28 січня 2019 р.

УКРАЇНА – МАЙБУТНЄ: НИЗЬКИЙ РІВЕНЬ КУЛЬТУРИ У ВСІХ СФЕРАХ УКРАЇНСЬКОГО БУТТЯ МОЖЕ СТАТИ ГОЛОВНОЮ ПЕРЕПОНОЮ ДЛЯ ПОДАЛЬШОГО РУХУ!

Ми вже звертали увагу українців на те, що саме рівень культури визначає можливість чи неможливість подальшого прогресивного руху країн. Саме так:
є певний критичний рівень, від якого можна підніматися, або опускатися, така собі точка біфуркації, в околі якої будь-яка випадкова подія може дати поштовх до одного з варіантів подальшого руху, тому слід бути дуже обережними і робити максимум для підняття рівня культури!
До речі, на пріоритет культури вказує і відомий американський філософ Френсіс Фукуяма.
Культуру можна визначати по-різному, у даному контексті будемо розглядати її як множину узгоджених між собою норм поведінки соціальних агентів, які забезпечують співіснування і можливість їх спільної дії, при умові не тільки самовідтворення цих норм, але й можливості їх зміни при зміні умов. Отже,
культура – це не просто набір норм, а пул узгоджених норм, що є формою адаптації спільнот до умов існування, ця узгодженість формується поступово.
Якщо такі норми не вироблені чи не поширені серед членів угруповання, не сприймаються ними як необхідність, якщо кожен керується тільки своїми принципами та інтересами, неможливо ставити спільні цілі і досягати їх – спільнота відсутня. Норми не вводяться законодавчо (закон є зовнішнім по відношенню до кожного з членів спільноти), вони мають формуватися у свідомості кожної людини саме як необхідність, як життєва потреба, яка забезпечує більшу стабільність існування, більшу ефективність діяльності та ймовірність виживання. Тому саме становлення відібраних спільнотами норм забезпечує їх єдність, як і відтворення того, що ми називаємо країною. В межах країни норми, культури можуть дещо відрізнятися, але має бути спільний інваріант, який забезпечує цю єдність.
Сьогодні кажуть, що Україна народилася у вересні 1991 року, але це не так, бо йдеться тільки про державність, а Україна, як країна (культура, мова, традиції народу), існує вже сотні років завдяки тому, що наші пращури виробили певні норми, які стали основою української культури. Це, в першу чергу, ставлення до матінки Природи –
Природа – це не місце відвідування чи споглядання, це наше життєве оточення, ми не живемо у Природі як у домі, ми співіснуємо з нею, утворюючи цілісність -
започатковане ще за часів язичництва, ставлення один до одного, вірування (не плутати з церквою), ставлення до праці, до батьків, мова, пісня, побут, одяг, побілені хатинки в оточенні вишневих садків, особливості виробничої системи і багато іншого. Тому
культура, мова – це не те, з чим можна гратися, перетворюючи на елементи політичної гри, це той фундамент, без якого не може існувати жоден народ!
Якщо культура не зберігається, народ гине, якщо гине народ, зникає країна. Саме так, гинуть не люди, гине народ, причому народ слід розуміти не як просту масу людей, а як множину людей, що є носіями даної культури (в Росії живе дуже багато людей, які мають українські етнічні корені, українські прізвища, але вже вважають себе руськими і сьогодні працюють на Путіна[1]). Українці, які свого часу змушені були виїхати з України, але продовжують говорити українською, пам’ятають традиції (Канада, США, інші країни), є складовою українського народу. Тому
берегти і відновлювати слід, у першу чергу, культуру, яка поступово змінюється задля пристосування до нових умов, відтворюючи свій інваріант. Для України це питання є критичним, бо протягом століть Росія намагалася знищити культуру і мову українців, як і багатьох інших народів.
Коли московіти почали захоплювати український край (це стосується і інших народів, у першу чергу – білорусів та тих етнічних груп, які жили у безпосередній близькості до Московії), вони, в першу чергу, намагалися замінити мову, традиції, знищити культурні корені, що слід розглядати як мовну і, в цілому, культурну агресію: саме з цього починається. Подекуди їм це майже вдалося, але українська культура сьогодні ще живе навіть у далекому Сибіру (я був вражений, почувши пісні села Ганнівка Омської області!). Але трансформації дуже великі, як це сталося, наприклад, на Кубанщині, Ростовщині, Вороніжчині, Білгородщині і на інших українських територіях, які, волею Кремля, ще сотню років тому були відділені від України. Частина таких земель є і в Білорусі (землі на південь від лінії Брест - Пінськ), де українців записали білорусами. Не менші трансформації свідомості людей за радянських часів відбулися і в межах східних і південних регіонів України, причому за майже 30 років «незалежності» у цьому питанні не відбулося ніяких змін. Чому? Бо, з дозволу сказати,
керівникам держави це було нецікаво, вони не вважали себе відповідальними за цю справу, забувши, що культура сама собою не відтворюється, цими питаннями слід займатися доволі серйозно, бо російська обробка свідомості була і залишається вкрай жорсткою, агресивною, Росія живе минулим – своїм імперством.
Саме це, на мою думку, призвело до здачі, спочатку, Криму (я ніколи не повірю, що на той час в Україні було всього 5 тисяч вірних військових), а потім Луганська (з Донецьком історія трохи складніша) при тому, що на Луганщині етнічні українці значно переважають. Але для тих, хто ліз у владу, електорат цих регіонів був явно незручним, тому їх просто списали.
Ще одна проблема – байдужість, інфантилізм і кугутизм (жлобізм), часто – безцеремонність, породжені недолугою державною політикою:
держава сама породжує патерналізм і обивательщину, інфантилізм, байдужого до країни споживача щастя, який нахабно вимагає кращого життя, часто навіть не замислюючись над тим, у чому це полягає.
Я так думаю, що вказані риси знаходяться у протиріччі з культурою, і це питання вимагає спеціальних соціологічних досліджень та розробки заходів, направлених на їх викорінення. Але зробити це важко, бо
потрапивши у тенет держави, людина перестає належати собі. Це - одержавлені люди, вони віддають право вирішувати за них, демонструючи лояльність до влади взамін згідливості і покори.
Хотілося б висловитись стосовно деяких аспектів культури та їх стану в Україні, без чого подальше просування вперед бачиться неможливим. На перше місце я би поставив зв’язку геокультури та екокультури.
Геокультура, про яку у нас майже ніхто не згадує, є базовою для будь-якого суспільства, бо вона забезпечує зв'язок людства і Природи у контексті того середовища, у якому суспільство перебуває наче в утробі матері-Природи: це те, що ми називаємо людино-природною органікою. З точки зору сучасної географії це – антропізовані геохолони – своєрідні людино-природні цілісності.
Людство дійсно є плодом Природи, знищення якої веде до його самознищення. Людину створює середовище, яке, у свою чергу, змінюється під дією діяльності людей (ефект антропізації), отже, існує складний взаємозв’язок, у якому причини і наслідки не можна визначити однозначно.
Можна навести багато прикладів зникнення народів внаслідок знищення природного середовища, але нас цікавить те, що відбувається в Україні.
Українське господарство існує століття, але такої руйнації Природи, як це мало місце останнім часом, Природа ще не знала.
В першу чергу це стосується
землі, яку не тільки винищують (про справжні чорноземи вже можна забути!), але намагаються перетворити на власність і товар, що є проявом жахливого безкультур’я.
Я неодноразово писав, що земля не може бути чиєюсь власністю, у тому числі – держави (твердження в Конституції, що земля є власністю українського народу[2], є хибним, воно ні на чому не базується, бо земля є продуктом Природи, її складовою, вона взагалі не є власністю людства), що продаватися може тільки те, що є продуктом виробництва, чим земля не є.
Продавати можна тільки продукт господарської діяльності, отриманий на землі, і за наслідки цієї діяльності (стан землі, ґрунту) користувач має нести серйозну відповідальність, а контролювати її стан має держава!
