Географічне середовище – субстанція чи процес?

Олекса Ковальов 

… the power of nature is the power of creation, 

and it’s entirely encapsulated within the mystery of open-endedness

                      Stanley, K. O., Lehman, J., & Soros, L. (2017) 

Вступ. Протягом багатьох десятиліть географію у школах і вузах викладали як дисципліну субстанційну, що досліджує множину усталених об’єктів, які можна чітко виявити під час спостережень і нанести на карту, визначивши їх «географічні» (насправді, земні) координати, а такі карти чомусь називалися географічними. Достатньо було визначити певні характеристики таких об’єктів і так досягалася мета дослідження. Чудовий приклад – виділення фацій, урочищ, місцевостей, ландшафтів як природних комплексів, що, як було показано [Ковалёв, 2009], не відповідало дійсності. При цьому питанням минулого і, тим більше, майбутнього, як і питанням становлення та природи складного – такого, чим можна було «керувати», приділялося мало уваги. Такою була ментальна «система координат», яку намагаються зберегти і сьогодні, вважаючи її офіційною (наче офіційність забезпечує коректність), але яка має змінитися. У тих, хто закінчив університет і вважає, що став географом, бо добре вивчив матеріали підручників, складається враження, що наука статична, бо у підручниках різних років написано те саме, а дехто взагалі заявляє, що треба йти шляхом, визначеним видатними (назавжди) географами минулого, не звертаючи уваги на те, що наука – це постійний рух думок, їх конкуренція[1] та комунікація. Тому життя вимагає іншого розуміння ситуації та нового бачення. Сучасні наукові знання, отримані на основі дослідження розмаїття природи на Землі, дозволяють нам поставити питання: що є необхідним в їхній організації, і таким чином досягти повнішої, або конгруентної характеристики явища Геосвіту в його загальному розумінні. Нам важливо зрозуміти, як пов’язані між собою його безперервність, що сягає мільярдів років, та дискретність, виділеність в різній мірі автономних доменів з різними формами організації, які ми тепер називаємо геохолонами≈геооргами[2], які виникають, існують та зникають, розчиняються у середовищі, поступаючись іншим утворенням. Є, якщо можна так сказати, колективний вимір Геосвіту, з яким ми пов’язуємо уявлення про геопроцес та ціле. Прояв першого можна помітити тільки, спостерігаючи зміни структур, що проявляються протягом тривалого часу, він розгортається завдяки своєрідній колективно-історичній мережі геохолонів≈геооргів як «окремих» утворень, у доменах котрих протікають складні процеси зв’язування абіоти з біотою, а тепер вже й з антропотою. Мета цієї статті - показати, що краще розуміння географічної організації має величезний потенціал в плані формування нового уявлення про середовище, яке не просто оточує людство, а у яке воно включене як активна складова, що робить некоректними спроби виділяти різні напрямки географії як окремі, бо всі складові включені у єдиний процес, який ми називаємо географічним.

         Субстанційне та динамічне, процес-орієнтоване  бачення

Формуючи уявлення про Геосвіт у вигляді географічно-організованого середовища, ми маємо спиратися на досвід тих мислителів, які, з одного боку, розглядали Світ як сукупність уособлених автономних утворень-сутностей, речей, з іншого - як процес, як безперервне становлення, під час якого сутності проявляються у вигляді порядку, певний час існують і зникають, розчиняються, залишаючи тільки сліди. А це – починаючи від Геракліта, який розглядав реальність не як множину речей, а як процес, стверджуючи, що субстанціалізація природи в сталі речі (субстанції) є помилковою, оскільки вони складаються з різноманітних і мінливих видів діяльності: «Процес фундаментальний: річка - це не об’єкт, а постійно мінливий потік; сонце - не річ, а палаючий вогонь. Все в природі є процес, дія, зміна" [Rescher, 1996: 10].

З часів Декарта науковці намагалися зрозуміти складні утворення за аналогією зі штучними артефактами, розглядаючи їх багаті функціональні властивості як результат складної взаємодії між простими частинами: так вони включалися у глобальне механістичне бачення природи. Тому протягом тривалого часу складні природні утворення розглядалися лише як складний випадок фізичних або механічних систем, у неявному редукціоністському русі від складного до простого. Але є ще одне непросте питання: маємо складну історію змагань між субстанціалізмом та парадигмою організації світу як процесу, добре відображеною в роботі C-K. Дубравки [Dubravka, 2016], а група авторів началі з А. Ленглі показала, у чому полягає зміщення акценту уваги з субстанційної парадигми на динамічну - парадигму процесу: з точки зору онтології процес-орієнтованого бачення, організація є динамічним набором якостей. Деякі якості зберігаються більше, ніж інші, але немає нічого, що б залишалося незмінним [Langley, Smallman, Tsoukas, Van-de-Ven, 2013]. В той же час організація намагається протистояти змінам, формуючи механізми самозбереження, хоча й є продуктом змін і, перебуваючи у мінливому середовищі, не може не мати механізмів змін. Організації не визначаються середовищем, вони формують свою орієнтацію тобто роблять власний вибір, причому старші за віком складові структури діють як пам’ять, а жорстка структура є загрозою для подальшого розвитку. Тому інтерес становить процес, який дозволяє їм орієнтуватися на зовнішній світ, формуючи короткі тренди, які перекладаються у довготривалу перспективу, що потребує його дослідження та оцінки: вони мають бути сенсоріумами. Основу функціонування систем, що діють всередині організацій, є їх внутрішні операції, які складаються з комунікації. Отже, у загальному плані організація не є конструктом, якщо під ним розуміти ідеальний об'єкт, що виробляється свідомістю.

Важливі зауваження з приводу процес-орієнтованого бачення, організаційних ситуацій та філософії процесу наводять А. Наяк, Р. Чіа, які пишуть, що з погляду філософії процесу першість надається становленню над буттям, відмінності над самоідентифікацією, а часу й тимчасовості над простим просторовим розташуванням. Посилаючись на низку авторів, вони пишуть: Замість того, щоб зосереджуватися на організаціях та їхніх атрибутах, увага спрямована на мікропрактики «повсякденного практичного подолання» (Chia & Holt, 2006) і постійного «створення сенсу» (Weick, 1995; Weick, Sutcliffe, & Obstfeld, 2005). Замість того, щоб думати про організації як про «стійкі сукупності, які протистоять змінам» (Tsoukas, 2003, p. 608), процесне мислення визнає, що випадковість, поява, креативність і складність є фундаментальними для нашого розуміння організаційного життя. Розуміти «організації» процесуально - означає визнавати їх не як тверді, стабілізовані сутності, а як «мережі-посередники» (Cooper & Law, 1995, стор. 239), які є «шаблонними, але невизначеними» (Tsoukas, 2003, стор. 619), вторинними ефектами «розпорошеного та неоднорідного соціального процесу». (Chia, 1998b, стор. 6–7). Карл Вейк (2009) проникливо називає ці зв’язки, що змінюються повільніше, і кластери подій «організованою непостійністю». [Nayak, Chia, 2011: 283]. Більше того, і окремі àктори-агенти слід розуміти як відносно стабілізовану агломерацію набутих внаслідок взаємодії тенденцій і схильностей. Все пов’язується взаємодією-комунікацією, що дає àкторам-агентам змогу формувати тимчасові асоційовані організаційні ансамблі, які не існують як статичні, навпаки, їх існування і виділеність підтримується процесом: це просто видозмінена частина єдиного процесу – динамічного середовища. Відповідно, ніякі окремі індивідуальні сутності не можна розглядати як просторово ізольовані та контекстно-незалежні. Як писав А.Н. Уайдхед, світ - це не послідовність миттєвих конфігурацій матерії, не просте миттєве розміщення матеріалу у певній кінцевій області простору та протягом певного кінцевого періоду часу, окрім будь-якого суттєвого посилання на відношення цієї частинки матерії до інших областей простору та до інших проміжків часу є спотворенням природи через інтелектуальне «просторювання» речей. Просте розташування, як згадувалося вище, означає, що сутність існує завдяки тому, що вона знаходиться тут і зараз у часовому просторі [Whitehead, 1925]. Іншими словами, воно не існує поза межами існування тут і тоді; це, по суті, «порожня реальність», позбавлена властивих якостей [Whitehead, 1929]1978]. Для Вайтхеда припущення простого розташування - це аналітичне спрощення, яке позбавляє плинний, складний і живий світ однієї з його найважливіших характеристик – переходу між реальністю та потенційністю. Йдеться про присутність у природних утворень  потенціалу для будь-якого становлення, і, відповідно, те, що переживається тут і зараз, також містить потенціал для того, що може статися. Саме потенціал випадків призводити до інших випадків робить можливим те, що А.Н. Вайтхед називає «творчим прогресом», досягненням новизни. Отже, йдеться саме про редукцію, зведення всього до просторового розміщення. Надзвичайно важлива позиція, яку ті, хто вважає себе географами, «досліджуючи» просторове розміщення різних об’єктів (а це звичайна редукція географії), не можуть зрозуміти: такі «дослідження» дуже легко робити, створюючи враження науки.

Ще одна ідея А.Н. Вайтхеда це ідея гетерогенності, яка базується на тому, що ні косну природу, ні життя не можна зрозуміти, якщо ми не об’єднаємо їх разом як істотні фактори в складі «справді реальних» речей. Філософія процесу Уайтхеда ґрунтується на ідеї становлення, яка означає, що насправді ніщо ніколи не перешкоджає сутності. Це схоже на те, що Вайтхед називає комплексною єдністю [Whitehead, 1929]1978], і цю складну єдність утворює історія її стосунків.

Сьогодні ми розуміємо, що наше безпосереднє оточення – географічне середовище (геосвіт як єдність природи включно з людиною, світ її буття) – є дуже складним, гетерогенним (різнорідним) й динамічним, що вимагає дещо іншого бачення, а саме – його розгляду як  процесу, що буквально втягує середовище у незупинний рух, породжуючи нові форми організації: від абіотичних до біотизованих, від них до антропізованих, і кожна з них лишає слід у його структурі (наприклад, [Ковалёв, 1990, 2009, 2012, 2012а]). Ми бачимо явні ознаки становлення складної організації географічного середовища як цілого. Є очевидні ознаки присутності процесу. Але що таке процес? 

Процес

Even laws-rules are born successively in time during aging of the universe as the flabelliform succession of realization of the mass structures.

Wagner V. Evolution of matter complexity is „pyramidal“

Мені не подобається визначення процесу, наведене в українській Вікіпедії: «… послідовна зміна предметів і явищ, що відбувається закономірним порядком; сукупність ряду послідовних дій, спрямованих на досягнення певного результату; послідовна зміна станів об'єкту в часі» [Процес (значення), Вікіпедія, 2018]. Цікаво, а якщо закономірності немає, або її просто не виявили, це не процес (наприклад, послідовність випадкових мутацій)? А як бути з так званою еволюційною та динамічною відкритістю чи нескінченністю (Open-Ended Evolution) – це не процес? Значно краще виглядає визначення у «Cambridge Dictionary»: «a series of actions that you take in order to achieve a result», «a series of changes that happen naturally» [process, Cambridge Dictionary, 2023]. У «Merriam-Webster Dictionary» маємо наступні варіанти:

(1) : a natural phenomenon marked by gradual changes that lead toward a particular result

2) : a continuing natural or biological activity or function

або просто: something going on.

У «BRITISH DICTIONARY DEFINITIONS» маємо:

1. a systematic series of actions directed to some end

2. a continuous action, operation, or series of changes taking place in a definite manner

3. a series of actions that produce a change or development: the process of digestion

На мою думку «процес» варто визначати як послідовність подій у певному домені та фіксуються спостерігачем, що дозволяє сформувати цілісний образ направленого руху. Образ процесу формується з фактів, виявлених спостерігачем, але часто дані послідовності подій є багатоваріантними, а це ускладнює ситуацію. Отже, якщо це події, потрібен спостерігач, який їх фіксує зі своєї точки зору, а це може бути будь-що, що реагує на подію, але для їх зв’язування у процес потрібна пам’ять. Але події не є очевидною одиницею аналізу для дослідження, вони є частиною процесів, і деякі події можуть бути вирішальними для їх розгортання.

