Олекса Ковальов
Nature is nothing other than the ratio of a certain art, namely, the
divine, inscribed in things, by which things themselves move to a determinate
end: just as if the master shipbuilder could impart to the wood something from
which it could move itself to taking on the form of the ship.
Thomas Aquinas, Octo Libros Physicorum
Aristotelis Expositio
Вступ: Офіційна
географія як складова офіційної науки
Схоже, що серед географів досі панують уявлення про те, що колись працювали видатні географи, які намітили напрямок руху, яким всі прийдешні покоління мають слідувати. Це не моя вигадка, так свого часу під час однієї з конференцій мені було сказано. Більше того, є негласна вимога не ставити під сумнів їх постулати. При цьому носії такої думки (а це представники так званої офіційної науки і, відповідно, найбільш формально рейтингові) не вважають за потрібне дати відповідь на питання: якщо знання вже є сформованим у минулому, то чи є сенс сьогодні відносити географію до наукової сфери, головною функцією якої є критичний розбір вже існуючих уявлень та формування нових поглядів на область дослідження географії? Якщо певна галузь науки замикається в собі та авторитарно наполягає на своїй істинності, вона перестає бути наукою, бо відкидає критику. Так склалося, що в радянський період була узаконена система поглядів, яка базувалася на концепції географічного комплексу, пізніше – геосистеми (хоча це не єдиний момент). Але з часом виявилося, що перший концепт – географічний комплекс – мав у своїй основі статичне розміщення так званих компонентів і цінність його була незначною (така собі інертна структура), другий концепт – геосистема – вже був значно цікавішим, але зводився до виявлення тих зв’язків, які забезпечували стале функціонування певних географічних утворень (щось, подібне до машини, що відтворює стале функціонування).
Це вже був значний крок вперед. За межами розгляду залишалися деякі немаловажні аспекти, які не розглядалися в рамках цих двох концептів, головним з яких був пов'язаний з поняттями організації та інформації. Цьому є пояснення: сам концепт організації доволі складний – «Організа́ція (від грец. ὄργανον - інструмент) - цільове досягнення певної мети» [Організація. Матеріал з Вікіпедії, 2023]. Але наявність мети зазвичай пов’язують з діями розумних істот, та чи можна вважати географічні комплекси та геосистеми такими? Не думаю. В той же час, як зазначає М. Артігас, «Seen under the present worldview, the world is highly rational because it is the result of a great process of self-organization where new patterns emerge that can be integrated in a series of progressively organized systems that provide the basis for the existence of rational human beings. Nature is rational insofar as it has been formed according to rational principles, and also because it provides the basis for the existence of rational beings» [Artigas, 2000: 8]. І далі: «In the basis of natural phenomena there is a small number of components which can be combined in successive levels by using recursive methods so that they finally produce highly organized systems. Three subatomic particles are the basic constituents of ordinary matter; ninety-two atoms are the components of a great variety of natural systems; four nucleotides are the elements of the highly sophisticated genetic information; twenty amino-acids are the components of proteins. Subtlety in the methods and sophistication in the results are the rule in nature» [Artigas, 2000: 8]. Чи має місце подібне у геосвіті? Нам потрібні нові дослідження, вироблення нових теорій, що неможливо без різноманіття поглядів. Що забезпечує величезне різноманіття варіантів у геосвіті? Думаю, це саме організація, яка представлена у багатьох варіантах! А це вказує на необхідність формування нового бачення області нашого оточення, яку ми називаємо геосвітом (геосередовищем). Але все нове входить у конфлікт зі вже уставленим, рух по відношенню до якого можна уподібнити до долання інерції (інерція - від лат. inertia - бездіяльність, спокій, відсталість): чим швидше ти рухаєшся у такому середовищі, тим більший супротив відчуваєш (інерційна «маса» зростає і рухатись стає дедалі важче). Це так званий інерційний сценарій - найбільш ймовірний сценарій, який реалізується, якщо суб'єкти нічого не роблять для переходу на інші, як здається, менш імовірні сценарії, які потребують активної роботи. Цим середовищем виступають носії офіційної географії, які міцно тримаються за руки, утворюючи таке собі павутиння, бо нове загрожує їх спокійному існуванню.
Орієнтація на поняття організації має змінити старі устої
Відразу зауважу, що розумію організацію не як щось, створене та кероване людьми, а як утворення різного походження, які формуються шляхом самоорганізації і, відповідно, не можуть піддаватися керуванню, бо це спростовує їх суб’єктність. Це має бути така парадигма, яка дозволяє водночас розглядати частини і ціле, стале функціонування та мінливість, деградацію та еволюцію …, і, головне, базуватися на уявленні про внутрішню активність та суб’єктність, властиву географічно-організованим утворенням. Ця активність тісно пов’язана з полем комунікації, у яке занурені всі утворення, незалежно від масштабу та рівню складності: ми живемо не стільки у фізичному, скільки в інформаційному світі, а матеріальна складова є рівнем, на якому відбувається закріплення відібраних варіантів – від елементарних часток до крупних космічних утворень, на нашій планеті у відповідному діапазоні масштабів - від абіотичних до біотизованих та антропізованих утворень. М. Артігас пише: «The rationality of nature points towards the problems related to finality or teleology in nature. Information can be considered as "materialized rationality." It includes plans that are stored in spatio-temporal structures and guide the successive deployment of natural dynamism, and the corresponding formation of increasingly complex patterns. This information is stored, displayed, integrated, coded and decoded in the different natural systems and processes: not only in the biological level, but also in the physical, chemical, astrophysical and geological levels. As already noted, we could even say that an electron ‘knows' a lot of physics and chemistry, as it will act in all sorts of circumstances according to the patterns we discover in the physical science» [Artigas, 2000: 8]. Думаю, тут можна обійтися без участі божественного начала: Природа має внутрішній потенціал самоорганізації, який проявляється у продукуванні цього різноманіття та організованості, наше завдання – виявити ці засоби та зрозуміти їх, бо ми самі належимо до цієї Природи! Тільки варто виходити з того, що «Natural order is contingent, as it is the result of singular circumstances. However, nature is full of organization, directionality, synergy (cooperativity), and very sophisticated activities» [Artigas, 2000: 8]. Що стосується планів, які «… are stored in spatio-temporal structures …», це питання, яке вимагає обговорення, що буде зроблено нижче.
Продовжимо обговорення явища
організації, головною властивістю якого є якість. Вона проявляється у спроможності забезпечувати виживання утворень, їх спроможності, як окремих
сутностей, адаптуватися до впливів складного оточення і, в той же час, перебувати
у складі цілісності більшого рангу, забезпечуючи її функціонування: організація
акумулює сама себе. Це суттєво ускладнює їх
дослідження з позиції сучасної науки, бо прийнято виділяти об’єкти дослідження,
розкладати їх на частини і моделювати, намагаючись формувати на цій основі
цілісну картину. Ні, не виходить! Що стосується варіантів організації, ми
намагаємось виявляти їх різні різновиди на основі порядків, які є їх зовнішніми
проявами, але, зводячи дослідження до вивчення порядків, ми не проникаємо в
глибину тих внутрішніх дій, які їх формують, ми просто фіксуємо те, що є на їх
«поверхні». І якщо порядок залишає враження, що утворення є сенсибельними, то
організація перетворює їх на інтелігібельні сутності та відправляє дослідників
до онтології. Є ще один важливий момент: зазвичай дослідники зосереджують увагу
на вивченні об’єктів дослідження у їх сучасному стані (синхронічна
перспектива), що викликає бажання залишати їх у такому стані й далі, а це
сприяє формуванню уяви про те, що відповідні утворення є стабільними, стійкими й
незмінними. Але це не так, бо у мінливому світі стабільність є тимчасовою і
найменш властивою природі, тому головним аспектом має бути динаміка,
мінливість, еволюція (діахронічна перспектива). При цьому матерія вже не виглядає пасивною, як інертна субстанція, тепер вона представляється
як інтерактивна, що потребує й певного рівня когнітивності: кожний вибір – це
зменшення невизначеності та обмеження для здійснення подальших виборів, що
ставить питання про когнітивний вимір утворень. А якщо ми поєднаємо становлення абіотичної структури планети, еволюцію
живої речовини (біоти) та антропного світу (антропоти), то отримаємо єдиний
процес, поєднаний у геопроцес (як це було вже неодноразово показано автором).
