26 серпня 2013 р.

Ельбрусіада 2013: Сходження на Ельбрус

Частина 1. На Кавказ. Похід


У цьому році я вирішив прийняти участь у сходженні на Ельбрус. В період з 1946 по 1948 роки мої батьки – Павло Васильович Ковальов і Людмила Семенівна Ковальова (Дмитренко) двічі піднімалися на цю вершину.
Спочатку цей захід харківський альпклуб збирався присвятити 80-річчю звільнення Харкова, але, нажаль, сталася жахлива подія: троє харківських альпіністів разом з сьома альпіністами з інших міст і країн були розстріляні у горах Пакистану під горою Нанга Парбат. Це Ігор Свергун, Бадаві Кашаєв та Дмитро Коняєв. Ігор Свергун був одним з організаторів сходження на Ельбрус. У таких умовах весь тягар організації заходу взяв на себе видатний Сергій Бершов. Пройти маршрут разом і під керівництвом Сергія Ігоревича – мрія багатьох альпіністів. І хоча мій вік вже не дозволяє мріяти про серйозні досягнення в альпінізмі, мені теж хотілося перейняти хоча б частину його досвіду, тим більше, що мої сходження у більш молоді роки обмежувалися висоти до 4300 м. Але цей район Кавказу цікавив мене ще й з професійної точки зору, бо я у цій його частині ніколи не був.
  

Рис. 1. Гори і люди: вони схожі. Два чистих яскравих явища природи – величний двоголовий гігант Ельбрус, одягнений у білу сорочку, та видатний альпініст сучасності Сергій Бершов, також у білій сорочці: вони – друзі, чекають на чергову зустріч.


Хочу відмітити, що Сергій Бершов виявися не тільки чудовим майстром альпінізму, але й гарним організатором. Він зібрав групу з різних міст України і Росії, підібрав інструкторів, розробив цікавий підготовчий етап – похід від аулу Верхній Баксан по долині р. Киртик через перевали Киртик-ауш і Північно-Каракайський до аулу Джилісу і базового табору (рис.2). На цей підготовчий маршрут відводилося три дні. Це було вірне рішення професіонала: так майже непідготовлені люди могли краще підготуватися до важкого сходження.


Рис. 2. Карта-схема району пересування групи альпіністів, включаючи східну вершину Ельбрусу. При виході до долини Баксану р. Киртик зливається з р. Силтран.

Що таке гори? Це – постійний рух речовини: рухається все: камені, сніг, льодовики, люди, автомобілі… Цей рух є впорядкованим – все рухається до низу долин. Тільки альпіністи рухаються до вершин. Інколи цей рух набуває катастрофічних масштабів, тоді він знищує все на своєму шляху. Тоді гине все, але природа є природа, для неї це – механізм швидкого переходу до сталого стану. Про це ніколи не можна забувати: ходити у горах означає, перш за все, - пізнавати їх.        
По долині р. Киртик у молоді роки я ніколи не ходив, а по долині р. Силтран експедиція Харківського держуніверситету (під керівництвом професора П.В. Ковальова) у 1973 році піднімалася до озера Силтран, де ми робили батиметричні дослідження. Як виявилося, глибина озера сягає 33 метрів. На цей раз наша задача складалася у тому, щоб обійти хребет Силтран – правий борт долини Киртик, і вийти на перевал Киртик-ауш. Треба відзначити, що компанія складалася з дуже різноманітних людей, до групи входили і діти віком 5 – 6 років, які так бігали, що здавалося, тут і народилися. Дорослі були трохи більш серйозними, але не набагато.


Рис. 3. Учасники (зліва направо): Павло Федосенко, Ігор Жарков, Олег Голощапов, Олександр Чкалов. Вони ще посміхаються (фото П. Федосенка, кореспондента газети «ВЕСТИ»).

Долина р. Киртик, що перед виходом до долини Баксану зливається з долиною. Р. Силтран, надзвичайно цікава. У своїй нижній течії вона починається ущелиною, що утворилася внаслідок врізання річки у скельні породи дна – колишнього ложа льодовика (рис. 4 ліворуч). Тут є і зруйновані ерозією сліди льодовикової акумуляції (рис. 5 праворуч) – залишки кінцевої морени у вигляді земляних пірамід, які відповідають (за своїм розташуванням відносно долини) таким же земляним пірамідам долини р. Ірик. У 1967 році по цій долині пройшов потужний селевий потік, що зруйнував 27 будинків і вантажний автомобіль. Саме того року я почав свої дослідження селевих потоків на території Великого Кавказу.