Мало хто замислюється над тим, що природні процеси розвиваються не детерміновано, вони наче намацують траєкторію руху і йдуть вибраним шляхом у просторі можливостей, тобто є множинними, багатоваріантними, багато-шляховими, такими, що мають потенційно альтернативну поведінку, що вкрай ускладнює їх прогнозування. Як зазначає Т. Хернес, процеси створюються як дії, призводять до інтерпретацій, спонукають до нових дій, що призводить до нових інтерпретацій тощо [Hernes, 2008]. Комбінації подій і непередбачених наслідків дій роблять процеси недетермінованими  Це вимагає іншої, у порівнянні з субстанційним баченням, перспективи, яку М. Емірбаєр визначає як «реляційну», ставлячи питання: як слід розуміти Світ – як такий, що складається переважно з речей, чи такий, що формується з процесів, зі статичних «речей», чи з динамічних, що формуються шляхом відносин [Emirbayer, 1997]. Основу цієї перспективи складає трансакційний спосіб теоретизування. А це може бути основою методології дослідження географічного середовища як такого. Якщо є альтернатива і процес просувається, здійснюючи відбір, то це означає, що діє інформаційна машина, а наш Світ є не стільки фізичним, скільки інформаційним. Чудовим прикладом є переплетені русла (рис. 1), які спочатку розходяться з одного каналу, а потім сходяться. В основі відбору шляху має бути ефективність процесу: відбирається та конфігурація, яка дозволяє пропустити максимальний потік з найменшими витратами енергії. Сформована структура закріплює зроблений вибір, але вона має бути рухливою.

  Рис. 1. Косичкоподібні потоки [Šafarek, 2018]. 

Значно складніше геопроцес почав протікати з появою на планеті біоти, яка, формуючи сприятливе для себе середовище, неодноразово доводила ситуацію до кризової. Свого часу біота з її доволі складною структурою увійшла у режим синергії з абіотичним середовищем. Її найбільш виразними структурними складовими є біогеоценози (екосистеми як їх системне бачення) – доволі складне сполучення біоти з абіотою. Це засвідчує багато авторів - [Gaucherel, et al., 2020; Anand, et al, 2010; Cadenasso, et al., 2006; Anand et al., 2010] та інші. Як зазначають К. Гошерель, Ф. Поммеро та К. Гелі, екосистеми - це складні об'єкти, що одночасно поєднують у собі біотичні, абіотичні та людські компоненти і процеси. Екологи все ще намагаються зрозуміти екосистеми, і один з основних методів досягнення розуміння полягає в обчисленні потенційних поверхонь на основі фізичних динамічних систем. Автори стверджують, що основи цієї аналогії між фізичними та екологічними системами є невідповідними [Gaucherel, Pommereau, He´ly, 2020]. Вони пропонують методологію дослідження біогеоценозів, засновану на процесах.

Але найбільш складними є процеси при наявності людських спільнот, бо сама людина-àктор значно складніша за будь-якого представника тваринного світу. Якщо розглядати біосферу як біотизовану абіосферу, то включення людських спільнот з їх господарською діяльністю докорінно змінює ситуацію – вона стає набагато динамічнішою. Протягом тривалого часу відбувалося олюднення людини завдяки виникненню культури, і, водночас, олюднення Природи, її поступове перетворення, і цей процес було запропоновано називати антропізацією. Цей термін, на відміну від антропогенізації, значно краще виражає суть процесу взаємодії людства з дикою Природою. Але, як і у випадку поширення біоти, цей процес не обійшовся без криз, причому сьогодні ми є свідками кризи найбільшого масштабу. Ю.Н. Харарі розглянув питання домінування людини на планеті. З точки зору еволюції, люди стали наймогутнішим видом на Землі завдяки особливій рисі, якої немає в жодної іншої тварини чи рослини: гнучкій співпраці. Цю людську здатність завжди використовували, щоб керувати та процвітати на відміну від інших живих істот, і в багатьох ситуаціях вона призводила до винищення всього, що намагалося зупинити еволюційний шлях нашого виду. Тепер настав час співпрацювати не лише з іншими людьми, а й із Землею в цілому [Харари, 2011]. Так, сьогодні ми є свідками того, що Природа своїми діями намагається схаменути людство, яке веде агресивну політику по відношенню до неї, не розуміючи, що йдеться про його помешкання. В роботі «Ландшафт сам по себе и для человека» я показав, що вихід з цієї ситуації полягає у формуванні та поширенні серед людей особливої – природо-центричної – культури, яка має сприяти формуванню людини нового типу – Homo sapiens divines – духовної людини, та дивосфери – глобальної людино-природної органіки [Ковалёв, 2009]. Загальний рух еволюції геосередовища показаний на рис. 2.

 

Рис. 2. Еволюція геосередовища.

 Б. Пентланд з співавторами представили схему динамічного механізму, який генерує множинність процесу. Це показує, що простір можливих шляхів більший, ніж фактичні показники. Коли àктори виконують процес, вони відтворюють частину простору можливих шляхів (див. стрілку «виконання» на рис. 3). Простір можливих шляхів формується за допомогою шаблонів (…) або «утворення нових шляхів і розпад старих шляхів» (…). Прикладом створення візерунків є процес, коли люди перетинають луг і утворюють нові доріжки або зміцнюють існуючі доріжки. Залежно від того, як виконується процес, візерунок може розширювати або звужувати простір можливих шляхів.

Рис. 3. Механізми роботи множинності процесу [Pentland et al., 2020: 14].

 Маємо незворотність, а це означає, що процеси не підкоряються законам причинності та передбачення: в їх основі лежить виробництво інформації, що і дозволяє сформувати образ часу. Таке бачення наводить на думку, що дослідження складних процесів, подібних до геопроцесу, які містять заплутаність, можна застосувати апарат квантової інформатики.    

Маємо новину: стверджується, що відкрили новий закон природи, що значно розширює межі еволюції, згідно з яким складні природні системи еволюціонують до станів з більшою структурою, різноманітністю та складністю [Wonga and other, 2023]. Він сформульований як «закон збільшення функціональної інформації». Зазначається, що системи, які еволюціонують, завжди формуються з численних взаємодіючих будівельних блоків, таких як атоми чи клітини. Також існують процеси, такі як клітинна мутація, які генерують багато різних конфігурацій. Вважається, що еволюція відбувається саме тоді, коли ці різні конфігурації підлягають відбору для винайдення корисних функцій. Це нагадує точку зору Дж. Лавлока (наприклад, [Gaia hypothesis]), згідно з якою природа відбирає утворення, дія яких покращує ситуацію (цікаво, чи можне це твердження вважати законом?). Автори зазначають, що дивом світу природи є еволюція різноманітних систем, включаючи зірки, мінерали, атмосферу та життя. Розвиваючись, ці системи здаються концептуально еквівалентними в тому, що демонструють три помітні атрибути: 1) Вони утворюються з численних компонентів, які мають потенціал приймати комбінаторно величезну кількість різних конфігурацій; 2) існують процеси, які генерують багато різних конфігурацій; 3) конфігурації переважно вибираються на основі функції. Автори визначають універсальні концепції відбору - статичну стійкість, динамічну стійкість і генерацію новизни - які лежать в основі функцій і спонукають системи розвиватися через обмін інформацією між середовищем і системою [Wonga and other, 2023: 1]. Тут варто відмітити два моменти: 1) систем в природі не існує, «система» - це спосіб представлення виділених доменів довкілля з позиції системного бачення; 2) між системою і середовищем відбувається обмін не інформацією, а сигналами, впливами, які, будучи сприйнятими, стають основою вироблення реципієнтами інформації (у вигляді структури, поведінки), що, можливо, і є основою виникнення нового. Тому буде збільшуватись не функціональна інформація системи, а її функціональне різноманіття, що може розглядатися як параметр. Цікаво, що інший автор – Дж. Барбур у книзі "Точка Януса: нова теорія часу" також стверджує, що другий початок термодинаміки пов’язаний не з ростом ентропії, а з ростом складності [Barbour, 2020]. В. Вагнер висуває припущення, що складність матерії має пірамідальний вигляд і пише, що

quality x quantity = const. (hyperbola) ; a • b = 1

Пірамідальний принцип тут означає, що форми масових структур, форми-стани, які були «заморожені» після свого виникнення після Великого Вибуху в послідовності від простих до більш складних, не руйнуються з плином часу. Вони навіть не змінюються, залишаючись незмінними. Наче Всесвіт починає запускати потік еволюційних «пропозицій», що течуть у рамках найбільшого поширення. І з цього піддону – з цієї розлогої цвітної капусти – «одночасно» завжди один із станів застигав і залишався незмінним. Всесвіт завжди «вибирав» саме в даний момент певну форму для відповідної частинки [Wagner, 2008]. Це відображено на рис. 4.

 

Рис. 4. Пірамідальна еволюція росту складності матерії від простого до складного станів [Wagner, 2008: 3].   

Є ще один закон, що стосується еволюції – це конструктивний закон А. Бежана, згідно з яким все розвивається у своїй внутрішній конфігурації у напрямку все легшого руху потоку, що означає більше потужності та руху на одиницю корисної вхідної енергії - в напрямку створення більшого руху та змішування на землі. Маємо рух у бік зростання антикрихкості, гетерогенності, складності, абіогенезу, керованого дисипацією, динамічної кінетичної стабільності, теорії конструктора, активної матерії та розумної поведінки, яка максимізує майбутні історії. А. Бежан зазначає, що всупереч сучасній науковій доктрині, у природі існує часовий напрям. Стрілу часу видно в усіх макроскопічних формах мінливих континуумів - потоках, формах, структурах, конфігураціях, дизайнах - які є скрізь навколо нас і всередині нас [Bejan, Turner, 2018]. Дж.С. Торнер відповідає так: однак у конструктивній теорії є початкова істина, і вона обертається навколо концепції волі. Наприклад, обидві системи водозбірного дренажу та артеріально-судинні мережі мають подібну форму, розгалужену систему припливних каналів, яка відповідає певним розмірним обмеженням. Ось питання: чи подібність форми означає подібність дій? Конструктивна теорія відкриває двері до цього питання, але не дає на нього повної відповіді. Вододіли утворюються суто фізичними агентами - пасивними агентами, тоді як системи артерій будуються активними та навмисними агентами. Один керується фізичним законом, інший є життєво важливим, керується формою розуму, насиченою незручною навмисністю та цілеспрямованістю. Що правильно? У нас немає хорошої відповіді [Bejan, Turner, 2018]. Виходить, що флювіація – це мертва сутність! Та чи так це? Не думаю, бо флювіальний потік, не маючи свідомості, оцінює ситуацію, обстежує середовище та виробляє інформацію. Але у чому сутність конструктивної теорії? У своїй чудовій роботі А. Бежан та С. Лоренте зазначають: «Конструктивна теорія полягає в тому, що (i) створення образів дизайну (візерунок, ритм) у природі є фізичним явищем та (ii) це явище охоплюється принципом (конструктивним законом): щоб зберегтися в часі (щоб жити) система потоку кінцевого розміру повинна розвиватися так, щоб забезпечувати все більший і ширший доступ до потоків, які через неї протікають. Цей закон говорить про необхідність створення дизайну та про часовий напрямок цього явища: стрічка «фільму» еволюції дизайну проходить так, що існуючі конфігурації замінюються глобально легшими поточними конфігураціями. Автори пишуть, що цей закон має дві корисні сторони: передбачення природних явищ і стратегічну інженерію нових варіантів архітектури, заснованих на конструктивному законі, тобто не шляхом імітації природи. Показано, що поява законів масштабування в неживих (геофізичних) системах течії є таким же явищем, як і поява алометричних законів у системах живого (біологічного) течії. Прикладами є структура легенів, пересування тварин, рослинність, річкові басейни, структура турбулентного потоку, самозмащення та природні багатомасштабні пористі середовища. Тут окреслюється місце закону побудови як самостійного закону у фізиці, який охоплює всі випадкові (і суперечливі) твердження оптимальності, такі як мінімальна генерація ентропії, максимальна генерація ентропії, мінімальний опір потоку, максимальний опір потоку, мінімальний час, мінімум ваги, рівномірні максимальні напруги і характерні розміри органів» [Bejan, Lorente, 2010: 1335] (рис. 5). Мене зацікавило наступне: «У науці походження (генезис) конфігурації потокових систем було упущено. Дизайн сприймався як належне - у кращому випадку його приписували випадковості, натхненню, таланту та мистецтву. У термодинаміці наша освіта базується на ескізах потоків, які течуть у чорні ящики та випливають з них, ескізах, які не мають жодного відношення до реальності, до положення, яке кожен потік займає в просторі та часі. Конструктивний закон суперечить такому ставленню» [Bejan, Lorente, 2010: 1335]. Але це те, про що я неодноразово писав у своїх публікаціях стосовно ландшафту – ландшафт є ні що інше, як організація малюнку денної поверхні, який формується дією відповідної геосистеми (у межах місцевості): геосистема як організована множина потоків та сформованих ними структур формує цілісну структуру поверхні, яку ми сприймаємо як ландшафт (наприклад, [Ковалёв, 2009] та більш ранні публікації). Маємо фізіографію денної поверхні, яку ми сприймаємо як цілісний образ – ландшафт. Чи відображає морфологія денної поверхні дію конструктивного закону А. Бежана? Це питання для географів! 