Мене вражають ті, з дозволу сказати, «освічені» (сьогодні це, у першу чергу, представники партії БПП, як, наприклад, такий собі молодий і надто розкутий та нахабний депутат О. Мушак, які голослівно стверджують, що землю треба продавати), порівнюючи землю з квартирами: таке можуть казати або безграмотні, або непорядні політикани, що обслуговують інтереси владників чи свої власні інтереси. Будинки, квартири, фабрики, заводи, ферми створені людьми, земля – ні! Саме з цього слід виходити. До адвокатів продажу землі, на жаль, належить і Є. Магда з Інституту світової політики, як і багато інших, хто мислить це питання або політично, або чисто економічно, хоча воно значно ширше і складніше. При його розгляді слід виходити з того, що земля є частиною біосфери планети в цілому. Неврахування цього є безкультур’ям! 
Слід суттєво змінити ставлення до землі, виходячи з того, що людство вміщене в біосферу-гніздечко, стале відтворення функцій якої може мати місце тільки за умови її безперервності (мережа недоторканої природи та біокоридорів): гніздечко постійно руйнується, тому його слід відновлювати. Слід підходити до питання використання земель географічно/екологічно та біосфероцентрично, базуючись на концепції «країни Біосфери», розробленої ще у другій половині 90-х років минулого століття, яку ігнорують.
Жахливим проявом безкультур’я є винищення лісів, і не тільки у Карпатах. Нагадаю, що зведення лісів веде до суттєвої зміни природних режимів, що викликає негативні наслідки для самих людей, але, чомусь, у нас про це навіть не згадують, бо ті, хто має з продажу лісу зиск, живуть в інших місцях, в першу чергу – у Києві (всі знають, що 50% прибутку від незаконного продажу лісу надходить до Києва).
Ось ця роз’єднаність, коли є ті, що винищують, і ті, що отримують від цього вигоду, веде не просто до знищення Природи, а, перш за все, до викорінення культури. Яке діло чиновникам, що живуть у елітних кварталах Києва, до лісів Карпат чи Полісся! Головне, що грошенята потрапляють у їх гаманці! Це веде до того, що культура стає зайвою, бо заважає, так би мовити, заробляти на винищенні лісів. Але що ми будемо роботи згодом?
Це стосується і видобутку бурштину, наслідком чого є винищення лісів Полісся і поява на значних територіях так званого «місячного ландшафту», як і зміна природних режимів, що, внаслідок ланцюгової реакції, може поширитись на значні території та мати непередбачувані наслідки.
Цю тему можна продовжувати, бо проблема не обмежується землею, лісом та бурштином (є ще забруднення річок, повітря, ґрунтових вод тощо), але поки достатньо цього.
Культура державності, влада та децентралізація. Це дуже складні питання. Державна форма організації виникла як еволюційна форма на певному етапі становлення суспільства і певний час була ефективною, але це не означає, що вона вічна (нічого вічного немає). Сучасні держави породжені капіталізмом і є формою виокремлення територій задля користування природними ресурсами (включаючи людей як трудовий ресурс – жахливий вислів), за які ведеться боротьба в умовах жорсткої конкуренції. Тут вже не до біосфери! Слід чітко розуміти, що території, які займають держави, не є природними, тому кордони протягом століть постійно змінювались.
Для того, щоб стабілізувати ситуацію і мінімізувати війни, ввели інститут міжнародного визнання: акти захоплення територій не визнаються легітимними. Зміни можуть статися тільки внаслідок двосторонніх домовленостей або рішень міжнародних судів (згадаймо, як за часів президентства Ющенка Румунія відсудила у України певну частину чорноморського шельфу).
Саме державна форма вимагає наявності армій, озброєнь, бо треба захищати, або відвойовувати території (як це робила протягом століть Росія, яка на сьогодні лишається чи не єдиною колоніальною державою у світі).
І якщо Україна довгий час не мала державності, це не свідчить про її не легітимність як країни, бо давно існувала культура і мова, а це – головне, саме вони легітимізують країни. Отже, головним критерієм легітимності є не державність, а культура.
Тоді головним питанням українського керівництва має бути
відновлення і поширення української культури і мови на територіях проживання етнічних українців, у тому числі – за межами державних кордонів, бо справжньою основою територіального виділення держави є розповсюдження культури і мови.
Настане час, і державна форма буде замінена іншою, яка зможе забезпечити відтворення і людства, і Природи, як і їх єдності, і тут Україна має потенційну перевагу у порівнянні з багатьма іншими країнами, у першу чергу – Росією: з державністю тут попрощаються значно легше. Державна форма організації базується на владі, а влада – це завжди насилля невеличкої групи людей над більшістю (об’єктом володарювання), тому ефективність цієї форми обмежується певним контекстом – в першу чергу, можливістю дурити і примушувати людей (для цього вигадано багато способів). Найважливішим є те, що
представники влади надають собі право вирішувати за всіх, відстороняючи людей від вирішення проблем, самі відокремлюються від них і виробляють рішення, які надають перевагу саме їм. Тому влада незацікавлена в існуванні інститутів громадянського суспільства і робить все, щоб заблокувати чи контролювати їх становлення: в Україні інституції, пов’язані з функціонуванням  громадянського суспільства, носять штучний характер, вони створюються і повністю контролюються владою.
Держава блокує прояв саме людського початку в людині та, відповідно, становлення Людини як Homo sapiens divines.
Влада в Росії – чудовий приклад абсолютної владності, бо вона базується на пануванні однієї особи – Вови Путіна. Далі напишу мовою московітів:
Вова Путин – убогое человекообразное существоглавный путиндрил России, и эта убогость заключается, прежде всего, в пренебрежительном отношении к людям (в том числе своим соплеменникам), в колоссальной лживости, фальсификациях, видении себя непревзойдённым, хотя, в действительности, он слаб, поскольку без огромной России, на теле которой он восседает, он – абсолютный нуль, голый Вася! На сегодня именно он олицетворяет то, что мы называем властью в чистом виде. Путь, которым он ведёт Россию – это путь в никуда. Но он пытается заставить и другие страны двигаться этим путём, причём использует для этого экономический шантаж, если не выходит - армию, с помощью которой он реализует стратегию принуждения к «миру» - «русскому миру». Относительно Украины этот хам высказывает неудовлетворение по поводу отношений с НАТО, военных баз и языков, что является явным вмешательством во внутренние дела Украины. Глядя в сторону Украины, он приходит к выводу, что в Украине слишком много украинцев, и этот недостаток следует исправить ... военными действиями. Сегодня цивилизованный мир уже так не живёт!
На жаль, українські владники і без війни з Росією на диво фахово зменшують чисельність українців в Україні. Робиться це шляхом блокування бізнесу, в першу чергу – дрібного і середнього, розшарування суспільства на купку багатих і масу бідних тощо.
Та і як в Україні може розвиватися бізнес в умовах панування рекету?
Сьогодні владники заявляють, що віддають більше, ніж позичають, але мовчать, за рахунок чого це досягається, і вже точно не за рахунок виробленої продукції високої якості. Робиться це шляхом недоплат зарплат і пенсій, як і підняття тарифів і цін. Вражає те, як розподіляються державні замовлення. Так, воєнні катери для азовської акваторії виготовляються у Києві на заводі Порошенка, а, як вірно каже Сергій Тарута, могли б вироблятися у Маріуполі, причому кращі, дешевші, і більш потужні. Трамваї закуповують у Польщі, хоча у Львові виготовляються кращі зразки, вісі і колеса для вагонів купують у Китаї, хоча у Дніпрі виробляють кращі. Прикладів можна навести значно більше. Цікаво, що за цим стоїть, некомпетентність, чи щось, більш серйозне?