             
Рис. 4 (ліворуч). Початок долини р. Киртик. Майже з самого початку долина р. Киртик перетворюється на ущелину. За задньому плані – долина р. Силтран.
Рис. 5 (праворуч). Земляні піраміди в долині Киртика.

Багато хто з тих, хто увійшов до складу групи, взагалі вперше приїхав на Кавказ, для них все було трошки неочікуваним. Серед них і Олександр Чкалов – дуже проста і симпатична людина (рис. 6). На початку маршруту він ще має НЗ у вигляді трудового мозоля, трохи меншого за рюкзак на його спині, але скоро він його позбудеться: гори є гори.

  
Рис. 6. Олександр Чкалов: поки що він думає, що і далі буде така гарна дорога. Як же він помиляється!

Перша зупинка на ніч: треба встановити намети. Цим займається Ігор Жарков та Ольга Василевич (рис. 7), я роблю вигляд, що допомагаю їм (це теж треба вміти).


Рис. 7. Встановлення намету на березі р. Киртик (фото П. Б…): Ольга Василевич, Ігор Жарков, на задньому плані – моя голова (фото П. Федосенка, кореспондента газети «ВЕСТИ»).  

Ми рухались долиною з надзвичайно красивою природою (рис. 8, 9, 10, 11, 12, 13). Здається, що тут все узгоджене – скелі, осипи, рослини…
  

Рис. 8. Долина р. Киртик у середній течії. На вершинах випав сніг. 
Рис. 9 (праворуч): лівий борт долини. Який Велетень повиймав ці величезні брили зі скельного масиву і поскидав їх вниз?   



Рис. 10, 11, 12, 13. Яскраві барви заповнюють схили долини. І все це – завдяки барвистим квіткам рослин і різноманітним гірським породам: тут є, що робити географу і геоботаніку.

Після першої ночівлі у наметах, яка супроводжувалась дощем, група зранку почала рухатись у напрямку перевалу Киртик-ауш висотою 3200 м. Це було не просте сходження. Більш підготовлені москвичі побігли вперед, а ми повільно наближалися до перевалу. Нашу групу очолював Ігор Жарков – добре підготовлений інструктор і надзвичайно цікава та порядна людина: він впевнено вів групу до перевалу. Більша частина групи відстала - маленькі дітки не могли йти швидко. Невдовзі почалася непогода: сильний вітер, пішов дощ зі снігом. Прийшлося одягнутися тепліше і накинути дощовики.
А ось і перевал (рис. 14). Дуже сильний вітер. Починаємо спускатися до висоти приблизно 3150 м. Тут – чергова ночівля. Так задумано за для акліматизації. Я пішов допомагати тим, хто тільки підходив до перевалу. Маленька Маруся зовсім ослабла і замерзла, прийшлося піднімати її на перевал на спині (я й не думав, що маленькі дітки так полюбляють кататися верхи), але скільки було в її очах радощі, коли вона сама перейшла через перевал: заслужена винагорода – значок «Турист України». Я чудово її розумів, бо і сам приблизно у такому віці (разом з сестрою) у 1955 році перейшов Клухорський перевал: незабутні дитячі враження.


Рис. 14. На перевалі Киртик-ауш. Дуже сильний вітер та дощ Крапля потрапила на лінзу об’єктива (фото П. Федосенка, кореспондента газети «ВЕСТИ»).

За перевалом. За перевалом група провела залишок дня і ніч, а ранком вже треба збиратися і рухатись до наступного перевалу, щоб потрапити до базового табору вчасно. Вранці – туман (рис. 15). Навколо – камені і рідкісні рослинки з великими квітами (рис. 16) - щоб вижити, треба приваблювати рідкісних комах.


Рис. 15. Табір в тумані. Люди – як їжачки у тумані. Збираємось йти далі.


Рис. 16. Розріджений рослинний покрив на висоті 3150 м. тут - верхня межа альпійських луків.  Вражає, як ті рослинки прагнуть жити!

Але погода в горах грайливо-мінлива: ось вже вийшло сонечко і на обличчях з’явилися посмішки. Дивно, наскільки наш настрій залежить від сонечка! А може це тільки у Олександра Чкалова (рис. 17)? Наче не було важкого вчорашнього дня!


Рис. 17. Олександр Чкалов скинув те, що називається рюкзаком, і посміхається: дивіться, а штанці вже треба підтягувати!

