13 листопада 2017 р.

УКРАЇНА - МАЙБУТНЄ: Влада блокує процеси самоорганізації в українському суспільстві

... typical features (among others) of self-organization are autonomy, emergence, adaptivity, decentralization, self-maintenance and optimization.
  R. Holzer, H. de Meer, Ch. Bettstetter
Чим далі, тим складніше розібратися у тому, що відбувається в Україні. Але одне кидається у вічі – на першому місці залишається боротьба за владу. Складається враження, що для певної категорії осіб ця боротьба заради отримання владних повноважень (про відповідальність, зазвичай, забувають) є головною метою життя. Для цього за великі гроші створюють партії, втягуючи людей завдяки популізму і обіцянкам кращого майбутнього. Молоді прощалиги, накопичивши необхідні суми, їдуть до Києва і купують посади, які дозволяють красти. Політичне середовище вже стало занадто ускладненим. Дійшло до того, що партії називають іменами політиканів. Оскільки цілі партій часто схожі, формують блоки. Навіщо все це? Для того, щоб утриматись при владі, на що витрачаються шалені гроші, які за допомогою сумнівних схем виводяться з державного бюджету. І все це відбувається на фоні вкрай зруйнованої виробничої системи, від якої тхне нафталіном. Те, що більш-менш працювало, давно розібрали спритні дільці, які стали олігархами, і саме вони визначають сьогодні головний тренд руху України. Їх все влаштовує, навіть незалежність від Росії, бо вони розуміють, що у разі втрати Україною незалежності російський бізнес проковтне їх, як кажуть, на раз. І це – єдина причина, чому деякі з них проявилися як патріотично налаштовані.

Руїна і бідність, засилля чиновників і страшна корупція – ось сьогоднішнє обличчя держави.
Тому й дозволяють собі деякі західні політики на кшталт депутата Європарламенту Яни Тоом заявляти, що київська влада неспроможна подолати внутрішні проблеми, що у найближчі 5 років зі значною вірогідністю може привести втрати Україною нинішніх територій. Думаю, ця заява однозначно є проросійською, але виникає питання: як можна було довести країну до такого стану? Виявляється, Україні, яка закликає іноземних інвесторів, взагалі немає, що їм запропонувати, бо майже вся виробнича система – це допотопний мотлох, який мало кого може зацікавити. Може тому і намагається нинішня владна верхівка продавити відміну мораторію на продаж земель с/г використання? І це, як і деякі інші, з дозволу сказати, ініціативи, пропускають через призму МВФ, мовляв, така вимога МВФ, хоча всі знають, що МВФ такими речами не займається, тобто йде звичайна спекуляція. Чим це загрожує Україні, не важко здогадатися.
Надзвичайно цікавою виглядала ініціатива пана В. Гройсамана (згодом вона дивним чином стала ініціативою П. Порошенка) стосовно децентралізації. При цьому ці пани навіть не замислювались над тим, що це питання давно обговорюється і у вітчизняній, і у закордонній літературі, отже, ініціативою бути просто не може. Я не буду вже наводити вітчизняні роботи стосовно децентралізації та регіоналізації, але наведу деякі роботи закордонних авторів (просто як приклад):
Decentralization, deconcentration and devolution: what do they mean? (Compiled by Elizabeth Linda Yuliani)
                   
What is the difference between decentralisation, delegation, devolution, and deconcentration? (Lecturer Ph.D. Student Irina BILOUSEAC)

Decentralization, Democratization, Deconcentration: A Theoretical Perspective with Emphasis on the African Experience (Amy Upton Nolan)