Отже, в Україні також ситуація негарна, бо про владників кажуть, як про хазяїв країни, які можуть вчиняти на свій розсуд. Я був вражений, почувши від пана М. Ганапольського (Прямий канал, 20.01.2019), що на виборах президента ми маємо вибрати хазяїна країни і головнокомандуючого. Це жахливі слова! Думаю, пан звик працювати на хазяїна, весь час підкреслюючи лояльність до нього.
Вже сьогодні ми маємо багато прикладів, коли державна форма організації не може вирішити складні питання. Дивним виглядає спроба будувати паркани між державами, бо ці кордони не мають під собою нічого природного. На жаль, тим же шляхом пішла і Україна, відгороджуючись від тих земель, на яких проживають в межах Росії етнічні українці. Це – ознака слабкості!
Потужна країна не потребує кордонів-парканів, вона тисне своєю культурою, наукою, економікою, мистецтвом! Чи має Україна такий потенціал?
Деякі народи взагалі не можуть сформувати свої держави – їм не дають. Прикладами є 10-мільойнний народ курдів, який не може сформувати свою державу, баски, палестинці, деякі інші етнічні групи, але є й такі, які і не прагнуть це робити. На цьому фоні Росія, яка утримує у своїх кордонах багато етнічних країн, є явною аномалією.
Росія – це пережиток минулого, світове одоробло, анахронізм, що поступово розвалюється зсередини, бо вона не є однорідною у культурному плані, а штучно з’єднані неоднорідності прагнуть бути самостійними, бо мають свої культурні корені. Скажіть будь ласка, яке відношення до культури московітів мають чукчі, якути, татари, чеченці, інгуші, карели, комі, коряки, балкарці, кабардинці, карачаївці та ще десятки інших етнічних груп, яким Москва не дала розвинути свої культури? Але блокування розвитку культур є злочином і проявом безкультур’я! Це має пам’ятати і українська влада! 
Що стосується української державності, це питання досить складне: українці є доволі самостійними, це своєрідні хуторяни, індивідуалісти. Такі люди не терплять владника, який намагатиметься примусити всіх діяти на свою користь. Тому в Україні ніколи не було царів, королів та інших носіїв абсолютної та беззаперечної влади. Українство народжувалося серед степів та луків, а у такому середовищі немає чітко визначених напрямів руху, кожен визначає його самостійно. Справжній українець не терпить владу, він її відкидає як набридливу комаху. Ось чому до побудови держави тут слід було підходити обережно.
Для України моделлю держави має бути не дерево, верхівка якого (Київ) розвивається за рахунок всього тіла, яке чахне, а кущ, відповідно, йдеться про філософію «ризоми» (Дельоз, Гваттарі, «Rhizome», 1976).
А у нас почали створювати державу за старою схемою, ось ми і маємо проблему: одні наглі, хитрі та крадіюваті, лицемірні та лицемірні змінюють інших, а люди знову змушені бігти з України у пошуках кращої долі, бо їм набридло чекати[3], коли «зміна облич у владі» чи «перезавантаження влади» (абсолютно дебільні висловлювання) приведуть до більш-менш нормальної ситуації. Я повністю погоджуюсь з думкою О. Солонтая, що українські політики (такими вони себе бачать, насправді, це, здебільшого, пройди і крадії) оперують поняттями «крісло» і «посада», за які гризуться, бо це забезпечує переваги. Я скажу так:
ніколи ми не дочекаємось нормальної, професійної та патріотичної влади, обличчя владників можуть мінятися нескінченно, а обличчя влади лишається тим самим, бо влада є влада, у неї глибоко тваринне походження.
Я вже не один раз писав, що
владна форма держави на сучасному етапі не може мати успіху, особливо в Україні, що слід відмовитись від патерну держави, що базується на понятті влади. Я навіть напишу так: сьогодні владність дорівнює безкультур’ю!
Владність у нас проявляється у всіх сферах життя, але не варто забувати що вона є проявом тваринного початку в людях. Тому
чим більше та чи інша особа прагне мати владу, тим більше вона тварина.
Мені цікаво, хто після написаного буде прагнути заволодіти владою, проявивши своє безкультур’я? Тільки маніяки! І це дійсно так: влада – це хвороба, подібна до наркоманії, до бажання ґвалтувати і вбивати, бо мати владу саме і означає ґвалтувати людську гідність!
Нас же цікавлять люди, позбавлені бажання мати владу над іншими і мислять поняттями «країна», «культура», «економіка», «природне довкілля», «наука», «освіта», «добробут людей» тощо. Йдеться про організаторів, які мають бути представниками іншої культури керування! І таке ми бачимо і Львові – місті, яке розвивається найбільш стрімко, залишивши позаду і Київ, і Харків, і інші міста з більш потужною економічною основою.
Але що може замінити остогидлу владу?
Це організація! Владників мають замінити організатори, люди, які вміють, залишаючись мало поміченими (на відміну від владників, які лізуть на телеекрани), направляти рух спільнот до спільно визначеної мети.
А у нас пан Порошенко заслоняє своїми виступами всю країну, блокує всіх реальних і потенційних конкурентів і, будучи явним популістом і позером, кричить про те, що популістам не повинно бути місця у владі! Це - найгірший варіант керівника: такі чують тільки себе, хоча й кричать про демократію! Але
демократія проявляється не у дозволі говорити все і всім, а у врахуванні того, що кажуть інші! В Україні ми ще дуже далекі від справжньої демократії, весь час ми жили в умовах очевидного авторитаризму, що продовжується і сьогодні. І просто жахливо виглядає бачення демократії «не наглим» Володимиром Путіним, яке він висловив у розмові з «наглим» німецьким журналістом!  
В Україні слід встановити парламентський варіант правління і суттєво скоротити повноваження або, краще, взагалі прибрати посаду президента, бо надто це «щастя» дорого обходиться країні!
Невід’ємною стороною культури держави є спосіб проведення виборів. Ми тільки й чуємо, що народ має право вибирати свою владу, хоча своєю влада не може бути в принципі. На жаль, ніхто не замислюється над нелогічністю подібного роду висловлювань: мають право вибирати кого? - Тих хто буде ґвалтувати, вказувати, вирішувати за всіх і красти, а ще – обіцяти, обіцяти й обіцяти, вважаючи жителів країни клаповухими!
Отримавши владу, владники починають визначати умови життя простих людей, хоча повинні організовувати їх життя!
Це питання для України є критичним, бо немає довіри до тих, хто ці вибори проводить. У цьому плані відсутність необхідної культури проявляється і з боку тих, хто пнеться до влади, і з боку виборців, готових продати свій голос за дріб’язкову ціну. Маємо широкий спектр дій – від купівлі голосу за гречку чи цукор (шляпки вже не працюють) до відвертої брехні, махінацій під час підрахунку голосів, залякування тощо.
Під ці вибори владники збираються купувати голоси шляхом підвищення пенсій і монетизації субсидій, тобто за державний кошт.
На днях до СБУ викликали пана А. Гриценка (як свідка) по справі, яка розслідувалась три роки тому. Розумієте, як брудно, як некультурно, бо всі розуміють, що у пам’яті більшості людей залишиться саме факт виклику до СБУ (відразу виникне питання: а чи може такий бути претендентом)! І це перед виборами. Ми відчуваємо запах пана Порошенка, як і у випадку з пожежею на сміттєзвалищі у Львові з метою підставити А. Садового, як і у випадку нападу на А. Гриценка і його спільників у Одесі. Схоже, що Порошенко боїться цих політиків! Політику, яку застосовують ті, що ведуть боротьбу за владу в Україні, можна визначити так:
це - мистецтво досягати мети у будь-який спосіб, включаючи популізм, брехню, підкуп, залякування тощо.
Але, у такому разі, якою має бути держава?
Вважаю, що її основу мають складати сильні, відносно самодостатні і самостійні, регіони/землі, а держава має бути гнучкою, її функція має полягати у зв’язуванні регіонів/земель у цілісність - країну. Для цього непотрібен громіздкий державний апарат.
Концепція регіоналізації була запропонована мною ще у 90-х роках минулого століття, але її вирішили не помічати, бо вона входить у протиріччя з системою, що базується на адміністративному апараті, чиновниках та владі Центра над регіонами.