Після підйому на Північно-Каракайський перевал, на якому спокійно паслися корови (вони всі мають тут 1 розряд з альпінізму) і дуже складного спуску підходимо до відомого курорту Джилісу. Всі кидаються до єдиного магазину і сприяють виконанню продавцем місячного плану. Трохи відпочивши, рухаємось далі, до базового табору: тепер нам треба набрати приблизно 200 метрів висоти. Після двох годин ходу, прибуваємо до базового табору, де господарюють Сергій і Тетяна Бершови та Тамара Свергун. На столі лежать величезні апетитні кавуни (дивно, як вони могли долежати до нашого приходу), у каструлі гріється чудовий український борщ, в бочках – нарзан зі «срібного джерела»: у голові виникає думка, а може не йти на Ельбрус, тут точно краще. Але ні, він кличе! Його не можна проміняти на зручності базового табору.
Наступного дня спускаємось до Джилісу (рис. 18) і відвідуємо чудові водопади та їдальню-кафе, підкріплюємось: треба спробувати відновити сили, бо завтра – вихід до штурмового табору. Мене вражає багатство геоморфологічних утворень, складна геолого-геоморфологічна структура цього району.


Рис. 18. Окіл аулу Джилісу: видно земляні піраміди.

Так завершується перша частина Ельбрусіади. Всі – у гарному настрої.

Частина 2. Базовий табір. Рух до Ельбрусу


Водопади і діти.
Бувають ситуації, коли між ними грань стирається. На рис. 19 – група дітей, що приймає участь у поході.


Рис. 19, 20. Водопади і діти. Вони чимось схожі, однаково грайливі і непередбачувані.


До штурмового табору. Вночі був дощ. Оскільки моя палатка виявилася палаткою від комарів, мені прийшлося ночувати у наметі-ангарі, що називається кухнею. Зрозуміло, що всю ніч мені снилися різні продукти, від яких йшов запах. Вранці треба збиратися, йти до штурмового табору (приблизно 3900 м.). Це доволі важко, набирати за день висоту майже 1,5 км. Але справа пішла. Група розтягнулася. Поки що я почуваюся добре. На одному з підйомів виходжу вперед, намагаюся перевірити, на що я ще здатний. Навколо – геоморфологічна лабораторія: застиглі лавові потоки, морени, зандри, осипи… Вони примушують згадувати молоді роки.
Штурмовий табір розташований на морені, серед хаотично розкиданих каменів різної форми і розміру. Це – уламки лави, туфобрекчії тощо. Місця для палаток вже сформовані попередниками. Ставимо палатку. Завтра – тренувальний вихід на висоту приблизно 4850 м.
Вранці наступного дня підйом, сніданок, збори (рис. 21) і вперед.


Рис. 21. Група готується до тренувального виходу. На передньому плані – Ігор Жарков, за ним – Олександр Чкалов, на задньому плані – Сергій Бершов зв’язується з базовим табором, біля нього – Олег Голощапов і інші члени групи.

Я розумів, що сходження на Ельбрус для мене буде важким, тим більше у мої 64 роки, але я не думав, що воно буде настільки важким. До скель Ленца піднімаємось більш-менш нормально. Групу веде Сергій Бершов: він знає, що робить. Кроки повільні, але дихати все трудніше. Ще 300 метрів і перевірка завершується. На це мене вистачило. Для Сергія Бершова це – дрібниці, він і не таке бачив і відчував (рис. 22).


Рис. 22. Видатний харківський альпініст Сергій Бершов під час відпочинку на висоті 4850 метрів (фото П. Федосенка, кореспондента газети «ВЕСТИ»).

Намагаюсь дивитися по боках. Мене цікавлять чудові сніжно-еолові фігури на схилі Ельбрусу. Тут їх багато. Ціла лабораторія еолових процесів (рис. 22)! Найбільше вражають величезні дефляцій ні ніші навколо нунатаків: я такого ніколи не бачив. Якої ж сили мають бути вітри, щоб створити такі форми?! Поки що нам везе – вітер слабенький.

    
Рис. 22. Сніжно-еоловий ландшафт схилу Ельбрусу.

Сходження.
Після коротких сніжно-льодових занять, на які я не пішов (треба було відпочити) – підготовка до головного сходження. Ще раз перевіряємо спорядження. Одягаю нові термошкарпетки (думаю, для чого ж я їх купував) – це помилка, треба було йти у відпрацьованому варіанті. Вихід призначено на 12-30 ночі. Це означає, що будемо йти з ліхтарями. Так роблять досвідчені альпіністи. Вночі атмосфера навколо Ельбрусу заспокоюється, сніг (скоріше - фірн) тримає краще. Сергій Бершов знає, що робить.
Пішли. Поки тримаюсь нормально. На висоті 4900 починаю відчувати, що йти важко. Але надія ще є. Підходимо до висоти приблизно 5580 – 5590 метрів. Ще крок, і я відчуваю, що мене понесло назад. Мене схопили. В очах – фіолетові кола. Серце колотиться, дихання дуже важке: у такому стані я ніколи не був. На цей момент – це моя межа. Сьогодні моя мрія виявилась нездійсненною, мене не вистачило на останні трохи більше 100 метрів маршруту. Залишається поздоровити тих, хто виявився сильнішим.

