Істина - дочка часу, а не Авторитета.
Френсіс Бекон
Проблема. На протязі довгого часу всім здавалося, що географія є системою знань загального користування, квазі-науковою дисципліною, яка має за мету наповнення довідників конкретними фактами про розташування різноманітних об’єктів, які начебто важливо знати. Але таких фактів надто багато, а самі по собі вони не носять географічного характеру. Отже, якщо подивитися на географію (як науковий напрямок) зі сторони, не важко помітити, що вона перетерплює кризу. Це проявляється, перш за все, у втраті того головного стрижню, який утримує наукову дисципліну у певних, більш-менш чітких межах. Спостерігається якесь оторопіння перед неочікуваною складністю, яка, на диво, не зменшується при збільшенні зусиль дослідників, а, навпаки, збільшується, горизонт пізнання віддаляється і стає все менш диференційованим і зрозумілим. Виходить так, що географ має перетнути дві межі (в дусі Джорджа Спенсера Брауна), перша з який пов’язана з відчуттям географії (а йдеться саме про відчуття, а не якесь логічне обґрунтування), друга – з потраплянням в область теоретичної географії, якщо про таку можна говорити. Як виявляється, географи були не готові до такого ходу подій. Спробуємо розібратися у тому, що сталося, про яку складність взагалі йдеться.
Трохи історії. В епоху Ренесансу стрижнем географії було відкриття нових земель, у ХІХ-му – на початку ХХ-го століття – опис земної (точніше, денної) поверхні включаючи населення з його культурними традиціями, зумовленими природними умовами (ця традиція йшла ще від Дж. Віко [1]), але вже з 20-х років ХХ-го століття географи почали активне дослідження процесів, що вимагало все більшого розгалуження географії, якою її на той час бачили. Під впливом фізики, яка сприймалася як приклад точної науки, метою якої є виявлення так званих «законів природи», виникла фізична географія, яка базувалася на вимірюваннях природних об’єктів і процесів (на цей факт сьогодні мало хто звертає увагу). В той же час наявність життя на планеті і присутність людини та пов’язаних з нею феноменів, які не могли бути описані з точки зору фізики, сприяло пошуку додаткового напрямку, яким спочатку стала антропогеографія німецьких географів, а згодом – економічна географія (наприклад, [2]). Ставало зрозумілим, що географи мають справу з надзвичайно складним феноменом – географічним середовищем, як цей термін увів у географію Е. Реклю: це була перша спроба створити інтегральний образ складного земного середовища (сьогодні у відповідність йому ми ставимо образ Геосвіту). Вже тоді виділили земні сфери - літо-, гідро-, атмосферу та біосферу, які, однак не вважалися географічними (такими їх почали вважати пізніше). Нові дані й уявлення вимагали більшого упорядкування, що можна було зробити тільки шляхом створення нових узагальнених образів, нових понять. Все більш актуальним ставало питання про теоретичні основи географії, бо вже було зрозумілим, що фізика може дати географії тільки частину теоретичної основи. Але чи є підстави для створення теоретичної географії? Це питання не ставилося і на нього не шукали відповіді. У 20-х – 30-х роках минулого століття образ географічного середовища стає все більш інтегральним і динамічним. І тільки після розробки В.М. Девісом уявлень про геоморфологічний цикл і введення А.О. Григор’євим поняття про географічний процес, інтегральний образ географічного середовища почав набувати динамічного характеру. З 30-х років у радянській географії використовувався термін «географічна оболонка», а названі вище сфери почали розглядати як географічні, що, зрозуміло (крім біосфери), не відповідало суті географії як науки про цілісність географічного середовища, його синергійний характер (насправді, ці складові є частинами земного простору і, відповідно, середовищем, у якому розвивається геосистема [3]).
Поняття про геосистему було введене В.Б. Сочавою, хоча він не розповсюджував його на режими людської діяльності. Але розвиток теорії систем, а згодом – синергетики, підштовхувало географів до створення образу геосистеми як дуже складної природної «машини», що, використовуючи зовнішні джерела енергії, підтримує різницю потенціалів у певній частині земного простору і, відповідно, постійний рух гетерогенних утворень, що тепер уявляється як багато-швидкісний гетерогенний континуум [3], у якому водночас протікають процеси виокремлення, індивідуалізації на основі операційного замикання, що веде до диференціації через порушення симетрії, та інтеграції як наслідку узгодження локалізованих індивідуалізованих режимів: тут все постійно змінюється, а в основі цих змін лежать принципи трансформації структур-стратегій (наприклад, [4]). І якщо перші уявлення геосистеми пов’язувались з чисто фізичними описами, то останнім часом ми все частіше бачимо її утворенням, яке не тільки постійно відтворюється, але й еволюціонує, виробляючи величезну кількість інформації, у якому чи не головним узгоджувальним процесом виступає комунікація. Отже, поняття про геосистему вийшло в географії на перший план. Цей образ об’єднує як уречевлену складову - множину корельованих коловоротів речовини разом з геокомплексом, що утворюють локальні режими, зумовлюючи тим самим явище територізації (згідно з уявленнями автора, територія є областю дії ключового процесу чи режиму [5]), так і зв’язувальний патерн (термін, введений Фр. Капра [6]), або просто організацію (організація – це дух системи), що з’єднує в одне ціле множину елементарних процесів. Сьогодні геосистема розглядається як глобальна дисипативна система, результатом дії якої є порушення сферичної симетрії літосфери, гідросфери і атмосфери [3]. У будь-якому випадку це – потік, організований зв’язувальним патерном, і в той же час – організація спряжених процесів, перетворювач речовини і утилізатор енергії. Дещо дивним виглядає те, що це поняття не прижилося серед західних географів, але саме воно є стрижневим, таким, що організує всю систему географічних понять. Знаходить своє місце і поняття про геокомплекс, смисл якого також суттєво змінився: сьогодні це - організація активних поверхонь разом з пов’язаними з ними елементарними процесами (так вдається уникнути інертних мас) [3]. «Комплексність» означає наявність значної кількості перемінних, які не можна розглядати дискретно. Зв'язок між геосистемою і геокомплексом виглядає так: є індивідуалізовані активні поверхні, що співіснують водночас, на яких протікають узгоджені з ними процеси, між якими здійснюється не тільки фізична чи хімічна взаємодія, а, можливо, у першу чергу, комунікація, яка виступає джерелом узгодження шляхом постійного породження нової інформації. Ось чому я свого часу звернув особливу увагу на те, що геосистема має містити в собі інформаційну машину – сукупність режимів, результатом спільної дії яких є зменшення невизначеності: вона здійснює спонтанний вибір. При цьому області індивідуальних активних поверхонь мають трохи «накладатися» одна на іншу. Тоді кожна складова знаходитиметься під впливом інших, стає опосередкованою іншими і має робити внесок в утворення зв’язаної спільності, мінливої тотальності, якою є геосистема, яка має постійно відтворюватись. Це означає, що геосистему не можна побачити як якусь матеріальну річ, вона «проявляється» виключно через взаємодію. Ступінь диференціації мас визначає рівень їх активності: йдеться про розвиток активних поверхонь. Саме цим жива речовина відрізняється від мінеральних мас. Серед активних поверхонь ведуче місце належить денній поверхні. Саме тут найбільш активно проявляються різноманітні процеси і інтегральна дія геосистеми. Геосистема формує ряд геосфер, що відрізняються рівнем складності, чому відповідає поняття про геопроцес - спонтанний процес становлення. Оскільки всі організаційні рівні співіснують водночас, Геосвіт виглядає як діахронічне утворення, що знаходить відображення і у структурі географії.