Регіони/землі не є адміністративними одиницями, між ними не повинно бути адміністративних кордонів, бо ці кордони рухливі та відносні. Тому новий територіально-адміністративний розподіл – це чергова фікція, дутик.
Кожен регіон (а це – утворення не одного масштабного рівня, а кількох) – це більш-менш самодостатні утворення, які, в межах країни, рухаються в напрямку взаємної узгодженості, спряженості і неконфліктного – комплементарного[4] - співіснування. Така форма організації є холархічною, за нею - майбутнє. За таких умов Центр (Київ) не збирає податки, вони лишаються там, де знаходяться робочі тіла підприємств, і тільки незначна частина направляється до Центра для підтримки головних державних функцій (це стосується і центрів макрорегіонів). Не може не дивувати те, що навіть більша частина так званого екологічного податку (75%) направляється до Києва!
Розглянемо децентралізацію, ініційовану паном В. Гройсманом (хоча ця ідея йому не належить) і перехоплену паном П. Порошенко. Існує серйозна література, присвячена цьому складному питанню, бо його розробка, як за кордоном, так і в Україні, має довгу історію. Децентралізація не зводиться до роздачі Центром (Києвом) фінансів та повноважень/влади регіонам – це надто велике спрощення, бо ці фінанси Києву і не повинні  належати. У економічному плані
децентралізація – це, у першу чергу, позбавлення регіонів залежності від Центра (Києва) шляхом формування самодостатніх утворень на основі енергетичної незалежності (зелена, відновлювальна енергетика) та замкнених циклів технофільної речовини у виробничих циклах, як і особливостей регуляції стосунків з природним середовищем. Абсолютна більшість питань має вирішуватись саме в регіонах, Центр має відповідати тільки за цілісність країни!
Тільки так різні регіони/землі можуть розвивати свою культуру, освіту, науку, спорт і всі інші сторони суспільного життя. І, звісно, питання не в будівництві доріг, людям потрібна економічна свобода. Отже,
головним у програмі децентралізації має бути вирівнювання можливостей! І це є справді шлях до демократизації суспільства в межах всіє країни. У демократичній країні не може бути головних (столичних) і другорядних людей, це – нонсенс, анахронізм та архаїзм!
Сьогодні ми чуємо, що в Україні створено певну кількість територіальних громад, але
такі утворення не створюються, а формуються шляхом самоорганізації на основі життєвої активності жителів, а розгортання цієї активності вимагає створення відповідної законодавчої бази! Задача полягає у тому, щоб на місцях могли сформуватися повноцінні виробниче, науково-інженерне, освітнє, мистецьке, спортивне та інші життєво важливі середовища, які у купі формують життєве середовище.
Важливе зауваження: слід остерігатися перетворення країни на купу таких собі феодальних князівств.
Звісно, ніякої справжньої децентралізації в Україні не відбувається, це все – популістичні заяви Порошенка і Гройсмана.
Столиця держави – Київ, культура столичності. «Слід побудувати тут, у Києві ...», «Це треба провести у Києві ...», «Києву потрібне метро на Троєщину», «Київ отримав транш від МВФ», «Євробачення треба провести у Києві», «Київ – свята земля» (інші землі святими не є, їх можна віддавати!), «У Києві має бути найбільший зоопарк у Європі» ... «Києву ...», «Київ ...»! Ще гірше таке: «В Одесі не відчувається присутність влади Києва» (просто жах, подібні висловлювання саме й ведуть до сепаратизму)! Таке ми чуємо дуже часто, і це - києвоцентризм. В той же час пройдешся київськими вулицями, і виникає сумнів стосовно того, що Київ – це українське місто. 
Тепер заявляють про те, що Київ вже є глобальним містом. Виникає питання: а як бути з іншими містами, чи їм не можна? Саме так, і Київ буде блокувати розвиток інших міст країни, як це відбувалося на зорі становлення Русі (візьмемо хоча б Чернігів)! Останнім часом з’явилися кліпи про 2500-річну історію Києва, конфігурацію Києва, схожу на голову людини (хоча там більше бачиться якийсь інопланетянин з витягнутим назад черепом). Після отримання Україною «незалежності» тільки у Києві спостерігався ріст населення, кількості робочих місць, рівню життя тощо. Тут найвищі зарплати і пенсії, хоча
за однакову роботу люди мають отримувати однакові зарплати по всій країні.
І при всьому цьому, влада кричить про децентралізацію! Складається враження, що ледве не всю Україну стягнули до Києва, який живе замість всієї країни. Це - попандопулізм. Але
статус столиці (і я неодноразово про це писав) не стосується всього міста, він стосується тільки установ, які мають відношення до державного управління, яких в Україні забагато. Слід відмовитись від терміна/поняття «столиця»! На сьогодні Київ є скопищем пройдисвітів, своєрідним соціальним смітником, це вже точно не голова країни, скоріше – її дупа.
Культура віри і церква – єдина помісна. Останнім часом дехто в Україні надто захопився питаннями віри і церкви. Думаю, цей «дехто» не читав Ф. Ніцше. Подивіться:
«Ви кажете, що вірите у Заратустру? Але що толку в Заратустрі? Ви – віруючі в мене: але що толку у всіх віруючих!
Ви ще не шукали себе, коли знайшли мене.
Так вчиняють всі віруючі; тому-то віра так мало значить.»
Бачите, про що Ніцше написав –
замість того, щоб шукати себе, люди, потрапивши у церковну пастку, починають шукати того, хто може забезпечити їм добре життя! Це – патерналізм і рабство. Тому мені до душі позиція Самопомочі – спиратися слід на власні сили, розгортаючи нові можливості для досягнення успіху! А їх виявлення має відбуватися у кожному регіоні.
А у нас політикани (своєрідні божки) розраховують на те, що їм будуть всліпу вірити, і вони зможуть і далі дурити людей (як це завжди робила і церква). Чому так? Бо віра не вимагає обґрунтування, вона не потребує пояснення, вона є чистою догмою, яка блокує вільну думку, так небезпечну і небажану для влади і церкви. На цьому базується будь-яка релігія. Релігія є протилежністю світогляду, який виникає внаслідок осягання довкілля шляхом проникнення у нього наукової думки, творчості, і змінюється внаслідок виникнення нових ідей, розвитку нових поглядів на світ. А світ «створений» Богом, не потребує і не може мати пояснення: пояснити такий світ означало би поникнути у задум самого Бога (якби він був), тобто, стати ним! У цьому плані релігія є формою влади (вона відкидає все, що не відповідає її постулатам), і у нас вже знаходяться такі, які говорять про духовну владу, а тепер вже й про підлеглість релігійних громад: зовсім поїхали! Тому саме релігія «узаконює» владу над духовністю, над свободою мислення, чому вона і потрібна владі: згадаємо, що церква робила у середньовіччі, невже ви думаєте, що вона змінилася? А як князь Володимир розправлявся з язичниками, пам’ятаєте? Це страшно! Ми маємо симбіоз церкви і влади. Влада навіть медаль святого Миколая Чудотворця випустила і вже просто задовбали Томасом[5]! Виникає питання: на біса і за чий рахунок?
Сьогодні дехто вирішив перетворити Україну на середньовічну християнську державу, бо владнику потрібен не думаючий, а віруючий житель, не такий, що аналізує, не такий, що сумнівається, не такий, що вільно мислить, а такий, що ковтає сказане Верховним владником, до єдиного голосу якого людей привчає зомбоящик: слухайте і слухайтесь – принцип узурпатора, який ще й до церкви ходить, і хреститься, і молиться (хоча, я впевнений, свого часу мав комсомольський квиток)! Але відомо, що концентрація влади в руках однієї особи викликає бажання багатьох бути цією особою! Тоді починається мишача метушня та підкилимні ігри.                
Для чого ж потрібна єдина, помісна церква? Вона має забезпечити слухняність, покору людей, чому так і затурбувався пан Порошенко:
саме тому і потрібна єдина помісна церква, і це у країні, де церква відділена від держави.
