Загальна географія: Людина у складі геосередовища

Стаття присвячена п'ятиріччю сайту "Fundamental Problems of Geography" – єдиному оплоту вільної географічної думки в Україні!

О. Ковальов

The two things for which science fiction is best known are these: the creation of new environments, and the vocation of a sense of wonder.

Michael Marshall Smith

Вступ. Одним з найскладніших питань становлення географії на сучасному етапі є проблема виходу на практичну реалізацію тих розробок, які вже вдалося об’єднати у вигляді загальних ідей. Ми весь час наголошуємо на тому, що чи не головним у тут є необхідність врахування людини з її ментальною активністю, яка має розглядатися як складова, інтегрована у складне активне гетерогенне середовище (medium) з географічним рівнем організації, а не просто як його зовнішній спостерігач чи те, що піддається його дії. Ця ситуація для Людини є складною: слід водночас бути як діючою складовою субстанції, со-конструктором її майбутнього, інноватором, так і дослідником, що вимагає самопізнання. Йдеться про особливі аспекти географії – феноменологічний та ментальний, без яких подальший розвиток географії, як сучасної самостійної наукової дисципліни, виглядає неповним з причини надто важливої функції, пов’язаної з людським розумом та формуванням Людиною свого життєвого світу (lifeworld) - геосередовища, яке стає, певною мірою, віддзеркаленням самої Людини (і навпаки). Виникнення цих напрямків та поступове розширення області їх дослідження стимулюється багатьма викликами, пов’язаними з тим, що людство стикається з необхідністю вирішувати надзвичайно складні питання і, відповідно, розуміти природу прийняття рішень, що лежать в основі змін. Сьогодні ситуація виглядає так: входячи до складу географічних організаційних одиниць, люди привласнюють собі право приймати рішення за всю холонічну одиницю та визначати напрямок її подальшого руху, а це вимагає, по-перше, розуміння того, від імені чого це робиться, по-друге, надзвичайної відповідальності за наслідки таких рішень (слід уявляти, що там, за горизонтом). Отже, географи мають ввести у поле своїх досліджень область, відому як процес прийняття рішень (decision-making processes) – специфічний інформаційний процес[1] - прояв інтелекту людей як áкторів у складі географічно організованих утворень – асоціацій áкторів різної природи. Тут можна говорити про ряд шляхів, що дозволяють просунутись у цій області: збагачення ментальних моделей ситуацій, у яких відбувається діяльність людей (зростання плюралізму та різноманіття), розширення інструментально-методичної бази та стирання кордонів між дисциплінами задля полегшення обміну між дисциплінами. У цій статті ми спробуємо показати необхідність становлення феноменальної та ментальної географії як напрямків загальної географії, що охоплюють вкрай важливі аспекти холістичної географії у зв’язку з діяльністю соціуму. Тут же виникає питання стосовно самої географії: вона залишається такою, якою була ще недавно, чи працює складна схема поступового її наближення до варіанту, який дозволить їй стати само-рефлексивною (на сьогодні такою вона не є). Вся множина áкторів формує складну асоціацію, що діє у режимі мережі, зумовлюючи існування кожного з них, причому кожний áктор/агент, внаслідок взаємодії, не є локалізованим та проявленим, як щось остаточне – через свій вплив на стан всієї мережі, він простягається у межах всієї її області, а зв’язки з іншими áкторами забезпечує існування та підтримку кожного з них. Це вимагає розгляду питання: що таке «середовище», як воно формується, яка його структура, яке місце у його сучасній структурі займає людина-áктор і т. п. У статті не даються остаточні відповіді, йдеться тільки про виділення акцентів і спробу дати відповіді на деякі питання.

Середовище в аспекті само-збірки організаційних об’єднань

The nature of the organization is illusive because it is the product of an open-ended process of the discourse or dialogue in which a series of the virtual events takes place in the fields of discourse.

   Jae Eon Yu, Jeong-Woo Lee

Ми користуємось терміном «середовище», але не часто навіть для себе можемо чітко визначити його, хоча це – одне з найголовніших понять. Існують різні варіанти. Наприклад: «Environment literally means surrounding and everything that affect an organism during its lifetime is collectively known as its environment.

In another words “Environment is sum total of water, air and land interrelationships among themselves and also with the human being, other living organisms and property”.

It includes all the physical and biological surrounding and their interactions» [Definition of Environment: 1]. Акцентом, що виділяється, як головний, тут є взаємодія між різними складовими: середовище - це те, що можна виявити тільки шляхом встановлення взаємодій. Але у цьому варіанті середовище (medium) розглядається як щось зовнішнє (ознака системно-екологічного бачення), а не як субстанція, яка містить потенціал породження будь-чого - як джерело всього нового, а це вже зовсім інше бачення. Протягом довгого часу воно розвивалося, «приймаючи рішення» без участі Людини, яка вже увійшла у цей процес, як найбільш активна його складова. Що змінилося? В «Енциклопедії середовища» маємо наступний текст: «Among some central concerns of environmental science are: · how did the natural world on which we depend come to be as it is, and how does it work? · what have we done and what are we now doing to our environment – both for good and ill? · what can we do to ensure a sustainable future for ourselves, future generation, and the other species of organisms on which – although we may not be aware of it – our lives depend?» [The Encyclopedia of the Environment, 2003: xxix]. Але холізм відкидає об’єктоцентризм і всі структурні одиниці стають складовими єдиного активного середовища, яке, набувши певної організації у заданих умовах, починає сприйматися як цілісне утворення - суперорганізм. Це – давно відома точка зору, яка йде від уявлень Ф. Клементса, яка у 60-ті роки минулого століття була розвинута Дж. Лавлоком та Л. Маргуліс у вигляді концепції Гейї. Відмінність саме у цьому: в його основі лежить симетрія відносин між утвореннями різної природи, яка, при виникненні організації порушується, причому активність у своїй основі має підстилатись певними когнітивними властивостями, режимами самоорганізації[2], само-збірки тощо. Чому прийнято вважати, що середовище позбавлене ментальності? Тому, що люди розглядають Природу з позиції власного, більш очевидного розуму. Є бачення середовища і як своєрідної сцени, що постійно змінюється (a changing scene) [Smyth, 2008], але така точка зору виводить з нього людину – сцена є сцена, це контекст, платформа для дії – сама сцена пасивна. Образу сцени більше відповідає ближнє оточення – навколишнє поле (neighboring field). Середовище можна розглядати і як земну(і) систему(и), що обґрунтовує, як вважає А. Пітман існування науки про земні системи (Earth Systems Science): «Earth System Science is the study of the Earth as a single, integrated physical and social system. Earth System Science views the Earth-System holistically based on the new understanding of the processes, non-linearities and feedbacks which dominate the system and contribute to emergent phenomenon» [Pitman, 2005: 138 – 139]. Це – погляд з позиції системності, яка, як ми вже розуміємо, має обмеження (дивує позиція деяких авторів, які вважають, що існують так звані «природні системи», бо система - це тільки модель). Але якщо ведучим поняттям вважати поняття про геосистему, то саме географія стягує до себе ці питання.

Середовище можна розглядати і як Природу, відповівши на питання, що це таке. Ф. Джинн та Д. Демерітт визначають Природу так: «Nature is a contested term that means different things to different people in different places. Generally, this contestation revolves around three main meanings: the ‘nature’ or essence of a thing; ‘nature’ as material place external to humanity; and ‘nature’ as universal law or reality that may or may not include humans» [Ginn, Demeritt, 2007: 300]. Р. Вільямс виділяє три складно пов’язаних між собою сенси Природи: «(i) the essential quality and character of something; (ii) the inherent force which directs either the world or human beings or both; (iii) the material world itself, taken as including or not including human beings» [Williams, 1983: 219][3]. Ф. Джинн та Д. Демерітт пишуть: «The idea that nature is a ‘key concept’ rather than the empirical domain of geographic study may have initially seemed rather perverse» [Ginn, Demeritt, 2007: 308]. Поняття «Природа» є породженням цивілізації, в основі якого лежить осмислення Людиною її стосунків з оточенням – результат саморефлексії, яка привела до дихотомії «Природа - Культура»: треба було відділити першу від другої. До речі, саме Природа, а не середовище, стала об’єктом науки, але у такому варіанті це – та частина середовища, яку людство втягує у свою діяльність, тобто яку можна перетворити відповідно до ідеальних схем впорядкованості. «For all of our time, we have shaped nature, and it has shaped us, and we are an emergent property of this relationship. We cannot suddenly act as if we are separate. If we do so, we simply recreate the wasteland inside of ourselves» зауважує Дж. Претті [Pretty, 2002: 10 - 11]. Але, як пише Д.А. Посей, «Western science may have invented the words “nature”, “biodiversity” and “sustainability”, but it certainly did not initiate the concepts. Indigenous, traditional and local communities have sustainably utilized and conserved a vast diversity of plants, animals and ecosystems since the dawn of homo-sapiens. Furthermore, human beings have molded environments through their conscious and unconscious activities for millennia – to the extent that it is often impossible to separate nature from culture» (Posey, 1999, за роботою [State of the World’s Indigenous Peoples, 2009: 84].

Ми маємо розглядати Природу фізичну (множину індиферентних об’єктів, яку ми розкладаємо на корисні для нас елементи), яку ми спостерігаємо і вивчаємо (вірніше, вивчаємо свій власний досвід взаємодії з оточенням шляхом розбиття його на об’єкти), джерела її сакральності, наявність у неї когнітивних властивостей, та Людину, в якій все це представлене у найбільш вираженому вигляді і яка сформувала дихотомію «Природа - Культура». Я натрапив на цікаву думку Д.Дж. Челмерса: «On the most common conception of nature, the natural world is the physical world. But on the most common conception of consciousness, it is not easy to see how it could be part of the physical world. So it seems that to find a place for consciousness within the natural order, we must either revise our conception of consciousness, or revise our conception of nature» [Chalmers, 2003: 1]. Отже, ми маємо переглянути або наше уявлення про розум, або наше уявлення про Природу. Схоже, що слід зробити і те, і інше водночас, бо ментальність - це її властивість. Знову зверну увагу на ідею еколога і ботаніка Ф. Клементса про суперорганізм ('superorganism'), яку він висловив ще на початку ХХ століття.   

Активність середовища означає, що воно має складатися з áкторів. Але що таке «áктор»? «It is a sheep. You can see the photo[4]. But is it an actor? That is the question» - ставлять питання Дж. Лоу та А. Мол [Law, Mol, 2008: 57], і дають відповідь: «an entity counts as an actor if it makes a perceptible difference. Active entities are relationally linked with one another in webs. They make a difference to each other: they make each other be» [Law, Mol, 2008: 58]. Питання, виявляється, не таке просте: áктор має створювати розбіжність, а множина цих розбіжностей саме й веде до активності мережі в цілому. Але розбіжність – це інформація. Прояв áктора (а це має бути ще помічено!) є ні що інше, як виробництво інформації. По відношенню до кого/чого? По відношенню до інших áкторів. Якщо відсутні розбіжності, немає і середовища, а це виводить його опис за межі фізики: інформація проявляється, як подія, тобто смисл. Все це означає, що áктори не існують самі по собі і не виявляються, поки не проявиться їх активність (що буде помічена іншими áкторами), як виробництво розбіжностей-інформації, і саме у цей момент відбувається їх локалізація – до того вони відсутні (чи присутні потенційно та проявляються, як відклик на виникнення певної ситуації?): не можна заздалегідь передбачити, де проявиться активність. Причому ця активність має бути орієнтованою. Активність кожного áктора базується на сенсах тих речей, з якими він взаємодіє, тобто середовище завжди відносне, воно формується разом з даним áктором: «Things are not real as seen or heard or smelled, they are real as actually or potentially experienced through contact» [Mead, 1977 (1938): 76]. Саме тут починає проступати і дистанція, на якій ці речі знаходяться, та, відповідно, підстави для формування поняття простору, як інтегрального образу їх взаємного розташування. Характер зв’язків визначає складність (complicity[5]) тих організаційних утворень, які є їх наслідком.