Частина 3. Повернення до базового табору


Наступного ранку звертаємо табір і починаємо спуск. Роблю останні фотографії у штурмовому таборі. Прості і надійні Ігор Жарков та Олександр Чкалов підходять для цього як найкраще (рис. 23, 24). 
Починаємо спуск. Невдовзі падаю на слизькому льоду і забиваю бік – боляче, але обійшлося без серйозних ушкоджень. Спускатися стало складніше. Але попереду – так звані «гриби» - рідкісне явище природи. На більш низьких висотах природа стає більш різноманітною. З’являються рослинки (рис. 25, 26, 27, 28). Чудове середовище для досліджень геоботаніків та екологів.


Рис. 23 (ліворуч): Ігор Жарков після сходження на Ельбрус. Наче нічого і не відбулося.
Рис. 24 (праворуч): Олександр Чкалов, що помітно схуд, після сходження на Ельбрус. Потрапивши до експедиції новачком, він здобув немалий досвід і впевненість у собі: тепер це – справжній гірський монстр.



Рис. 25 (мох примостився відпочити під каменем), 26, 27, 28: дивно, як в умовах високогір’я рослинки знаходять локальні ніші, придатні для життя, і повною мірою, їх використовують. 


Останній раз знімаю Ігоря Жаркова на фоні Ельбрусу (рис. 29).


Рис. 29. Ігор Жарков.

«Гриби».
Раніше мені не доводилося їх бачити. Вони просто вражають (рис. 30, 31). На матеріалі складного осадового походження з вираженою шаруватістю нагромаджуються величезні плоскі гранітні брили. Які природні сили могли створити такі дивні скульптури?  На рис. 32 і 33 показані поверхні гранітної брили і шарувата «ніжка» «гриба».

  
Рис. 30. Загальний план розташування «грибів».
Рис. 31. Ближній план. Олександр Чкалов стоїть для масштабу (безплатно!). 


Рис. 32. Поверхня гранітної брили з кавернами.


Рис. 33. Структура «ніжки» «гриба». Добре видно шаруватість акумулятивного матеріалу.

По дорозі зустрічаються шедеври природного мистецтва, які я не міг пропустити (рис. 34).


Рис. 34. Яскраво-зелений мох маркує русло струмочка, сам струмочок майже не видно.

Повернення до базового табору.
Невдовзі вже видно терасу, на якій розташований базовий табір. Прийшли. Готуємось до урочистої вечірки. Захід можна вважати вдалим. Учасники піднімають тости (у кружках – нарзан зі «срібного джерела»).
Хочу сказати кілька слів про організацію і організатора цього сходження. Думаю, мене підтримають учасники, якщо я напишу, що ми мали справу не тільки із видатним альпіністом – Сергієм Бершовим, але й з чудовим організатором. Стало зрозумілим, що саме він забезпечив максимум імовірності сходження для основної частини учасників. На диво спокійний, розсудливий, сильний і впевнений, він брав на себе не тільки відповідальність, але й головний тягар організації цього сходження. Маючи не аби які регалії, він весь час виглядав скромним, ніяк не виділявся серед учасників. Думаю, що тим, хто забажає далі приймати участь у таких Ельбрусіадах, нема чого боятися: ця людина забезпечує успіх, надійність і безпеку. Подякуємо йому за це.
Думаю, що подібні Ельбрусіади є тими заходами, у яких мають приймати участь студенти геолого-географічного факультету Каразінського університету (при наявності відповідних спеціалістів), бо таке різноманіття форм і процесів важко знайти в інших місцях. Пропоную студентам накопичувати необхідні суми (замість того, щоб оплачувати заліки і екзамени) і ставати учасниками Ельбрусіад.   


PS

Когда я занялся альпинизмом, для одного из «Посвящений» я сочинил эти стишки. Людям понравилось, сказали, что они добрые.
Песенка исполняется под мелодию песни Ю. Кукина «Мой маленький гном».

НОВИЧОК

Новичок, новичок,
Разожми кулачок,
Не сердись ты на нас,
Дорогой дурачок.