А вони вже ставлять питання про християнські уроки у школах, що взагалі на голову не налазить. Думаю, у наступні роки пана Порошенка слід призначити відповідальним за справи церкви та відправити до монастиря відмолювати гріхи, це те, що у нього вийшло би найкраще.
Культура мови. Мова – спосіб виведення думок, що проступають у свідомості, назовні, форма спілкування між членами спільноти – найважливіша складова культури. Всі знають, як Москва свого часу намагалася викоренити українську мову, як і мови інших народів, замінивши мовою московітів. Ми добре знаємо, як важко відстоювати українську мову і поширювати серед совкового населення. І це при тому, що Україна має чудову літературу і чудові пісні! Але і сьогодні деякі представники влади спокійно розмовляють мовою московітів, демонструючи, що питання мови є другорядним, мовляв, яка різниця, якою мовою люди спілкуються. За останні роки у мовному питанні так і не відбулися зміни на краще. Більше того, масштабного поширення набув так званий руський мат – головна ознака руської культури.
Гострим питанням залишається вивчення діалектів української мови. Дивно, що чудові пісні лемків, русинів багато хто не розуміє, бо їх мови трохи відрізняються від, так би мовити, стандартної, бо лемки, русини – це особливі субетноси, відновленню культури яких, як в Україні, так і за кордоном, слід всіляко сприяти. Не менш гостро стоїть питання і кримськотатарської мови у Криму (після повернення Криму),
не слід забувати, що кримські татари довірили долю свого народу українській державі, а владники у 2014-му році це проігнорували.
Культура науки та освіти. Я думаю,
чи варто обговорювати питання культури науки при відсутності науки та слабкості культури?
Я маю відношення до наукової сфери, географ, доктор наук з 1994 року, якого змусили піти з Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за те, що протистояв корупції (такою вона сьогодні і лишилася) і дозволяв собі мати свою точку зору на географію, ландшафтознавство та зміст курсів, які читав (і мав найвищий рейтинг на факультеті). Було дуже багато фальсифікацій, фабрикації фактів, брехні, провокацій, які мені прийшлося витримати. Студентам навіть забороняли вітатися зі мною! Це був справжній моральний садизм. На жаль, з дозволу сказати, керівники університету були зацікавлені у хабарниках, пройдисвітах і плагіаторах, а не у фахових викладачах. Йдеться, перш за все, про ректора університету пана В.С. Бакірова – такого собі штучного адмінакадеміка. Не краще ситуація виглядала і на всеукраїнському рівні: коли не можуть спростувати ідеї науковця, розгортають компанію ігнорування та замовчування, заборони посилатися на його роботи, посилаючись на те, що колись працювали видатні географи, і слід йти шляхом, вказаним ними (наче наука зводиться до відтворювання думок давніх науковців). При цьому ці, з дозволу сказати, науковці старанно злизують те, що пишуть московські автори. З часом зі мною була повністю перервана комунікація.
Мені важко зрозуміти тих, хто тягнеться до дипломів кандидата та доктора наук, не зробивши нічого, роботи яких є, у кращому випадку, напівфабрикатом. Можу констатувати факт, що так звані головні – київські – географи перетворили цю сферу науки на болото (боюсь, це сталося і з багатьма іншими науковими галузями). Вражає те, що при відсутності нормального фінансування науки в цілому з боку держави, кількість захистів рік від року неухильно зростала, особливо докторських. В області географії я намагався зупинити цунамі псевдо-дисертацій, написаних убогими псевдо-науковцями під керівництвом таких же керівників і консультантів. Дійшло до повного маразму (профанація - одна за іншою), але я ще раз усвідомив, що систему зламати нелегко.
Наука може існувати тільки у разі постійної критичної дискусії, обговорень, що в Україні просто ігнорують, і це є ознакою повного наукового безкультур’я.
Не менш гостро стоїть питання і про головні київські вузи, особливо – університет ім. Тараса Шевченка та політехнічний. Держава створює ситуацію, коли між вузами нормальна, здорова конкуренція стає неможливою, а різниця в умовах діяльності принижує співробітників інших вузів.
Тепер стосовно освіти, в першу чергу, найвищого «досягнення» пані Л.М. Гриневич разом з паном П.О. Порошенко (як же без нього). Йдеться про так звану нову українську школу, яка, насправді, ніякою новою не є. Правда, останнім часом вже не кричать про перехід від школи знань до школи компетентності – дочиталися і зрозуміли, що вляпалися. Тепер перейшли до іншої тези – школи, де діти з вадами будуть вчитися разом з усіма учнями. Це – світове «досягнення», яке до освіти не має жодного стосунку! Але у мене складається враження, що Джон Керрі значно глибше розбирається в питаннях сучасної школи, ставлячи наступне питання (Давос): як реформувати освіту під сучасні виклики? Йдеться про те, що світ міняється дуже швидко і людина, отримавши певну стандартну освіту, через короткий термін може потрапити у низку «інформаційних» стресів, бо не зможе мінятися настільки же швидко, як міняється довкілля. Тому я і пишу (і писав пані Л.М. Гриневич), що
компетентність у вік 4-ї індустріальної революції, зміни кліматичних умов, прояву як ізоляціонізму так і глобалізму може привести до того, що люди не зможуть йти далі визначеної цією компетентністю межі. Нам потрібна не школа знань, не школа компетентності, а така школа, яка вчить пізнавати світ на основі виявлених розбіжностей, створювати моделі, які можна швидко модернізувати, відмовляючись від старих варіантів, бо нові ситуації вимагають введення нових понять. Треба вчити дітей налаштовуватись на зміни і робити ці зміни, змінюючи середовище на основі вироблених науково-обґрунтованих моделей. Слід вчити дітей сумніватися у своїх поглядах, не боятися їх змінювати, відстоювати їх у дискусіях з іншими та з повагою ставитись до поглядів інших, бо інший – це той, хто примушує доводити, обґрунтовувати, шукати. Саме в цьому полягає культура освіченої людини.
Тому у мене виникло питання:
як організатором наукового і освітнього процесу у країні (міністром) могли зробити Л.М. Гриневич, яка швидко навчилася чхати на людей?
За роки «незалежності» Україна втратила величезний науково-інженерний потенціал, відновити який буде вкрай важко. І це при тому, що саме ця сфера життєдіяльності суспільства забезпечує його просування у майбутнє. На сьогодні відставання України у цій сфері є вже катастрофічним.
Підсумок. Ми розглянули деякі питання, пов’язані з культурою. Сама тема є значно ширшою і складнішою, бо
культура - це те, що забезпечує єдність країни.
Але слід було показати, що саме культура, що забезпечує єдність країни, вимагає серйозного фахового підходу до її відновлення і розвитку. Це питання стає вкрай важливим напередодні президентських виборів. На що слід звертати особливу увагу? На те, у якій мірі той чи інший претендент є справжнім носієм культури, а не імітатором, як ми маємо сьогодні. Якщо людина не може обійтися без слова “влада”, відкиньте її - вона з минулого! Сьогодні ми маємо справу з такими владниками, які саме цим і займаються – імітацією реформ, імітацією становлення культури, імітацією патріотизму тощо. Скажіть будь ласка, про яку справжню культуру, наприклад, пана В. Гройсмана можна говорити, якщо він, як людина, формувався, торгуючи на ринку? Про який справжній патріотизм пана П. Порошенка можна говорити, якщо його синок вчиться за кордоном, а він під час війни під чужим прізвищем відпочиває на Мальдивах? А як вам подобається крадіжка спортивних шапочок паном О. Шевченком у Давосі? Всі ці особи, як і більшість тих, хто крутиться біля них – звичайні просуванці, яких у апараті державного управління не повинно бути. Тому ми звертаємось до українців із закликом:
шановні українці, вимагайте оприлюднення повних даних про життя претендентів, не слухайте, що вони кажуть, порівнюйте обіцяне із здійсненим! Якщо вибір не буде зроблений вірно, ми втратимо країну-Україну!

