12 червня 2011 р.

По сторінках книги М.Д. Гродзинського «Пізнання ландшафту: місце і простір»


Чимось великим і важковловлюваним 
здається топос - тобто місце-простір
Аристотель
У зв’язку з виходом у світ монографії М.Д. Гродзинського «Пізнання ландшафту: місце і простір» хотілося б розглянути деякі питання, підняті ним. Дуже цінним у плані проблеми, що розглядається є огляд поглядів, зроблений М.Д. Гродзинським, хоча його не можна назвати повним. Серед них – ландшафт як система, причому автор робить справедливий висновок про те, що “системний рух, який охопив ландшафтознавство, є не більше, ніж термінологічним переоформленням давно розроблених положень” (це - одне з рідких критичних зауважень у цій роботі) [1, с. 21]. Термін “ПТК”, наприклад, був замінений на “геосистему”, “морфологія” – на “структуру”, “таксономічний ряд ПТК” – на “ієрархію” і т. п. Однак тут не все так просто, бо вже у 70-х роках з’явилися роботи, автори яких, завдяки такому “термінологічному переоформленню”, інакше уявляли дослідницьку ситуацію. Щоб нові терміни почали функціонувати як поняття, необхідний час. Використання нових понять веде до зміни відносин між поняттями, що вже існують, до перетворення всієї понятійної мережі і зміни акцентів. Так, “ПТК”*) - це, насправді, не геосистема, а те, що утворюється її дією: він входить у геосистему як її апаратурна реалізація – морфологічно виражена і закріплена складова, що детермінує функціональний режим. Крім того, система – це не сам об’єкт, а тільки його ідеалізований образ, заснований на характері відношень між елементами, що її складають і об’єднанням яких ми приписуємо певні функції, так що йдеться не про реальні природні утворення, а тільки про уявлення про них. У природі систем немає, це ми самі виділяємо системи, керуючись тією чи іншою дослідницькою метою і нашими уявленнями.

Сам автор вірно пише, що системний підхід - це тільки спосіб уявлення та подання деякого об’єкту, що виділяється нами з метою його дослідження, спосіб упорядкування інформації, бо не можна охопити все. У цьому випадку ландшафт як феномен принципово не може бути системою, бо він не складається з окремих частин: частини можна виділяти тільки у структурі денної поверхні [4]. Але, як це не дивно, автор виділяє структурність як “надзвичайно сильну властивість ландшафту” [1, с. 63], хоча наявність структури означає можливість виділення системи! Автор заплутався у власній логіці. Нажаль, у цьому питанні М.Д. Гродзинський робить помилку, властиву прибічникам уречевленого ландшафту (ландшафту як геокомплексу певного рангу). Отже, немає ніякого сенсу шукати загальні ознаки і відмінності між ландшафтом та системою: це - надумана проблема, бо ландшафт - це прояв організації певного об’єкту на його «поверхні». З точки зору феноменології сприйняття, внутрішній світ виглядає “безперервним чином пофарбованим амплітудами, інтенсивностями, силами і слабостями – сутностями, що містять властивість безперервності” [6, с. 331]. Тут немає єдиного способу розкладання. І тільки згодом ми переходимо до формування символічного відображення, але це вже аналіз, який веде до редукції феномену. Ось тут ми можемо розглядати ландшафт, вже символізований, як систему відображення, що будується на основі певної структури, яку ще треба виявити. Об’єктивізація цього явища веде до можливості розглядати його як систему, яка може мати більш або менш виражену структуру, але це – тільки дослідницький фокус, і при цьому весь час слід пам’ятати, що насправді системою є геосистема, а ландшафт – це тільки її “обличчя”.
Постановка цілого ряду питань у монографії, у тому числі відносно можливості застосування до ландшафту понять “мети”, “призначення”, “функції”, виглядає штучним, хоча, як і проблема невизначеності. Дивно виглядає наступне твердження: “бажано було б мати справу із такими ландшафтами, в яких невизначеності зведені до мінімуму” [1, с. 56]. Але такий ландшафт буде однозначно детермінувати поведінку живої істоти, що робить зайвою інтуїцію – потреба у людині зникає, бо такий світ пізнається шляхом звичайного споглядання: пізнання не наштовхується на проблеми. Про які ж невизначеності у випадку ландшафту можна говорити? Об’єкт, позбавлений невизначеності – це одноманітна поверхня! Невизначеність присутня в іншому плані: які особливості динаміки об’єкту відбиває організація денної поверхні, що, так би мовити, виводиться на поверхню з метою комунікації, і як це сприймається різними індивідами? Прочитання несе у собі контекстний аспект. Ландшафт сам по собі - це форма відображення деяким динамічним об’єктом власної внутрішньої структури та динаміки на поверхні, що пов’язує його з зовнішнім світом, це – форма комунікації, властива природі взагалі.
Важко зрозуміти і наступне висловлювання: “Ландшафт саме і відрізняється від системи тим, що не намагається «боротися» з невизначеністю, а сприймає її як свою рису[1, с. 56]. Перш за все, ландшафт взагалі нічого не намагається, бо він позбавлений можливості мати якусь мету – це виражений антропоморфізм. Крім того, тут проглядається відсутність розуміння автором природи невизначеності. Почну з того, що система теж не “бореться” з невизначеністю, а робить вибір в умовах невизначеності, адаптується, змінюючи свою структуру і динаміку, тим самим, зменшуючи невизначеність ситуації в цілому. Невизначеність не є чимось абсолютним, вона завжди є відносною. Крім того, ландшафт – це не матеріальний об’єкт, який щось сприймає, він не “тілесний”, бо це – форма, він, як організація малюнку видимої чи уявленої поверхні, сам є відображенням організації динаміки у ландшафтотвірному просторі (незалежно від того, про який ландшафт ми говоримо). Що ж стосується невизначеності, то вона пов’язана з тим, що ми по-різному сприймаємо цю організацію, накладаючи на неї ту чи іншу форму, зв’язуючи з нею ті чи інші смисли (на більш глибоке обговорення цього питання тут немає місця). І якщо кажуть, що даний ландшафт містить у собі дещо невизначене (тобто таке, яке може мати різну інтерпретацію), то це «невизначене» для нас, і аж ніяк не для ландшафту: ландшафт нічого не сприймає, він тільки виражає – а саме – феномен, якому він належить.
Важко погодитись з М.Д. Гродзинським, який пише, що найважливішою трансформацією традиційного розуміння ландшафту було визнання можливості його розкриття не однією чи двома структурами - «вертикальною» і «територіальною» (краще у такому випадку говорити про латеральну складову), а багатьма. Структура, якщо вона є, одна, це – кістяк об’єкту, певна реалізація системи, що детермінує її динаміку! Причому автор трактує ландшафт як комплекс, який можна уявити не тільки шляхом об’єднання і взаємодії компонентів природи, але й як композицію речовин, що знаходяться у різних фазових станах і характеризуються різними фізичними та хімічними властивостями, взаємодія між якими зумовлює різні процеси у ландшафті [1]. Мені важко уявити собі «композицію речовин» - я не розумію цього висловлювання, бо композиція речовин – це просто упорядкована суміш. Але у ландшафті ніякі процеси не відбуваються! Тому твердження про те, що «якщо ландшафт існує, то це значить, що він має певний запас сталості» [1, с. 145], просто позбавлено сенсу, бо ландшафт - не матеріальний (не речовинний) об’єкт: це організація малюнку поверхні, яку, до речі, у наступний момент я можу сприйняти інакше, надавши йому іншого смислу. Якщо вже і казати про сталість ландшафту, то слід її розуміти як типологічну сталість. Далі він пише про «вертикальну структуру» ландшафту, яка йому уявляється речовинною. Цікаво, а пейзаж, з його точки зору, також є композицією речовин, чи ПТК? Бо ці два терміни – «ландшафт» і «пейзаж» - синоніми. Чи можна заявити, що ми ходимо по ландшафту чи по пейзажу? Думаю, що ні, як і по рельєфу. Цікаво, чи задаються такими питаннями представники так званого традиційного ландшафтознавства? Думаю, теж ні. Але у М.Д. Гродзинського відповідь є: “так”, бо він виносить на обговорення наступне питання: “по яких місцях ландшафту слід подорожувати! [2, с. 30]. І намагається серйозно його обговорювати. Дивно, з одного боку ландшафт у нього матеріальний, з іншого – це ментальний образ. Наприклад, визначаючи культурний ландшафт, він пише, що це – “образ простору, освоєного духовно і матеріально певним носієм культури, значення та конфігурація місць якого закріплені на рівні колективної свідомості і підсвідомості[2, с. 91]. Так що ж виходить, що автор пропонує “гуляти по образу”? Дивно все це виглядає!