Це панпсихізм[1] - важлива теза філософії Альберта Норт Уайтхеда, згідно з якою всі індивідуальні сутності від протонів до людей вважаються суб’єктами. Йдеться про те, що найпростіші події, з яких складається світ, частково
мають ментальний характер. Ця концепція спрямована на подолання дуалізму
інертної матерії та розуму, який сприймає. Ми поширюємо це і на географічні
утворення. Звісно, не йдеться про те, щоб наділяти абіогенні утворення
властивостями живої речовини, тільки про те, що вони також характеризуються
певним потенціалом життєвості у вигляді «свободи волі», можливості робити вибір,
а, отже, суб’єктності: властивості біоти і антропоти не
виникали з їх появою, вони присутні й на абіотичному рівні, тільки значно менш
виражені, «приховані». При цьому не можна не
дивуватися, що у різних масштабах і різних рівнях складності угруповання
складових формують ансамблі, які реалізують схожі між собою морфо-динамічні
патерни (узгоджені структури) динаміки внутрішньо активного середовища -
субстанції. Це синергія (кооперативна поведінка). І хоча ці складові нічого не
знають про таку динаміку, вони демонструють творчість, формуючи нові утворення
з неочікуваними властивостями: Природа внутрішньо креативна: можна сказати, що вона скомплектована з множини
тіл з різним рівнем життєвості та ментальності. Йдеться про те, що така поведінка не вбудована у активне середовище з
самого початку, окремі утворення демонструють активність пошуку шляхів до більш
ефективних форм організації, (хоча це не означає повної відсутності принципів
самоорганізації. Все визначається комунікацією, спроможністю передавати та
сприймати сигнали – від, так би мовити, простих варіантів (аналогові канали
зв’язку - дотик) до складних - символьних - форм. Сьогодні така поведінка
називається самоорганізацією: вона базується на перетворенні
сигналів, повідомлень, свідчень, даних на інформацію та привертає увагу до холізму і спрямованості руху – набагато ширшого
світогляду у порівнянні з механіцизмом. У цьому плані цікавою є думка М. Артігаса:
«On the other hand, when
thinking about principles of self-organization we should not represent them as
having a consistency on their own. Scientific laws and principles do not have a
separate existence. They are abstract formulations that express in a symbolic
and approximative way the behavior of natural systems. Therefore, when we
search for principles of self-organization, we should not imagine them as a
kind of plan different or independent from the behavior of natural systems.
Such principles either exist as built-in tendencies of natural systems or they
do not exist at all, because if they were superimposed from outside we would no
longer be dealing with self-organization» [Artigas, 2000: 7].
Науковців
давно хвилює доволі складне питання стосовно того, чому при неймовірній
кількості можливих варіантів у Природі формуються упорядковані патерни?[2] Патерни в природі - це видимі закономірності форми та режиму руху. Ці
шаблони повторюються в різних контекстах і іноді можуть бути змодельовані
математично. Природні візерунки включають симетрії, дерева, спіралі, меандри,
хвилі, піни, мозаїки, тріщини та смуги [Patterns in nature, 2023]. М. Лаврентович пише: «The reason patterns often appear in nature is simple: The same basic
physical or chemical processes occur in many patterned substances and organisms
as they form. Whether in plants and animals or rocks, foams and ice crystals,
the intricate patterns that happen in nature come down to what’s happening at
the level of atoms and molecules.
A pattern in nature is any regularly repeated arrangement of shapes or
colors. Some of the most striking examples include the hexagonal arrays of
rocks at Giant’s Causeway in the United Kingdom, the beautiful fractal
arrangements of florets on a Romanesco broccoli and the colorful stripes and
spots on tropical fish. Patterns like these begin to form at a small scale when
materials undergo processes like drying, freezing, wrinkling, diffusing and
reacting. Those changes then give rise to complex patterns at a larger scale
that people can see» [Lavrentovich, 2022]. Наведу ще кілька варіантів
виникнення патернів: «... when we think of patterns, most of us envision a pattern that we can
see. However, there are patterns in nature that are not detectable to the eye
but by mathematical inspection or scientific analysis.
Some of the causes of patterns in nature are:
· Reaction-diffusion effect:
chemical interactions of pigment-forming molecules in organisms create the
spots, stripes, and other visible patterns; this is also called the Turing
Model.
· Law of conservation of mass:
predictable patterns of chemical interactions are governed by this law of
nature which states that matter is conserved but changeable in a reaction.
· Law of natural selection:
patterns in the appearance and behavior of a species can change over time due
to the interaction of inheritable traits and the organism's environment.
· Animal behavior: patterns
observed in animal behavior, such as the production of hexagons in honeycombs,
are often the result of genetics and the environment.
· Laws of physics: the interaction of matter and energy create predictable patterns such as weather patterns due to the interaction of solar energy, mass, and gravity. Planetary motion is a predictable pattern governed by inertia, mass, and gravity. Also, weathering patterns can create unusual rock formations such as The Giant's Causeway» [Lassiter, 2021].
Зв'язок
між організацією, простором і часом: суб’єктність утворень
Одне з
найскладніших питань – співвідношення між організацією, простором і часом. Все
залежить від того, як їх визначати. Часто організацію визначають як
цілеспрямовану систему, але, на мою думку, метою будь-якої
організації є її існування ≈ життя, тому
цілеспрямованість можна не вводити у визначення. Інша справа – пошук свого
місця серед інших організацій як шляхом конкуренції, так і шляхом поступового
узгодження: тут вже треба боротися[3].
Стосовно
простору і часу, тут ми маємо складний дискурс, який тягнеться вже кілька
віків. Цікаво, що ще на початку минулого століття А. Лефевр писав: «We are forever hearing about the space of this and/or the space of
that: about literary space, … ideological spaces, the space of the dream,
psychoanalytic topologies, and so on and so forth» [Lefebvre, 1991: 4]. І далі: «This
connection, presumed to be self-evident from the point of view of scientific
discourse, is never conceptualized. Blithely indifferent to the charge of
circular thinking, that discourse sets up an opposition between the status of
space and the status of the «subject», between the thinking «I» and the
object thought about» [Lefebvre, 1991: 4]. Географи також не відставали:
свого часу у моду увійшов вислів «геопростір».