Першою сформувалася мінеральна геосфера (оскільки «сфера» - це двомірна поверхня, більш коректним був би термін «басейн», наприклад, мінеральний геобасейн, тоді в цілому ми матимемо геобасейн і його різновиди), дослідженням якої займається геоморфологія. Тут все визначається рухом мінеральної речовини, просторово організованим у басейни, які характеризуються своїми територіями на рівні денної поверхні. Із зародженням життя стала розгортатися біосфера - область дії глобального біотизованого режиму геосистеми. У структурі географії їй відповідає біогеографія, тільки не та «біогеографія Паганеля», яку писали біологи, редукувавши географію до просторового аспекту, а біогеографія, що вивчає біосферу як область дії біотизованих геосистемних режимів [3]. Її структура значно складніша, бо вона відображає хід еволюції живих організмів у напрямку все більшої складності, поява яких суттєво міняла і саму біосферу, і те мінеральне середовище, у якому вона функціонувала, стаючи все більш схожою на організм. Тут також спостерігається басейнова організація (поняття басейну набуває широкого використання), бо кожне індивідуалізоване утворення – екоїд, тесера, парцела, біогеоценоз, біогеом - має своє, певною мірою перетворене середовище, яке супроводжується територізацією на денній поверхні: це – біотизовані басейни (чудовий приклад є у роботі Крашениннікова [7]). На сьогодні мінеральної геосфери та біосфери окремо не існує, є достатньо добре збалансована біомінеральна геосфера, яку Дж. Лавлок назвав Геєю. Із зародженням людини з її господарською діяльністю виникає антропосфера - область дії антропізованого геосистемного режиму. В структурі географії їй має відповідати антропогеографія. Ця сфера перетерплює складний процес еволюції, пов’язаний з розвитком цивілізацій: аграрної, яка призвела до появи агросфери з агрогеосистемним режимом (у структурі географії їй має відповідати агрогеографія); техно-індустріальної з відповідним геосистемним режимом (їй має відповідати географія техно-інідустріальної сфери). Те, що відбувалося на протязі майже всього ХХ-го століття, можна назвати проростанням техносфери у агросферу, що має привести до формування єдиної агротехносфери. Цей процес супроводжується розвитком крупних промислових і культурних центрів, з якими пов’язується урбо-режим (йдеться про режим урбопотоку) зі своїм урбобасейном, дослідженням якого має займатися урбогеографія. Але крупні міста певною мірою організують навколишній простір, що веде до утворення регіонів – структурно-функціональних одиниць антропосфери - складних соціо-природних, відносно автономних, операційно замкнених (зі структурно-функціональним насиченням) утворень, що мають свої антропізовані басейни, у яких територіальні громади здійснюватимуть свою життєдіяльність в режимах, узгоджених зі сталим функціонуванням природного середовища. До адміністративного поділу вони не мають відношення, бо є недержавними утвореннями. На стику двох тисячоліть ми є свідками і учасниками формування нової геосфери – ноосфери (ментальної сфери), як її прийнято називати, головним ефектом якої є комунікація. Тоді більш адекватною її назвою буде «ноо-комунікативна сфера» (і думаю, прийшов час говорити про ноо-комунікативну географію). Це дуже складне утворення, у якому Інтернет зв’язує людство в одне ціле, посилене комп’ютерними системами, що веде до формування мислячої планети – когнітивної космічної аномалії. Ясно, що з часом має відбутися зростання ноосфери з агротехносферою, приклади чого ми вже маємо сьогодні.
Однак на цьому еволюція Геосвіту не завершується. Її продовження пов’язане вже з еволюцією людини. Людина – створіння дуже складне. Це – відібрана якість Природи. Будучи її породженням, вона, з одного боку, протистоїть їй у своїй господарській діяльності, створюючи її наукову картину, з іншого – пов’язана з нею глибинно, на духовному рівні, якщо під духовністю розуміти відчуття єдності з Цілим, що знаходить відображення у творах мистецтва (чому і виникла потреба у такому напрямку, як артгеографія). Еволюціонуючи, людина проходить ряд стадій: Homo sapiens ferus → Homo sapiens barbarus → Homo sapiens civilis → Homo sapiens divinus. На кожній наступній стадії вона розкривається у новій іпостасі: від людини з переважанням фізичної праці вона переходить до переважання розумової праці, що, однак, не дозволяє їй розкритися саме як Людині - як істоті духовній. Це досягається шляхом створення соціоприродної органіки, яка і стає основою дивосфери (аксіосфери) – духовної геосфери. Можливо, у майбутньому їй буде відповідати дивогеографія (аксіогеографія).
Зрозуміло, що всі названі рівні організації не відокремлені від організаційних утворень більш низького рівню, вони «виростають» з них і вбудовані, вплетені у них. Ось чому кожний наступний рівень організації має займати менше місця, тобто їх гіпертрофія неприпустима, вона руйнує цілісність. А це означає, що дослідження кожного наступного рівня організації має включати в себе все, що стосується більш низьких рівнів. Тому географія не розпадається на окремі напрямки, а залишається цілісною, просто ускладнюється, бо, наприклад, біотизовані режими – це режими мінерального середовища, що організуються життєдіяльністю біоти, яка, в свою чергу, організована екосистемно, а антропізовані режими – це біомінеральні режими, що змінені і відтворюються діяльністю людських спільнот, яка організується патерном культури (нажаль, немає терміну на кшталт «екосистеми»). Менш складні форми організації утворюють середовище, яке є основою для більш складних форм організації, і це середовище принципово неможна замінити більш складними формами. На цьому принципі має базуватися відношення між людським суспільством і природою.
Сучасна структура географії. Сьогодні ми маємо надзвичайно широкий спектр «географій», які існують на незрозумілих мені підставах. Свого часу виникла фізична географія, яка, як припускалося, мала розвиватися шляхом фізики, тобто шляхом виявлення на основі вимірювань географічних законів, подібних до фізичних законів (суть фізичної географії була показана автором у роботі [8]). Зрозуміло, що таких законів виявити не могли, їх просто навигадували, забувши про те, що фізичні закони відкривалися в умовах відтворюваних лабораторних експериментів, чого принципово неможна досягти у географії. Не бралася до уваги і колосальна складність Геосвіту, тобто закони, які тут діють, мають бути доволі складними. Більше того, відображення у термінах маси і енергії дає тільки картину умов, при яких є можливим становлення тих чи інших структур і пов’язаних з ними функціональних режимів, бо потоки речовини є зовнішніми по відношенню до геосистеми. Згодом фізичну географію почали пов’язувати з природним оточенням, включаючи і живі організми та їх спільноти. Неможливість описати людину і людські спільноти як фізичні сутності, викликала потребу у створенні антропогеографії, а потім – економічної, соціально-економічної і просто соціальної географії та географії культури (ще гірше звучить «культурна географія»). Але якщо антропогеорафія має своє законне місце у структурі географії, бо досліджує певний рівень організації Геосвіту - антропосферу, то величезна кількість напрямків – географія промисловості і окремих її галузей, географія транспорту, сільського господарства і його галузей, політична географія, географія населення… є просто результатом нерозуміння сутності географії як науки про складний цілісний Геосвіт. Я вже не говорю про варіанти, які просто шокують: географія стоматологічних послуг, географія весільних послуг, географія футболу, географія головних уборів і (!!!) географія безповоротних втрат збройних сил СРСР у Великій вітчизняній війні... приклади можна продовжувати. Чому це відбувається, про що це свідчить і до чого веде?
Перш за все, проблема полягає у тому, що географію розглядають не як дисципліну зі своєю областю пізнання, а як просторовий аспект будь-чого. Тому і виходить наступне: або географи «залазять» у «чужі городи» - області дослідження інших дисциплін (соціологію, економіку, демографію…), або представники інших дисциплін вважають за можливе пописати про «географію» своєї області досліджень (наприклад, біологи, соціологи тощо). У мене давно виникало питання, чому б не створити такі напрямки, як «географія виробництва кізяків», «географія сексу» чи «географія влади». Так що ж відбувається? Відбувається витіснення географії купою штучно створюваних напрямків, які насправді є псевдогеографіями. Це – дисипація географії, її замулювання, внаслідок чого дійсно втрачаються визначені межі дисципліни, завдяки чому вона втрачає свій головний напрямок, об’єкт і, відповідно, задачі, які має вирішувати: сама географія просто витискується, розчиняється. Серед купи штучних географій зникає сам її об’єкт дослідження – Геосвіт як цілісність, геосистема як форма його організації. Це як раз і свідчить про кризу. Розберемо деякі важливі приклади більш докладно.