 Рис. 5. Дизайн - це потік: фізичне явище генерації конфігурації об’єднує та полегшує схему, створену водою в природі (Bejan та ін. 2008). Прикладами таких конфігурацій течії є деревоподібні річкові басейни та дельти, рослинність і всі форми масової течії (руху) тварин (біг, політ, плавання) [Bejan, Lorente, 2010: 1336]. 

Це дуже цікаві та складні питання! Маємо складний процес взаємодії потоків та створюваних ними структур, які взаємодіють між собою, слідуючи конструктивному принципу. А. Бежан із співавторами виводять час назовні, пишучи про зміни та виживання у часі, але «час» є ментальним образом, що формується завдяки мінливості оточення, яку ми спостерігаємо, тобто він має інформаційну природу (мінливість ми сприймаємо як послідовність подій). Не можна позбавляти динаміку ні часу, ні простору! Тоді, як бути? Питання у тому, що процеси самі створюють (йдеться про домени) і «простір» у вигляді протяжності, і час як тривалість[3], але вони не піддаються вимірюванню, бо є внутрішніми атрибутами організації, їх можна тільки порівнювати між собою. 

Відкрита (необмежена) еволюція

… how can we map the ‘as-is’ process within this vast space of possible paths? How can we create a new ‘to-be’ process?

Pentland B.T., Mahringer Ch.A., Dittrich K., Feldman M.S., Wolf J.R. Process Multiplicity and Process Dynamics: Weaving the Space of Possible Paths

Серед процесів найбільш цікавим є варіант відкритої (без завершення) еволюції (Open-Ended Evolution), який, схоже, охоплює весь Всесвіт, але найбільший прояв демонструє на нашій планеті у вигляді так званого геопроцесу, для якого потрібні відповідні умови, в першу чергу – наявність нескінченного еволюційного потенціалу. Т. Тейлор визначає три різні види відкритості: дослідницьку, експансивну та трансформаційну [Taylor, 2019]. Вони характеризуються з точки зору їх відношення до простору пошуку поведінки, що виводить на перший план процес виробництва інформації. В роботі Н. Паккарда з співавторами вказується, що відкритість - це різноманітне поняття; немає простого єдиного лакмусу для цього явища, натомість воно буває в різноманітних формах, і дана система може проявляти одну форму, але не іншу. Це створює багато різновидів відкритості. Наводяться різні типи відкритої еволюції:

1. Постійна генерація адаптивної новинки:

(a) Постійне створення нових адаптацій

(b) Постійне створення нових видів сутностей

(c) Поява динамічної ієрархії та основні переходи

(d) Еволюція еволюційності

2. Постійне зростання складності:

(a) Складність сутності

(b) Складність взаємодії [Packard et al., 2019].

Зазначу, що подібні процеси вимагають наявності у структурі відповідних утворень інформаційної машини – такої, що виробляє інформацію не тільки адаптивного характеру (пристосування до змін середовища), але й таку, що дозволяє сформувати щось нове. Чому це так складно? Бо адаптація – це пошук оптимального стану у просторі відомих станів, а новація – це непередбачувана зміна розмірності простору станів, це поява нових вимірів, це - ускладнення. Можна припустити, що інформаційні машини приборкують суперпозицію. Зміна не є спрямованою, вона не потребує плану, навпаки, будь-яке планування блокує її, вона рухається власною внутрішньою силою до безлічі напрямків. Розмірність цього простору визначається числом відібраних для опису системи її істотних параметрів, але поява чогось нового, неочікуваного вимагає його переформатування. Ось тут і знаходиться головна проблема: як відбувається перетворення простору станів (фазового простору)? Простір станів динамічної системи - це множина всіх можливих станів системи. Кожна координата є змінною стану, і значення всіх змінних стану повністю описують стан системи. Іншими словами, кожна точка в просторі станів відповідає певному стану системи [Nykamp, 2019]. Фазовий простір може містити велику кількість вимірів. Це добре, якщо змінні такого простору можна задати кількісно, але у випадку геохолонів≈геооргів зробити це неможливо, бо існують змінні, які не можуть бути виміряні.

Виходить, що ми вплетені у доволі складний режим відкритої еволюції, причому поява людини як складової географічного середовища чим далі, тим більше сприяє збільшенню відкритості, бо саме з людською діяльністю пов’язане виникнення нових форм організації. Відрита еволюція, таким чином, означає постійне виникнення нових структур, що починають формуватися на передовому фронті процесу, конкурують між собою за ресурси, а ті, що залишились, намагаються стабілізуватися, проявляючи свою ефективність. Тому про якісь сталі утворення годі й говорити, хоча, звісно, турбулентність спадає. Кожне більш-менш виразне утворення є наслідком і слідом цього процесу, що дозволяє простежити його шлях, треба тільки розглядати їх не як усталені форми, що виникли самі по собі, а як форми організації режимів єдиного потоку, який ми не можемо спостерігати безпосередньо.  

Ієрархія

Чи існує ієрархія у природному середовищі та чи є вона наслідком процесу? Відповідь така: і так, і ні. Так, бо маємо достатньо прикладів присутності ієрархії, хоча це не та ієрархія, яка є у людському суспільстві, це – спосіб організації. Ні, бо природне середовище – це ціле, яке не розділяється на складові, бо поділ на складові веде до втрати надважливих рис, властивостей, відповідальних за цілісність. У кожному випадку треба виявляти, які саме властивості втрачаються при виділенні частин з цілого. Тут потрібна неодноразова зміна напрямків розгляду «знизу вгору» (bottom-up) та зверху до низу (top-down). Це добре показано на рис. 6. 

         Рис. 6. Типова концептуальна модель складної системи [Parrott, 2002: 2]. 

Інколи ієрархію визначають так: це організаційна структура, у якій кожна сутність в організації, крім однієї, підпорядковується одній іншій сутності, але питання в тому, що ієрархія – це не спосіб підпорядкування, це спосіб упорядкування, де порядок - це всього тільки зовнішня сторона організації. У природному середовищі супідрядність відсутня, бо всі сутності-утворення є взаємозалежними, пов’язані між собою і не можуть існувати одне без одного. У цьому полягає цілісність. І у людських спільнотах це також має місце. Так, в роботі «What Is Organization Hierarchy? (With Definition and Types)» автори зазначають: «Організаційна ієрархія - це порядок членів, заснований на повноваженнях. Це відноситься до рангів від працівників початкової ланки до вищих менеджерів або керівників. Організаційна ієрархія зазвичай складається з кількох рівнів, і члени з більшими повноваженнями займають вищі посади» [What Is Organization Hierarchy?, 2022]. Але менеджери вищої ланки не зможуть досягти мети, якщо працівники нижчих ланок не матимуть відповідної фахової підготовки, тобто вони залежні від цього і мають бути зацікавлені у підборі відповідних фахівців, які, до речі, можуть скласти їм конкуренцію. Те саме ми бачимо у випадку флювіальних мереж, де потоки вищого рівня не могли б формувати річкові долини, якби найменші потоки не виконували свої функції. І тут ми стикаємось з цікавою ситуацією: складові «нижчого» рівня є ініціаторами нових напрямків просування! Це відбувається на всіх рівнях – абіотичному (елементарні водотоки здійснюють вибір напряму, який потім стає спільним для всієї мережі), біотичному (одна мутація здатна змінити особливості фенотипу і вплинути на всю популяцію, а через неї – і на весь біоценоз), антропному та антропізованому (прикладом є зміна напряму руху при появі нової ідеї та її реалізації у різних сферах життєдіяльності людських спільнот і суспільства в цілому).

Не можна не навести і тричленну концепцію І.Р. Пригожина, для якого цей тричлен - функції, структура, флуктуації - мав на меті вловити багаті зворотним зв’язком зв’язки між верхнім і нижнім рівнями в цих системах (рис. 7). Як пишуть К. де Кастро та Д.В. МакШі, головною новизною його бачення був його погляд на причинно-наслідковий зв'язок, згідно з яким причинна стрілка йде вниз від дисипативних структур до їхніх компонентів або функцій. На цій траєкторії раніше вільноживучі організми перетворюються на «функції» в рамках більшої «структури». Його погляд також передбачає, що, згідно з наявними даними, збільшення кількості ієрархічних рівнів в організмах має прискорюватися з часом, як і те, що в геологічних часових масштабах екосистеми і, зокрема, Гея, матимуть тенденцію до «дедарвінізації» або «механіфікації» складових організмів [de Castro, McShea, 2022]. І.Р. Пригожин вважав, що дисипативні системи визначаються трьома елементами:

• Структура: система в цілому на макрорівні. Приклади включають клітини Бенара, полум’я свічки, Велику червону пляму Юпітера та ураган Катріна.

• Функції: частини або одиниці в системі, чиї процеси та зв’язки причинно визначають структуру та, у свою чергу, стабілізуються структурою.

• Флуктуації: варіації в потоках матерії та енергії на рівні функції, варіації, які або посилюються, або зменшуються, стабілізуються або усуваються завдяки їх взаємодії з потоком матерії та енергії через більшу структуру [de Castro, McShea, 2022].

  

Рис. 7. «Тричлен Пригожина». У складних дисипативних системах кожен елемент тричлена знаходиться у взаємній взаємодії з іншими. Подвійні стрілки вказують на причинно-наслідкові зв’язки між трьома членами тричлена [de Castro, McShea, 2022: 712].    

Дисипативні структури - це відкриті системи з самоорганізацією, які знаходяться в організаційних макростанах, далеких від термодинамічної рівноваги. Це досягається шляхом поглинання потоку енергії (з точки зору фізики, екзергії) і дисипації або дисперсії цієї енергії, експорт ентропії за межі системи, одночасно зменшуючи градієнт, який генерує потік енергії (Glandsdorff and Prigogine, 1971)[4]. Для нас важливо наступне: з точки зору Пригожина, градієнт підтримує структуру, але також викликає її. Точніше, структура виникає, коли в процесах нижчого рівня відбуваються флуктуації і посилюються системою. Саме коливання порушують початкову симетрію. Отже, для Пригожина причиною структури, великомасштабного порядку є посилення дрібномасштабних флуктуацій. Можна сказати, що великомасштабна структура є «ціллю», бо виникає передбачувано у великому діапазоні різних дрібномасштабних флуктуацій, а градієнт виступає в ролі початкових умов. Формування структури створюється градієнтом, «живиться» ним і підтримується своїм внеском у його розсіювання. Важливим є те, що система реагує на зовнішні флуктуації на макромасштабі внутрішніми змінами, змінами функцій. У фізиці це коливання градієнтів температури, щільності та тиску; в хімії, градієнти концентрації; в біології, зміни у навколишньому середовищі, такі як доступні ресурси. Отже, макрорівень - те, що він називає «просторово-часовими структурами» - можна розуміти як продукт динаміки функцій на мікрорівні. Дисипативна структура також реагує на зміни в навколишньому середовищі, діючи вниз на свої частини, впливаючи на траєкторії флуктуацій, які відбуваються на мікромасштабі, і іноді реорганізовуючи функції для пристосування до нового зовнішнього режиму [de Castro, 2022].