Думаю, не
помилюсь, якщо напишу, що найбільш коректні визначення простору і часу, як і
основи їх відносності були закладені Г.В. Лейбніцем, який визначав їх так: «Я неоднократно подчеркивал, что считаю пространство, так же как и время,
чем-то чисто относительным: пространство – порядком существования, а время –
порядком последовательностей. Ибо пространство, с точки зрения возможности,
обозначает порядок одновременных вещей, поскольку они существуют совместно, не
касаясь их специфического способа бытия. Когда видят несколько вещей вместе, то
осознают порядок, в котором вещи находятся по отношению друг к другу. Для
опровержения мнения тех, которые считают пространство субстанцией или по
крайней мере какой-то абсолютной сущностью, у меня имеется несколько
доказательств... Но если пространство не что иное, как этот порядок, или
отношение, и если оно без тел не что иное, как только возможность давать им
определенное положение, то именно эти два состояния – первоначальное и обращенное
– ни в чем не отличаются друг от друга. Их различие содержится лишь в нашем
химерическом предположении реальности пространства самого по себе.
Так же дело обстоит со временем. Допустим, кто-нибудь спросил бы, почему
Бог не создал все на один год раньше: допустим дальше, что он сделал бы из
этого вывод о том, что Бог совершил что-то, для чего нельзя найти основание, по
которому он действовал так, а не иначе. На это можно возразить, что подобный
вывод был бы справедлив, если бы время являлось чем-то вне временных вещей, ибо
тогда, конечно, было бы невозможно найти основание для того, почему вещи – при
предположении сохранения их последовательности – должны были бы быть поставлены
скорее в такие, чем в другие мгновения. Но как раз это доказывает, что мгновения
в отрыве от вещей ничто и они имеют свое существование только в
последовательном
порядке самих вещей, а так как этот порядок остается неизменным, то одно из
двух состояний, например, то, в котором все совершалось бы на определенный
промежуток времени раньше, ничем не отличалось бы от другого, когда все
совершается в данный момент, и различить их было бы невозможно» [Лейбниц,
1982: 441 – 442]. І далі: «Существуют только моменты времени, но момент не является даже частью
времени. Кто примет в соображение все это, тот, наверно, поймет, что время
может быть чем-то идеальным, а аналогия, существующая между пространством и
временем, далее приведет к заключению, что оба одинаково идеальны» [Лейбниц, 1982: 481]. Цікавий огляд поглядів Г.В. Лейбница дається в роботі [Evangelidis, 2018].
Додам, що І. Кант розглядав час і простір як апріорні форми чуттєвого
споглядання та обґрунтував положення, що передумовою будь-якого досвіду є впорядкування
людиною своїх відчуттів в просторовому і часовому планах.
Зазвичай
вважається, що суть реляційного підходу до простору та часу полягає в тому, що
вони трактуються як відносини між матеріальними тілами та процесами, як форми
їх існування та координації, нерозривно пов'язані та залежні від матерії та
руху[4]. Але не можна відділити форми від їх
матеріальної основи, відповідно, не можна говорити про простір і час як якісь
самостійні сутності, бо вони інстальовані в організацію матеріального світу. А так виходить, що вони є частиною зовнішнього середовища, у яке
поміщений матеріальний світ: ми тільки й чуємо про рух у просторі і часі. Отже,
за відсутністю матеріальних утворень неможливо сформувати образи простору та
часу, як і простору-часу: однорідне ізотропне середовище не
може бути основою формування образів простору і часу. Згідно з теорією відносності, одночасність в абсолютному сенсі не існує,
немає приладу, що відраховує єдиний абсолютний світовий час, немає єдиного
«зараз», що поділяє всі минулі події та події майбутнього. Кожне утворення має
своє «зараз», своє минуле та майбутнє. Все це означає, що опис Природи в
координатах простору-часу має очевидні обмеження: з організації Всесвіту в
цілому, і геосередовища на планеті видалили її важливі складові. Йдеться про
те, що організація містить такі характеристики, які можна використати для
формування образів простору і часу, але це тільки зручні образи: нічого не рухається у просторі та часі, як і у просторі-часі, всі
утворення, які існують на даний момент, рухаються тільки відносно один одного,
формуючи цілісне рухливе середовище. Вони у
різний спосіб контактують і все зводиться до постійного обміну сигналами-діями,
в тому числі шляхом передачі сигналів через середовище, що ставить питання: а
де завершуються тіла-домени, що контактують у такий спосіб? Їх протяжність
збільшується, охоплюючи всю зону розповсюдження їх сигналів (зона комунікації).
Так, пташка голосно «співає» (вокалізація), позначаючи територію свого
панування, і ця зона також є вона: «це Я … це Я … - там, де мене чутно – моя
межа»! І так роблять багато тварин. Це відчуття права контролювати свій домен –
особистий простір. Люди створили такі варіанти комунікації (телефон, Інтернет),
які буквально ліквідують відстані, бо можна вести переговори, знаходячись один
від одного на величезних відстанях: так активна людина поширює своє Я. Всі зони
комунікації перекриваються, що перетворює середовище на єдину мережу
комунікації – комунікативне поле.
Добре, а як
бути з хронемікою? Хронеміка - це дослідження того, як ми сприймаємо час,
ставимось до нього, це значення часу у комунікації, в першу чергу -
невербальній. Виходячи з того, що організація пов’язана з досягненням певної
мети, то якщо хтось чи щось розуміє швидше, рухається швидше …, він/воно
опиняється у «майбутньому», в той час, як інші залишаються у «минулому».
Виходить, що шкала часу неоднорідна. Найменші зірки проживають життя тихо, і вважається,
що вони можуть існувати трильйони років, що перевищує нинішній вік Всесвіту; у
північній частині Тихого океану, на глибині 20 метрів нижче від дна океану, є бактерії,
які живуть у вкрай повільному провулку, бо мають повільний метаболізм; в лісах
Амазонії, на островах Океанії племена аборигенів живуть у «заводях»; на
автострадах є швидкі та повільні смуги, те саме маємо і в Інтернет; вже є
поняття «Multi-speed Europe» - «variable geometry Europe» чи «Core Europe»
залежно від форми, яку вона прийме на практиці [Multi-speed Europe, 2023]. Одна справа – розмірене
сільське життя, інша – бурхливе життя крупних мегаполісів. Поточний момент зводить минуле і майбутнє, часто призводячи до когнітивного
дисонансу та конфліктів. Схоже, з часом є проблеми!
Але що є
замість простору і часу? Є відносна протяжність (домен, тіло) та відносна
тривалість (життєвий шлях як існування у вигляді життєвого циклу). Ні розміри,
до яких ми звикли, ні тривалість існування (за часовою шкалою) не мають
значення, бо всі утворення проходять свій життєвий шлях (цикл) – стадії
існування, і це єдине, що має значення: тривалість
вимірюється не часом, а стадіями, етапами існування. У царстві біоти тривалість життя (за часовою шкалою) різних видів дуже
різна - від кількох годин (коловертки живуть 50-60 годин) до тисяч років
(тривалість життя макрозалії із саговникових сягає 12-15 тисяч років), а медуза
Turritopsis dohrnii[5] взагалі вважається безсмертною, але всі вони проходять однакові стадії
життя. На абіотичному рівні прикладом можуть бути тривалість існування флювіальних
водотоків та річкових басейнів (від цівок до найбільших річкових басейнів),
матимемо значно ширший віковий діапазон – від кількох годин до мільйонів років
(Амазонка виникла як трансконтинентальна річка близько 11 мільйонів років тому
і набула своєї нинішньої форми приблизно 2,4 мільйона років тому, вік Волги – 5
млн. років, Дніпра – 10 млн., Дона – близько 20 млн., Ніл, Янцзи мають значно
більший вік, а невеличка річка Фінк в Австралії – до 300 млн. років), але всі
вони колись виникли і з часом зникнуть, виконавши свою функцію формування стоку.
