До проблеми
географічного менеджменту
У цьому короткому огляді я хочу звернути увагу
українського суспільства, фахівців в області землекористування та деяких
суміжних сфер, політиків на важливі питання, пов’язані з уявленнями про природне середовище, природні ресурси та земельний кадастр.
Земельний кадастр – «система необхідних відомостей про
правовий режим земель, розподіл їх за земле-володільцями, та
землекористувачами, орендаторами, категоріями земель, а також про якісну
характеристику і народногосподарську цінність земель» (ГЕУ, том 2, с. 45). З
цього визначення слід прибрати слово «земле-володільцями» (землевласниками), бо
землею не можна володіти, це все одно, що володіти частиною природного середовища. Останнє акцентує
увагу на тому, що ми вбудовані у це природне
середовище, і іншого варіанту не існує, тобто люди нічим не володіють, вони
інтегровані у те, що ми називаємо природним
середовищем, а це – дещо інше. Це стосується і так званого «природного ресурсу», якого, як такого, не
існує, поки люди не накладають на якусь складову Природи утилітарне чи грошове
значення. Більше того, ресурсний
підхід до природного середовища веде до руйнування його цілісності: людина
починає сприймати природне середовище як купу складових, фрагментуючи його,
хоча це цілісність. Тому стан природного
середовища, його здоров’я (включаючи естетичність як показник здоров’я) та самовідтворення є головною умовою
нормальної життєдіяльності людських спільнот. І цей факт людство має
враховувати у першу чергу. Більше того, біологічне, ментальне, духовне здоров’я
людей суттєво залежить від стану природного
середовища. Не варто забувати, що ми є частиною Природи, існуємо завдяки їй
і маємо виконувати ту функцію, заради якої вона нас створила. Стан природного середовища є відображенням
нас, нашої культури.
Інше визначення земельного кадастру маємо у «Законі
України про державний земельний кадастр» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2012, № 8, ст.61)
у Статті 1. Визначення термінів,
читаємо: «Державний земельний кадастр -
єдина державна геоінформаційна система відомостей про землі, розташовані в
межах державного кордону України, їх цільове призначення, обмеження у їх
використанні, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх
оцінку, про розподіл земель між власниками і користувачами».
Слово «геоінформаційна» тут є зайвим, бо це - всього тільки форма оформлення
даних. Тут же зустрічаємо визначення дивного терміну «геопросторовий об’єкт», яке виглядає абсолютно ідіотським, як і сам
термін: «геопросторовий об'єкт - об'єкт реального світу, що
характеризується певним розташуванням на Землі і визначений у встановленій
системі просторово-часових координат». Чесно кажучи, мені
інколи стає не по собі, коли бачиш таку маячню, виготовлену у ВР – хто їх
консультує?[1]
Для того, щоб природне
середовище могло перебувати у режимі
самовідтворення, слід забезпечити його безперервність,
необхідну територію як за площею й
конфігурацією, так і за розташуванням, відсутність
надходження забруднювачів тощо. Це забезпечується відповідною організацією життя людських спільнот, у
тому числі - територіальною. Йдеться про те, що у наших стосунках з природним середовищем саме ми, люди,
маємо регулювати, організовувати нашу життєдіяльність так, щоб забезпечити режим його самовідтворення: настав час
від стратегії антропоцентризму у
відносинах з Природою перейти до стратегії
інтеграції, коли вона розглядається не просто як рівноправний суб’єкт, з
яким слід домовлятися, а як основа, яка
підстилає наше існування у світі.
Для виходу на такий режим людино-природної органіки слід
розробити концепцію географічного
менеджменту. Чому саме географічного? Бо ми існуємо у антропізованих (гео)холонах=оргах - складних, географічно-організованих адаптивних утвореннях, у яких різні
складові не існують самі по собі, вони взаємодіють між собою і міняються при
зміні кожного з них, намагаючись рухатись до спільного фітнес-стану, тобто це мережа, у якій все залежить від всього. Вони
формуються на основі симбіозу. Причому такий менеджмент має бути адаптивним.
