2 березня 2015 р.

Загальна географія: зародження холістично-холонічної географії

Ковальов О.

How can order arise from complex, irregular, and chaotic states of matter? In classical antiquity philosophers tried to take the complexity of natural phenomena back to first principles.
Klaus Mainzer. Thinking in Complexity.
Finally, geography is a dynamic science. 
It has been called "Learning for living."
Charles F. Gritzner.  Why Geography
"Make it part of you to be a part of me."
John Denver from the song Follow Me

Вступ. Слово «географія» сьогодні є одним з найбільш часто вживаних, ним користуються всі, але, нажаль, у більшості випадків доволі некоректно. Можна навести дуже багато прикладів, які свідчать про повне нерозуміння суті географії (при бажанні продемонструвати свою компетентність) - від «розширення географії АТО» до «географії фінансових потоків», «географії футболу» чи «виборчої географії»[1] тощо. Причому не тільки пересічні громадяни, але й самі географи не надто добре уявляють собі її область дослідження та критерії, що мають його обмежувати, та не надто переймаються тим, як пересічні громадяни та представники інших наукових напрямків сприймають її.
Важко зрозуміти тих, хто зводить географію до «науки про місце» чи нанесення на карту різних особливостей, що проявляються на земній (хоча це шар) поверхні тощо. Наведу приклади: «geography, the science of place, i.e., the study of the earth, the location and distribution of its physical and cultural features, the areal patterns of places that they form, and the interrelation of these features as they affect humans» [Geography, 2012], або: «Science of the Earth's surface, which describes and analyzes the spatial variations in physical, biological, and human phenomena that occur on the surface of the globe and treats their interrelationships and their significant regional patterns. Once associated entirely with mapping and the exploration of the Earth, the field today is wide-ranging, and geographers use a variety of methods and techniques drawn from numerous disciplines. Subfields of geography include physical, human, and regional geography, which may range in scale from worldwide to a continent, a country, or a city.» [Geography, 2012], як і «Geography: the system of natural and social sciences that studies natural and man-made territorial complexes and their components. The union of the natural and social geographic disciplines within the framework of a single scientific system is a result of the close interdependence among the subjects they study and their common scientific task - the comprehensive investigation of nature, the population, and the economy in the interests of using natural resources most efficiently, locating production rationally, and creating the most favorable environment for people to live in.» [Geography, 2012] тощо. Але існує багато наукових дисциплін, які досліджують розміщення у просторі своїх об’єктів і картографують їх, отже те, що дається у цих і подібних їм визначеннях, аж ніяк не виділяє географію, як самостійну наукову галузь. Від цих визначень віддає статикою, відсутня динаміка, а в деяких з них географія взагалі дається як система природничих та суспільних дисциплін. Цьому є своє пояснення: протягом довгого часу область дослідження географії поступово проявлялася як складно організована частина земного середовища з чітко вираженими абіотичним, біотизованим (змінений під дією угруповань-мереж біо-áкторів) та антропізованим (змінений під дією угруповань-мереж антропо-áкторів) формами організації, яка постійно змінюється шляхом породження новацій всередині себе, кожна з яких може стати початком змін (але, як помітив Г. Бейтсон [Бейтсон, 2005], нове може закріпитися тільки, якщо воно зберігається довше за його альтернативи). Більше того, має місце еволюція узгодженості, причому з мінімальними змінами складових. Це схоже на те, що відбувається у вищому організмі: ««Музыка» высшего организма звучит в пределах более 70 октав. Она состоит из вибраций химических связей, вращения молекул, колебаний микроскопических ресничек, течения электронов и протонов и движения потоков метаболитов и ионов внутри и между клетками через 10 уровней пространственной протяженности.» [Ласло, 2011: 43] – цілісність є первинною та визначальною. Така структура вказує на рух, під час якого абіота доповнюється біотою а потім і психотою (цілком адекватний термін), але ці форми організації не формують окремі осередки, а є частинами цілого, єдиним утворенням, а виокремлюємо їх ми самі. Додам, що образ цієї області суттєво залежить від того, з позиції якої культури ми її розглядаємо та в які відносини з нею вступаємо: будь-яка складність відносна. У будь-якому разі географи мають акцентувати увагу не на речах та їх розміщенні, а на відношеннях, які зумовлюють виникнення географічних форм організації та їх становленні, а організація не є локальною, вона розподілена, охоплює все утворення, це те, що контролює спільний рух частин. Отже, географія має виражений еволюційний аспект: це наука про становлення організації частини земного середовища, яку ми називаємо географічним середовищем і сприймаємо, як Геосвіт. Постає питання про організаційний розвиток, основу якого складає комунікація - без неї не може утворитися ціле (лат. communicare – діяти разом, лат. communicio – зв’язую). Цьому відповідають географічні дисципліни – геоморфологія, біогеографія та антропогеографія, причому кожна наступна включає попередню, тобто вони не існують відокремлено. Це свідчить про наявність у тіла географії, як науково-навчальної дисципліни, тенденції розвитку, про її прагнення охопити цю складно організовану область нашої планети (і це теж не можуть усвідомити географи), географія сама пройшла відповідний шлях еволюції і продовжує рухатись у необмеженому кінцевим станом (open-ended, infinite organization transition) режимі (на рис. 1 показана діаграма, що показує варіанти зміни ситуації при необмеженості кінцевим станом, обмежених змінах та замкнутих змінах [Stacey, 1991]). Цей шлях географи відчули досить давно, але протягом багатьох десятиліть географія знаходилась під впливом механіцизму з його розкладанням об’єкту на частини, їх описом у системі координат простору і часу та сумацією їх статичних характеристик/станів при формуванні «цілісності» - сьогодні це вже окам’янілості наукової думки. Слід остаточно засвоїти, що область дослідження географії не може бути піддана фізичній редукції: не існує ніяких геомас, геокомпонентів, фацій, урочищ, місцевостей, тим більше ландшафту, як складових ієрархії географічних комплексів у їх традиційному розумінні – все це наслідок грубого спрощення та вимислу. 

 

Рис. 1. Наслідки дій і подій в сучасний момент [Stacey, 1991: 29].

