Ковальов О.
… we do need to
know what geography is. Students do, journalists do, politicians do. Because
they do not know.
Alastair Bonnett, What is geography?
Geography itself
falls into two parts: one general, the other special.
Bernhardus
Varenius
Вступ. Дуже важко щось змінювати, якщо задіяні у даній
науковій області, є носіями традиційних поглядів, які складалися десятиліттями
і ніколи не піддавалися сумніву. Сьогодні ми вже розуміємо, що зміни неминучі -
географія має перейти до іншого конструкту, який дозволяє включити у свій
розгляд значно ширше коло варіантів ситуацій, збільшивши свою гнучкість, бо
вона має справу з надзвичайно складною частиною світу – Геосвітом, який ми
сприймаємо на основі поглядів, традицій й практики, що міняються від одного
суспільства до іншого. Саме це і викликає питання: що є географія і чи можна
дати чітку відповідь стосовно області її дослідження? Ось я і почав статтю зі
слів А. Боннетта (епіграф). Але сьогодні абсолютна більшість тих, хто бачить
себе географом, впевнені, що вони то знають. Нажаль, це не відповідає
дійсності, бо не знає ніхто. А. Боннетт пише, що географія є однією з
найбільших ідей людства [Bonnett, 2008], з чим не можна не погодитись. Це, водночас, і дослідницька, і
навчальна дисципліна, яку можна розглядати, як науку про життя, але
«життя» не у біологічному сенсі, а у сенсі формування ансамблів áкторів
(діючих складових) самої різної природи, які, взаємодіючи на основі спільно
вироблених правил ('assembly rules'), перетворюють середовище у певній частині нашої планети на відкрите,
активне, оживлене, рухливе і мінливе, що весь час породжує на фронті свого руху
вперед нові ситуації, які не відповідають нашому досвіду. І якщо протягом
мільйонів років найбільш активними на планеті були біоáктори, то останні
тисячоліття відзначаються все більш потужним проявом антропоáкторів, що
суттєво трансформують середовище, у тому числі шляхом створення проектів та їх
реалізації, чого не було на попередніх етапах його становлення (це потребує
наявності адекватних ментальних карт оточення). Нас має цікавити питання: куди
цей рух направлений? Ось чому ми маємо розглядати область дослідження географії
не як об’єкт фізичного типу (що описується у термінах зміни та балансу речовини
і енергії), а як такий, основу якого складає інформація, який постійно
виробляє нову інформацію, що робить неможливим проведення географічного
експерименту: кожної миті ситуація міняється і ніколи не повторюється.
Цікаво, ще у 18-му столітті Дж. Хеттен у роботі «Теорія Землі» поставив під
сумнів християнську концепцію Землі як досконалої, створеної божеством машини,
у якій різні планетарні складові повністю кількісно і якісно скореговані між
собою, формуючи визначений кінцевий стан. «Better he says to look at it as, ‘an organised body … [s]uch as has a constitution in which
the necessary decay of the
machine is naturally repaired» [Hutton, Chapter 1,
Section 1, 1788/2004]. Отже,
моя концепція геотіла має давнього попередника – Дж. Хеттена, який вже уявляв
Землю, як динамічну систему з саморегуляцією, яка визначає упорядкованість (до
певної міри), що, до речі, є чи не головною умовою для виникнення і становлення
людини: і біота, і людина міняються разом із середовищем, про що не варто
забувати.
Пошук місця
географії в системі наук та її криза. Питання місця
географії у системі наук і репрезентації географічних уявлень неодноразово
обговорювалося на різних рівнях. Будь-який науковий напрямок виділяється
завдяки достатньо чіткому прояву його області дослідження (на основі певних
критеріїв) та наявності концентрованих уявлень у вигляді теорій, законів,
принципів тощо. З географією справа далеко не така ясна. Географи й досі не
можуть чітко визначитись, чим має займатися географія, що вона досліджує, які
узагальнені форми знання їй притаманні. Для того, щоб відповісти на ці питання,
слід, у першу чергу, розібратися з критеріями, що дають можливість відрізняти
географічне від негеографічного, та з підходами, які слід брати за основу при
формуванні географічних уявлень. Чи не головним питанням є наступне: чи існує а пріорі так званий «географічний
простір», чи «географічне середовище», у якому ми живемо і діємо, як щось стале
- те, що відповідає цим, поширеним свого часу, термінам, як реальний
матеріальний об’єкт, який можна піддати вимірюванню (і чи є відповідні метрики),
чи це - всього тільки наша уява, що весь час формується і відтворюється у
поточному моменті внаслідок нашої діяльності, чи може це певна форма
організації, яка зв’язує між собою áктори різного походження – абіотичні,
біотичні (і, відповідно, біотизовані) та антропічні (і, відповідно,
антропізовані) у складні цілісні з’єднання? З самого початку свого існування
географія мала справу зі світом матерії - земною поверхнею, структурою, що
формується у обмеженій частині планети і є проявом диференціації середовища, у
якому протікає життя людей. Спочатку ця структура формувалася під дією
абіотичних процесів, потім - діяльності біоти, сьогодні головна роль належить
людині діючій (Homo actiosus). Свого часу області, задіяній у такому русі, ставили у
відповідність терміни «географічна оболонка», «геосфера», «ландшафтна сфера»
(вкрай неадекватний термін), «геопростір» та «геосередовище», і вважалося, що
це - реально існуючий матеріальний об’єкт. Сьогодні ми все краще розуміємо, що
це - область нашої планети, яку ми розглядаємо як таку, що має доволі динамічну
географічну
організацію, пов’язану з діяльністю абіоти, біоти
й антропоти,
яка постійно змінюється, а її вимірами є складність і організація, що
проявляються, як патерн (утворення різняться саме патернами, що визначають
характер з’єднання частин у ціле). Отже, не простір і не час мають бути
предметами уваги географів, а складність та організація, основу яких
складає інформація, яка не є фізичним феноменом: «Forget Space-Time: Information May Create the Cosmos» - називається
огляд статті Р.В. Куна «Ближче до правди» («Closer To Truth») [Forget Space-Time …, 2015], що повністю співпадає з моєю точкою зору на
природу Геосвіту. Для нас важливим питанням є наступне: що означає ця
«географічна організація»? Отримавши відповідь, ми зможемо сказати, що місце
географії в системі наук визначене: вона досліджує географічно організовану область
нашої планети, яку продукує взаємодія абіоти, біоти та антропоти, що відзначається
своїми особливими складовими різного рівню організації та масштабу.
Отже, саме образ організації, основою якої є відібрана інформація, сьогодні
стає чи не головним для географів. Така постановка питання виключає
диференціацію географії на самостійні гілки на кшталт фізичної, економічної,
соціальної та інші, подібні їм, вона є суцільним науковим тілом, яке відповідає
цілісності того утворення – геотіла, яке вона має досліджувати. Ми можемо
говорити тільки про різні за рівнем складності частини цього геотіла –
абіотичну, біотизовану та антропізовану, які тісно сплетені між собою.
Що стосується кризових ситуацій, вони виникали і виникають у різних сферах
науки, географія тут не є виключенням, але важливо розуміти, з чим ця криза
пов’язана і чи не продовжується вона ще й сьогодні. На сайті [Quantitative revolution] припускається, що
така криза проявилася у 40–50-х роках минулого століття з наступних причин та
мала такі ознаки:
·
The closing of many
geography departments and courses in universities, e.g., the abolition of the
geography program at Harvard University in 1948.
·
Continuing division
between human and physical geography – general talk of human geography becoming an
autonomous subject.
·
Geography was seen
(fairly or not) as overly descriptive and unscientific – there was, it
was claimed, no explanation of why processes or phenomena occurred.
·
Geography was seen
as exclusively educational – there were few if any applications of contemporary
geography.
·
After World War II,
technology became increasingly important in society, and as a result, nomothetic-based sciences
gained popularity and prominence.
Ми бачимо, що серед ознак і причин кризи є і розходження так званих
фізичної географії та географії людини (Human Geography) чи
антропогеографії, що свідчило про втрату нею цілісності (погляди на географію
50–60-х років минулого століття містяться на сайті [geography, 1968]). Свого часу заговорили про так звану «кількісну
революцію», яка революцією, як такою, не була й не могла бути, вона тільки
певною мірою додала зовнішнього ефекту науковості завдяки виділенню відстані, як ледве не найважливішого
параметру, який, начебто, дозволяв виявити причини просторової упорядкованості
(результатом став так званий перший закон географії В. Тоблера, який ніяким
законом не був). Отже, мав місце тільки зовнішній ефект збільшення науковості,
що звело географію до майже виключно просторового аспекту, приховавши реальну
кризу, пов’язану зі складністю виявлення географічно організованих утворень і
формуванням відповідних образів, бо основою їх були складність і організація,
хоча певні серйозні знахідки були зроблені за десятки років до того.
Географія, як така. Географія, як цілісне наукове
тіло, намагається зв’язати минуле, сучасне та зазирнути у майбутнє, що пов’язує
її з історією. Сьогодні вона буквально вихоплює проблеми з поточної динамічної
ситуації, і вчиться їх вирішувати, причому не по окремих компонентах, а в
цілому: «Geography is not just about the earth as the home of humans. It is interested in the world in toto» - пише А. Боннетт [Bonnett, 2008: 47]. Їх різноманіття просто вражає і тут можна розгубитися та
втратити той стержень, що дозволяє географії існувати, як самостійній та
цілісній дисципліні. Саме це й зумовлює необхідність присутності чогось,
подібного до «базової» чи «серцевинної» - загальної географії («basic», «core geography»), яка має лежати в основі будь-якого більш спеціалізованого напрямку.