М.Д. Гродзинський пише: ««Компоненти», «елементи», «складові» цієї структури, за якими б критеріями вони не виділялися, постають як об’єкти, як фізичні тіла. Ними є і геогоризонти, і геомаси, і геокомпоненти» [1, с. 104]. Хочу звернути особливу увагу на таке: ніяких геогоризонтів, геомас і геокомпонентів у ландшафті (та і взагалі) немає, як і ніяких процесів у ландшафті не відбувається! Навпаки, ландшафт, як і його зміна, відбиває організацію множини процесів, що протікають у ландшафтотвірному просторі, і у цьому – корінна відмінність моєї позиції від точки зору М.Д. Гродзинського та тих, хто розглядає ландшафт, як комплекс, так що ніякої найважливішої трансформації традиційного розуміння ландшафту, про яку пише він, я тут не бачу. А ось рівні організації – мінеральний, біотизований і антропізований – мають місце: вони сплітаються у єдність на основі складно організованих взаємодій. Цікаво, як при таких поглядах ландшафт для Михайла Дмитровича може водночас виступати у якості ментального образа?
Не можу погодитись і з визначенням ландшафту, яке М.Д. Гродзинський пропонує як загальнокультурне: «ландшафт – це простір, образ якого формується конфігурацією місць, які займають і змінюють належні до нього елементи» [1, с. 43]. Чому? Ну, по-перше, вже сам простір є ментальним образом, основу якого складають розбіжності, якщо, зрозуміло, не йдеться про ідеальний математичний простір. Простір не матеріальний, як не матеріальне і місце. По-друге, ландшафт не є простором, він є формою, яку ми накладаємо на структуру денної поверхні, що дозволяє скласти уявлення про простір цієї поверхні, тобто це форма прояву простору для нас. Обличчя людини теж сприймається як простір в силу присутності організації, і цей простір двомірний. В-третіх, образ не може формуватися на основі конфігурації місць самих по собі, так як місць самих по собі не існує, вони завжди пов’язані з розташуванням яких-небудь об’єктів (предметів та їх сполучень, понять, станів і т. п., у цілому, - різниць), що наділяються нами смислами, цінностями, один по відношенню до іншого. Звичайно, ми можемо абстрагуватися від конкретних речей, предметів, які розташовані у тих чи інших місцях (до речі, вони не належать місцям, навпаки, місця визначаються відношеннями між ними), перемістившись в область топології, але це інший рівень розгляду, якого я не торкаюсь, хоча таке питання дуже цікаве. Його можна сформулювати так: як структура поверхні відображається топологічно? Чи є у цьому смисл? Так, є, бо ландшафт - це форми, вкладені одна у іншу, він не є метричним, його не можна зважити. А у М.Д. Гродзинського або від місце тягне якоюсь містикою, або воно заміняє будь-яке речовинне утворення, причому сам автор роз’яснень з цього приводу не дає. В одних місцях у нього місце має нематеріальну природу і він пише про дивну рематеріалізацію місця (не буду коментувати термін “рематеріалізація”, але як можна відтворити місце при умові незворотності, властивій природі?), а в інших місце взагалі перетерплює еволюцію, вступаючи у біотичну стадію розвитку [1, с. 202]. Виходить, що, наприклад, організм – це місце, що досягло біотичної стадії розвитку, яке весь час переміщується, чи не так? Далі місце перетворюється на ПТК, а також характеризується фізіономічністю! Є “фізіономія ландшафту і місця ландшафту” [1, с. 238]. І це при тому, що сам ландшафт і є обличчям, фізіономією видимої поверхні (видом, виглядом). Все перемішалося! Але ж так не можна!
Тут же розглядається і питання третього виміру місця – вертикального (чомусь у автора - топічного?). Ну, якщо тіло тримірне, то, зрозуміло, воно займає у тримірному просторі певний об’єм, та чи треба це спеціально обговорювати. Мені все це нагадує геореали В.М. Пащенка та геоторії А.П. Голікова – терміни, які так, слава богу, і не прижилися.
У тому ж аспекті, у якому питання обговорюється М.Д. Гродзинським, скоріше, слід говорити про розміщення смислів, які людина пов’язує з тими чи іншими місцями. Свій власний (ментальний) простір смислів (картину світу) ми накладаємо на організацію фізичної поверхні. До речі, у фізиці поняття місця не використовується. І я не думаю, що слід ставити питання про фізичний устрій місця, бо місце не має фізичної розмірності, як і фізичної сутності. Місце не існує само по собі, воно не може бути відокремленим від предмету чи їх організованої множини, з якими ми пов’язуємо наші смисли, і тому проявляється через загальну організацію простору як контексту. Місце зв’язує у собі множину відносин, пов’язаних з даним предметом чи сполученням предметів, з якими індивід (чи група індивідів) пов’язує той чи інший смисл, значення. Тому місце само по собі не з’являється і не зникає, з’являються та зникають предмети, їх сполучення та пов’язані з ними відношення і смисли. Тому і можна говорити про простір смислів, накладений на видиму фізичну поверхню. При цьому смисли можуть носити науковий, естетичний, сакральний, військовий, політичний, історичний і т. п. характер. Тому ми і кажемо про ментальну природу ландшафту. До речі, поняття також мають місця у семантичному просторі. Якщо виникає нове поняття, його місце виділяється, організується в процесі становлення зв’язків із вже існуючими поняттями завдяки встановленню відносин із вже існуючою понятійною структурою, що веде до зміни понятійного ландшафту. У такому випадку місце, на відміну від простору, є центричним по відношенню до предметів, понять, смислів, історичних подій, фактів, а при переході до простору цей центризм розмивається. У цьому їх відмінність. І вже точно місце не може бути замінено точкою у просторі, як пише М.Д. Гродзинський, бо точок - безкінечна множина, а кількість місць визначається кількістю об’єктів, тобто є конечним (якщо не йдеться про місця точок). Цього можна досягти тільки шляхом абстрагування. Не слід забувати і те, що місця пов’язані топологічно, утворюють супідрядні ряди, отже ті ж самі точки будуть належати різним місцям. Що стосується простору, він не зводиться до сукупності місць, як пише М.Д. Гродзинський, це – не їх сума. Скоріше, якщо вже користуватися категорією місця (особливо у випадку ландшафту), слід говорити про деякий план (тоді це – організація місць), як його уявили Ж. Дельоз і В. Гваттарі [3]. Але у цьому випадку місць вже немає, залишається порядок, що задається планом, і саме він визначає смисли і значення місць.