Думаю, саме це призвело до того, що географію звели до уявлень про поширення різних сутностей (явищ, процесів, речей) у просторі земної поверхні та статичних відносин між ними. Навіть ввели таке «поняття», як «геокомпонент», забувши визначити його (бо так легше під нього підвести все, що завгодно). Так з’явилася ціла низка «географій» (транспорту, соціальних послуг, населення, хвороб, видів рослин – можна навести ще багато варіантів), які нічого спільного не мали зі справжньою географією. І кожного разу черговий спонтанний виток розвитку фіксувався у термінах і об’являвся затвердженою на державному рівні істиною, проголошеною тим чи іншим (особливо за радянських часів) столичним «видатним» - всі інші мали демонструвати непохитність такої «істини» (яка затверджувалась на державному рівні – у словниках, довідниках та інших нормативних виданнях), що входило у протиріччя з базовими принципами науки як полем дискусії, рівноправного обміну думками та присутності альтернативних позицій, бо у Природі немає нічого, що могло б однозначно визначити чи підтвердити висновки вчених. Тому в географії слід йти шляхом, який відповідає цим принципам. В першу чергу це стосується розуміння відсутності абсолютних (об’єктивних) істин, конструктивної, модельної основи наукових теорій, рівноправності точок зору авторів (зрозуміло, серйозних) – плюралізму, разом з відмовою від стадного менталітету (вислів К. Уїлбера), режиму дискусії (так звана діалогова епістемологія), відмови від строгості визначення понять тощо: тоді географія поступово набуде рис справжньої науки. Більше того, стало ясно, що географи мають справу зі складністю, яка не може бути розглянута з якоїсь однієї позиції: кілька варіантів пояснень краще за один.
Виявляючи область географічного, ми маємо шукати, в першу чергу, гетерогенність, складність з проявами організації (цілісності), які стають основою особливих патернів, як артефактів, ідей, що є основою теорій: межа відповідних утворень, якщо її можна визначити більш-менш точно – це область найбільшого градієнту складності та комунікативної щільності, хоча вона просто не може бути чіткою, це схоже на межу веселки. А це означає, що те, що в останні десятиліття було зроблено в області науки про складність, має стати фундаментом для сучасних географів. Але не слід забувати, що ця складність вимагає від дослідників також бути складними, щоб мати змогу відобразити її, побудувати її карти/відображення, що вимагає дослідження самих дослідників, їх дослідницької культури як складової культури суспільства (бо наші думки виникають у певному культурному середовищі, яке надає їм певних структури і смислу, а смисл - це асоціація): як зауважує К. Уїлбер, це не просто питання створення картин об’єктивного світу, це - дослідження структур у самому суб’єкті, які забезпечують саму можливість створення картин [Уилбер, 2002][2]. Йдеться про те, що утворення, як реципієнти, по-різному сприймають ті ж самі сигнали, бо мають різну структуру сприймаючої основи. Такі структури певним чином трансформують, кодують сигнали, що йдуть з боку оточення, формуючи трансформи (як їх розумів Г. Бейтсон), і для нас важливо розуміти, як це відбувається у (гео)холонах=оргах та як вони зберігають необхідну їм інформацію. Крім того, в природних розподілених утвореннях взагалі важко виділити ті частини, які мають відношення до сприйняття сигналів. Це стосується флювіальних басейнів, біогеоценозів, фермерських господарств, міст, регіонів тощо – всіх утворень географічного рівню складності. Отже, слід шукати кореляції між складністю зовнішнього оточення та «внутрішньою» складністю, що, у свою чергу, значною мірою впливає на наше сприйняття «зовнішнього»: утворення можна вважати організованим, якщо воно, як цілісність, має достатнє внутрішнє різноманіття і потугу, щоб забезпечити збереження характеристик у мінливому оточенні (відомий принцип необхідного різноманіття Вінера – Шеннона - Ешбі). Чи готові географи до цього? Отже, ставиться питання про те, що географія, до якої ми всі звикли, йде у небуття, і формується нова географія, яка базується на інших принципах, які ми намагаємось віднайти і сформулювати.
Складність та організація, поле організації. Хочу звернути увагу на наступне: якщо автори, що мають відношення до розробки концепції складності, наводять приклади її різноманітних проявів, серед них ніколи не зустрічаються приклади, пов’язані з географією. Так, К. Меїнцер відмічає: «Multicellular bodies, like genetic systems, nervous systems, immune systems, and ecosystems, are examples of complex dynamical systems, which are composed of a network of many interacting elements.» [Mainzer, 2007: 6]. Отже, географія не сприймається ні як наука взагалі, ні, тим більше, як наука, що пов’язана зі складністю. Це є наслідком редукції географії до просторового аспекту, механіцизму та позитивізму, що користувалися географами кілька останніх десятиліть, і їм тепер слід зробити висновки з метою більш чіткого виявлення обрисів тіла географії (а тіло вимагає наявності межі), як однієї з наук про складність, що включає і складність самого дослідника. Однак, у реченні К. Майнцера позначений особливий клас утворень – «complex dynamical systems, which are composed of a network of many interacting elements», до якого, на мою думку, саме і належать географічні утворення, якщо додати адаптивність (складні адаптивні системи – CAS - з часом максимізують свою відповідність умовам оточення та породжують довготривалу пам’ять[3]). Як зазначає К. Дулі, «The basic elements of a CAS are agents. Agents are semi-autonomous units that seek to maximize their fitness by evolving over time. Agents scan their environment and develop schema. Schema are mental templates that define how reality is interpreted and what are appropriate response for a given stimuli. These schema are often evolved from smaller, more basic schema. These schema are rational bounded: they are potentially indeterminate because of incomplete and/or biased information; and they differ across agents. Within an agent, schema exist in multitudes and compete for survival via a selection-enactment-retention process.» [Dooley, 1996: 2].
Виявити складність можна виключно завдяки емердженції (що відповідає не-редукціонізському підходу), що пов’язана зі спонтанністю: «Macroscopic patterns arise from the complex nonlinear cooperation of microscopic elements when the energetic interaction of the dissipative (“open”) system with its environment reaches some critical value. Philosophically speaking, the stability of the emergent structures is guaranteed by some balance of nonlinearity and dissipation.» [Mainzer, 2007: 4]. Але це поняття надзвичайно важко визначити. Р. Стейсі пише: «Emergence is the production of global patterns of behaviour by agents in a complex system interacting according to their own local rules of behaviour, without intending the global patterns of behaviour that come about. In emergence, global patterns cannot be predicted from the local rules of behaviour that produce them. To put it another way, global patterns cannot be reduced to individual behaviour.» [Stacey, 1996: 287]. В роботі [Complex adaptive systems, 2010] дається наступна спрощена схема (рис. 2) компонентів складної адаптивної системи (CAS): патерн є проявом регулярності[4] в структурі і динаміці утворення, що складається з áкторів/агентів, він подібний до стилю, він задає визначеність, бо це – особлива форма упорядкованості складових. До його прояву веде локальна інтеграція. Смисл поняття патерну наступний: будь-яка послідовність явищ у часі або розміщення предметів у просторі, які можна відрізнити від іншої послідовності чи іншого розміщення або порівняти з ними та запам’ятати їх, це якість знайомих речей, закономірність, характер явищ [Уолтер, 1966: 76]. Як зазначив Г. Бейтсон, якщо ми дійсно хочемо зрозуміти сутність зв’язувального патерну то в першу чергу (щоб це не значило) ми маємо уявляти його собі, як танок частин, що взаємодіють між собою, і тільки у другу чергу – як дещо, зв’язане різними фізичними і особливими біологічними обмеженнями [Бейтсон, 2005]. На рис. 3 дається образ агента (áктора), якого слід розглядати як цілісне автономне утворення, що формує свою поведінку на основі особистого досвіду (у широкому сенсі) та шляхом сприйняття і обробки сигналів, які надходять ззовні. Причому цілісність досягається завдяки комунікації яка контролює ріст і диференціацію [Бейтсон, 2005], а також веде до утворення патерну, що з’єднує частини. К. Дулі дає приклад виникнення патерну складної адаптивної (CA) області  (рис. 4) [Dooley, 1997]. Для географа це означає, що структура земної поверхні (як активного шару), яку ми виявляємо, є відображенням, презентацією, візуалізацією складних динамічних режимів, які діють у активному середовищі, тобто це зовнішній прояв глибинної структури (вони формуються у певних місцевих умовах), що зумовлює всі форми географічної організації. Саме так слід розглядати і ландшафт денної поверхні (як організацію розбіжностей, які ми виявляємо на денній поверхні у межах області насичення, причому ми самі і організуємо сенсорний матеріал), який є наслідком сприйняття спостережником її структури, що формується під дією складних режимів, сама ж структура є результатом редукції складного режиму, що діє у середовищі. До речі, у Г. Уолтера я знайшов підтримку своєї точки зору на ландшафт як патерн. Він пише: «Давайте проанализируем, что происходит, когда мы наблюдаем простейшую картину, все детали которой остаются неизменными …, например, ландшафт (пример явления с чисто пространственным паттерном)» [Уолтер, 1966: 85], отже мої опоненти можуть відпочивати.  


Рис. 2. Схема, що дає спрощене уявлення про те, як шляхом взаємодії складових при наявності регулярності виникає патерн, що лежить в основі емердженції [Complex adaptive systems, 2010: 8]. 


Рис. 3. Агент ([RN95]).


Рис. 4. Порядок, що виникає з невпорядкованості [Dooley, 1997: 84].

