4 серпня 2011 р.

Ландшафт культурний і безкультурний



Останнім часом з’являється все більше статей, у яких обговорюється питання про так звані культурні ландшафти. Пишуть і про культурну географію взагалі. Питання це є достатньо загальним: воно стосується відображення нашого оточення географією. Йдеться про Геосвіт.

Відразу дам відповідь на питання: чому саме Геосвіт, а не, наприклад, географічне середовище чи географічна оболонка? Дуже просто: те, що ми сприймаємо і у що органічно входимо, називається Світом, а Геосвіт – це найбільш складна і близька до нас його частина, з якою ми – люди – найбільш тісно пов’язані. Цей образ не є об’єктоцентричним, бо вміщує людину, в той час, як географічне середовище, поняття про яке було вироблене в останній чверті ХІХ століття Ж.Ж.Е. Реклю, має системно-екологічний відтінок, а образ географічної оболонки надто фізикалізований і надто пов'язаний з тими «геосферами» (літо-, гідро- і атмо-), які не є географічними. Геосвіт же не припускає такої жорсткої диференціації. Це просто Ціле, яке ми сприймаємо феноменологічно, через органи відчуття, тілесно, спочатку не розчленовуючи на різні сфери, а потім вже виявляємо його структуру, причому без такої жорсткої диференціації, яка була притаманна попереднім варіантам, розуміючи, що такої диференціації в дійсності немає – все сплетено. Образ Геосвіту містить у собі як можливості наукового відображення, так і естетичного, сакрального, духовного, чого були позбавлені попередні поняття, в тому числі поняття про географічний хронопростір, бо простір і час – всього тільки параметри, які дозволяють здійснити фізичне відображення, розкласти ситуацію. В той же час ми можемо розглядати Геосвіт і як об’єкт наукового дослідження шляхом введення епістемологічного відношення «об’єкт - суб’єкт» та редукції, позбавляючи його цілісності, після чого створювати синтетичні образи, подібні до квазіорганізмічної Геї Дж. Лавлока, чи сприймати його в плані естетичного «виміру», або розглядати його – Геосвіт – з точки зору «філософії дикої природи», чи з позиції язичницького – одухотвореного – сприйняття, або у формі розчинення у ландшафті, як це було властиве китайським пейзажистам минулого тощо. Але як би ми не нарощували ці площини відображення, цілісність Геосвіту не може бути відображена у повній мірі, бо він включає у себе і саму людину з її культурою, що вимагає відображення людиною самої себе, тобто виходу на суб’єкт-об’єктний дуалізм, що зробити коректно дуже важко. Геосвіт – це, більше, відчуття, яке у кожного своє, ніж щось однозначно, раз і назавжди виділене, призначене для наукового опису з метою його використання людським суспільством як ресурсу (зрештою і сама людина стає таким ресурсом). З цих позицій варто подивитися і на географію як ту форму, яка має охопити всі виявлені аспекти його відображення. Ось тут ми і натикаємось на культуру, яку, зазвичай, сприймають як щось штучне.
Культура. Не торкаючись складних питань становлення уявлень про культуру, зазначу тільки, що у ХХ столітті відбувається актуалізація філософських роздумів про простір і час у пошуках більш повної картини світу, яка б могла з’єднати фізичний Космос і свідомість. Так виникає уява про «культурний простір», яка пов’язується зі свідомістю людини і її діяльністю. Є така думка, що просторові структури відрізняються від часових перш за все наявністю топологічних якостей, їм притаманна зворотність, спроможність розгортатися відразу у трьох напрямках. Думаю, така точка зору не є вірною, бо вона базується на уяві про відокремленість простору і часу. Але це тільки наслідок розчленування нашою свідомістю цілісного Світу, який ми, будучи включені у буттєвий потік, не можемо відобразити раціонально, не розділивши його на просторову і часову складові. Насправді, атрибутами речей є протяжність і тривалість, а простір і час розуміються як такі, що знаходяться поза речами і слугують для їх вимірювання. Якщо взяти за основу погляди Г. Лебніца, протяжність – це порядок можливих співіснувань, а час – порядок можливих послідовностей. В обох випадках ми маємо справу з можливостями, що задає невизначеність ситуації в цілому. Простір і час проявляються вже як результат розв’язання невизначеності, як наслідок здійсненого вибору, породження інформації в результаті порушення симетрії. Оскільки Світ в цілому, і Геосвіт зокрема є феноменами, що еволюціонують, вони містять у собі не просто сліди минулого (прохронізм і діахронізм), а такі складові структури минулих стадій становлення, які є базовими, тобто без яких більш розвинені варіанти просто не можуть існувати, бо вони вписані у них. Само становлення має фрактальну природу (і розмірність). Це стосується всього, у тому числі і культури. Більше того, з причини невизначеності і відсутності жорсткої структурованості, проявляється ризомний характер цього руху. Ця структура «піднімається» з менш організованого – ризомного  (поняття філософії постмодерна, яке фіксує принципово позаструктурний та нелінійний спосіб організації цілісності, що залишає