Слід виробити ті обмеження, які дозволили б достатньо впевнено відрізняти
географічні утворення від негеографічних, та уявлення, які дозволяють
сформувати образ відкритого гетерогенного середовища, як геотіла (що йде на заміну
образам геопростру чи географічної оболонки) – наслідку симбіозу різнорідних складових,
як основи гетерогенності, як і, так би мовити, «теорію»[1], яку слід розглядати як просто «пул загальних знань», причому теорії слід
бачити, як своєрідні «зупинки» потоку пізнання, як незупинного режиму
становлення, які змінюють одна іншу і в принципі не можуть бути створені раз і
назавжди, бо це – всього тільки наші відносно сталі рафіновані образи -
тимчасові зупинки потоку думки. Це має супроводжуватись появою і насиченням
відповідними поняттями, без яких такі образи не можуть бути сформовані. Така
ситуація припускає бачення географії, як множини різних точок зору, які, завдяки
взаємодії та відбору на основі відповідності та узгодженості, складаються у
цілісний пакет, якому відповідає образ складно організованого Геосвіту, який ще
слід навчитися розпізнавати й читати, опанувавши мову, якою він «написаний».
Але починати варто з розгляду саме традиційних поглядів, щоб було ясно, які
зміни слід внести задля збільшення пізнавальної потужності географії. Отже,
схоже на те, що географія тільки починає розкривати свої крила, бо це –
особлива форма відображення, яка інтегрує в собі і науку, і мистецтво дизайну.
Свого часу мала місце спроба прийняти за об’єкт географії так званий
географічний (спочатку - природний) комплекс - це був значний крок вперед, але
все звелося до звичайного опису так званих компонентів (які чомусь стали
називати географічними), хоча комплекс – це, перш за все, зв’язки, відносини,
характер яких визначає складність утворення, а така якість, як географічність[2], виникає тільки тоді, коли сукупність і характер цих зв’язків дозволяє
сформувати цілісний образ складного гетерогенного утворення, тобто
географічність - це властивість цілого, притаманного певним утворенням, які
існують на нашій планеті (вони можуть існувати і на інших планетах): слово
«комплекс» стягує в собі такі властивості, як складність, комплексність, узгодженість
дій (interactivity). Але географи у кращому випадку виходили на виявлення
статистичних зв’язків, що перетворювало геокомплекс на статичне утворення, хоча траплялися роботи, що базувалися на
динамічному і навіть еволюційному баченні (наприклад, роботи М. Девіса [Дэвис,
1962], надзвичайно цікава робота І.М. Крашеніннікова «Цикл развития
растительности степных зон Евразии (Опыт
анализа ландшафта методами ботанико-географического исследования)» [Крашенинников, 1922], ряд інших). У 2009 році мною було запропоновано
розглядати геокомплекс як організацію активних поверхонь, на яких
розгортаються процеси [Ковалёв, 2009]. Розвиток системних уявлень в науковій сфері в цілому (основу складало
виділення елементів та встановлення зв’язків між ними) та введення А. Тенслі у
1935 році поняття екосистеми в екології, не могло не вплинути на географів, що
і привело до появи терміну «геосистема» [Сочава, 1963]. Це вимагало зміщення акценту уваги на відношення між складовими природних
утворень, що визначали їх цілісність. Але і тут мало що вийшло, бо система
базується на доволі сталих зв’язках (вона не розвивається, а функціонує), які
мають місце у виробничій сфері та у різних технічних виробах, а природні
утворення (до яких, до речі, відноситься і людське суспільство) мають у своїй
основі множину мінливих зв’язків, тобто винайдені моделі далеко не повною мірою
відображали їх функціонування і динаміку. Але більшість авторів ставили знак
тотожності між геокомплексом та геосистемою (і, як це не дивно, й з
ландшафтом). Більше того, природні утворення однозначно є когнітивними,
спроможними робити вибір у складних ситуаціях (виробляти інформацію), тому вони
не можуть бути відтворені за допомогою моделей, основу яких складає обмежений
набір станів, які є заздалегідь відомими. До речі, природні утворення не мають
чітко визначених меж, чого вимагає системне відображення, і особливо це
стосується саме географічних утворень, як ми їх собі сьогодні уявляємо. Тому
кілька років тому й було запропоновано розглядати географічно організоване
середовище, як таке, що сформоване особливим організаційними одиницями – геохолонами
= геооргами
(обидва терміни еквівалентні), що формують холархічно організоване середовище з
доволі складною топологією та певним рівнем конгруентності [Ковалёв, 2011]. Тут
вже немає поділу на штучно виділене «дещо» і його середовище, тут все
середовище стає активною плівкою нашої планети. Основу таких утворень складає
симбіоз різних за своїми властивостями частин, що зумовлює їх гетерогенність.
Мабуть можна говорити про те, що вони організовані у вигляді мережі, а ступені
їх збудження у мережах визначають ті чи інші локальні стани більш масштабних
утворень, породжуючи їх життєдіяльність у всьому їх різноманітті. Йдеться про
те, що ці утворення проявляються тільки через взаємодію з іншими, їм подібними:
у середовищі розповсюджуються хвилі організації, що захоплюють його окремі
активні елементи. Це вказує на те, що класичний науковий підхід до відображення
Геосвіту є явно недостатнім, а може неприйнятним взагалі.
Отже, питання, чим займається географія і що є областю її дослідження,
залишається. Відповідь потрібна для того, щоб обґрунтувати її існування. Все не
так просто – не можна займатися всім. Протягом багатьох років географію
розглядали як «науку» чисто просторового плану - про розміщення різних явищ,
утворень у просторі земної поверхні: «A geographic question first and foremost asks WHERE and WHY THERE?» - дається в роботі [The Geography Toolkit …: 6]. Р. Джонстон зауважує: «A key
feature of geographical information is that it is localized, relating to
individual parts of the Earth’s surface. Geography involves recording such
information, in particular on maps - hence its close links with cartography.» [Johnston]. Найважливішими поняттями були «простір» і «місце» (наприклад, [Besser,
2006]). Але трактування географії, як просторової науки, залишає її за межами
наукової сфери (географ – це не ходячий довідник), бо зібрання звичайних
емпіричних фактів, прив’язаних до простору земної поверхні, не може бути
основою наукової дисципліни – тут ми маємо здебільшого описовий, ідеографічний
варіант, який більше відповідає профанному рівню. Ось визначення простору і
місця у роботі [The Geography Toolkit …: 11]: «Space is the environmental stage upon which the drama
of geography is played out» та «Places are
particular locations on the environmental stage that impart meaning to the
stage and the actions occurring there». Перш за все,
«простір» не є сценою чи платформою, на якій розігрується драма географії (гола
сцена нікому не потрібна), і ніяка драма географії не розігрується –
відбувається танок життя, і не на платформі простору, а у контексті середовища,
основою якого є фізіографія поверхні (структура поверхні, яку ми спроможні
виявити), що сприймається нами, як ландшафт, а географія намагається
схопити закономірності цього танку у такому середовищі-контексті-ландшафті,
який кожним сприймається індивідуально (відповідно до його особистих
властивостей сприйняття, культури і т. і.). Як відомо, танок відбувається не
тільки у просторі, але й у часі, точніше – у з’єднанні часу, простору і
контексту-ландшафту (це те, що називається «ChoroChronoOrg»). Сам же образ простору формується у нашій свідомості
через відношення між складовими контексту. Визначення «місця» виглядає більш
цікавим, але достатньо було написати «that impart meaning to the actions occurring there», а дія, як відомо, також реалізується не тільки у просторі. Відношення
між простором і місцем можна позначити так: «everywhere but always somewhere» [Sparke, 2007].
До речі, саме дія, на мою думку, стає визначальною у виділенні місця – без дії місце не має сенсу: місце
не існує до дії (навіть пасивний предмет, який займає якусь область, буде
«місцем», тільки, якщо він впливає на наші дії, наприклад, треба обійти калюжу,
що трапилась на шляху). Автори, що виводять «місце» на перший план, вірили і
вірять у те, що присутність речей там, де вони є, має сенс: «why things are as they are, where they are»? [Значение слова «geography»] – ось на яке питання шукається відповідь. Це - гарне
питання, але цей сенс не визначається тільки місцем як положенням, він
визначається «місцем», як всією сукупністю відносин кожної речі з іншими
речами, тобто «місце» не зводиться до розташування в системі координат, це –
позиція, що виникає, як наслідок всієї сукупності відносин з іншими
предметами-місцями, без чого ні про яку «річ» та «місце» не можна говорити, їх,
як таких, просто не існує. Будь яка дія виникає, як результат актуалізації
певних відносин між áктором (діючим) та контекстом, тоді «місце» - це ні що інше, як вузол
актуалізованих (значимих для нас) відносин, що, до речі, і зумовлює
унікальність кожного місця: місце виявляється кожним реципієнтом індивідуально[3]. У тій же роботі читаємо: «To most people,
geography means knowing where places are and what they are like. Discussion of
an area's geography usually refers to its topography - its relief and drainage patterns and predominant
vegetation, along with climate and weather patterns - together with human responses to that environment, as in
agricultural, industrial, and other land uses and in settlement and
urbanization patterns» [Значение слова «geography»]. А. Боннетт застерігає: «nor do meaningless lists of facts» [Bonnett, 2008: 10].