Як вже було неодноразово показано мною раніше, дослідницька ситуація у випадку географії ускладнюється ще й тим, що у суцільному середовищі навряд чи можна віднайти утворення з більш-менш чіткими границями, щоб сказати: це – система, а все, що її оточує – її середовище, з яким ця система здійснює обмін, тобто таке бачення є сильною ідеалізацією. Тому і виникла думка вийти на таку парадигму, загальну платформу, яка б дозволяла розглядати середовище, як суцільне організаційне поле, у якому водночас відбуваються складні процеси організації та дезорганізації, породження впорядкованості та її розпаду, зростання чіткості утворень та їх розмивання тощо (таке поле має характеризуватися організаційним потенціалом), тобто можливістю створення й руйнації, що запаковані у складний симетричний рух (хоча, зрозуміло, стани не повторюються). Йдеться про безперервний процес (геопроцес), який можна уявляти як потік (геопотік, бо йдеться про зміну режимів геосередовища) - направлений рух певної частини середовища, режими якого змінюються під дією новацій (виробництво інформації як надання форми), які виникають у ньому самому чи надходять ззовні. Це може відбуватися як під впливом зовнішніх, так і внутрішніх збуджень, що примушує здійснювати постійну роботу з відстеження, промацування власних меж та внутрішньої структури, яка має корелювати з динамікою. Такому баченню найбільше підходить концепція холонів (оргів) і холархії [5], що виводить нас на холістично-холонічний підхід, який на сьогодні ще не набув у географії чітко виражених обрисів і поширення, а також середовища як поля організації. Холон=орг – це образ-поняття, що відповідає утворенню, у якому проступає цілісність та пріоритет внутрішнього над зовнішнім, яке, однак, не перетворюється на щось замкнене та відокремлене[6], бо воно само (утворення) є тим самим середовищем, тільки зміненим (відбувається концентрація певних властивостей, розосереджених у середовищі), тобто йдеться про нелокальність холонів=оргів: кожен з них присутній у всьому холонічно організованому середовищі (нелокальна узгодженість), що забезпечує їх соціальність, і кожний з них існує як наслідок відношень з іншими холонами=оргами. Ще раз: кожний такий елемент єдиної організації середовища формується під дією інших елементів та цілого, що є наслідком взаємодій між частинами. Основу холонічного підходу складає рівність частини і цілого, між якими існує гармонія, а основою холістичного підходу є філософія симбіозу. Це - не супідрядність одних частин іншим, не ранжування (у звичному для нас сенсі), а їх зв’язування, яке веде до утворення цілого: ранжування тут означає охоплення холонів=оргів даного рівня утвореннями більшого масштабу (чи входження у них). Тут варто говорити не стільки про ієрархію, скільки про гетерархію, яка базується на іншому характері відносин (рис. 5) [Eoyang, Berkas, 1998]. На відміну від конвенціонального підходу до утворення цілого, холізм орієнтує на принцип створення частин цілим, яке є організуючим початком: ціле розглядається як провідний момент. Тут нема місця локалізації функцій – така локалізація, скоріше, ймовірність, ніж дійсність. Тому так організоване середовище принципово не може бути описане шляхом розкладення на частини, а впорядкованість не виявляється відразу і її відображення є багатоаспектним: кілька відображень-проекцій завжди краще за одне. І якщо використати анатомічну метафору, можна сказати словами Г. Уолтера, що анатомічні (фізичні) кореляти функцій такого середовища настільки мінливі, що області, відповідальні за сприйняття сигналів, скоріше «орендуються» тими чи іншими функціями, ніж належать їм «по праву власності», тобто однозначного співвідношення між функціями та структурними складовими немає.   


Рис. 5. Співвідношення між ієрархією та гетерархією [Eoyang, Berkas, 1998: 16].

Головною особливістю холону=оргу будь-якої природи є його організація та поєднання з іншими одиницями організації середовища, що виникає на основі певного комунікативного режиму, завдяки чому саме і відбувається формування цілісних утворень з кооперативною поведінкою частин, які, у свою чергу, самі проявляються як цілісності. Організація проявляється через стиль/патерн поведінки утворення, що відрізняється від оточення – це те, що забезпечує автономність (автономія означає керування собою, від грецького autos (сам) та nomos (закон) [Бейтсон, 2005]), само-ідентичність (само-тотожність у часі), цілісність. Будь що, більш організоване, виникає з менш організованого, у початковому варіанті – з хаосу, а його розпад йде зворотним шляхом[7]. Перехід між рівнями організації (від менш до більш організованого) означає набуття нових пристосувань, які дозволяють встановлювати зв’язки з новими сторонами оточення, а це вимагає ускладнення життєдіяльності. Організація холону=оргу забезпечує можливість вписуватись у оточення (приймати участь у взаємодії з ним), що ставить питання про його початкову спорідненість з ним[8]. Йдеться про те, що внаслідок організації розрізнені дії áкторів поступово узгоджуються між собою, створюючи єдиний режим, який з часом стає все більш ефективним. «Гео-» виникає у разі, коли ця комунікація веде до утворення асоціацій, кластерів, що включають áктори різної природи – абіотичні, біотичні і антропічні, що формують не просто механічну суміш, а дійсно взаємодіють між собою, нарощуючи когерентність, конгруентність, синхронність (бо кожна частина такої цілісності сприймає зовнішні впливи по-своєму): рівень áкторів є носієм активності і мінливості, а рівень цілісності – тотожності і наступності. Комунікація – це суттєво нелінійний режим, який зумовлює нелінійність реакцій окремих взаємодіючих áкторів, а кожен з них має свободу вибору, що робить ситуацію непередбачуваною, а її зміну незворотною. Кожна складова такого середовища виступає як своєрідний суб’єкт зі своїми особливостями сприйняття оточення: не тільки ми – люди – є суб’єктами, але ми живемо серед холонів=оргів, які також є суб’єктами, а ми є їх частинами і сприймаємо та оцінюємо їх відповідно до нашої культури[9]. Не менш важливим при формуванні цілісності є такий підбір áкторів, який робить їх групу спроможною забезпечувати необхідний і достатній набір функцій. Цей підхід не тільки дозволяє, але й вимагає розглядати області дослідження водночас на кількох рівнях – мікро-, мезо-, макро- і глобальному, бо всі вони пов’язані між собою (цікавими у цьому плані є погляди на просторово-часовий континуум А. Сімара (A. Simard), рис. 6, (по роботі [Hardy, 2005]). Причому кожний такий рівень виступає зв’язкою для суміжних рівнів. Якщо зосередити увагу на мікрорівні, ми зможемо побачити тільки складні локальні акти взаємодії áкторів, що аж ніяк не дасть нам загальної картини, якщо перейти на більш високі рівні, ми будемо бачити певні патерни як наслідок дії керуючих параметрів, у яких дія елементів на мікрорівні вже не проявляється. В цілому ми маємо випадок, до якого є застосовним принцип Г. Дріша: розвиток цілого – це єдиний процес, при якому стан кожного елемента є функцією його положення у більшому цілому.


Рис. 6. Елегантна схема просторово-часового континууму А. Сімара. У безперервній зміні масштабу виділяються рівні, які формуються по трьох осях: просторовій (вісь х), яка змінюється від точки (10-14 км2) до планети (5×107 км2); час (вісь у), впорядкована від миті (секунда) до віку; процес (діагональ), що змінюється від мікро-рівня до глобального [Hardy, 2005: 79].