Географія ґрунтів. Родючий ґрунт є дуже складним природним явищем, пов’язаним з життєдіяльністю організмів і як науковий об’єкт досліджуються ґрунтознавцями. Йому відповідає ґрунтознавство – окрема науково-практична дисципліна. Ґрунти, як родюче середовище, які не є самодостатніми, включені у дію геосистеми, але не є об’єктом дослідження географів, а те, що можна побачити у відповідних підручниках під назвою «Географія ґрунтів» чи «Ґрунтознавство з географією ґрунтів», є просторовим аспектом розповсюдження різних типів ґрунтів у різних природних умовах, тобто ніякої географії ґрунтів не існує.
Біогеографія. Цей напрямок виник у ХІХ-му столітті і мав за мету виявлення закономірностей розповсюдження видів організмів та їх угруповань у земному середовищі. Тоді біосфера сприймалася як множина живих організмів - своєрідна «геологічна порода», властивості якої знаходились в залежності від зовнішніх умов. На перший план виводилась сама біота, а не її функціонування. Сучасний образ біосфери пов'язаний з дуже складним природним утворенням, якому притаманні відтворюваність, змінність, все більш сталий рух через збільшення гнучкості, і саме у такому варіанті вона стає областю дослідження біогеографії: біосфера - це кругообіг біогенів, організований життєдіяльністю біоти як цілого, яка, у свою чергу, організована за екосистемним принципом, область дії біотизованих режимів геосистеми.
Соціально-економічна чи соціальна географія. Соціум досліджується соціологією, а економіка – економікою. Якщо географ Т. Хегерстранд досліджував соціальні аспекти [9], включаючи дифузію інновацій як просторовий процес, то це означає, що він просто перейшов в область дослідження соціологів, можливо, тому, що соціологи, як йому бачилося, недостатньо займалися цим аспектом, хоча це не означає, що дифузія інновацій не має відношення до географії - цей процес вплетений у геосистемну дію і має враховуватись географом при формуванні образу геосистемного режиму там, де це має місце. Точно так географи у пошуках свого предмету дослідження заходять у сферу діяльності соціологів (соціологи заявляють, що соціальні географи відбирають у них область дослідження), або намагаються врахувати вплив соціальних порядків на організацію антропізованих геосистемних режимів, що є нормальним, бо вони можуть розглядатись як параметри порядку.
Культурна географія чи географія культури. Автори, які пишуть під такою рубрикою, розглядають її як гілку антропогеографії (наприклад, [10]). Р. Лонгхурст вважає, що цей напрямок має нечітку межу з соціальною географією і фемінізмом, з культурологією, етнологією, історією, тощо, при цьому відверто признається, що не зовсім розуміє, що це таке, що цей напрямок має дуже широке і різноманітне поле. Але причому тут географія? Йдеться знов-таки про просторові розбіжності у культурних особливостях груп населення, що проживають на різних територіях, про що ще у ХVІI-му столітті писав Дж. Віко [1].
Агро-продовольча географія чи географія продовольства. Є і такий напрямок (наприклад, [11]). Це – приклад того ж нарощування назв і псевдо-географічних напрямків. Ясно, що процеси виробництва продовольства, які пов’язані з політичними і економічними змінами (глобалізація) не можуть не враховуватись географами при аналізі ситуацій, бо вони знов-таки вплетені, разом з великою кількістю інших процесів, у загальну геосистемну дію, але самі по собі вони не є географічними, хоча у певних умовах у геосистемних режимах можуть виступати керуючими параметрами.
Думаю, цих прикладів достатньо, хоча можна було б зачепити і географію торгівлі, і географію міжнародних відносин... Мене можуть спитати: якщо географ не повинен займатися дослідженням конкретних «гомогенних» процесів, то чим він має займатися? Я не заявляю, що географ не повинен це робити – врешті решт, це справа кожного, але при цьому головним аспектом має бути те, як той чи інший процес включається у загальну геосистемну дію. Справа в тому, що у структурі геосистеми все різноманіття процесів присутнє у однаковій мірі, тут сходяться всі режими – мінеральні, біотизовані, антропізовані з усіма їх складовими на різних масштабних рівнях, і саме їх взаємодія веде до утворення нової якості – прояву геосистемної дії як інтегрального режиму, для якого властиві емерджентність, самоорганізація, операційна замкненість, еволюція тощо: «географізація» певної частини середовища у формі геосистеми визначалась і підтримується тепер тонкою тканиною взаємодій з її особливою матрицею, ця частина нашої планети набувала все більш виражених «географічних» ознак, яких не було і не могло бути у суміжних частинах земного простору. Цю комплексну «географічність» окремі складові знаходили поступово.
Отже, ми дійсно маємо справу з надзвичайною складністю, від якої хочеться втекти, бо не зовсім зрозуміло, з якого боку до неї підійти, тим більше що самі географи є частиною цієї складності, вони включені у цей голо-процес, що вимагає від них врахування їх особистих позицій, особливостей чисто індивідуального характеру, впливу наукових шкіл тощо. Складність Геосвіту самого по собі, помножена на складність дослідника-спостерігача чи їх спільноти – ось з чим ми маємо справу. На перше місце виходить складність та необхідність її врахування у моделях, до чого сучасна географія ще не готова, причому ця складність не існує сама по собі, це – складність організована. Тоді саме організація складності Геосвіту є предметом дослідження географії. Ускладнення ситуації, зумовлене наростанням кризи, все частіше змушує звертати на це увагу. Але в апаратах управління як на державних, так і на локальних і глобальному рівнях, головна роль належить юристам, економістам, зрідка екологам, в той час, як проблема носить явно виражений географічний характер. Під цим я розумію особливий підхід, коли «вага» всіх складових у моделі є однаковою, нічому не надається більшої ваги у порівнянні з іншими складовими, як це має місце і у природі. Це люди поділили світ на першорядні і другорядні складові, позитивні і негативні чинники, що стало наслідком становлення цивілізації як форми відношення суспільства до Природи: як головне, виділялося те, що ставало задіяним у господарській діяльності, з тим, що заважало, велася боротьба, хоча гіпертрофія «негативних» ефектів спричинялася саме людською діяльністю. Це стосується і масштабів, бо виділеним став масштабний діапазон, пов’язаний саме з людиною. Прийшов час змінити підхід, інакше географія розчиниться у купі напрямків, які до географії не мають жодного стосунку. Але зробити це не так просто, бо географи мають справу з, можливо, найбільшою складністю.
Складність. Що ж таке складність, як вона виникає? Зрозуміло, що уява про складність могла виникнути тільки разом з уявою про її протилежність – простоту, тобто це – приклад порушення симетрії у семантичному просторі (можливо, саме на цьому рівні виникає складність бо за матеріальними речами тягнуться павутини смислів, які концентрують увагу не на тому, що вони «існують», а на тому, що вони «значать») шляхом утворення дихотомії. Латинське слово «complexus» означає «сплітати(ся)», «охоплювати». Щоб утворити складність, слід взяти два чи більше компонентів, які, завдяки взаємодії, утворюють цілісність. Але складність сама по собі не є причиною цілісності, тут головне значення має організація, яку за складністю важко розгледіти (за деревами не видно лісу). Організація (організованість), яка теж пізнається через свою протилежність – дезорганізацію, зовні проявляється через порядок (впорядкованість) та його протилежність - невпорядкованість, тобто організація може породжувати різні ступені і варіанти порядку. Але якщо порядок можна виміряти, то організація не підлягає вимірюванню: вона носить якісний характер. Це дуже важливий момент: порядок проектується у мірний простір, тобто різні порядки можна порівняти кількісно, а організація – це сфера топології, тобто різні організації не можна порівнювати кількісно. Отже, ми маємо організовану складність.
