19 грудня 2016 р.

УКРАЇНА - МАЙДАН: Лілія Гриневич: Неможливо навчати сучасних дітей так, як навчали нас


Останнім часом на багатьох телеканалах можна побачити виступи міністра освіти й науки України, кандидата педагогічних наук Лілії Михайлівни Гриневич. Темою виступів і обговорень є проблеми сучасної, головним чином, шкільної освіти та перспективи її покращення у майбутньому. Від школи знань до школи компетентності: молодь має бути успішною у ХХІ столітті – це ледве не головна теза позиції Л. Гриневич. Я скористався записами бесід з Л. Гриневич і матеріалами на сайті, адреса якого вказана вище. Читаємо: «... за сто днів її керування освітою міністерству вдалось опрацювати і розвантажити програми для початкової школи, розблокувати роботу Нацагенства із забезпечення якості вищої освіти, підготувати концепцію Нової української школи, витримати тест на організацію ЗНО після минулорічних скандалів та провести вступну кампанію». Нічого собі! Невже освітою можна керувати? Але нас цікавить питання саме майбутньої освіти, тобто «від школи знань до школи компетентності», а ще трошки – справа з дисертацією Катерини Кириленко.

Мені ці питання є досить знайомими, бо свого часу я протягом 12,5 років працював на педагогічному факультеті Харківського державного педагогічного інституту ім. Г.С. Сковороди. За цей час я зміг дещо зрозуміти. Пізніше, перейшовши до ХДУ ім. О.М. Горького (тепер – ХНУ ім. В.Н. Каразіна), я випустив учбовий посібник «Педагогические системы: оценка текущего состояния и управление», Харьков: изд-во ХГУ, 1990, у якому була запропонована дійсно нова концепція педагогіки і процесу навчання, хоча сьогодні цей текст був би написаний дещо інакше. Оскільки шановна пані Гриневич Л.М. є кандидатом педагогічних наук, вона мала б знати про цю публікацію. В той же час повністю погоджуюсь з пані стосовно того, що діти втрачають інтерес до навчання, тільки не у 3-му класі, а значно раніше – через півроку після того, як їх садять за парти, за якими їх вчать смиренності. До речі, про це писала ще відома англійська педагог Маргарет Дональдсон у своїй книзі «Мыслительная деятельность детей», 1985.
Тепер розберемось з компетентністю, яку пані Л.М. Гриневич виводить на перший план. Що це таке? Скористаємось словником С.И. Ожегова (1952-го року, бо він у мене є): «компетенция – круг вопросов, в которых кто-нибудь хорошо осведомлён. Круг чьих-нибудь полномочий, прав» (с. 253): йдеться про область компетенції. Приїхали! Це і є ті самі знання, тобто така позиція пані Л. Гриневич ніяк не відрізняється від того, що ми мали. Багато хто вважає, що людина має бути компетентною, але, по-перше, бути компетентним у всіх сферах життя просто неможливо, по-друге, компетентність (наявність певних знань, навичок, що робить людину успішною у певній життєвій сфері у досить обмежений термін, бо все змінюється) є серйозним обмеженням. Людина може бути компетентною в одній області і абсолютно некомпетентною в інших. В такому разі компетентність ніяк не може бути тим козирем, який може дійсно підняти освіту в Україні. Інша справа – вчити і дітей у школі, і студентів у вузах, забезпечуючи їм максимальний контакт з оточенням, вчити формувати адекватні уявлення про ситуацію «Я – оточення», що включає становлення саморефлексії. Саме на цьому я наголошував у своєму посібнику: джерелом знань («інформації») є не вчитель, не підручник, а живе оточення, життя, яке кожен інтерпретує по-своєму. Слід не набивати голови дітей готовими знаннями (як фактами, що не підлягають сумніву), а створювати особливі педагогічні ситуації, у яких учні отримують можливість самостійно виходити на ті чи інші уявлення, зіставляючи їх з поточною життєвою ситуацією та уточнюючи. Це те, що у англомовному світі називається «environmental education» - навчання через дослідження довкілля. А це означає, що такі уявлення (а не знання) мають бути мінливими. Задача школи, як і вузу – не завантажувати знання у голови учнів, а вчити формувати їх самостійно, враховуючи те, що людина не стільки пізнає, скільки інтерпретує те, з чим стикається у життєвих ситуаціях. При цьому пані Л.М. Гриневич робить поширену помилку (свого часу таке традиційне, спрощене розуміння інформації було властивим і мені), використовуючи поняття «інформація» як те, що ми отримуємо ззовні, але інформація не передається, вона створюється самими реципієнтами (у нашому випадку – дітьми, студентами, вчителями) як те, що впливає на їх поведінку: зрозуміти означає змінитися. Йдеться не про отримання учнями інформації, а про самостійність її вироблення кожним (думайте, досліджуйте самих себе, будьте самостійними – Еммануїл Кант), що саме і дає підстави для входження у режим прийняття рішень. Не слід забувати, що учні також сприймають вчителя, його роботу, його підходи, вони дуже добре бачать, вчитель справді діє саме як вчитель, чи це людина, яка просто відпрацьовує свою зарплату. Справжніх вчителів не може бути багато – це призвання. Хороший вчитель – це творча натура, а творчість у нас винищується: начальник не потерпить людину, яка виглядає краще за нього.
В той же час міністерство ніяк не може позбутися комплексу начальника. Читаємо на вказаному сайті, що «Усі наші інститути післядипломної освіти в кожній області отримали вказівку, що основною темою курсів підвищення кваліфікації має бути запровадження методик компетентнісного навчання». Бачите, міністерство ніяк не може відмовитись від вказівок – чиновники є чиновники! Мета – всіх примусити вважати позицію міністерства єдиною вірною. Тоді це нічим не відрізняється від минулих часів.
Мене дещо дивує наступне: «Є певні критерії, за якими ми можемо відслідковувати, як діє вчитель. І на це будемо націлювати адміністрації шкіл». Ось це мені дуже не подобається – чиста радянщина. Виходить як завжди: адміністратори більш освічені, більш розумні, вони мають право оцінювати, а вчитель, викладач не має права на зворотне, бо тоді у нього швидко знайдуть недоліки, якщо не знайдуть – вигадають (так було й зі мною у Каразінському університеті). Я напишу так: кращий учитель не той, який голосно розмовляє, постійно повчає, наполягає чи влаштовує шоу на уроці, а той, якого не видно й не чути, а позитивний результат досягається: діти починають розуміти щось глибше, вони вчаться самі виходити на ті чи інші поняття (свого часу ми зі студентами розробляли так звані алгоритми уроків, які давали можливість вчителю стежити під час уроку за зміною педагогічної ситуації).

