У
цьому виступі мені хотілося б розглянути
питання, пов’язані з феноменом
комунікації, бо ландшафт, який ми формуємо
як патерн місцевості, несе комунікативну
функцію. Тільки у другій половині ХХ
століття на феномен комунікації звернули
увагу, зрозумівши, що це - один з тих
феноменів, без яких побудувати адекватну
картину світу не можна. Найбільш яскраво
вона проявляється у людському суспільстві,
яке саме завдяки їй формує і розвиває
культуру – незриме середовище свого
існування, яке візуалізується у вигляді
антропогенної організації денної
поверхні.
Латинське
слово «communico»
означає: пов’язувати, спілкуватися. За
ним стоїть так званий інформаційний
метаболізм – поняття,
введене польським психологом А.
Кемпінським. Зазвичай комунікацію
зв’язують з людським спілкуванням,
інколи, розповсюджуючи її на вищих
тварин, але це не так: комунікація як і
інформація є феноменами, що лежать в
основі організації Світу в цілому,
незалежно від того, про які рівні –
мінеральні, біотичні чи антропні –
йдеться. Схоже на те, що комунікація як
обмін смислами, що передбачає існування
семіотично-семантичного «виміру»,
зрізу, є чи не головним явищем у Світі,
який розвивається не стільки як
уречевлений, скільки як ментальний і
семантизований. Йдеться про те, що все
знаходиться не тільки у речовинно-енергетичних
формах взаємодії, але й у значно більш
глибоких – інформаційно-семантичних,
- з якими слід пов’язувати смисли дій
і рухів. Таке розуміння ситуації є
альтернативним по відношенню до чисто
фізичного, основаного на виявленні так
званих законів природи,
постулат про існування яких позбавляє
Природу її розумності
і духовності,
тобто самості,
чого вимагало її перетворення на ресурс
при становленні техносфери. І навіть
не замислювались над тим, що їх відсутність
у Природі на до-людському рівні робить
загадковим і несподіваним їх прояв/появу
у людини, що, до речі, було абсолютно
неприпустимим у язичницькій культурі.
Отже, будемо виходити з того, що все не
просто діє, а діє, так би мовити, осмислено,
виходячи зі своїх, нехай і обмежених,
можливостей осмислювати (= надавати
смисл, значення) ситуацію на основі
зіставлення і оцінки свого особистого
стану (як суб’єкту, цілісності) та стану
оточення. А це означає, що все спілкується
з усім, намагаючись зрозуміти/оцінити
ситуацію, тільки «надання смислів»
відбувається у різних формах, з
використанням різних кодів, оскільки
можливості різних форм організації є
різними. Головне – зрозуміти код. Ось
чому ми можемо надавати смисл певним
формам, звукам і рухам дикої Природи,
але вона не може зрозуміти нас. Її
«розуміння» – це просто відклик у
вигляді збільшення рухливості, пошуку
нових сталих станів, тобто безпосередня
дія. Так, Природа завжди безпосередня,
вона не намагається щось приховати від
нас з метою використати людину як ресурс,
і у цьому відношенні вона дуже проста
і безхитрісна, хоча і тут ми маємо цікаві
приклади введення в оману (згадаємо
мімікрію). Йдеться ось про що: скільки
не розмовляй з річкою, вона тебе не
зрозуміє з причини відсутності апарату
сприйняття відповідної складності. Але
існує така форма комунікації, яка є
спільною для всієї Природи, включаючи
людину. Це - дія.
Відповідно, можна говорити про алфавіт
дій. Можливо, багато хто не погодиться
з цим, але я спробую довести, що саме дія
є універсальною формою комунікації. І
навіть принцип найменшої дії, який
накладає на неї обмеження, також
реалізується через комунікацію: спочатку
досягається приблизна відповідність,
а потім вмикається ітераційний режим.
І якщо на мінеральному рівні відповідність
цьому принципу не усвідомлюється (а що
таке усвідомлення?),
хоча все одно ці процеси слід відносити
до розряду когнітивних (система може
не знати, що вона є когнітивною), а на
біотичному таке усвідомлення певною
мірою присутнє, то на рівні людини
усвідомленість сягає значного рівню.