Тут ми і приходимо до варіанту, який, думаю, краще за інші абстракції, відповідає складності геосередовища. Йдеться про ризому[6]. Свого часу така точка зору в рамках географії вже обговорювалась [Ковальов, 2009]. Основу цього образу складає уявлення про кореневище, що є щільним кластером сплетених ниток, кожна частина якого може бути зв’язана з будь-якою іншою. Це дає можливість мислити про організаційні складові середовища, як про відносні, що дозволяє відійти від погляду на них, як статичних, позбавлених контексту утворень із заздалегідь заданими варіантами розвитку, та веде нас до розуміння рухливого світу, у якому всі частини чи регіони у своєму русі пов’язані між собою. Як пише Т. Інгольд, «It has the virtue of giving us a way of beginning to think about persons, relationships and land that gets away from the static, decontextualising linearity of the genealogical model, and allows us to conceive of a world in movement, wherein every part or region enfolds, in its growth, its relations with all the others» [Ingold, 2002: 140]. При такому погляді стає зрозумілим, що, так би мовити, «наукове знання» є недостатнім для відображення таких форм організації, важливим стає саме описове, «наративне» знання, яке продукується у локальному контексті, тобто те, що відбувається, не може бути відображене виключно за допомогою цілісних концептуально-теоретичних образів. Йдеться про само-збірку (self-assemblage) - філософську позицію Ж. Дельоза, яка є епістемологічним проривом думки, що дозволяє зрозуміти складність буття, що має обмежений зв'язок з генеалогією. І саме холонічне, а не системне, бачення найкраще компонується з ризоматичним підходом: разом це «холонічно-ризоматичне бачення».

Як формувалося таке середовище? Це мало відбуватися шляхом утворення все більш складних одиниць організації – від абіотичних (найменш виражених) до біотизованих (з досягненням біотою критичної маси) й антропізованих (з появою критичної маси антропоти). Цей процес, хоча в ньому і можна виділяти різні стадії, є єдиним, тому у відповідність йому ми вводимо поняття про геопроцес – процес породження та трансформації інформації (розбіжностей), що перетворює геосередовище на все більш оживлене з відповідними організаційними утвореннями, на життєве середовище, тобто це – процес, в першу чергу, інформаційний. Йдеться про те, що такі феномени, як життя і розум, присутні у природному середовищі повсюдно, але у неконцентрованому вигляді, біота концентрує і локалізує життя (накопичує в собі цю властивість), антропота – розум, що саме і робить їх помітними для нас.

У наш час існує багато публікацій, у яких автори описують процес становлення нашої планети, який не був гладким і супроводжувався кризами. На рис. 1 (з роботи [Folke, 2004]) показана динаміка параметрів атмосфери і глобальна криза, пов’язана з анаеробною атмосферою.

Рис. 1. Глобальна катастрофа, яку пов’язують з формуванням анаеробної атмосфери [Folke, 2004: 37].

Стосовно розвитку життя цікавою є робота «Rare Earth. Why Complex Life Is Uncommon in the Universe», у якій автори об’єднали різні аспекти формування і властивостей планет, умови яких дозволяють життю виникнути, утримуватись та розвиватись [Ward, Brownlee, 2003]. Звертає на себе увагу фіг. 8.4 з цієї роботи (рис. 2) - гіпотетична крива ризику вимирання, що збільшується слідом за появою нового еволюційного типу, але знижується з проявом диверсифікації, що веде до збільшення видового різноманіття. Можна припустити, що це є загальною особливістю середовищ, що еволюціонують, включаючи одиниці організації, пов’язані з дією áкторів різної природи: так змінюються різні культури, технологічні режими, форми соціальної організації, та, головне для нас - форми географічної організації. З появою людського суспільства виникла певна диференціація геосередовища, що викликало бажання виділити у ньому людський і нелюдський світи (нелюдське середовище). Перший іменується ще другою природою ("second nature"). Д. Уорстер пише: «Defined in the vernacular then, environmental history deals with the role and place of nature in human life. It studies all the interactions that societies in the past have had with the nonhuman world, the world we have not in any primary sense created. The technological environment, the cluster of things that people have made, which can be so pervasive as to constitute a kind of "second nature" around them, is also part of this study, but in the very specific sense that technology is a product of human culture as conditioned by the nonhuman environment. But with such phenomena as the desert and the water cycle, we encounter autonomous, independent energies that do not derive from the drives and inventions of any culture. It might be argued that as the human will increasingly makes its imprint on forests, gene pools, and even oceans, there is no practical way to distinguish between the natural and the cultural. However, most environmental historians would argue that the distinction is worth keeping, for it reminds us that not all the forces at work in the world emanate from humans. Wherever the two spheres, the natural and the cultural, confront or interact with one another, environmental history finds its essential themes» [Worster, 1993: 48]. Як на мене, це - та сама Природа, яка ще не встигла відрегулювати гіпертрофію людських прагнень і саму Людину (хоча вже привела до прояви моралі й совісті), чому і виникло скрутне становище: Людина ще не є такою, якою має бути, вона ще не стала суто Людиною вона - на шляху змін, але ці зміни вона значною мірою визначає сама, формуючи саму себе.

  

Рис. 2. Гіпотетична крива «ризику» вимирання або вразливості. Ризик вимирання є найбільшим незабаром після появи нового еволюційного типу, після чого з виникненням диверсифікації, яка є страхуванням проти вимиранням, він зменшується [Ward, Brownlee, 2003: 176].

Сьогодні не припиняються розмови і заклики стосовно необхідності охорони природного середовища. Але це – тільки відголосок того ж антропоцентризму. Немає сенсу говорити про охорону середовища, яке не існує само по собі, слід говорити про зміну культури людських спільнот, яка має визначати характер їх життєдіяльності. Географія все більше проявляється як дисципліна, що розглядає формування географічного середовища, представлене множиною пов’язаних між собою (гео)холонів=оргів (згущень гео-організації), внаслідок дії акторів різної природи, в першу чергу – людських спільнот.

«Ландшафт» - це середовище?

Let me be begin by explaining what the landscape is not. It is not ‘land’, it is not ‘nature’, and it is not ‘space’.

     Tim Ingold. The Perception of the Environment

In the landscape of our dwelling, we look around.

      James J. Gibson. The ecological approach to visual perception

Коротко зупинюсь на понятті ландшафту. Може достатньо було б привести визначення цього поняття у «European Landscape Convention (2000)» (наприклад, [Historic Seascape ..., 2013: 2]): «‘Landscape’ means an area, as perceived by people, whose character is the result of the action and interaction of natural and/or human factor», але ландшафт – це не ділянка, яку сприймає людина, людина сприймає не ландшафт, а структуру денної поверхні (як вона її бачить) у межах даної ділянки (яку вона сама і виділяє відповідно до насичення складовими - як місцевість, що не є однозначним), причому це сприйняття буде різним у різних людей (навіть у однієї людини у зв’язку зі змінами її стану), що не хочуть враховувати. А різниця суттєва. І там же: «On land, landscapes are indeed sensed largely visually from the surface veneer[7]» [Historic Seascape ..., 2013: 3]. Ось ще варіант: «A landscape is…a space deliberately created to speed up or slow down the process of nature» (по роботі [Blankenship, 2011: 1][8]) – дуже схоже на те, що я давав в роботі [Ковалёв, 2009]. Можна погодитьсь з П. Херрінгом, який пише, що ландшафт - це «a fluid impression, partly of our own creation and located within us» [Herring, 2013: 166]. Е. Норгейт заявляє чітко: «Lanscape is nothing but Deceptive visions, a kind of cousning or cheating your owne Eyes, by our owne consent and assistance, and by a plot of your owne contriving» (по роботі [Herring, 2013: 166]). С. Своффайлд (Swaffield) відзначає: «There is a hint of the science of landscape as process and pattern, and of landscape design and management interventions; of the social and political relationships that underlie landscape, and of different cultural readings of landscape. These are not only different forms of landscape narrative but also different ways of knowing the world» [Swaffield, 2005: 4 - 5]. Ось ще варіант: «Now Landscape, or shape of Land, is but the same with the Latine Rus, Regiones, Regioncula, the French Paisage, or Italian Faese, and is nothing but a picture of Gle belle Vedute, or beautifull prospect of Feilds, Cities, Rivers, Castles, Mountaines, Trees or what soever delightful! view the Eye takes pleasure in, nothing more in Art or Nature aifording soe great variety and beautie as beholding the farre distant Mountaines …» [Norgate, 2011: 43]. Не можу не навести і точку зору Т. Хрістофера, який показав різницю у баченні ландшафту з позиції Західної капіталістичної культури та не-Західної докапіталістичної культури: для першої це «landscape as backdrop to action», для другої – «landscape as sedimented ritual form» [Tilley, 1994: 21], як і бачення ландшафту з позиції культуралізму: «A culturalist view of landscape as a highly specific, symbolic and cognitive ordering of space offers far more potential in understanding», та «The landscape is an anonymous sculptural form always already fashioned by human agency, never completed, and constantly being added to, and the relationship between people and it is a constant dialectic and process of structuration» [Tilley, 1994: 23].

Я розглядаю ландшафт як організацію денної поверхні (в англомовній літературі цьому відповідають терміни «land surface» та «sea surface», як ми її уявляємо, що складніше, крім того є випадки, коли необхідно розглядати водночас обидва варіанти поверхонь та донну поверхню), що є відображенням ландшафтотвірного режиму та проявляється у свідомості, як патерн місцевості [Ковалёв, 2009]: не ландшафт є процесом (не варто валити все до купи), процесом є формування структури денної поверхні та її зміна. І ця організація є сполученням тих слідів-знаків, які залишає на поверхні величезна множина процесів, що діяли і діють у межах даного домену (аж ніяк не фіксованому) середовища[9]. Але С. Суоффілд правий у тому, що виникнення у свідомості ландшафтного патерну є способом пізнання світу. А це означає, що «ландшафт» - це інформація, яку ми виробляємо. А ось точка зору Т. Інгольда (хоча у нього йдеться тільки про сліди, залишені пращурами): «Сам ландшафт представляет собой запутанную сеть пересекающихся линий перемещения предков, в узлах которой находятся самые примечательные места. Местности, определяемые по особым чертам ландшафта - холмам, скалам, оврагам, родниковым ключам и т.п. - воплощают в застывших формах творческую мощь предков» [Ингольд, 2008]. Варто узагальнити: не «ліній переміщення пращурів», а траєкторій процесів взагалі, сполучення яких формує режим у межах домену з нечіткими й мінливими межами. Так, становлення життя на планеті підключило біотичні режими, що привело до утворення біотизованого середовища (що стало підставою для виділення біотизованих ландшафтів), а становлення людини – до антропізованого середовища (що стало підставою для виділення антропізованих ландшафтів). І саме сполучення, зв’язка найбільш примітних місць формує мережу, що визначає особливі риси тієї чи іншої місцевості – ландшафту. Мені подобається висловлювання Т. Інгольда, хоча це стосується не ландшафту, а структури денної поверхні: «Imagine a film of the landscape, shot over years, centuries, even millennia. Slightly speeded up, plants appear to engage in very animal-like movements, trees flex their limbs without any prompting from the winds. Speeded up rather more, glaciers flow like rivers and even the earth begins to move. At yet greater speeds solid rock bends, buckles and flows like molten metal. The world itself begins to breathe. Thus the rhythmic pattern of human activities nests within the wider pattern of activity for all animal life, which in turn nests within the pattern of activity for all so-called living things, which nests within the life-process of the world» [Ingold, 2002: 201]. Думаю, саме таке визначення містить в собі сенс, пов'язаний з місце-проживанням (dwelling): ландшафт, у широкому сенсі – це образ оточення, який дає можливість зорієнтуватися у ситуації й торувати життєвий шлях у майбутнє, хоча, можливо, більш коректним тут був би термін «dwellingscape», «mediumscape», німецькою - «Umweltshaft» (бо «Umwelt» це середовище) – образ того, що у найширшому варіанті іменується «lifeworld». З цим оточенням ми входимо у резонанс, зживаємось з ним, що і стає основою для вироблення культури, яка є емерджентною властивістю цілісності людських угруповань та їх оточення. Чудовий приклад – так звана Каппадокія – печерне місто, унікальний варіант гармонії стилю життя місцевої людської спільноти та природної основи (рис. 3). 