Цікавий огляд дає філософ Є.Г. Трубіна у статті «Поворот к
пространству», один з розділів якої має наступну назву: ««Вот,
новый поворот»: экспансия географии или междисциплинарное движение?»[4] [Трубина, 2011: 35]. Мені важко зрозуміти, у чому вона побачила прояв
експансії географії, думаю, вона просто не розуміє, що це таке - географія.
Вона посилається на С. Гунзеля який у роботі «Простір. Міждисциплінарне
керівництво»[5] наводить такі приклади просторів: поетичний, історичний, політичний,
економічний, тілесний, туристичний, епістемологічний, соціальний, технічний,
медіа-, когнітивний (ментальний), міський та ландшафтний. А чому так мало? Чому
б не додати ще, наприклад, аграрний, візуальний, морський, геологічний,
звуковий, капіталу (наприклад, [Harvey, 2001]), менеджменту, влади …, можна додавати й додавати. При цьому ні С.
Гунзель, ні, слідом за ним, Є.Г. Трубіна не зважають на те, що у цих контекстах
слово «простір» ставиться взамін слова «середовище», ще краще - «контекст». Що
стосується ландшафтного простору, його просто не існує, бо ландшафт - це патерн
місцевості, її образ, що формується на основі денної (видимої, сенсорної)
поверхні при наявності у неї певної структури [Ковалёв, 2009], тобто без
реципієнта його, як такого, немає[6]. І якщо М. Фуко, погляди якого вона обговорює, у своїх роботах 60–80-х
років минулого століття акцентував увагу на просторі (а це був наслідок руху
«маятника» від пріоритету, що до того віддавався часу, у бік простору), то це
зовсім не означає, що все можна звести до концепту «простір» - він тут виступає
як зручний образ (замість терміну «простір» можна говорити, наприклад, «поле»,
бо дії характеризуються своїми векторами та інтенсивністю). Відзначу дуже
цікаву позицію М, Фуко: «Современная эпоха, возможно, кроме всего
прочего будет эпохой пространства. Мы живем в эпоху одновременности, в эпоху
наложения, эпоху близкого и далекого, эпоху, когда многое существует бок о бок, эпоху рассеяния. Настоящий момент, мне кажется,
таков, что наш опыт мира – не столько опыт длительной жизни, развертывающейся
во времени, сколько опыт сети, увязывающей пункты и пересекающейся со своими
собственными сплетениями»[7] (переклад за роботою [Трубина, 2011:
40]). Така позиція припускає, що часовий вимір дії зводиться до сучасного/текучого моменту, який його стискає
(діючи, ми ігноруємо час, бо дія повністю захоплює нас, і час, як такий,
перестає для нас існувати). Але слід розуміти, що це – тільки редукція, яка
може бути корисною при побудові певних абстракцій. Найважливішим у поглядах М.
Фуко є образ мережі з симетричною взаємодією, який дав початок теорії
áкторних мереж.
Не менш важливою для географів є точка зору А. Лефевра, який висунув концепцію
виробництва простору, повставши проти його «контейнерної» моделі [Lefebvre, 1991]. Але не це важливо, більш серйозною
є думка, що простір формується дією, що простір (соціальний) є соціальним
продуктом. Цю ідею використав С. Грехем. Він спробував обґрунтувати точку зору,
що сучасне місто втрачає свою просторовість, тобто, вплив простору (‘spatial impacts’) через розгортання капіталістичних відносин та швидкий розвиток
комунікативних технологій: «… there are widespread predictions that concentrated urban areas will loose their spatial ‘glue’ in some wholesale shift towards reliance on broadband, multimedia communications grids. Advanced capitalist societies are thus liberated from spatial and
temporal constraints and are seen to decentralize towards spatial and areal uniformity.» [Graham, 1998: 168]. Він акцентував
увагу на тому, що «Human life becomes
‘liberated’ from the constraints of space and frictional effects of distance. Anything becomes
possible anywhere and at any time. All information becomes accessible everywhere and
any-where. The ‘logic’ of telecommunications and electronic mediation is
therefore interpreted as inevitably supporting geographical dispersal from
large metropolitan regions, or even the effective dissolution of the city itself.» [Graham, 1998: 168]. Але не тільки
людський соціум виробляє простір (соціальний простір), це властиве Природі
взагалі: шляхом диференціації початково-нерозчленованого середовища формується
структура, що підтримує функції, і тільки це слугує основою для формування і
поточного відтворення у нас відчуття простору. Сформувати образ простору у
нерозчленовано-аморфному та ізотропному середовищі просто неможливо. Отже, не
може існувати так званий геопростір, існує географічне середовище - система
відносин, що проявляється у вигляді порядку, і цей порядок ми можемо
спроектувати на образ простору, що є редукцією, бо замість самого складного
середовища ми отримуємо його тінь. Інша справа – розвиток новітніх форм
комунікації, що створюють враження «відмирання» простору (як можна говорити про
відмирання того, чого немає, тобто йдеться не про простір, як матеріальний
феномен, а про простір, як конструкт, що виникає на основі наших вражень, що є
корисним для практики), але це відбувається виключно за рахунок суттєвого
прискорення передачі сигналів, і географічний ефект (вплив) тут ні до чого,
навпаки, має місце зміна організації географічного середовища, яке формується,
перш за все, завдяки режимам комунікації.
А.К. Гетрелл на основі відношення до відстані виділив два типи просторів:
«… metric spaces and non-metric spaces. Metric spaces can be illustrated by calculating the
distance between two objects by using Euclidean distance or Manhattan distance.
The objects have a relative relation that can be measured. Non-metric spaces on
the other hand does not measure the distance between objects with an exact
algorithm. Nevertheless, non-metric spaces represent the relation between
objects using everyday spatial concepts, such as ‘near’, ‘far’, ‘close to’,
etc.» [Firdiansyah, 2012]. Але все це було відомо до нього.
Пізніше почали говорити про особливу – просторову – організацію та
просторове мислення, виробили навіть групу понять – «location, distance, direction, pattern, shape, and arrangement» [The Geography Toolkit …: 11], Д.Р. Монтелло
дає такі просторові властивості - «location, size, distance, direction, separation and connection, shape, pattern, and movement» [Montello, 2001: 14771], Т. Лунден, показуючи зв'язок між факторами
просторового аспекту релігії та просторовими характеристиками, дає: distribution (space), networks, core areas, frontier та boundaries [Lundén, 2012], можна також додати «позиція» та «вузол». Але
чому це пов’язується тільки з географією? Можна навести дуже багато прикладів,
коли так звані «просторова організація» і «просторове мислення» проявляються у
інших наукових напрямках – в біології, медицині, геології, археології,
астрономії, фізиці тощо. К. Гросснер запропонував просторову концепцію,
нейтральну стосовно різних дисциплін (табл. 1) [Firdiansyah, 2012].
Табл.
1.
Однією з базових робіт цього напрямку була книга «Spatial Organization: The Geographer's View of the World» (Abler R., Adams J.S., Gould P.) [Bhardwaj, Stoddard, 1972]. У наш час маємо багато випадків, коли автори
користуються цим висловлюванням – «просторова організація», не вважаючи за
потрібне розкрити його сенс, хоча у зазначеній роботі таку організацію автори
пов’язували з просторовим процесом: «The basic thrust in the book is “the circularly causal relationships between spatial structure and spatial processes.”» [Bhardwaj,
Stoddard, 1972]. Але що таке «просторовий процес»? Процес є процес – рух через
різність, він відбувається у просторово-часовому континуумі і виділяти тільки
просторовий аспект означає суттєво його спрощувати (лишається його тінь), бо
процес – це, перш за все, направлена зміна стану задіяної у ньому частини
середовища, про що весь час забувають. Це стосується і так званої «просторової
взаємодії» (наприклад, [Lucas, 2015]): «Spatial interaction is the flow of products, people, services, or information among places, in response to localized supply and demand». По-перше, це знову редукція,
бо всі ці переміщення відбуваються у середовищі з певними властивостями, як і у
часі, по-друге, ніякого відношення до географії це не має, хоча автор і пише: «It is a transportation supply and demand relationship that is often expressed over a geographical space». Він також зазначає, що: «Edward Ullman, …, more formally addressed interaction as
complementarity (a deficit of a good or product in one place and a surplus in
another), transferability (possibility of transport of the good or product at a
cost that the market will bear), and lack of intervening opportunities (where a
similar good or product that is not available at a closer distance).» [Lucas, 2015]. Виникає питання, а що
це за «transportation geographer» та «transportation geography»? Це –
несерйозно! Ось ще варіант визначення географії, що має за основу просторовий
аспект: «Science of the Earth's surface, which describes and analyzes the spatial variations in physical, biological, and human phenomena that occur on the surface of the globe and treats their interrelationships and their significant regional patterns» [Значение слова «geography»]. Маємо те саме –
опис та аналіз просторових варіацій фізичних, біологічних та людських явищ, що
завдяки взаємовідносинам формують значимі регіональні патерни. Але тут вже
присутній термін «патерн», що дещо поліпшує ситуацію.
