography.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2015/03/Kruhlov_2020_TransdisciplinaryGeoecology.pdf Ковальов О. Екопослуги – нова ідея фікс, за яку схопилися географи. Сайт «Fundamental Tasks of Geography», 2024. –
http://www.geography.pp.ua/2024/10/blog-post_66.html
Олійник Я.Б., Шищенко П.Г., Гавриленко О.П. Основи екології. Підручник. - К., : Знання, 2012. - 558 с. –
https://westudents.com.ua/knigi/90-osnovi-ekolog-olynik-yab.html
Innovation. Wikipedia, 2024. – https://en.wikipedia.org/wiki/Innovation
Diffusion of innovations. Wikipedia, 2024. –
https://en.wikipedia.org/wiki/Diffusion_of_innovations
Немає коментарів:
Дописати коментар