Не будь-яка відьма, а Конотопська

Ні, друзі, добре, що залишили на сайті цю маячню. Нехай всі читають – і в Росії, і в Азербайджані, і у Польщі (там теж знають і українську, і російську, і зможуть написати без грубих помилок), які в Україні вчені і як вони ведуть дискусії. Я вже не буду цитувати ці «висловлювання» і коментувати їх (там справді клініка), важливіше показати причини того, що сталося з географією (і іншими науковими напрямками) в Україні, бо, ви же розумієте, нічого подібного в інших країнах статися не могло. Не має значення, хто це написав, можливо, писали різні дописувачі, головне те, що вони, наче близнюки, схожі. А проблема ось у чому.

Останні років п'ятнадцять в українській географії відбувалися процеси, які вкрай негативно позначилися на її стані. Мало місце активне формування чужорідного для географії і науки в цілому утворення з явними ознаками мафіозності та корупції. Це – такі різновиди соціального раку. Його основу заклали, перш за все, представники соціально-економічної та соціальної географії. Думаю, не помилюсь, якщо напишу, що головною діючою особою цього антинаукового руху став пан Я.Б. Олійник – декан географічного факультету КНУ ім. Тараса Шевченка (до речі, доктор економічних наук), а тепер ще й Президент українського географічного товариства. Саме завдяки йому (не без участі інших хазяїв української географії) з’явилося багато сумнівних кандидатів і докторів наук, які демонструють доволі наглу поведінку. Маю немало прикладів, коли молоді, не за віком розкуті хлопці і дівчата дозволяли собі, м’яко кажучи, хамство у відповідь за звичайні питання, які їх просто не влаштовували. Мали місце спроби навіть відділити соціально-економічну географію у самостійну псевдонаукову галузь, що дозволило би її представникам почувати себе більш вільно (до географії вони байдужі). Найбільш акцентовано це робилося у Каразінському університеті за часів деканства пана К.А. Нємеця (деякі тепер пишаються своїми контактами з парочкою цих пройдисвітів – Л.М. та К.А. Нємець). Вистачало і в інших університетах. Внаслідок цього географія перетворилася на прохідний двір, що вкрай знизило її науковий потенціал і затребуваність.

Не можу не відмітити і занадто централізований устрій науки в Україні. Це стосується і географії. Чомусь вважається, що ледве не всі ведучі спеціалісти працюють у київських вузах і інститутах. І така ментальність панування і переваги над іншими втілювалась у свідомість киян давно. Наведу такий приклад. Ще за часів ректорства покійного тепер пана Скопенка, один професор (географічний факультет) мені у панівній манері повідомив: Скопенко нам сказав, що ми в Україні головні, що ми маємо готувати аспірантів, які потім будуть працювати в інших університетах. Розумієте, який жах! Так формується зневажливе ставлення столичних хазяїв науки до представників інших міст. І всі це приймають. Подивіться, що робиться на конференціях, що проходять в інших містах, коли з’являються кияни: всі розступаються, їм надаються головні повноваження, перші позиції для виступів… незалежно від того, що вони говорять. Але не менше значення мають і просто адміністративні посади: вважається, що завідувач кафедри і декан – спеціалісти, інші – це так собі. Так з’явилися хазяї української географії. Я можу відмітити, що навіть у Росії з її надмірним централізмом і імперським менталітетом такого немає, хоча, зрозуміло, деякі і там поводять себе неадекватно. Коли я був на конференції в МДУ (2011 рік), зневаги до мене з боку членів кафедри фізичної географії і ландшафтознавства не було (а в Україні – будь ласка, прямо на конференціях, у груповому варіанті, в присутності, наприклад, кількох десятків поляків, і це вже призвело до того, що польські географи тепер не хочуть їхати до України). А що ж ми маємо в Україні? Головні потоки фінансування направляються у столичні установи (порівняйте бюджети КНУ ім. Т. Шевченка та інших університетів України), саме тут найчастіше з’являються члени-кореспонденти і академіки, здебільшого ті, що займають високі адміністративні посади. Зрозуміло, що у такій ситуації знайдеться багато таких, які захочуть скористатися «перевагою» і «вагою» київських хазяїв географії. Ось ми і маємо те, що відбувалося останніми роками. А маємо ми марш бажаючих отримати дипломи кандидатів і докторів наук, що не мають жодної уяви про те, як здійснюється наукове дослідження: такі йдуть широким фронтом! Їх навіть не зупиняє те, що захисти у київських спеціалізованих радах коштують дорожче (а ви думали, що це безкоштовно?). І справді, кому потрібна та географія з її проблемами? Під’їхали, вправно покрутилися, по-усміхалися…  спеціалізовані ради то всі кишенькові… як наказали, так і проголосують, інакше аспіранти незгодних не пройдуть. Це тільки Олекса Ковальов міг покинути спеціалізовану раду у Харкові. Так формується аморальна атмосфера, яка веде до швидкого зниження рівню вимогливості. Ось і з’явилися «дисертації» Л.М. та К.А Нємеців, Дністрянського, Афанасьєва, Сонька, Пересадько і багатьох інших. Але спеціалізовані ради в інших містах теж не відстають, бо це ж – заробіток (а хто би возькався з захистами без цього?). Тому ми і маємо дивні захисти у львівських радах, у харківських (останнім прикладом є «захист» А.Н. Некос з її трофогеографією) і в інших містах. І не думайте, що когось цікавить гідність вченого – це давно стало зайвим, бо заважає рости і заробляти (тому ми і читаємо таке: «если есть связь с географическим факультетом ХНУ, откуда пациента, простите, уважаемого профессора пиком под зад, простите с почетом, выпроводили на пенсию») – це про мене, хоча я не професор (може це і справді Алла Наумівна Некос писнула? – тоді вона точно підходить Каразінському університету). Ті, що витратились на захист, потім стають членами спеціалізованих рад і компенсують втрати, особливо якщо їх призначають опонентами. Подивіться, хто частіше за інших світиться як опонент Петлін, Позаченюк, Л.М. Нємець, К.А. Нємець... Тому і дисертації проходять будь-які.