Олекса Ковальов

P.S.
          Варто уточнити деякі моменти. В першу чергу, це стосується державного ладу. Приблизно 20 років тому я писав про те, що це сторіччя буде
сторіччям відходу державності у минуле – роздержавлення шляхом регіоналізації.
Головним є те, що державна форма організації суспільств блокує становлення Людини, яка я складовою Природи і має еволюціонувати до іншого стану, який дозволить їй
сформувати з Природою так звану людино-природну органіку на основі геокультури. При цьому державна політика має полягати у тому, щоб не роздувати Київ за рахунок всієї країни, а робити акцент на розвитку периферійних регіонів!
Держава базується на основі влади, і саме це є проблемою, бо робить цю форму соціальної організації безперспективною. На сьогодні ми вже маємо явні прояви початку розвалу державності. У різних країнах люди все частіше виступають проти так званих владних еліт, цьому ж сприяє і глобалізація. Причому відбувається це і в бідних, і в багатих країнах. Питання в тому, що
люди відчули потребу у прийнятті участі у вирішенні питань життєдіяльності країн, від чого вони відсторонені владою: влада максимально обмежує цю можливість. Заяви про те, що влада належить народу, є безпідставними.
Так, вона перебирає на себе право формувати законодавчу базу, яка, в першу чергу, направлена на забезпечення її пролонгації. Тому я і наголошую на тому, що
акцент треба робити на культурі, її розвитку і розповсюдженні, бо саме культура, а не купа законів, про які пересічні громадяни нічого не знають, може забезпечити порядок в країні. Культура замість законів, які є зовнішніми по відношенню до людини! Неможливо на основі законодавчої бази охопити все різноманіття життєвих ситуацій.
А ми чуємо від молодих «фахівців» в області регіоналістики, що у разі створення регіонів, вони зможуть формувати свої законодавчі бази (щось, подібне до штатів у США). Ні, так країну швидко рознесе і різні боки, має йтися тільки про певні культурні відмінності.
Культура передається від покоління до покоління, поступово змінюючись під тиском змін середовища, але залишаючи свій інваріант. Вона формується через стосунки і освіту, що виводить останню на перший план у життєдіяльності спільнот, забезпечуючи їх монолітність та потенціал розвитку.
Саме так: підйом культури має йти нога в ногу з підйомом освіти, і саме влада не зацікавлена у більш високій освіченості людей, бо з ростом освіченості зростає розуміння членів спільнот того, що влада діє виключно на свою користь. Зверніть увагу на те, що діти владників, найчастіше, отримують освіту за кордоном. Різниця суттєва: наша школа – це школа накачування знаннями, школа там – це школа використання знань для вирішення різних проблем – вона спрямована на оцінку ситуацій і прийняття рішень. Я ставлю питання не про школу знань, а про школу навчання пізнанню – формуванню нового знання. На жаль, це стосується і вузівської освіти, тим більше, що вона охоплена жахливою корупцією.
Саме тому країни з потужною культурою мають більший потенціал розвитку. Для країни-України це питання є критичним, бо протягом кількох століть українську культуру намагалися знищити. В першу чергу, це стосується впливу Російської імперії (у різних її фазах перебування). Але українська культура вижила, у тому числі – за кордоном, включаючи окремі її прояви на території нинішньої Росії. Її проявом є, якщо можна так висловитись, українськість жителів як носіїв певної культури. На сьогодні стоїть питання її подальшого розвитку, поширення на історично етнічних територіях, у тому числі в інших країнах: так, саме історичний контекст слід враховувати. Тому мені зрозумілою є теза пана Р. Безсмертного про те, що на сьогодні найважливішим для України є україноцентризм. І мені дуже прикро, що В. Вакарчук - один з найбільш орієнтованих на це політиків, - відмовився від участі у виборах. Думаю, це помилка!
Саме В’ячеслав Вакарчук уособлює те, що ми називаємо українською культурою. І мені прикро, що серед кандидатів немає таких, як Юрій Михальчишин та Марія Ставничук.
На протилежному краї знаходиться той, хто від участі у виборах мав би сам відмовитись, але не відмовся. Йдеться про чергового космополіта пана Зеленського (він нагадує мені ще одного коміка – А. Данилка, який весь час підкреслює невизначеність своєї статі). Знаєте, мені важко оцінювати причини захоплення ним (як і Данилком) української аудиторії, бо коли я потрапляю на їх виступи на ТБ, то відразу переключаюсь на інший канал, настільки від них несе чимось протилежним від українськості. Я з жахом уявляю, що може статися, якщо цей лоботряс – Зеленський (він же точно не українець!) - опиниться у кріслі президента (хоча я думаю, що його роль інша і в певний момент він зніметься з перегонів, навіть якщо потрапить у другий тур, думаю, він працює на Порошенка). Знаєте, все повинно мати свою межу.
Тепер про позиції стосовно поширення української культури на територіях проживання етнічних українців, особливо на Кубані. Їх дві. Одна пов’язана з тим, що слід працювати над питанням об’єднання з Кубанською народною республікою, на теренах якої свого часу проживало до 3 млн. українців і до 29-го року був навіть український університет у Краснодарі. Свого часу був шанс об’єднатися, але Москва це заблокувала. Сьогодні українська мова у вигляді так званої кубанської балачки вже майже зникла, хоча ще зовсім недавно (ще на початку 90-х років минулого століття) була там розповсюджена. Інша точка зору дається у кліпі «Любой разговор об украинской Кубани – это ошибка, которая хуже подлости» (потім я знайшов текст, автором якого є П. Казарін - «Кубань – это Россия», https://site.ua/pavel.kazarin/9048/). Прослухавши його, я був вражений. Чомусь посилаються на якогось сербського журналіста (не вказуючи прізвища), який заявляє, що на сьогодні немає сенсу обговорювати спільні етнічні корені кубанців з українцями, бо це вже – територія Росії, а державні кордони на сьогодні – це константа. Абсолютно вірно: світ дійсно домовився, що державні кордони – це константа, а не змінна, але Росія з цим не погодилася і влізла у Молдову, не випустила Чечню (хоча цей народ не має жодного стосунку до культури московітів), почала руйнувати Грузію, а тепер вперлася в Україну (я вже мовчу про Білорусь, яка також є самостійною державою тільки формально, бо там стоять російські війська). На думку П. Казаріна (здається, він є телеведучим на каналі «ICTV»), в Україні є обивателі, які безвідповідально заявляють про необхідність об’єднання з Кубанню, і еліта (політична), яка вважає, що слід триматися міжнародних домовленостей і не піднімати офіційно питання українства Кубані – «Украина – это страна, которая как раз и пытается жить по правилам». Я сприймаю це, як фарисейство, бо наші владники явно не за правилами віддали території, а тепер не знають, як їх повернути (та чи прагнуть вони цього?). Отже,
владники ділять жителів на дві категорії – обивателів і еліту, яка має право визначати, як обивателям існувати!
При цьому автор чомусь не подумав, що обивателі – це люди, яких цікавить тільки їх власне життя, а не життя країни, це патерналісти, які ні за яких обставин не будуть думати про якусь там Кубань з її українськими коренями – вони про це навіть не знають. Чесно кажучи, мене вразив спосіб, яким до українців доносять цю позицію. Він дуже схожий на маніпуляції московітів. Крім того, погано, що на «YouTube» потрапляють матеріали, на яких не вказується їх походження і авторство. І хотілося б знати, у чому полягає підлість тих, хто тримається іншої думки. Що стосується слів «по правилам», напишу наступне:
у разі порушення правил має наступати покарання. Так, у крадіїв і хабарників конфіскують майно, а якщо держава скоїла напад і анексувала територію, то покарання має бути у вигляді конфіскації певних територій, особливо якщо ці території свого часу були також захоплені без правил – просто по праву сильного! І це має стати нормою у міжнародних стосунках. Коли закінчиться війна (а це може статися тільки у разі зміни обличчя на посаді президента), то Україна має ставити питання перед міжнародною спільнотою про відшкодування у вигляді передачі певних територій. Але з Кубанню ситуація складніша: треба допомогти кубанцям створити КубНР (Краснодар і Ставропіль) і запропонувати об’єднатися, якщо погодяться – будь ласка. І над цими питаннями слід працювати, в першу чергу, змінюючи себе.
            