Простір народжується через відношення між предметами, смислами, поняттями і т. п., взятими разом з їх місцями, як згущеннями смислів. До речі, це проглядається у поглядах представників гуманітарної географії, огляд яких наведений М.Д. Гродзинським. Відрив місця від предмета і пов’язаного з ним смислу - абстракція. Можна, зрозуміло, говорити про образ місця як поняття, що концентрує у собі всю множину відношень, відкинувши їх конкретний зміст, тоді це буде щось, подібне до абстрактної теорії місць, але тут же виникає питання, яких відношень? Чи є множина відношень конечною, чи можна обмежитись якимись головними відношеннями? Наприклад, якщо множина предметів є гомогенною, то відношення між предметами симетричні, урівноважені (яка різниця, де бути?). Отже, ніякого ландшафту не утворюється, бо немає різниць, немає малюнку, а простір станів стає ідеальним геометричним простором, позбавленим всякого смислу. Малюнок же виникає тоді, коли у системі відношень порушується симетрія і виникає організація. Крім того, відношення “накладаються” на сукупності об’єктів разом з їх місцями, це вже точно. Ландшафт же уявляється як картина, що відображує «вагові» відношення всіх складових певної множини предметів, подій, образів, наділених смислами і цінностями, разом з їх місцями, які невідокремлені від цих предметів, бо саме предмети «притягують» до себе інші предмети, роблячи поле відношень більш визначеним. Тим самим визначається і можливість прояву простору. Відбувається перерозподіл ваги між відношеннями: одні з них проявляються у більшій мірі, інші – подавляються, але не зникають повністю, що, до речі, залежить і від конкретної людини: все відносно. До цього ж моменту простір наче прихований, уявляє собою тільки потенційну можливість свого прояву (згадаємо про те, що Анрі Пункаре вважав простір аморфним [8]). Місця, в такому разі, стають організацією потенційних можливостей появи тих чи інших об’єктів, але, у такому разі, слід знати весь список можливих варіантів. Крім того, позиції самих складових множини можуть змінюватись, а ландшафт у цілому при цьому не міняється, якщо, зрозуміло, зберігається топологія. У різних річкових долинах стариці, луки й ліси мають різне відносне розташування у межах заплав, як і у кожній окремо взятій долині це воно з часом змінюється, але патерни заплави і річкової долини від цього не міняються. У різних районах нашої планети у різних народів має місце сакралізація простору на основі перерозподілу ваги сакральних цінностей, хоча характер поверхні всюди різний.
Як пише М.Д. Гродзинський [1, с. 370], “в загальному розумінні простір – це сукупність пов’язаних вимірів, де вимір тлумачиться як характеристика, ознака, риса”. Він помічає, що не всі виміри пов’язані між собою, через що “неможливо описати місце через єдиний, універсальний, всеохоплюючий простір” (там же). Але це тільки означає, що простір – це ментальний образ. У природі все пов’язано, бо вона є цілісністю, яка складається із, знов-таки, цілісних включень з різним характером відношень. А цілісність не підлягає вимірюванню, тож як бути з тим, що не підлягає вимірюванню?
Дивно читати параграф, присвячений цілісності та тотальності місця. Можна вживати різні слова, але який смисл вони будуть виражати? Місце є місце, і більше нічого – більш-менш визначена частина простору, яка чимось займається, займалося чи буде займатися, і без нього не існує. Так про який «цілісний», «холістичний», «емерджентний», «тотальний» зміст йдеться? Може про якусь потенційність, що визначає можливість реалізації якоїсь події? Але для цього слід заздалегідь знати весь список можливих подій разом з їх ймовірностями. Місце – це вузол відношень, «тиск місця» - тиск зв’язків, що об’єднують і роз’єднують, у тому числі потенційно можливих. Це – вузол сходження ліній напруження. Тому не зрозуміло, що може означати “пристосованість місця” [1]? Разом з річчю і смислом, який завжди пов’язаний з суб’єктом чи групою суб’єктів, місце дійсно утворює тотальність, але не окремо місце само по собі, бо так його взагалі не існує: існує тільки потенційна можливість стати місцем. Абстрагуючись від речей (у загальному випадку - об’єктів), ми можемо уявити собі місця як атрактивні області (області підвищеної імовірності виникнення якоїсь події), що відрізняються ступенем атрактивності по відношенню до тих чи інших подій. Наприклад, розміщення ворон на проводах має одну особливість: вони сидять одна від іншої на відстані двох клювків (щоб не дістати сусідів). Цікаво, як вони пізнають, де їм сідати? Перші ворони, які сіли на випадкові місця, по суті справи визначають, але не у повній мірі, розподіл місць інших птахів. Це ж саме ми виявляємо там, де гніздяться великі популяції птахів (наприклад альбатросів), якщо, зрозуміло, поверхня досить одноманітна. Той же ефект ми будемо спостерігати на пляжі. Але при цьому не слід забувати, що ці відношення можуть належати тому чи іншому місцю, вони тільки стягують місця у єдність, що як раз і не дозволяє розглядати простір як просто суму місць, бо між місцями виникають відношення на рівні ймовірностей. Але окремо взятому місцю не можна приписувати вказані властивості. І тим більше місцям не можна приписувати риси організму (як це робить М.Д. Гродзинський [1]) – це пустий вимисел.
М.Д. Гродзинський помічає, що є місця, які не належать жодному з ландшафтів, а також такі, які належать водночас кільком ландшафтам. Хочу відмітити, що місця взагалі не належать ландшафту, вони, разом із своїми об’єктами, відносяться до видимої (денної) поверхні. При цьому автор наводить наступний приклад. Згідно з критеріями виділення ПТК різних рангів, розробленими Н.А. Солнцевим та його послідовниками, невеличкий острів у океані не можна віднести до жодного ландшафту. Це місце реально існує, і, за Солнцевим, є урочищем чи кількома урочищами, але на ландшафт «не тягне» [1, с. 168]. Це виглядає дуже дивно! По-перше, ще раз повторю: ландшафт і геокомплекс – це різні поняття, співставленні різним об’єктам. Вони відображають різні сутності. Ландшафт не складається з фацій і урочищ: скільки ж можна слідувати застарілим догмам! Нехай послідовники Н.А. Солнцева і продовжують марширувати у напрямку, заданому їх вчителем, але це ж не значить, що його розробки є абсолютною істиною. Денна поверхня входить до складу геокомплексу (як організації активних поверхонь у активному шарі), складаючи його найбільш активну частину. І саме з цієї причини тут багато що відбивається. По-друге, ну чому Природа обов’язково має структуруватися згідно з критеріями виділення ПТК різних рангів, розробленими Н.А. Солнцевим, чи ще кимсь. Ніяка жорстка схема не може адекватно описати природний світ. Як було вже показано [4], таксономічна схема, якщо вже ми хочемо нею користуватися, має бути значно більш пластичною. Але справа не в тому. Острів - це місцевість (це слово теж пов’язане зі словом місце), яка саме і є ландшафтотвірним простором. Більше того, острів є таким, бо він оточений океаном, з яким він різниться. Якщо поверхня острова не абсолютно однорідна, має певну організацію, малюнок, ми будемо сприймати її як ландшафт, тобто знов-таки як організацію різниць у просторі поверхні острова. А острів серед моря – це теж ландшафт – «морський ландшафт з островом», все одно, що «степовий ландшафт з однією просадною западиною», «рівнинний ландшафт з озером (чи з горбом)» – можна продовжити приклади. Таким чином, острів, яким би маленьким він не був, на ландшафт як раз «тягне», а ось схеми Н.А. Солнцева на опис природи «не тягнуть», бо вони надумані, штучні. Як висловився С.Л. Франк, ««острів» нероздільним чином, без чітких берегів переходить у «океан» і зливається з ним» [9, с. 39]. Цей приклад розкриває відразу всю неадекватність і розробок Н.А. Солнцева, і поглядів М.Д. Гродзинського. Вкрай невдалий приклад.