Рис. 3. Каппадокія – приклад гармонії людської спільноти і природи (фото Бориса Крилова). Різні частини денної поверхні, самі є джерелами ландшафтних патернів, але об’єднуються у єдиний унікальний ландшафт «Каппадокія».

Вже існує і термін «lifescape»: «Nature is no longer the image we look at, out there, but the field we inhabit and belong to, an lifescape, where life below ground, on the ground, in the water, and in the air, is continually manufacturing new environments as it reproduces and evolves» [Lifescape], тобто оточення сприймається відповідно до того, у які відношення ми з ним входимо. Надзвичайно цікавою є ілюстрація з цієї публікації, наведена на рис. 4. Але слід виробити спосіб інтегральної оцінки територій, хоча це вкрай складно, бо все залежить від інтересів людей, які змінюються.

  

Рис. 4. Потенціали території, пов’язані з різними аспектами життєдіяльності: «… there is not only a strange and quiet beauty to the place but a sense that life has not yet even begun to realize its full potential …» [Lifescape].

Для того, щоб зняти питання походження патерну місцевості, було введено поняття про онтоландшафт [Ковалёв, 2009]: це ті підвалини (прихований порядок), які містяться в структурі денної поверхні та проявляються у формі ментального патерну. Це означає, що ландшафт завжди реляційний, відносний, бо особливості цього патерну суттєво залежать від досвіду, культурних, мовних особливостей, якими збагачений та чи інша людина. Цей патерн виникає завдяки регулярності та когерентності, що містяться в текстурі денної поверхні. Причому ця когерентність стосується речей, які ми виділяємо - самі по собі вони не існують, а стають такими тільки у разі їх актуалізації. Ландшафт (як і рельєф) – це не річ, яку можна помацати руками, до якої можна доторкнутися чи пройтися по ньому (це стосується і таких феноменів, як культура, організація, мова тощо). Більше того, ландшафт принципово не розкладається на частини, бо є цілісністю, а його розкладення веде до втрати його сутності. І якщо дійсно дотримуватись феноменологічного бачення ландшафту, то це – стан людини, що знаходиться у тісному контакті з довкіллям, яке сприймає, як частину самої себе. Цікаве питання: якби ми могли спитати, наприклад, мураху, як та сприймає мурашник та його близьке оточення, який варіант відповіді ми би отримали - це не те, чим є Я, чи це частина мене, без якої Я не є тим, ким Я є? Таким чином, ландшафт не є сценою, це образ, що свідчить про цілісність Людини та частини оточення, яку вона сприймає, як частину себе (для нас це ті самі геохолони чи геоорги як згущення організації): ландшафт включає сприймаючого. Для Антуана де Сент-Екзюпері це була вся планета Земля. Таке бачення вимагає розгляду питання феномену Людини, тобто не людини як біологічного організму чи такої, що протиставляє себе Природі, а Людини, що формує з нею неподільну цілісність.

Тож чи є ландшафт середовищем? Д. Косгроу пише так: «landscape is a uniquely valuable concept for a humane geography. Unlike place it reminds us of our position in the scheme of nature. Unlike environment or space it reminds us that only through human consciousness and reason is that scheme known to us, and only through technique can we participate as humans in it» (Cosgrove, 1989:122), по роботі [Tilley, 1994: 25]. Цікава точка зору! Сам же Кр. Тіллі зазначає: «By 'landscape' I want instead to refer to the physical and visual form of the earth as an environment and as a setting in which locales occur and in dialectical relation to which meanings are created, reproduced and transformed» [Tilley, 1994: 25]. І далі: «Landscape is a signifying system through which the social is reproduced and transformed, explored and structured - process organized. Landscape, above all, represents a means of conceptual ordering that stresses relations» [Tilley, 1994: 34].

Людина у складі (гео)холону=оргу

«Я хотів написати книгу, яка мала б називатися «Адам» і вмістити у себе їй належало всю людину. Але потім я схаменувся і вирішив не писати цю книгу»

   Раббі Бунам

‘Man’, ... ‘is an animal suspended in webs of significance he himself has spun.

    Clifford Geertz

Вже в епіграфах ми маємо різне бачення Людини. Хто ти, звідкіля прийшов та які твої межі? – звучить питання Гомера. Додам наступне висловлювання В. Шаубергера: «The human is a being created according to Nature's laws and is therefore dependent upon them» [Schauberger: 7][10]. Тоді може Людина – це істота, яка прагне вийти з під диктату цих законів та веде за собою всю Природу? До того ж Людина проявляється, як така, тільки знаходячись у середовищі, що складається з інших людей - у людському середовищі.

Дати відповідь на питання, що таке Людина, дійсно дуже складно. Та чи варто намагатися? Не слід забувати, що ми маємо справу з незавершеним феноменом – кожної наступної миті людина виходить за «свої межі», а таке не піддається визначенню. Нажаль, люди й досі живуть зі стереотипом антропоцентризму, хоча ситуація вимагає суттєвої зміни поглядів, що може статися тільки при зміні цінностей. А головною цінністю є те, що людство має діяти не тільки на свою користь, а враховувати потреби тих цілісних утворень, з якими воно пов’язане і які є результатом складної симетричної взаємодії значної кількості áкторів різної природи. Саме такі утворення отримали назву «(гео)холон=орг», множина яких формує холархічне геосередовище, а у випадку входження у них Людини вони все більшою мірою стають антропізованими. Ще складнішим є питання: як пов’язати Природу, Людину та ментальність? Давайте спробуємо дати відповіді та виявити місце Людини у такій складній ситуації.

Людина – особливе явище Природи, її частина, її, образно кажучи, виділена і сконцентрована якість, вузол відносин. що й дозволяє розглядати її, як своєрідний мікрокосм. В Людині немає нічого, чого б не було в Природі у тому чи іншому варіанті – це всього тільки особливий «орган» в єдиному тілі Природи – тому тілі, яке М. Мерло-Понті назвав «the flesh of the world». Це означає, що Людина і є сама Природа – феномен, можливість виникнення якого вона допускає. Людину слід розглядати, як один з атрактивних станів того самого середовища, з якого все виникає внаслідок режимів самоорганізації. Її головною відмінністю є високий рівень ментальності – наслідок порушення симетрії, завдяки чому вона, як їй здавалося, вийшла з Природи (я пишу слово «вийшла» у лапках, бо вийти з Природи принципово не можна – виникає тільки те, що вона допускає, і все, що виникає, залишається Природою) і стала протистояти їй. Сьогодні задача складається у тому, щоб віднайти ті глибинні шари, які безпосередньо з’єднують Людину і Природу, та покінчити з протистоянням: нова цінність для Людини – це розуміння її глибинного зв’язку з Природою: не можна протистояти тому, чим ти є сам. Вирішення цієї задачі потребує звернення до самих давніх коренів Людини, які знаходяться глибоко у тій землі, на якій вона проживає і яку можна назвати «field of dwelling», стосовно якої Т. Інгольд пише «a field of dwelling for beings of all kinds, human and non-human, simply has no place at all within a genealogically inspired conception of biocultural diversity» [Ingold, 2002: 139]. Значною мірою ці питання відображені в роботі [State of the World’s Indigenous Peoples, 2009: 84].  Людина не є суто біологічним організмом, вона виходить за межі свого біологічного тіла, приєднуючи до нього всю ту область, яку вона вплітає у свою активність – ліси, поля, річки з їх долинами, рослини, тварин ..., інших людей. Додається не сцена, на якій розгортається людське життя, додається те, що включається Людиною у життєвий процес, завдяки чому вона стає її (цієї області) невід’ємною частиною і вузлом: «... from a relational perspective, persons should be understood not as procreated entities, connected to one another along lines of genealogical connection or relatedness, but rather as centres of progenerative activity variously positioned within an all-encompassing field of relationships» [Ingold, 2002: 144].

Стає зрозумілим, що так званий антропоцентризм є ні чим іншим, як гіперболізацією враження людей від своєї «переваги» над Природою (як це інколи подається), рудиментом минулого, при цьому забувають, що розум є чи не найбільшою пасткою і з ним треба бути обережним, має бути надзвичайна відповідальність за користування ним: Людина принципово не може бути хазяїном Природи, бо вона є тільки її часткою. Людина - це множина обмежень, які вона постійно долає, вона природно-відібрана з множини властивостей самого активного середовища, що втягнуто у єдиний рух в режимі «Evo-Devo», а її розум розвинувся, як форма адаптації саме такої форми організації, що забезпечує високу імовірність виживання виду (людський вид відзначається значним внутрішнім різноманіттям, що дозволяє формувати багато різноманітних життєвих ніш, а це відповідає точці зору П. Варда та Д. Броунлі, рис. 2). До цього слід додати, що найбільша цінність кожного людського індивіда – власний досвід, який практично не уніфікується, що робить кожну людину унікальною. Але так ситуація виглядає тільки з точки зору людського виду. З точки зору Природи в цілому, вона у такий спосіб сформувала свій власний розум - «інструмент» само-відображення, самопізнання, люди є тільки його «фізичним» носієм, тобто наш розум має обслуговувати не тільки нас і наш вид, а й всю Природу – це її розум, як засіб звільнитися від детермінуючої дії законів. Окремі людські індивіди суттєво різняться між собою, в першу чергу, спроможністю осягати довкілля та реалізовувати різні відношення із довкіллям – від бачення самого себе і своїх бажань (такі індивіди часто прагнуть зайняти найвищі позиції у Владі) до осягнення Всесвіту (достатньо згадати філософів Давньої Греції та Китаю, Будду, Галілея, Лейбніца, Ньютона, Паскаля, Готе, Пуанкаре, де Сент-Екзюпері, Бома, Капру тощо). Історичний огляд ідеї єдності Природи можна знайти в роботі А. Маршалла, який зазначає, що нова парадигма Природи: «… associates the world with living things rather than with machinery, with complex integrated organisms rather than with simple mechanical entities that can be broken up. The new emerging paradigm, in contrast to its predecessor, reasserts the organismic, biological basis of reality in an Aristotelian vein. The living organism becomes the metaphor of choice and nature is no longer regarded as a disparate collection of clashing parts but as an interconnected and interdependent unity» [Marshall, 2002: 16][11]. Ми маємо прийняти новий погляд на Природу в цілому та на Геосвіт (Geo-World) як її найбільш складну частину, що базується на їх оживленості і наявності ментальних якостей. Йдеться про так званий органічний (організмічний) світогляд ('the organic worldview' - [Marshall, 2002]), якому цілком відповідає концепція геотіла: це асоціація áкторів, які починають взаємодіяти, прагнучи максимально ефективно використати потік енергії, стаючи цілісним сенсоріумом, що стає спроможним розрізнювати те, що «всередині» і те, що «назовні». Тільки тепер це геотіло все більше наповнюється антропотою, стає все більш олюдненим. Йдеться про те, що еволюціонує не сама Людина, а Людина разом з тим середовищем, яке змінюється під впливом зміни Людини: змінюється весь холон. Можливо, тут дійсно слід говорити про так званий «Холістичний Дарвінізм» (Holistic Darwinism) [Corning, 2008]. Така позиція вимагає від Людини накопичення такої якості, як людкість (про це вперше було написано в роботі [Ковалёв, 2009]), а це – процес доволі повільний та спонтанний, і він не може протікати нормально в умовах державного устрою[12]. Сьогодні дуже багато залежить від взаємовідносин між індивідами, що вимагає «рівної ваги» кожного з них. Цікаво ставить питання Т. Інгольд стосовно різниці між концепцією переходу субстанції згідно з генеалогічною моделлю, та зміною субстанції згідно з моделлю, що базується на відносності (рис. 5). Другий варіант забезпечує значно ширшу перспективу і, відповідно, значно меншу передбачуваність. Він зазначає: «The growth and development of the person, in short, is to be understood relationally as a movement along a way of life, conceived not as the enactment of a corpus of rules and principles (or a ‘culture’) received from predecessors, but as the negotiation of a path through the world» [Ingold, 2002: 146]. Ось чому я ставлю під сумнів можливості державного устрою в плані розвитку загальної ситуації і становлення людини: держава тримає Людину закутою у штучні «закони», які влаштовують Владу, в той час, як вільний рух вимагає вільної взаємодії у так званому «релятивному полі» («relational field») на основі симетричних відносин і, головне, інстальованої (настільки, що це навіть не вимагає усвідомлення) взаємоповаги, як культури, яка розповсюджується не тільки на людей, але й на все середовище, в якому даний індивід діє. Не варто забувати, що кожний індивід живе у своєму оточенні, яке не співпадає з оточеннями інших людей. Йдеться про життєву нішу (setting, context, habitat, environment).