А ось інший кліп: «Кубань – «цэ Украина» - Александр Семченко» (https://www.youtube.com/watch?v=g1-JkvjCtyc). Я про цього пана нічого не знаю, але подивіться на це фото – доктор політичних наук, Київ, який виступив у програмі «Мнение» (ведучий Сергій Веселовський) на каналі «News front».


Перше питання, яке виникло у мене, наступне: невже в політології можна стати доктором наук у такому ранньому віці? Але потім я побачив, що він – киянин. Тоді можна! Цей молодик «розібрав» питання про втрати України внаслідок припинення постачання води, сільгосппродукції та електроенергії до Криму, як і транзиту, заявивши, що за це певні персонажі мають відповідати. Я не буду акцентувати увагу на явно проросійський характер висловлювань цього пана, який примудрився заявити, що запорожців терпіли ... (розумієте – терпіли у Російській імперії!). При цьому пан Семченко навіть не натякнув на те, що причиною припинення постачання і транзиту до Криму стала анексія Росією Криму, отже, і
компенсувати втрати України має Росія, і не тільки за те, що перелічив цей пан.
До речі, в Росії весь час кричать, що Крим – «это исконно русская земля», забуваючи про те, що так званих «русских» просто не існує, це конгломерат великої кількості етнічних груп, культури яких доволі сильно різняться (що ви хочете, якщо вони всіх українців Кубані записали руськими!). Що стосується Криму, то, вибачте, це територія кримських татар, які оселилися тут значно раніше, ніж прийшли сюди (зі зброєю) московіти. Може їм краще було б подумати, як повернути Австралію, на теренах якої сьогодні проживають ті «русские», які з’явилися значно раніше за тих, кого називають аборигенами? Так, вони трохи деградували, але ще у деяких деталях нагадують людей. Йдеться про руссгуру, що пересуваються, стрибаючи на задніх, але це нормальний хід еволюції «русскаго брата».

Думки по окремих питаннях
Кілька слів про церкву. Пан Порошенко вирішив за всіх, перетворивши церкву на, по суті справи, державний інститут, бо побачив у цьому вигоду (я був здивований тим, що він з’явився на інтронізацію не у рясі). Це нонсенс для країни, що намагається дивитися у майбутнє. Але Порошенко цими діями намагається відволікти увагу українців від того критичного стану, у якому опинилася країна. Цей критичний стан пов'язаний з тим, що платники податків платять за утримання державного апарату, який не діє і перетворився на форму існування олігархів і корумпованих чиновників. Така «держава» нам не потрібна!

Той, хто, довівши країну до зубожіння, позичає державі свої гроші під високий відсоток і збагачується, користуючись службовою посадою (повідомлення пані Ю. Тимошенко на засіданні погоджувальної ради стосовно того, що за рік Порошенко збагатився у 82 рази), який не зупинив розкрадання грошей у військовій сфері і сфері виготовлення озброєнь (стягуючи фінанси до свого «Богдана»), який концентрує увагу на питаннях церкви, цукерки якого продаються у Криму і в Росії, не може бути президентом. Йдеться про пана П. Порошенка. 
Жахливо виглядав виступ депутатки І. Луценко сьогодні на узгоджувальній раді. Виникає питання: як такі потрапляють до ВР? Депутат ВР не має права дозволяти собі зводити свої виступи, які зводяться до чорного піару.


Країна наближається до виборів. Відмовитись від посади президента поки що не вдалося, надто привабливою є ця посада. Хотілося б попросити українців дуже серйозно поставитись до цих виборів, бо вони для України є критичними. Нам слід голосувати за тих, хто не заплямований корупцією, наглістю і цинічним ставленням до простих людей.

Додам до надскладного питання децентралізації = регіоналізації наступне: децентралізація - це, у першу чергу, симетризація умов життя людей на всій території країни, як і демократизація, а це означає, що слід припинити дотатувати роздування Києва на тій підставі, що це - столиця. У децентралізованій державі не може бути виокремлених територій з особливим статусом і окремим фінансуванням. Тому я заявляю, що всі розмови про децентралізацію є демагогією з метою ввести людей в оману, чим "наша" влада весь час і замається.

Трохи про освіту. Вже багато років я наголошую на тому, що під час педагогічного процесу вчитель/викладач не виступають як джерело інформації для школярів/студентів, вони мають іншу функцію – організаційну, яка дозволяє учням швидше вийти на шлях пізнання на основі критичного мислення. Радянська школа – школа накачування знаннями – була дуже далекою від цього, а так зване компетентнісне навчання, просування якого намагається здійснити Л. Гриневич, відрізняється від попереднього варіанту тільки іншим терміном і ніяк не міняє бачення педагогічного процесу. Отже, пропонується поміняти шило на мило. В центрі уваги педагогічного процесу має бути не відношення «учень/учні - вчитель», а відношення «учень/учні - довкілля», бо саме довкілля є потенційним джерелом інформації для учнів у разі вірної постановки мети. Тому критерієм успішності учнів має бути не кількість і чіткість засвоєних знань-догм, а спроможність зв'язувати їх у нові образи, самостійно формувати нові картини оточення, оцінювати життєві ситуації, робити вибір та відстоювати їх у комунікації з іншими учасниками педагогічного процесу. Не слід забувати, що підручники і посібники (у нинішньому варіанті) містять тільки догми, тому їх використання має бути обмеженим. Інформацію дозволяє сформувати тільки включеність учнів у життєвий процес. Це вимагає докорінної зміни підготовки вчителів, чого в Україні немає.