Але аналізуючи внесок Б. Латура, Т. Хернес пише, що не можна не враховувати його аргумент проти поділу світу на рівні аналізу, згідно з яким вищий рівень надає контекст нижчим рівням. Наприклад, розглядати організацію як складену зі структурованого рівня, який надає контекст нижчому рівню - це спосіб ув’язнити аналіз і, таким чином, обмежити можливості для виявлення зв’язків, які складають заплутані конфігурації, які представляють організації. Згідно з Латуром, організація може розглядатися як заплутане явище, що відтворює себе через дії, в яких беруть участь багато àкторів. «Заплутаність» допомагає уникнути апріорного поділу між «тут» і «там». «Заплутана перспектива» припускає, що зовнішній світ може бути активований, пов’язаний з ним у тій чи іншій формі. Замість того, щоб представляти реальність, вона являє собою резервуар потенційних можливостей[5]. Має місце циркулююча референція. Оскільки задіяне багато дій і виборів, а не кілька, і оскільки задіяні постійні коригування, а не кілька незворотних дій, акт організації може нагадувати експеримент. Інакше кажучи, організаційні àктори беруть участь у безперервному процесі експериментів і тестування, майже як гра з ситуацією. Процес дозволяє вносити коригування та випробувати зв’язки між різними об’єктами. Процес дозволяє робити вибір, залишаючись відкритим до можливості того, що результати будуть не такими, як очікувалося. Це веде до того, що організаційні утворення позбавлені чітких кордонів, з точки зору процесу вони не можуть мати меж, оскільки сутності можуть «мати» те, чого не можуть процеси. Здається більш доцільним сказати, що організації здійснюють різні типи демаркацій, такі як вираження ідентичності; відмежування себе від інших. Розмитість є скоріше результатом видавання бажаного за дійсне, що організації є чітко окресленими суб’єктами, ніж результатом прагматичного оцінювання фактичної складності та плинності, які оточують організацію [Hernes, 2008]. Це ускладнює їх виявлення та вивчення.

Залишається питання: у чому перевага ієрархії? Думаю, вона у тому, що ієрархія приборкує надмірне різноманіття як складність. М. Басфорд так визначає складну систему: «будь-яка система, що містить велику кількість взаємодіючих компонентів (агентів, процесів тощо), чия сукупна активність є нелінійною (не виводиться з підсумовування активності окремих компонентів) і зазвичай демонструє ієрархічну самоорганізацію під селективним тиском» [Basford, 2017]. Виникає питання: яка кількість взаємодіючих компонентів має бути, щоб складність проявилася? Обговорюючи питання фундаментальних принципів, які визначають виникнення складності, на перший план він виводить час і простір: «складність і час+простір мають тісні зв’язки. Чим більше часу+простору ви надаєте людям, тим більше складності можна зрозуміти» [Basford, 2017]. Але які це «час» і «простір»? Тут вони виступають зовнішніми параметрами, свого роду обмеженнями, у яких відбувається спостереження. Нас же цікавить те, як саме середовище, що організується, формує домени різних масштабів – процес масштабування. Схоже. що саме на цих рівнях утворення є найбільш сталими. Більше того, вже є проекти «Nature-based Solutions» - «Рішень, що базуються на Природі» (наприклад, [Martire and other, 2022]).

         Цікавий матеріал наводять автори статті «Functional Flows in Modified Riverscapes …» [Yarnell and other, 2017]. На рис. 8 маємо приклади взаємопов’язаних фізичних і екологічних річкових процесів у різних просторових і часових масштабах (знову зверну увагу, що це зовнішні масштаби).

 

Рис. 8. Приклади взаємопов’язаних фізичних та екологічних річкових процесів у різних просторових і часових масштабах. Ключові функціональні потоки, що підтримують певні процеси, показані в рамках [Yarnell and other, 2017].     

         Це важливо, бо, як зазначають Г.Х. Патті та Х. Саяма, формування організаційного утворення вищого рівня вимагає додаткових механізмів, яких не було на нижчому рівні, але як тільки відповідний рівень формується, кількість можливостей і функцій комбінаторно розширюється, роблячи еволюцію більш відкритою, ніж раніше [Pattee, Sayama, 2019], отже еволюційна відкритість має сама еволюціонувати у бік її збільшення, що є наслідком самої еволюції. Вони наводять приклади з області біології: раптово набуття нових сенсорних модальностей і здібностей до обробки інформації відкриває абсолютно нові можливості, які організми можуть досліджувати та використовувати. Наприклад, винахід хімічного градієнтного відчуття в мікробів змусив їх розвинути складний сенсомоторний зв’язок (плани дій), а також деяке внутрішнє «уявлення» середовища (примітивна форма пізнання). Більш еволюційно свіжі приклади включають еволюцію оптичних очей, яка повністю змінила простір можливостей пізнання та стратегій для тварин (що пов’язано з кембрійським вибухом), а також еволюцію складних нервових систем, що дозволило формувати більш складне внутрішнє уявлення про середовище в обох простір і час, що зрештою призводить до інтелекту та свідомості [Pattee, Sayama, 2019]. Для нас важливим є зміна простору можливостей, що зростає внаслідок еволюції. Чи має місце це на географічному рівні складності у випадку геохолонів≈геооргів? Щоб це сталося, потрібні своєрідні «зерна конденсації» - початок, ініціація, що започатковує організацію, втягуючи у неї частину середовища у межах певного домену, який цей процес і формує. Завдання географів показати це у своїх дослідженнях.

Свого часу таке питання я ставив навіть стосовно річкових потоків (їх «тілом є річкові басейни»), які «досліджують» своє оточення задля збільшення площі з метою стабілізації стоку, та просування під дією прискорення Коріоліса (наприклад, [Ковалёв, 2009]). Найважливішим у цьому процесі є зведення окремих водотоків у єдину флювіальну мережу, що означає встановлення взаємодії/комунікації між ними. При цьому виникає взаємний вплив водотоків, що веде до їх прилаштування до загальної мережі (інтеграція на основі виникнення комунікації). Зверну увагу на огляд П.Р. Купер «Space and time in river bank erosion research», з висновками якої я не можу погодитись. Вона пише, що простір і час лежать в основі геоморфології. Форми рельєфу та те, як вони змінюються в просторі та часі, утворюють фундаментальне ядро дисципліни, як і те, що «масштаб» – простору, часу та речовини (…) або атрибут (…) – є однією з головних проблем у геоморфології (…), в географії (…), природознавстві (…) та інших піддисциплінах, таких як гідрологія [Couper, 2004]. Але в основі геоморфології, географії та всіх інших дисциплін, що досліджують природні явища, лежить організація, а простір і час чи їх об’єднання форма – це один зі способів (методологічних варіантів) їх представлення і відображення. Процеси організації розгортаються, створюючи домени різних масштабів, які характеризуються різними протяжностями, тривалостями та конфігураціями, тому не процеси і сутності визначаються масштабами, а масштаби формуються процесами, що є формою їх організації. Масштабні рівні – це такі області, де утворення є найбільш сталими, відповідно, і щільність ймовірності їх виникнення тут найбільша. Як пише сама авторка, вона нехтує масштабом субстанції, але це означає, що її масштаби зовнішні по відношенню до досліджуваних процесів та сутностей. В той же час сутності вона називає холонами (на основі поглядів Кьостлера[6]), що узгоджується з моїм баченням.    

Без сумніву таке має місце на біотизованому рівні (просування окремих видів і цілих біоценозів). Важливі думки висловлені роботі І. Ернандеса та Д. Веккі, які розглянули появу нових сутностей (утворень, біологічних індивідуальностей) шляхом асоціації - процесу колективної індивідуалізації. Відправною точкою їх аналізу є концепція «великого еволюційного переходу». Основний еволюційний перехід є результатом інтеграції певної кількості біологічних утворень, спочатку незалежних, яким вдається організувати свою взаємодію, стаючи колективом компонентів, ідентичність якого орієнтована на спільну мету. Коли йдеться про організми, головний перехід відповідає явищу злиття між організмами, які іноді належать до різних ліній. Таким чином, поява нового рівня біологічної індивідуальності передбачає встановлення конститутивних відносин між індивідами, що змінює їхній статус як автономних утворень. Поява нового типу сутності в живому світі означає, що індивіди вступають у відносини, які внутрішньо трансформують їх так, що цього достатню для того, щоб «ціле» стало «частиною», яка утворює інше «ціле» - новий рівень організованості, що збільшує можливості виживання цих організмів [Hernández, Vecchi, 2019]. Отже, основний еволюційний перехід – це ні що інше, як інтеграція частин шляхом встановлення комунікації, і асоціація цих частин набуває ознак суб’єкта. Найвищим рівнем тут є біосфера планети.

Не менш чітко це проявляється на антропізованому рівні (тут простір можливостей різко зростає, в першу чергу, завдяки розвитку комунікації та транспорту). З середини 90-х років почалася розробка концепції регіонів як антропізованих геоутворень (наприклад, [Ковалёв, 1997, 1998, 2009, ковальов, 2003]). Сьогодні ми розуміємо регіон як природо-людську єдність, сформовану територіальною громадою на основі комплементарності, відносної структурно-функціональної повноти та самодостатності, причому такі утворення можуть бути різного масштабу, а їх межі не є жорстко фіксованими і змінюються в залежності від обставин. Йдеться про антропізовані геохолони≈геоорги. Регіони не є адміністративними одиницями і не можуть нормально функціонувати при державній формі організації суспільства, тому важливим питанням є між-масштабні зв’язки! Додам, що формування справжніх (а не адміністративних на основі областей чи інших одиниць) регіонів має супроводжуватись роздержавленням, що є складним процесом, бо вимагає суттєвої зміни свідомості жителів та зародження й поширення нової культури - геокультури.  

Автономія, організація та комунікація.

З огляду на питання, що розглядаються, важливим є відношення між процесом і автономією. В «Cambridge Dictionary» маємо наступне визначення автономності: «the ability to make your own decisions without being controlled by anyone else» [autonomy, Cambridge Dictionary, 2023], що мені подобається найбільше. Можливість приймати власні рішення дорівнюється суб’єктності та життєвості як спроможності виробляти інформацію. Тільки суб’єкт має можливість приймати рішення (виробляти інформацію)!  Як зазначають Дж. Пікерілл та П. Чаттертон, слово «автономний» походить від грецького autos-nomos, що означає «самозаконодавство». Він має багато спільного з анархізмом, тобто дія «без уряду» [Pickerill, Chatterton, 2006: 3]. Вони ввели й термін «автономні географії» як частину змістовного та лінгвістичного втручання, реагуючи на численні кризи. Найбільш виразною є автономія індивіду, який реалізує свою мету. Більш складним випадком є автономія групи індивідів, яка формується завдяки комунікації. Саме група створює внутрішнє поле комунікації (наприклад, [Craig, 1999]) (комунікативне середовище), у яке занурені всі індивіди, і саме завдяки йому група виглядає як цілісність (для цього потрібна групова мова, яка може мати різну природу – від звичайного дотику до мовного знаку). Тому найбільш важливим слід вважати напруження між індивідом і групою, бо причетність до групи потребує втрати частини автономії індивіда.  

Найбільш виразним це питання виглядає при розгляді живих організмів, бо без прояву автономії ми, можливо, могли би бачити тільки однорідні біомати без поділу на індивідуальні організми, що покривали би поверхню планети. Чудовий варіант – ніякої конкуренції, ніякої боротьби та вкрай обмежена адаптивна спроможність. Але природа пішла іншим шляхом – через утворення індивідуальних форм, які мають обмежений термін існування та вступають один з одним у складні стосунки, що створює платформу для розвитку когнітивності як основи виробництва інформації. Таке ми бачимо на всіх рівнях організації – абіотичному (річкові басейни), біотизованому та антропізованому. К. Руїс-Міразо і А. Морено показали, що хоча феномен життя проявляється як надзвичайно складний і багатовимірний, що потребує різних рівнів опису, окремі організми становлять ядро цієї різноманітної феноменології, як і те, що автономія також є фундаментальною для пояснення основних еволюційних переходів, намагаючись переосмислити еволюцію з точки зору організаційної структури залучених сутностей/організмів [Ruiz-Mirazo, Moreno, 2012]. Вони пропонують загальний принцип, який лежить в основі цих еволюційних переходів, які дозволяють відкрите перевизначення автономних систем, а саме: відносне динамічне роз’єднання, що зчленовують різні частини, модулі або режими роботи в цих системах. Обговорюючи питання автономності для живих організмів, вони визначають її як властивість системи, яка будує та активно підтримує правила, які визначають себе, а також те, як вона поводиться у світі. Таким чином, автономія охоплює основні властивості, які демонструє будь-яка жива система на індивідуальному рівні: (i) самоконструювання (тобто той факт, що життя безперервно будує через клітинний метаболізм компоненти, які безпосередньо відповідають за його поведінку) та (ii) функціональна дія на навколишнє середовище та через нього (тобто той факт, що організми є агентами, оскільки вони обов’язково змінюють свої граничні умови, щоб забезпечити власну підтримку як далеких від рівноваги дисипативних систем), а відкрита еволюція  охоплює властивості життя як колективно-історичного явища, тобто як заплутану мережу взаємодіючих індивідів 77(організмів), які проходять тривалий процес змін та породжують інших подібних індивідуумів, що дозволяє невизначене зростання їхньої складності (завжди під обмеженнями кінцевого фізико-хімічного світу) [Ruiz-Mirazo, Moreno, 2012: 7]. Отже, це здатність утворень самовизначатися, конструювати свою власну ідентичність і, відповідно, мати можливість контролювати самих себе (здійснювати саморефлексію навіть не усвідомлюючи цього). Те саме ми маємо і в геосередовищі.