Не можу не відмітити окремо шановного пана О.Є. Афанасьєва – лауреата Державної премії, який образився на мій виступ з приводу його «дисертації». Здається, йому 33 рочки. Я пам’ятаю тільки один випадок за часів СРСР, коли у 33 роки доктором наук став Н.Л. Беручашвілі. Для цього, як мені розповідали, він зібрав вино з усієї вулиці, на якій жив. Так народилася концепція чотиривимірного ландшафту та його етології, а також геомаси. Сьогодні його майже забули. Але ж який це був чоловік! В Альпах кілька кілометрів ніс на руках француженку! Цікаво, а шановний Олег Євгенович скільки метрів зможе пронести дівчину (на руках)? У цьому і різниця: треба починати тренуватися. Насправді, вся проблема у тому, що для того, щоб у сучасній географії зробити докторську, тобто зробити дослідження такого рівня, щоб мало місце щось неабияке НОВЕ, треба ой як потрудитися. А що ж зробив ШАНОВНИЙ МОЛОДИЙ ГЕНІЙ (майже Ейнштейн)? Разом зі своїм шефом адмін-важковаговиком Олійником транслював питання охорони природи, що обговорювалися ще з першої половині ХІХ століття, на соціальну географію, заявивши тим самим: ОСЬ ВАМ І НОВЕ, ЯКОГО ЩЕ НЕ БУЛО! І скільки б ШАНОВНИЙ не намагався мене вколоти, від цього нічого не зміниться, бо враження лишилося таке: МОЛОДИЙ, ДА ТЕРТИЙ. Те, що я побачив, називається одним словом – ХАЛТУПРА. Але мовою авторів (чи автора) «Конотопської відьми», він - УСПІШНИЙ. Вдалося прошмигнути – УСПІШНИЙ, а цьому спеціально треба вчитися.

Жаль, що приходиться витрачати час на обговорення виступів тих, хто тільки формою тіла нагадує людей. Але, як я люблю говорити, не кожний, на кому добре сидить костюм, є людиною. А ще я вважаю, що коли сірість добирається до високого крісла, вона все навколо себе намагається перетворити на сіре, щоб не було видно її сірості (це у своєму останньому звернені я написав пану Бакірову – хочете, опублікую все звернення, як і десятки інших). Це – універсальний принцип, який лежить в основі одержавленої (централізованої) науки, бо до крісел тягнуться саме сірі, а з крісел вони вже дотягуються до членів-кореспондентів і академіків (для них це – єдиний варіант бути помітними). Уявіть собі, чи був би помітним пан Я.Б. Олійник, якби він не став (не без допомоги шановного Петра Григоровича Шищенка) деканом географічного факультету КНУ? І це – масове явище.

Добре, що залишили Конотопську відьму, бо це і справді чудовий приклад рівню українського «вченого»-географа - а звідкіля взятися справжнім? У Каразінському університеті на географічному відділенні на сьогодні вже немає викладачів, які могли б проводити польові практики і експедиції. Того, хто це робив, спочатку «видатний вчений» (чи то гідрогеолог, чи то географ, насправді, ні той, ні інший) К.А. Нємець відсторонив від польової практики (як некомпетентного), а потім, як гарно написали, «пациента, простите, уважаемого профессора пиком под зад, простите с почетом, выпроводили на пенсию» (можу опублікувати свою заяву про звільнення, як вона була подана, зі штампом канцелярії – ті реальні вчені, які ще в університетах залишилися, можуть використати його як зразок, бо Бакірову справжні вчені – кістка у горлі). А вам розповісти, що зробили у Києві з картографом Шевченком? Той взагалі не витримав, загинув, але не схилився ні перед адмін-академіком Руденком, ні перед паном Олійником.

Дозволю собі дати настанову молодим: не коріться, не накручуйте кола навколо Олійників, Руденків, Шищенків і їм подібних, думайте самостійно, будьте самими собою. Іншого шляху стати вченим немає. Так, це затримає вашу ходу, але думати треба не про диплом, а про науковий пошук (і гідність вченого), щоб не прийшлося потім в авторефератах писати: провів(вела) наукове дослідження, бо якщо цього не написати, то ніхто і не зрозуміє, що це дослідження – саме наукове. До речі, коли я захищав докторську, погляди всіх моїх опонентів докорінно відрізнялися від моїх, і я мав переконувати їх у доцільності і обгрунтованості моєї точки зору.

Нарешті, я хочу звернутися до спільноти географів України:

ШАНОВНІ, ЗБЕРІТЬ ПОЗАЧЕРГОВИЙ З’ЇЗД УКРАЇНСЬКОГО ГЕОГРАФІЧНОГО ТОВАРИСТВА І ПОМІНЯЙТЕ ПРЕЗИДЕНТА, ЩОБ НЕ СРАМИТИСЯ НА ВЕСЬ СВІТ!