Організаційна
концепція географії. Географи, які серйозно
замилювались над тим, з чим вони мають справу, завжди відчували необхідність
звернення до образу порядку, організації, порівняння оточуючого середовища з
організмом тощо. Інша справа – довести ці погляди до більш-менш завершеного
вигляду, що ще не вдалося нікому. Найчастіше, що траплялося – це спрощення
такого бачення. Наприклад, у роботі [Thinking Geographically, 2012: 2] маємо наступні уявлення стосовно організаційних ідей у
географії: «The three main organising concepts of geography are frequently said to be place, space and environment. There are further possible candidates for this
overarching framework, such as location, interaction, scale and change, but
place, space and environment form an enduring structure which arguably
encompasses these others. Of course, beneath this level of 'big ideas' there is
a multitude of substantive concepts – e.g. from river basin to glacial ice;
from city to rural fringe; from production to consumption – the conceptual
contents of the subject.». Нас знову повертають до таких понять, як «місце» та
«простір», але ці образи аж ніяк не охоплюють все, що пов’язане з організацією.
Образ простору сам є результатом організації середовища, «місце» само по собі
не існує, бо це – смисл, що виникає підчас дії у певному контексті, тобто
«місце» може проявлятися тільки серед інших «місць», множина яких пов’язана
топологічно. Можна говорити про місця, як семантику місцевості, що формується у
вигляді ментальної карти. Інша справа – геохолон чи геоорг. Слід зрозуміти, що
організація – це дуже складне поняття, що містить в собі і динамічну складову
(організація як становлення), і функціональну, і структурну (особливо важливим
є питання співвідношення структури і функції), і, якщо так можна сказати,
емерджентну (прояв у вигляді патерну). Зрозуміло, що одиниці організації можна
і треба проектувати на просторово-часові осі, але, повторюю, це будуть тільки
їхні тіні, головним аспектом залишається сама інформація та її виробництво.
Інформація – це те, що є наслідком вибору та його закріплення, те, що
протистоїть хаосу, нарешті, те, що є для нас несподіваністю. Це
означає, що так звана статистична теорія інформації, яка базується на
імовірнісному підході, що вимагає знання всіх можливих варіантів, не є суто
теорією інформації, бо цей підхід базується на припущенні, що всі варіанти
заздалегідь відомі, а нас цікавить те, що не є відомим і з’являється
зненацька.
Можна погодитись з
тим, що дається на сайті [geography, 1968]: «The history of geography is the history of thinking about
the concepts of environments, places, and spaces. Its content covers an
understanding of the physical reality we occupy and our transformations of
environments into places that we find more comfortable to inhabit (although
many such modifications often have negative long-term impacts)». Найбільш цінним у цьому висловлюванні, думаю, є концепт середовища. Саме
середовище перетерплює зміни і саме у ньому виникають ефекти самоорганізації.
Воно весь час знаходиться у русі, а умови, що мають місце на нашій планеті,
зумовлюють можливість виникнення таких форм його організації, у відповідність
яким ми кажемо: це – географічна форма, яка може бути абіотичною, біотизованою
(крайній варіант – біогенною: коралові рифи, термітники, мурашники тощо) чи
антропізованою (крайній варіант – антропогенною: заводи, фабрики, будівлі,
шахти, мегаполіси тощо). Можна відобразити ці форми організації за допомогою
класифікаційного трикутника (рис. 1). На кожній стороні наведені шкали
виразності відповідних патернів (ландшафтів), які можна вважати зовнішніми
проявами організації. Різниця у рівнях організації має місце вже на абіотичному
рівні, бо різні природні процеси формують патерни, що різняться, так би мовити,
інтенсивністю.
Рис. 1.
Класифікаційний трикутник, що дозволяє упорядкувати патерни абіотичного (синій),
біотизованого (зелений) та антропізованого (червоний) типів організації. Це
можна зробити як за допомогою символів, так і у кольоровому варіанті.
Найбільш актуальним
сьогодні є відношення між людством та природою, яке, слідом за А. Боннеттом [Bonnett, 2008], позначимо
так: People↔Nature. Якщо протягом приблизно 3,5 мільярдів років ініціатива
у перетворенні земного середовища належала біоті, яка біотизувала його (доволі
довгий процес), то останні десятки тисяч років зростаюча активність людства
веде до антропізації середовища - перетворення, яке слід розглядати, як його
виробництво, як утворення нових розбіжностей. На цьому шляху людство
стикається з масою проблем, пов’язаних з тим, що їх дії призводять до
збільшення ризиків для нього самого: техногенні аварії, глибока трансформація
природних режимів, що викликає небажані явища - повені, пожежі, посухи,
надмірна ерозія, величезні зсуви тощо, що пов’язано з поганим розумінням
природних режимів, а, частіше, просто з небажанням рахуватися з тим, що Природа
має свої власні режими, які, будучи порушеними, ведуть до катастроф, які часто
сприймаються, як природні. Відповідно, зростає значення менеджменту – керування
діяльністю людських спільнот у середовищах, які містять в собі ризики. На рис.
2 показана схема циклу керування в умовах ризиків, пов’язаних з катастрофічними
явищами (хоча у статті йдеться про природні катастрофи, не пов’язані з
діяльністю людей, але принципової різниці немає). Зростання розміру кожної
наступної чарунки вказує на зростання важливості кожної наступної фази, і,
додамо, відповідальності за кожний наступний крок. Задача у тому, щоб зменшити
ризики, тобто ймовірність виникнення катастрофічних руйнацій. Спочатку найбільш
виразною була руйнація рельєфу[8] (Рис. 2A), його відновлення та реконструкція, отже, входження у цикл з
наступною руйнацією, спричиненою тими самими ефектами, або ще більшими. Далі,
(Рис. 2B), більша увага була надана питанням підготовки до катастроф шляхом
розвитку систем попередження і програм інформування. У наш час (Рис.2C),
зусилля сфокусовані на питаннях попередженнях запобігання катастроф та
готовності до них, час між окремими катастрофами та послабленням їх наслідків
збільшується [Geospatial Science and Technology for Development, 2012]. Задача
полягає у зменшенні ризиків, викликаних діяльністю, що вимагає становлення
відповідної культури, направленої на її оптимізацію, як це показано на рис. 3:
на перший план виходять стабілізація процесу виробництва та передбачуваність
наслідків (за основу взяті графіки з роботи [Kim, 2009]). Як результат –
зменшення амплітуди коливань, що характерно для самоорганізації.
Рис. 2. Менеджмент
в умовах ризику виникнення руйнацій [Geospatial Science and Technology for
Development, 2012: 26].
Рис. 3. Від
чергування успіхів і помилок до стабілізації процесу і удосконалення: а – перехід від культури героїв до
культури, що базується на процесі; б
– перехід від марнотратства до продуктивності та якості.
Для нас
найважливішим є те, що саме антропізовані форми є найбільш динамічними. Причина
у тому, що сама людина не є завершеною, вона не є такою, що досягла остаточної
стадії розвитку, вона продовжує змінюватись і важливо розуміти, в якому
напрямку йде цей рух. Схоже, що людина буде все більшою мірою ставати Людиною
планети Земля (Людина Екзюпері), культурною основою якої буде геокультура:
людство вже не розглядається, як хазяїн Природи, що все визначає на свою
користь, приборкуючи її, ситуація стає все більш симетричною - антропоцентризм
відходить у минуле. Ніякого протистояння між Людиною і Природою не може бути,
Людина - витвір Природи, її призначення - само-відображення Природою самої
себе, тобто Природа є продовженням кожної Людини, яка, у свою чергу, розчинена
у Природі, занурена у неї. Головним завданням географів стає пошук шляхів узгодження
діяльності людської спільноти з природними режимами, які, хочемо ми
того, чи ні, є тими обмеженнями, з якими слід рахуватися задля зменшення ефекту
екоциду.
Так формується геосередовище з новою організацією. Йдеться про вписування
людських утворень самого різного призначення і масштабів у природні морфологію
і режими. У цьому плані дуже цікавою є робота А. Робінсона «On Natural Geometries» [Robinson, 2013]. Автор пише
не про звичайне створення антропогенної інфраструктури (є автори, які надто
захоплюються терміном «антропогенний», особливо, коли йдеться про ландшафт, що
свідчить про їх обмеженість), а про особливий дизайн, що вписує антропогенні
форми у природні, перетворюючи середовище на лагідно антропізоване. Він пише: «However, while these systems are being accepted as
effective and desirable, the resolution of their form and design lies within a
contentious territory defined by the forms upon which they are based (nature)
and the forms within which they are placed (the built environment). Naturally,
many believe that the design of natural systems, especially ones that employ
their advanced functions, should draw from the original form of the system in
nature, if only to function correctly. However, designers with nature-based
design ambitions beyond purely functional requirements (such as gravity fed
pools of a certain proportion for a water treatment system), who attempt to
make something look "natural" are often criticized for creating a
"shallow copy" that is fundamentally superficial or out of scale when
compared to nature. Furthermore, such designs may not be suitable for the urban
environment or construction methodologies. Instead landscape architects often
look to the well defined geometries of architecture and Euclidean space for designed
aspects while only allowing the incorporation of natural forms through
plantings or paving materials.» [Robinson, 2013: 2]. Саме такі форми організації частини земного
середовища ми, як географи, маємо досліджувати та приймати участь у їх
розробці: це і є вироблення антропізованого геосередовища. Чи є тут вихід у
практику? Так, є. Ми самі формуємо середовище свого життя. Прикладом може бути
Україна.
