31 серпня 2012 р.

Сучасний погляд на географію: загальна і теоретична географія

Преамбула. Внаслідок подій останніх років я втратив можливість виступати на конференціях і з’їздах ГТ, що проводяться в Україні, у зв’язку з чим вважаю необхідним виставити цей текст як матеріал, який я доповідав би на черговому з’їзді Українського ГТ, що має відбутися цієї осені у Дніпропетровську.


Ковальов О.П. Сучасний погляд на географію: загальна і теоретична географія. Піднімається питання про створення загальної і теоретичної географії. Показано, що без загальної географії ця галузь знань не сприймається як самостійна наукова дисципліна. На відміну від пануючої точки зору, що географія пов’язана з просторовим аспектом, картографуванням земної поверхні, описом просторових структур та моделюванням в режимі ГІС-технологій, автор бачить її як дисципліну, областю дослідження якої є організація геосередовища як наслідок комунікативної взаємодії утворень різної природи – мінеральних, біотизованих та антропізованих. Складовими такої організації виступають геохолони (геоорги). Замість Автор відкидає стару диференціацію географії на фізичну і соціально-економічну і не вважає такі напрямки, як кліматологія, гідрологія, ґрунтознавство, тим більше картографію як географічні. Розглядаються складності створення теоретичної географії.

Kovalyov Alexander. Modern view on Geography: General and Theoretical Geography. The author raises a question of forming General and Theoretical Geography Science. It is shown that without General Geography this branch of knowledge doesn’t interpret as self-reliant scientific discipline. Today’s prevailing viewpoint is that Geography is connected with spatial aspect, Earth surface mapping, spatial structures description and modeling in the regime of GIS-technology. The author considers Geography as a discipline which focuses on the geo-environment. It is a sequence of communication interaction of different nature masses: mineral, boitized and anthropotized (men transformed) ones. The components of such organization are geoholons (geoorgs). The author eliminates the old division of Geography on the physical and social-economical. Furthermore the author does not consider such branches of knowledge as Climatology (Atmology is better), Hydrology, Pedology, Cartography as the Geographical disciplines. The complexities of the Theoretical Geography treat are considered.

Everything is related to everything else,
but near things are more related than distant things.
Waldo Tobler, The first law of geography