Отже, незалежно від розмірів та часу існування, взятих у
просторово-часовій шкалі, всі вони виявляються на, так би мовити, своєму місці
та є самими собою - суб’єктами, що виводить на перший план питання їх поєднання
у цілісність. Так що ж таке суб’єктність? Якщо має місце організована сукупність àкторів, що формує цілісність і
відстоює своє місце, продукуючи інформацію, вона є суб’єктом[6]. Так ми повертаємо утворенням їх внутрішню активність і свободу «волі»:
вони стають суб’єктами і мають мету у вигляді існування. Це означає, що, знаходячись в узгодженому цілому, всі ці утворення, незалежно від того, на
якому рівні ієрархії (як форми організації)[7] знаходяться, є рівними між собою, бо розподілені по життєво важливих
функціях: цінність визначається спроможністю бути самим собою у наданому
контексті, маючи своє місце. Невеличкий струмок є рівним
з крупною річкою, бо без множини таких струмків ріка не може існувати. Дрібні і
крупні утворення реагують на сигнали з різними частотами, а вся їх множина
охоплює їх широкий спектр.
Тепер стає
зрозумілим і важливість поняття «місце». Його визначають як: «простір земної поверхні, зайнятий або який може бути
зайнятий ким-, чим-небудь» [Словник
української мови, Том 4, 1973]. Це некоректне
визначення. Місце може бути і на столі, і вглибині океану, і у літаку чи
космічному човнику … Не є коректним і «може бути
зайнятий», бо без чогось місця не буває. Але найбільше дивує присутність
слова «простір»: а до чого тут простір? У випадку місця важливим є не положення
у просторі-часі (вигаданий континуум), а положення у системі
стосунків з іншими складовими-учасниками організаційного континууму як цілого. Тільки так стає зрозумілим вислів: поставити когось на місце – вказати
йому місце у спільній системі стосунків, у тому числі у соціальній ієрархії. А
це – топологія (компонування, конфігурація, структура - Analysis situs), той фундаментальний рівень, на який вказують К.М. Синьореллі
зі співавторами [Signorelli, Dündar-Coecke, Wang, Coecke, 2020: 3]. В англійській мові «place» [Cambridge Dictionary, 2023] -
· an area, town, building, etc.
· a position in relation to other things or people
· the seat you will sit in on a particular occasion, or the seat where
you usually sit, in the theatre, a class, a train, etc.
· a position in an organization, system, or competition
Серед цих визначень тільки
друге і четверте є коректними, але вони є. Отже, місце – це позиція частини по відношенню до інших складових цілого – організації як
континууму, де ця частина виконує певну функцію. І положення у фізичному просторі-часі тут значення не має!
Існує точка
зору, яка стверджує, що топологічний рівень є базовим (і це вірно), а подальші
уявлення про простір-час пов’язані з символами та словесними кодами: «We propose that the first layer compounds Topological relations, and consequently, that comprehension of causal relations across space and time prioritizes topological structures. It implies that early or primitive forms of causal cognition and
specifically spatial cognition would not be highly conceptual, only involving
simple notions of proximity, separation, order, enclosure, connectivity, and
boundedness. As discussed later, such conceptualization may be through
non-symbolic category formation where subjects have restricted access to verbal
codes: for example, fundamental ideas about space are developed in infancy by
motor and perceptual mechanisms and rely strongly upon sensory/perceptual data» [Signorelli, Dündar-Coecke, Wang,
Coecke, 2020:
3].
Інші варіанти відображення вже пов’язані з так званим абстрактним мисленням, що
базується на операціях з символами: «Як вказує сам
термін, символічне мислення означає здатність використовувати символи або знаки
для представлення елементів, які безпосередньо не присутні в реальності. … ця
здатність також використовується для того, щоб маніпулювати абстрактними
поняттями та міркувати над ними, що неможливо спостерігати за допомогою органів
чуття» [Morrison, 2021 - 2023]. А також: «Символічне мислення
є здатність живої істоти мислити поза ситуацією, в якій вона знаходиться, створюючи тим самим абстрактний ментальний вміст,
на який він проектує свою здатність до репрезентації», та «За допомогою символічного мислення ми
можемо говорити про те, що сталося в минулому, або те, що, як ми припускаємо,
буде в майбутньому, навіюючи спогади та розробляючи гіпотези відповідно. Таким
чином, ми можемо вийти за межі того, що захоплюють почуття, відкриваючи
всесвіт, тканина якого вишита нематеріальним» [Harris, 2021 - 2023]. А географія саме
й займається вивченням абстракцій, бо геохолони≈геоорги є саме такими: в їх
основі знаходиться організація.
І тут ми
стикаємось з проблемою: як оцінювати відстані між окремими утвореннями, якщо
просторово-часова метрика не відображає коректно характер проходження сигналів
та їх сприйняття утвореннями? У фізиці про́стір-час - це фундаментальна система
координат, що повністю визначає взаємне розташування об'єктів і подій як у
просторовому, так і в хронологічному сенсі[8]. Але наше складне середовище не є ізотропним по відношенню до
розповсюдження сигналів-впливів, утворення по-різному їх сприймають: тут дійсно
все є доволі відносним. Уявімо лектора, а слухачі намагаються зрозуміти те, про
що він розповідає. Серед них є такі, які це знають, і всі сигнали проходять
повз них, є такі, які взагалі не можуть зрозуміти, і всі сигнали також
проходять повз них. Але певна частина спроможна перетворювати ці сигнали на інформацію,
бо це змінює їх бачення картини Світу. Чи дасть щось для розуміння ситуації,
якщо виміряти відстані від лектора до слухачів у просторово-часовій метриці? Ні,
потрібна зовсім інша метрика. Назвемо це комунікативною
відстанню, де комунікація розглядається як
взаємодія[9]. Важливість цього моменту полягає у тому, що саме ця відстань
(дистанція) регулює стосунки між утвореннями різної природи. Визначити її не
так просто, бо треба враховувати ще й соціальну дистанцію[10] та психологічну відстань (для антропоти), яка відображає ступінь
близькості, прихильності та фамільярності – вона прихована. Як таку відстань
можна визначити? Важливі думки містять в роботі Е.Т. Холла «The hidden dimension» [Hall,
1982]. Для людини Е.Т. Холл ввів так звані міжособистісні дистанції – область
обміну сигналами між людьми (рис. 1). Але це і є область комунікації, яка існує
у всіх àкторів. Він же ввів і особистий простір – область, що оточує людину,
яку вона психологічно вважає своєю. Думаю, краще говорити про домен, який, без
сумніву, притаманний всім àкторам.
Рис. 1. Діаграма із зображенням міжособистісних відстаней людини за Едвардом Т. Холлом із зазначенням радіусу у футах і метрах [Proxemics, 2023].
Серед
багатьох авторів, що висвітлювали тему комунікації, виділю роботи Р.Б. Адлера,
якому належить і схема міжособистісного спілкування (рис. 2). Хоча схема
дозволяє уявити такий процес, але відмічу суттєвий недолік: відсутні блоки
перетворення сигналів (повідомлень, свідчень, даних) на інформацію, без яких
комунікатори не є суб’єктами. Саме виробництво інформації свого часу
підштовхнуло мене ввести поняття «інформаційна машина». Машина тут береться не
як якийсь прилад, розроблений людиною для здійснення виробничих операцій, а як особлива організація àкторів, що забезпечує переробку сигналів (повідомлень,
впливів, даних) на інформацію, що вносить у структуру чи поведінку реципієнта
певні зміни. Прикладів можна навести дуже
багато – від флювіації до дії біологічних організмів, їх спільнот, та окремих
людей та їх спільнот. Чудовий приклад – «розумний слиз» або «повзучий слиз»
(плазмодій)[11]. Добре видно утворення фрактоїдних структур (термін «фрактоїд» був
запропонований відомими харківським астрономом Ю.Г. Шкуратовим).