Організована складність виникає внаслідок колективної взаємодії багатьох складових, що має адаптивні наслідки. Йдеться про спонтанну зміну стану множини складових як результат реакції на отриманий сигнал (повідомлення, факт), який сам по собі є складним і сприйняття якого є виключно внутрішнім актом, пов’язаним з їх індивідуальними особливостями (незалежно від їх природи): те, що сприйняте, не є вже сигналом чи повідомленням. Саме на цьому рівні породжується інформація як прояв того, що сигнал був сприйнятий і «усвідомлений» (зрозуміти – значить, змінитися, але неможна зрозуміти раз і назавжди): ось чому майбутнє не схоже на минуле. Сигнал, скоріше, те, що індифіковане як сигнал, має активуюче значення. Ідентифікувати його може будь-яка складова системи, яка спроможна сприйняти, виділити його. Якщо у структурі системи є щось, подібне до «модулів» (блоків), які спроможні зреагувати на сигнал, перебудови у системі будуть мінімальними (до чого і прагне система у своєму становленні). Але зазвичай «модулі», які дають однозначну відповідь на сигнал (вплив), присутні у обмеженій кількості, окремі складові комплексного сигналу активують деякі з них, утворюючи функціональний комплекс. Тоді у відповіді системи приймає участь нова цілісна організація – комплекс «модулів», що веде до виникнення функціональних взаємозв’язків, які з часом переходять у морфоструктурні особливості, що тут же викликає зміну стану складової і, відповідно, перебудову характеру взаємодії: зміна відбувається постійно. Вона може як поліпшувати зв'язок (наприклад, симбіоз), так і погіршувати його, що може викликати кризу у відношеннях між складовими, конфлікт і руйнування цілісності. Все залежить від адекватності сприйняття, але адекватність завжди відносна, вона залежить від співвідношення цілей складових, що входять до цілісності, та ситуації (контексту). Ще раз: якщо характеристики сигналів-впливів повторюються, вони спочатку переходять у функціональну, а потім – у структурну організацію, що мінімізує структурні перетворення.
Складність пов’язана з різноманіттям, яке є наслідком багатократного порушення симетрії і утворення складного морфосубстрату. Отже, ми живемо у світі, який утворився внаслідок величезної кількості порушень симетрії. Але для того, щоб вони були помічені, потрібен складний реципієнт-спостерігач, спроможний цю складність відобразити. Йдеться про те, що складність може бути відображена (подолана) тільки складністю. Цю другу складність називають когнітивною. Складність когнітивна – це коли когнітивна ситуація не припускає побудови редукованого відображення, що залежить від співвідношення між регулярністю і випадковістю, тобто коли наші спроби виміряти складність виявляються неповними – система демонструє, що вона все одно складніша (при спробі збільшення якості відображення відбувається поліноміальне зростання складності моделі – система не редукується). Мабуть, краще за інших це розумів Анрі Пуанкаре. Саме він ввів поняття про великі системи, що отримали його ім’я – системи, які не інтегруються, отже можуть породжувати макропроцеси завдяки резонансам між степенями свободи. Але це означає, що саме такі системи причетні до вироблення інформації, а також мають особисті атрактивні структури. Більше того, людина також є такою системою: абсолютної інформації не існує і кожен формує свій образ світу, не маючи змоги проаналізувати себе з точки зору особливостей особистого сприйняття.
Наявність зв’язків вказує на те, що, хоча складні системи містять окремі «цеглинки», ми не зможемо знайти таку елементарну складову, яка б відповідала тільки за маленький крок у єдиному макропроцесі, і не існує такого елементу більш високого рівню, який відповідав би за координацію активності елементів нижчого рівню (це не було можливим навіть у найбільш жорстоких авторитарних режимах). Навпаки, ми виявляємо відокремлені частини, які діють як незалежні агенти, кожен з яких демонструє доволі складну поведінку. До того ж кожен з них робить внесок водночас у кілька функцій більш високого рівню. Отже, ці функції виникають і підтримуються тільки завдяки таким зв’язкам між цими агентами, чому і отримали назву «емерджентних». Якщо з цих позицій подивитися на зв’язок між геокомплексом і геосистемою, то перший слід пов’язувати з локальною взаємодією, а другий – з емерджентним рівнем. Це добре показав Кріс Ленгтон (рис. 1), на малюнку якого я додав у дужках геокомплекс та геосистему.
Можна вивести кілька важливих властивостей складної системи:
1. Складові системи є взаємозалежними та взаємопов’язаними.
2. Наявність в структурі системи багатьох складових, що взаємодіють нелінійно.
3. Структура системи охоплює кілька масштабних рівнів.
4. Система демонструє емерджентну поведінку: ефект «батерфляй» і біфуркації є тими шляхами, які дозволяють складним системам докорінно змінюватись.
5. В системі присутні водночас хаос і регулярність. Часто такі системи діють на кромці хаосу.
6. Система виявляє чуттєвість до початкових умов.
7. В системі водночас присутні конкуренція між складовими та їх кооперація.
8. Складна система містить у собі інформаційну машину, функцією якої є обробка сигналів (повідомлень, голих фактів) з метою зменшення невизначеності. Це означає, що вона включена в режим як внутрішньої, так і зовнішньої комунікації, причому адаптація означає зміну кожної складової, що реагує на сигнал, тобто це – процес незупинний.
9. Складна система демонструє нелінійність переходів між станами.
10. Складна система складається зі складових, які спроможні адаптуватися до інших складових і системи в цілому, утворюючи операційно замкнену структуру.
11. Складна система формує множину необхідних і достатніх для існування функцій, що веде до операційної замкненості у межах характерного простору-часу. Просторова організація системи відбиває цю організацію, включаючи важливу функцію периферії.
11. Емерджентними властивостями системи, що включає адаптивні складові, стають самоорганізація та коеволюція.
Рис. 1. Зв'язок між локальною взаємодією і глобальною структурою та поведінкою з проявами її емерджентності з точки зору Кріса Ленгтона (Chris Lengton, по роботі [12]) та геосистемою і геокомплексом (справа).
Надзвичайно важливим, є те, що тіло геосистеми - геотіло, що включає мінеральні, біотизовані і антропізовані модулі, побудоване і функціонує за одними і тими ж принципами, тобто навіть на мінеральному рівні має бути присутній патерн становлення і функціонування, відбір оптимальних структур-атракторів та режимів, пам'ять, пороги чуттєвості тощо. Всі вони є пакетами більш-менш узгоджених коливальних режимів, на всіх рівнях діють позитивні і негативні зворотні зв’язки, що зумовлюють їх метастабільність, причому функціонування в даний період часу визначається структурою, створеною раніше. Йдеться про наявність глибинного інваріанту, що з’єднує утворення структур різних рівнів організації і визначає спектри шляхів їх еволюції, як і можливість з’єднання у більш складні утворення.