Так, сьогодні це є
актуальним для України, бо наразі постало питання стосовно так званої
децентралізації та місцевого самоврядування, що також слід розглядати, як
приклад виробництва геосередовища. В минулі роки, звертаючись до теми
регіоналізації, я неодноразово ставив саме таке питання, вказуючи на те, що
регіони - це відносно самодостатні утворення, які відповідають принципу відносної
структурно-функціональної
повноти (тепер кажуть «спроможність» (ability) чи
«життєздатність» (liveability)). Це означає, що
вони мають бути максимально незалежними в плані ресурсо- (шляхом створення
замкнених циклів технофільної речовини - рециркуляції) та енергозабезпечення,
мати свій регіональний експертно-аналітичний координаційний центр з
функцією збору, обробки даних та прогнозування ситуації (своєрідний «мозок»
регіону), та рухатись у напрямку все більшої узгодженості з природним
середовищем. Але структурно-функціональна повнота формується внаслідок
самоорганізації, постійної оцінки своєї конкурентоздатності (це вимагає
безперервного вібрування та оновлення) і виходу на режим функціонування
регіональних утворень, а для її виявлення потрібен певний характерний час.
Характер такої динаміки показано на рис. 4. Неможливо заздалегідь передбачити
чи вирахувати, якою має бути структурно-функціональна повнота для даного
регіону: будь-яке динамічне утворення є структурованим (це стосується і
людського суспільства в цілому), але діяльність окремих частин реалізується
через взаємодію його найменших, елементарних áкторів, і її наслідки передбачити
не можна, варіантів надто багато. Для людського суспільства елементарними
áкторами є люди. Отже, все залежить від взаємодій на рівні індивідів, кожен з
яких сам по собі є складним утворенням. Вони не мають ніякої «спільної» мети
крім прагнення кожного до самозбереження, виживання, поліпшення життєвої
ситуації. Об’єднання у цьому плані дає певні переваги (тому й виникають
спонтанно кооперативи). Так виникають і регіональні утворення різного масштабу,
причому ці масштабні рівні не є супідрядними - головний рівень, як такий,
відсутній, бо на кожному рівні є свій набір функцій. Зауважу, що регіональні
утворення мають різний рівень організації та складності, причому утворення з
нижчою організацією є середовищем (фундаментом) для утворень більш високого
рівня організації та є більш поширеними, і це - фундаментальний
принцип. Це так звані вкладені утворення (nested systems): для
того, щоб вижити, треба локалізуватись і ускладнитись. Світ рухається в
напрямку стирання державних кордонів та виникнення глобальної структури,
основою якої є регіони. Спочатку між регіонами йде конкуренція, але згодом
ситуація стабілізується внаслідок розподілу функцій. Регіони спираються на
регіональні Центри-міста, які виступають вузлами концентрації промислового
виробництва, науки, освіти, мистецтва тощо, і, що найважливіше - центрами
виробництва інформації та хвиль активності. З часом вони починають виконувати
контролюючу функцію. Процес реалізується завдяки наявності вільних áкторів (так,
ріст Харкова у 30-ті роки минулого століття внаслідок просування мігрантів на
Донбас, бо Харків на той час був дуже привабливим). Структура має бути
холархічною та рухливою: регіональні утворення різних масштабів складно
взаємодіють між собою, причому їх співвідношення може мінятися.
Рис. 4.
Конструктивно-деструктивні цикли, які реалізуються у складних динамічних
утвореннях, забезпечуючи постійну настройку до мінливої ситуації. Точка А відповідає максимальній ефективності,
точки Б і Б' – відносні мінімуми ефективності при недостатній структурній
повноті, точки В і В' – відносні мінімуми ефективності при перенасиченості
структури.
Постає питання
стосовно причин виникнення такої холархічної регіональної організації. Думаю,
це, по-перше, зростання чисельності населення завдяки виробництву надлишку
продуктів харчування, що викликано впровадженням інновацій у агросекторі, і,
відповідно, збільшенням кількості вільних áкторів, по-друге, прагнення людських
мас вижити в умовах жорсткої конкуренції, що примушує змінювати стиль життя і
шукати нові варіанти з більш високим рівнем організації і складності, що
примушує їх виробляти нові правила взаємодії (гри) та нові форми культури: ти
або змінюєшся, або гинеш. Ситуація просто вижимає певні групи людей, примушуючи
їх до переходу на рівні з більш складними і швидкими формами життя (у інші
життєві ніші), що свого часу й вело до утворення міст, а згодом – до виникнення
регіонів і їх кластерів. Завжди до міст прагнули ті, хто не міг втриматись у
жорстко-регулярних агровиробничих циклах, тобто більш легкі до змін та пошуку
інших життєвих ніш áктори, добре, якщо креативно-активні (не обходилося без
комунікації у вигляді чуток стосовно можливості реалізувати себе). При
досягненні певної локальної концентрації, імовірність утворення крупних міст
зростала, а місто, як життєва форма, вимагає значно більшої креативної
активності та свободи від регулярності (згодом регулярність у виробничій сфері
була передана машинам). Отже, як і у Природі, еволюція суспільства є вимушеним
процесом, який втягує більш «легкі» до змін, менш адаптовані, більш рухливі
áктори з підвищеним потенціалом креативності. У таких умовах нагальною стає
функція управління, яка, однак, може бути реалізована у різний спосіб.
Питання у тому, що
й досі залишається поширеною думка стосовно можливості управляти природними
процесами, як і діяльністю територіальних громад і розвитком суспільства в цілому.
С. Дацюк [Дацюк, 2015] проаналізував чернетку тексту, що має обговорюватись на
Саміті ООН і стосується «цілей розвитку тисячоліття» (до 2030 року). Не можна
не погодитись з його критичними зауваженнями. Вражає те, що робиться спроба
написати план дій для людства в цілому, що включає сприяння
сталому, інклюзивному і стійкому економічному зростанню (Мета 8), забезпечення
наявності та сталості управління водними ресурсами (Мета 6), побудувати стійку
інфраструктуру (Мета 9), забезпечення стійкості моделі виробництва і споживання
(Мета 12), забезпечення збереження і сталого використання океанів, морів і
морських ресурсів для сталого розвитку (Мета 14) тощо. Особливу увагу
звертає на себе «Мета 11» - зробити міста і
населені пункти інклюзивними, захищеними, гнучкими і стійкими. Такий
варіант розвитку міст та регіонів, як відносно самостійних недержавних
утворень, що знаходяться у рівновазі з природним середовищем, розглядався мною
багато років тому у різних публікаціях (наприклад, [Ковалёв, 2000, 2002а, 2002б,
2009] та інші, більш ранні). С. Дацюк зауважує, що в умовах кризи, яка панує у
сучасному світі, «Конфліктні, швидко перетворювані
на війни, нерівності між країнами під час світової кризи неодмінно перетворять
міста на фортеці та форпости самоврядних анклавів». Такий варіант був би
можливим, якби, наприклад, Україна стала на шлях неофеодалізації, але такий
сценарій залишається імовірним, і не тільки у цій державі. Він звертає увагу на
надмірне використання терміну «sustainable» у сенсі сталого розвитку (на чому я вже багато років наголошую у своїх
публікаціях). Багато разів я висловлював думку, що розвиток не може бути
сталим, бо базується на новаціях, що зумовлюють зміни у режимах, інфраструктурі
та вимагають певних культурних перетворень – все це носить виражений нелінійний
характер. Цікаво, що С. Дацюк ставить питання: «Чи
можливий взагалі сталий (стійкий) розвиток в умовах кризи?». Я же ставлю
питання так: А що це за розвиток, якщо він сталий (стійкий)? Проблема у тому,
що сталий розвиток — це “розвиток” безальтернативний, тобто такий рух
реалізується при умові придушення ініціатив. Більше того, такий “розвиток” має
за мету вихід на сталий, повністю узгоджений стан, а такий стан прийдешнім
поколінням буде дуже важко змінити.
На сьогодні в
Україні вже створена певна законодавча база для реалізації самоврядування
(хоча, зрозуміло, цей процес не є таким), але законодавці і чиновники не
враховують те, що процеси самоорганізації = самоврядування ніякими законами
скерувати не можна, бо складні утворення мають свої власні режими, які ведуть
до виникнення необхідної для утворення самодостатніх регіонів інфраструктури та
функцій. Тому не варто розраховувати на те, що цей процес вдасться перевести у
режим ручного керування, як того хочуть чиновники (в надії відшукати варіанти,
що гарантують їм місця у таких структурах, що вимагає збереження існуючої
системи). Слід також врахувати те, що сьогоднішня людина у своїй масі до такого
самоврядування не готова, бо вихована в умовах державності, це, здебільшого, одержавлена
людина, обиватель. Для цього потрібна інша людина – вільний Homo effectivus - антропоáктор,
який є носієм геокультури. Так, йдеться про потребу переходу до зовсім іншої
культури – природофільної, в рамках якої Природа сприймається, як партнер, а не
ресурс, і яку й охороняти слід, бо це – ресурс, внаслідок чого людина також
сприймається, як ресурс. До певної міри прикладом можуть бути так звані кібуци,
що свого часу виникли в Ізраїлі. Вони формувалися у дуже складних, пустельних,
умовах, але завдяки працьовитості, розподілу функцій, які, до речі, не були
заздалегідь задані, та креативності людей при відсутності адміністративних
перепон, вони поступово набирали життєвої потуги (рис. 5).