Твердження, начебто ландшафт має вільні місця, позбавлене всякого сенсу. По-перше, ландшафт взагалі не має місць, а формується їх відношенням (не місць, зрозуміло, а складових і фрагментів денної поверхні разом з їх місцями). По-друге, наявність вільних місць у ландшафті, якби такий кошмар мав би місце, означало би наступне: «ландшафт з дірками» (все одно, що бублик з діркою). Якщо немає місця, значить там дірка! Коментувати це без посмішки важко. Якщо ж підійти до цього серйозно, то топологічною основою для такого ландшафту буде, наприклад, тор. Але ми не маємо справу з такою топологією.
Виникнення/зникнення місць - питання не просте. Воно набуває філософського відтінку, бо має місце проблема онтології місця. Здавалося б, немає нічого простішого, ніж пов’язати появу місця з наявністю різниць. М.Д. Гродзинський спробував показати два різних типи розрізнення місць: фоновий і мозаїчний (рис. 1). Але це не два типи розрізнення, а дві різні структури поверхні. Я додав третій варіант (справа) – монотонний перехід: як тепер у рамках такої поверхні виділяти місця? Це ж суцільний перехід! У цьому випадку можлива безмежна множина варіантів. Але розрізнюємо то ми окремі контури (плями, місця) однаково – використовуючи поріг чуттєвості. Він може бути пов’язаний як з нашими органами чуття (це так званий психофізичний аспект), так і з чуттєвістю технічних засобів (так, людське око розрізнює менше відтінків, ніж комп’ютер). Проблема сприйняття місця складається у іншому: що ми в змозі угледіти як різницю, як ми виділяємо контури? У багатьох випадках поступові переходи не дозволяють чітко розділити поверхню (це проявляється, наприклад, при віддаленні від поверхні, коли дрібні деталі зливаються). Ось цей випадок М.Д. Гродзинський чомусь не врахував. Тут і починає спрацьовувати суб’єктивний фактор. А об’єктивність місця, з точки зору науково-раціоналістичного підходу, теж припускає присутність деякого спостережника із своєю індивідуальною спроможністю відчуття місця, тобто спроможності надавати певний смисл. Причому характер сприйняття картинки може мінятися в залежності від нашого стану і підготовленості. Приклади із слідами, які не бачить цивілізований європеєць, але бачить самоїд, ненець, індіанець, свідчать саме на користь такого розуміння проблеми. До речі, сам автор наводить приклади виділення місць у степу різними людьми, і здатності аборигенів бачити сліди у тропічних лісах. Що ж стосується тези, начебто місця можуть виникати ще до того, як вони оформились у вигляді ділянки, то тут немає нічого незвичайного: мій слід на снігу, що щойно випав, може з’явитися де завгодно, але з різною імовірністю. Думаю, цей момент має рішуче значення у ландшафтній архітектурі і територіальному плануванні. Але ж це не значить, що до появи мого сліду там нічого не було: місце пусто не буває. Отже, можна говорити про потенційну можливість прояву тих чи інших слідів (а саме так я розумію структуру денної поверхні), виходячи з імовірності прояву тих чи інших процесів, дій. Нижче обговорюється і питання, так би мовити «кристалізації» простору у формі місць підчас становлення дисипативних структур. Там виникає проблема наперед заданості місць, пов’язаних з тими чи іншими функціями. Але це не означає, що місце має, як пише М.Д. Гродзинський, «дотериторіальний етап життя» (важко уявити собі життя місця!) і згодом матеріалізується: це несерйозне висловлювання. Можна говорити тільки про потенційні можливості прояву функцій і концентрації властивостей у тому чи іншому місці, але не більше.
Рис. 1. Два типи малюнку видимої поверхні (в оригіналі – два типи розрізнення місць) [1, с. 186], і ще один, доданий мною (справа).


Тут же М.Д. Гродзинський ставить питання про те, що просторові елементи, яким ми надали визначених значень, з причини чого вони і стають місцями, ментально конфігуруються у цілісність – ландшафт*). Але, у такому випадку, відразу виникає питання відносно онтології ландшафту. Ось чому я і увів поняття про онтоландшафт – ту організацію видимої поверхні, яка має місце сама по собі, і складає основу формування суб’єктом свого образу (наприклад, [5]). Крім того, відразу виникає проблема аналізу цілого. Ця проблема стосується і питання про вибір місця, яке цей автор ставить. Ландшафт не має місцямісце має місцевість – ландшафтотвірна ділянка денної поверхні. Не можна вибрати місце у ландшафті, можна вибрати місце тільки на денній поверхні, тоді ця точка чи ділянка буде визначати, наприклад, горизонт і перспективу, і, відповідно, ландшафт. Вибір місця – питання ситуативного плану.
Що стосується виникнення/зникнення місць, є один важливий нюанс, не помічений М.Д. Гродзинським, хоча він і розглядає це питання. Якщо місця виникають і зникають, то значить вони не просторові, а ситуативні. Факт появи і зникнення місця - це подія, помічена, виділена суб’єктом. Може статися так, що раніше ми щось не помічали, а тепер помітили, бо змінилося наше положення у фізичному просторі чи змінилися наші уявлення, наш стан. Якщо це так, місце, ставши подією, включається не у простір, а у ситуацію, тобто тут виникає аспект, пов’язаний з суб’єктом, бо як буде показано нижче, ситуація пов’язує простір, час і суб’єкта у єдність, у якій вони окремо вже не існують. Місце тепер має розглядатися як «цеглинка» просторово-часового континууму: це тепер місце-подія-для-суб’єкта. У цьому випадку категорія місця набуває зовсім іншого відтінку, виявляючи тісний зв’язок із смисловою структурою ситуації в цілому. У фізиці ця проблема відома як проблема «тут - тепер». Вичленовування ж місця з цієї зв’язки - ні що інше, як редукція, дань механіцизму. До речі, у моїй концепції ландшафтотвірного потоку і ландшафту як організації малюнку його моментального зрізу (наприклад, [4]), як раз і знаходиться місце для місця-події.