Але зі збільшенням рівню організації
суттєво зростає складність, збільшується
кількість зв’язків, які слід враховувати,
а деякі аспекти взагалі не підлягають
параметризації, що обмежує можливості
їх раціонального відображення. А чим
складнішою є ситуація, тим більш нагальною
стає необхідність більш тісної комунікації
та керування. До речі, саме завдяки
мовній комунікації люди змогли суттєво
збільшити кількість осіб у своїх
угрупуваннях.
Але
повернемось до діяльності та її
комунікативного змісту. Справа у тому,
що будь-яка діяльність, якщо, зрозуміло,
вона є не безглуздою, має у своїй основі
якусь мету. Але вийти відразу на
оптимальний режим (як послідовність
дій) принципово неможливо, що пов’язане
з особливостями сприйняття. Ніщо і ніхто
не може сприймати сигнали, що йдуть
ззовні, точно, однозначно, що зумовлює
дивергенцію варіантів, невизначеність
та, відповідно, існування інформації:
інформація пов'язана з неточним
сприйняттям, що складає чи не головну
особливість нашого Універсуму, а це
викликає непередбачуваність і, відповідно,
потребу у постійному феноменологічному
контакті з оточенням. Будь-яка когнітивна
система буде намагатися зменшити
невизначеність як всередині себе шляхом
все більш точного відображення, так і
мінливість середовища шляхом його
регулярізації. Розглянемо приклади.
Мінеральний рівень.
Візьмемо флювіацію. На початкових
стадіях водний потік перетерплює фазовий
перехід від площинного до лінійного,
тобто стискається, мінімізуючи витрати
енергії і виробництво ентропії, а
перейшовши критичний поріг, формує собі
особливе кероване середовище у вигляді
каналу стоку, а потім - і басейн, що
забезпечує його сталість, зменшує
витрати енергії на виконання його
цільової функції у круговороті речовини.
Навіть круговорот води над великими
річковими басейнами є більш замкненим.
Залишається довести, що річкові басейни
мають близькі до оптимальних значення
параметрів. А це – оптимальна просторова
та ієрархічна структура флювіальної
мережі (що близька до фрактальної),
оптимальна конфігурація долини у
тримірному просторі, включаючи латеральну,
оптимальне співвідношення між поверхневим
і ґрунтовим стоком і т. п. Тому річковий
басейн і нагадує живий організм, що
змінюється в напрямку оптимальних
характеристик. І стадії онтогенезу у
нього ті ж самі – молодості, зрілості
і старості. Сама річка є єдністю, схожою
на спинний мозок, що з’єднує басейн.
Басейну властива наявність зв’язувального
патерну, що робить його єдиним цілим.
Тут є і функція інформаційної машини,
що саме і відповідає за комунікацію з
басеноформуючим середовищем, яке ще
слід якось відчути і відобразити: тут
все сприймається на «дотик». Для цього
є яри і балки, які за своєю функцією
схожі на щупальці крота зіркорила, сталі
і несталі зони та хвилі активності у
вигляді меандрування та регресивної
ерозії. Сигнали з периферії йдуть
всередину басейну і там, вже на рівні
головного потоку-мозку «приймається
рішення»: десь шляхом ерозії знімається
шар порід, а десь – відкладається: так
формуються профілі з геометрією кривої
Ейлера і змінюється конфігурація
річкової долини. Все це - приклади
організованої діяльності потоку,
направленої на перетворення ним свого
середовища. Але дія у режимі інформаційної
машини – це комунікативна дія!
Біотизований рівень.
Ще більш складними є дії на рівні
біотизованих режимів геосистеми. Тут
також має місце складна ієрархія:
складові, з’єднуючись, набувають
емерджентних якостей, які забезпечують
перевагу цілого перед відокремленими
частинами. І тут ми стикаємось з утворенням
і підтриманням керованого середовища,
яке дозволяє зменшити імовірність і
амплітуду випадкових дій. В першу чергу
це - родючий ґрунт, постійну меліорацію
якого ведуть живі організми, по-друге,
атмосфера фітошару, що характеризується
значно меншими амплітудами коливань
показників, замкнений у короткий
круговорот потік біогенів, які
накопичуються у ґрунтових структурах,
що суттєво зменшує витрати енергії на
їх поновлення і стабілізує ситуацію в
цілому, нарешті, затримання води у
ґрунтах, яка так необхідна для біоти.