Рис. 5. Схема, що відображає різницю між передачею стану згідно з генеалогічною моделлю (ліворуч), та заміною стану відповідно до реляційної моделі (праворуч). Для спрощення на рисунку показано тільки два суб’єкти, A та B [Ingold, 2002: 146].

Ситуація, яка виникла, пов’язана, в першу чергу, з практичною діяльністю людей, наслідком якої є розвиток раціонального мислення, завдяки якому виникла наука та сучасне виробництво, що базується на технологіях, як відібраному порядку. Це стало основою так званої Західної культури, з позиції якої Природа бачиться, як машина, чому протистоїть культура Сходу, орієнтована на етику. Як зазначає Дж. Дж. Кінеман, «The fundamentally different ways of viewing nature - mechanism vs. relationship - reflect a similar divide between instrumental views of nature and ethics typical of Western industrial culture, and views of intrinsic order and emergent ethics more typical of traditional Eastern cultures» [Kineman, 2007: ііі]. Це не могло не привести до конфлікту. «In this phase of human history there is widespread conflict between our conception of ourselves and our conception of the world. We see ourselves as beings that are conscious, that are rational, we have free will and are purposive. But we see the world as consisting of mindless, meaningless, totally determined physical bits and pieces that are non-purposive. A society that lives with this dichotomy is operating on a profound error that is destroying much that is worthwhile both in ourselves and in the world» (Birch, 1990: ix, по роботі [Marshall, 2002: 10]).

Отже, разом із спроможністю змінювати довкілля шляхом розвитку технічної сфери, має зростати розуміння наслідків цих змін, тобто на те, що відбувається, слід дивитися як з позиції людства (як біологічного виду), так і з позиції Природи в цілому. Йдеться про саморефлексію. Д. Уорстер у розділі «Transformations of the Earth» пише: «Environmental history was born out of a strong moral concern and may still have some political reform commitments behind it, but as it has matured, it has become an intellectual enterprise that has neither any simple, nor any single, moral or political agenda to promote. Its goal is to deepen our understanding of how humans have been affected by their natural environment through time, and conversely and perhaps more importantly in view of the present global predicament, how they have affected that environment and with what results» [Worster, 1993: 47]. Людство не повинно привласнювати собі право вирішувати за все те, з чим воно пов’язане через свою практичну діяльність, силоміць вводячи асиметрію, ставлячи себе над Природою (варто нагадати прояви гігантоманії - проекти перекиду води річок, осушення Кара-Богаз-Голу, будівництва каскаду ГЕС на Дніпрі, посипання вугіллям поверхні гірських льодовиків у горах Середньої Азії задля збільшення стоку[13], ще страшніше – те, що вже десятки років відбувається у Бразилії, на Борнео (рис. 6) в інших місцях планети): згадаємо відому фразу Мічурина – не варто чекати милостині від природи … - ні, позиція має бути іншою, слід бачити у природних утвореннях суб’єктів, з якими слід вести діалог, не забуваючи про те, що не вони мають оволодіти людською мовою (це принципово неможливо), а саме ми маємо навчитися чути їх мову і розуміти мову Природи взагалі. Для цього Людина має бути водночас і самою собою, і тим, що її оточує, з чим вона тісно пов’язана у своїх діях, бо разом вони утворюють олюднені (гео)холони-орги. А це - складно, для цього слід навчитися ставити себе на місце тих природних утворень, з якими ми включені у режим комунікації: для цього треба відчувати та сприймати довкілля, як частину самого себе. Саме тут ми стикаємось з феноменологічним[14] аспектом. І це не тільки моя позиція. Дж.А. Агнью (Agnew) та Д.Н. Левінгстон, аналізуючи типи географічного знання, відмічають: «Our third type of geography of knowledge is phenomenological with its weight on concern for the ways of acting and knowing that humans bring to ‘being in the world’» [Agnew, Livingstone, 2011: 9]. Чим більшу частку Природи спроможний осягнути індивід, як частину себе, і нести відповідальність за неї, тим більше він проявляється, як Людина (позиція Антуана де Сент-Екзюпері). Саме таке бачення слід розглядати, як олюднення Природи: олюднення - це відчуття Людиною єдності з Природою, що досягається завдяки розгортанню симетричного ставлення, просякнення Природи людським розумом і людкістю. Отже, на перший план виходить проблема симетричної комунікації, яка саме і має стати основою процесу прийняття рішень. Це дуже непросто - люди ще не навчилися домовлятися навіть між собою, вдаючись до вирішення питань шляхом збройних конфліктів - чисто тваринної форми «комунікації» (згадаємо доктрину примушення до «миру» Путіна-Медведєва та прагнення Путіна до гегемонії у світі), але іншого варіанту просто немає - слід шукати варіанти спілкування, які відповідають новому баченню ролі Людини в Природі, ролі зв’язувального вузла, внаслідок чого так званий контекст поступово перетворюється на одиниці географічної організації - (гео)холони=орги.

  

Рис. 6. Острів Борнео: заради виробництва пальмової олії зведені величезні площі тропічного лісу – кричущий приклад «могутності» (не)людського розуму[15].

Це вимагає від Людини зміни уявлення про саму себе і своє тіло, вона має зрозуміти, що не обмежується своїм біологічним тілом його потребами, як біо-екологічна істота. Людина виходить за межі звичайного біологічного тіла шляхом включення того, з чим вона тісно пов’язана і за існування чого вона має відповідати, тобто можна говорити про гео-Людину - носія геокультури. Це означає, що людський мозок має сприймати певну частину оточення, як частину свого розширеного тіла (як саму себе), тільки так можна зняти проблему відношення між Людиною і Природою: йдеться про становлення Людино-Природної органіки. Це було певною мірою показано ще у роботах [Ковалёв, 1988, 1989, 2009] та в ряді інших. Чим більшу частину середовища людина сприймає, як частину себе, тим більше вона є Людиною. Людський розум призначений для формування адекватних картин ситуацій у все більш широкому обсязі. Людина все більше бачиться, як вузол зв’язків, що концентрує в собі відношення не тільки з тими чи іншими утвореннями, але й відношення між ними. Найважливіше місце у цьому має відіграти географія – не той її допотопний варіант, який дожив до наших часів у вигляді уявлень про просторове розміщення чи розповсюдження будь-чого у пресловутому геопросторі з так званими географічними координатами й «географічними» факторами (своєрідна «географія» Паганеля), а варіант, основу якого складають уявлення про складні форми гео-організації гетерогенного середовища, основою відображення якого є холізм. Нові форми організації породжуються всередині існуючих і на контактах між ними, які не зникають: організаційний ландшафт весь час змінюється. Ось вже кілька десятків тисячоліть вирішальне значення для цього процесу мають зміни, що відбуваються у людському суспільстві. Йдеться про зародження нових форм цивілізації (цей процес включає не тільки суспільство, а й ту частину середовища, яку суспільство змінює своєю діяльністю, тобто міняється весь глобальний антропізований (гео)холон=орг, який ми іменуємо антропосферою). Кожний такий крок веде до переходу антропізованого геосередовища у новий глобальний стан. На рис. 7 показано історична зміна форм організації людського суспільства в аспекті прискорення (саме це у наш час визначає зміни в формах організації геосередовища в цілому). Ми живемо в історичний момент, який можна розглядати, як початок нового витку планетарної еволюції, яка розгортається, водночас, як у вигляді глобалізації, так і все більшої культурної диференціації, що змінює Людину.

Надзвичайно велике значення для інтенсифікації комунікації має Інтернет, завдяки якому людський світ стає все більш об’єднаним. Відповідно, виникають все нові виклики, які містять питання, що потребують відповіді [Unifying Pilot for 2010]:

1) what kind of globalization (a global village or a globe of villages or ... ?)

2) what kind of global government (by the multinationals or by the people or ... ?), and

3) what kind of internet communications (towards an amplification of stupidity or a  heightened collective intelligence or ... ?).

Чи зможемо ми знайти їх адекватні варіанти?

   

  

Рис. 7. Прискорення історичних перетворень (Ages of Humankind) [Unifying Pilot for 2010].

Формування географічного середовища, як життєвого

... no species is isolated; each is part of a living collectivity binding human, animal and spirit.