В той же час М.Д. Гродзинський обговорює питання про так звані опорні точки, що чинять вплив на поведінку людей і тварин та, судячи з усього, складають основу ментальних карт, а також питання про вермикулярне районування. Ось у цих аспектах місце дійсно стає важливою ланкою, бо тут відбувається відрив від самих об’єктів і перехід на ментальний рівень, на якому головне значення набуває розподілення смислів. Дійсно, коли ми формуємо образ чогось, ми виділяємо особливі «опорні точки» (хоча, зрозуміло, йдеться про ділянки, фрагменти поверхні), що характеризуються найбільшою імовірністю подій. При цьому на підсвідомому рівні відбувається перерозподіл «ваги»: «вага» одних місць, більш значимих для побудови ментальних карт, збільшується за рахунок інших місць. Ще цікавіше - виникнення інтегральних образів різних територій, які пов’язуються у ментальні патерни. Це – чисто психічний процес, яким людина не керує. Але тут же виникає питання про джерело «інформації», бо навіть географи не можуть похвалитися тим, що побували у всіх місцях. У тому ж плані великий інтерес викликає схема опорних точок і ліній (зв’язок), що лежать в основі формування уявлень про ландшафтну диференціацію території України [2, рис.3.56]. Такі ментальні «карти» є наслідком тих когнітивних процесів (самоорганізації образів), які вироблені природою з метою стиснення і упорядкування величезної кількості фактів. У такому випадку місце - це ні що інше, як «пакет даних», - щось близьке до просторового фрейму Мартіна Мінського. Фрейм – це структура даних, призначена для уявлення стереотипної ситуації, причому з кожним фреймом асоційовано кілька видів «інформації». Фрейм можна уявити у вигляді мережі з вузлів і відношень. При цьому «верхні рівні» фрейму фіксовані і містять речі, завжди істинні у пропонованій ситуації, нижні рівні містять багато терміналів – «комірок», які слід заповнити конкретними випадками чи даними. У кожному терміналі можуть перелічуватись умови, яким такі означення мають задовольнити. В ході аналізу візуальних сцен різні фрейми в системі відповідають різним точкам зору на неї, а переходи між фреймами відображають ефект переміщення спостережника з одного місця на інше [6]. Такі фрейми обов’язково мають значення і свої термінали у нашій довгочасній пам’яті. В дійсності фрейми запам’ятовуються з апріорними означеннями на кожному терміналі, слабо з ними пов’язаному. Ці означення проявляються часто через корисні чи шкідливі стереотипи. Але в любому випадку у формуванні фрейму приймає участь відношення конкретного суб’єкта до даного місця. При цьому фрейми також формують конфігурації. У цьому випадку місця набувають зовсім іншого значення, стаючи складовими ментальних патернів, тобто місце набуває інформаційних ознак.
Обговорюючи проблему просторової уяви, М. Мінський вводить образ глобального просторового фрейму (ГПФ). Це зібрання «типових місцезнаходжень» у абстрактному тримірному просторі, копії якого використовуються як системи звіту при збірці складних сцен з компонентів. У цій версії виникають «місця», які мають різну «вагу»: центральні комірки розташовані поблизу центра інтересів, а всі інші – периферійні комірки. Фрейм виду, що відповідає будь-якому конкретному місцю, виводиться в результаті проектування ГПФ на це місце. Виходить масив списків видів – кожний з них є впорядкований список тих комірок ГПФ, які будуть пересікати певний пучок променів, що виходять з очей спостережника. Тоді фрейм виду подібний звичайному фрейму для сцени, за виключенням того, що його елементи виводяться зі схеми ГПФ, а не з конкретних візуальних характеристик і співвідношень, властивих кожній конкретній сцені.
М.Д. Гродзинський ставить питання про те, що ділянки території чи її точки інколи стають місцями просто завдяки тому, що отримують свою назву. Він не подумав про те, що називається тільки те, що сприймається як цінність, так що це те ж саме, що і виділення місця на основі цінностей та смислів, які з ним пов’язуються.
Цікавою є і проблема «функції місця». Але коли ми кажемо про функції місця, слід мати на увазі, що будь-яка функція має якимсь чином співвідноситись з деяким набором інших функцій, зв’язаних у цілісність, образно кажучи - організм. У протилежному випадку ні про які функції не приходиться говорити: функція не існує сама по собі, тим більше - у єдиному числі, вона проявляється тільки у сукупності з іншими функціями. В тому ж випадку, коли з якоїсь причини якась необхідна функція відсутня (це може мати місце при зміні умов, коли функція ще не, так би мовити, реалізувалася), тоді дійсно виникає «тиск місця», тобто того оптимального місця, у якому, виходячи з певних принципів, ця функція має проявитися: саме тут вона буде найбільш ефективною, хоча розрахувати це для складних систем практично неможливо. У цьому випадку ми говоримо про позиційність. Це властиве дисипативним системам, які, в залежності від обставин, можуть відрощувати чи ліквідовувати функції. У такому разі місце проявляється як потенційна можливість, і навіть насущна необхідність (якщо функція життєво важлива). Тут дійсно має місце деяка наперед-заданість, що визначається принципами оптимізації та самоорганізації, що, взагалі кажучи, і дозволяє говорити про наперед-існування місця. У таких місцях відбувається «згущення маси» імовірності реалізації деякої функції. Тут працює механізм декореляції всередині системи, яка перетерплює становлення або адаптацію. Але це ще не значить, що таке місце (як і відповідна функція) буде реалізована однозначно: це відбувається з певною, нехай і значною, імовірністю. Отже, ці процеси явно носять імовірнісний характер, що дозволяє говорити про імовірнісну теорію реалізації функцій у певних місцях як позиціях у межах цілого. Але стосується це не місць, а функцій. Тут проглядається деякий споконвічний план становлення системи. А «механізмом», який сприяє «потраплянню» функції чи чогось ще на, так би мовити «своє місце», є хаос, завдяки якому найкраще місце буквально намацується системою підчас її самоорганізації як сукупності процесів, зумовлених входженням у ціле, що виражається у вигляді нарощення тенденції до суміщення, споріднення. Хаос присутній у системі (включаючи і геосистему) в цілому, він сприяє пошуку системою «свого місця» і реалізації цільової функції, перешкоджаючи передчасній «кристалізації». Але це інше питання.
Дуже дивно виглядає те, що різноякісні об’єкти (місця ландшафту у автора?) прагнуть не досягти найбільш адаптованого до зовнішнього фону стану, а перебувати у критичних станах. Автор зауважує, що несталість цих станів дозволяє місцю постійно змінювати конфігурацію своїх елементів [1]. Це просто дивує. По-перше, критичний стан – одне. Він так і називається: «критичний стан», хоча може виникати в системах самої різної природи. Він має своє визначення, характеризується відомими властивостями. Він пов’язаний з переходом системи від одного сталого стану до іншого. По-друге, критичний стан (вірніше – система, що знаходиться у критичному стані) короткочасний, несталий, неефективний у функціональному плані (хоча сам він відповідає певній функції – пошуку нового сталого стану), тому система прагне пройти його швидко, перейти у новий сталий стан (зазвичай складні динамічні системи характеризуються мультистабільністю). Інша справа – самоорганізація критичності, атрактивний стан, у якому система може знаходитись довго, відтворюючи несталість. В-третіх, до місця вони ніякого відношення не мають: це стани динамічної системи, а не місця. Дивно читати, що деяке обмеження хаосу необхідне для життя системи (слава богу, не місця), і що хаос обмежується не ним самим (а хто і коли таке говорив чи писав?!). Система як раз і прагне протистояти хаосу, і до його локалізації у периферійних частинах (це необхідно для роботи інформаційної машини, наприклад, [4]), наявність якої теж пов’язано з організацією. Мені не хочеться коментувати три загальних механізми обмеження хаосу у випадку місця: це дуже несерйозно.
Дивно читати висловлювання, що хаотичність поведінки системи, незалежність її складових можуть розкачати структуру настільки, що система досягне точки біфуркації. Справа у тому, що присутність хаосу і незалежність складових означає відсутність цієї структури і, відповідно, системи. Але яке відношення це має до місця? Складається враження, що місце у автора – це деяка універсальна категорія, яка може замінити все. Але так можна дійти до того, що немає нічого, крім місць. Немає і М.Д. Гродзинського, є тільки його місце: не Михайло Дмитрович пов’язаний з іншими людьми, а його місце, з хаосом чи без нього.