Рис. 5. Цікавий приклад кібуцу з оригінальною центрованою структурою, як
результат самоорганізації/самоврядування
територіальної громади, Ізраїль (http://tesey.livejournal.com/799752.html).
В останні
десятиліття на арену вийшли світові міста – особлива категорія
урбо-утворень (як і (гео)холонів=оргів), які, на відміну від звичайних
регіональних центрів, концентрують у собі найбільш важливі функції контролю
глобальних режимів, мережа яких формується не на конкурентній основі. Це є
можливим тільки, якщо кожне таке місто є унікальним, що ми і маємо: якщо набір
функцій звичайних центрів регіонів є більш-менш уніфікованим, то всі глобальні
міста суттєво різняться між собою. Поява таких міст, про які почали говорити
сто років тому, є свідченням глобалізації і формування все більш цілісної
антропосфери. Для розвитку всіх великих міст характерна стадійність, пов’язана
з необхідністю зміни структур, режимів та стратегій: маємо послідовність
логістичних «сходинок», як це показано на рис. 6 для Сінгапуру [Thai Ker Liu, 2010]. Подібний характер змін
притаманний всім середовищам, що еволюціонують у такий спосіб, про що свого
часу писали І. Пригожин та І. Стенгерс [Пригожин, Стенгерс, 1986], бо кожний
перехід реалізується під дією принципу трансформації структур-стратегій [Венда,
1990]. Достатньо повно питання мережі світових міст висвітлені в роботі [Taylor, 2004].
Рис. 6. Серія
логістичних циклів розвитку Сінгапуру [Thai Ker Liu, 2010: 43].
Отже, ми маємо
виходити з того, що на нашій планеті формується особливе середовище, структура
якого сформована складовими, спільною особливістю яких є складність і
гетерогенність. Виникнення такої структури ми називаємо геогенезом (наприклад,
[Ковальов, 2014]).
Як оцінити рівень
організації? Це – надзвичайно складна проблема, але надія є. Будемо
виходити з того, що зовні організація проявляється у вигляді порядку
(регулярності), який, у свою чергу, супроводжується патерном: «Their are two kinds of entities, objects and patterns» - чітко написано
на сайті [Entities]. Отже, йдеться
про оцінку ступеню виразності патернів, пов’язаних з морфологією денної
поверхні, тобто, про ландшафт. Оскільки патерн відображає функціональні режими,
що відтворюються з певною регулярністю, ступінь виразності можна розглядати, як
рівень концентрації організації цих режимів. Такі роботи давно існують.
Можливо, початок був зроблений А.С. Уоттом[9], на роботу якого посилається М.Г. Торнер
[Turner, 1989], яка дала змістовний
опис аналізу патернів, як це бачили в кінці 80-х років минулого століття. Вона
використовує термін «landscape», як його сприймають у ландшафтній екології, але зазначає, що «"Landscape" commonly refers to the
landforms of a region in the aggregate (Webster's New Collegiate Dictionary
1980) or to the land surface and its associated habitats at scales of hectares
to many square kilometers. Most simply, a landscape can be considered a
spatially heterogeneous area.» [Turner, 1989: 173]. Сказати, що ландшафт – це тільки
просторово-гетерогенна область, недостатньо. Ландшафт – це інтегральний образ
місцевості, її патерн, обличчя, основу якого складає асоціація морфологічних
складових поверхні, яка набуває для нас певного сенсу. Тому ландшафт і
відображає організацію функціональних режимів та процесів, закодованих мовою
денної поверхні. На перший план тут виходить семантика. Не можна погодиться і з
масштабними межами – від гектарів до багатьох квадратних кілометрів. Все
впирається у місцевість (як ми її бачимо і виділяємо), яку слід визначати, як ландшафтотвірну
ділянку поверхні. Вона може бути самих різних розмірів, головне, щоб
вона містила такий малюнок поверхні, який, з нашої точки зору, виглядає
більш-менш завершеним (наприклад, [Ковалёв, 2009]). Тут слід у якості базової розглядати поверхню з випадковим розміщенням
елементів, як, наприклад, це зроблено авторами роботи [Plotnick, Gardner, O'Neill, 1993].
Існує багато
прикладів оцінки патернів різного походження. На абіотичному рівні це, перш за
все, патерни, сформовані флювіальними процесами, на біотичному рівні
надзвичайно цікавими є патерни, що виникають завдяки існуванню альтернативних
(для даних абіотичних умов) станів рослинності (наприклад, [DeAngelis, 2012], де
розглядається коливальний цикл глікофітів та галофітів, рис. 7). У роботі [Ковалёв, 2009] дана схема коливального циклу злакових і бобових, зав’язану на
концентрації азоту у ґрунті. Подібні коливання, пов’язані з бістабільністю, які
проявляються у малюнку поверхні, мають місце і в інших формах організації.
Цікаві результати можна отримати, використавши колінеарність та
анізометричність, як показники упорядкованості [Ковальов, 2005, Ковалёв, 2009].
В роботі [Wedding, Lepczyk, Pittman, Friedlander, Jorgensen, 2011] автори
наводять набори метрик наземних патернів на основі робіт [Turner, Gardner, O’Neill, 2001] та [McGarigal, Cushman, Neel, Ene, 2002]. Тільки зауважу, що слід говорити не про
ландшафтну композицію (Landscape composition), бо сам ландшафт
і є композицією, а про композицію елементів денної (контактної, тобто такої, з
якою ми контактуємо, яку сприймаємо) поверхні (в англомовному варіанті
найчастіше – land surface structure, composition or pattern), і не про типи
ландшафтного покриття (landscape cover type), а про типи
покриття денної (контактної) поверхні[10]. В роботі [Turner, Gardner, O’Neill, 2001] наводяться цікаві приклади малюнків денної/контактної поверхні в межах
місцевостей різного розміру. Прикладами досліджень у цьому напрямку можуть бути
роботи [Larsen, Choi, Nungesser, Harvey, 2012; Fernandes, Guiomar, Soares, 2006] та інші.
Рис. 7. Зворотні
зв’язки між галофітами та глікофітами. Галофіти позитивно впливають на
солоність ґрунту, зростання якої негативно відбивається на рості глікофітів.
Глікофіти, у свою чергу, мають перевагу у конкуренції за світло [DeAngelis, 2012: 5].
Табл. 2. Зведення
метрик, які зазвичай використовуються для кількісної оцінки патерну з 2D карт,
організовані у три категорії (згідно з [Turner, Gardner, O’Neill, 2001]) та [McGarigal et al., 2002].
Важливою формою
оцінки рівню організації може також бути оцінка властивостей структур з точки
зору їх фрактальної розмірності. В роботі [Ковалёв, 2009] мною було акцентовано увагу на тому, що фрактальність – це
ідеологія, яка базується на прагненні розглядати довкілля, як фрактал. Оскільки
в природі повноцінних фрак талів не існує, а є тільки наближення, варто для
таких структур використовувати інший термін. Відомий харківський астроном Ю.Г.
Шкуратов запропоновав цілком коректний термін «фрактоїд» [Шкуратов, 1995].
Завершення. У завершальній частині своєї книги А. Боннетт знову, як і на початку, ставить
питання стосовно суті географії, і дає на нього відповідь [Bonnett, 2008: 121 - 122]:
1 Geography is the world discipline.
2 Geography is rooted in the human need for survival; in the necessity of
knowing and making sense of the resources and dangers of our human and physical
environment. But it also seeks the bigger picture: geography helps us imagine that there
is meaning and sense in the
world. Geography allows us to see order in, and impose order on, what otherwise would be chaos.
3 Geography is both pre-modern and modern. It is a paradoxical and necessary
combination. Geography’s wide horizons and holistic sensibility are antithetical to an age of intellectual
fragmentation and specialism.
Yet a commitment to world knowledge is essential in a globalising era defined by environmental and
political crises.
4 Geography has a wide subject matter and an equally wide constituency of
contributors. Geography is both a popular and a professional activity. To hear geography’s story we
must listen to voices from
across the world and from many different intellectual traditions.
5 In the modern era the geographical imagination has been structured
into two basic tendencies, namely the pursuit of international and
environmental knowledge. This division reflects modernity’s global ambitions
and its power to alienate people from nature (nature has been turned into something separate from
people; a discrete arena for exploitation or wonder).
6 Industrial modernity has environmental and social consequences (such as environmental
change, population growth, and pollution) that require geography’s integrating, inclusive and
global approach.
7 The modern era has produced rapid shifts in settlement activity. These have, in
turn, provoked points of focus for the modern geographical imagination, notably
urbanisation and mobility.
8 Geography has a number of distinctive practices. These include mapping,
exploration, and connecting and combining knowledge about human and natural systems. Geography’s outward
disposition also encourages an engaged, involved outlook; a desire not merely to
observe the world but to change it for the better.