Проблема наукового відображення. Можливість створення теоретичної географії. Заплутаність великих систем є настільки значною, взаємодії між складовими і їх різноманіття настільки погано спостережні, а вплив зовнішніх факторів до такої міри неконтрольований, що для них дуже важко відшукувати якісь закономірності, їх важко навіть описувати: опис є лінійним, послідовним, а у складній системі величезна кількість актів взаємодії відбувається водночас. Більше того, інколи важко навіть визначити межі складної системи. Ми зіштовхуємось зі складною когнітивною ситуацією, що вимагає, поряд з онтологічною складністю, враховувати когнітивну складність, яка має відношення до психології пізнання. Йдеться про характеристику пізнавальної діяльності людини, пов’язаної зі ступенем категоріальної розчленованості семіотичного простору (свідомості) індивіду, що відповідає за відбір вражень про дійсність і впливає на його діяльність. Категорії і поняття – суть семантичні атрактори, які визначають «життєвий шлях» речей у просторі соціальних значень, задіяні у процесі формування ментальної карти, що оптимально відповідає Геосвіту (йдеться про достатню складність відображення та її корекцію в ході практичної діяльності), що забезпечує достатнє розуміння в плані загального семіотичного стану людини. Когнітивна складність визначається кількістю основ класифікації, якими користується індивід при диференціації ситуації з точки зору її змістовності. Ми намагаємось виявити зв’язки між речами, складовими, бо у разі успіху речі здаються нам більш когерентними, що дозволяє нам розуміти і запам’ятовувати ситуацію як певний порядок. Свідомість людини є неоднорідною по відношенню до різних змістовних полів (областей), тобто поле пізнання є для людини анізотропним. Операційним критерієм когнітивної складності може бути розмірність (кількість незалежних факторів) індивідуального семантичного простору. Але саме когнітивна складність визначає, що може бути схоплено, помічено, усвідомлено дослідником, а що ні. Тому коли ми говоримо про складність того чи іншого об’єкту, її треба розуміти не як складність онтологічну, а як складність, сформовану у людській свідомості на основі її когнітивної складності. Наша категоріальна система може виявитись недостатньою для відображення, що і породжує відчуття неповноти і стрес. Мірою адекватності є ефективність моделей, які ми використовуємо у нашій практичній діяльності. Виходить, що наша уява про складність визначається складністю моделювання, тобто утворення такої моделі, яка найбільш адекватно описує феномен.
Йдеться про складність образів, які ми формуємо з того сирого матеріалу – голих фактів, - як це назвав Анрі Пуанкаре [13], які ми виділяємо. Окремі факти, які нам вдається сприйняти (чи, може краще, ідентифікувати як факти), ми намагаємось організувати у текст і прочитати, осягнувши його зміст. Тут ми виходимо з презумпції, що будь-яку виділену нами систему можна розглядати як текст, написаний за допомогою певним чином закодованих знаків, тобто, це рух у інший простір – семіотичний. Але тут же слід знову згадати думку А. Пуанкаре про об’єктивний інваріант, згідно з яким зміст різних теорій того ж самого фрагменту реальності є таким, що взаємоперекладається, тобто що існують інваріантні (об’єктивні) закономірності, що є співвідношеннями між голими фактами, в той час, як співвідношення між науковими фактами (обробленими голими фактами) завжди лишаються залежними від умовних домовленостей. Отже, нам слід шукати те спільне, що є у наших поглядах - інваріант. Саме тому слід враховувати принцип додатковості, який Н. Бор розвинув з принципу невизначеності В. Гейзенберга у загальнонауковий і загальнокультурний. Його смисл приблизно такий: ніяка класична несуперечна система понять не спроможна адекватно описати реальність, завжди співіснують взаємовиключальні і взаємодоповнювальні підходи, спільний розгляд яких тільки й може дати нам більш-менш повну картину того чи іншого явища – це погляд з різних ракурсів (не слід забувати, що різні національні мови різняться між собою за характером відображення). Виявляється, що комунікація є ведучою формою зв’язку у природі в цілому, охоплюючи всі рівні організації, і кожна складова, включена у систему комунікативних відношень, виробляє інформацію. Чисто фізичний опис таких систем відходить на другий план. Йдеться про те, що комунікація входить до складу взаємодії, у якій є «фізична» (енергетична) складова та смислова. Перша визначає можливість взаємодії, друга – її значення, смисл, направленість.
Особливості Геосвіту, його динамічність, мінливість, спонтанність, непередбачуваність, вимагають зміни підходів, які ще недавно здавалися непохитними. Сьогодні географи опинилися в ситуації, коли і об’єкт дослідження виглядає як розмитий, погано окреслений і визначений, який не має чітко виражених структури і механізмів функціонування, і загальна методологія дослідження постійно зслизає від дослідника, що разом унеможливлює створення якоїсь єдиної теорії: плюралізм Природи починає усвідомлюватись дослідниками і проникає у наукову думку у вигляді плюралізму науки. Сьогодні все більше проявляється тенденція використовувати як джерела не чіткі (як їх подавали), «застиглі», «узаконені на завжди» визначення, уявлення і підходи, а розмиті, нечіткі образи, уявлення і межі визначень, оперувати нечітко визначеними поняттями.
Зупинюсь на проблемі можливості існування теоретичної географії. Будемо виходити з того, що теоретичне відображення базується, по-перше, на системі понять, що дозволяють уявити і зрозуміти відповідний феномен (розуміти означає знати, як діяти), по-друге, на математичних моделях, які дозволяють у стислій формі описати його властивості і ту область ситуацій, у який даний феномен проявляється, дати прогноз можливих наслідків його прояву. Чи є щось подібне в географії? Думаю, ще ні. Як було показано вище, географи ще навіть не уявляють собі чітко, що є предметом дослідження географії, про що свідчить породження великої кількості псевдогеографій. Формування системи понять ще тільки відбувається, йдуть дискусії відносно загальних основ географії тощо. Останнім часом географи все більшу увагу почали звертати на організмічний підхід Дж. Лавлока (йдеться про концепцію Геї як приклад холістичного розуміння Геосвіту). Але саме це ставить під сумнів можливість адекватного теоретичного відображення географічного середовища – надто багато залежить від спонтанності тих відкликів на зовнішні і внутрішні виклики, які притаманні самому Геосвіту: як мережа, ця система реагує не прогнозовано, по всіх напрямках «гуляють інновації» породжені різними складовими геосистеми, її внутрішній «ландшафт» постійно змінюється. Це мало місце до появи людини, і стало ще більш вираженим з появою людини: тепер саме спонтанний характер рішень людей та їх спільнот робить найбільший внесок у складність Геосвіту, а людину ще ніхто не зміг відобразити теоретично.
Складність об’єкту географії як частини Світу. Це – питання, над яким географи мають замислитись у першу чергу, хоча, зайнявшись окремими процесами і явищами, вони, здебільшого, не звертають на це увагу. Як вже було відмічено вище, географи мають справу з організованим середовищем, для відображення якого були сформовані поняття про геокомплекс і геосистему. Але навіть співвідношення між ними викликає питання. Ми кажемо, що геосистема – це організований потік, що вона створює і підтримує геокомплекс, і в той же час сама підтримується ним. І справді, якщо геокомплекс уявити як множину активних поверхонь як окремих агентів разом з узгодженими з ними процесами (а це - мінеральні, біотичні, пов’язані з діяльністю людини), що пов’язані між собою, то тоді саме їх дія веде до утворення і підтримання тієї організації, яку ми називаємо геосистемою з притаманними їй функціями, які виникають начебто з нічого (рис. 1). Йдеться про те, що величезна кількість складових відтворює взаємодію без будь-якого центрального контролю, бо такий центр відсутній, тим не менше відбувається колективне відтворення складної адаптивної поведінки. Так функціонує мозок, колонії мурах та термітів, струмок, що рухається поверхнею тощо. З теорії динамічних систем відомо, що фазовий простір дозволяє створити картину вимірів системи і того, як вони змінюються у часі, але у випадку геосистеми розмірність фазового простору буде дуже великою. Більше того, він буде неоднорідним, у ньому будуть виявлятися області оптимального протікання (бо це ж потік!) – русла, інколи переплетені русла, коли ситуація ускладнюється і геосистема вмикає режим пошуку (інформаційну машину), - він буде характеризуватися складною топологією.