                                         Andrew Gray

Я би додав ще одну проблему, яку в Західній географії та екології часто іменують, як «здоров’я середовища» (environmental health), пов’язуючи її з людською діяльністю. На мою думку, слід говорити не окремо про здоров’я середовища і здоров’я людей, що перебувають у ньому, а про «здоров’я» цілісних географічних організаційних одиниць (в стилі антропоморфізму), в яких люди є невід’ємними складовими (в термінах соціо-природної органіки), а певна частина середовища вплетена (involve) у їх життєдіяльність. Звернемо увагу на наступне: «Ant constructs the anthill they live in, whereas that anthill simultaneously structures the life of the ants living in it; in the long run (longue durée) it even configures their bodies, senses, instincts, drives, actions and other routines» [Motivation for Biodiversity Action, 2013: 76]. Додамо посилання Дж. Претті на (Benton, 1994; Gray, 1999, p. 63): «From the Ashéninha of Peru to the forest dwellers of former Zaire, people see themselves as just one part of a larger whole. Their relationships with nature are dialectical and holistic, based on ‘both/with’ rather than ‘either/or’» [Pretty, 2002: 13]. Виходить, формуючи середовище, живі організми у такий спосіб формують себе. Ці зворотні зв’язки саме і лежать в основі формування організаційних одиниць. Відповідно, постає питання стосовно виявлення таких одиниць та їх зміни, бо знаходитись у середовищі означає знаходитись у складі мережі, яка весь час трансформується. Це – доволі серйозне питання. У традиційному варіанті це виглядає так: проблема «modifiable areal unit problem» та «... findings about the effects of area-based attributes could be affected by how contextual units or neighborhoods are geographically delineated and the extent to which these areal units deviate from the “true causally relevant” geographic context (the precise spatial configuration of which is unknown in most studies to date» [Mei-Po Kwan, 2012: 959]. Але вона набагато глибша. Постає питання: як люди взагалі уявляють середовище, у якому вони живуть? Відповідь на нього необхідна географу, бо це уявлення визначає характер дій. Надзвичайно корисною в цьому плані є робота Т. Інгольда «The Perception of the Environment. Essays on livelihood, dwelling and skill» [Ingold, 2000]. Базуючись на глибоких дослідженнях І. Хелловеллом (Hallowell) індіанського племені Ожібва, що проживає в бореальних лісах Канади, він зробив наступний висновок: «For the Ojibwa, knowledge is grounded in experience, understood as a coupling of the movement of one’s awareness to the movement of aspects of the world. Experience, in this sense, does not mediate between mind and nature, since these are not separated in the first place. It is rather intrinsic to the process of being alive to the world. This is linked to a view of personhood in which the self is seen to inhere in the unfolding of the relations set up by virtue of its positioning in an environment. The essay explores the implications of this view of the self and experience for our understanding of animacy, metamorphosis, dreaming and speech. I conclude that what the Ojibwa have arrived at is not an alternative science of nature but a poetics of dwelling. Far from having been superseded, in the West, by the rise of modern science, such poetics is the necessary ground for all scientific activity» [Ingold, 2000: 11]. Надважливим питанням тут є ставлення до землі (особливо з огляду на постійні спроби в Україні ввести «Закон» про продаж землі – унікально аморальний витвір дільців-махінаторів). Чи не головною проблемою тут є зв’язка «Земля - Людина». Як цей зв'язок Людини і Землі (не як планети) вплинув на виникнення аграрної сфери? Для цього слід проникнути у відношення до землі аборигенів. Е.-І. Даес (Daes) відмічає: «Indigenous peoples regard all products of the human mind and heart as interrelated, and as flowing from the same source: the relationships between the people and their land, their kinship with the other living creatures that share the land, and with the spirit world. Since the ultimate source of knowledge and creativity is the land itself, all of the art and science of a specific people are manifestations of the same underlying relationships, and can be considered as manifestations of the people as a whole» (по роботі [Ingold, 2000: 150])[16].

Отже, ми виходимо на проблему культури. Як її розуміти? Н. Кіпурі наводить визначення культури Тайлором[17]: «that complex whole which includes knowledge, belief, art, morals, law, custom, and any other capacities and habits acquired by man as a member of society» і дає свій коментар: «In other words, culture is a patterned way of life shared by a group of people» [Kipuri, 2009: 52]. Для мене культура – це відібраний режим життя (як діяльності) груп людей, об’єднаних більш тісною комунікацією, це сукупність обмежень, що накладаються на реальність у вигляді пулу символічних значень. Культура – це особливе,  символічне, житло (dwelling), яке Людина формує для себе - символічне обиталище, патерн, що формується на підсвідомому рівні завдяки перебуванню у тій чи іншій групі. Тому ми і можемо говорити про, наприклад, культуру аграріїв, селян, містян, науковців тощо. Все залежить від того, у якій мірі люди вплетені у відповідні режими, які сплітаються з певною природною основою. Так формується образ країни (але не держави – цілком штучного утворення) як батьківщини. Йдеться про приживання як відбір особливих рис регіону та формування патерну, що робить ситуацію більш визначеною у порівнянні з іншими землями. Люди живуть не в державах, вони живуть у землях, що робить життя більш сталим, більш надійним та звичним, бо кожна невизначеність створює проблеми. Ми тепер можемо уявити собі географічне середовище, як мінливий організаційний ландшафт, який, як образ, виникає при сприйнятті різних складних форм організації з доволі складною топологією. Ці організаційні осередки у вигляді згущень організації переходять одна в іншу, або формують цілі організаційні кластери та інші форми. Важливим є те, що вони виступають не як механістичні частини середовища, а, скоріше, як утворення, що проявлять властивості живих організмів, в першу чергу – спроможність відчувати зміни, спостерігати і діяти: тепер це - суб’єкти. Кажучи словами Дж. фон Екскюлля, «... all that a subject perceives becomes his perceptual world and all that he does, his effector world. Perceptual and effector worlds together form a closed unit, the Umwelt» [Uexküll, 1957: 6]. Входження людей у ці організаційні одиниці робить ці властивості значно більш вираженими, для чого Людина і потрібна Природі.  

Світ змінюється дією áкторів шляхом здійснення вибору

‘thought’ may only be placed in the ‘outside’ where the ‘surface effect’ eventually come to contemplate in the form of events (that is, pure events) if thought is first freed from all ‘transcendental’ or ‘quasi-transcendental’ determinations in the form of “making problem”.

G. Deleuze, The Logic of Sense

Цей розділ я хочу почати цитатою з роботи В. Шаубергера «Nature As Teacher ...»: «Knowing nothing of Nature's omnipotent laws, and with mindless greed, humanity claws into the life-giving organism of Mother Earth. She is now, with elemental power, beginning to paralyse the wanton hand that dared disturb the forces that serve all Creation» [Schauberger]. Це думка була висловлена ще у 30-х роках минулого століття, яка однозначно вказує на те, що рух людства відбувався без саморефлексії. Чому так сталося, що найрозумніша істота планети довела ситуацію до тієї критичної межі, що у будь-який момент може привести до біфуркації та викликати непередбачувані наслідки. Думаю, це є результатом утворення того культурного патерну, який базувався на гегемонії Людини над Природою: вважалося, що чим глибше буде перетворена Природа, тим більш сталою буде життєва ситуація - суспільство прагне сталості, а Природа – це тільки джерело ресурсів, які слід взяти. Але вийшло навпаки. Як виявилось, людський розум здатний знаходити цікаві рішення локальних проблем, пов’язаних, наприклад, з виробництвом, метою якого є досягнення високого рівню життя (який, однак, є завжди відносним), але йому дуже важко приєднати до тіла, яке він обслуговує, задіяний у виробництві медіум, що, відповідно, є частиною загального людино-природного тіла. Можна уявити собі Ейфелеву башту і навіть космічний корабель, матеріалізувавши задум, але вкрай важко мати справу з утвореннями, що водночас включають мінерально-біотичні та антропічні одиниці. Дивіться: «One member of the communicators group in GP Brazil expressed this frustration:

We need to think globally but I won’t have time to do my local job if it is imposed that we feed back everything (to head office). Global (HQ) should help us to act locally. “You have to do that” would not be the best way.’» [Joshi, Barrett, Walsham, Cappleman, 2009: 89]. Ці автори наводять і схему моделі активності Енгестрьома (рис. 8). Ми бачимо головні модулі, серед яких варто виділити «правила» (Rules): саме їх відбір визначає рух до того чи іншого організаційного атрактору. Але у цій схемі немає дуже важливої деталі – зворотного зв’язку, саморефлексії (від «Outcome» на «Rules»), без чого весь рух стає схожим на рух «їжачка у тумані».

Рис. 8. Модель активності (Engeström, 1987, p. 78).

Повернемося до того, що вже було написано вище: людина стає дійсно Людиною, тільки взявши на себе відповідальність, як мінімум, за частину середовища, задіяну у виробничому циклі. Для цього слід мати уявлення (а не міф) про цей медіум, який залишається доволі невизначеним, тобто його образ слід постійно корегувати. І саме в такій ситуації треба приймати рішення. Прийняття рішення - це вибір дії з багатьох альтернатив, що вимагає чіткого уявлення тієї проблеми, яку слід вирішити. Прийнято вважати, що остаточний вибір має відповідати найбільш вигідному варіанту. Але вигідний кому та як його виявити? Більшість людей не замислюється над тим, що станеться у майбутньому, їх проблемне поле має доволі обмежений горизонт перспектив, що визначає і характер очікуваних подій/надій. Але середовище в цілому має свій рух, з яким слід корегувати свої дії, інакше станеться розходження, яке, досягнувши критичної межі, приведе до того, що середовище, маючи більший потенціал при меншій організованості, виштовхне, захлисне «чужорідне тіло» - утворення, яке не відповідає його нормам. Майдан, що стався в Україні, мав саме таку природу. Чужорідним утворенням була Влада. Чи змінилася ситуація на краще? Ні, Влада спромоглася себе відтворити, бо вона тільки про це і думає. Почекаємо наступних подій: мета перемін у суспільстві – позбавити Владу владності.   

Розглянемо одне з головних питань статті – прийняття рішень у складних ситуаціях, що є головною функцією розуму, якому, однак, протистоїть мудрість. Як зазначає Челмерс, «The word ‘consciousness’ is used in many different ways. It is sometimes used for the ability to discriminate stimuli, or to report information, or to monitor internal states, or to control behavior. We can think of these phenomena as posing the “easy problems” of consciousness» [Chalmers, 2003: 2]. І далі: «Conscious states include states of perceptual experience, bodily sensation, mental imagery, emotional experience, occurrent thought, and more. There is something it is like to see a vivid green, to feel a sharp pain, to visualize the Eiffel tower, to feel a deep regret, and to think that one is late. Each of these states has a phenomenal character, with phenomenal properties (or qualia) characterizing what it is like to be in the state» Chalmers, 2003: 2 - 3].

Але виникає питання: зміна світу відбувається завдяки прийняттю рішень, чи така точка зору є наслідком того, що ми живемо в умовах, коли хтось приймає рішення за всіх, відповідно, виникає враження, що світ змінюється завдяки прийняттю кимось рішень? Насправді, світ змінюється завдяки появі нового, яке є продуктом поточного моменту та ніяким чином не проектується заздалегідь (те, що спроектовано, вже не є новим): просування на фронті перемін не є результатом рішень – це спонтанний процес. Т. Інгольд зазначає: «Human beings do not construct the world in a certain way by virtue of what they are, but by virtue of their own conceptions of the possibilities of being. And these possibilities are limited only by the power of the imagination» [Ingold, 2000: 177]. Р. Левонтін пише: «(...) we cannot regard evolution as the 'solution' by species of some predetermined environmental 'problems' because it is the life activities of the species themselves that determine both the problems and solutions simultaneously. (...) So, too, our central nervous systems are not fitted to some absolute laws of nature but to laws of nature operating within a framework created by our own sensuous activity. (...) Organisms within their individual lifetimes and in the course of their evolution as a species do not adapt to environments; they construct them. They are not simply objects of the laws of nature, altering themselves to bend to the inevitable, but active subjects transforming nature according to its laws» (Lewontin 1982, 162 – 163, по роботі [Lomborg, 2006: 91 - 92]). Б. Ломборг зазначає: «We need to separate hyperbole from realities in order to choose our future optimally» [Lomborg, 2006: 317]. Ми задіяні у режимі нескінченного синтезу (Unfinished Synthesis) і можемо тільки частково охопити його раціональною думкою, для іншого потрібна інтуїція. Якби все можна було вирішити шляхом раціонального розрахунку, не потрібні були б слова «вдача» і «невдача». Вже багато років пишуть про так званий «сталий розвиток» в надії на те, що ситуація в цілому стабілізується. На рис. 9 показане уявлення, яке базується на такій ідеї [CATE]. Але забувають, що ні природна, ні соціальна складові не є сталими, що робить концепцію сталого розвитку міфом, але будь-які розробки у цьому напрямку є надзвичайно важливими. У цитованій роботі таким фактором виступає клімат (і це позитивно). Свого часу я запропонував стратегію розумного розвитку (наприклад, [Ковалёв, 2009]), сьогодні її можна назвати адаптивним розвитком.

  

Рис. 9. Цікава розробка CATE, у якій за основу береться рух цілісної територіальної одиниці, в межах якої здійснюється життєдіяльність спільноти, в напрямку сталого добробуту людей при умові можливих кліматичних змін [CATE].