Рис. 2. Показана взаємодія двох комунікаторів, які обмінюються сигналами, але не показано виробництво інформації, що їх змінює [Adler, 2012].
Організація – це активність, організаційне поле
Будь-яка організація породжується
у активному середовищі, направляючи активність у потрібному напрямку, і це є
проявом її суб’єктності. Зазвичай середовище визначають як «a sum total of all the living and
non-living elements and their effects that influence human life. While all
living or biotic elements are animals, plants, forests, fisheries, and birds,
non-living or abiotic elements include water, land, sunlight, rocks, and air» [Meaning and Functions of
Environment], як і «the conditions that you live or work in and the way
that they influence how you feel or how effectively you can work» [environment. Cambridge Dictionary, 2023], з
чим важко погодитись, тим більше, що йдеться не тільки про життя людей. Таким
середовище стає для утворення після того, як воно виділяється у ньому як
цілеспрямована сутність. Середовищем варто вважати ту розподілену субстанцію,
у якій зароджуються і зникають зародки організацій, деякі з яких, здолавши
критичний поріг, стають на шлях розвитку. Спочатку вони проходять стадії
становлення, а далі відбувається опір розпаду, зумовленого зовнішніми впливами
та внутрішніми протиріччями. Отже, певна кількість àкторів формує мережу, яка
на певній стадії становлення починає діяти як ціле - як àктор більш високого
порядку: так відбувається суб’єктивізація (у геосередовищі вони стають геооргами). І все це занурене у «море»
сигналів самої різної природи. Самі àктори також є джерелами сигналів, що свідчить
про їх активність. Отже. ми можемо говорити про те, що всі вони занурені у
певне поле, існування якого також підтримують: має місце взаємний вплив. Ще
Дж.Г. Симпсон у 1953-му році писав, що організми і середовище нероздільні [Simpson, 1953]. Більш
чітко висловився Г. Батай: «Knowledge is the agreement of the organism and the environment from which
it emerges. Without knowledge, without the identity of the organism, and
without this agreement, life could not be imagined» [Bataille, 2001: 221]. Багатство утворень – їх «знання»: спроможність
протистояти зовнішнім впливам визначається тим, скільки особливостей середовища
вони змогли відобразити у своїх структурах та скористатися ними (у відповідності до принципу необхідного різноманіття
Вінера-Шеннона-Ешбі). Для цього треба бути спроможним виділяти у середовищі
розбіжності, диференціювати його. Але досягти такої узгодженості шляхом
нарощування внутрішнього різноманіття структури і функцій на рівні самого тіла
утворення неможливо (межа складності), що і вимагає розвитку внутрішньої
ієрархії та когнітивності. Така межа пов’язана з ціною, яку треба платити за
все більш тонку диференціацію. Думаю, вона зростає нелінійно. З цього питання є
серйозні дослідження. Так, в роботі «Open-Ended
Evolution: Perspectives from the OEE Workshop in York» розглядається питання про «OEE» (еволюція без завершення) - «Loosely defined, an open-ended
evolutionary system is one that is capable of producing a continual stream of
novel organisms rather than settling on some quasi-stable state beyond which
nothing fundamentally new occurs» [Taylor and al., 2016: 409]. В роботі «Maximum Individual Complexity is Indefinitely Scalable in Geb» А. Ченнон наводить результати моделювання зміни
індивідуальної складності: «Complexity metrics include simple counts of the number of bases (genome
size), genes, cell types, neurons, synapses, species, and behaviors; and
measures of information content, again genetic, cellular, neural (for example
[29]), ecological, and behavioral» [Channon, 2019: 134].
Тому еволюцію можна представити як послідовну зміну утворень з меншим
когнітивним потенціалом на утворення з більшим когнітивним потенціалом - такими,
які задля свого існування спроможні пізнавати все нові властивості середовища
та використовувати їх через зміну поведінки, формуючи свої життєві ніші,
створюючи нові рівні ієрархії. Із
зростанням когнітивного потенціалу все більше проявляється і суб’єктність.
Людські спільноти у цьому плані тримають першість. Цікавою у цьому плані є
робота Я.А. Сталіни «Scale, causality, and the new organism–environment interaction» [Stallins, 2012], у якій автор розглядає низку важливих питань,
пов’язаних з географією, які потребують серйозного розгляду. У «ABSTRACT» він
зауважує, що «To
procure predictability, organisms practice an epistemological scaling to rework
the mental and material boundaries and scales in their environment. Yet
organisms are also embedded in ontological flux. Boundaries and scales do not
remain static because of the agency of other organisms to shape their own
predictability» [Stallins, 2012: 427].
Організмічний підхід до географічних утворень дозволяє використати ці погляди
для формування їх відповідних моделей.
Варто
обговорити організаційне поле, без якого жодна організація виникнути і діяти не
може. В роботі Мачадо-да-Сілва, Фільо та Россоні наводяться кілька різних точок
зору різних авторів на організаційне поле, серед яких мою увагу привернуло
визначення Ді Маджіо та Пауела (1983) [Machado-da-Silva, Guarido Filho, Rossoni,
2006: 34]: «Set formed by relational networks that are commonly integrated and intertwined, emerging as structured and structuring environments for organizations and individuals revealed from topological and structural cohesion studies». Але
організаційне поле краще пов’язувати з комунікацією, з сигналами,
повідомленнями, свідченнями: це середовище, насичене сигналами
(або складається з сигналів-впливів), які можуть бути сприйняті àкторами-реципієнтами
та використані задля зміни ними своєї поведінки й досягнення мети. Воно містить потенції для формування організованих
утворень як форм з більш цілеспрямованою активністю. Саме це поле є середовищем поширення хвиль активності. Тепер зрозуміло,
що ми маємо справу з чимось, подібним до моря, що хвилюється, і, знаходячись у
ньому, неможливо бути сталим. У цікавій статті «Ride the Waves of Change: Adapting as an Organization» А.М. Азтарайн порівнює рух
організації з катанням на серфінгу (рис. 3): «We’ve represented this idea of a
paradigm of change in one of our Transformation Sketches. It depicts a person’s
perspective shift; at the beginning, they view things in terms of the
traditional change curve (we leave stability to tackle a single change, then
return to stability) to viewing things in terms of waves of change (continuous,
accelerated changes – where the norm is change, not stability)» [Aztarain,
2021]. І
далі: «I love
using this surfer metaphor to describe the situation of constant change. Change
isn’t going away so we need to know how to surf the waves while keeping
ourselves afloat and also navigating where we want to go. As the African
proverb says, “Smooth seas do not make skillful sailors.” … Like an ocean,
change isn’t worth fighting against; stability is only an illusion. The most
important thing is going to be the attitude with which we face these changes» [Aztarain,
2021].
Важливим є розуміння того, що адаптація відбувається на всіх рівнях, від
кожного окремого àктора до їх сукупності як цілого: «1.
Change is constant: adaptation to change cannot be planned as a
one-off job, but as a marathon to be developed on an ongoing basis.