До речі, з такою ж ситуацією стикається і біолог, коли йдеться про організм чи біоценоз (предметом дослідження біології є організація, що відповідає за феномен життя як потік), і ґрунтознавець з його патерном ґрунту, і соціолог, культуролог, що вивчають патерни соціуму і культури, кліматолог (краще - атмолог), що досліджує організацію атмосферної системи тощо. Але всі вони мають справу з окремими лініями організації, так би мовити, «гомогенними», в той час, як географи мають розглядати не кожний з цих проявів організації, а геоорганізацію як метаорганізацію. І якщо жоден з фахівців з названих вище та інших напрямків ніколи не бачив свого об’єкту дослідження (у деяких викликає дивну реакцію і опір, коли я кажу, що ми не бачимо, наприклад, ґрунт, клімат, соціум, а формуємо їх образи-відображення), то що можна сказати про геосистему? Саме у цьому полягає проблема, бо йдеться про організацію, яку не можна помацати руками. Тому географ не може бути спеціалістом з багатьох напрямків водночас (це йому нічого не дає), бо його головна задача – пізнати метаорганізацію Геосвіту – патерн, який містить водночас і шлях його пізнання. А це дещо інше – нова якість, яка не зустрічається на інших дослідницьких напрямках, бо географія охоплює всі аспекти Геосвіту, в тому числі художній (артгеографія) і сакральний. Ось чому географи ще не є потрібними у наш час: наявність такої метаорганізації ще не усвідомлюється як факт. Виникає питання: що тут можна формалізувати, яку частину Геосвіту?
Та як вона виникла, ця складність? Вище я вже показав, що Геосвіт перетерпів еволюцію від мінеральних режимів через біотизовані і, нарешті, антропізовані. Кожен наступний рівень виникав всередині попереднього, у його обмеженій області, перетворюючи його як своє середовище, і кожний вводив свою складність, яка поступово набувала певної організації. Біота створила свої режими, які стали параметрами порядку для мінеральних режимів (для цього знадобилося майже 3 млрд. років), поява людини внесла ще більшу складність, приборкання якої вимагала і вимагає від людини прояву не абиякого інтелекту (зазначу, що неандертальська людина виявилась неспроможною це зробити і зійшла зі сцени) і волі, тобто режими життєдіяльності людських спільнот тепер виступають як параметри порядку для попереднього рівню організації. Але, як свідчить кризовий характер ситуації, ми ще не змогли вийти на необхідний рівень розуміння, не знайшли відповідної форми комунікації як між собою, так і з Природою. Так, йдеться саме про комунікацію, бо саме вона веде до поступового узгодження режимів, їх синхронізації і гармонізації: слід навчитися слухати один одного і Природу, іншого варіанту немає, бо тільки організація дозволяє приборкати складність.
До складного феномена можна підійти механістично, виокремивши елементи-деталі і розглянувши їх взаємодію на мас-енергетичному рівні відображення,чи системно, врахувавши начебто існуючу ієрархію її складових і розробивши схеми прямих і зворотних зв’язків. Але, як і будь-який інший підхід, системне бачення певною мірою трансформує, викривляє реальну ситуацію. Можна застосувати інший підхід, який базується на, так би мовити, рівноправності складових, що виключає апріорну супідрядність, залишаючи зв’язки на одному рівні. Такою може бути, наприклад, ANT-парадигма (áкторно-мережева «теорія», скоріше, у метафоричному сенсі), що виникла всередині 80-х років минулого століття. Йдеться про áкторні мережі: ми маємо мережу, утворювану áкторами – активними елементами без чітко виражених меж, які спроможні вступати, перш за все, у комунікативні зв’язки, стаючи актантами. Причому áктори не розглядаються як стабільні утворення. Важливим є те, що кожен з них викривляє навколишній простір, намагаючись ввести у свій басейн (басейн áктора як область впливу), інші áктори самого різного походження, вплинути на них, підкорити, щоб досягти узгодження інтересів, і коли це вдається, виникає мережа з дуже складним, мінливим «ландшафтом». Тут немає поділу на складові людського і нелюдського походження, відносини між ними розглядаються як симетричні, вони виступають функторами мережі. Особливістю цього підходу є введення у розгляд речей, внаслідок чого наукове знання стає «гетерогенним», тобто живе і неживе, що входять до складу мережі, при формуванні уявлень не розрізнюються з причини саме їх неоднорідності (цікаво, що дещо подібне має місце у анімістичній картині світу). Це веде до утворення реляційної епістемології, що виключає звичні об’єкт та суб’єкт у дослідженні, які начебто існують як речі в собі. Немає нічого остаточного, картина весь час змінюється (це є близьким до феноменології). Для географів це має величезне значення, бо саме географи мають справу з найбільш гетерогенним природним утворенням – Геосвітом, у якому протікає процес безперервного гетерогенного конструювання, перебудови, що не до вподоби апологетам радянсько-російської географії з їх фаціями, урочищами, місцевостями тощо. У географічному середовищі немає ніяких «рамкових» взаємодій, бо відношення не захищені великою кількістю різноманітних впливів з боку оточення, немає тут і ніякої структури, бо кожна взаємодія має локально, тільки за рахунок самої себе, відтворювати міцність сукупності відношень, частиною якої вона є. Єдиний образ географічного середовища, який з цього витікає – це образ дуже щільно сплетеної і в той же час гнучкої і гладкої тканини. Ось і стає в нагоді образ áкторної мережі, яка весь час перебудовується шляхом утворення (збирання і розпаду) все нових об’єднань, основу дії якої складає комунікація, бо кожне виокремлення навіть мінеральної природи не є раз і назавжди даним і має розглядатися як áктор-суб’єкт, якому притаманна мета, згідно з якою він діє, рухаючись через зв’язки мережі, що формує його, але з яким слід безперервно домовлятися: існувати значить бути включеним у мережу. Характер розподілення активності у мережі дозволяє уявити її як «ландшафт активності», який весь час змінюється, бо міняється все поле активності. Геосвіт починає представлятися як мінливий ландшафт організованих об’єднань, що включені до інших об’єднань, які включені до об’єднань наступного рівню… Причому всі вони сигналізують про свій стан, тобто виступають водночас як джерела сигналів (повідомлень, фактів) і як інформаційні машини, що безперервно здійснюють обробку сигналів: машина в машині, в машині… - підхід Г. Бейтсона. Все перетворюється на поле активності у вигляді áкторів та хвиль активності, відповідно, з фронтами і конфліктними зонами, інтерференціями… де кожний áктор чи їх асоціація намагаються встановити свій режим як ключовий. Так, шляхом постійного зважування свого положення серед багатьох інших, формується ситуативне відображення, що вимагає адекватного сприйняття, адекватного перекладу на внутрішню мову áктор-суб’єкта.
Отже, географія стає напрямком, що досліджує комунікативні режими, які реалізуються у складному географічному áктор-середовищі, у якому об’єкти і суб’єкти на однакових правах входять до складу мережі. Але використання такого підходу є доволі складним, бо вимагає розгляду аспектів, які досі в географії практично не розглядалися, а саме – семіотичного та лінгвістичного. Загальна картина будується на уявленнях про множину просторів, значення матеріальних об’єктів, що включені у взаємодію, про гетерогенність і гібридність Геосвіту, нарешті, на метафориці мереж і потоків, що дозволяє пов’язувати матеріальне і ноуменальне (людське). Чому цей підхід може стати таким цікавим для географів? Бо він дозволяє розглянути геосистему як складну гетерогенну мережу, що включає як матеріальні об’єкти, так і ментальні (в тому числі сакральні, художні тощо) – все, що впливає на ситуацію, причому всім їм надається однакова вага.
Складність, з точки зору алгоритмічного підходу Колмогорова, означає, що в основі поведінки об’єкта лежить алгоритм, що погано стискається або взагалі не стискається (тут ми маємо найбільшу складність). Це означає, що поведінка не може бути прогнозованою, бо на шляху такої системи трапляються області, у яких система сама здійснює вибір. Такі області містять точки біфуркації. Біфуркація – це набуття динамічною системою нової якості при малих змінах керуючого параметру, це зміна топологічної структури розбиття фазового простору системи на траєкторії. Така зміна носить топологічний характер, що дозволяє говорити про своєрідний ландшафт фазового простору – патерн розбиття на області та їх співвідношення.