Виникає питання, яка форма організації як найкраще може забезпечити реалізацію стратегії адаптивного розвитку? Думаю, це хаордична організація, як її подано у матеріалі (рис. 10) [Unifying Pilot for 2010]. Це така форма організації, яка є найбільш пластичною і відкритою по відношенню до новацій. Її складові є достатньо автономними, але мають не жорсткі зв’язка,і, що особливо важливо, є можливість росту (змін) з будь-якої точки у будь-якому напрямку. Ця ситуація саме і є симетричною.

  

Рис. 10. Образ хаордичної організації [Unifying Pilot for 2010].

Перейдемо до питання, пов’язаного з впливом технологій на структуру середовища, бо саме завдяки ним на планеті виникли антропізовані (гео)холони=орги. Технології - це рафінована Природа. Тут ми маємо дві головні форми - аграрне виробництво та промисловість, які на сьогодні вже з’єднуються у єдиний комплекс. Розглянемо їх коротко.

   

Аграрний вектор та проблема ставлення до Природи

Perhaps the definition of agriculture should be expanded to include a sort of meta-analysis of the agricultural endeavor and its interactions with the inhabitants of Earth.

W.L. Bland

But why should this idea of putting nature and culture back into agriculture matter?Jules Pretty, Agri-culture: reconnecting  people, land and nature.

Протягом довгого часу люди користувалися тим, що виробляла Природа. З часом були знайдені такі форми життєдіяльності, які дозволили зменшити їх залежність від природних умов. В першу чергу йдеться про агровиробництво. Що змінилося з його появою? Людство займалося полюванням і збиранням протягом 300 000 поколінь, аграрною справою тільки 600 поколінь, а індустрією в окремих регіонах – 8 – 10 поколінь [Pretty, 2002]. Пройшовши стадію привласнюючого господарства, воно увійшло у стадію виробляючого господарства, суттєво стабілізувавши харчову основу. Як це відбилося на стосунках людини із середовищем, на самій Людині та природному середовищі? Д. Уорстер пише: «Unquestionably, all agriculture has brought revolutionary changes to the planet's ecosystems; and, most agroecologists would agree, those changes have often been destructive to the natural order and imperfect in design and execution. Yet as they have gained understanding of how agricultural systems have interacted with nature, scientists have discovered plenty of reasons to respect the long historical achievement of billions of anonymous traditional farmers. As Miguel A. Altieri writes, "Many farming practices once regarded as primitive or misguided are being recognized as sophisticated and appropriate. Confronted with specific problems of slope, flooding, droughts, pests, diseases and low soil fertility, small farmers throughout the world have developed unique management systems to overcome these constraints." One of the most impressive and yet common of such managerial techniques is to diversify the crops under cultivation; … The advantages of such diversification include making more efficient use of light, water, and nutrients by cultivating plants of different height, canopy structure, and nutrient requirements, thus harvesting greater total yields per hectare; leaving more nitrogen in the soil from intercropped legumes; and achieving more effective soil cover, pest control, and weed suppression» [Worster, 1993: 55].

Але чому наслідком цієї активності є глибока зміна природних режимів, що веде до опустелювання, та чи існують інші варіанти, що дозволяють поліпшити ситуацію? Думаю, тут багато що залежить від тих цінностей, які кладуться в основу дій людини. Йдеться про необхідність переходу до нових цінностей. Однією з них є біорізноманіття. Дж. Претті пише: «As food has become a commodity, most of us no longer feel a link to the place of production and its associated culture. Yet agricultural and food systems, with their associated nature and landscapes, are a common heritage and thus, also, a form of common property. They are shaped by us all, and so in some way are part of us all, too» [Pretty, 2002: 2]. І далі : «Food now largely comes from dysfunctional production systems that harm environments, economies and societies; and yet we seem not to know, or even to care overmuch» [Pretty, 2002: 3]. Цей автор дає важливий огляд ставлення людей до землі в історичному аспекті. Наше розуміння проблеми надзвичайно акцентовано проглядає у наступному висловлюванні Г. Формайла: «Not only is it the land and soil that forms our connections with the earth but also our entire life cycle touches most of our surroundings» (за роботою [Pretty, 2002: 8]). Ми маємо приклад того, що саме зміна організації життєдіяльності лежить в основі зміни ситуації на краще. І йдеться не тільки про організацію системи виробництва, має змінитися ставлення людей до природної основи, яка задіяна у виробничих циклах. Не можна, наприклад, допускати, щоб земля протягом тривалого часу стояла оголена (важливим показником тут є так званий «зелений індекс»). Потрібна інша культура. Дж. Претті зазначає: «Sustainable agriculture systems become more productive when human capacity increases, particularly farmers’ capacity to innovate and adapt their farm systems for sustainable outcomes. Sustainable agriculture is not a concretely defined set of technologies, nor is it a simple model or package to be widely applied or fixed with time. It needs to be conceived of as a process for social learning» [Pretty, 2002: 96]. Додам висловлювання Т. Інгольда: «The distinctions between gathering and cultivation, and between hunting and animal husbandry, thus hinge on the scope of human involvement in establishing these conditions» [Ingold, 2000: 11].

Інша культура – це зведення до мінімуму земель, задіяних у виробництві продуктів харчування, що вимагає впровадження нових технологій, мінімізації впливу зовнішніх природних факторів, мінімізації ручної праці тощо. Йдеться про технології, що забезпечують сталість (steadiness), з якими, згідно з Дж. Претті, пов’язані дві важливі речі: «They conserve existing on-farm resources, such as nutrients, predators, water or soil; and they introduce new elements into the farming system that add to the stocks of these resources, such as nitrogen-fixing crops, water-harvesting structures or new predators. These then substitute for some or all of the external inputs» [Pretty, 2002: 113]. Це може бути органічне виробництво (organic farming), чи інтегральне виробництво (integrated farming) – «the emphasis is upon integrating technologies to produce site-specific management systems for whole farms, incorporating a higher input of management and information for planning, setting targets and monitoring progress» [Pretty, 2002: 115].

Соціо-технічні системи

Engineering Systems is an emerging field that is at the intersection of engineering, management, and the social sciences.

     Engineering Systems

Що таке техніка? Це слово має грецьке походження: від грецького «τέχνη» (техне) — мистецтво, майстерність, вміння, сукупність відібраних під час трудової діяльності засобів виробництва та послідовність операцій, що базуються на вміннях - мистецтво здійснення трудового процесу. В широкому сенсі техніка – це відібрана послідовність дій, операцій, яка забезпечує високу ефективність в плані досягнення мети (згадаємо техніку у спорті), частина якої може бути закріплена у вигляді інструментів. Отже, техніка (у вигляді технічних засобів) – це не засіб Людини, а додаток до людського тіла, його продовження, особливі режими і їх матеріальне забезпечення, відібрані раціональною думкою, по суті, це - матеріалізована думка, яка, однак, має контролюватися моральністю, без чого ми отримаємо неконтрольоване застосування техніки для далеко не людських проявів. Техніка перебирає на себе регулярність праці, яка негативно відбивається на ментальних властивостях Людини, пригнічуючи її творчість. Ось чому технічна сфера так «боїться» росту ентропії – хаос для неї смертельний. Сьогодні вже формуються так звані інженерні системи, це більш складна річ. Розглянемо їх особливості.

Людство пройшло етап індустріалізації – процесу, який суттєво вплинув на структуру геосередовища і людину, бо позитивною стороною цивілізації є звільнення Людини і створення умов для розкриття її потенціалу. З іншого боку Людина стає все більш технократичною і залежною від технічного виробництва, суттєво зростає і складність соціальних стосунків. Не менш значущою є вплив на стан довкілля, яке заповнюється побічними продуктами виробництва. Як вважають автори видання «Engineering Systems», «technology increasingly influences our individual and collective social behaviors, which in turn influences the technology and systems we create» [Weck, Roos, Magee, 2011: xii] та має місце рух в напрямку формування інженерних систем (рис. 11), кожна з яких характеризується своїм життєвим циклом, що робить їх схожими на живих утворень. Отже, складним і важливим питанням є проблема технізації стосовно Природи, в тому числі людської, бо технічна сфера – це, перш за все, регулярність. Існує причинний зв'язок між людською природою та технологією. «Despite the clear difference in thinking about causes the two propositions reflect, there is clear support for both. In the first instance, humans invent technology for their own use, and distribute and choose that technology. Thus, human nature plays a key role in technological change. Conversely, the development of technical possibilities changes human nature» [Weck, Roos, Magee, 2011: 59]. Я би додав, що інженерні системи – це рафіновані природні режими, відібрані задля задоволення певних потреб людей (хоча тут й виникає питання стосовно того, чи можна все, що виробляється, дійсно пов’язувати з потребами).

Рис. 11. Головні епохи еволюції інженерних систем. Транспортування, комунікації та енергетичні системи є головними «спінами». Демонструється значне зростання з часом складності та інтеграції від 18-го до 21-го століття.  

В роботі «Engineering Systems» інженерні системи визначаються так: «A class of systems characterized by a high degree of technical complexity, social intricacy, and elaborate processes, aimed at fulfilling important functions in society» [Weck, Roos, Magee, 2011: 31]. Там же зазначається, що «… the scale of engineering systems has become such that the natural world can no longer be viewed as a separate entity. The degree to which nature - the atmosphere, land, oceans, and so on - are coupled to human-made systems is important in understanding engineering systems. More and more engineering systems incorporate natural components in their designs, or are embedded in natural systems of great scale» [Weck, Roos, Magee, 2011: 36 - 37]. Прикладом є сільськогосподарське виробництво: «modern agriculture is no longer so much a natural system as it is an engineering system involving human intervention on an ever-increasing scale, with the boundaries between nature and the human-made world becoming more blurred as time passes» [Weck, Roos, Magee, 2011: 37]. По суті справи, природне середовище все більше проростає інженерними системами, внаслідок чого формуються складні гібридні форми організації геосередовища, і цю складність краще показати шляхом звернення до джерел слів по відношенню до сплетених елементів, що впливають друг на друга і, в той же час, залежать один від одного  (рис. 12).   

Рис. 12. Складність (сполучення, сплетення) є переплетінням масштабу, функції та тривалості в інженерних системах [Weck, Roos, Magee, 2011: 62].

Завершимо цей огляд думкою, що розвиток соціально-технічних систем  поступово формує єдине світове індустріальне тіло (industry body), яке має функціонувати на основі рециркуляції технофільної речовини та рухатись в напрямку мінімізації енерговитрат (зростання ефективності, мінімізації вартості). Це може здійснюватись тільки за умови регіоналізації (як форми, альтернативної по відношенню до державного устрою, що базується на феномені Влади). Регіони значно краще відповідають режимам колективної організації і, головне, така форма організації є більш пластичною, хоча виникає напруження між такого роду диференціацією та глобалізацією, яке, однак, розв’язується еволюційним шляхом (може навіть руху у фітнес-просторі).

    

Завершення

Ми зробили огляд ряду проблемних моментів, пов’язаних з людиною та її відношенням із середовищем. Дискурс, який розпочинає ця стаття, є доволі складним. Однозначно заважає стереотип антропоцентризму, який глибоко вкорінений у нашу свідомість. Але з часом він відійде у минуле. Людство має перейти до нового стереотипу – геокультури, основу якої складає уявлення про людино-природну органіку, у якій відносини між складовими є симетричними: земний світ поступово стає все більш олюдненим, а Людина отримує необмежені можливості розкриття свого потенціалу, в першу чергу, як вузлу відносин у складі організаційних географічних одиниць. Така властивість, як людкість, поступово розповсюджується у медіумі. І хоча медіум, частиною якого ми є, також має ментальні властивості, людський мозок, до того ж посилений комп’ютерними системами, у цьому плані значно потужніший та діє набагато швидше. Людина стає мозком організаційних одиниць середовища – (гео)холонів=оргів. Можливо, це її головна функція у Природі.