Отже, холонічний підхід дає змогу мігрувати між рівнями організації у пошуках найбільш зрозумілої картини. Тут вже немає систем з їх зовнішніми середовищами, є суцільне середовище, різні частини якого мають різні рівні прояву організації, і все це пропускається через людину як комунікативний вузол, бо йдеться про життєве середовище саме людини. А людина – це складно, до того ж вона сама постійно змінюється. Як зауважує В.С. Єгоров, «Возражение против развития человека как исходного понятия зачастую связано и с тем, что человек является человеком только в общественных связях. Из этого делается вывод, что он является их функцией, что они в совокупности представляют сущность человека, и, следовательно, чтобы выяснить сущность человека, нужно исходить из содержания общественных отношений. На поверхности явлений дело именно так и обстоит. Но на мировоззренческом уровне в качестве исходного понятия выступает именно человек, а не общество, - в силу того, что здесь определяющим является его место не в обществе, а в мире. Только в этом качестве человек может рассматриваться как природное существо, столь же сложное, как и сам мир. В этом случае человек в своем исходном качестве является функцией природы, а не общества.» [Егоров, 2006]. А В.І. Кабрін робить акцент на наступному: «Действительно, каким образом при таком многообразии таких разнопорядковых нередуцируемых аутентичных миров и сред в человеке – от геномных до духовных – он сохраняет удивительную гармоничную уникальную целостность – Индивидуальность, явно будучи открытым чему-то более сложному, сверхсложному – культуре, космосу?!» [Кабрин, 1999: 115]. Г. Уолтер висловився про людину дуже конкретно: «Специфічно людське виникло в людині під дією думки» [Уолтер, 1966: 29]. Для мене людина – це відібрана якість Природи, її концентрат, бо в людині немає нічого, що не притаманно Природі.
Living unity’, living wholes’ та організуюча машина. Наша задача – спробувати знайти відповідну платформу для опису Геосвіту, що постає перед нами у вигляді складно організованого середовища, у яке вплетене людське суспільство як відносно автономний потік (при намаганні досягти максимальної незалежності), причому ця ситуація постійно змінюється завдяки нелінійності зв’язків та спонтанній появі нового. В результаті ми отримуємо картину, про яку сьогодні кажуть ‘living wholes’, що складається з автономних ‘living unities’. Це дуже цікаво: таке бачення вимагає введення параметру, що відображає таку властивість, як життєвість. Як відмічає П. Шоу, «In this way of thinking, an organization becomes an autonomous living unity, with emergent properties of the whole, arising from the self-organizing interaction of networks of human individuals and groups, each of which is also an autonomous living unity. Individuals, at one level, and organizations, groups, cultures, ecologies and the planet (as in Lovelock’s (1979) Gaia theory) at other levels can all be conceived as autonomous living wholes.» [Shaw, 2002: 153]. Відкинемо «human» і будемо розглядати living unities як утворення будь-якої природи, властивістю якого є життєвість - спроможність утворення виділяти і відчувати себе цілісністю, чинити опір руйнуючим впливам оточення і частково змінювати його, накопичувати досвід (вчитися), та знаходити варіанти подальшого руху у ситуації невизначеності, яка значною мірою пов’язана зі сприйняттям та «оцінкою» ситуації. Це вимагає від утворення структурно-функціональної повноти (наприклад, [Ковалёв, 2009]). Таке бачення сходиться з поглядами С. Баріле та М. Сав,яно [Barile, Saviano, 2011], які у дуже цікавій роботі також піднімають питання життєздатних систем та їх кордонів, які ми виділяємо. Вони запитують: «If an emerging system expands itself completely, what happens to the other systems? Are they are all merged together?» [Barile, Saviano, 2011: 45]. На рис. 7 дається їх уявлення про життєздатні системи. І далі: «… only an individual’s intentions, the perspective with which he views reality, the objectives that he sets himself, are the elements which allow complexity to emerge.» [Barile, Saviano, 2011]. Зрозуміло, що краще говорити не про складні системи, а про складні феномени, формою відображення яких є системи.


Рис. 7. Від складності до емердженції життєздатної (viable) системи: системи, що емерджують з контексту, не мають кордонів, які є невизначеними [Barile, Saviano, 2011: 29].

Для того, щоб відтворюватись як цілісність, слід вести моніторинг відносин між частинами за допомогою механізмів внутрішнього сканування (сигнал - відповідь). Тоді річковий басейн (як структура, створена флювіацією), біогеоценоз, мурашник, фермерське господарство, місто, регіон тощо можна розглядати як «autonomous living unity» (як домени, у яких діють функціонально повноцінні групи áкторів), слід тільки виявити ці самі механізми внутрішнього сканування та сканування оточення кожним таким утворенням. У флювіальному басейні таким механізмом є меандрування (наприклад, [Ковалёв, 2009]). Питання є особливо важливим сьогодні, коли в Україні ставиться задача децентралізації повноважень: слід знайти такі форми існування територіальних громад, які, разом з природним «оточенням», можна було б розглядати саме як ‘living unities’, тобто у цьому випадку ‘living unities’ – це узгоджені сполучення біомінеральних та антропізованих формувань. Ці утворення не є калькою факторів середовища, всередині себе вони мають режими, що породжують новації, що і дозволяє кожного разу підбирати структуру, яка найбільше відповідає особливостям оточення, тобто це не просто варіанти його відображення, living unity є наслідком складної внутрішньої динаміки, під час якої відбувається пошук структури, що відповідає певним – виділеним – особливостям оточення. Не будемо забувати, що будь-яке організаційне усамітнення виникає саме з активного середовища – це і є воно само, змінене дією організуючої машини (сукупністю правил зміни чи «закону конструювання» (Constructal law), як це іменує А. Бежан зі співавторами, наприклад [Bejan, Marden, 2008]), яка формує living unity спроможною створювати внутрішню структуру як своєрідну карту особливостей оточення (а карта не є самим оточенням, що й закладає потенціал подальшого руху з метою зменшення розбіжностей, які, однак, не зменшуються з причини його зміни), а це вимагає наявності механізму сканування оточення. І чи не варто подумати про використання показника IQ для відображення когнітивних властивостей таких утворень[10] (бо будь-яке утворення, спроможне робити вибір, є когнітивним), та для оцінки їх відстані від менш організованого оточення (отже, ставиться питання про те, що має існувати щось на кшталт організаційної (організуючої) машини[11], що живиться потоком сигналів, і, «перетравлюючи» невизначеність (хаос сигналів, повідомлень), формує можливості і, відповідно, організацію на виході [Ковальов, 2014]). Наявність цього процесу саме й свідчить про взаємодію. Не можу не навести цікаву ілюстрацію Р. Сіла (рис. 8) [Seel, 2000]. А це означає, що всі ці властивості присутні у цьому активному середовищі, є його потенціями, які стягуються, концентруються при утворенні living unities. Тут же виникає питання оптимального розміру утворення, який має бути таким, щоб всередині нього міг виникнути весь необхідний і достатній набір функцій (це те, що свого часу я назвав простором структурно-функціонального насичення, наприклад [Ковалёв, 2009]), що пов’язане з присутністю гетерогенних складових. На рис. 9 дається залежність динаміки гетерогенної кластеризації від розміру утворення, як це уявляють М-П. Мензел і Д. Форнехл [Menzel, Fornahl, 2007].


Рис. 8. Процес емердженції (Emergent process): система різноманітних агентів (A), цілком зв’язані (B), створюють основу для прояву емерджентного патерну (C), який впливає через зворотний зв'язок на систему (D) [Seel, 2000].


Рис. 9. Взаємодія між розміром та гетерогенністю кластерів протягом життєвого циклу.