Оскільки утворення діють при певних обмеженнях (граничних умовах), вкрай важливим є формувати власні граничні умови, що робить їх менш залежними від оточення. Автономність саме й проявляється як можливість створювати і підтримувати більшість власних граничних умов, уможливлюючи надійну динамічну поведінку, далеку від рівноваги, що пов’язане, в першу чергу, з регуляцією речовинно-енергетичного потоку через себе шляхом створення відповідної структури – само-побудови. А це вже не стільки фізичний, скільки інформаційний процес, бо йдеться про пошук і закріплення певних правил, норм, що забезпечують самозбереження. Але з ростом складності утворень має збільшуватись і кількість норм, обмежень. Так річковий басейн формує на поверхні особливу структуру – долину з відповідною структурою водотоків, що забезпечує збір води як головної робочої речовини процесу флювіації. На біотизованому рівні формується сталий коловорот (наприклад, [Довгань, 2012: 7]), в рамках концепції регіонів я пропонував спиратися на коловорот технофільних речовин, задіяних у виробництві. Прикладом формування внутрішніх правил у людському суспільстві є мораль, відсутня у дикій природі. Це дає можливість утворенням адаптуватися до змін середовища у досить значному діапазоні. Як зазначають К. Руїс-Міразо і А. Морено, адаптивні системи мають здатність модулювати (внутрішньо та інтерактивно) траєкторії основних змінних їхньої конститутивної організації. Ця здатність вимагає, щоб метаболічні шляхи, у свою чергу, модулювалися та використовувалися для компенсації зовнішніх збурень до того, як система досягне критичної точки. Іншими словами, адаптивні регуляторні обмеження реалізують свою дію, змінюючи відповідним чином метаболічні потоки [Ruiz-Mirazo, Moreno, 2012: 15]. 

Важливою в плані обговорення автономності є робота Ж. Дюпре та М.А. О’Меллі «Varieties Of Living Things» розглядають три питання: що означає бути живим для суб’єкта? Яка роль взаємодії між організмами в еволюції? Що таке біологічна особина? Їх головний аргумент полягає в тому, що життя виникає, коли сутності (entities), що формують родовід, співпрацюють у метаболізмі. Звичайним критерієм для класифікації багатьох сутностей нашого континууму як неживих є автономія. Вони зауважують, що акцент на автономії є проблематичним, бо навіть парадигматичні біологічні особини, такі як великі тварини, залежать від симбіотичних асоціацій з багатьма іншими організмами. Ці складні особини складають метаболічні цілі, на які діє відбір. Автори також розглядають кооперацію та конкуренцію не як полярні протилежності, а як точки в континуумі співпраці, припускаючи, що конкурентні відносини є перехідним станом, коли багатолінійні метаболічні цілості врешті-решт витісняють конкуренцію егоїстичних конкурентів, і що цей процес іноді призводить до появи нових типів або рівнів цілісності [Dupré, O’Malley, 2009: 1]. Таку точку зору висловлював і я в роботі [Ковалёв, 2009]. Це дуже важливі зауваження, бо йдеться про те, що кооперативна дія вимагає втрати частини автономності. Але такі питання є й стосовно географічних утворень.

Стосовно того, «що означає бути живим для суб’єкта?», я неодноразово писав, що живість – це можливість самостійно виробляти інформацію, формувати власну поведінку на основі сприйнятих сигналів та змінювати структуру. У такому разі, наприклад, флювіальні мережі, дія яких веде до утворення річкових басейнів, є живими, бо вони несвідомо обстежують оточення та ведуть пошук варіантів просування, отже, є суб’єктами[7].

Друге питання – «Яка роль взаємодії між організмами в еволюції?» - також стосується географічних утворень, тільки йдеться вже не про організми, а про складові. У цьому плані цікаві думки висловлені групою авторів в роботі [Wohl and other, 2018]. Вони визначають зв'язок як ефективність передачі матеріалів між компонентами системи та зауважують, що визначення компонентів системи різниться між дисциплінами, наприклад між геоморфологією та екологією, а також у зв’язку з матеріалом, що розглядається (наприклад, вода чи осад). Геоморфні системи можна представити у вигляді мереж з компартментами, зв'язками і вузлами. Як приклад автори розглядають водозбірний басейн, схили пагорбів і днища долин як відсіки, сегменти каналів як зв’язки, а з’єднання каналів як вузли [Wohl and other, 2018: 5]. Звісно, про компоненти системи можна говорити у тому разі, якщо утворення розглядаються як системи, не забуваючи про те, що це самі люди сприймають їх як компоненти.

Нарешті, питання «Що таке біологічна особина?» для географів трансформується у питання: Що таке географічно-індивідуальне утворення? Цьому питанню я присвятив багато статей, в яких було показано, що географічні цілості – це геохолони≈геоорги (географічні ХороХроноОрги), які можна розглядати як геоморфні тіла - геотіла, які можуть бути абіотичними, біотизованими чи антропізованими. Вони відзначаються різним ступенем виділення та складною топологією.

Отже провідна роль у формуванні організації належить комунікації, без якої жодна організація неможлива: в міру зростання організації правила взаємодії/комунікації стають більш критичними, бо кількість потенційних стратегій суттєво збільшується. Чому саме комунікація? Бо вона пов’язана з виробництвом інформації у ситуації потенційного існування багатьох сценаріїв руху. В роботі «Communication - Introduction, Meaning & Definition» комунікацію описують так: «Комунікація встановлює стосунки та робить можливою організацію. В організаційному контексті повідомлення зазвичай мають певну мету: мотивувати, інформувати, навчати, переконувати, розважати чи надихати. Ефективна комунікація в організації зосереджується на чітко визначених цілях, які підтримують цілі та місію організації», а визначають як «процес, за допомогою якого відправник передає повідомлення або інформацію одержувачу» [Communication - Introduction, Meaning & Definition, 2022].

Але як автономність з її організацією поєднується з процесом, що вимагає постійної зміни? З точки зору процесу увага має концентруватися на стабільності, а не на зміні, що потребує пояснення, бо світ постійно змінюється, а організація є спробою стабілізації в мінливому світі.

С. Лінстед пише, що з точки зору А. Бергсона, організація є актуалізацією віртуального, але кількісно не визначена, бо пам'ять і тривалість, свідомість і свобода є якісними. І там же: філософія Бергсона - це дія, процес і рух. Організація є непередбачуваною та імпровізованою та не піддається обробці інформації чи семіотичним підходам до її визначення. Організація та значення пов’язані між собою та протистоять порядку та інформації (Scott 2010: 92). Підходи до (стратегічного) передбачення є хибними, тому що якщо передбачення здатне передбачити майбутнє, це тому, що проста віртуальність має кілька актуалізацій. Але Бергсон стверджує, що віртуальне трансформується через процес своєї актуалізації, активно створюючи ці терміни, тому актуальне неможливо передбачити. Буття - це актуалізація становлення, виражена мовою, яка винайдена або імпровізована в міру розвитку [Linstead, 2013]. Організація заснована на відмінності, але містить конвергенцію через принцип співіснування на рівні віртуального – тобто все пов’язано.

Під час формування організації окремих утворень, вона підтримує колективну мережу, з якою поєднана, та сприяє її зміні в мінливому середовищі, яке, в свою чергу, складається з подібних утворень, які ніколи не знаходяться у термінальному стані. Це означає, що окремі утворення не можуть бути абсолютно автономними, бо вони втягнуті у взаємодію з іншими утвореннями, що формує коеволюційний рух. Варто відмітити, що автономність є наслідком організації, яку А. Бергсон розглядав як актуалізацію становлення, але ця організація виражена у різній мірі. Як зазначають К. Руїс-Міразо і А. Морено, у цих умовах середовище стає світом, сповненим значущості, umwelt (Uexküll 1982/1940): факти, які ззовні можуть виглядати як чисто фізичні чи хімічні, перетворюються на позитивні, негативні чи нейтральні впливи, залежно від того, чи вони сприяють, перешкоджають або не впливають на підтримку його динамічної ідентичності даного утворення. Навіть найпростіший живий організм створює набір переважних розділів світу, перетворюючи взаємодію з оточуючими середовищами в елементарні норми або цінності. Посилаючись на Хоффмайєра, вони зазначають, що у цьому проявляється природа живих систем як автономних агентів, як винахідників світів зі значенням (Hoffmeyer 1996) [Ruiz-Mirazo, Moreno, 2012]. Та чи це стосується тільки біологічних утворень? Динаміка флювіальних потоків демонструє таку ж розбірливість.

Отже, що ми маємо? Виходячи з поглядів, перш за все, І.Р. Пригожина, маємо наступне: завдяки флуктуаціям на рівні елементарних складових та їх комунікації формуються численні світи, кожен з яких має свій «просторово-часовий» (у вигляді протяжності та тривалості) домен (своєрідний пузир) зі своєю організацією, далі відбувається склеювання, зрощування цих доменів у більші сутності-утворення, де вони, стаючи складовими нової структури, починають виконувати певні функції, що дає їм змогу формувати більш купно-масштабні організації. Для географів це надважливий момент, бо географічне середовище і є таким крупно-масштабним гетерогенним утворенням, втягнутим у складний геопроцес як процес склейки, кооптації різнорідних світів у єдиний геосвіт (див. рис.2). Складність полягає ще й тому, що на цьому шляху формуються макросвіти трьох рівнів складності – абіотичного, біотизованого та антропізованого, на кожному з яких існують свої характерні комунікації та своя ієрархія. Так свого часу сформувалася Гея. Процеси різних рівнів організації та масштабів поєднувалися шляхом вкладення. І як вважають К. де Кастро та Д.В. МакШі, саме таке вкладення тричлена Пригожина дозволяє збільшити ієрархічну складність в історії життя, що включає MTE в організмах, але також поширює тенденцію в ієрархії на царство екології, аж до рівня всієї Землі, Гея. Коли кожен новий рівень виникає, а потім досліджує різні біофізичні можливості на цьому рівні, він зрештою вичерпує їх, і нові можливості стають доступними лише з додаванням нових і вищих рівнів. Вкладеність дозволяє прискорити додавання цих рівнів і сприяє збільшенню швидкості понад те, що можна було б очікувати від суто пасивного процесу (рис. 9) [de Castro, McShea, 2022: 712].

 

          

Рис. 9. Послідовність тричленів Пригожина, вкладених один в інший. За аналогією, набір частин усередині бактерії виконує функцію для бактерії. Бактерія, у свою чергу, є однією з набору частин клітини кишечника, яка виконує різні функції для клітини. Клітини кишечника - це набір частин, які здійснюють травлення окремого терміта. А набір термітів плюс пов’язані з ними гніздові гриби - це набір частин, які виконують функції для термітника [de Castro, McShea, 2022: 718]. 

Гея як результат геопроцесу 

Ідея Землі як живого організму зародилася ще у давній Греції, і саме греки дали нашій планеті ім’я «Гея». До дев'ятнадцятого століття навіть вченим було комфортно вважати, що Земля живе. За словами історика Д.Б. Макінтайра (1963), Джеймс Хаттон, якого часто називають батьком геології, сказав у лекції перед Единбурзьким королівським товариством у 1790-х роках, що він вважав Землю суперорганізмом і що її належне вивчення буде за фізіологією [Lovelock, 1988].