           

Когда поймешь, что человек рожден,

Чтоб выплавить из мира Необходимости и Разума

Вселенную Свободы и Любви

Тогда ты станешь мастером.

   Максиміліан Кириєнко-Волошин

Посилання:

 Samahmadmir. Definition of Environment, 2015 -

http://www.newagepublishers.com/samplechapter/001773.pdf

The Encyclopedia of the Environment. Eblen R.A., Eblen R.A., Eblen W.R. Rene Dubos Center for Human Environments. - http://bookzz.org/book/736617/cfa0ce

Smyth J.C. Environment and education: a view of a changing scene. In: Researching Education and the Environment Retrospect and Prospect. Edited by Alan Reid and William Scott. First published by Routledge, 2008. Reprinted from Environmental Education Research, 1995. - 1(1), pp. 3 – 20. –

http://samples.sainsburysebooks.co.uk/9781136763151_sample_837633.pdf

Pitman, A.J. On the role of Geography in Earth System Science. Geoforum, 2005

https://www.deepdyve.com/lp/elsevier/on-the-role-of-geography-in-earth-system-science-HT5B0UkJIY

Ayres R.U. Information, Entropy and Progress. New York: AIP Press, 1994. – 301 p. - http://bookzz.org/book/2484599/396ab9

Ginn F., Demeritt D. Nature: A Contested Concept. Hollway-Ch-17. –

http://uk.sagepub.com/sites/default/files/upm-binaries/24131_17_Hollway_Ch_17.pdf

Williams R. Keywords: A Vocabulary of Culture and Society. - New York: Oxford University Press, 1983. - 341 p. -

http://is.muni.cz/el/1423/podzim2013/SOC771/rd/bc/Williams_-_Keywords_-_A_Vocabulary_of_Culture_and_Society.pdf

Pretty J. Agri-Culture. Reconnecting People, Land and Nature. - London • Sterling, VA: Earthscan Publications Limited, 2002. – 261 p. –

http://bookzz.org/book/834317/f1c927

State of the World’s Indigenous Peoples. New York: ST/ESA/328 United Nations publication, 2009. – 238 р. -

http://www.un.org/esa/socdev/unpfii/documents/SOWIP/en/SOWIP_web.pdf

Chalmers D.J. Consciousness and its Place in Nature. Published in S. Stich & T. Warfield, eds, Blackwell Guide to Philosophy of Mind, Blackwell, 2003 – 46 p. -

http://consc.net/papers/nature.pdf

Law J., Mol A. The Actor-Enacted: Cumbrian Sheep in 2001. In: Material Agency

TowardsaNon-AnthropocentricApproach, Carl Knappett and Lambros Malafouris Editors. Springer ScienceþBusiness Media, LLC, 2008. – Pp. 57 – 78. –

http://yandex.ua/clck/jsredir?from=yandex.ua%3Bsearch%2F%3Bweb%3B%3B&text=&etext=745.ywCxX9k2I0DVAvGJquAHXtep52OGBSuxgjpKCS-FCMC33E4g0RcM8Ul6aNzaV-wfut_h6KoaF80_QOLj-1hL4hAPGDmRmQut-mb7mc-vZkJt7AaXaJ8Dq31LNz6pVYh3MAvqTUcOqklcdbsx_ZVnwA.da22fd91bfa68684d0f1458d962dbd06c8954b2e&uuid=&state=PEtFfuTeVD5kpHnK9lio9T6U0-imFY5IWwl6BSUGTYkTgesSVqIxusXAMGIHWDfe3WZ8K2cRK9A&data=UlNrNmk5WktYejR0eWJFYk1LdmtxbEUyS1BzczlZejhsS0hSc0NjQU95MjFNY291bFpyQThuNlJPVFJQZXFpZFljWHd2QVlZUGtMaF9IOGZJeUttaEJrUkVwdm9FeldoRVhwdHV1UW1pUDgzTnlQX1V3XzI5SFdRZFBvU3BsYl9xemt5d0JhcmZiMjFZdk12UGh1Zks2UWxyM2tlS05Fb0ZEQlg4RkhJZjZHWGhYSUk4Z0U3TThrMkwzMlVQVThYUWtJZWsybDBSS0Q5V3dCdTZuLWljTkw3anlFakpOMXl4M2pvTzd2eXdhbw&b64e=2&sign=c61b1ed448bbd84bbe642788f9acf444&keyno=0&cst=AiuY0DBWFJ5Hyx_fyvalFMlPpdmqdIE4x8pcO_bCQMj83_jVsPRU418DVHiEqPZZ1IrsFvu2C99ML8awdo5PM7qtoCuBSIJKxpbFF_IIY9LdUunDas-9sKHrbpIlklg-2hzlCNkHVD_XRNOjNmnsWuqV9RHdpn2n9_knn4yE-17zGp7of3rdPgZGwYDhd5EI-2swkQCLkP9Pd1_aunQyBjYNkBuJBG5S2fiYxV6HTTmt-ft9tfLbo1CIRFqbQSWRglcPHsdC0OT05o7WxofKXBkW7WyK9tOJ&ref=cM777e4sMODZ_bseNIiUXLLP1hUpxJxqElqIPwS3Ju7zztucaNoRiANyf7truQXs5UXM8uE2K3yUoIBd-ufZls3H6ruqnp8fo4mc5vTwpDCgkIBW_xdgNT_eZJI2C94so3rY7WXnKFGHGh7XnczsrPkrl7ATGknk1YJfZl0tQD99nQqeT8zIZ9movIW5R81MJKWj5aiSSq8&l10n=ru&cts=1436528072236&mc=4.75742257238067

Mead, G. H. 1977 [1938]. The process of mind in nature. In George Herbert Mead on Social Psychology, ed. A. Strauss. – 296 p. - http://bookfi.org/book/1386023

Ковальов О.П. Територія як область дії ключового процесу. Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, Серія: Геологія – Географія – Екологія, вип.. 31, № 882. – Харків:Вид-во ХНУ, 2009. – с. 134 – 142.

Ingold T. The Perception of the Environment. Essays on livelihood, dwelling and skill. - London and New York: Taylor & Francis e-Library, 2002. – 465 p. –

http://yandex.ua/clck/jsredir?from=yandex.ua%3Byandsearch%3Bweb%3B%3B&text=&etext=835.HcpfWF-JYRKoMb14YGcVpue7ORceDxQgDEhSwzhKTIVXRJ9fxF9Z0crYc-ZftKS_8njY_NPH7VXCwySQwV17KLFi6qfM0F9vpw1lTw-Zl-N6I9h0IWOn8P24rODsZCxrWmXjwRmheVDWqdl1nEnykQPF1Rw8dxJxoaYtjJM3kbc.be38a660baf0adbbf297a57facf2866ba4fff686&url=http%3A%2F%2Fbookzz.org%2Fdl%2F1201731%2F458851&uuid=&state=PEtFfuTeVD5kpHnK9lio9ThluiZ1G4ojQRnDqP1wRIkdnIy1TZuw1A%3D%3D&data=&b64e=3&sign=1d19a40fd5aca438a8473f8beefeab06&keyno=0&cst=AiuY0DBWFJ5Hyx_fyvalFMlPpdmqdIE4x8pcO_bCQMj83_jVsPRU418DVHiEqPZZ1IrsFvu2C99ML8awdo5PM2PBP9XyqaHPSclHOAvc9-q626VQ9W1iLwNFGGYZlSlf7povVT5exKPEIK7AxEn_pJw3qmU6m_lqNVDd96gAIItiDZZwJMZLq0BkVSl2P9TTpmQDC7Jr95kbHSvrW8_3uSLwDLs_G8SyU1hkP8vIBfU&ref=cM777e4sMODZ_bseNIiUXGHUFc96C3BG3DHHfYCDr0idurHOx-ZEnh6_l8bjAIczc97DI0uJqyBRoGp_EwlMCYTHQDk36FjoHePF1bdcRagHEyzEQguU6piaazvrtWxOEe1TViUZLcYLsiWPuGMSsk4HQ9B5fIlXxlFVQrrKjUjeNPdSXBMiLA&l10n=ru&cts=1444388249056&mc=4.699060762050918

Folke G. Ruralization a way to alleviate vulnerability problems. In Ortega, E. & Ulgiati, S. (editors): Proceedings of IV Biennial International Workshop “Advances In Energy Studies”. Unicamp, Campinas, SP, Brazil. June 16-19, 2004. Pages 37 - 64. –

http://www.unicamp.br/fea/ortega/energy/Folke.pdf

Ward P.D., Brownlee D. Rare Earth. Why Complex Life Is Uncommon in the Universe. - COPERNICUS BOOKS An imprint of SPRINGER-VERLAG. -  New York, 2003. – 335 p. –

http://www.e-reading.by/bookreader.php/135158/Rare_Earth_-_Why_Complex_Life_is_Uncommon_in_the_Universe.pdf

Worster D. The wealth of nature. Environmental history and the ecological imagination. New York: Oxford University Press, 1993. – 255 p. –http://bookzz.org/book/886983/06692d
Historic Seascape Characterisation. Understanding of the historic cultural dimension of our present coastal and marine landscape. NOSTRA Workshop, Dover, 17 th January 2013. Dave Hooley, English Heritage Assessment Team.

Blankenship D. Reading landscape: Mid-century modernism and the landscape idea. A Dissertation Presented. Submitted to the Graduate School of the University of Massachusetts Amherst in partial fulfillment of the requirements for the degree of Doctor of philosophy. February 2011. – 174 p. –

http://scholarworks.umass.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=1330&context=open_access_dissertations

Ковалёв А.П. Ландшафт сам по себе и для человека / А.П. Ковалёв. - Харьков: Бурун-книга, 2009. – 927 с.

Herring P. Valuing the whole historic landscape. In: The Routledge Companion to Landscape Studies. Template: Royal A, Font: London and New York: Routledge, 2013 – Pp. 166 – 178. - http://www.tlu.ee/~palang/Routledge.pdf

Swaffield S.         Landscape as a way of knowing the world. In: The Cultured Landscape. Designing the environment in the 21st century. Edited by Sheila Harvey and Ken Fieldhouse with John Hopkins. – London and New York: Routledge, 2005. – P. 3 – 23. - http://bookzz.org/book/920519/ff8e2a

Norgate E. Miniature or The Art of Limning. Edited from the Manuscript in the Bodleian Library and Collated with other Manuscripts by Martin Hardie. Oxford: At the Clarendon Press, MDCCCCXIX, 2011 [1919]. – 11 p. –

http://warburg.sas.ac.uk/pdf/cmh150b2212594.pdf

         Tilley Ch. A Phenomenology of Landscape Places, Paths and Monuments. BERG

Oxford/Providence, USA, 1994. – 221 p. - http://bookzz.org/book/902365/2d44d8

Ингольд Т. Родословная, поколение, субстанция, память, земля. ЭО, 2008, № 4. – С. 76 – 101. – http://journal.iea.ras.ru/archive/2000s/2008/Ingold_%202008_4.pdf

Lifescape. Fresh Kills Reserve Staten Island, New York. – 12 p. –

http://www1.nyc.gov/html/dcp/pdf/fkl/fien1.pdf

Schauberger V. Nature As Teacher: How I Discovered New Principles in the Working of Nature - http://bookzz.org/book/491064/369a80

Marshall A. The unity of Nature. Wholeness and Disintegration in Ecology and Science. Copyright © by Imperial College Press, 2002. – http://ua.bookfi.org/book/681787

Corning P.A. The New Evolutionary Paradigm And Some Implications for the Social Sciences. Politics and the Life Sciences, 27(1), 2008/ - Pp. 22-54. – http://evodevouniverse.com/uploads/8/8b/Corning_2008_Holistic_Darwinism_The_New_Evolutionary_Paradigm_And_Some_Implications_for_the_Social_Sciences.pdf

Kineman J.J. (Ph.D., Environmental Studies). Relational Complexity in Natural Science and the Design of Ecological Informatics. Dissertation directed by Professor Carol A. Wessman. Boulder: University of Colorado, 2007. – 334 p. – http://gradworks.umi.com/3284407.pdf

Agnew J.A. Livingstone D.N. Introduction. In: The SAGE Handbook of Geographical Knowledge (John Agnew, David N. Livingstone (editors)). - SAGE Publications Ltd, 2011. – Pp. 1 – 18. - http://bookfi.org/book/1437039

Seamon D. A Way of Seeing People and Place: Phenomenology in Environment-Behavior Research. 2000. –

http://www.powersofplace.com/pdfs/Way-of-Seeing-People-and-Place.pdf

Ковалёв А.П. Коэволюция общества и природной среды как путь решения проблемы глобального эколо-гического кризиса. Землеведение и глобальные проблемы современности. Тезисы докл. Всесоюз. совещания. – М., 1988.