Новичок, новичок,
Торопился, как мог,
И вчера на рассвете
Потерял башмачок.

Ты куда, новичок,
Вздумал смыться, сачок?
У тебя ведь болит
Сильно левый бочок.

Возвращайся скорей
В круг любимых друзей,
Ты нашёл ведь свой дом
И поймёшь всё потом.

Сядем вместе плотней
В круг любимых друзей
И тогда мы споём
Про Баксан и Цейдон.

Ну а завтра в поход
Мы уйдём как в полёт
И ты вспомнишь о нас
Как уж было не раз.

Новичок, новичок,
Собирай рюкзачок,
Не забудь положить
Свой любимый сочок.

8 коментарів:

  1. Подорожі по таким місцям надихають будь-яку людину, а особливо географа. Бачити таке активне та різноманітне геосередовище дуже важливо для географа.

    Згоден з Олександром Павловичем, що необхідно залучати студентів геофаку та взагалі всіх географів до участі у походах на Кавказ.
    Думаю проведення практики на Кавказі повернуло б багатьох студентів геофаку лицем до географії.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Згоден, зараз ми бачимо тільки кабінетну географію, яка породжує "великих" теоретиків, які не мають практики.

      Видалити
  2. Олекса Ковальов29 серпня 2013 р. о 19:18

    Так, повністю згоден. Географ без польових спостережень втрачає орієнтири. Але я запропонував Сергію Бершову розширити цю експедицію до альпіністських зборів, щоб люди могли отримувати 3-й розряд з альпінізму. Мій батько - майстер спорту з альпінізму і доктор географічних наук - свого часу об'єднав альпінізм і географію, тому польові практики, які він проводив на Кавказі, були надзвичайно цікавими. Альпінізм розширює можливості і робить людину більш впевненою у собі, бо сходження - це здолання своїх страхів і недоліків.

    ВідповістиВидалити
  3. Потрясающая природа и мужественные люди! Такие путешествия нужны всем, чтобы оценить красоту Земли и беречь ее. Глядя на фото, еще раз убеждаюсь, что Природа - самый великий архитектор! Земляные пирамиды и грибы - это чудо! Хочется - все это посмотреть самому, потрогать руками цветы и камни.

    ВідповістиВидалити
  4. Олекса Ковальов2 вересня 2013 р. о 19:23

    Шановна Галина Олексіївна, Ви архітектор, який вміє відрізнити красиве від непривабливого. Подивіться, що Ви мені написали: „Очень красиво! А земляные пирамиды - что-то потрясающее!! Как такое может образоваться? Архитектура людей меркнет перед архитектурой Бога - Природы!

    Думаю, тут треба ставити питання: чому Природа створює таке, що сприймається нами як красиве і привабливе? І тут же: чому людина у своїх архітектурних створіннях не може наблизитись (за рідкими виключеннями) до створінь Бога-Природи? Може не вистачає вигадки, але цьому не вчать, цьому не можна навчити?

    Що стосується „ГРИБІВ”, вважається, що вони утворилися дією стокових вітрів, які дмуть з холодних схилів Ельбрусу. Але, насправді, походження більш складне, бо там є акумулятивний шар, що включає вулканічні викиди, який зверху перекритий величезними гранітними брилами, які, вважається, пов’язані з льодовиком. Але там є певні питання. У будь-якому випадку це – наслідок бронювання брилами порід осадового шару + вибіркова денудація.

    Що стосується „смій побачити і торкнутися...” – закінчуйте свою дисертацію про людську архітектуру і вперед, на Кавказ!

    ВідповістиВидалити
  5. Чудова розповідь видатного географа й поціновувача природної естетики повернула мене в 2008 рік, коли також мандрувала кавказькими стежками. Ельбрус мене тоді не пустив до себе. Мабуть, була не готова до зустрічі з ним. Дякую, Олександре Павловичу, за гарний виклад матеріалу.

    ВідповістиВидалити
  6. Я кілька разів перечитував звіт про сходження на Ельбрус, у твоєму віці це подвиг - був би я президентом заснував би звання Герой України хто у віці понад 60 років піднімався на гори понад 5000 м

    ВідповістиВидалити
  7. Олекса Ковальов30 січня 2015 р. о 16:30

    Олександре, радий отримати від тебе оцінку, але я так думаю, що це має бути звичайним у нашому віці, принаймні, до цього слід прагнути. Не забувай також, що у мене за плечима багато років роботи в експедиціях на Кавказі та постійні тренування. Олександре, не відставай!

    ВідповістиВидалити