Різноманіття умов всередині біогеоценозів,
яке утворюється життєдіяльністю
організмів, підтримує видове різноманіття,
без якого ценоз не може бути сталим і
відповідати принципу необхідного
різноманіття Вінера-Шеннона-Ешбі. Але
певна частина будь-якого біоценозу чи
біому має постійно перебувати у збудженому
стані з метою відстеження змін середовища.
Це знов-таки відбувається на периферії,
яка, однак, має складну просторово-часову
структуру. Отже, ми маємо приклад
формування природних утворень, яким
притаманні специфічні властивості, що
забезпечують цілісність. За своїми
механізмами внутрішньої стабілізації,
режимами функціонування і динамікою
вони наближаються до систем, до яких
слід підходити з позицій холізму чи
органіцизму. Саме такі утворення
перетворили поверхню нашої планети на
значно більш організовану і різноманітну
поверхню. Тоді всі такі перетворення,
які відзначаються цілеспрямованим
збільшенням диференційованості
(порушенням симетрії), яка пов’язана з
виникненням різних узгоджених між собою
функцій, є смисл вважати окультуренням
середовища. Тут автор
виводить феномен культури за межі
людського суспільства, бо, як і все інше,
феномен культури також має свої корені
у до-людській природі. Всюди, де ми бачимо
сліди цілеспрямованого перетворення
середовища живими організмами, можна
вважати формами такого біотичного
окультурення. У його основі лежить
цілеспрямована діяльність: слід так
перетворити довкілля, щоб витрачати
менше внутрішніх ресурсів на стале
відтворення життєвих функцій. Для цього
складно організована біота має функцію
інформаційної машини, призначеної для
зменшення невизначеності шляхом введення
обмежень на дії. І знову, як і у випадку
флювіації, ми маємо нову організацію
малюнків денної поверхні – культурні
(у широкому сенсі слова) ландшафти. Щоб
це зрозуміти, треба просто зіставити
те, що є, з уявою структур цих поверхонь,
які мали б місце без таких перетворень.
Антропізований
рівень. Зупинюсь
більш докладно на людській культурі і,
відповідно, на ландшафтах, пов’язаних
з діяльністю людських спільнот. Такі
поверхні будемо називати антропізованими.
Вони є зовнішнім проявом організації
діяльності відповідних антропних
структур, направленої на доцільне
перетворення довкілля. І такі перетворення,
у порівнянні з попередніми рівнями
організації, є значно глибшими, ось чому
те, що ми маємо на попередніх рівнях, не
сприймається нами як таке, до чого можна
ставити у відповідність термін
«культурний». Тоді, що це означає –
культурний?
Як і на попередніх
рівнях, розглядаючи феномен окультурення
довкілля, ми стикаємось з феноменом
відбору споріднених дій з величезної
кількості можливих варіантів, їх
організацією, упорядкуванням у доцільні
ланцюжки та їх закріпленням. Це ми бачимо
повсюдно. Причому спочатку такий відбір
пов'язаний з емпіричним пошуком найбільш
доцільних варіантів, що, однак, вимагає
значних витрат часу, але згодом пошук
стає все більш осмисленим, переходячи
у сферу логіки, аналізу результатів
попередньої діяльності і мисленого
експерименту з метою конструювання
нових, більш вдалих, більш ефективних,
менш витратних варіантів. Так виникають
алгоритми діяльності як організованої
послідовності дій. Така діяльність має
весь час зіставлятися з поставленою
метою і станом довкілля: кінцевий стан
завжди бачиться дещо розмитим. Тут і
виникає потреба у безперервному
комунікативному процесі, тим більше,
що мета на рівні окремих індивідів і
спільнот не може бути єдиною: єдину мету
зазвичай не бачать, бо вона пов’язана
з Цілим,
яке не сприймається. А Ціле
має місце тоді, коли є зв’язувальний
патерн, тобто організація, яка формується
саме завдяки комунікативним зв’язкам
між відносно самостійними частинами.