Саме це було покладено в основу концепції країни
«Біосфера», яка була проголошена ще 20 років тому.
В першу чергу слід визначитись, що і для чого ми можемо
брати у природному середовищі, та з’ясувати, як це відіб’ється на його стані
(йдеться про рефлексію над власною діяльністю), і саме це, з точки зору
виробничої діяльності, є ресурсом. У кожному регіоні мають існувати дослідницькі установи, які мають вести цю
складну, обстежувально-оціночну роботу. На основі досліджень та оцінок слід
розробляти стратегію географічного
менеджменту (гео)холонів=оргів
на кожному масштабному рівні. Ця задача є складною. В англомовній літературі
близький напрям отримав назву «management of natural resources» (наприклад: Ewert, Baker, Bissix. Integrated Resource and Environmental Management. The Human Dimension, 2004). Я би дав
таку назву: менеджмент людино-природної
органіки (де природна органіка – це ті самі антропізовані (гео)холони=орги), у якій земля виступає чи не найголовнішою
складовою. Ці автори визначають інтегральний ресурс і менеджмент середовища
так: «a coordinated management process and philosophy, which
takes into account the many resources of an area, its linkages to other systems
(i.e. communities, politics, environment) and the consideration of long-term,
sustainable use», відмічаючи, що «Each culture and community can strongly disagree about, and compete for,
different uses of a natural resource. Businesses and developers want to build
shopping malls, apartment complexes and new interstate highway systems. Some
members of a community want this type of commercial growth, while others of the
same community fight to maintain a quiet, undisturbed rural setting» (Ewert, Baker, Bissix, 2004: 6).
Отже, все зводиться до проблеми
прийняття рішень: у якому напрямі слід рухатись, виходячи зі складного
контексту. Додам також, що (гео)холон=орг
– це не те, що деякі західні автори розглядають як «both ecological and human systems», це їх неподільна єдність, людино-природна органіка.
Тут треба, в першу чергу, розібратися у питанні: що слід
вважати ресурсом, а що – ні. Ресурс це
запаси, джерела засобів. Але це не означає, що ці засоби можна
використовувати необмежено, вичерпуючи їх повністю (на жаль, надто довго
реалізовувалась протилежна політика). Ресурсом
є тільки та частина природного
середовища, використання якої не веде до його переходу у критичний стан, за
яким йде його розкладання як цілісності, що є серйозним обмеженням. Ми
маємо багато таких прикладів, ледве не головними з яких є ситуація з землею та
водою. У минулі десятиліття цю проблему намагалися вирішити шляхом створення
територій, що охороняються (заповідники, заказники тощо), але це не веде до її
вирішення. Питання можна поставити так: скільки
ніжок можна відламати у стільця, на якому ти сидиш, щоб не впасти? Можна
одну - сидіти стане важче, можна дві діагонально протилежні чи з однієї сторони
(є варіанти!) - сидіти буде ще важче, можна три - сидіти буде зовсім важко, бо
будь-яка зміна ситуації може призвести до падіння: приходиться весь час думати
про рівновагу, тобто кількість ступенів свободи стає зовсім малою. При цьому
стільцю байдуже (він не знає, що він стілець), а тому, хто на ньому сидить –
ні, бо йому приходиться прикладати все більше зусиль, щоб всидіти. Я акцентую
на цьому увагу, бо, насправді, йдеться не про управління природним середовищем
(це важко собі уявити), як це дають західні автори (наприклад, «Ecosystem and watershed management» у зазначеній вище
публікації), а про управління своєю життєдіяльністю, в першу чергу –
виробничою, у певних умовах. Це вимагає наявності відповідної культури самоуправління, що має
базуватися на публічному спостереженні за прийняттям рішень, наслідками
діяльності та станом природного середовища. Йдеться про геокультуру (наприклад, Ковалёв, 2009). Те,
що сталося в межах так званої Бурштинової республіки, свідчить про повну
відсутність у людей такої культури (але таких прикладів дуже багато). Вона
включає вироблення політики, стратегії, підходів до прийняття рішень тощо.