Лілія Гриневич: "Ми маємо пояснити вчителю, який пропрацював 20-25 років у школі, чому діти мають писати олівцем у першому класі, поки у них не виробляться сталі навички письма. Тому що вчитель ніколи не думав, що коли дитина пише ручкою і змушена часто щось виправляти, це формує в неї страх помилки".
Шановна Лілія Михайлівна, чим писати - далеко не найважливіше питання, значно важливішим є те, як зробити дитину самостійною у процесі пізнання світу та як навчити учителя створювати активну педагогічну ситуацію! Ось про що слід говорити з учителем, а не про олівець та ручку (це ж просто смішно). Отже, школа майбутнього – це НЕ школа компетентності, де найбільш компетентним буде відмінник (функція відмінника в учбовому процесі у класі розбирається у моєму посібнику), це школа навчання активному пізнанню світу. В цьому процесі використовуються фізичні, хімічні лабораторні досліди, досліди на природі (наприклад, формування ерозійних каналів стоку), побудова вербальних моделей, арифметичні, пізніше, математичні, картографічні моделі тощо. Це подібне до холістичної освіти. Особливо це стосується молодших класів: головне – не навчити дитину грамотно писати слова чи таблиці множення, а вивести дитину на такий рівень володіння мовою (у тому числі математичною), який дає їй можливість вільно висловлювати свої думки-образи і, з часом, створювати моделі, потрібні для практичної діяльності. І не слід забувати, що ми не сприймаємо реальність, якою вона є, ми сприймаємо текст, написаний особливою мовою природи, яка ховається за феноменами, і цей текст слід вчитися читати. А це можна зробити, якщо дитина знаходиться у контакті з оточенням та у вільному комунікативному середовищі, у якому вона має розгортати свою особистітсть (самостійність думки та її відстоювання) та подавляти свій егоїзм. У цьому процесі вчитель грає роль учня, рухаючись разом з дітьми, тонко підштовхуючи їх до розуміння того чи іншого явища: уявлення дітей мають бути динамічними і їх слід вчити не боятися їх змінювати завдяки критичному мисленню та саморефлексії над власними думками. Так школа стає школою життя. Дітей слід вчити приймати рішення самостійно у різних ситуаціях, ось одна з головних задач, що вимагає застосування методики ситуаційних задач. Це те, що у англомовному середовищі називається «decision making». До речі, перебування у комунікативному середовищі веде до формування так званої культури комунікації – особливих правил гри, що формуються під час дії самими учасниками. Ці правила можуть змінюватись, що змінює педагогічну ситуацію. Вчитель і діти стають партнерами, тільки вчитель має ще й здійснювати саморефлексію – вкрай складна задача! Хороший вчитель той, хто володіє мовою дітей і вміє перетворюватись на дитину, щоб не виділятися серед діточок, тоді матимемо справді серйозний навчально-пізнавальний процес. Ось що таке «педагогічна ситуація», яка включає учнів, живе (а не взяте з підручника) оточення, вчителя, різні посібники, в тому числі лабораторні, і, головне – систему уявлень, що лежить в основі картини світу (а світ для дитини також змінюється, рік від року стаючи ширшим). Задача вчителя – контролювати, моніторити процес пізнання довкілля дітьми, який не може бути однаковим у всіх дітей з причини індивідуальних особливостей кожного, але перебування у комунікативному середовищі суттєво міняє ситуацію: діти опиняються у ситуації колективного пізнання. Отже, задача вчителя – створювати комунікативне середовище у педагогічній ситуації, орієнтованій на формування у учнів картини світу та прийняття рішень. Ось так я бачу школу майбутнього, коли діти, знаходячись у максимально широкому контакті з довкіллям, вчаться пізнавати його, формувати картину світу. А компетентність – це зупинка. 
ПРО ПЛАГІАТ І ДИСЕРТАЦІЮ КАТЕРИНИ КИРИЛЕНКО 
Думаю, це питання вже стало показником того, що діється в українській науковій сфері. Я не дивися дисертацію К. Кириленко, але думаю, що там дійсно є серйозні проблеми. Коли ставлять питання Л.М. Гриневич стосовно того, чому захист цієї «дисертації» не анулюють і не відберуть у дамочки диплом доктора наук, вона слушно відповідає, що це не справа чиновників вирішувати, є плагіат, чи немає, достатній рівень дисертації, чи недостатній ..., що це мають визначати фахівці ... Але, перепрошую, пані Лілія Михайлівна, Ви врахували, у якому стані знаходиться наука в Україні (причому педагогіки це стосується чи не найбільше)? Ви забули, що вся науково-освітня сфера вражена корупцією, що науку в Україні тягнуть ентузіасти, яких з кожним роком стає все менше? Так, це не справа чиновників, але чому МОН не збере комісію з незалежних експертів, які можуть мати іншу фахову кваліфікацію, але розбираються у відповідних питаннях? Може це мають робити прості, але дуже небайдужі люди, у яких зарплата суттєво нижча у порівнянні з міністрами? Думаю, що тут йдеться про звичайне ховання за закони, чим саме і користуються безсоромні просуванці.
Але питання не тільки у К. Кириленко, яка сидить за спиною свого чоловіка-міністра. Ми маємо свій досвід у цій площині. На нашому сайті «Fundamental tasks of Geography» (http://www.geography.pp.ua/) ось вже чотири роки ми виставляємо відгуки про псевдо-дисертації в області географії, всі матеріали направляються до МОН. Жоден з дисертантів не відповів на поставлені питання! Справа дійшла вже до того, що в дисертаціях «захищають» топоніми, що до географії не має жодного стосунку, і визначають так звані «географічні координати» об’єктів (ХІХ-те століття!). І що ви думали? Ніякої реакції! А за ці самі роки незалежності наукова географія в Україні наказала довго жити, і всім байдуже. Байдуже і пані міністру. Тоді виникає питання до небайдужих українців: а чи не слід пошукати такого міністра, якому байдуже не буде, не сподіваючись на те, що якась чергова особа з «перших» призначить когось, хто не буде озиратися на дуті закони і положення, а буде дійсно думати про науку та освіту в Україні? Не чекати ж наступного Майдану!
         І у мене ще одне питання. Останнім часом Ви - пані Л.М. Гриневич – стали виступати на різних телеканалах надто часто, чи не є це способом відволікти увагу суспільства від надскладного питання ненормальних тарифів (у порівнянні з зарплатами і пенсіями), що ставить під сумнів адекватність головних владників держави? 
Доктор географічних наук Олекса Ковальов, Харків. 

СЛАВА УКРАЇНІ                 ГЕРОЯМ СЛАВА!

Немає коментарів:

Дописати коментар