2. The success of change depends on how each person
affected by it adapts to it. The change curve is unique, individual to each person. The focus of
organizational change should be on helping people traverse that curve.
3. Many of the traditional
approaches start from top-down leadership. However, adaptation
should occur at all levels and take into account different rhythms and timings» [Aztarain,
2021].
Рис. 3. Ескіз трансформації А. Мезо, ілюстрації Е. Барахи (по роботі [Aztarain, 2021]).
Важливим є те, що організовані
утворення у відносно короткі періоди змін стають найбільш чутливими до певних
характеристик середовища (впливів-сигналів) і отримують можливість враховувати
їх у своїх структурах. Це означає, що їх внутрішня ентропія зростає (вони є
відчувалищами)[12]. Саме так відбувається закріплення вибору – інформації
як наслідку приборкання невизначеності.
Чи можна
кількісно оцінити організацію та провести дослідження конкретних її випадків?
Це подібне до оцінки інтелекту чи менталітету. Проблема у тому, що будь-яка
організація є відносною. Неможливо дати абсолютну оцінку різних варіантів
організації, бо вони виникають у різних умовах, які є неповторними, у різних
обставинах, які також неможливо порівняти, створивши щось на кшталт шкали: все
є відносним. Це зумовлено тим, що організація є не фізичною, а інформаційною
сутністю: не можна у лабораторних умовах змоделювати шлях
становлення організації. Як зауважує П. Фісс, точаться
значні дебати щодо наукової природи тематичних досліджень і способів їх
проведення, бо здатність тематичних досліджень генерувати нові ідеї, таким
чином сприяючи розвитку теорії, не заперечувалася, але питання було у тому, чи
можна використати вивчення конкретних випадків для отримання узагальнених ідей
(це дуже схоже на ситуацію в географії). Навіть сьогодні подібні дослідження
залишаються найменш зрозумілою та найменш формалізованою методологією у
вивченні організацій [Fiss, 2009]. Питання у тому, що навіть виділення того чи
іншого утворення, не побоюсь такого твердження, аналогічно ситуації у квантовій
механіці: щоб організація проявилася потрібен спостерігач,
але для різних спостерігачів вона буде проявлятися по-різному. Як зауважує П. Фісс, «In order to examine something as a case – whatever that may involve in
more detail – one has to be able to identify and thus delimit the case from the
multitude of phenomena and aspects that will be not be studied. This process of
establishing boundaries around a phenomenon is what reduces complexity to
manageable proportions and turns the potentially limitless possibilities into
concrete ‘cases,’ usually by first defining the theoretical category of the
case, narrowing it down to a subset of cases within this category, and then
selecting specific empirical instances of this subset» [Fiss, 2009: 417]. І далі: «The process of delimiting or ‘casing’ is a necessary undertaking because
it goes along with a fundamentally contextual understanding of cases, which
holds that a case combines certain characteristics or features that appear
together within it and give the case its essential character» [Fiss, 2009: 417].І що особливо важливо – «… the case-study approach aims to preserve the
integrity of the case and understand it as a particular configuration of
features embedded in a specific context and time» [Fiss,
2009: 417].
Можна також
скористатися підходом на основі так званих нових теорем в термодинаміці К.
Яржинського та Г. Крукса, які називаються теоремами флуктуації, щоб
проаналізувати, як системи поводяться далеко від рівноваги, коли через них
проходить енергія. Вони показали, що ентропія, створена термодинамічним
процесом, відповідає простому співвідношенню: ймовірність того, що атоми
піддадуться цьому процесу, поділена на їх імовірність піддатися зворотному
процесу (тобто, спонтанно взаємодіючи таким чином, що кава нагрівається). Зі
збільшенням виробництва ентропії зростає і це співвідношення: поведінка системи
стає все більш і більш «необоротною» (відповідні публікації - [Hack,
Gottwald, Braun, 2022], [Jarzynski, 2010] та інші). Цю формулу в принципі можна застосувати до будь-якого
термодинамічного процесу, незалежно від того, наскільки він швидкий або далекий
від рівноваги [Klinghoffer, 2020].
Зупинюсь на
ще одному підході до вивчення організацій та їх динаміки. Йдеться про так
званий конфігураційний аналіз, де конфігурації - це зразки поведінки, руху. Такий підхід базується на
тому, що «структурна неоднорідність» є організаційною властивістю, яку можна
вивчити за допомогою конфігураційного аналізу, розрізняючи внутрішню
неоднорідність - різноманіття організаційних атрибутів у межах однієї
конфігурації, та зовнішню гетерогенність - різноманітність організаційних
конфігурацій за однакових умов середовища [Grandori, Furnari, 2013]. Ті чи інші
особливості можуть не поширюватися, якщо вони зустрічаються з бар’єрами
середовища або якщо вони не сприймаються певною структурою.
Але найбільш
цікавим, на мою думку, є розробка Р. Фістоли, К. Гаргіуло та Р.А. Ла Рокка, яка
стосується еволюції міст. Хоча у роботі не йдеться про оцінку організації, але
автори розглядають питання стійкості урбосистем з точки зору можливих ризиків. Такий
підхід може бути поширений і на інші складні організаційні утворення.
Розглянемо його коротко. Автори пишуть: «Considering the city as a complex and dynamic system
that while evolving produce entropy is the main theoretical reference
supporting this study. The loss of energy during the evolution of the system
corresponds to some conditions of inefficiency that involve the whole system
and, as such, this lost energy can be assumed as a “systemic entropy”. Is it
possible to measure the levels of this vulnerability of the urban system when
it stays in ordinary conditions, namely not during stress states that modify
the state of equilibrium of the system itself? It is possible to assess the production
of this “internal entropy”?» [Fistola, Gargiulo, La
Rocca, 2020: 1]. Автори зазначають, що посилання на складність також походить
від концепції випадковості А. Пуанкаре, а теорія хаосу базується на принципі
невизначеності Гейзенберга, який лежить в основі непередбачуваності хаотичної
системи, яка виявляє свою високу чутливість навіть до найменшої дії, яка може
статися в її структурі. Хоча визначення та вимірювання хаосу все ще викликають
низку питань, існує консенсус щодо визнання ентропії мірою хаосу, яка являє
собою «ціну», яку потрібно заплатити за еволюцію. Згідно з 2-м початком
термодинаміки, деградація енергії породжує безлад і, таким чином,
дезорганізацію, тому організація системи стає центральним фокусом у вивченні
складних систем. Отже, складні хаотичні системи за певних умов не можна
пізнати, як і здійснювати довгострокові прогнози. Під час фази реорганізації
система має дві можливості: може реорганізувати початковий актив (передбачувана
траєкторія) або прийняти зовсім іншу структуру (непередбачувана траєкторія). У
даній роботі робиться спроба поглянути на вразливість міських систем через
зв’язок між ентропією та вразливістю міста як складної системи. Ентропія
(виробництво недоступної для здійснення роботи енергії) розглядається як
поширений негативний стан міста, який створює негативні наслідки та збої в
самій системі. Було припущено, що цей стан спричинено нецільовим використанням
наявних ресурсів, але вироблення ентропії має бути обмежено пороговими
значеннями, які визначають межі для виживання системи. Автори вводять термін «entropogenic»
- це інформація, що породжує ентропію, вона пов’язана зі зв’язками, які не
обробляються системою (негативні взаємодії) і, отже, не можуть бути використані
відповідними компонентами (може бути спричинена функціональними, економічними
та соціальними збоями). Автори виходять з того, що у відкритій системі при
збільшенні роботи неминуче відбувається збільшення ентропії, а її
продуктивність може підтримуватися лише за умови розширення системи[13]. Вводяться «ентропійні пороги» («entropic thresholds»), які у межах
траєкторії розвитку міських підсистем дозволяє визначити пріоритети втручання,
спрямовані на зниження рівня ризику для всієї системи. Йдеться про те, що стани
еволюції системи необхідно постійно контролювати, бо виробництво ентропії
передбачає, з одного боку, неефективність дій керівників, з іншого, відхилення
траєкторії еволюції міської системи від стійких цілей. На рис. 4 дається схема
можливих траєкторій еволюції міської системи на двовимірній площині, в якій
вісь х - час, а вісь у - міська система.