Постановка задачі. Не дивлячись на довгий час становлення, географія як науковий напрямок досі лишається дисципліною з нечітко визначеною областю дослідження, відсутністю загальних уявлень, які є спільними для всіх географів, як і чітко виражених теоретичних уявлень, та необґрунтованою диференціацією, що склалася за останні більш ніж сто років. Відсутність вирішення цих проблем не дозволяє підняти рейтинг географії, що зняло би питання про її потрібність, бо не зовсім зрозуміло, які задачі є суто географічними. Йдеться про створення географії як наукової дисципліни, що досліджує структуру, динаміку та організацію того середовища – географічного, - що все більше має враховувати суспільство. Слід спробувати так переформувати географічні уявлення, щоб вони почали відповідати тій його складності і цілісності, які дійсно мають місце і не можуть бути редукованими. Більше того, складається враження, що наше розуміння середовища як саме географічного формується поступово і є наслідком ускладнення соціального життя, тобто наше розуміння географії та області її дослідження слід пов’язувати з контекстом нашого часу. Як свого часу почали говорити про екологічну ситуацію і екологічне середовище, так тепер все більше проступає потреба говорити про ще більш складне, більш загальні і цілісні геоситуацію і геосередовище: більш складний соціальний організм формує собі нову, більш складну модель середовища, через що змінюється і географія, вірніше, її модель як наукового напрямку. Йдеться про те, що образ геосередовища формується під впливом тих проблем, які виникають внаслідок діяльності суспільства і вимагають свого вирішення. Цим питанням і присвячена ця стаття.
Загальні положення. Географія вважається одним з найдавніших наукових напрямків. Це пояснюється тим, що вона має відношення до того середовища, у якому людство знаходиться безпосередньо. За період свого існування вона не могла не змінюватись. Але в наш час ситуація вимагає більш глибокого розуміння питань, пов’язаних з її зміною. Важливими серед них є зміна уявлень та сучасні погляди на область її дослідження, її природу та можливості диференціації з метою обґрунтування структури самої географії (чим пояснюється її виникнення?), як і меж та напрямків її прикладної сфери. Тут треба виходити з того, що ніяких чітко обмежених об’єктів, яким відповідають різні наукові дисципліни, у тому числі і географії, не існує, області їх дослідження завжди проявляються поступово, формуючись внаслідок становлення дисциплін, і є результатом рефлексії над результатами суспільної практики. В той же час, цей поділ середовища на області дослідження вимагає обґрунтування, яке також змінюється. Що стосується географії, на протязі довгого часу картина виглядала доволі складною і заплутаною. І тільки зараз, здається, ми наближаємось до більш-менш чіткої відповіді. Від чисто описового варіанту географи спочатку, під впливом механіцизму, прийшли до механістичної картини у вигляді фізичної географії, потім – до системної, а сьогодні ми вже говоримо про холізм і холархію як її основу. Отже, задача у тому, щоб спробувати визначити ті особливості, які проявляються при погляді на область дослідження географії з нових позицій у порівнянні з попередніми версіями, і спробувати виявити ті головні моменти, які дозволяють говорити про загальну географію та її теоретичний зріз.
Описова географія пов’язана з тими дослідниками-першопрохідцями, які намагалися дати достатньо повну картину нових територій. Там перепліталися дані про геологію, рослинний покрив, тваринний світ, гідрологічні об’єкти, життя місцевих племен тощо, включаючи інколи надзвичайно гарні художні описи пейзажів і проявів їх сакральності. Вони були результатом цілісного сприйняття, властивого дослідникам того часу, але саме в таких слабо диференційованих описах містилися початки майбутніх напрямків географії і дослідницьких підходів. Ситуація суттєво змінилася з переходом до стадії індустріалізації, бо щільність і різноманіття господарської діяльності суттєво зросли.
Фізична географія зароджується у першій третині ХІХ століття як дослідження середовища, що спиралися на вимірювання (вважалося, що фізична географія має справу тільки з тим, що може бути виміряним). Це вимагало стандартизації вимірювань і вимірювальних приладів за для збору даних (хоча не ставилося питання, чи пов’язані ці вимірювання саме з географією), що вело до утвердження позитивізму серед географів. Зразком для такої географії була класична фізика з її «природними законами», завдяки якій матерія сприймалася як пасивна, піддана дії «природних законів». Це визначалося швидкими темпами розвитку промисловості і транспорту. Навіть ландшафт, який до того розглядався як цілісний образ малюнку місцевості (тобто певної ділянки денної поверхні), що утворюється у свідомості людини (він так вводився А. Гумбольдтом, що не варто забувати), перетворили на механічну суму природних компонентів1. Більше того, виявилося, що ні феномен життя, ні людина і суспільство (з його економікою, політикою, мистецтвом, наукою, релігією і т. і.), дія яких розгорталася у складному середовищі, принципово не можуть бути піддані механістичному