1 вересня 2015 р.

Ельбрусіада 2015: Матінка-Природа вносить свої корективи

Прийшло літо і постало питання про поїздку на Кавказ з метою чергової спроби сходження на Ельбрус, який протягом десятиліть притягує до себе тих, хто хоче випробовувати себе, поставивши питання цьому гіганту: пане Ельбрусе, а чи дозволиш випробовувати себе на твоїх сивих схилах, чи вартий я цього? Зазвичай, люди, мало знайомі з Природою, горами, альпінізмом, вважають, що вони підкорюють вершини, демонструючи свою перевагу, але це – помилкове бачення: вершини не можна підкорити, піднімаючись, люди долають свої вади, страхи, слабкості …, стверджуючи себе у цих далеко не завжди простих умовах. Під час сходження люди читають гору, якщо знають мову, якою вона написана.

Харків – одне з небагатьох міст, у якому жили і живуть люди, які досліджували Кавказ як науковці, і здійснювали дуже альпіністські сходження по надзвичайно складних маршрутах. Свого часу мій батько – Павло Васильович Ковальов – займався і альпінізмом, і дослідженням льодовиків Кавказу, включаючи район Приельбрусся: з дружиною – Людмилою Ковальовою-Дмитренко – у 47 і 48 роках він двічі піднімався, керував сходженнями на Ельбрус. Сьогодні у Харкові живе видатний альпініст Сергій Бершов, який вже багато років організує Ельбрусіади, залучаючи людей з різних міст України і Росії. Це виглядає трохи дивно: незнайомі люди зненацька загораються одним бажанням – здійснити сходження на найвищу вершину Європи, їдуть до П’ятигорська, щоб об’єднатися в одну дружну групу за для здійснення однієї мети. Харків, Пітер, Київ, Москва, П’ятигорськ … - спочатку відстані між людьми дуже великі, а тут – всі опиняються разом: так впливає фактор атракції.
Що важливе для сходження у групі? Найважливіше - увійти у режим комунікації, навчитися розуміти один одного, та опанувати хоча б початкові навички альпінізму. Досвідчений Сергій Бершов все знає. Його помічниками на цей раз були два брати – Володимир і Анатолій Ястребови з П’ятигорська (фото 1). Мені свого часу прийшлося багато працювати в експедиціях, мав я відношення і до альпінізму, то відразу напишу, що не так часто можна зустріти інструкторів з таким позитивним ставленням до учасників, яке продемонстрували брати Ястребови.
Отже, спочатку радіальні виходи з метою адаптації (фото 2), вечерні зустрічі за «круглим» столом, розповіді про себе … Я намагався урізноманітнити виходи короткими розповідями про природу місцевості (фото 3) – деяким здавалося, що я дійсно це знаю. Не відставав і С. Бершов, періодично повертаючись про альпіністських розповідей (фото 4).  Потім почалася доставка спорядження у штурмовий табір (висота приблизно 3850 м.), вихід на висоту 4850 м. з метою адаптації та перевірки підготовленості учасників. Погода виглядала сприятливою. Киянка Христина Бичкова, про яку С. Бершов висловився, як про сонячний промінчик (бо вона вже встигла помандрувати з ним у Гімалаях), демонструвала неабияку спритність, намагаючись все зафіксувати у своєму шикарному фотоапараті (як там могло стільки влізти?). Чесно кажучи, вона повністю виправдала дану Бершовим характеристику – я би сказав, що це – майже доросле дитинча з вбудованим електродвигунчиком.
   



Фото 1. Інструктори Володимир (праворуч) та Анатолій Ястребови (фото Христини Бичкової).


Фото 2. На «грибах». Група відвідала надзвичайно цікаве утворення, яке отримало назву «гриби» (фото Христини Бичкової). Не могла ж Христина не залізти на «гриб».



Фото 3. Підчас одного з тренувальних виходів Олекса розповідає учасникам про природу місцевості, роблячи вигляд, що щось знає … (фото Вадима Іванова).       
  

   
Фото 4. Альпіністські побрехеньки: Сергій Бершов розповідає учасникам про минуле.

Так проходив етап підготовки. На фото 5 – група біля скель Ленца, а на фото 6 – при підході до висоти 4850 м. Вся група піднялася на цю відмітку, що свідчило про необхідний стан фізичної підготовки. Під час тренувального виходу з’ясувалося, що на висоті 4850 м. можна взяти талу воду. Це свідчило про аномально теплу погоду.
  


Фото 5. Група біля скель Ленца (фото Христини Бичкової – хто б ще поліз би казна куди, щоб зробити фото з повітря?).


Фото 6. Група підходить до висоти 4850 м. Всі у гарному настрої (фото Христини Бичкової).

Моя спроба сфотографувати красиву хмарку призвела до того, що у кадрі з’явилася Христина (фото 7): як вона там опинилася, не знаю, але хмарка втратила свою привабливість.

  
    Фото 7. Христина Бичкова замість хмарки, висота 4850 м.

Рухаючись схилами Ельбрусу, ми спостерігали унікальні малюнки Природи. На фото 8 – зійшлися кілька стихій: лавові скелі, сніг, лід, хмари і синє небо. Таке тут – звичайна картина.
  



Фото 8. Зустріч стихій – лавові скелі, сніг, лід, хмари і синє небо (фото Христини Бичкової).

Надзвичайно цікавими виявилися сніжно-льодові заняття. Інструкторський склад продемонстрував деякі моменти страховки на сніжно-льодових схилах. Вийшло нормально. А потім почалося навчання. Рух по сніговому схилу, затримання на схилі при падіння за допомогою льодоруба тощо. І на тренувальному виході, і на снігових заняттях я був у жовто-блакитній балаклаві, бо вона добре захищає обличчя від дії радіації і вітру (фото 9).


Фото 9. Під час занять на сніжному схилі: Олекса Ковальов у національних кольорах та інші учасники (фото Христини Бичкової).

Нажаль, після цього погода зіпсувалася і ми не змогли здійснити сходження. У базовому таборі продовжувалися цікаві розмови. Мені було важливо зрозуміти, як в умовах війни між Росією і Україною нормальні росіяни сприймають ситуацію. Маю зазначити, що я був свідком позитивного ставлення цих людей до України і бажання, щоб проблема була вирішена як найскоріше. Я вдячний їм за це.
А тим часом Христина знімала всі обличчя. Я їй сказав, що моє обличчя є фотогенічним тільки у масці. Але вона підловила мене у той момент, коли мій язик покинув призначене йому природне місце. Добре, добре, сказав я собі, буде тобі, я також дещо можу! … і непомітно сфоткав її у момент, коли її носик набув неабияких розмірів після того, як він відвідав кавунчик. Отже, вийшло наступне (фото в кінці). І це означає, що нам було весело!
  


Це – я – а далі – вона (мама мія!).  А розповідь належить нам обом.

2 коментарі:

  1. Доторкнутись такої краси - це мабуть щастя! Чудова розповідь і дуже класні фото!

    ВідповістиВидалити
  2. Олекса Ковальов11 вересня 2015 р. о 16:07

    Андрію, це дійсно красиво. Нажаль, Природа - Матінка доволі жорстка і виховує тих, хто не бажає її чути. Ельбрус - гора, начебто, проста, але дуже багато людей загинуло на його схилах, забувши про те, що краса завжди небезпечна - задивися і пропав. Ми вирішили не випробовувати долю. А ось після нас там загинули люди. А що стосується краси - вона неповторна. І не тільки краса - цей район надзвичайно цікавий у науковому плані. Там просто потрясна геоморфологія. Дякую за оцінку.

    ВідповістиВидалити