відкритою можливість для іманентної автохтонної рухливості і, відповідно, реалізації її внутрішнього креативного потенціалу самоконфігурування) за своїм характером простору*. Ризомні середовища містять у собі іманентний креативний потенціал самоорганізації, і в цьому відношенні можуть бути оцінені не як кібернетичні (тобто такі, що піддані командам "центру"), а як саме синергетичні. Ми маємо конфігурацію, яка постійно асинхронно пульсує, флуктуює. Така мінливість останнім часом іменується хаосмосом. Це – сковзання по краю хаосу. Ще більш важливим є те, що саме тут породжується/виробляється інформація. Я хочу сказати, що квазіструктура ризоми, яка постійно і спонтанно змінюється, є саме тим середовищем, у якому породжується різноманіття, йде відбір тимчасових сталостей, тобто це – інформаційна машина! Ризома – це щось, подібне до вакууму (у сучасному розумінні) - джерела спонтанного виникнення цілісних, відносно сталих утворень. «Океан» ризоми весь час хвилюється, «кипить», породжуючи все нові утворення, становлення яких здійснюється через самоорганізацію. Отже, концепція ризоми Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі була геніальною здогадкою видатних французів, що стала провісником майбутньої синергетики.
Сказане свідчить про те, що висловлювання «культурний простір» - це прояв редукції надзвичайно складного феномену культури (тим більше, що культура не підлягає вимірюванню). Культура, яка є зв’язувальним патерном, що організує множину відібраних актів/режимів поведінки, які ведуть до перетворення менш організованого біо-мінерального середовища, є феноменом, якого ми принципово не можемо побачити. Її проявом, візуалізацією є так звана матеріальна культура – слід, відбиток, від-друк дії цих режимів поведінки. Бачити їх зовсім не означає бачити саму культуру. Культуру не бачать, її відчувають інтуїтивно.
Культура – це основа, серцевина антропізованої геосистеми. Як система, що діє, вона демонструє ще більшу неврівноваженість, вимагаючи для свого підтримання ще більших витрат енергії у порівнянні з чисто природними режимами, але це не означає, що вона не є складовою Природи. Більше того, тут діють ті ж самі механізми організації і дезорганізації – конструктивно-деструктивні цикли, режими катастроф тощо: низка культур чергується з періодами безкультур’я, хаосу, що їх склеюють. І якщо виникнення і підтримання чогось більш організованого завдяки діям людей, фізичних чи інтелектуальних, можна іменувати культуризацією, то руйнування, знищення інакше, як декультуризацією назвати не можна. Тоді слід говорити не про культурний простір, а про окультурений Світ як виокремлення у більш загальному Геосвіті, яке відзначається вираженим діахронізмом, тобто слідом становлення, та іншими рисами, в тому числі - несталістю.
Ландшафт і його визначення. Тепер звернемось до терміну «ландшафт». Автор неодноразово виступав з думкою про те, що визначення, яке було нав’язано свого часу цьому терміну Л.С. Бергом, не є коректним, це просто викривлення етимології цього слова. До Берга нічого подібного не було. Але цей термін не є суто географічним, він був запозичений у майстрів пейзажного малювання, тому ми не маємо права докорінно змінювати його смисл. Його значення - вигляд місцевості, її обличчя. Тому мною і було вироблене наукове визначення цього терміну на основі його етимологічного значення - організація малюнку денної поверхні. Це – патерн місцевості, який ми можемо запам’ятати і потім відтворити у пам’яті, завдяки чому ми пізнаємо знайомі місця. Ось чому ландшафт не підлягає ніякому розбиттю на складові – фації, урочища, місцевості. Місцевість – як цей термін розуміли до Берга, це просто частина денної поверхні, у межах якої проявляється ландшафт як цілісний патерн, урочище – просто складова структури денної поверхні з більш складним і, можливо, більш організованим малюнком, що виділяється на більш простому фоні, тобто місцевість аж ніяк не розкладається на урочища, бо урочище само є ландшафтотвірною частиною денної поверхні, тобто місцевістю. Що стосується фації, тут Л.С. Берг знов-таки все перекрутив до невпізнанності. Фація (facies) означає обрис, зовнішній вигляд. Цей термін був введений у геологію на початку ХVІІ століття як образ ситуації, у якій пов’язувалися, зіставлялися властивості конкретного об’єкту (шару відкладів) з характером оточення (обстановкою) як умовою його походження і сталого існування. Причому сама порода до фації не входила! Нічого матеріального - це тільки спосіб упорядкування даних! Що ж наробив Берг? Він змінив смисл фації, не зваживши на етимологію і вже закріплений смисл, на уречевлений геокомплекс найменшого рангу. Зрештою і урочище з місцевістю стали геокомплексами відповідних рангів. Все стало лінійно впорядкованим. Дуже зручно! Але що таке геокомплекс? Це – множина активних поверхонь, організована дією геосистеми, тобто знов-таки цілісність. І найбільш вираженою і складною такою активною поверхнею є денна поверхня. Ось чому організація, яку ми виявляємо на денній поверхні, сприймається нами як ландшафт – як інформатор, як малюнок, «вишитий» геосистемою. Постулат про те, що ландшафт начебто складається з фацій, урочищ і місцевостей, не має жодного підтвердження. І хто не розумів цього чи не погоджувався з цим, той – неосвічний, а публічно неосвіченим бути неприємно, тому всі погоджувались повірити у нісенітницю, хоча абсурдність побудов Берга була очевидною. Але те, чому Берг присвоїм термін «ландшафт», можна було назвати інакше, наприклад, «бергшафт» – упорядкований шар мас різного походження. Гарний пам’ятник майстру викривлень!