Список можна продовжувати, він достатньо великий. Головний висновок – децентралізація має відбуватися через демократизацію суспільства, через посилення ролі громадянського суспільства, через активізацію територіальних громад тощо. Тут слід виходити з того, що кожний регіон відзначається своїми особливостями, тобто мають працювати різні схеми менеджменту, а не одна на всю державу:
Management practices that work well in one phase
may bring on a crisis in another.
Larry E. Greiner, Revolution as organizational grows
І ми бачимо, що Київ почав передавати кошти та повноваження в регіони (та чи це так?), але питання слід ставити наступним чином: тільки певний відсоток коштів (максимум 20%), зароблених регіональними громадами, мають надходити до Києва, все інше залишається в регіонах і використовується у регіональних програмах розвитку.
Центр має схуднути, бо штанці не налізуть!
До речі, це стосується і розподілення коштів в самих регіонах. А що відбувається у нас? Порівняємо Київ, який за роки незалежності мав тільки позитивну динаміку чисельності населення (чи це не показник штучного створення сприятливих умов?), і Харків, який, як і всі інші крупні міста, відзначався негативною динамікою. У 2014 році населення Києва вдвічі перевищувало населення Харкова, а ось бюджет Києва на 2017 рік перевищує бюджет Харкова втричі! Виходить, що нерівність рівню життя між двома найбільшими містами України закладається заздалегідь, причому на законодавчому рівні. Так про яку децентралізацію йдеться? За чий рахунок Київ за часи незалежності ставав все більш жирним і пихатим? Місто для, з дозволу сказати, еліти, тільки яка це еліта? Нам можуть сказати, що Київ – це столиця держави, але ще і ще раз наголосимо: так звана
столичність має стосуватися виключно тих установ, які концентрують функції державного управління, а самого міста це не стосується.
І саме так у голови людей заздалегідь вкладається нерівність – є столичні люди, люди Центра (вони все визначають), а є – люди периферії, обслуга. Відповідно, всі тягнуться до Києва, у тому числі – бізнес, і ось ми вже чуємо, що
бізнес покидає периферію!
Та ні, він вже її давно покинув, бо займатися бізнесом, як і навчатися у периферійних університетах, не вигідно, не престижно! А ми знову і знову чуємо про головну площу країни, головну вулицю країни, головні – Київські – вузи країни, яким треба ще додати фінансування ...
І до керманичів не доходить, що такий підхід знищує країну, руйнує єдність суспільства, що такий підхід веде до бажання відділитися, не кажучи вже про приєднання (це питання ми не можемо відкинути).
Свого часу я розробляв концепцію регіоналізації та роздержавлення (це стосувалося не тільки України). Чому так? Бо антропізоване геосередовище є доволі складним, воно має виразні риси холон-холархічної будови, яка є більш природною у порівнянні з державною формою організації. Регіональність є значно більш гнучкою формою організації, бо базується на самоорганізації територіальних громад різного масштабу. Мені можуть сказати, що це призведе до розвитку сепаратизму. Але це – політиканство, яке має за мету збереження стану справ, що склалася у минулі десятиліття. Навпаки, сильні регіони, у яких люди почуваються господарями, і мають стати головним фактором становлення України як країни. А об’єднувати має культура. І тут також не можна забувати про те, що в межах країни-України існує кілька субетносів, що мають свої культурні особливості, свої звичаї, свої мовні «діалекти» - гуцули, бойки, лемки, поліщуки, буковинці, слобожани ... кубанці! Ще є час схаменутися і піти шляхом дійсної, а не оманливої децентралізації, що базується на більшій свободі людини, яка саме і забезпечує підвищення активності територіальних громад. А більша свобода завжди приваблювала людей. Задача же центрального уряду полягає у тому, щоб забезпечити рух до такої свободи і створити умови для відновлення української культури, мови там, де вони винищувались імперським сусідом протягом останніх століть, а також у тому, щоб вписувати країну-Україну у світову спільноту.     
Олекса Ковальов «Номад»  

1 коментар:

  1. Олекса Ковальов "Номад"16 листопада 2017 р. о 09:14

    На жаль, вибори керівників територіальних громад показали, що люди не можуть відійти від політичних партій. Замість того, щоб підбирати кваліфікованих менеджерів, вибирають членів тієї чи іншої партії. Що стосується партії БПП, з нею відбувається КПРСизація. Совок живе і квітне у головах українців. Для того, щоб це побороти, слід формувати нову культуру життя, а культура сама собою не встановлюється, цим слід займатися дуже серйозно.

    ВідповістиВидалити