9 Geography is an attempt to both understand and meet the world. In this sense,
we may say that geographers are explorers. … It appears that geography must exist within and
against its modern institutional forms.
В цілому з цими
положеннями автора слід погодитись (хоча багато з виділених особливостей
стосуються не тільки географії), але зауважу, що в географії не варто розділяти
природні і людські системи, бо у географічних формах організації вони
з’єднуються, формуючи цілісні організаційні утворення, які варто називати
антропізованими (гео)холонами=оргами. Що стосується положення, що географія «is both pre-modern and modern», думаю, це дисципліна, яка, у першу чергу, є проспективною, направленою у
майбутнє (directed to the future). Стосовно практик, створення карт не є особливістю
тільки географії, більше того, на сьогодні ще не існує чітких уявлень стосовно
відображення на картах географічних одиниць, тобто утворень з різними формами і
рівнями організації – (гео)холонів=оргів, тут треба дослідити можливість
відображення на картах саме патернів і кордонів між ними. І вже точно
серцевиною географічних досліджень є польові (експедиційні) роботи, на що мають
звернути увагу ті, хто починає вести географічні дослідження.
Тепер ми можемо
визначити географію як науку про організацію життя у складному
середовищі, яке частково формується людством, її можна розглядати як
відображення процесу самонавчання людських спільнот з метою збільшення їх
потенціалу виживання: географія – це наука про живу планету і виробництво
геосередовища. Цей процес не може бути завершеним, бо він протікає у
мінливому, відкритому для змін
середовищі, і ця мінливість значною мірою визначається діями людських спільнот
на місцях їх проживання. Виходить так, що географія, як наука, весь час
перебуває у фронтальній області становлення, намагаючись вловити ті
закономірності, які проявляються у взаємодії різних абіотичних тіл, біоти з
абіотичним середовищем та антропоти з біотизованим середовищем, які ми іменуємо
абіотичною сферою, біосферою та антропосферою. Отже, ніяким чином географія не
зводиться до одного тільки просторового аспекту – погляду, який так інтенсивно
почав втілюватись з розвитком так званих ГІС, які не є географічними
інформаційними системами – це системи просторових даних (SDS), які географи намагаються
активно використовувати. Ми вже розуміємо, що географічні образи охоплюють
надзвичайно складну організацію активного середовища, що постійно знаходиться у
стані становлення внаслідок, в першу чергу, людської діяльності, і таке
середовище ми називаємо географічним. Тому географію слід розглядати, як науку
про виробництво геосередовища, його структуру, функціональні і динамічні режими,
серед яких ми виділяємо абіотичні, біотизовані та антропізовані. Всі вони
складно сплітаються у цілісність, яка, за своєю організацією, є холархічною. Це
вказує на те, що головним аспектом географії є не просторовий, а інформаційний,
організаційний, що розвертає географічну думку у зовсім інший бік досліджень.
Таке бачення географії ставить питання стосовно онтології, яка реалізується при
побудові географічних образів. Така онтологія є імовірнісною.
So, what is the universe? The universe is a physical system that contains and processes information in a systematic fashion and that
can do everything a computer can do.
Seth Lloyd
We abuse the
land because we regard it as a commodity belonging to us. When we see land as a
community to which we belong, we may begin to use it with love and respect.
Aldo Leopold
Посилання:
Bonnett A. What is geography? - SAGE Publications,
London, 2008. – 158 р. – http://bookfi.org/book/1433144
Hutton J. ‘ THEORY of the EARTH ;
or an INVESTIGATION of the Laws
observable in the Composition, Dissolution, and Restoration of Land upon
the Globe’, 1795, 2004. - http://www.fullbooks.com/Theory-of-the-Earth-Volume-1-of-4-1.html
Forget Space-Time: Information May Create the Cosmos, Posted Sun, 2015-05-24 07:45 by Admin. –
Quantitative revolution. Wikipedia®. This page was last modified on 27 March 2015, at 10:03. - https://en.wikipedia.org/wiki/Quantitative_revolution
Geography. International
Encyclopedia of the Social Sciences | 1968. –
Дэвис В.М. Геоморфологические очерки. Пер. с англ. – М.: Изд-во
иностранной литературы, 1962. – 455 с.
Крашенинников
И.М. Цикл развития растительности степных зон Евразии (Опыт анализа ландшафта
методами ботанико-географического исследования) // Изв. Географического Института. - Вып. 3. – Петроград,
1922. - С. 44 - 61.
Ковалёв
А.П. Ландшафт сам по себе и для человека. - Харьков: Бурун-книга, 2009. – 927
с.
Сочава
В.Б. Определение некоторых понятий и терминов физической географии // Докл. Ин-та географии Сибири и
Дальнего Востока. – 1963. – Вып. 3. – С. 50 - 59.
Ковалёв А.П. Геомир: связь сложности и
комплексности // Вчені записки Таврійського національного університету ім.
В.І. Вернадського. Науковий журнал. Серія «Географія». Том 24 (63), № 2,
частина 1. – Сімферополь: Таврійський національний університет, 2011. – С. 34 –
39.
The Geography Toolkit for Social Studies Teachers.
Strategies for merging geography and history in social studies curricula using
geography tools and geographic information system technology. The materials … were prepared by Diane T. Besser. The Community
Geography Project Institute of Portland Metropolitan Studies Portland State
University. –
Sparke M. Everywhere But Always Somewhere:
Critical Geographies of the Global South, 2007, 1(1): 117 – 126. –
Значение слова "geography" –
Трубина
Е.Г. Поворот к пространству: междисциплинарное движение и сложности его
популяризации. / Политическая концептология № 4, 2011г. – С. 34 – 49. - http://politconcept.sfedu.ru/2011.4/02.pdf
Harvey D. Spaces of Capital: Towards a
Critical Geography. New York: Routledge, 2001. – 429 p. - http://bookzz.org/book/1272520/01525c
Lefebvre, H. The Production of Space / H. Lefebvre. –
Blackwell. – 1991. -
Graham S. The end of geography or the explosion of
place? Conceptualizing space, place and information technology. Progress in
Human Geography 22,2, 1998. - Pp. 165–185. - http://www.casa.ucl.ac.uk/cyberspace/stephen_graham_pihg.pdf
Firdiansyah D.R. Analysis of Spatial Thinking Tests in
Geographical Space. A thesis submitted in partial fulfillment of the degree of
Master of Science at Wageningen University and Research Centre, The
Netherlands, 2012. – 74 p. –
http://library.wur.nl/WebQuery/edepot
Montello D.R. Spatial Cognition. In: N/J/ Smelser & P.B. Baltes (Eds.),
International Encyclopedia of the Social & Behavioral Sciences. Oxford:
Pergamon Press, 2001. – Pp. 14771 – 14775. –
Lundén Th. The spatiality of religion – a geographer’s
view. In: Anne-Laure Zwilling (ed.), Proceedings of the EUREL Conference
“Religion and territory”, 25-26 Oct. 2012, Manchester (UK), Eurel, 2013. – 14
p. –
Bhardwaj, S.M., Stoddard R. Review of Spatial
Organization: The Geographer's View of the World by Ronald Abler, John S.
Adams, and Peter Gould. Geography Faculty Publications. Paper 15, 1972, pp. 168
– 169. -
Lucas B.J. Spatial
Interaction, 2015 –
Geospatial Science and Technology for Development.
With a focus on urban development, land administration and disaster risk
management. Unctad Current Studies on Science, technology and Innovation, Nº 6.
– New York and Geneva, 2012. – 54 p. –
Kim A. Enterprise 2.0 Anti-Patterns, ROI and metrics.
IBM Corporation, 2009. –
Robinson A. On Natural Geometries Ecology, Semiotics,
and Sensibility of Natural and Urban Pattern and Form or Legible Processes and
Their Performances. Landscape Architecture Studio 542a, 2013, 17 p. -
Дацюк С. Критичний погляд на майбутнє в уявленні ООН. Блог Сергія Дацюка, 19 червня 2015. -
Ковалёв А.
Региональная политика на современном этапе. БИЗНЕС ИНФОРМ, Харьков, 2000, № 7 –
8. – С. 19 – 25.
Ковалёв
А. Геополитика, государственность и регионализация: стратегия согласованного
развития.- БИЗНЕС ИНФОРМ, № 9 -10. Харьков, 2002а.– С. 18 – 24.
Ковалёв
А. Стратегия регионального развития (взгляд на 100 лет вперёд). БИЗНЕС ИНФОРМ, № 11-12. Харьков, 2002б. – С. 8 – 19.
Thai Ker Liu. Well-being Creates Vibrant Cities. In:
World Cities. Achieving Liveability and Vibrancy. Editors: Ooi Giok Ling,
Belinda Yuen. Copyright by World Scientific Publishing Co. Pte. Ltd.,
Singapore, 2010. – Pp. 29 – 45. –
Пригожин
И., Стенгерс И. Порядок из хаоса. Новый диалог человека с природой. Пер. с англ.
Ю.А. Данилова. – М.: Прогресс, 1986. – 432 с.
Венда
В.Ф. Системы гибридного интеллекта: Эволюция, психология, информатика. - М.:
Машиностроение, 1990 - 448 с.