Географія має справу з активним нелінійним середовищем, а як було показано Є.Н. Князевою та С.П. Курдюмовим, у їх нелінійних властивостях потенційно присутні спектри структур (спектри еволюційних форм організації), які можуть виникати на розвинених, асимптотичних стадіях процесів. Це – одна з фундаментальних задач, яка називається у синергетиці «задачею про пошук власних функцій нелінійного середовища», тобто сталих способів організації процесів, які їй адекватні і до яких еволюціонують з часом всі інші стани середовища. Внутрішні властивості середовища визначають те, скільки і які відносно сталі структури можуть самопідтримуватись. Але пошук спектрів еволюційних форм природи – це надзадача, близька до задачі Гейзенберга у ядерній фізиці, коли треба написати нелінійні рівняння деякого середовища, яке, як таке, що самоорганізується, давало б сталі стани у вигляді спектру елементарних частинок [15].
Візуалізація структури і поведінки: структура денної поверхні та ландшафт. Тепер торкнусь дуже складного питання, що стосується візуалізації функціонування і динаміки геосистеми. Думаю, що все це певною мірою відображається в структурі денної поверхні і, особливо, у її зміні, що досліджується фізіографією. Структура безперервної денної поверхні є сама по собі дуже складною, її формують дискретні складові (об’єкти) різного походження, розмірів і форми, які є непохідними елементами, тобто вони складають «алфавіт», з якого формуються більш складні утворення – характерні об’єкти (морфотипи), як ми їх бачимо, які утворюють «словник» денної поверхні, а словник слід вивчати раніше за граматику. Тоді цей двомірний текст, малюнок, що змінюється у різних своїх частинах і на різних масштабних рівнях з різною швидкістю, стає закодованим записом динаміки і функціонування, тобто організація геосистемного режиму відображається у організації малюнку денної поверхні - ландшафті. Додається і історичний аспект. Отже, слід говорити про геолігвістику. Далі на фізичну структуру денної поверхні ми накладаємо нашу семантику, проектуючи цю фізичну структуру у простір значень. Денна поверхня весь час змінюється, частина її малюнку стирається і формується заново. Тому не для ландшафту палімпсест має бути метафорою, а для денної поверхні, що складається з величезної кількості об’єктів, вірніше – їх поверхонь. Самі об’єкти, що утворюють денну поверхню, є множиною «незначних явищ», звернення до яких виправдовується виключно широтою «символічних відносин», що стоять за ними. Так безперервна денна поверхня перетворюється на урочища і місцевості, текстура яких дозволяє нам сформувати дискретні образи – ландшафти, патерни, обличчя місцевостей різних масштабів – від мікро- до макро-, - та походження, як вони нам бачаться. Але кожний такий образ підстилається динамікою, яка відповідає за ту чи іншу форму, конфігурацію: за упорядкованість поверхні відповідальний ландшафтотвірний процес (режим) – ключовий у межах даної території. Такі патерни складно співвідносяться між собою. І, зрозуміло, ніякою фізіографічною одиницею ландшафт не є, як не є він і таксономічною одиницею. Ясно, що ландшафти мають свої матеріальні кореляти, але самі вони не є матеріальними. І якщо йдеться про якесь вимірювання, зважування та інші дослідницькі дії, то це має відношення тільки до матеріальної основи – субстрату денної поверхні, але не до ландшафту, який ніяким чином не вимірюється, бо це – цілісність, основу якої складає якісна відмінність – він не матеріальний.
Ось тепер варто торкнутися питання онтологічної природи ландшафту, спробувати дати відповідь на питання стосовно його речовинності/не-речовинності, не кажучи вже про погляд на ландшафт як геокомплекс певного рангу (радянсько-російська школа). Такі трактування ландшафту зустрічаються як у пострадянському просторі, так і у деяких західних авторів, хоча там значно частіше ландшафт змішують з речовинною денною поверхнею. Наприклад, Ф.Д. Хоул та Дж.Б. Кемпбел у чудовій роботі «Soil landscape analysis» [16], пишуть, що німецьке слово «freundshaft» («дружба») за якісним відтінком дуже нагадує слово «landshaft» і що Херріс розглядав ландшафт як частину країни, яку можна бачити з однієї точки (бачити – не те ж саме, що помацати чи походити по ньому). Але, характеризуючи ландшафт, вони пишуть про ґрунтове покриття (з середньою глибиною на підняттях порядку одного метра) ландшафту з характерною просторовою організацією (soilscape). Так де ж розташований цей ландшафт, якщо його покриває ґрунтовий шар? Чи може ґрунтовий шар є його частиною? Але такого не може бути. Це питання я вже розглядав у роботі [3]: ґрунтовий ландшафт (soilscape) – це організація ґрунтових тіл, що якісно різняться, у просторі денної поверхні, без будь якого заглиблення.
Достатньо відомим є факт, що термін «ландшафт» починав своє життя як відображення впорядкованих аграріями ділянок денної поверхні - земель, і сама ця впорядкованість, пов’язана з діяльністю, носила сакральний характер. Слово «впорядкованість» є близьким до слова «організованість» - вони не містять у собі ознак речовинності. В епоху Ренесансу цей термін використовували для позначення природного фону на картинах художників. Але на картині, як і на фотографії, за допомогою впорядкованих мас кольорів (кодів) зображується саме організація денної поверхні, її плямистості. Ми не можемо пересуватися ландшафтом, чи доторкнутися до нього, ми пересуваємось поверхнею, можемо доторкнутися до неї. Отже, ландшафт - це образ, близький за своїм значенням до обличчя (не плутати з речовинною лицевою поверхнею). Виникає він на контакті реципієнта і денної поверхні. Ось чому ми можемо зберігати цей образ у пам’яті – це патерн, що містить певні важливі, з нашої точки зору, риси місцевості як ландшафтотвірної частини денної поверхні, яку ми самі виділяємо, виходячи зі структури нашого категоріального апарату. Тим більше до ландшафту не причетна фація, смисл якої був грубо перекручений Л.С. Бергом. Фація – це уявне виокремлення чогось індивідуального, що формується всіма відношеннями, у які воно вплетене і які визначають імовірність його виникнення, яке пов’язане з іншими фаціями, це – образ ситуації, що включає і контекст, щось, подібне до фрейму. Ні на які місцевості, урочища і фації ландшафт не розбивається. Як цілісність, він не може бути поділений на частини без втрати своєї сутності. Отже, не може бути й мови про картографування ландшафтів і ландшафтні карти, як би не ображались на мене ті, хто так підписував свої картографічні твори. Картографувати можна тільки структуру денної поверхні за допомогою відповідних картографічних мов як кодів. Це – фізіографічні карти. Те ж саме стосується рельєфу, який багатьма розглядається як речовинний. Але рельєф також є тільки образом конфігурації поверхні у тримірному просторі (плоска поверхня не дає змоги утворити образ її конфігурації). Це – організація поля висот або відхилень від гладкої фонової поверхні. Слід також говорити про місцевість як рельєфотвірний простір денної поверхні. Ми не можемо доторкнутися до рельєфу, не можемо взяти у кишеню його шматок, бо він не є речовинним. Рельєф є органічною складовою ландшафту. Він може виділятися на різних супідрядних рівнях і кожного разу ми, загострюючи увагу на одному з них, переводимо весь навколишній простір денної поверхні у фон. Рельєф також не можна картографувати – картографується тільки висотна структура денної поверхні, яку ми уявляємо як топографічну поверхню. І робиться це знов-таки за допомогою картографічних знаків, знання яких дозволяє нам читати такі карти і формувати у своїй уяві рельєф місцевості як образ. Карт рельєфу не існує, є топографічні карти фізичних поверхонь.