Дам деякі зауваження по розділу «Наповнення і устрій місця». Складається враження, що місця вже існують самі по собі, а потім щось їх заповнює. Думаю, не помилюсь, якщо напишу, що ставити питання про фізичне наповнення місць та їх устрій означає наводити тінь на плетінь. Місця проявляються через відношення речей, об’єктів, тіл, наділених важливим для нас смислом, яким вони не передують як деякі обмежені об’єми (комірки), готові для заповнення. Такі уявлення – прояв надто грубого структуралізму. Крім того, М.Д. Гродзинський, пишучи про ландшафт як цілісний образ, зненацька починає говорити про розшарування його «по вертикалі». Тут він робить логічну помилку: слідуючи його логіці, якщо є певна розбіжність по вертикалі, то це значить, що є і відповідні місця, а не одне місце.
Слід відмітити, що спроба М.Д. Гродзинського уявити ландшафт одночасно і як геокомплекс, я як пейзаж (що неприпустимо – це різні поняття, що відповідають різним явищам і, відповідно, об’єктам дослідження), привела до виділення таких його властивостей, як різноранговість властивостей, просторовість, динамічність, системність, впорядкованість, структурність, холістичність, самоорганізація і синергізм, інваріантність, дискретність-континуальність, позиційність, фізіономічність, видимість та образність. Більшість з них - цілком надумані властивості ландшафту. Вони мають відношення не до ландшафту, а до тих матеріальних об’єктів, динаміка яких підстилає (хороший англійський термін - underground) ту організацію, яка характерна для малюнку поверхні і сприймається нами як ландшафт. Навіщо, наприклад, приписувати ландшафту фізіономічність, якщо ландшафт і є фізіономією, як можна розуміти таку властивість, як видимість, тобто, властивість бути видимим, якщо властивість бачити притаманна живим істотам, тим більше як можна писати про образність, якщо образність є формою відображення дійсності живими істотами, це їх властивість відображати навколишній світ у формі образів. Дивно все це. Виникає дуже багато питань з приводу подібного роду висловлювань, які вносять велику плутанину. Розглянемо деякі з цих властивостей докладніше.
Просторовість є форма відображення того, що сприймається (у природознавстві простір - це параметр, база), результат розкладення ситуації як просторово-часового континууму, у якому простір і час нероздільні: це - наслідок редукції. Ландшафт - це форма прояву простору (у випадку географічного ландшафту це – простір денної поверхні). Тому дивно виглядає висловлювання, що «за межами простору неможливо не лише виділити ландшафт, але і уявити його конфігурацію» [1, с. 58]. Виникає питання: а, що, хтось намагався це зробити? Що означає: «за межами простору»? І про яку конфігурацію ландшафту можна говорити, якщо сам він і є конфігурація. Дивно також читати, що територія – це деякий об’єм: територія – це фрагмент денної поверхні, що виділяється нами за яким-небудь критерієм. Згідно з С.І. Ожеговим, це – «земельний простір з визначеними межами» [7, с. 735]: ніякого об’єму! Територій у природі самих по собі не існує. Це ж треба розуміти!
У цьому ж плані не коректними виглядають висловлювання про просторову суперпозицію. Ландшафт не виникає як наслідок суперпозиції у вигляді перетину і накладення ареалів різної природи, наприклад, ґрунтів з господарськими угіддями, ґрунтів з фітоценозами, етнічних територій з границями держав, як це бачиться М.Д. Гродзинському [2]. Він буквально «сплітається» з гомогенних просторів різного генезису та рівнів організації у єдність, і це сплетіння як раз і стає основою патерну.
Динамічність ландшафту означає мінливість організації малюнку поверхні, що його породжує, з чим стоїть динаміка відповідного об’єкту, поверхню якого ми сприймаємо (морфологія - це застиглою динаміка), або змін, пов’язаних з нашим особистим сприйняттям. Ця теза є вкрай важливою. Ще раз: ландшафт - це прояв організації об’єкту на його поверхні: це - його обличчя, фізіономія. Якщо об’єкт динамічний, ця динаміка проявляється у мінливості його фізіономії, якщо ні, ми будемо спостерігати незмінний малюнок. Зміни можуть відбуватися і у зв’язку з нашим розумінням того чи іншого об’єкту.
Упорядкованість. Цікаво, що сам автор вірно описує те, що відображає художник (і зовсім не обов’язково абстракціоніст): він відображає саме упорядкованість, організацію денної поверхні за допомогою художніх засобів. Таке відображення – пейзажний малюнок – це його бачення цієї організації. Тому наукова і художня форми інтерпретації ландшафту не спираються на упорядкованість ландшафту, а виявляють її та відображають упорядкованість малюнку денної поверхні у вигляді малюнку, причому, за допомогою різних засобів. Тому не простір стає ландшафтом, як пише М.Д. Гродзинський, а ландшафт є формою прояву простору для нас – тих, хто виробив для себе таку категорію, як простір.
Холістичність не є властивістю ландшафту, бо ландшафт і є сама емерджентність, що проявляється у нашій свідомості у формі патерну. Це – холістичне відображення відповідного об’єкту у нашій свідомості.
Інваріантність – характеристика, яка пов’язана зі сталістю того об’єкта, який ми описуємо за допомогою параметрів чи сприймаємо у вигляді патерну. Інваріантність слід розглядати у сполученні з мінливістю. Я вже навів приклад заплави, яка у кожному конкретному випадку виглядає по-різному, але, тим не менш, залишається заплавою, бо не виходить за межі відповідної топології. Тут я бачу і зв’язок з типологією.
Дискретність-континуальність властивості не ландшафту (бо це цілісний образ), а структури поверхні, яку ми сприймаємо. Це різні речі: ландшафт не характеризується такими властивостями.
Позиційність – не є властивістю ландшафту, навпаки, ландшафт відображає наявність позиційності у структурі об’єкту, що, так би мовити, підстилає його, особливо якщо цей об’єкт поліфункціональний.
Фізіономичність, як вже біло показано, це не властивість ландшафту-фізіономії, бо він сам є фізіономієюоблаччям. Це – властивість об’єктів: образно кажучи, об’єкти мають обличчя, що і дозволяє нам їх сприймати і диференціювати. Фізіономічність проявляється у тому випадку, якщо суб’єкт спроможний виявляти організацію того чи іншого об’єкту. З цієї точки зору, дуже дивним виглядає твердження автора, що «фізіономічність ландшафту більше ускладнює, ніж полегшує пізнання його «змісту» (тобто конфігурації елементів)» [1, с. 69]. Інша справа, що можна говорити про ступінь фізіономічності, тобто виразності організації малюнку поверхні. І, знов-таки, що може означати ідеальний ландшафт? – питання, яке ставить автор. А що може означати ідеальний патерн? Тільки одне – повну відповідність тому, що він виражає: тоді йдеться про взаємооднозначне відображення, але у такому разі зникає інформаційний аспект. Це вже проблема реальності, з приводу якої задавався питанням ще Анрі Пуанкаре [8]. І, потім, ідеальний для кого? Думаю, що, як і все ідеальне, ідеальний ландшафт є фікція.
Торкнусь ще одного болючого для традиційного ландшафтознавства питання – проблеми ландшафтних меж. Просто дивно: у одних випадках М.Д. Гродзинський пише про їх відносний характер і прояв суб’єктивного фактора у їх виділенні, а в іншому місці – про їх важливу функцію у регулюванні потоків у ландшафті. Відносно потоків і процесів у ландшафті я вже висловлювався. Висловлюсь тепер відносно впливу границь на потоки. Якщо ці границі є, так би мовити, фізичними, то це означає зміну умов руху потоку, але тоді про яку образність ландшафтів можна говорити? У такому випадку ландшафти строго детерміновані чисто фізичними межами, які «змінюють вектори потоків та їх градієнти» [2, с. 332]. Все це носить виражений декларативний характер. Крім того, границі теж входять до структури поверхні і можуть опинитися, так би мовити, «всередині» ландшафту! Ось чому приклад з лінією вододілу виглядає вкрай невдалим, бо це – територія плакорної місцевості (вона характеризується своїм ландшафтом), яка включає у себе весь вододільний простір, у тому числі «лінію вододілу», якщо така взагалі існує, бо не завжди її можна виділити однозначно. Все це виглядає дивно і необґрунтовано.