Думаю, сьогодні вже немає географів, які б не чули про концепцію Дж. Лавлока та Л. Маргуліс, яка називається «Гіпотеза Геї», також відома як теорія Геї або принцип Геї, сформульована хіміком Дж Лавлоком та мікробіологом Л. Маргуліс у 1970-х роках. Суть її у наступному: всі організми та їхнє неорганічне оточення на Землі тісно інтегровані, щоб утворити єдину та саморегульовану складну систему, яка підтримує умови для життя на планеті. Йдеться про те, що біосфера та еволюція форм життя сприяють стабільності глобальної температури, солоності океану, кисню в  атмосфері і т. і., що забезпечують придатність для проживання в бажаному гомеостазі. Теорія стверджує, що Земля є саморегулюючою складною системою, що включає біосферу, атмосферу, гідросферу та педосферу, тісно пов’язані як система, що розвивається. Теорія стверджує, що ця система в цілому - «Gaia» - веде пошук оптимального для життя фізико-хімічного середовища. Вона розвивається як кібернетична система зі зворотнім зв’язком, якою несвідомо керує біота, що призводить до широкомасштабної стабілізації умов проживання в повному гомеостазі. Від взаємодії живих форм, особливо мікроорганізмів, з неорганічними елементами залежать багато процесів на поверхні Землі, важливі для умов життя. Ці процеси створюють глобальну систему контролю, яка регулює температуру поверхні Землі, склад атмосфери та солоність океану, керуючись глобальним термодинамічним нерівноважним станом земної системи [Gaia hypothesis]. Цікаво, що Лінн Маргуліс (авторка книги «The Symbiotic Planet»), мікробіолог, яка співпрацювала з Лавлоком у підтримці гіпотези Геї, стверджувала у 1999 році, що «грандіозне бачення Дарвіна було не помилковим, а лише неповним. Підкреслюючи пряму конкуренцію між індивідами за ресурси як основним механізмом відбору, Дарвін (і особливо його послідовники) створив враження, що навколишнє середовище було просто статичною ареною». Вона писала, що склад атмосфери, гідросфери та літосфери Землі регулюється навколо «заданих точок», як у гомеостазі, але ці задані точки змінюються з часом. Вона також писала, що Земля є свого роду спільнотою довіри, яка може існувати на багатьох окремих рівнях інтеграції. Усі багатоклітинні організми не живуть і не вмирають одразу: не всі клітини в організмі гинуть [Gaia hypothesis]. Розглядались два головних варіанти Геї – слабка і сильна.

На конференції в Сан-Дієго в 1989 році Дж Кіршнер розкритикував гіпотезу Геї за її неточність. Він стверджував, що Лавлок і Маргуліс представили не одну гіпотезу Геї, а чотири –

• Коеволюційна Гея - що життя та навколишнє середовище еволюціонували разом. Кіршнер стверджував, що це вже науково прийнято і не є новим.

• Гомеостатична Гея - що життя підтримує стабільність природного середовища, і що ця стабільність дозволяє життю продовжувати існувати.

• Геофізична Гея - що теорія Геї викликала інтерес до геофізичних циклів і, отже, призвела до цікавих нових досліджень земної геофізичної динаміки.

• Оптимізація Гея - що Гея сформувала планету таким чином, щоб зробити її оптимальним середовищем для життя в цілому. Кіршнер стверджував, що це не піддається перевірці і тому не є науковим [Gaia hypothesis].

Що важливо, так це те, що Гея працює з акту окремого організму, який розвивається в глобальний альтруїзм. Це передбачає дії на особистому рівні.

Але Дж. Лавлок і Л. Маргуліс були не єдиними носіями таких поглядів. Варто відзначити внесок О. Леопольда в розвиток уявлень про живу Землю у його біоцентричній або цілісній етиці щодо землі. Неможливо розглядати частини землі - ґрунт, гори, річки, атмосферу тощо - як органи або частини органів узгодженого цілого, бо кожна частина має свою функцією. І якби ми могли бачити це ціле як єдине, через значний період часу ми могли б сприймати не тільки органи з узгодженими функціями, але, можливо, й той процес споживання як заміни, який у біології ми називаємо метаболізмом, або ростом. У такому випадку ми мали б усі видимі ознаки живої істоти, яку ми не усвідомлюємо, оскільки вона занадто велика, а її життєві процеси надто повільні [Gaia hypothesis].

Таким чином маємо унікальний випадок – формування земного суборганізму шляхом біотизації абіотичного геосередовища. Доволі складні процеси відбувалися у так званій критичні зоні – тонкому шарі між літосферою, атмосферою та гідросферою, організація якого суттєво ускладнилася з появою біоти, надзвичайне значення у якому відіграло формування родючих ґрунтів. Система зворотних зв’язків у цій зоні вивчена слабо, але, схоже, вона значною мірою контролює хід геопроцесу. Хороший огляд цього питання є в роботах [Amundson, et al., 2007], [Chorover, et al., 2007] та інших. Цікаво, що В.В. Докучаєв визначав родючий ґрунт так: «Ґрунт є природним самостійним тілом, яке, як і будь-яке інше природне тіло чи організм, має своє походження, історію розвитку та зовнішній вигляд» [Hartemink, 2016: 13]. Це добре, але родючий ґрунт не є самостійним тілом, бо без біоти, в першу чергу, рослинності, він існувати не може. Я визначаю родючі ґрунти як середовище, головною властивістю якого є підтримання родючості, що відрізняє їх від просто родючих середовищ (наприклад, мулу). Підтримка родючості – це його емерджентна якість. Не варто забувати і про те, що геоморфологічний вигляд суходолів планети суттєво визначається рослинним покривом, включаючи річкові долини. С. Норткліфф і Д. Дент називають родючий ґрунт живою шкірою Землі [Nortcliff, D. Dent, 2005], що відповідає її функції.

Так що таке Гея? Це планетарний організм, що керується біотою – біосфера як особлива стадія еволюції географічного середовища. Подальший процес пов'язаний вже з діяльністю людини.

Антропізація Геї. Дуже складний процес, під час якого відбувається формування нових тричленів І.Р. Пригожина. Йдеться про поступове вписування антропоти у Гею-біосферу. Як і випадку з біотою, породжена в рамках біосфери антропота, розгортаючи свою діяльність, входить у протиріччя з її стабілізуючими режимами, що у наш час стрімко наближає так звану екологічну кризу, хоча її варто називати географічною, бо йдеться про порушення режимів стабілізації саме географічного середовища. Маємо низку питань, які слід вирішувати у найкоротший термін, бо так званий «сталий розвиток» (а це лінійний «розвиток», що базується на балансі складових) просто не може бути сталим, а спроби посилити контроль за станом середовища часто виявляються марними, бо природні тіла мають кілька способів реагувати на впливи, і пасивний відступ є лише одним з багатьох можливих варіантів, що робить прогнозування сумнівним. Найпершим з них є надмірна антропізація та, часто, докорінна модифікація географічного середовища, які супроводжуються суттєвою зміною режимів: замість синергії між людською спільнотою та природним середовишем маємо знищення останнього. Протягом багатьох віків людство намагалося адаптувати географічне середовище до своїх потреб, а не адаптувати свою діяльність до природних режимів. Наслідки маємо вже сьогодні. Огляд проблеми дають, М. Сога та К.Дж. Гастон [Soga, Gaston, 2020], статті у монографії [Human-Nature Interactions Exploring Nature’s Values Across Landscapes, 2022], мої публікації, в тому числі [Ковалёв, 2009]. Але сьогодні вже проглядаються проблеми, що можуть виникнути у самому суспільстві, яке знаходиться поблизу критичних точок: внаслідок посилення боротьби за ресурси може статися перехід до соціальних систем з більшим авторитаризмом, ворожістю та відчуженням. Зі складністю проблеми пов’язана значна кількість наукових напрямів, що намагаються її вирішити. І. Буланже з співавторами спробували показати ієрархію та інтеграцію між людиною та природою в розумінні різних галузей досліджень (рис. 10). Що дивує у цій схемі, так це відсутність географії, яка мала б займати провідне місце у вирішенні проблеми становлення людської діяльності у географічному середовищі, бо це саме її область дослідження [Boulangeat and other, 2022].      

 

 

Рис. 10. Ієрархія та інтеграція між людиною та природою в розумінні різних галузей досліджень. Розташування різних галузей досліджень на малюнку призначене для відображення домінуючого бачення галузі, як її розуміють автори розділу, і не виключає подальшої еволюції з часом, ані існування розбіжних поглядів у кожній галузі [Boulangeat and other, 2022: 40]. 

Цікавими напрямами у вирішенні вказаної проблеми є наступні концепції: екосистемна адаптація (Ecosystem-Based Adaptation), зелена інфраструктура (Green Infrastructure), внесок природи людству, розглянуті Л.Е. Віглем, Д. Депеллегріном та Є. Місіуне [Vigl, et al., 2022]. Посилаючись на роботу С. Паулейта, Т. Зельх, Р. Гансена, Т.Б. Рандрупа, автори пишуть, що всі три названі концепції орієнтовані на людину, і використання природи в її найширшому розумінні вважається цінним варіантом для доповнення або навіть заміни традиційних монофункціональних інженерних підходів для захисту, управління та відновлення навколишнього середовища [Vigl, Depellegrin, Misiune, 2022: 8]. Мені цікава концепція зеленої інфраструктури, яка бере початок з 90-х років. Автори зазначають, що мережі GI охоплюють вимір просторового розвитку взаємодії людини та природи та можуть бути вплетені в процеси планування та політики на кількох просторових масштабах, від району до міста та ширшого рівня ландшафту. Отже, концепція GI може керувати спільним розумінням того, як керувати природою в обох міські та приміські умови, враховуючи при цьому складні процеси, які відбуваються на поєднанні науки, політики та практики [Vigl, Depellegrin, Misiune, 2022: 7]. Звісно, я не підтримую такі вислови, як «просторовий розвиток» та «ширшого рівня ландшафту»: розвиток не може бути просторовим, а ландшафт тут треба замінити терміном «місцевість». В той же час ця ідея цілком може змінити напрям геопроцесу. З середині 90-х я розробляв концепцію країни «Біосфера» як таку, що дозволить у майбутньому вирішити питання сталого функціонування біосфери і Геї в цілому (наприклад, [Ковальов, 2000, Ковалёв, 2009]). Врна передбачає не тільки зміну територіального[8] устрою, але й глибокі перетворення людини і всього людського суспільства у напрямку, в першу чергу, становлення біосферо-центричності. Треба переходити від традиції закликів зберігати природу до розуміння того факту, що середовище, у яке занурене людство, є його домом, вихід за межі якого означає загибель.

Не менш важливим є питання так званих культурних екосистемних послуг (CES), що об’єднуються з питаннями охорони природи. Група португальських та іспанських авторів розглянула цю проблематику для гірських територій, які зазначають, що CES пропонує можливість дослідити, як люди взаємодіють з екосистемами, охоплюючи численні цінності природи, які стосуються, наприклад, духовного та натхненного збагачення, когнітивного розвитку, рекреаційної активності чи естетичної реалізації [Vaz, R. Moreno-Llorca, et al., 2022]. В. Рольф зробив дослідження у напрямку типології для планування зеленої інфраструктури для підвищення багатофункціональності, включаючи приміські сільськогосподарські землі. Йдеться про планування зеленої інфраструктури як новий підхід до просторового планування для розвитку багатофункціональних зелених мереж. Він представляє типологію просторового планування для інтеграції приміських сільськогосподарських угідь у зелену інфраструктуру, що підтримує розвиток багатофункціональної мережі відкритого простору [Rolf, 2022]. Такі розробки варто продовжувати.  

Заключні зауваження

Ми розглянули два бачення географічного середовища – субстанційний та динамічний, пов'язаний з дією процесу, які вимагають застосування різних методологій[9] дослідження. Перший концентрує увагу на окремих доменах цілісного середовища, що перебувають у наче застиглому стані. У такий спосіб ми виокремлюємо фрагменти цілісності, які сприймаються як незмінні, від’єднанні одна від одної сутності, не маючи можливості відновити цю цілісність. Таке бачення пов’язане з прагненням самих людей до сталості, бо це начебто робить майбутнє визначеним. Але це дає нам змогу сприймати ці домени як суб’єкти, що діють у певному контексті. Другий – динамічний, що базується на баченні середовища як мінливої структури, породжуваної процесом, який має передовий фронт просування, що містить «інформаційну машину» як особливий спосіб функціонування у вигляді виробництва інформації, а вже виникле є його слідом – тілом структурою, яка прагне стабілізуватися та утриматись у мінливій обстановці. Це вимагає застосування зовсім іншої методології, яка базується на процесі (процес-орієнтована методологія) як безперервній зміні. Але таке бачення не може дати завершену картину, бо процес – це постійне становлення з причини наявності потенціалу, який неможливо виміряти, і саме він забезпечує можливість новизни. Новизна тут розглядається як формування нових зорганізованостей завдяки постійній взаємодії великої кількості àкторів, а оскільки ця взаємодія є сплутаною, ми не можемо спрогнозувати результат і поява нового стає непередбачуваною. Вона з’являється з певною ймовірністю і пов’язана з порушенням симетрії поля можливостей. Отже, ми не можемо обійтися тільки одним – субстанційним чи процес-орієнтованим – баченням ситуації, їх слід застосовувати разом, переходячи від одного до іншого, віддаючи перевагу другому. Ми починаємо з виділення області (домену), яку намагаємось зрозуміти як організовану у той чи інший спосіб утворення та ведемо спостереження за його поведінкою. У будь-якому разі ми стикаємось з явищем організації, яку важко досліджувати сучасними науковими методами з причини неможливості проведення вимірювань. Але виходити треба з того, що організація в принципі не може бути абсолютно сталою, бо у такому стані вона не зможе реагувати на зміни, тому має знаходитись у постійному русі, досліджуючи середовище. Вона проявляється назовні як порядок (це вираз її «обличчя»), який можна оцінити кількісно, але цей порядок є тільки її репрезентацією, яка приховує невпорядкованість та мінливість. Хоча організація має на меті досягнення порядку, якби її дія призвела до його запровадження, світу цілком міг би настати кінець: ми спостерігали би застиглий Світ, у якому людському мозку не було б, що робити. Повний порядок маркує так званий термінальний стан, який є останнім перед колапсом.    