Точка t0
відповідає початковому стану міської системи, який, наприклад, може бути
початковим моментом аналізу (рівень техніки).
Точка t1
є об’єктивною точкою, до якої прагне міська система, щоб досягти «бажаного
стану», який відповідає цілям планувальних дій.
Початкова
точка (t0) може відповідати початку фази проектування генерального
плану та цілей, які він хоче отримати за певний час; кінцевою метою є точка t1.
Якщо місто
розглядати як складну та динамічну систему, то очевидно неможливо накреслити
точну траєкторію для переміщення міської системи від t0 до t1,
але можна простежити поле існування, в якому планувальник хоче зберегти
траєкторію. Стійкість може бути виражена як відстань від порогів поля існування
області еволюції системи [Fistola, Gargiulo, La Rocca, 2020].
Рис. 4. Діаграма ілюструє концепцію еволюційного тренду складної міської системи. Проектуючи на вісь абсцис часові значення та на вісь у характеристики міської системи, можна припустити, що еволюційні траєкторії міської системи включені в гіпотетичну територію, відмежовану пунктирними лініями. Зовнішні області вказують значення ентропії [Fistola, Gargiulo, La Rocca, 2020: 5].
Структури організації геосередовища
Різні
варіанти організації мають різні організаційні структури, де структуру слід
розглядати як сукупність стосунків між частинами цілого. Організаційна
структура - це спосіб розподілу дій складових та їх координації. Серед
варіантів найбільш цікавими є одно-рівневі та різнорівневі зв’язки, їх
комбінації. Слід відзначити, що у нашому оточенні дуже поширеною є ієрархічна
структура: менші утворення включені у більші як їх частини, і це має місце на
всіх масштабних рівнях (ієрархія тут розглядається як форма організації). Чому
так відбувається? В роботі «Hierarchy:
from nature to artificial» автори зазначають: «Hierarchy is present everywhere
in our planet, from family, society, urban construction, ecological systems to
living organisms, although usually we neglect it. In the biosystem, to achieve
transfer, exchange and transformation of substances and energy with extremely
high efficiency and minimized energy consumption, evolution by natural
selection has endowed many classes of organisms with hierarchically porous
networks. Building hierarchy at multiple length periods and scales is a common
strategy in nature to obtain living matter with extraordinary and unusual sets
of properties that are highly desirable in a wide range of artificial materials» [Su, Zhao, 1982: 481].
Нас
цікавить, в першу чергу, наявність ієрархії географічно-організованих утворень.
Таке має місце. Яскравим прикладом є організація флювіальних мереж (хороший
огляд питання дається, наприклад, в роботі [Dodds, Rothman, 2000]). Ці автори пишуть: «First and foremost, a river network
stands as an archetypal example of a branching network. Branching networks
appear throughout the world around us and often their tasks revolve around the
distribution or collection of material» [Dodds, Rothman, 2000: 13].
І, що важливо: «Two
central notions in the study of river networks are scaling and universality. In
brief, the presence of scaling in a system means that at different scales, a
representation of the system looks the same when an appropriate transformation
is made. This general definition often reduces to the statement of a set of
power laws relating a system’s variables. This in turn gives a set of scaling
exponents. Universality arises when disparate systems are described by the same
set of scaling exponents which are said to define a universality class.
Importantly, such an equivalence is usually reflected in a congruence between
high-level descriptions of the processes creating systems while the low-level
or microscopic details appear to bear little resemblance to each other» [Dodds, Rothman, 2000: 15].
Не менш
цікавою є ієрархія біотичних спільнот та тих біотизованих утворень, які вони
формують. Ставлячи питання стосовно головного поняття екології – екосистеми, У.С.
Каррі пише: «Analysis
of the ecosystem concept among specialists does not contradict the common usage
but does continue to question many underlying assumptions. The specialist
literature is rich with debate surrounding the topics of feedbacks and
stability, biodiversity and stability, holism vs reductionism, and the importance
of considering scale when studying ecological processes and interactions that
regulate plant and animal populations», і далі –
«an ecosystem is difficult
to view rigorously as an entity in a locale, as common usage dictates, but
instead should be viewed as a particular set of integrated processes in a
reconceived hierarchy of processes», та «My main themes are that the
ecosystem concept has always been imperfect as a marriage of systems theory and
community ecology; that, for scientific study, ecosystem concepts need to be
made operational and testable, and while progress has advanced there remain key
limitations; that complexity theory has the potential to rejuvenate ecosystem
theory but has been slow to do so; that ecosystem services are an important
applied area of research but should build more directly on our integrated
understanding from ecosystem science; and that the biotic hierarchy should be
re-conceived to focus on processes instead of entities, with landscape
processes parallel to, and coupled social–ecological systems the next level
above, ecosystem processes» [Currie, 2011: 22]. На це мають звернути
увагу географи з огляду на використання поняття «геосистема» - схоже, що
проблеми є подібними. Посилаючись на інших авторів, У.С. Каррі зауважує, що зазвичай
біотична ієрархія представляється як ієрархія сутностей, у якій сутність на
одному рівні, що називається фокусним рівнем, одночасно містить сутності на
наступному рівні нижче і сама є компонентом рівня вище. Подібне мало місце і в
географії. Він показує, що «The biotic hierarchy may be listed as cell, organism, population,
community, ecosystem, landscape, and biome» [Currie, 2011: 23]. З
цим можна погодитись, крім такого рівня, як ландшафт, бо ландшафти, по-перше,
не є матеріальними сутностями, по-друге, не пов’язані з якимсь одним масштабним
рівнем [Ковалёв, 2009]. Важливим є зауваження
Каррі і стосовно того, що труднощі з ієрархією виникають, коли ми намагаємося
розглядати екосистему як замкнуту або повну біотичну систему, і що акцент слід
робити не на утвореннях, а на процесах. Те саме маємо і у випадку біотизованих
географічних одиниць – біотизованих геохолонів ≈ геооргів.
Розглянемо
ситуацію, пов’язану з присутністю людини. Все ускладнюється. Так, в роботі Г.С.
Каммінга, Д.Х.М. Каммінга та Ч.Л. Редмана «Scale mismatches in social-ecological systems: causes, consequences, and solutions» автори пишуть: «We hypothesize that many of the
problems encountered by societies in managing natural resources arise because
of a mismatch between the scale of management and the scale(s) of the
ecological processes being managed. … Scale
mismatches occur when the scale of environmental variation and the scale of
social organization in which the responsibility for management resides are
aligned in such a way that one or more functions of the social-ecological
system are disrupted, inefficiencies occur, and/or important components of the
system are lost. They are generated by a wide range of social, ecological, and
linked social-ecological processes. Mismatches between the scales of ecological
processes and the institutions that are responsible for managing them can
contribute to a decrease in social-ecological resilience, including the
mismanagement of natural resources and a decrease in human well-being» [Cumming, Cumming, Redman, 2006]. Важливий момент – невідповідність між масштабами екологічних
процесів та інституціями, відповідальними за управління ними та неправильне
управління природними ресурсами, що веде до зниження соціально-екологічної
стійкості[14]. Географи не звертають на це увагу, і не можуть, бо одні займаються
геоморфологією, не замислюючись над тим, що рослинність контролює абіогенні
процеси, другі – біотизованим рівнем, треті – тим, що важко зрозуміти –
соціально-економічними питаннями, і їм не до якихось там екосистем.