Важливим питанням є локалізація когнітивної функції у (гео)холонах=оргах, що забезпечує її ефективність. Виникає питання, чи має місце це на абіотичному і біотизованому рівнях, бо на антропізованому рівні це є: йдеться про виникнення міського і регіонального «мозку», про що я свого часу писав (наприклад, [Ковалёв, 2004, Ковалёв, 2009] та інші). Сьогодні надзвичайно цікавим є варіант мережі «Face book» та подібні йому, що забезпечує інтенсивний обмін думками і дозволяє швидко знаходити шляхи вирішення проблем (про це свідчать факти, що стосуються швидкого вирішення проблем в Україні під час АТО при неспроможності вирішити їх адміністративними шляхами). Але не можна забувати, що порівнювати різні утворення у цьому плані не має сенсу, а також те, що такій оцінці має передувати оцінка складності ситуації. Орган, що виконує когнітивну функцію, по суті справи, вираховує ймовірності. Можна скористатися критеріями розуму, запропоновані Г. Бейтсоном [Бейтсон, 2005: 74 - 75]:
1. Разум – это совокупность взаимодействующих частей или компонент.
2. Взаимодействие между частями разума вызывается различием, а различие – это нематериальное явление вне пространства и времени; различие связано с отрицательной и положительной энтропией, а не с энергией.
3. Разумный процесс требует дополнительной энергии.
4. Разумный процесс требует циклических (или еще более сложных) цепочек определения.
5. В разумном процессе результаты различия должны рассматриваться как преобразования (т.е. кодированные версии) предшествующих событий. Правила таких преобразований должны быть сравнительно устойчивы (т.е. более устойчивы, чем содержание), но и сами подвержены преобразованиям.
6. Описание и классификация этих процессов преобразования обнаруживает иерархию логических типов, заложенных в рассматриваемых явлениях.

Відповідно, має бути й еволюція, яка з’єднує їх (холони=орги) з оточенням. Для біологічних організмів Р. Левонтін дає це наступним чином [Lewontin, 2000: 101]:    
dE/dt = f(O,E)
dO/dt = g(O,E)
де Е – середовище (властивості), О – організм («living unity», одиниця організації, холон=орг), існування якої є нерозривним.
Коли ми кажемо «складність», ми тримаємо у своїй свідомості образ середовища, що включає дуже велику кількість елементарних складових – áкторів, які нелінійно взаємодіють, в першу чергу, завдяки власним особливостям сприйняття сигналів та свободі вибору, тобто кожен з них сам є доволі складним утворенням з внутрішнім різноманіттям (внутрішніми ступенями свободи, які нам відомі тільки частково[12]): таке утворення під час сприйняття само розкладається на частини зі своїми особливостями сприйняття, що вимагає наявності механізму внутрішнього узгодження, інтеграції (вони мають відчувати один одного, бути спорідненими, тобто мати одну глибинну природу)[13]. Думаю, саме свобода вибору на локальному рівні є головною причиною невизначеності. Не слід забувати, що всі ці áктори існують не самі по собі, вони формують комунікативні мережі, тобто нова сутність виникає тільки при умові виникнення нових відносин між членами мережі, що перетворює послідовність переходів на потік, що має в своєму арсеналі різні режими. Тоді детерміністичне відображення áкторів слід замінити зміною/еволюцією розподілу щільності ймовірностей прояву тих чи інших властивостей, а це – зовсім інша філософія. Має існувати спосіб, який дозволяє локальні нелінійні взаємодії на рівні окремих áкторів під дією макро-параметру порядку (на рівні ансамблів áкторів як нелінійної мережі) переводити (еволюція) у певний організований стан. Як наслідок, все середовище сприймається, як організаційний ландшафт. У функціональному просторі можуть проявлятися різні атрактори, які свідчать про різну складність. К. Майнцер наводить приклади двох варіантів – розподілення Гауса з формою дзвону, та розподілення, що відповідає ступеневій залежності (power-law) - асиметричне з флуктуючим «хвостом», що вказує на складну поведінку [Mainzer, 2007]. Відповідальним за це є зв’язувальний патерн (як сполучення особливих властивостей) організації. Така машина працює не з потоками речовини і енергії, а з сигналами, даними, повідомленнями, здійснюючи їх обробку і переробляючи їх на інформацію (як результат інтерпретації цих сигналів чи даних, виробляючи смисл, значення, призначення), отже, йдеться про інформаційну машину, що змінює конфігурацію поля ймовірностей, машину, що організує відповідний домен середовища шляхом породження інформації[14]: як писав Г. Бейтсон, форма утворень – це перетворені повідомлення [Бейтсон, 2005][15], які виступають як факти, що несуть в собі потенцію смислу. Питання у тому, що складність світу - це безліч можливостей, що містить загрозу для будь-якого утворення, тому задача полягає у тому, щоб здійснювати вибір, редукцію ситуації, перетворюючи складність на можливості (їх слід розпізнати, виявити серед величезної кількості варіантів), що максимізує імовірність його (утворення) збереження, тобто формувати дійсність. Як пишуть Е. Метсон та С. ДеЛоеч, «Anytime any element of the organization changes, a new organization state will be instantiated. Even the smallest change in the organization state changes the structural integrity of the organization state, and therefore, a transition must occur.» [Matson, DeLoach]. Цікавою у цьому плані є робота В. Дігнум та Ф. Дігнум  Вони пишуть: «Rational organizations will constantly try to identify the optimal organizational design to meet the current characteristics of their environment, and will choose a change strategy that they believe will improve their current situation. In terms of our model, in an ideal successful organization, the set of desires DO will be a subset of the organizational state SO, which is under the control of the agent in the organization.» [Dignum, Dignum]. Обговорюючи конгруентність, вони наводять схему, яка дозволяє зрозуміти, як має здійснюватись перехід від одного організаційного стану до іншого (рис. 10).

  
Рис. 10. Стани та контроль [Dignum, Dignum]. 