У динамічному цілому всі складові є сплутаними, тому знання однієї складової дещо додає до знань про інші складові, які, однак, не існують самі по собі: властивості всіх утворень проявляються тільки внаслідок взаємодії і їх треба розглядати по відношенню до властивостей інших складових: все зводиться до процесу комунікації, який не піддається фізичним законам. А це означає, що ми не можемо описувати окремі складові як сутності, треба враховувати те, у яких стосунках та чи інша складова знаходиться зі всіма іншими складовими. Це важливо розуміти географам, які й досі пишуть про так звані природні компоненти як складові утворень, що вони вивчають. Який маємо зробити висновок? Такий, що кількісно ми можемо дослідувати тільки окремі складові, які є вимірюваними за своєю природою, в той час, як цілісності можуть бути представлені тільки якісно, як якісні множинності, у яких складові не можуть бути чітко виділені, бо зміна кожної відразу переходить у зміну інших: все виявляється сплавленим у неподільне ціле. Тому ціле й не є просто емерджентною властивістю, що проявляється внаслідок взаємодії частин, це нова сутність. Б.Т. Пентланд з співавторами зазначають, що кількісна множинність передбачає субстанціалістичну онтологію, де сутності існують як дискретні одиниці. На відміну від цього, якісна множинність передбачає реляційну онтологію, де сутності визначаються через зв’язки з іншими сутностями [Pentland et al., 2020]. Геопроцес – чудовий приклад сплутаності, дуже складна область дослідження, що робить географію однією з найскладніших дисциплін. Він втягує у процес всі географічно-організовані утворення як складові множинності, до якої треба намагатися застосовувати і кількісні методи, і реляційну онтологію. Цей висновок суперечить поширеному баченню географії як дисципліни, що «вивчає» поширення будь-чого у просторі. Така географія має відійти у минуле, точніше, вона вже є минулим.

Важливим моментом є те, що географічне середовище, втягнуте у рух геопроцесом, є гетерогенним, тому нема ніяких підстав для виділення різних начебто самостійних напрямів географії, вона має бути такою ж цілісною, як і область ї дослідження. Такі дисципліни, як геоморфологія (наук про абіосферу), біогеографія (як наука про біосферу) та антропогеографія (наук про антропосферу) відображають головні етапи становлення сучасного Геосвіту як результату геопроцесу, під час якого виникали такі глобальні потужні àктори як біота та антропота. Всі три складові сплетені у єдине ціле, що включає і Людину з її внутрішнім розумінням цього середовища, і саме Людина сьогодні знаїодиться на передньому фронті геопроцесу, значною мірою впливаючи на його пошук подальшого напряму руху.     

Посилання:

Ковалёв А.П. Ландшафт сам по себе и для человека. Бурун-книга, 2009. – 930 с.

Rescher N. Process Metaphysics. An Introduction to Process Philosophy. State University of New York Press, 1996 – 213 р.

Dubravka C-K. From Substantialist to Process Metaphysics – Exploring Shifts in IS Research. Working Conference on Information Systems and Organizations (ISO), Dec 2016, Dublin, Ireland. pp.35-57, - 10.1007/978-3-319-49733-4_3. hal-01619194. – https://inria.hal.science/hal-01619194/document

Langley A., Smallman C., Tsoukas H., Van-de-Ven A. Process studies of change in organization and management // Academy of Management fournal, 2013, Vol. 56, No. 1, 1-13. –

https://www.htsoukas.com/wp-content/uploads/2014/05/2013-A.-Langley-C.-Smallman-and-A.-Van-de-Ven-Process-studies-of-change-in-organization-and-management.pdf

Nayak A., Chia R. Thinking becoming and emergence: Process philosophy and organization studies // Research in the Sociology of Organizations, 2011, 32. - рр. 281 - 309. DOI:10.1108/S0733-558X(2011)0000032012 –

https://www.researchgate.net/publication/235254556_Thinking_becoming_and_emergence_Process_philosophy_and_organization_studies

Whitehead A.N. Science and the Modern World: Lowell lectures, 1925

https://ia800809.us.archive.org/20/items/b29978531/b29978531.pdf

Whitehead A.N. Process and Reality. New York: The Free Press, ([1929]1978)  -

https://monoskop.org/images/4/40/Whitehead_Alfred_North_Process_and_Reality_corr_ed_1978.pdf

Ковалёв А.П. Географический процесс: теоретические представления и выход в практику // Физическая география и геоморфология. Вып. 37. - Киев.: Лыбидь, 1990. - С. 3-10.

Ковалёв А.П. Геопроцесс: рождение Геомира. Часть 1. Геосреда и геопроцесс: проявление через события. Проект «Fundamental Tasks of Geography», 2012 –

http://www.geography.pp.ua/2012/06/geosreda-and-geoprocess.html

Ковалёв А.П. Геопроцесс: рождение Геомира. Часть 2. Геосреда и геопроцесс: проявление через события. Проект «Fundamental Tasks of Geography», 2012а –

http://www.geography.pp.ua/2012/06/2-evo-devo-geouniverse-edgu.html

Процес (значення), Вікіпедія, 2018 –

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%86%D0%B5%D1%81_(%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F)

process, Cambridge Dictionary, 2023. –

https://dictionary.cambridge.org/ru/%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D1%8C/%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%BB%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9/process

process, Merriam-Webster Dictionary, 2023. –

https://www.merriam-webster.com/dictionary/process

BRITISH DICTIONARY DEFINITIONS (Dictionary.com, LLC), 2023. –

https://www.dictionary.com/browse/process

Hernes T. Understanding organization as process: theory for a tangled world. Routledge, 2008. –

http://www.untag-smd.ac.id/files/Perpustakaan_Digital_2/ORGANIZATION%20Understanding%20organization%20as%20process%20theory%20for%20a%20tangled%20world.pdf

Emirbayer M. Manifesto for a Relational Sociology. American Journal of Sociology, Vol. 103, No. 2 (September 1997), pp. 281-317. –

https://edisciplinas.usp.br/pluginfile.php/88938/mod_resource/content/1/Emirbayer%20Manifesto%20for%20a%20Relational%20Sociology.pdf

Šafarek G. WORLD RIVERS. BRAIDED STREAMS. Exploration and promotion of the world rivers, 2018. –

https://worldrivers.net/2020/04/03/braided-streams/

Gaucherel C., Pommereau F., He´ly C. Understanding Ecosystem Complexity via Application of a Process-Based State Space rather than a Potential Surface. Hindawi Complexity, Volume 2020, Article ID 7163920, 14 pages. –

https://www.hindawi.com/journals/complexity/2020/7163920/

Anand M., Gonzalez A., Guichard F., Kolasa J., Parrott L. Ecological Systems as Complex Systems: Challenges for an

Emerging Science. Diversity 2010, 2, 395-410; doi:10.3390/d2030395. -

https://www.mdpi.com/1424-2818/2/3/395

Cadenasso M.L., Pickett S.T.A., Grove J.M. Dimensions of ecosystem complexity: Heterogeneity, connectivity, and history. Еcological complexity, 3 ( 2006 ), рр. 1 – 1 2. –

http://www.esalq.usp.br/lcb/lerf/divulgacao/recomendados/artigos/cadenasso2006.pdf

Харари Ю.Н. Sapiens. Краткая история человечества: Москва, Синдбад, 2011. ISBN 978-5-905891-64-9 – http://mido.kiev.ua/lib/sapiens.pdf

Pentland B.T., Mahringer Ch.A., Dittrich K., Feldman M.S., Wolf J.R. Process Multiplicity and Process Dynamics: Weaving the Space of Possible Paths. Organization Theory, Volume 1: 1–21. © The Author(s) 2020

Article reuse guidelines: sagepub.com/journals-permissions.

DOI: 10.1177/2631787720963138. -

https://journals.sagepub.com/doi/pdf/10.1177/2631787720963138

Wonga M.L., Cleland C.E., Arend D.Jr., Bartlett S., Cleaves H.J., Demarest H., Prabhu A. On the roles of function and selection in evolving systems. PNAS 2023 Vol. 120 No. 43 e2310223120. –

https://www.pnas.org/doi/10.1073/pnas.2310223120

Gaia hypothesis. –

https://courses.seas.harvard.edu/climate/eli/Courses/EPS281r/Sources/Gaia/Gaia-hypothesis-wikipedia.pdf

Barbour J. The Janus Point: A New Theory of Time. ISBN 978-0465095469 Basic Books. -

https://books.google.com.ua/books?id=w5g0DwAAQBAJ&pg=PT235&lpg=PT235&dq=the+janus+point+a+new+theory+of+time+pdf&source=bl&ots=noeePcyY2D&sig=ACfU3U1Wd6iI2FumPePu5FzF7_Z_bJOJLQ&hl=ru&sa=X&ved=2ahUKEwjslpmi0ISCAxUFUeUKHZLQBhQ4ChDoAXoECAIQAw#v=onepage&q=the%20janus%20point%20a%20new%20theory%20of%20time%20pdf&f=false

Wagner V. Evolution of matter complexity is „pyramidal“. –

http://www.hypothesis-of-universe.com/docs/eng/eng_009.pdf

Bejan A., Turner J.S. Adrian Bejan, reply by J. Scott Turner. LETTERS TO THE EDITORS. VOL. 4, NO. 2 / October 2018. –

https://inference-review.com/letter/the-physics-law-of-evolution

A. Bejan,  S. Lorente. The constructal law of design andevolution in nature. Phil. Trans. R. Soc. B (2010)  365, рр. 1335 – 1347. doi:10.1098/rstb.2009.0302. -

https://www.academia.edu/15482789/The_constructal_law_of_design_and_evolution_in_nature?email_work_card=view-paper

Bergson H. Creative Evolution, 1907/1998. Mineola, NY: Dover. –

http://www.evolocus.com/Textbooks/Bergson1998.pdf

Taylor T. Evolutionary Innovations and Where to Find Them

Routes to Open-Ended Evolution in Natural and Artificial Systems. Independent Researcher, Edinburgh, U.K. Submitted on 5 Jun 2018 (v1), last revised 21 Feb 2019 (this version, v4) – https://arxiv.org/pdf/1806.01883.pdf

Packard N., Bedau M., Channon A., Ikegami T., Rasmussen S., Stanley K., Taylor T. Open-Ended Evolution and Open-Endedness Editorial Introduction to the Open-Ended Evolution I Special Issue. This is a preprint of an article published in Artificial Life 25(1): 1–3, 2019. doi:10.1162/artl_e_00282. –

https://www.academia.edu/39055121/Open_Ended_Evolution_and_Open_Endedness_Editorial_Introduction_to_the_Open_Ended_Evolution_I_Special_Issue?email_work_card=view-paper

Nykamp D. "State space definition". Math Insights. Retrieved 17 November 2019. - https://mathinsight.org/definition/state_space