Особливо чітко плутанина у поглядах М.Д. Гродзинського проявляється у тих випадках, коли він розмірковує про «ландшафт у науці», «ландшафт у живопису» і «ландшафт у поезії». Цікаво, куди у двох останніх випадках зникає ПТК? Чи, може, художники і поети спочатку досконально вивчають розташування всіх геомас у вертикальній структурі та їх зміну у латеральній площині, а потім переводять її на поетичну і зображувальну мови? Я пам’ятаю тільки вірш В.М. Пащенка, присвячений його геореалам, але це ж були тільки упорядковані слова – вітер слів. Щось тут не сходиться. Виходить так: ландшафт за Гродзинським сам по собі, а вірші і поеми – самі по собі. Він пише про те, що глибинна сутність інтерпретації ландшафту вченим і художником є однією і тією ж: обидва вони шукають певну конфігурацію його місць і намагаються відобразити її. Але це означає тільки те, що вони вловлюють відношення між тілами разом з їх місцями. Для обох ландшафт уявляється як деяка впорядкованість, просторова цілісність, а не конгломерат окремих місць (розташувань), але форми і засоби інтерпретації ландшафту у них різні. Вчений інтерпретує ландшафт у вигляді карти, графіка, моделі, наукового конструкту, а для пейзажистів такою формою є художнє полотно. Вони мають справу з властивостями, які не піддаються вимірюванню. Але автор не подумав про те, що карта і пейзажний малюнок, як і, до речі, фотографія, зображують не ландшафт, а тільки структуру видимої поверхні. Тому не може бути ландшафтних карт (як, до речі, і карт рельєфу): це - карти структури денної поверхні, на яких ця структура закодована за допомогою мови карти. Це ж стосується і картин, і фотографій. Інформацію, яку містять ці форми зображення, ще слід декодувати і в уявленні відтворити ландшафт як організацію малюнку. Михайло Дмитрович так і не зрозумів, що слід розділити речовинний носій денну поверхню, яка є тією частиною геокомплексу, що виходить на денну поверхню, і ландшафт як організацію цієї видимої поверхні. А описати геокомплекс як наукову категорію художніми засобами неможливо.
Подібного роду уявленням можна знайти пояснення, якщо зрозуміти прагнення М.Д. Гродзинського пов’язати те, що не пов’язується: ландшафт не може бути всім відразу, його не можна порівнювати з геокомплексом, екосистемою, регіоном, він не може бути водночас і матеріальним об’єктом, і ментальним образом (патерном). Це особливо чітко проявляється у його уявленнях про політичний ландшафт: «Політичний ландшафт – це образ простору, в якому через його місця та конфігурації знаходять уречевлений вираз політичні ідеї, доктрини, цінності та структури певного часу» [2, с. 127]. Зрозуміло, ми можемо думати про те, що політична ситуація (і це дійсно так!) якимсь чином відображається у структурі денної поверхні, але, по-перше, спробуйте відокремити цю складову з всього сплетіння, зробити зріз, по-друге, політичний ландшафт – це просто образ політичної ситуації, і тільки так. Він виникає на основі уявлень суб’єкта про складові політогенної структури і відношення між ними, які, постійно змінюючись, формують політичне середовище (політикум). Політичний ландшафт – це організація ментальної карти певного політикуму з точки зору деякого суб’єкта, ось, що це таке, це – його «обличчя» - «обличчя» політикуму (політичної ситуації). Це – ментальний образ! І, зрозуміло, ніякого уречевлення тут немає. Це ж стосується і економічного, і соціального ландшафтів і всіх подібних варіантів ландшафту. І це тим більш дивно, бо автор добре розібрався у етимології термінів «ландшафт» і «пейзаж».
Це і веде до уразливості уявлень М.Д. Гродзинського про ландшафтознавство і його об’єкт дослідження. По-перше, немає сенсу давати визначення наукових напрямків (це ж не поняття), як це зробив М.Д. Гродзинський. Немає сенсу говорити про ландшафтне бачення природи – питання, поставлене ним. Немає сенсу говорити про ландшафтознавчий підхід у науці. Немає жодного сенсу говорити про ландшафтознавство як «поле культури, у якому втримуються, інтерпретуються та використовуються знання про простори, образ яких формується конфігурацією місць, які у цих просторах містяться» [1, с. 141]. Всі сфери знань і діяльності відносяться до сфери культури. Не можна погодитись і з тим, що, як пише цей автор, «саме географічне ландшафтознавство має найсолідніший стаж у розробці поняття ландшафту» [1, с. 142] - і це при тій плутанині, яка має місце у цій дисципліні? Крім того, це поняття було давно визначене за межами географії, користуючись термінологією автора, у загальнокультурному полі, воно не є географічним поняттям.
Що ж стосується об’єкта дослідження ландшафтознавства, то це, без сумніву, не те, що уявляє собі М.Д. Гродзинський. Об’єктом дослідження загального ландшафтознавства є ландшафт як відображення у зовнішньому вигляді об’єкта його структури і динаміки, організація якого, у свою чергу, індивідуально сприймається суб’єктом. Ми знаходимо, що ландшафт несе у собі комунікативну функцію, тобто це – організація своєрідного поля-для-породження-інформації, яке слід сприйняти і проінтерпретувати, наділивши його смислами. Тому ландшафтознавство і носить загальнокультурний характер. І, ясно, стратегічним завданням ландшафтознавства є не пізнання світу як ландшафту (а не системи), як це бачить М.Д. Гродзинський [1], а пізнання світу, так би мовити, через ландшафт як прояв цього світу для нас шляхом його декодування, бо видима поверхня з її організацією дійсно кодує у собі структуру і динаміку об’єкту, який вона представляє. Що ж стосується «географічного ландшафтознавства», йдеться про відображення у структурі денної поверхні організації геосистемних режимів, отже, задача у тому, щоб розкрити зміст організації відповідного режиму геосистеми, побачити внутрішню структуру і динаміку, користуючись її зовнішнім виглядом. Тому мені абсолютно незрозуміло, про яку «проблему ландшафту» пише М.Д. Гродзинський [1, с. 155]? Ніяких проблем у ландшафті немає і бути не може. Проблеми є у нас з його розкриттям і розумінням.
Кілька слів слід сказати і про так званий ландшафтознавчий підхід, бо саме це питання особливо чітко проявило дивні уявлення М.Д. Гродзинського про ландшафт. Цей підхід він намагається проголосити як противагу системному підходу, «опонуючи» В.С. Преображенському, він шукає підтримку у тому факті, що термін «ландшафт» зараз отримав дуже широке розповсюдження у других наукових областях і сферах діяльності. Виходить, що використання слова «ландшафт» вже означає ландшафтознавчий підхід. Він пише, що вони (мається на увазі різні науки і сфери діяльності), вивчаючи об’єкти і феномени своїх досліджень, інтуїтивно відчувають (наче вони - живі істоти), що мають справу не з системами, а з чимось таким «комплексним», «складним», «цілісним», але не таким жорстко детермінованим, структурованим і функціональним. «Ландшафт», - пише він, - уявляється поняттям, яке за рівнем ізоморфізму, стоїть ближче до об’єктів їх вивчення, ніж система [1]. Виходить, різниця між системою і ландшафтом складається у ступені детермінованості! Це приклад того, як можна все заплутати. Можливо, це і жорстка оцінка, але я не можу пройти так просто повз цього. І при всьому цьому автор так і не пояснив, у чому полягає суть цього самого ландшафтознавчого підходу.