Згідно з Г. Бейтсоном, біт інформації – це розбіжність, що створює розбіжність [Бейтсон, 2000], як потенціал для подальшого руху: важливими є не самі стимули, а відношення між ними. Інколи виділяють кількісну і якісну сторони інформації. Думаю, що інформація має тільки якісну сторону, бо це – смисл, який не можна формалізувати – все інше стосується ймовірностей. Інформаційна машина – це загальний образ, що відповідає ситуації, коли утворення генерує нові розбіжності/новації всередині себе, що не дозволяє йому стабілізуватися: це - творче утворення, якому відповідає процес з розходженням, а такі процеси не прогнозовані. Все залежить від того, з якою швидкістю і у якій кількості вони виникають. Постає цікаве питання: творчість продукує режим дивергенції, а організація вимагає конвергенції, тоді повинно мати місце оптимальне співвідношення між двома режимами. Організацію, відбір, самовідтворення та генерацію нових розбіжностей слід розглядати як важливі атрибути географічних утворень.
Вся сукупність відносин може розглядатись як організаційне поле, яке визначається як «sets of organizations that, in the aggregate, constitute a recognized area of institutional life» [DiMaggio, Powell, 1983, 2003: 148], це область дії універсальних начал, форма цілісності множини осередків відносно автономних взаємодіючих організацій, що утворюються внаслідок постійного руху потоків ймовірностей. Імовірності концентруються там, де зростає інтенсивність комунікацій, що накладає обмеження на випадковість і доводить можливість виникнення певних подій до максимуму. Ефект має посилюватись при конвергентних і зменшуватись у дивергентних режимах. Саме зміна інтенсивності комунікації визначає напрямок потоку ймовірностей. Відтворюючи життєвий цикл, утворення поступово набуває досвіду, і це стосується не тільки живих організмів, але (гео)холонів=оргів взагалі. Наприклад, Г. Уолкер зазначає, що ложе річки також є результатом набуття такого «досвіду»: схили горбів і долини в результаті попередніх паводків кожного року міняють свою «реакцію» на стрімкі потоки [Уолтер, 1966: 134].
До всього цього слід додати, що будь-які сигнали завжди прив’язані до поверхні того, що є їх джерелом, і сприймаються вони також поверхнею будь-якого респондента. Більш глибока переробка сигналів вимагає наявності мозку (у широкому розумінні слова), який позбавлений будь-яких інших функцій, крім функції обслуговування.
Геопотік. Надзвичайно складне питання. Що таке потік взагалі? Це процес (як рух через різність) послідовної зміни станів цілісного утворення, що сприймається спостережником як нерозривна послідовність подій, джерелом яких є ситуація як банк подій. Потік виникає тому, що має місце невідповідність між досягнутим станом та обстановкою, у якій перебуває тіло, яке, відповідно, прагне досягти нового, більш відповідного стану. Будь-яке утворення є частиною ситуації і формує передній фронт просування, а ситуацію можна порівняти з текстом, який читається та аналізується утвореннями, внаслідок чого потік ситуацій піддається структуруванню та розпізнаванню. Д. Бом ввів термін «holomovement» [Bohm, 1980] - як всеохоплюючий рух: все знаходиться у стані безперервного становлення, у якому всі складові/частини змінюються, будучи пов’язаними між собою через взаємодію. Ми кажемо про водний чи повітряний потік, потік людей, машин на вулицях, виробничий потік, мовлення як потік слів та потік свідомості тощо, хоча насправді це – виокремленні струмені єдиного руху. Можна говорити про гомогенні та гетерогенні потоки. Еволюцію також можна уявляти як потік породження і закріплення новацій. Отже, будь що цілісне, що демонструє зміни, які виглядають як направлена послідовність (на відміну від хаотичних локальних рухів), є потоком. Так, узагальнене людське тіло, яке ми можемо спостерігати сьогодні, є ні що інше, як певний стан довгочасних перетворень, тобто потоку змін. К. Кріппендорфф пише: «Human bodies are not merely biological phenomena. The body we know as ours has passed through a complex history of socializations, causing successful habits, memories, and abilities to develop that, without access to that history, may well appear natural and common.» [Krippendorff, 2007: 158]. Подібне можна сказати і про соціальне тіло, як і про ту частину земного середовища, яку ми тепер ідентифікуємо, як геосередовище. Саме у такому сенсі свого часу мною були введені поняття геотіла та геопотоку. Геотіло виникає внаслідок перетворень, послідовність яких ми уявляємо як геопотік. Але одна справа, коли тіло-потік є однорідним і змінюється під впливом зовнішніх чинників (наприклад, скульптура, що формується скульптором), інша – коли щось нове виникає в самому тілі-потоці. У нашому випадку потік направлений від менш організованого до більш організованого стану. Цей процес не є передбачуваним. Р. Познер слушно називає його life-meandering progress "unconscious growth" [Posner, 2010].
Важливими у цьому плані бачаться роботи А. Бежана зі співавторами (наприклад, [Bejan, 2009, Bejan, Marden, 2008] та багато інших). В роботі [Bejan, Lorente, 2010] наведена схема, що пояснює зв'язок між термодинамічно-неврівноваженими утвореннями та їх конфігурацією (рис. 11). Саме з «Constructal engines» слід пов’язувати дію інформаційної машини, бо йдеться про відбір і закріплення певних структурних складових і архітектури в цілому.


Рис. 11. Кожний нерівноважний (текучий) компонент землі функціонує подібно двигуну/машині, що рухається із затримками. Конструкційний закон визначає, «як» система функціонує: шляхом породження архітектури руху, який перерозподіляє перепони у межах простору руху та надає їй конфігурацію. Частина «двигуна» розгортається у часі, виробляючи максимум потужності (або мінімум дисипації) і, як наслідок, «гальмівна» частина демонструє максимум дисипації. Еволюція означає, що кожна рухлива система забезпечує свою сталість у часі шляхом вільної трансформації (морфінгу) у все легші і легші структури руху під тиском обмежень кінцевого стану. Стрілки тягнуться зліва направо, бо це є загальний малюнок для рухливої (нерівноважної) системи у сталому чи несталому стані. З досягненням рівноваги всі рухи припиняються і стрілки зникають [Bejan, Lorente, 2010: 1341].    

Потік – це рух через різність - між початковим та кінцевим (метою) станами, який виникає в разі наявності енергії, це – процес (це питання розглядається в роботі [Ковальов, 2013]). Отже, для того, щоб потік почався, в обмеженій частині середовища має виникнути інтенція, відчуття мети, досягнення якої вимагає виокремлення з загального, менш організованого середовища, для чого слід сконцентрувати певну кількість ресурсу, перш за все – енергію. Як зазначає Р. Познер, «We can consciously follow a universal process of accomplishment and attract our heart's desire in no time at all. It requires a clear vision of what we want to accomplish, the intense will and determination to see it come about, the organization of the details, and a persevering effort that is matched by right skills and positive attitudes along the way.» [Posner]. Він наводить своє бачення процесу у термінах потоку енергії (рис. 12) [Posner], виділяючи наступні стадії: «Starting, Excess Energy» - «Energy Directed as Force for Accomplishment» - «Force of Energy Organized into Power for Accomplishment» - «Energy as Power Ready to Become Substance as Accomplishment» - «The Miracle of Life Response» - «Assimilation and Integration», або так, як зображено на рис. 13. Потік може бути дивергентним та конвергентним, причому перший режим аналогічний аналізу, другий – синтезу.       

Рис. 12. Узагальнення процесу потоку               Рис. 13. Деталі процесу потоку енергії [Posner].                                                                [Posner].

Таке бачення дозволяє сформувати образ середовища, що має певну морфологію, яка включає горизонтальні ділянки, плоскі, випуклі (що дивергують) і вгнуті (що конвергують) схили, а характер сполучення цих морфологічних деталей/елементів формує відповідний рельєф. Така морфологія є контекстом, що впливає на потік, хоча сам потік формує поверхню. Конвергентні ділянки сприяють фіксації інформації, а дивергентні – її стиранню.
Епілог. Всесвітньо відомий спеціаліст в області самоорганізації та складності С. Кауффман у передмові до своєї монографії написав: «We live in a world of stunning biological complexity. Molecules of all varieties join in a metabolic dance to make cells. Cells interact with cells to form organisms; organisms interact with organisms to form ecosystems, economies, societies. Where did this grand architecture come from?» [Kauffman, 1995: 2]. Сьогодні ми можемо, трохи перефразувавши його вислів, написати, що ми живемо у світі приголомшуючої географічної складності, що демонструє рух до все більшої організованості. Абіотичні, біотичні і антропічні утворення шляхом взаємодії формують елементарні географічні одиниці (як ми їх тепер бачимо) – абіотичні, біотизовані й антропізовані (гео)холони=орги різного масштабу аж до глобального (холон=орг стає новим фокусом географічної думки). Але при зростанні масштабу утворень не слід робити наголос на наростанні кількості частин, значно більше значення тут має зростання багатства зв’язків, завдяки чому виникає можливість формування нових функцій, які спираються на певну фізичну реалізацію. Складність полягає у тому, що ми не можемо пояснити поведінку складних утворень шляхом сумації спостережень за тими складовими, які «входять» до їх складу як частини. Слово «входять» взято у лапки, бо кожне утворення є, з одного боку, достатньо самостійним, з іншого – не може існувати без цілісності більшого масштабу і існує заради нього. Але це ще не все. Ми маємо справу з дослідницькою ситуацією, яка, як виявляється, значною мірою залежить від того, носіями якої культури ми є. Кожен з нас бачить свою грань і не може повноцінно охопити явища, якими вони є, тому має бути багато дослідників і кожний – зі своїми поглядами. Це вимагає вироблення підходу, який базується на принципі інтегрального бачення, якому найкраще відповідає холістично-холонічний підхід, бо він базується на включенні спостережника-дослідника як складової холону=оргу. А це означає, що кожен з нас формує свою картину Геосвіту і ці суб’єктивні образи мають взаємодіяти між собою. Ми стоїмо на порозі докорінної зміни наших уявлень про область дослідження географії. Як тут не згадати вислів Г. Бейтсона стосовно навчання: варто вам порушити патерн, що зв’язує елементи навчання, і ви неминуче знищите всю його якість [Бейтсон, 2000]. Нажаль, так сталося саме з географією, яка ніяк не може піднятися на рівень запитаної суспільством дисципліни. Отже, ставиться питання про суттєву зміну підходу до географічної освіти, яка має починатися з введення найбільш загальних принципів і понять, чому саме і відповідає «Загальна географія».  