Ковалёв А.П. Рациональное природопользование или коэволюция общества и природной  среды? // Физическая география и геоморфология. — Киев: Изд-во при КГУ Вып. 36. 1989. - С. 3-8.

UP - Unifying Pilot for 2010. with the Chaordic Institute. –

http://permacultureinstitute.pbworks.com/w/page/15951625/UnifyingPilot

Motivation for Biodiversity Action: Vocabulary, theories and framework. L. Knippenberg (ed.), BIOMOT-WP4-team – Developed in cooperation other BIOMOT WP-teams, 2013. –

http://www.biomotivation.eu/docs/BIOMOT_CC_document_July_2013.pdf

Mei-Po Kwan. The Uncertain Geographic Context Problem. Annals of the Association of American Geographers, 102(5) 2012, Pp. 958 – 968. –

http://meipokwan.org/Paper/Kwan_UGCoP_2012.pdf

Kipuri N. Culture. In State of the World’s Indigenous Peoples. New York: ST/ESA/328 United Nations publication, 2009. – P. 52 – 81. –

http://www.un.org/esa/socdev/unpfii/documents/SOWIP/en/SOWIP_web.pdf

Uexküll, J. von 1957. A stroll through the worlds of animals and men: a picture book of invisible worlds. In Instinctive behavior: the development of a modern concept, ed. C.H. Schiller. New York: International Universities Press. -

http://bookfi.org/book/1308588

Joshi S., Barrett M., Walsham G., Cappleman S. Balancing Local Knowledge Within Global Organisations Through Computer-Based Systems: An Activity Theory Approach. In Handbook of Research on Information Management and the Global Landscape. M. Gordon Hunter, Felix B. Tan. InformatIon scIence reference, Hershey • New York: IGI Global. – 2009. Pp. 82 – 97. – http://bookzz.org/book/694396/0b6a09

Lomborg B. The Skeptical Environmentalist Measuring the Real State of the World. – Cambridge: Cambridge University Press, Seventeenth printing 2006. – 505 p. –

http://catdir.loc.gov/catdir/samples/cam031/00068915.pdf

CATE. The future we see: Climate-Smart Territories. –

http://www.catie.ac.cr/images/img_contenido/territorios-Ingles.jpg

Weck O.L. de, Roos D., Magee Ch.L. Engineering Systems. Meeting Human Needs in a Complex Technological World. foreword by Charles M. Vest. The MIT Press. Cambridge, Massachusetts, London, England, 2011. –

http://bookzz.org/book/2074386/14222b

Ключові слова: Людина, геосередовище, áктор, організація, геохолон (геоорг), ландшафт, концепція адаптивного розвитку, феноменологічна географія.

Keywords: Human, geo-medium (geo-environment), actor, organization, geoholon (geoorg), conception of adaptive development, phenomenological geography.

Ковальов О. Загальна географія: Людина у складі геосередовища. Автор робить спробу виявити головні аспекти, пов’язані з включеністю людини у географічне середовище. Його можна визначити як множину організаційних географічних одиниць, що проявляються тільки внаслідок взаємодії між собою та формуються з áкторів. Розглядається ландшафт як особливе – символічне - середовище, що є образом містини. Значна увага приділена Людині. Ставиться питання про те, що Людина не обмежується своїм біологічним тілом, а приєднує частину середовища, яку включає у свою життєдіяльність і несе відповідальність за неї. Висловлюється думка, що Людина - це істота, яка прагне вийти з під диктату так званих законів природи та веде за собою всю Природу: Людина розглядається як носій мозку Природи. З часом відбувається олюднення Природи, її просякання людкістю – особливою властивістю Людини. Саме тому на перший план виходить феноменологічний аспект і, відповідно, феноменологічна географія. При цьому географічне середовище розглядається, як життєве. Показано, що Людина не еволюціонує відокремлено від нього, вона еволюціонує разом з організацією всього середовища, складовою якого вона є. У такому варіанті формування середовища – це виробництво розбіжностей (інформації), що саме і втягує його у безупинний рух. Коротко розглянуті агросфера та соціо-технічні системи. людкістю

Kovalyov Oleksa. General Geography: Human in geo-medium' composition. The author makes an attempt to reveal main aspects connected with Human embeddedness in geographical medium. It can be defined as set geographic organizational units that occur only by interaction with each other and formed from actors. Landscape is considered as peculiar – symbolic – medium which is terrain image. Important attention is given to Human. It is raise the question that Human don’t limit by its biological body but added the part of medium, which includes its vital functions and is responsible for it. The opinion is expresses that Human – is being who aims to get out from dictate of the so called lows of nature and involve all Nature behind itself: Human is seen as the bearer of Nature’ brain. Over time the humanizing of Nature take place, its impregnation of humane – peculiar human property. Just therefore the phenomenological aspect goes out on the first plan and respectively, phenomenological geography. Herewith geo-medium as vital is consider. It is show that Human does not evolve separately from him; it evolves with the organization of the whole environment, part of which it is. In such variant, the formation of the medium is the production of divergences (information) that involves it in the continual move. Agrisphere and socio-technical systems discussed briefly.

---

[1] Інформаційний процес – це поточний вплив потоку сигналів (даних, повідомлень) на перцепієнта, наслідком чого є зміна його стану та поведінки: інформація – це проінтерпретований сигнал, повідомлення. Морфологія утворення також є наслідком цього процесу – певної регулярності, що міститься в динамічних режимах. Це - морфологічна інформація. Отже, інформація виробляється перцепієнтом, що веде до перетворення фізичного середовища на життєве середовище, тобто йдеться про відбір сигналів, які є корисними для виживання у складних умовах: організаційне утворення само формує своє середовище, яке, з позиції феноменології, стає життєвим світом (lifeworld).

2 Згідно з Р. Айрес (Ayres), система з самоорганізацією має внутрішній характеристичний патерн (пул важливих характеристик), чи структуру, що дозволяє їй зберігати чи репродукувати себе в умовах зовнішніх збуджень або порушень [Ayres, 1994].

[3] Р. Вільямс зазначає: «Nature comes from fw naturc, oF and natura, L, from a root in the past participle of nasci, L - to be born (from which also derive nation, native, innate, etc.). Its earliest sense, as in oF and L, was (i), the essential character and quality of something. Nature is thus one of several important words, including culture, which began as descriptions of a quality or process, immediately defined by a specific reference, but later became independent nouns. The relevant L phrase for the developed meanings is natura rerum - the nature of things, which already in some L uses was shortened to natura - the constitution of the world» [Williams, 1983: 219].

[4] В оригінальній статті на фото зображена звичайна вівця на пасовищі. 

[5] Англійський термін «complicity» - «складність» має латинське коріння: “complex”, де «com» - означає “together”, а «plectere» означає “to weave” (сплітатися) або “to braid” (переплітатися). Отже, виходить «разом сплетені».

[6] Ризома - (фр. rhizome - кореневище) - поняття філософії постмодерну, що фіксує принципово позаструктурний та нелінійний спосіб організації цілісності, що залишає можливість для іманентної автохтонної рухливості й реалізації її внутрішнього креативного потенціалу самоконфігурування. Термін "Ризома" введений у філософію у 1976 Дельозом та Гваттарі у роботі "Rhizome" - у контексті розробки базисних основоположень номадологічного проекту постмодернізму, в основі якого радикальна відмова від презумпції константної гештальтної організації буття. 

[7] Термін «veneer» - «зовнішнє обличкування», те, що я називаю структурою денної поверхні. 

[8] Автор посилається на публікацію: Brinckerhoff J.J. Discovering the Vernacular Landscape. New Haven: Yale University Press, 1984.

[9] Йдеться про вигадану Л.С. Бергом і «розвинену» його послідовниками версію існування в ландшафті фацій, урочищ, місцевостей тощо, від якої і сьогодні не хочуть відмовлятися, намагаючись «зберегти обличчя». В першу чергу це стосується російських географів та тих, хто й досі прислуховується, що скажуть там, у Москві.  

[10] Йдеться про архівні матеріали Віктора Шаубергера у перекладі К. Коетса.

[11] В той же час не можу погодитись з поглядом А. Маршалла на так звані «географічні фактори» - «(such as rainfall volume, soil type and atmospheric temperature)» [Marshall, 2002: 29] – тут він демонструє слабку обізнаність стосовно того, що саме географія є науковим напрямком, який має розглядати географічно організовану частину земного середовища. 

[12] Державний устрій, основу якого складає Влада, що комплектується морально убогими та цинічно-лицемірними рвачами, мімікрістами, ніколи не забезпечить становлення вільної творчої Людини, наявність якої ставить під сумнів їх потрібність. До Влади йдуть мутні особини зі смітника псевдо-політикуму, для яких люди - це матеріал для досягнення своїх особистих цілей. Держава – це душогубка для вільно мислячої Людини.

[13] Сьогодні у Швейцарії ставлять питання про покриття льодовиків … задля зменшення швидкості танення льоду, а в Україні йдуть «бурштинові війни», «піщані війни» тощо: величезна маса рвачів видобуває бурштин, пісок, ліс, облицювальні матеріали тощо, знищуючи природне середовище – про яку «людину» йдеться? Але все зводиться до того, що якщо владники можуть дозволити собі махінації, то чим гірші всі інші? 

[14] Згідно з Д. Сімоном, феноменологія – це «the exploration and description of phenomena, where phenomena refer to things or experiences as human beings experience them. Any object, event, situation or experience that a person can see, hear, touch, smell, taste, feel, intuit, know, understand, or live through is a legitimate topic for phenomenological investigation. There can be a phenomenology of light, of color, of architecture, of landscape, of place, of home, of travel, of seeing, of learning, of blindness, of jealousy, of change, of relationship, of friendship, of power, of economy, of sociability, and so forth. All of these things are phenomena because human beings can experience, encounter, or live through them in some way» [Seamon, 2000: 2].

За Мерло-Понті: «[Phenomenology] is a philosophy for which the world is always ‘already there’ before reflection begins – as an inalienable presence; and all its efforts are concentrated upon re-achieving a direct and primitive contact with the world, and endowing that contact with a philosophical status . . . It also offers an account of space, time and the world as we ‘live’ them» (Merleau-Ponty, Phenomenology of Perception, 1962: vii).

Феноменологія є зразком холістичного погляду на феномени, які визначають ситуації, вводячи асиметрію в оточення.

[15] Кадр з фільму «Дом – свидание с Землёй».

[16] Т. Інгольд посилається на роботу: Daes, E.-I. 1997. Protection of the heritage of indigenous people (Human Rights Study Series 10). New York and Geneva: United Nations. 

[17] Н. Кіпурі посилається на роботу: Tylor, E.B. 1924 [orig. 1871]. Primitive Culture. Researches into the Development of Mythology, Philosophy, Religion, Language, Art and Custom. 2 vols. 7th ed. New York: Brentano’s.