аналізу, що ставило питання про відокремлення біотичного і антропо-соціального напрямків, природа яких вимагала зовсім інших підходів (спроба спрощення у цих сферах вела до редукції людини, як і феномену життя в цілому). Так і сталося. Особливо це стосувалося явищ, пов’язаних з діяльністю людини, що в подальшому стимулювало штучне роздування, спочатку, економічної (на фоні становлення індустрії), а потім – соціально-економічної та політичної гілок. Географію розділили на природничу (її продовжували називати фізичною) та соціально-економічну, першу віднесли до природничих, а другу – до соціальних наук, забувши про те, що соціум – це теж Природа. І навіть образ географічного середовища як цілісного утворення, введений Елізе Реклю, та висловлювання Карла Ріттера стосовно системної цілісності природи2 не змогли схилити думку географів до холістичного погляду на свою область дослідження, тобто до неможливості її диференціації на окремі складові (без втрати сутності), які вивчаються іншими дисциплінами. І це можна зрозуміти, бо інтегральне сприйняття вимагає від дослідника довгого часу знаходження у контакті з областю спостереження, а це означає, що дослідник не може вже стояти осторонь як об’єктивний спостережник з позицією спостереження «не від куди», він стає її частиною, і як перцепієнт і учасник спільного руху, має враховувати свої особисті властивості: таке спостереження набуває явних ознак релятивізму.
Оскільки з самого початку географи описували різні явища у їх просторовому плані, то все більше закріплювалась думка про те, що географія є саме просторовою дисципліною. Цей образ ще більше посилювався завдяки поширенню картографічних відображень. Це призвело до того, що картографію почали розглядати як напрямок географії, а створення картографічних відображень почали сприймати як ледве не головну мету географічних досліджень, що негативно вплинуло на розвиток географічної думки: географічне середовище перестало сприйматися як динамічне, бо на карті воно статичне. А оскільки все більше географів користувалося картами як джерелом даних, оминаючи польові дослідження, взагалі стали забувати, що карта – це не місцевість, а тільки її відображення. На географічних факультетах університетів з’явилися кафедри картографії, а термін «географічний» став синонімом терміну «просторовий». Як наслідок, просторовий план розміщення різноманітних явищ природного та антропно-соціального походження жорстко зв’язали з образом географії як напрямком, що має вивчати просторове («географічне») розташування чи розповсюдження3. Саме в такому плані «розвивалися» біогеографія (географія рослин і тварин, як її трактували), географія клімату, географія ґрунтів, географія промисловості (з її багатьма напрямками, що відповідали окремим гілкам), географія сільського господарства (також розгалужена), географія транспорту, географія населення тощо. Вже у наш час дійшло до абсурду – появи географії хвороб, трофогеографії, географії війни, географії весільних послуг і навіть географії безповоротних втрат Радянського Союзу у другій світовій війні. Більше того, вже вигадали термін «просторовий розвиток» [Руденко, Маруняк, 2012], що важко зрозуміти4. Так зведення географії до просторового аспекту все більше набувало статусу офіційної догми, а її головні апологети, зайнявши високі посади, блокували і продовжують блокувати все, що не відповідало і не відповідає їх уявленням (підтримуючи у такий спосіб свій, часто, штучний рейтинг)5. Така редукція географії до просторового аспекту вела до вкрай негативних наслідків.
Наступним етапом слід вважати спробу розвинути системну географію. Не думаю, що її початок пов'язаний з введенням В.Б. Сочавою у 1963 році терміну «геосистема». До цього вже існувало багато робіт з вираженим системним підходом. Але проблема у тому, що цю систему намагалися ввести на основі механістичної позиції, хоча і це було певним кроком вперед, бо орієнтувало на інтегральний характер об’єктів дослідження: є компоненти, які пов’язані між собою прямими і зворотними зв’язками, що замикаються в обмеженій області середовища. При цьому зв’язки шукалися саме фізичного плану з акцентом на балансі речовини і енергії. Це було більш-менш прийнятним для режимів мінерального рівню, але мало що давало для відображення біотизованих чи антропізованих форм. Дещо пізніше у географію почали проникати ідеї теорії інформації К. Шеннона (найбільш широко користувалися такою характеристикою, як інформаційна ентропія), яка, однак, не пов’язана із значеннями і смислами, тим більше – з їх природою. Але це дозволило оцінити різноманіття і зіставити різні території за цією ознакою (не надто велике досягнення): це відповідало образу матерії як пасивної, що піддана дії зовнішніх законів. Надзвичайно важливим у такому підході слід вважати пошук так званих зворотних зв’язків, існування яких веде до замикання системи. Це супроводжувалося заявами про круговорот речовини і енергії та обмін інформацією, хоча потік енергії не є замкненим у круговорот, а обміну інформації просто не існує, бо інформація породжується внаслідок сприйняття сигналів, впливів (саме це робить матерію активною, бо надає можливість здійснювати вибір). Такі системи уявлялися як незмінні, позбавлені еволюції, хоча темпоральні погляди на різні явища отримали розвиток досить давно (наприклад, концепція географічного циклу В.