Taylor P.J. World city network: a global urban
analysis. – London & New
York: Routledge, 2004. – 241 р. - http://bookzz.org/book/830237/1e62d5
Ковальов О. Загальна географія: геогенез та структура геосередовища. Fundamental problems of Geography, 2014. –
Turner M.G. LANDSCAPE ECOLOGY: The Effect of Pattern
on Process. Annu_ Rev_ Ecol. Syst_ 1989_ 20: 171 – 97. –
Plotnick R.E., Gardner R.H., O'Neill R.V. Lacunarity
indices as measures of landscape texture. Landscape Ecology vol. 8 no. 3, 1993,
pp 201 - 211. –
DeAngelis D.L. Self-Organizing Processes in Landscape Pattern and
Resilience: A Review. International Scholarly Research Network, ISRN Ecology.
Volume 2012, Article ID 274510, 18 pages. doi:10.5402/2012/274510 -
Ковальов О.П. Географічний
ландшафт: науковий, естетичний і феноменологічний аспекти. — Харків: Екограф,
2005. — 388 с.
Wedding L,M., Lepczyk C.A., Pittman S.J., Friedlander
A.M., Jorgensen S. Quantifying seascape structure: extending terrestrial
spatial pattern metrics to the marine realm. Marine Ecology Progress Series,
2011. - Vol. 427: 219 – 232, -
Turner MG, Gardner RH, O’Neill R.V. Landscape ecology
in theory and practice: patterns and processes. 2001 - http://en.bookfi.org/book/1162554
McGarigal K, Cushman S, Neel M, Ene E. FRAG-STATS: spatial pattern analysis program for
categorical maps 2002 -
Larsen L.G., Choi J., Nungesser M.K., Harvey J.W. Directional connectivity in hydrology and ecology,
Ecological Applications, 22(8), 2012, pp. 2204–2220. –
Fernandes J.P., Guiomar N., Soares A.P. Geometries in
Landscape Ecology. Journal of Mediterranean Ecology vol. 7, No.1-2-3-4, 2006.
Шкуратов Ю.Г. Фрактоиды и фотометрия твёрдых поверхностей небесных
тел // Астрон. вестник. – 1995. – Т.29, № 6. – С.483 - 496.
Ковальов О. Загальна географія: наука про виробництво
геосередовища. Географія представлена як науковий напрямок, областю
дослідження якого є складна динамічна відкрита гетерогенна частина нашої
планети, яку ми називаємо географічним середовищем. Робиться спроба показати,
що це середовище саме виробляється. Протягом сотень мільйонів років це
здійснювала біота, а останні десятки тисяч років ініціатива належить антропоті.
Тому географію варто визначати як науку про організацію життя у складному
відкритому середовищі, яке частково формується людством, її можна розглядати
як відображення процесу самонавчання
людських спільнот з метою збільшення їх потенціалу виживання: географія – це
наука про живу планету і виробництво геосередовища. Отже, ведучими
поняттями географії є не простір (як геопростір) і місце, а складність і
організація, що виводить на перший план організаційну концепцію географії. З
позиції цієї концепції, географічне середовище формується з особливих одиниць –
геохолонів = геооргів, які, по суті, є інформаційними пулами. Обговорюється ряд
питань, пов’язаних з формуванням антропізованої частини географічного
середовища, яка складається з регіонів з їх містами-центрами, множина яких має
складну топологію. Робляться зауваження стосовно визначення рельєфу та
ландшафту.
Oleksa Kovalyov. General Geography: the science about
geo-medium producing. Geography is
presented as a scientific school the research area of which is a complex
dynamical open heterogeneous part of our planet, which we name the geographical
medium. Attempt is made to reveal that this medium is just being produced. For
hundreds of millions of years this was carried out by biota, and for the last
tens of thousands of years the initiative belongs to anthropota. So geography should
be defined as the science of life organization in an open complex medium that is partly
formed by the mankind;
it can be considered as the representation of the human communities
self-education with the aim to increase their survival capacity:
geography is the science about alive planet and producing of geo-medium.
It is shown that the leading notions of geography are not space and place but
complexity and organization, which puts the organizational concept of geography
in the forefront. From the position of this concept, the geo-medium is formed
from special units – geoholons = geoorgs, which, in fact, are informational
pools. Several issues are discussed related to the anthropized part of
geo-medium which consists of regions with their urban-centers the set of which
has a complex topology. Comments are made on the definition of relief and
landscape.
Ключові слова: Загальна географія, організація, геогенез, складне гетерогенне
геосередовище, виробництво геосередовища, геохолон=геоорг, регіон.
Keywords: General Geography, organization, geo-genesis,
complex heterogeneous geo-medium, geo-medium producing, geoholo=geoorg, region.
[1]У даному випадку теорію будемо визначати як гіпотетичну модель чи
конструкт, що складається з множини логічно пов’язаних тверджень чи умовиводів,
основу чого є узагальнення, ідеалізації складності й різноманіття нашого
досвіду, а метою - пояснення певного класу явищ, подій. Найбільш чітко теорія
виражається у вигляді математичних рівнянь, які пов’язують різні прояви
реальності, як, наприклад, формула А. Пуанкаре, що зв’язує швидкість світла,
енергію та масу. Теорії можуть різнитися своїм рівнем в залежності від того, що
вони охоплюють. Так, географія в цілому має свою «загальну теорію», яка є
наслідком виділення того спільного, що є у всіх географічних явищ, які відрізняються
від інших сукупністю певних якостей. Теорія – це ідеалізація, з якою ми
зіставляємо наші образи, виокремлюючи те, що відповідає визначеним критеріям,
яка призначена для вироблення рішень на основі можливого. В той же час слід
розуміти, що не все може бути сформульовано у вигляді теорії.
[2]Хочу звернути увагу саме на це: слід говорити про особливу якість
географічних утворень, яку ми маємо ідентифікувати, як географічність –
властивість цілого.
[3]Наведу дуже простий приклад: пляшка чи пластиковий посуд, що валяються у
зеленому масиві, для більшості його відвідувачів (обивателів) – факт, який
майже нічого не значить для певної категорії відвідувачів (такі залишки
відпочинку «цивілізованих» містян можуть бути взагалі непоміченими), а для
природо-охоронця, лісничого, еколога, географа, будь-кого небайдужого він
викликає обурення. Для більшості тваринок це – ніщо, але для тих, хто спробував
використати пляшку як затишок, вона може стати пасткою і причиною загибелі
(залізло, а вилізти не змогло).
[4]Відразу виникає питання: до чого тут географія? Невже концепт «простір» є
єдиною пояснювальною рамкою для такої складної області пізнання, як Геосвіт?
[5]Günzel, S. (Hg.): Raum. Eininterdisziplinäres
Handbuch/ S. Günzel. – Verlag J. B. Metzler. – Stuttgart. – 2010.
[6]Частіше за все відбувається підміна терміном «ландшафт» того, що
називається «структура денної поверхні» - її фізіографія. Термін «денна
поверхня» використовується геологами, як антонім «похована поверхня», тому таке
його використання у ландшафтознавстві є цілком коректним. Однак, можна
користуватися і терміном «сенсорна поверхня» («sensory surface»), тобто поверхня, доступна для
сприйняття.
[8]Термін «рельєф» («relief») тут використаний
не зовсім коректно, бо, судячи з усього, йдеться про форми фізичної поверхні,
складеної гірськими породами, в той час, як «рельєф» - це організація поля
висот, патерн (як і ландшафт), що формується на основі сприйнятої реципієнтом
конфігурації місцевості. Фізична поверхня містить безліч нерівностей. Якщо ці
нерівності розміщені хаотично чи надзвичайно впорядковано, такі поверхні не
можуть бути посилкою для формування рельєфу, бо їх сприйняття не базується на
емердженції. Всі інші варіанти поверхонь можуть слугувати основою для
виникнення патерну як інтегрального образу поверхні. Це і буде рельєфом.
[10]Питання суті ландшафту неодноразово піднімалося мною у публікаціях, в тому
числі в монографіях [Ковальов, 2005, Ковалёв, 2009]. Одна справа – структура фізичної поверхні, яка є речовинною і
складається з різноманітних предметів та їх кластерів, що на відстані
сприймаються, як плями, інша справа – характер їх з’єднання. Ландшафт – це
патерн, тобто характер з’єднання частин у цілісний образ, що і дозволяє
говорити про нього, як про організацію малюнку денної (видимої, контактної)
поверхні у межах місцевості, як ландшафтотвірної ділянки поверхні. Важко
зрозуміти тих авторів, які наполегливо проштовхують версію ландшафту, як
фізичного феномену, який може бути розкладений на частини чи складові, це –
нонсенс, ландшафт не має складових і не може бути розкладений, бо це –
інтегральний образ місцевості, яку ми саме і виділяємо на основі цілісності її
рисунку (образно кажучи, це її обличчя). Місцевості можуть виділятися у дуже
широкому діапазоні площ і конфігурацій – від мікро- (малюнок колоній лишайників
на поверхні каменя, мурашник тощо) до образу поверхні всієї нашої планети. Я
неодноразово наголошував, що художники не зображують на картинах, а фотографи
не фотографують ландшафти, вони відображають саме структуру денної поверхні,
яка сприймається нами, як ландшафт, і рухаємось ми не по ландшафту (чи рельєфу),
а по фізичній поверхні.
Немає коментарів:
Дописати коментар