Висновок. Виокремлення, «самостійність» того чи іншого наукового напрямку визначається його спроможністю створити власну референцію предмету, який він вивчає, що вимагає певної концептуалізації, і, відповідно, метафоризації, що дещо викривляє його, приховує деякі атрибути, які можуть виявитись важливими. Зрілість наукового напрямку визначається тим наскільки повно фахівцям вдалося описати «свій» феномен. З огляду на це, складається враження, що географія знаходиться на етапі своєї юності. Як наукова дисципліна, що вивчає надскладне явище – Геосвіт, вона сама має бути внутрішньо достатньо складною і різноманітною, щоб мати можливість відобразити складність свого об’єкту, але надмірна складність у вигляді величезної кількості начебто географічних напрямків не має жодного сенсу. Вони тільки віддаляють від об’єкту дослідження, замулюють його. Але у будь-якому разі не можна розраховувати на якійсь моністичний варіант відображення: тільки існування різних точок зору і безперервний режим обговорення можуть дозволити наблизитись до розуміння того, чим є Геосвіт. Головним аспектом дослідження географів є організація Геосвіту, той зв’язувальний патерн, який робить його цілісним, дозволяє зрозуміти геопроцес як єдиний рух. Такий рух також містить у собі патерн динаміки, ту організацію, яка робить його більш-менш впорядкованим. Для відображення цього надскладного утворення ми можемо використовувати різні підходи, але жоден з них, як і всі разом, не дадуть нам остаточного, повністю адекватного відображення. І причина не тільки у тому, що сам дослідник є складовою геосистеми і геопроцесу, а й у тому, що сам Геосвіт містить у собі потенційну можливість необмеженої мінливості, бо у його основі лежить комунікація, яка веде до безперервного породження інформації кожною складовою, що тут же кожну з них змінює. Інформація не передається, а породжується сприймаючою стороною, що відбивається у зміні стану, яка тут же сигналізує про свій новий стан, що сприймається іншими áкторами дуже складної мережі. Так, ми маємо справу з мережею, до складу якої входимо і самі. Ось чому наші можливості робити прогнози вкрай обмежені: немає якогось остаточного еквіфінального стану, він водночас присутній і відсутній бо присутній тільки як потенційна можливість, що постійно міняє свій обрис. Геосвіт виглядає живим на всіх своїх організаційних рівнях – від мінерального до антропізованого, ця живість тільки ставала з часом все більш вираженою. І «причиною» цього є комунікація: все наповнене смислом, який, однак, не є абсолютним, він завжди відносний. Чим скоріше це зрозуміють географи, тим раніше розпочнеться прогрес географії.
Література:
1. Вико Дж . Основания новой науки по общей природе наций / Дж. Вико. - Л.: Гослитиздат, 1940. - 620 с.
2. Петри Э. Ю. Задачи научной географии // Известия Императорского русского Географического Общества / Э . Ю . Петри. С-Пб : Тип. А. С. Суворина. - 1887. - Т. ХХШ, вып. V.– С . 591 – 616 .
3. Ковалёв А . П . Ландшафт сам по себе и для человека / А . П . Ковалёв . Харьков : Бурун-книга , 2009 . – 927 с.
4. Венда В . Ф . Системы гибридного интеллекта: Эволюция, психология, информатика / В. Ф. Венда. М.: Машиностроение, 1990. - 448 с.
5. Ковальов О . П . Територія як область дії ключового процесу / О . П . Ковальов : Вісник Харківського національного університету ім. В . Н . Каразіна . Геологія – Географія – Екологія. Вип. 31. - 2009 . – № 882 . – С . 134 – 142.
6. Капра Ф . Паутина жизни. Новое научное понимание живых систем / Ф. Капра ; пер. с англ. / под ред. В.Г. Трилиса. Киев : "София" ; М. : ИД "София" , 2003 . - 336 с.
7. Крашенинников И.М. Цикл развития растительности степных зон Евразии (Опыт анализа ландшафта методами ботанико-географического исследования) / И.М. Крашенинников // Изв. Географического Института.- 1922. - Вып. 3. – Петроград. - С. 44-61.
8. Ковальов О.П. Проблема людини і географія майбутнього: чи є достатнім наукове відображення геопростору / О.П. Ковальов / / Український географічний журнал. – 2001. - № 1 (33). - С. 57-62.
9. Hagerstrand T. Innovation diffusion as a spatial process / T. Hagerstrand. Chicago: University of Chicago Press, 1967. – 350 p.
10. Longhurst R. Cultural geography. Different encounters, encountering difference / R. Longhurst / / Doc. Anal. Geogr. – 2007. – 50. - Рр. - 105-120.
11. Winter M. Geographies of food: agro-food geographies – farming, food and politics / M. Winter / / Progress in Human Geography. – 2004. - 28, 5. - Рp. 664–670.
12. Lewin R. Complexity: life at the edge of chaos / R. Lewin - University of Chicago Press; 2nd edition. – 1999. - 242 p.
13. Пуанкаре А. О науке / Анри Пуанкаре ; пер. с франц. - М . : Наука. – 1990. - 560 с.
14. Вахштайн В. Джон Ло: социология между семиотикой и топологией / В. Вахштайн / / Социологическое обозрение. - 2006. - Том 5. № 1. - С. 25 – 30.
15. Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Жизнь неживого с точки зрения синергетики / Е.Н. Князева, С.П. Курдюмов / / Синергетика. - 2000. - Т.3. М.: МГУ. - С. 39-61.
16. Hole F.D., Campbell J.B. Soil landscape analysis / F.D. Hole, J.B. - Campbell London: Routledge and Kegan Paul. – 1985. - xvi + 196 pp.
УДК 910. Ковальов О.П. Що відбувається з географією? // Вісник Харківського національного університету ім.. В.Н. Каразіна… Зроблений аналіз сучасного стану географії як наукового напрямку. Показано, що структура географії включає величезну кількість різноманітних напрямків, які є псевдо-географічними, що веде до редукції географії та її поступовому розмиванню. Причиною цього є надзвичайна складність тієї частини світу – Геосвіту, яка вивчається географами, тобто предметом вивчення географії є організована складність у формі геосистеми - метаорганізація. Коротко розбираються поняття ландшафту і рельєфу як часто вживаних і складних.
Ключові слова: географія, геосвіт, геобасейн, геосистема, ландшафт
УДК 910. Ковалёв А.П. Что происходит с географией? Вестник Харьковского национального университета им. В.Н. Каразина… Сделан анализ современного состояния географии как научного направления. Показано, что структура географии включает большое количество разнообразных направлений, являющихся псевдогеографическими, что ведёт к редукции географии и её постепенному размыванию. Причиной этого является очень большая сложность той части мира – Геомира, которая изучается географами, то есть, предметом изучения географии является организованная сложность в форме геосистемы – метаорганизация. Коротко разбираются понятия ландшафта и рельефа.
Ключевые слова: география, геомир, геобассейн, геосистема, ландшафт
Kovalyov Alexander. What happened with the Geography? … The analysis of modern state of the Geography as the scientific path is given. It is show that the Geography structure include many different pseudogeographycal directions that is leading to reduction of Geography and it phased fuzzification. The cause of this is the very big complexity of that part of the world – Geoworld, that researches by geographer, that is the object of geography research is the organized complexity in geosystem form – metaorganization. The notions of landscape and relief is discuss briefly as applied often.
Keywords: Geography, geospace, geobasin, geosystem, landscape
Москальков С.П. География бесповоротных потерь вооружённых сил СССР в Великой отечественной войне (статистико-географическое исследование) // Вестник Моск. Ун-та. Сер. 5. География. – М.: Изд-во МГУ, 2010, № 4. – С. 23 – 29.
Немає коментарів:
Дописати коментар