Країна наближається до виборів. Відмовитись від посади президента поки що не вдалося, надто привабливою є ця посада. Хотілося б попросити українців дуже серйозно поставитись до цих виборів, бо вони для України є критичними. Нам слід голосувати за тих, хто не заплямований корупцією, наглістю і цинічним ставленням до простих людей.


[1]           Їх дуже багато, ну, хоча б посол Росії у Білорусі пан М. Бабич, який заявляє, що у цій країні ніхто не опирається з’єднанню з Росією (а ця клята Україна опирається, тому, як заявляє Путін, війна з Україною може припинитися тільки після того, як в Україні до влади прийде партія миру, тобто, така, яка не буде піднімати питання про анексію Криму і дозволить «мирно» ввести російські війська), або такий собі пан І. Коротченко – головний редактор газети «Национальная оборона», який погрожує відривати українцям голови, чи омбудсмен Москалько (Москалькова). Ну а Сергій Приходько (віце-прем’єр) – це взагалі наш пацан.  
[2]           Це стосується не тільки України – всіх держав.
[3]           Моє ставлення до тих, хто їде з України, наступне: я добре розумію їх, але значно більше поважаю тих, хто лишається і намагається змінити щось на краще.
[4]           Термін «комплементарність» тут використовується у сенсі додатковості.
[5]           як і занадто частим показом на телеканалах (особливо цим «радує» 1-й національний) фільмів про Мойсея, Ісу, Петра тощо! Для чого це робиться? А ось фільмів про історію України, чомусь, майже немає.

7 коментарів:

  1. Олекса Ковальов (Номад)30 січня 2019 р. о 14:19

    Свого часу я сприймав Ірину Геращенко позитивно, потім виникли питання, а тепер, після того, як вона видала на форумі "Від Крут до Брюсселя", що "на виборах Порошенко буде проти колективного Путіна", всі питання відпали. Думаю, таких, з дозволу сказати, політиків (політиканш) треба з політикуму прибирати. Вона принизила величезну кількість людей в Україні. Цікаво, якщо Порошенко не залишиться президентом (а це так і буде), куди вона поплентається, може до Росії? Ось це і є справжнє політичне безкультур'я! Ось так прислуговують першим особам, поки вони перші. А далі буде наступний перший, і Ірина буде вже біля нього.

    ВідповістиВидалити
  2. Олекса Ковальов (Номад)30 січня 2019 р. о 14:20

    Як на мене, досить дивно виглядає назва форуму "Від Крут до Брюсселя". Виходить, що шлях України почався від Крут. Кудись поділися запорожці, УПА ... Кубанська народна республіка (1918 рік) тощо. І що головне, тепер складається враження, що у такий спосіб намагаються приліпити Порошенка до подій під Крутами, наче і він там був. Справжній політичний спектакль, схожий на спектаклі, які організовувала КПРС за радянських часів. Чистої води показуха!

    ВідповістиВидалити
  3. Олекса Ковальов (Номад)31 січня 2019 р. о 20:17

    У нашому матеріалі ставиться питання про особливий статус київських вузів (не всіх), які знаходяться по за конкуренцією, бо мають особливі умови функціонування. Вчора під час виступу на ТБ пан Сергій Березенко (заступник голови БПП у ВР) повідомив, що є домовленість створити на базі університету ім. Тараса Шевченка Європейський інститут, який дозволить студентам цього університету підняти свій рівень. Це і є яскравим прикладом києвоцентризму. Виходить, що тільки студенти цього вузу мають право (і можливість) піднімати свій рівень. Цікаво, по-перше, чому таким питанням обіймається БПП, по-друге, як це узгоджується з децентралізацією, про успіхи якої так активно заявляють пан Порошенко і його прислуговувачі на кшталт С. Березенка. До речі, я подивився матеріали стосовно його складного життєвого шляху. Напишу відверто: цей хлопчик з тих, кого треба буде зупинити, - яскравий приклад просуванця.

    ВідповістиВидалити
  4. Олекса Ковальов (Номад)10 лютого 2019 р. о 16:51

    1. Хотілося б спитати тих "державників", які заявляють, що кубанці та інші українці, що живуть у сучасних межах Росії вже, так би мовити, не наші, що про них треба забути. Це і є підлість і політиканство. Протягом століть Росія винищувала українство, справа дійшла до того, що ними вже майже втрачена рідна мова, але це не означає, що питання слід зняти з розгляду. Я нарешті зміг послухати те, що називається там "кубанська балачка". Подивіться цей мультик -
    https://www.youtube.com/watch?v=xgV3lwN6iR8&t=49s
    Я був вражений: так звана кубанська балачка чистіша від русизмів за той суржик, який розповсюджений на сході та півдні України. Отже, треба міняти ситуацію, аж до того, що відновити у Краснодарі український університет за кошти України.

    ВідповістиВидалити
  5. Олекса Ковальов (Номад)15 лютого 2019 р. о 16:58


    Пан Порошенко заявляє, що в Україна створює духовний фундамент. Звісно, під керівництвом самого Порошенка, причому йдеться про ЄПЦ, що дозволить українцям молитися по-новому. При цьому пан Порошенко демонструє абсолютну некомпетентність, бо, по-перше, духовний фундамент не створюють, він сам формується як прояв духовного зв'язку зі світом, по-друге, духовність і церква мають дуже обмежений зв'язок, бо духовність є природною, а церква - штучне утворення (на основі вигаданого Бога), яке, за О. Невзоровим, є бізнеспроектом, а також прихованою формою влади над громадами. Саме тому церкву підтримували у Російській імперії, тепер - у Росії, а Порошенко вирішив і собі створити додаткову владну гілку, призначену для заспокоєння народних мас та втілення у свідомість віруючих бажаних поглядів. Це напрям, від якого варто відмовитись. Справжня духовність людини пов'язана не з релігією, а з культурою, яку наші владники ігнорують.

    ВідповістиВидалити
  6. Олекса Ковальов (Номад)15 лютого 2019 р. о 17:00

    На жаль, маємо приклад ганебної поведінки "наших" владників. Важливий матеріал міститься на сайті:
    "Луценко помогает окружению Порошенко сохранить за собой крупнейшее газовое месторождение —"Схемы""
    https://zn.ua/ECONOMICS/lucenko-pomogaet-okruzheniyu-poroshenko-sohranit-za-soboy-krupneyshee-gazovoe-mestorozhdenie-shemy-309067_.html
    От вам і весь генеральний прокурор, от вам і весь президент, чи можна говорити про якусь культуру державного керівництва, якщо вони користуються владними посадами задля збагачення? Всі природні родовища слід націоналізувати і стати на заваді їх деребану!

    ВідповістиВидалити
  7. Олекса Ковальов (Номад)19 лютого 2019 р. о 15:26

    Коли я пишу про Кубань як частину країни-України, я не ставлю питання про приєднання Кубані до України, я ставлю питання про поєднання України та Кубанщини як двох частин країни-України. І майбутнє керівництво має це враховувати. Звісно, якщо залишаться теперішні, ми не дочекаємось ні повернення Донбасу, ні повернення Криму, ні, тим більше, поєднання з Кубанню. І не слід забувати, що так званий Донбас, хоча це Донщина, був розділений ще Сталіним на український і російський (у межах Ростовської області), хоча це також Україна.

    ВідповістиВидалити