Цікавою у цьому плані є модель «VBN» - «values–belief–norm theory», яка лежить в основі
поведінки (Stern, Dietz, Abel, Guagnano, Kalof, 1999):
values – belief – personal norm – behaviours
Ось ці персональні норми мають регулюватися на законодавчому рівні і,
головне, виховуватись з раннього дитинства, і особливо у школах, як це
робиться, наприклад, у Швейцарії. У формуванні цих принципів мають приймати
участь всі, у протилежному випадку такі норми-закони будуть залишатися
зовнішніми для людей.
Слід мати на увазі, що вироблення рішень у складних
ситуаціях не може базуватися на рішенні одного чи невеличкої групи владників.
Тут мають бути задіяні механізми комунікації. Ось що пишуть А. Еверт з
співавторами: «Organizational models of
decision making first and foremost recognize that a group of individuals in an
organization involved in a collective decision do not make decisions in the
same way that a single individual does. There is no one individual working
within organizations who is capable of handling and sifting through huge
amounts of information. These models recognize the frailties of humans working
in organizations who have communication failures, harbour self-interests such
as maintaining or expanding power, have differing objectives and priorities from
their colleagues and the organization, and have differing capacities in
information processing. As a result, organizational decisions are often
observed to be an aggregate of disjointed rather than coordinated actions
throughout an agency, which lead to very different kinds of decisions from
those conceptualized by more rational models», а також: «Generally, as group complexity increases, through
either greater numbers or organizational intricacy, so it becomes more unlikely
that subunits will agree on policy objectives, priorities or methods» (Ewert, Baker, Bissix, 2004: 131 -
132). Це вимагає зовсім іншої побудови суспільного життя. Певною мірою проблема
пов’язана з так званою децентралізацією, яка була в Україні декларована, але,
на жаль, у владників не вистачає а ні розуміння, що це таке, а ні політичної
волі відмовитись від своїх владних повноважень. В той же час зазначу, що
прийняття рішень має базуватися не на висловлюваннях всіх підряд, а на позиціях
обґрунтовуваних позиціях професіоналів (саме вони мають виступати провідними
áкторами).
А. Еверт з співавторами посилаються на розробку П. Холла
з співавторами стосовно стратегії процесу вибору (йдеться про загальні та
типові змінні). Загальними є законність, здійсненність та підтримка. Отже (Ewert, Baker, Bissix, 2004: 141 - 142):
• Do policy makers see this as a legitimate need?
• Do policy makers consider this policy idea as
feasible, even if technically it is not?
• Does this idea have a critical support – perhaps
from an influential group such as a trade association? The characteristic
variables include:
• Association and scope – who will this policy
adoption process affect and how? Is this idea linked to other important policy
initiatives?
• The impact of a policy crisis – a crisis will
sometimes put an idea on the fast track policy agenda but at other times
displace it forever.
• Trend expectation – refers to whether something is
likely to gain or lessen in influence or popularity.
• Issue origin – who is seen as the source of the idea
and is that group or person respected?
• Policy information – this does not necessarily have
to be true but it generally has to be believed.
• Management ideology – does this idea support the
political beliefs and managerial style of the policy agency?
Наводиться схема, що пояснює процес визрівання стратегії
(рис. 1).
Рис. 1. Процес визрівання стратегії згідно з (Hall, Land, Parker, Webb (1972). Change, Choice and Conflict in Social Policy. Heinemann, London).
Тут ми маємо дві протилежні позиції – енвайронменталізм
та техноцентризм (технократизм). На рис. 2 дана схема, що пояснює їх
розбіжність.