Посилання:
Geography (Kalesnik S.V., Isachenko A.G., Pokshishevskii V.V.). The Free Dictionary Google, 2012 – Цей сайт на сьогодні відсутній, але деякі визначення можна знайти на сайтах з адресами:
1. «geography, the science of place, i.e., the study of the earth, …» -
2. «Science of the Earth's surface, which describes and analyzes …» -
Бейтсон Г. Разум и природа – необходимое единство. Ч. 1. Институт семейной терапии Новосибирск, 2005 – 44 с. - http://www.klex.ru/8bg
Ласло Э. Теория целостности Вселенной. Наука и поле акаши. — СПб.: ИГ «Весь», 2011. — 160 с.
Stacey R. The Chaos Frontier Creative strategic control for business. Oxford, London,  Guildford, Boston, Munich, New Delhi, Singapore, Sydney, Tokyo, Toronto, Wellington: Butterworth-Heinemann Limited. Linacre House, Jordan Hill, Oxford OX2 8DP, 1991. – 409 p. - http://wn.bookzz.org/book/2280099/db9f25
Уилбер К. Око духа: Интегральное видение для слегка свихнувшегося мира / Пер. с англ. В. Самойлова под ред. А. Киселева. - М: ООО «Издательство ACT» и др., 2002. - 476, [4] с. –
Mainzer K. Thinking in Complexity. The Computational Dynamics of Matter, Mind, and Mankind. 5th edition Berlin Heidelberg New York: Springer, 2007. – 482 p.http://bookzz.org/book/1312139/20416a
Dooley, K. (1996), "A Nominal Definition of Complex Adaptive Systems," The Chaos Network, 8(1): 2-3. – http://www.public.asu.edu/~kdooley/papers/casdef.PDF
Complex adaptive systems. The Health Foundation, London, © 2010. – 32 р. –
Stacey R. Complexity and Creativity in Organizations. - San Francisco: Berrett-Koehler, 1996 - http://bookzz.org/book/1066375/7cddeb
Уолтер Г. Живой мозг. Перевод с англ. – М.: Мир, 1966 – 300 с.
Dooley K.J. A Complex Adaptive Systems Model of Organization Change, Nonlinear Dynamics, Psychology, & Life Sciences, Vol. 1, No 1, 1997, p. 69 - 97. – http://www.researchgate.net/publication/225911607_A_Complex_Adaptive_Systems_Model_of_Organization_Change
Deliu E. A Tool for Editing Agent Organization Models and Their Deployment in MULAN. Diploma Thesis, University of Hamburg 2008. – 144 р. –
Eoyang G.H., Berkas T.H. Evaluation in a Complex Adaptive System, 1998. – 21 p. –
Буданов В.Г. Синергия гармонии — ключ к эволюции формы и ритма // «Академия Тринитаризма», М., Эл № 77-6567, публ.11373, 27.07.2004 – http://www.trinitas.ru/rus/doc/0202/010a/02020044.htm
Hardy C.C. Wildland fire hazard and risk: Problems, definitions, and context // Forest Ecology and Management, 211, 2005. Рр. 73 – 82. – http://naldc.nal.usda.gov/naldc/download.xhtml?id=34744&content=PDF
Гаськова М.И. Эпистемологические и методологические принципы интегральной парадигмы. - http://refdb.ru/look/1521577.html
Егоров В.С. Философия открытого мира. Человек "готовый" и человек становящийся. 2006 © PolBu.Ru. http://www.twirpx.com/file/1055994/
Кабрин В.И. Транскоммуникативная холодинамика психологического универсума личности («стресс-транс-формация»). Вестник Томского гос. университета, том № 268, 1999. – С. 115 – 120. – http://violin.tsu.ru/webdesign/tsu/Library.nsf/designobjects/vestnik268/$file/Kabrin115.pdf
Shaw P. Changing Conversations in Organizations. A complexity approach to change. Series editors: Ralph D. Stacey, Douglas Griffin and Patricia Shaw - London and New York: Routledge, 2002. – 189 p.http://bookzz.org/book/898047/cea32a
Ковалёв А.П. Ландшафт сам по себе и для человека / А.П. Ковалёв. - Харьков: Бурун-книга, 2009. – 927 с.
Barile S.,  Saviano MQualifyng the concept of systems complexity. In: Various Authors, Contributions to theoretical and practical advances in management. A Viable Systems Approach (vSa), International Printing, Avellino, 2011. Chapter  II  – Pp. 27 – 63. – 
http://www.naplesforumonservice.it/uploads/files/Qualifyng%20the%20concept%20of%20systems%20complexity(1).pdf
Bejan A., Marden James H. The constructal unification of biological and geophysical design // Physics of Life Reviews. doi:10.1016/j.plrev.2008.12.002
Ковальов О. Загальна географія: якою є реальність, яку, як вважають географи, вони досліджують? Fundamental problems of Geography, 2014. -
Seel R.  New Insights on Organisational Change. Published in Organisations & People Vol. 7 No 2; May 2000 pp 2-9. This article also appears in Organizational Culture: An Introduction, edited by Nasreen Taher, Hyderabad: ICFAI University Press, 2005, pp 82 - 92.http://www.new-paradigm.co.uk/culture-complex.htm
Ковальов О.П. Географічний ландшафт: науковий, естетичний і феноменологічний аспекти. - Харків: Екограф, 2005. - 388 с.
Menzel M-P, Fornahl D. Cluster life cycles: dimensions and rationales of cluster development, Jena economic research papers, Leibniz Information Centre for Economics. - No. 2007,076, 2007. – 45 р.
Ковалёв А.П. Город как урбогеосистема // «Бизнес-Информ», № 3 – 4, 2004. – С. 7 – 20.
Lewontin R. The triple helix. Gene, Organism, and Environment, London: Harvard University Press, 2000. – 136 p. – http://bookzz.org/book/971702/26cdf6
Matson E., DeLoach S. Formal Transition in Agent Organizations. In Proceedings of the IEEE International Conference on Knowledge Intensive Multiagent Systems (KIMAS05), 2005. - pages 18 – 21. -
Dignum V., Dignum F. Understanding Organizational Congruence: Formal model and simulation framework
Бейтсон  Г. Экология  разума. Избранные  статьи  по  антропологии, психиатрии и эпистемологии. Пер. с англ. Д.Я. Федотова,  М.П. Папуша под. редакцией  Т.А. Нежнова. - М.: Смысл. 2000. - 476 с.
DiMaggio P.J, Powell W.W. The iron cage revisited: institutional is0morphism and collective rationality in organizational fields. American Sociological Review, V. 48, Issue 2. 1983, JSTOR, 2003. – Pp. 147 – 160. -
Bohm D. Wholeness and the Implicate Order. London and New York: First published by Routledge & Kegan Paul, 1980. This edition published in the Taylor and Francis e-Library, 2005. – 284 p. - http://bookzz.org/book/1306421/6dd626
Krippendorff, K. Social Organizations as Reconstitutable Networks of Conversation. Cybernetics and Human Knowing, 2008, 15 (3-4), 149-161. Retrieved from http://repository.upenn.edu/asc_papers/135
Posner R. A New way of living. Essays on human evolution and transformation. First Edition. All Rights Reserved, 2010. – 493 p.
Bejan A., Lorente S. The constructal law of design and evolution in nature. //  Phil. Trans. R. Soc. B 2010 365 2010. Philosophical Transition of the Royal Society. -
Ковальов О. Общая география: геосреда как процесс. Fundamental problems of Geography, 2013. - http://www.geography.pp.ua/2013/08/blog-post_31.html