Один з
розділів статті У.С. Каррі має назву «A component of social–ecological systems», та підрозділи «Human-dominated systems and ecosystem services» і «Social–ecological systems» [Currie, 2011]. В моїх публікаціях було введено назву «антропізовані геосистеми», а
згодом «антропізовані геохолони або геоорги»: йдеться про природні утворення, змінені
людською діяльністю. На рис. 5 дається гіпотетична схема зони локальної та
регіональної взаємодії [DeFries et al., 2010: 155]. Головним недоліком підходу авторів є те, що вони
користуються поняттям «охоронна територія». Це означає, що складові біосфери
входять у антропізоване середовище як складові, хоча має бути навпаки: мною
неодноразово було показано, що людське суспільство з його господарською
діяльністю має вкладатися у структуру Біосфери так, щоб не порушувати її
цілісність (концепція країни «Біосфера»). Міграційний коридор проведений
навмання, просто для того, щоб показати, що він має бути, хоча головна міграція
відбувається по річкових долинах, балках, ярах … – там, де біотопи є найменш
сталими.
Рис. 5. Гіпотетична зона локальної та регіональної взаємодії (пунктирна червона лінія) навколо ділянок вимірювання біорізноманіття (квадратів) у межах охоронної території (або місця вимірювання, що охоплює ділянки, якщо вона знаходиться за межами охоронної території; чорне коло). Зона взаємодії (ZOI) охоплює верхів’я вододілу (блакитні притоки), міграційні коридори (темно-зелені) та поселення людей (жовті). Сильні людські взаємодії (товсті чорні стрілки) відбуваються між охоронюваною територією та сусідніми поселеннями, а слабші взаємодії (тонка чорна стрілка) відбуваються з більш віддаленими поселеннями. ZOI включено в глобальні впливи (товсті фіолетові стрілки), такі як зміна клімату та відкладення поживних речовин [DeFries et al., 2010: 155].
Звісно, є суттєва різниця між сільським життям і аграрною діяльністю, з одного боку, та містами, з іншого, вона подібна різниці між ламінарним та турбулентні потоками Але найбільш цікавим варіантом є міські поселення, які формують системи міст. Тут варто відзначити серйозну роботу Б.Дж.Л. Беррі «Cities as systems within systems of cities» [Berry, 1964]. «From the earliest times, cities have been centers of democracy, creativity, and economic activity. Why? Economics and geography inform us that density and agglomeration are essential for productivity and growth. Cities also serve as catalysts for collective action, decision-making, and accountability» [Systems of Cities, 2010: 1]. І далі: «For many today, the question is not how to contain urbanization—it is how to prepare for it, reaping the benefits of economic growth associated with urbanization while reducing congestion, crime, informality, and slums» [Systems of Cities, 2010: 3]. Міські системи є дуже складними і погано піддаються дослідженням. Деякі важливі причини наведені в роботі Р. Фістола, К. Гаргіуло, Р.А. Ла Рокка, які розглянули їх вразливість, про яку варто думати як про похідну взаємодії кількох ризиків, які можуть вплинути на міську систему, та взаємодію між ними [Fistola, Gargiulo, La Rocca, 2020]. Уявлення про розповсюдження міст можна отримати, подивившись нічну зйомку Землі з ближнього Космосу[15]. Але для нас надважливим питанням є взаємодія систем міст з природним середовищем.
Завершення
Це завершення
статті, але не оглядів, пов’язаних з явищем організації. Ми все краще розуміємо
організацію, хоча до її глибокого розуміння ще далеко. Сьогодні вже зрозуміло,
що її основу складає виробництво інформації та добір тих варіантів, які
демонструють більш високу ефективність утилізації енергії. Таке має місце, коли
потік (у загальному розумінні) формує ієрархічну структуру «каналів», завдяки
чому приборкується складність та відбувається концентрація енергії в напрямку
мети. Це відбувається на всіх рівнях - абіотичному, біотизованому та
антропізованому. При цьому головною метою кожного утворення варто вважати
виживання у заданому контексті, в тому числі у конкурентній боротьбі з іншими
подібними структурами: змінюватись під тиском впливів, залишаючись
собою. У конкурентній боротьбі перемагають ті утворення, які швидше
знаходять відповідні варіанти станів. Все, що може змінюватись під дією
зовнішніх та внутрішніх впливів шляхом виробництва інформації є суб’єктом та
має певний рівень конітивності. Тут варто познайомитись з оглядом Т. Танема
поглядів на організацію Ж. Дельоза та Ф. Гваттарі, де автор звертає увагу на
те, що концепція організації справді має критичне онтологічне значення у
Дельоза – вона не виступає проти змін, але її відрізняють від упорядкованих
ексцесів формальної організації. І воно встановлено таким чином, бо втілює
бажання, тоді як упорядковані механізми прагнуть придушити та викорінити
бажання – справді, як Гваттарінотес … [Thanem, 2006]. З цієї точки зору цілком
виправданим є введення поняття «геоорг» - географічна організаційна одиниця.
Кожна така одиниця, незалежно від рівня ієрархії, є суб’єктом - сутністю, що
здійснює вибір. Оскільки саму організацію неможливо оцінити кількісно з причини
відсутності єдиних критеріїв, варто шукати способи її якісної оцінки. Певне
уявлення про рівень організованості може дати розрахунок ентропії утворення, що,
однак, важко зробити. Слід також враховувати низку важливих моментів, серед
яких наступні: 1) виділення геооргів вимагає наявності спостерігача, що нагадує
ситуацію у квантовій механіці, але кожний такий спостерігач бачитиме
організацію по своєму; 2) виділяючи (впізнаючи) певну організацію, слід мати на
увазі, що вона може перебувати на якомусь етапі свого життєвого шляху, і далеко
не завжди у термінальному стані: все водночас руйнується та відтворюється, стан
залежить від того, що переважає (термінальний стан має відповідати балансу цих
двох тенденцій); 3) основою збірки організації є процес комунікації між задіяними
у процесі àкторами: більш успішною вона буде там, де її щільність та швидкість більші,
а зашумленість найменша. Важливим питанням є відношення між організацією,
простором та часом (простром-часом). Організація охоплює все тіло утворення і
не може бути представлена точкою в системі просторово-часових координат чи у
просторі станів. Отже, ми не можемо представити її в системі просторово-часових
координат чи у координатах простору станів. На перший план тут виходить
топологія як компонування, конфігурація, структура, що поєднує частини тіла у
ціле, при цьому традиційне уявлення про простір і час, що лежить в основі
системи координат, стає некоректним. На цьому тлі значно важливішим виглядає
комунікаційна відстань як спроможність обмінюватись сигналами задля корегування
поведінки. Необхідність постійно здійснювати обробку сигналів (повідомлень,
свідчень, даних, впливів) потребує певного рівня когнітивності, отже, ставиться
питання про когнітивний вимір утворень різного рівню складності.
Немає коментарів:
Дописати коментар