Рис. 2. Два протилежні підходи до природного середовища –
енвайронментальний та техноцентричний, за роботою (Ewert, Baker, Bissix, 2004: 157).
У складних умовах розробка і реалізація стратегії
користування природним середовищем корисно мати на увазі зауваження Дж.А. Ріс (Rees J.A., 1990. Natural Resources: Allocation, Economics and Policy, 2nd edn. Methuen, London):
• relies too heavily on abstract models of perfect competition
that do not work well in practice;
• suggests that recreation and aesthetic values
prevalent today will persist into the future, which cannot be supported by
empirical evidence;
• argues that discounting the practice of translating
future economic values into present-day values unfairly skews decision
calculations to favour consumption in the present rather than conserving
resources for the future;
• translates all decision calculations about resource
values into monetary terms, which favours those who have the ability to pay;
and
• reserves recreational and wilderness space for
future generations unfairly and penalizes those under-classes who might benefit
today if, for example, present-day supply of resource commodities was
increased, with a resulting drop in prices (Ewert, Baker, Bissix, 2004: 159).
Свого часу в рамках концепції
регіоналізації я висловлював думку, що слід максимізувати рециркуляцію
технофільної сировини задля зменшення її видобутку. Це дуже важливий крок у
напрямку виходу на життє-підтримуючу (sustainable = “life support”) ситуацію, але ж
для цього в Україні нічого не робиться.
Завершуючи цей короткий огляд надскладної проблеми
ставлення до землі та землекористування, зазначу, що протягом десятиліть у нас
не замислювались над тим, чим насправді є «земля», нею користувалися так, наче
вона була створена саме для потреб людства. Тому ми і маємо такі жахливі
результати – надзвичайно високий відсоток оранки та інших форм
землекористування при повному нехтуванні потреб Природи як основи нашого
існування. Я не кажу вже про якість ґрунтів.
Величезні площі забруднені. Слід зазначити наступне: йдеться не про користування природним
середовищем як ресурсом і не про спів-існування з ним, а про вписування нашої
життєдіяльності у режими його функціювання з прагненням максимізувати
когерентність. Більше того, все, що у нас робить влада, відповідає
інтересам не Природи, і не простих людей, а олігархів. Земельний кадастр слід
докорінно міняти, поклавши в його основу принцип недоторканості. Йдеться про
території, які мають забезпечувати стале відтворення Біосферою своїх функцій. І
це не те, що відповідає застарілим уявленням про заповідний фонд, це має
відповідати країні «Біосфера»! Головним принципом є те, що єдиним власником
землі є Природа і саме під її функції слід формувати земельний кадастр! Це
викликає потребу у пере-розміщенні сільськогосподарських земель та інших форм
землекористування. Все інше є другорядним.
Трохи політики. Коли в Україні при створенні земельного
кадастру буде враховані вказані вище моменти, у пана Гройсмана не буде ніяких
підстав робити популістські заяви на кшталт: кожен українець зможе купити собі
200 га землі. Дивна і безпідставна заява! Це те, чим цей пан намагається
створити позитивне враження про себе, а виходить навпаки — враження таке, що ми
маємо справу з не дуже добре обізнаною людиною.
Ковалёв
А.П. Ландшафт сам по себе и для человека / А.П. Ковалёв. - Харьков:
Бурун-книга, 2009.
Stern P.C., Dietz T., Abel T., Guagnano G.A. and Kalof L. (1999) A value–belief–norm theory of support for
social movements: the case of environmentalism. Human Ecology Review 6(2), 81–97. -
[1] Я не буду тут розбирати це безграмотне «визначення» вигаданого терміну,
якщо комусь цікаво, можна провести обговорення окремо. В той же час відмічу, що
Закони, що видає ВР, не можуть формулюватися на основі подібних «термінів».
Немає коментарів:
Дописати коментар