Posner R. The process of Personal Growth and Accomplishment. –


http://www.gurusoftware.com/gurunet/personal/topics/Process.htm


Ковальов О. Загальна географія: зародження холістично-холонічної географії. Показана необхідність переходу географії на платформу холістично-холонічного підходу. З цієї позиції географія має справу зі складним середовищем, яке у певних умовах стає полем організації, складовими якого є (гео)холони=орги, що формуються завдяки комунікації між гетерогенними áкторами. Все середовище можна розглядати як поле організації, у якому рухаються хвилі імовірності виникнення утворень різних організаційних рівнів – абіотичниї, біотизованих та антропізованих. Їх можна розглядати як ‘living unities’, які в сукупності формують ‘living wholes’. Процес організації пропонується розглядати як дію організаційної машини, що переробляє невизначеність (хаос сигналів, повідомлень) у інформацію, що впливає на поведінку утворень. В цілому ми маємо геопотік - процес (як рух через різність) послідовної зміни станів цілісного утворення, що сприймається спостережником як нерозривна послідовність подій, джерелом яких є ситуація як банк подій.

Oleksa Kovalyov. General Geography: the origin of holistic-holonic Geography. Necessity of Geography transition onto the holistic-holonic platform is shown. From this position Geography deals with a complex medium that under certain conditions turns into an organizational field, which constituents are (geo)holons=orgs that form due to communication between heterogeneous actors. The whole medium can be considered as a field of organization in which probability waves of formations with different organizational levels (abiotic, biotized and anthropotized) move. They can be considered as living unities forming together living wholes. It is proposed to consider the organizational process as a result of organizational machine action that converts uncertainty (the chaos of signals, messages) into information that influences their behavior. On the whole we have geo-flow – a process (as motion over a difference) of successive change of integral formation states perceived by observer as continuous sequence of events originating from situation as the bank of events.


Ключові слова: географія, складність, емерджеція, організація, організуюча машина, організаційне поле.
Keywords: Geography, complexity, emergence, organization, organizing machine, organizing field.




[1] Йдеться про сайт: Виборча географія (країни та їхні вибори) http://geografica.net.ua/publ/sattti/statti_ukrajinskikh_naukovciv/viborcha_geografija_krajini_ta_jikhni_vibori/82-1-0-1124, але це дрібниці у порівнянні з географією ігор команди «Динамо Київ».

[2] Цікавим є випадок, коли ми, на відміну від змії, відчуваючи тепло, не можемо сформувати картинку (карту) оточення (фільм National Geography «Суперспособности животных» - https://www.youtube.com/watch?v=l8rbp83thN4). Отже, дійсно ми досліджуємо наші особисті стани свідомості.

[3] Складні адаптивні системи визначаються так: «complex adaptive systems is a way of thinking about and analysing things by recognising complexity, patterns and interrelationships rather than focusing on cause and effect» [Complex adaptive systems, 2010: 6].

[4] «One of the classic definitions on agents is the one made in [RN95] describing an agent as anything that can perceive its environment through sensors and act upon that environment through effectors.» [Deliu, 2008: 6]. [RN95] - Russel S., Norvig P. Artificial Intelligence. Prentice Hall, 1995

[5] Згідно з К. Уїлбером, поняття ієрархії означає просто ранжування порядків подій у відповідності з їх холістичною ємністю (асиметричний процес), порядок збільшення холонів, що відображає ріст цілісності та інтегральної ємності [Уилбер, 2002].

[6] Зауважу, що на певних стадіях виникнення новація може входити у протиріччя з оточенням, як це мало місце під час біотизації та має місце на сучасному етапі антропізації земного середовища (так звані екологічні кризи).

[7] Значення хаосу цікаво описано В.Г. Будановим при описі золотого перетину (ЗС - російською): «Правильнее говорить, что ЗС есть признак эволюционирующих систем, обладающих достаточно богатым структурным иерархическим потенциалом, а так же механизмами наследования и коммуникации (внешней и внутренней). Фактически такой подход размывает понятие системы, слишком открыта она к обоим - мега и микро-уровням; слишком организмичным становится сам порождающий Универсум, а система - похожей на него. Это свойство эволюционирующих систем обеспечивается в фазах становления за счёт креативно-коммуникативного свойства динамического хаоса - непременного условия порождения структуры. Динамический хаос обладает одним замечательным качеством - открывает систему внешнему миру. В этом режиме она "обнажена и беззащитна" по отношению к любым сколь угодно малым внешним воздействиям. Понятие замкнутой изолированной системы становится недостижимой идеализацией. Система вступает в диалог со Вселенной, она причащается Универсуму, ощущает себя его частью и подобием.» [Буданов, 2004].

[8] Наведу надзвичайно цікавий приклад з роботи Г. Бейтсона «Розум і природа – необхідна єдність»: хобот стає «носом» в процесі комунікації: саме контекст хобота робить його носом [Бейтсон, 2005].

[9] Саме такій людині відповідає так званий Homo sapiens divinus (наприклад, [Ковалёв, 2009]) – в якому об’єднані інтуїція, розум, свідомість, мудрість і дух. М.І. Гаськó пропонує іншу назву – людина ноетична [Гаськова, 2002].

[10] Йдеться про те, що будь-яке утворення, спроможне сприймати сигнали з боку оточення і здійснювати вибір (редукцію), є когнітивним, тобто таким, що виробляє інформацію. Інша справа – мета: з якою метою робиться той чи інший вибір. Тут слід вже звертатися до феномену психіки. Психіка присутня у всьому, але має різний ступінь прояву, досягаючи максимуму у людині. А.Н. Уайтхед правий у тому, що все має дві сторони – фізичну і ментальну.

[11] Слово «машина» тут береться у широкому розумінні – як перетворювач невпорядкованого середовища у щось, більш організоване, а не як механічний устрій. Інформаційні перетворення виникають спонтанно без «енергетичної ціни» з точки зору ентропії.

[12] Ступені свободи – це незалежні можливі зміни стану системи, зумовлені варіаціями її параметрів. Стосовно ступенів свободи ми можемо робити висновки тільки на основі емпіричних даних, які, однак, не охоплюють всі можливі варіанти ситуацій. Є системи з перемінною кількістю ступенів свободи. Особливо важливими є так звані колективні ступені свободи. Безперервні поля не можна охарактеризувати ступенями свободи.

[13] Інтеграцію часто розглядають як інтегральний розвиток, тобто багатомірний процес, який враховує не тільки зростання внутрішньої зв’язності утворення, але й необхідність збереження сталості оточення. Це зумовлено тим, що будь-що нове вимагає спочатку конспірації, зведення до мінімуму комунікації (так званий анти-комунікаційний імператив Г. Форестера: якщо ти прагнеш нового, утвори асинхронність – я би додав асиметрію). Але, утворившись, нове має інтегруватися у більше ціле, що вимагає інтенсифікації комунікації. Таке бачення відповідає саме холістичному баченню, як збереженню відібраних індивідуальних особливостей утворення з врахуванням таких особливостей інших утворень, з якими дане утворення пов’язане. У випадку антропізованих утворень питання такого розвитку є найбільш складним.

[14] Інформація - спонтанний прояв порядку, розбіжність, яку спостережник спроможний виявити у оточенні шляхом відкидання фону, що заважає. Спостережником є будь-що, спроможне таке робити – як живі, так і неживі утворення. Інформація – це те, що впливає на поведінку реципієнта, змінюючи її, тобто поки такого впливу немає, інформація, як така, не існує.

[15] Як тут не згадати чудову думку Антуана де Сент-Екзюпері у творі «Цитадель», що саме море створює корабель. 

Немає коментарів:

Дописати коментар