Та чи має це відношення до діяльності
як комунікації? Думаю, що має, бо сама
діяльність виступає як своєрідна мова,
що розкодовує зв’язувальний патерн у
вигляді окремих дій. Наша діяльність
визначається тими конструктами, ідеями,
намірами, які передують діям, а діяльність
– це перетворення чогось на основі
певного задуму, завдяки чому відбувається
його уречевлення, опредмечення. Це
можуть бути якісь речі, господарська
діяльність на певних територіях – весь
спектр форм діяльності, з яким ми
зустрічаємось. Культура же виступає як
їх інтегральна форма – незриме середовище,
у яке занурене суспільство. Це і є той
самий патерн, що виступає організуючим
початком, обмеженням, атрактором. Тому
ми і можемо говорити, що діяльність є
формою комунікації з оточенням, бо
природне оточення сприймає тільки мову,
словами якої є дії, а висловлюваннями
– форми діяльності різних масштабів.
Діяльність різних спільнот як носіїв
культурних патернів друкує на денній
поверхні відповідні структури, що
знов-таки кодують у своїх структурах
патерни діяльності. Тому мандрівники-географи,
опинившись на землях інших етносів, в
першу чергу описували їх буття, форми
діяльності та створювані за їх допомогою
структури окультуреного довкілля. І,
можливо, ще краще це бачили художники
і поети, які інтуїтивно відчували
цілісність культурних патернів інших
етнічних груп. Неперевершеним, мабуть,
тут є опис Нідерландів італійцем І.
Теном. Але жоден опис і жодна картина
чи фільм не можуть передати ту внутрішню
«атмосферу», у якій живе та чи інша
етнічна група: це – окремий Світ. Ось
чому має сенс говорити про етнічність
ландшафтів та
ландшафтність етносів:
вони відображаються один в іншому.
Проявляється це на всіх рівнях
життєдіяльності: у пересічному бутті
(характер поселень і домівок), у аграрній
сфері чи навіть у промисловому виробництві.
Йдеться про те, що діяльність
людини залишає не просто відбиток у
вигляді перетвореної поверхні, людина
заповнює простір духовним змістом, він
починає нести у собі «печатку» людини,
стає чимось самодостатнім, спроможним
«розповідати» про себе, тобто входити
з суб’єктом у комунікативний зв'язок.
І це настільки добре виражено, що у
західноєвропейській науці навіть виник
особливий напрямок – просеміка, який
займається вивченням культурних
просторів, кожний з яких наділяється
певним значенням, і ці значення змінюються
від культури до культури, бо кожний
такий простір формує свій текст, який
ще треба зуміти прочитати. Тексти
культурного простору дозволяють
пізнавати «зворотний бік» Світу, і таке
пізнання відбувається завдяки тому, що
М. Хайдеггер, М. Мерло-Понті та Ж. Дельоз
назвали складкою. Тоді структура
окультуреної денної поверхні – це
звернення до Іншого,
бо її прочитання формує нащадків даного
етносу: так кодується історія його
формування минулими поколіннями і
ментальність, так передається патерн
культури. Саме він не дає забути місце
дитинства, бо такий простір стає
«домівкою», помешканням душі, яке кличе
до себе: тут пройшло дитинство! А якщо
він руйнується внаслідок господарської
діяльності чи військових дій, людина,
особливо чутлива, сентиментальна,
духовно збагачена, відчуває втрату
чогось рідного, бо це – частина її самої.
Зробимо
висновок: дії та їх організовані у
діяльність послідовності – це засіб
комунікації, найбільш універсальний,
що лежить в основі більш складних форм
комунікації, які проявляються по мірі
зростання складності систем. Всі вони
так чи інакше відображаються у організації
денної поверхні, яка кодує як окремі
дії, так і цілісні форми діяльності.
Немає коментарів:
Дописати коментар