Насправді використання поняття про ландшафт у інших сферах діяльності носить цілком адекватний, безпосередній, а не алегоричний характер. Проблема у тому, що всі феномени сприймаються нами через їх поверхні, організація яких дозволяє створити образ, патерн. Природники починають своє дослідження саме з поверхні, зі слідів, які залишає система, все інше добудовується, домислюється. Ніякого тут комплексу немає: йдеться про патерн, що віддзеркалює загальний характер організації тих чи інших феноменів. По суті справи, ландшафт тут розуміється як відображення деякої ситуації, що склалася на даний момент: політичної, економічної, культурної, етнічної і т. п. Оскільки нам складно уявити багатомірні (навіть тримірні) образи, да і взагалі проникнути всередину феноменів, ми спираємося, перш за все, на їх двомірні образи. Але саме такі патерни мають величезне значення - саме вони несуть у собі комунікативну функцію. Саме це не зрозумів М.Д. Гродзинський. Що ж стосується системного підходу, то якщо щось нове і буде розроблено, то це не буде означати його відміну (як, наприклад, не був відкинутий механіцизм), і вже точно це не буде надуманий ландшафтознавчий підхід (як його бачить автор). Все ж таки слід обмежувати себе у вигадках.
Отже, при наявності ряду позитивних моментів розглянутої монографії (деякі питання розглянуті достатньо повно і коректно, дається огляд поглядів з великого спектру аспектів), проявляється претензія автора на оригінальність, для чого він використав категорію місця, але не розкрив її у достатній мірі. При цьому автор спробував абсолютизувати місце, подати його як деяку заміну об’єктів (речей, предметів, понять і т. і.), що заповнюють місця. Але якщо не розглядати місце з точки зору ситуації (місце-подія або тут-тепер), якщо чітко не розрізнювати місце як атрибут, так би мовити «фізичного» простору, і місце як складову ментального простору, ця підміна нічого не дає, крім плутанини.
У цій роботі ми маємо некритичний огляд поглядів не на явище ландшафту, а на ті смисли, які вкладають у термін «ландшафт» різні дослідники. Але у цьому немає сенсу, якщо повністю ігнорувати етимологію самого слова “ландшафт”: смисл слова “ландшафт” (як і “пейзаж”, “краєвид”, “крайобраз” і т. п.) вже визначений його етимологічними коренями. Штучне зміщення цього терміна у просторі смислів, що веде до викривлення його первісного значення до невпізнанності, позбавлене всякого сенсу. Наукове значення слів загального користування не повинно виходити за межі їх загальноприйнятого значення, воно тільки уточнює його за допомогою більш строгого визначення: основу наукових поглядів складають так звані профаністичні уявлення – це загальний принцип.
Виникає питання, так на яких же позиціях стоїть автор відносно розуміння ландшафту, невже на всіх водночас? Суцільна мішанина точок зору, які перекреслюють одна іншу. Має місце спроба використання ледве не всього набору термінів, які коли-небудь використовувалися різними авторами, причому без їх критичного аналізу. Бачиться спроба з’єднати те, що не з’єднується: від чогось слід було б відмовитись, чого автор зробити не зміг. Це сильно знижує цінність монографії. У той же час є один важливий позитивний момент: ця робота демонструє, у якому глибокому тупику знаходиться так зване традиційне ландшафтзнавство: Михайлу Дмитровичу вдалося продемонструвати всю початкову штучність такого ландшафтознавства як концепції, про що як раз і свідчить множина поглядів, які, порою, суперечать один іншому. Я не буду тут робити більш жорсткий висновок відносно цього двотомника, – адекватність уявлень автора покаже час. Тут необхідна дискусія. Але те, що це не крок вперед, це я можу сказати однозначно.
Гарна і бажана холодна вода. Гарне і бажане вино.
Але мішаючи воду з вином, я готую напій для кастратів.

Антуан-Марі-Роже де Сент-Экзюпері (“Цитадель”)


*) Що стосується цих питань, М.Д. Гродзинський чомусь не помітив ряд моїх робіт, у яких як раз обговорюються ці питання.
**) Я не вважаю термін “ПТК” коректним і заміняю його терміном «територіальний геокомплекс», скорочено “ТГК”. 

Література:
1. Гродзинський М.Д. Пізнання ландшафту: місце і простір. У 2-х томах. – Київ: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2005а. – Т. 1. – 431 с.
2. Гродзинський М.Д. Пізнання ландшафту: місце і простір. У 2-х томах. – Київ: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет”, 2005б. – Т. 2. – 503 с.
3. Делёз Ж., Гваттари Ф. Что такое философия?: Пер. с франц. – М.:, С.-Пб. Институт экспериментальной социологии: Алетейя, 1998. – 286 с.
4. Ковальов О.П. Географічний ландшафт: науковий, естетичний і феноменологічний аспекти. – Харків: Екограф, 2005. – 388 с.
5. Ковалёв А.П. Структура дневной поверхности и ландшафт // Вестник Брянского гос. университета: Биология. География. Математика. № 4. – Брянск: РИО БГУ, 2006. – С. 43 – 50.
6. Минский М., Структура для представления знания / Психология машинного зрения: Пер. с англ. – М. – Мир, 1978. – С. 249 – 340.
7. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Государственное издательство иностранных и национальных словаре,.1952. – 848 с.
8. Пуанкаре А., (1990): О науке: Пер. с франц. – М.: Наука. – 560 с
9. Франк С.Л. Непостижимое. Онтологическое введение в философию религии. – М.: АКТ; АКТ МОСКВА: Хранитель, 2007. – 506 с.

Ковальов О.П. По сторінках книги М.Д. Гродзинського «Пізнання ландшафту: місце і простір» // Дається критичний огляд деяких важливих питань, розглянутих М.Д. Гродзинським стосовно ландшафту. Ставиться під сумнів коректність визначення ландшафту як простору, образ якого формується конфігурацією місць. Дається аналіз поняття “місце”. Робиться висновок про те, що погляди автора уявляють собою мішанину різнорідних уявлень, пов’язаних з різними школами, які суперечать одне іншому.

Ковалёв А.П. По страницам книги М.Д. Гродзинского «Пізнання ландшафту: місце і простір» // Даётся критический обзор некоторых важных вопросов, рассмотренных М.Д. Гродзинским касательно ландшафта. Ставится под сомнение корректность определения ландшафта как пространства, образ которого формируется конфигурацией мест. Даётся анализ понятия «место». Делается вывод о том, что взгляды автора представляют собой смесь разнородных представлений, связанных с разными школами, которые противоречат друг другу.

Kovalyov Alexander. On the pages of M.D. Grodzinsky’s book “Understanding of Landscape: Place and Space” // The critical review some significant questions, discussed by M.D. Grodzinsky, that touch landscape is given. It is prejudiced the correctness of landscape definition as a space, the image of which is formed by place configuration. Analyzes of “place” definition is given. The conclusion that author’s views are a mix of heterogeneous conception concerned with different school, that contrary one another is made.

Немає коментарів:

Дописати коментар