Ландшафт культурний і безкультурний. Тепер розглянемо головне питання, що стосується коректності термінів «культурний ландшафт» та «культурна географія». Наше відображення Світу, як відомо, будується на антиноміях: холодне – гаряче, високе – низьке, чорне – біле тощо. Так і епітет «культурний» вимагає своєї протилежності – «безкультурний». Тоді, крім культурної географії має існувати і безкультурна географія, як і крім культурних ландшафтівбезкультурні ландшафти. Зрозуміло, що слово «культурний» у даному контексті означає перетворений, упорядкований, але денна поверхня може бути перетвореною, по-перше, як у позитивному, так і у негативному плані, по-друге – тваринами (тут також є багато прикладів організуючої і дезорганізуючої діяльності тварин). Чудовим прикладом є поверхня, головною рисою якої є термітники (цілі «міста»), або поселення альбатросів тощо. Можна заперечити, сказавши, що йдеться про осмислене перетворення, але де межа між тим, що є осмисленим, і тим, що таким не є, якщо ми і досі не знаємо, що таке свідомість. А до якої категорії можна віднести поверхні, що лишаються після військових дій і у якій мірі ці дії можна вважати осмисленими і такими, що відносяться до культури як чогось позитивного? Як бути з полями нафтових веж, що займають величезні площі і виглядають жахливо? Невже це теж приклад культурного ландшафту? Як бути з тими територіями, які є наслідком видобутку корисних копалин (Кривий Ріг, КМА тощо)? Якщо у Харкові, Києві, Москві знищують лісопаркові зони заради будівництва «Парк-хаузів» для багатіїв, то те, що виникає – також більш упорядковане, - може бути прикладом культурного ландшафту? А якою культурою радує око ландшафт звалища побутових відходів? Щось не дуже це в’яжеться з уявленням про культуру. Схоже, що ми надто спрощено дивимось на окультурення довкілля, об’являючи прояви безкультур’я проявами культури. Кому на руку така індиферентність?
Думаю, що використання слова «культурний» по відношенню до денної поверхні і організації її малюнку – ландшафту, - має бути суттєво обмеженим. Спочатку слід виділяти поверхні, антропізовані у будь-який спосіб – як позитивний, так і негативний, що буде відрізняти їх від поверхонь біотизованих, а потім вже говорити про інші варіанти, у тому числі і про культурні, хоча, такі варіанти повинні мати чіткі критерії. Першим з них є значення хаосу у динаміці відповідної системи. Хаос несе у собі конструктивний початок. Тому у природі він є тим головним режимом, який забезпечує можливість самоорганізації. Інша справа – штучний світ, утворений на основі побудов проектувальників, інженерів-конструкторів, аграріїв, що руйнується хаосом. Найкращим прикладом є великі міста, бо вони утворюють абсолютно відмінне від чисто природного буттєве середовище. Навіть те, що у містах нагадує природу – парки сквери, клумби – позбавлені хаотичних режимів і їх сталість підтримується діяльністю людей. Це навіть не редукована Природа, це – задум, втілений у реальність. Ось тут ми можемо говорити про простір і час, які приходять на зміну тривалості і протяжності, бо тут все заздалегідь прораховано і виміряне. Те ж стосується деяких інших штучних утворень, структура і функціонування яких визначаються не іманентними особливостями, а чисто зовнішніми чинниками, пов’язаними з цілями людських спільнот. Але ж і ландшафт тут часто заміняється на архітектуру.
Хотілося б кілька слів сказати про так звану культурну географію. У нас з легкістю утворюють різноманітні географії, «розвиваючи» її, так би мовити, у бік, щоб авторам цих напрямків теж знайшлося місце. Є географія політичних виборів, головних уборів, футболу… Можна вигадати географію науки, корупції, сварок, родинних відносин тощо. Думаю, це погана практика. Географія є єдиною, її об’єктом дослідження виступає вкрай складна геосистема як організована множина процесів, а її візуалізацією виступає ландшафт, який виявляється різними суб’єктами по-різному, що задає різноманіття поглядів і спонукає до спілкування. Географам є, про що говорити і писати. Так давайте цим і займатися.

* Ризома (фр. rhizome – кореневище) - коренева система, що не має чіткої структури головного та бокових коренів - поняття, введене Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі у книзі «Ризома» (1974) на противагу терміну «структура», що відображає принцип ієрархічного упорядкування, чіткої організації природних, соціальних, науково-логічних та культурних явищ.

Немає коментарів:

Дописати коментар