Parrott L. COMPLEXITY AND THE LIMITS OF ECOLOGICAL ENGINEERING. American Society of Agricultural Engineers ISSN 0001–2351. Vol. 45(5): xxx–xxx, 2002. -

https://complexity-ok.sites.olt.ubc.ca/files/2013/04/be34final.pdf

What Is Organization Hierarchy? (With Definition and Types), 2022. –

https://ca.indeed.com/career-advice/career-development/organization-hierarchy

de Castro C., McShea D.W. Applying the Prigogine view of dissipative systems to the major transitions in evolution. Paleobiology, 48(4), 2022, pp. 711–728. DOI: 10.1017/pab.2022.7. –

https://www.researchgate.net/publication/359771425_Applying_the_Prigogine_view_of_dissipative_systems_to_the_major_transitions_in_evolution/link/639881ec095a6a777428d1af/download

Basford M. An organizational network based around value and influence

Published in People Systems, 2017 -

https://medium.com/people-systems/an-organizational-network-based-around-value-and-influence-41ba264be64c

Martire S., Enyedi E., Breil M., Ballinas M. B.-P., Zimmer D., Tonks E., Vikstrom S., Turunen V. Understanding the scaling potential of Nature-based Solutions. ETC-CA Report 2022/2 European Topic Centre on Climate change adaptation and LULUCF. -

https://www.eionet.europa.eu/etcs/etc-ca/products/etc-ca-products/etc-ca-report-2-22-understanding-the-scaling-potential-of-nature-based-solutions

Yarnell S., Petts G.E., J.C. Schmidt,  A.A. Whipple, E.E. Beller, C.N. Dahm, P. Goodwin, J.H. Viers. Functional Flows in Modified Riverscapes: Hydrographs, Habitats and Opportunities. BioScience, 2015. –

https://www.researchgate.net/figure/Examples-of-interrelated-physical-and-ecological-riverine-processes-at-varying-spatial_fig1_281139860

Pattee H.H., Sayama H. Evolved Open-Endedness, Not Open-Ended Evolution //  Artificial Life 25(1): 4-8, 2019. DOI:10.1162/artl_a_00276 –

https://www.researchgate.net/publication/332134923_Evolved_Open-Endedness_Not_Open-Ended_Evolution

Couper P.R. Space and time in river bank erosion research // Area (2004) 36.4, 387 – 403. –

https://www.researchgate.net/publication/227739716_Space_and_time_in_river_bank_erosion_research_A_review

Hernández I., Vecchi D. Individuación colectiva y emergencia de la organismalidad (Collective individuation and emergence of organismality) // Revista de Humanidades de Valparaíso, 2019, No 14, 335 – 362. – DOI: https://doi.org/10.22370/rhv2019iss14pp335-362

https://rhv.uv.cl/index.php/RHV/article/view/2002/2032

Ковалёв А.П. Территориальность как отражение самоорганизации геосистем и основа формирования стратегии регионального развития // Регион: проблемы и перспективы. - № 1, 1997. - С. 37-41.

Ковалёв А. П. На пути к ноосфере: регионализация и возникновение когнитизированных геосистем / Регіональні перспективи. - Кременчук. - № 1 (2), 1998. - С. 3-6.

Ковальов О. П. Регіональний розвиток: погляд на сто років вперед // Регіональні перспективи. - Кременчук: Асоціація «Перспектива», № 7-8 (32-33). 2003. - С. 3-11.

autonomy, Cambridge Dictionary, 2023. –

https://dictionary.cambridge.org/ru/%D1%81%D0%BB%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D1%80%D1%8C/%D0%B0%D0%BD%D0%B3%D0%BB%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%B8%D0%B9/autonomy

Pickerill J., Chatterton P. Notes towards autonomous geographies: creation, resistance and self management as survival tactics // Progress in Human Geography, forthcoming [Final copy January 2006]. –

https://www.researchgate.net/publication/27244980_Notes_Towards_Autonomous_Geographies_Creation_Resistance_and_Self-Management_as_Survival_Tactics

Craig R.T. Communication Theory as a Field // Communication Theory, Volume 9, Issue 2, 1999, Pages 119 – 161. -

https://www.scinapse.io/papers/2104427906

Ruiz-Mirazo K., Moreno A. Autonomy in evolution: from minimal to complex life // Synthese, 2012. - DOI: 10.1007/s11229-011-9874-z · Source: DBLP. –

https://www.researchgate.net/publication/220607920_Autonomy_in_evolution_From_minimal_to_complex_life

Довгань С.В. Лекція 6. Біогеохімічні цикли біофільних елементів. Файл: АГРЕК_ЛЕКЦ_Н.doc, 2016. –

https://studfile.net/preview/5513227/page:25/

Dupré J., O’Malley M.A. Varieties Of Living Things: Life At The Intersection Of Lineage And Metabolism // Philosophy and Theory in Biology · 2009. – 25 р. –

https://www.researchgate.net/publication/43225499_Varieties_of_Living_Things_Life_At_The_Intersection_of_Lineage_And_Metabolism

Wohl E., Brierley G., Cadol D., Coulthard T.J., Covino T., Fryirs K.A., Grant G., Hilton R.G., Lane S.N., Magilligan F.J., Meitzen K.M., Passalacqua P., Poeppl R.E., Rathburn S.L., Sklar L.S. Connectivity as an emergent property of geomorphic systems // Earth Surf. Process. Landforms 44, 4 – 26 (2019). –

https://sites.warnercnr.colostate.edu/fluvial-geomorphology/wp-content/uploads/sites/53/2019/09/Wohl-et-al-ESPL-Binghamton-connectivity.pdf

Communication - Introduction, Meaning & Definition. English Communcation BHMAECC-II. Uttarakhand Open University, 2022. –

https://www.uou.ac.in/sites/default/files/slm/BHMAECC-II.pdf

Linstead S. Henri Bergson - Oxford Handbook of Process Philosophy and Organization Studies. Forthcoming in: Helin, J., Hernes, T., Hjorth, D. and Holt, R. The Oxford Handbook of Process Philosophy and Organization Studies. Oxford: OxfordUniversity Press, 2013. -

https://www.academia.edu/3669608/Henri_Bergson_Oxford_Handbook_of_Process_Philosophy_and_Organization_Studies

Lovelock J. The Earth as a Living Organism. In: Biodiversity, E.O.Wilson, Editor Frances M.Peter, Associate Editor/ NATIONAL ACADEMY PRESS? Washington, D.C., 1988. - https://www.ncbi.nlm.nih.gov/books/NBK219276/

Amundson R., Richter D.D., Humphreys G.S., Jobbágy E.G., Gaillardet J. Coupling between Biota and Earth Materials in the Critical Zone. ELEMENTS, VOL. 3, 2007. - рр. 327–332

https://www.elementsmagazine.org/wp-content/uploads/archivearticles/e3_5/amundson.pdf

Chorover J., Kretzschmar R., Garcia-Pichel F., Sparks D.L. Soil Biogeochemical Processes within the Critical Zone. ELEMENTS, VOL. 3, 2007. - рр. 321 – 326. –

https://www.elementsmagazine.org/wp-content/uploads/archivearticles/e3_5/chorover.pdf

Hartemink A.E. The definition of soil since the early 1800s. Advances in Agronomy, 2016. –

https://www.academia.edu/22884660/The_definition_of_soil_since_the_early_1800s

Nortcliff S., Dent D. Soil - Earth’s living skin. Prospectus for a key theme of the Inter national Year of Planet Earth, 2005 –

https://www.researchgate.net/publication/40791948_Soil_-_The_living_skin_of_planet_earth

Soga M, Gaston K.J. The ecology of human–nature interactions, 2020. Proc. R. Soc. B 287: 20191882. - http://dx.doi.org/10.1098/rspb.2019.1882

Human-Nature Interactions Exploring Nature’s Values Across Landscapes, I. Misiune D. Depellegrin, L.E.Vigl Editors, 2022. –

https://library.oapen.org/handle/20.500.12657/61253

Boulangeat I., Allain S., Crouzat E., Girard S., Granjou C., Poirier C., Ruault J.F., Paillet Y., Arpin I.. From Human-Nature Dualism Towards More Integration in Socio-ecosystems Studies: I n Human-Nature Interactions Exploring Nature’s Values Across Landscapes, I. Misiune D. Depellegrin, L.E.Vigl Editors, 2022. – рр. 37 – 50. - https://library.oapen.org/handle/20.500.12657/61253

Vigl L.E., Depellegrin D., Misiune I.. Conceptualizing Human–Nature. Interactions – An Overview. In Human-Nature Interactions Exploring Nature’s Values Across Landscapes, I. Misiune D. Depellegrin, L.E.Vigl Editors, 2022. – рр. 37 – 50. - https://library.oapen.org/handle/20.500.12657/61253

Ковальов О.П. На шляху до нової цивілізації: людина ХХІ століття і географічна культура / Україна та глобальні процеси: географічний вимір. Т. 3. - Київ – Луцьк, 2000. - С. 210-214.

Vaz A.S., Moreno-Llorca R., Carvalho-Santos C., Cardoso A.S., Honrado J.P., Cabello J., D.A.-Segura. Earth Observations of Human-Nature Interactions from a Cultural Ecosystem Service Perspective. In Human-Nature Interactions Exploring Nature’s Values Across Landscapes, I. Misiune D. Depellegrin, L.E.Vigl Editors, 2022. – рр. 85 – 99. –

https://library.oapen.org/handle/20.500.12657/61253

Rolf W. A Typology for Green Infrastructure Planning to Enhance Multifunctionality Incorporating Peri-Urban Agricultural Land. In Human-Nature Interactions Exploring Nature’s Values Across Landscapes, I. Misiune D. Depellegrin, L.E.Vigl Editors, 2022. – рр. 195 – 204. –

https://library.oapen.org/handle/20.500.12657/61253

Methodology. Wikipedia®, 2023. -

https://en.wikipedia.org/wiki/Methodology

Kenneth O. Stanley, Joel Lehman and Lisa Soros. Open-endedness: The last grand challenge you’ve never heard of. –

https://www.oreilly.com/radar/open-endedness-the-last-grand-challenge-youve-never-heard-of/

Jonathan I. Lunineg, R.M. Hazena

Ковальов О. До проблеми ландшафтного планування. Проект «Fundamental Tasks of Geography», 2012 –

http://www.geography.pp.ua/2012/09/landscape-planning.html

---

[1] На жаль, у нас не можуть прийняти до уваги, що у науковій сфері не може існувати тільки одна версія інтерпретації голих (як їх називав А. Пуанкаре) фактів. Висловлену колись яким-небудь «видатним» географом, сакралізують, бо це забезпечує високий рейтинг її носіям, який для них виявляється дорожчим за подальший розвиток уявлень. Але єдина точка зору ігнорує та подавляє суб’єктивність поглядів і, відповідно, суб’єктність інших авторів, що не сприяє розвитку науки.      

[2] Холон – це цілісність, варіант, при якому складові не можна описати окремо з причини їх зв’язаності, сплутаності. Орг – цілісність, що базується на організованості, з якою пов’язують наявність мети, чого немає у неорганізованості, тому організованість агресивна по відношенню до інших форм організації та до неорганізованості. 

[3] Як вважав А. Бергсон, тривалість - це безперервний прогрес минулого, який в’їдається в майбутнє і розбухає в міру його просування… воно слідує за нами щомиті [Bergson, 1907/1998]. 

[4] Йдеться про роботу: Glansdorff P., Prigogine I. Thermodynamic Theory of Structure, Stability, and Fluctuations. Wiley-Interscience, London, 1971.

[5] Тому і слід відрізняти реальність, яка недосяжна для сприйняття, та дійсність, яку ми сприймає як конкретну реалізацію реальності. Це актуалізований шлях серед множини можливих варіантів руху.

[6] Йдеться про роботу Koestler A. The ghost in the machine Hutchinson, London, 1967.

[7] У зв’язку з цим варто загадати історію знищення дамб водосховищ на території України, що є позитивним з точки зору життя річок. Сьогодні у розвинутих країнах (Європа, США) почали ліквідовувати греблі, надаючи річкам можливість функціонувати у природному режимі, що не можна не вітати!

[8] Зазначу, що вислови «просторовий устрій», «просторова організація» та їм подібні не є коректними, бо йдеться саме про території, з якими пов’язані певні функції, тому слід говорити про територіальний устрій.

[9] Методологія дозволяє подивитися на дійсність новими очима, внести структуру у невпорядкований набір сигналів, даних, знайшовши не те, що очікуєш, а дещо інше, неочікуване. Методологія – це структура, яка дозволяє виявити природні структури досліджуваної області. Її можна розуміти як середину між конкретними окремими методами та абстрактними та загальними питаннями, що обговорюються філософією науки [Methodology].