М. Девіса [Дэвис, 1962], уявлення про материкові зледеніння чи сукцесії у ґрунтово-рослинному покриві тощо). Отже, географи давно розуміли, що геосередовище перетерплює постійні зміни і намагалися ввести їх у свої теоретичні погляди та дати їм пояснення. Але все це було дуже далеким від його потенційної складності. Треба було шукати нові методологічні підходи для її відображення цієї складності, яка, як тепер бачиться, створюється нами самими і є відображенням зростаючої складності нашої взаємодії із середовищем: це наш образ, що перетерплює зміни у своєму прагненні бути відповідним до рівню складності суспільного життя.
Вже у 80-х роках минулого століття почали з’являтися роботи, у яких автори писали про холізм як можливу основу нових поглядів на геосередовище (наприклад, [Johnston, 1985]). Але старі уявлення про структуру геосфери (геобасейну Землі), що зводилися до її поділу на літо-, гідро-, атмосферу та, пізніше, біосферу, аж ніяк не підтримували холізм. Тільки у 1990-му році був вперше розглянутий геопроцес як цілісний процес [Ковалёв, 1990], що реалізується у геосередовищі, а у 1997-му році була запропонована нова модель структури глобального геобасейну у вигляді мінерального, біотизованого (біосфера) і антропізованого (антропосфера) геобасейнів [Ковальов, 1997] з подальшим доданням дивосфери. Ставало все більш зрозумілим, що фізичне середовище, у якому ми знаходимось і яке можна розкласти на окремі фізичні об’єкти (при механістичному підході), не відповідає уявленню про геосередовище, таким середовищем є та мережа гетерогенних організаційно-комунікативних згущень, ущільнень, яку ми маємо сприймати як те, що знаходиться «над» фізичним середовищем, що і є областю дослідження географії. Так змінювався образ геосередовища як області дослідження географії, та сама географія.
Але найбільш гострим і складним питанням і досі лишається питання про особливості тих форм, утворень, якими має займатися географія. Йдеться про форми, що відрізняються, так би мовити, географічною якістю, тобто мають бути чітко визначені географічні особливі - критерії, чого й досі не зроблено. Без цього географія, як науковий напрямок, лишається підвішеною у повітрі. Свого часу спроби вирішення цього питання мали місце. Вводили геокомплекси, геосистеми, намагалися редукувати географію до просторового аспекту тощо, але це не мало успіху, бо всі ці уявлення базувалися на механістичних поглядах. Спробу ліквідувати цей пробіл було зроблено автором у роботі [Ковалёв, 2009а]. Пізніше кроком у вирішенні цієї проблеми стало введення, спочатку, поняття про ключовий процес, що зумовлює прояв територіальності [Ковальов, 2009б], а потім – геохолону/геооргу [Ковалёв, 2010]. Стало зрозумілим, що геосередовище здійснює рух в режимі EVO-DEVO: процеси розвитку і еволюція у ньому протікають водночас [Ковалёв, 2012б]. Має місце рух геосередовища через рівні з різною якістю до все більшого прояву самовідчуття, самоідентичності, когнітивності утворень, відчуття своєї присутності у світі і самоцінності, через виникнення таких утворень, які презентують себе як самостійні агенти дії. Так формується геотіло (грецьке Τελεος означає «завершений, повний, вищий»). Це відкриває зовсім інші перспективи і вимагає зміни напрямку і стилю мислення. На перше місце виходить поняття про зв’язувальний паттерн, що стягує всі складові руху у цілісність. Це знов-таки ставить під сумнів, що просторовий аспект є якщо не єдиним, то переважаючим у географії, і змушує поставити питання про простір і час у географії (і не тільки), а саме: чи є вони самостійними агентами дії? Ця проблема знайшла відображення у роботі [Ковалёв, 2012а].
Не менш складним є питання і про прояв масштабованості у геосередовищі: чим зумовлене це явище? Саме це вимагало його розгляду з позиції холархії – присутності у ньому складових з властивостями частини і цілого водночас, що формують складну мережу. Цьому відповідало і уявлення про ландшафт денної поверхні як організацію її малюнку (як він сприймається перцепієнтом), що відображає дію складної сукупності динамічних режимів, які реалізуються у геосередовищі [Ковальов, 2005, Ковалёв, 2009а], що знаходить відображення у структурі денної поверхні (рис. 1). Так поняття про денну поверхню стало одним з найважливіших у географії: вона має властивості палімпсеста - матеріальної поверхні, на якій динамічні режими постійно створюють і стирають малюнок або текст, за характером і напрямком зміни яких ми можемо формувати уявлення про ці режими. Саме це обґрунтовує можливість використання сучасних методів ДЗЗ та ГІС-технологій для виявлення, фіксації, дослідження і навіть моделювання, в тому числі в аспекті так званого ландшафтного планування, особливостям якого буде присвячена інша стаття.


Рис. 1. Як приклад, розглянемо цю фотографію Джеффа Маротта (Jeff Marotta: "Terraces" Sapa, Northern Vietnam 2003. This photo is a good example of what a terraced landscape looks like. (CanonS330 digital)). Вона є цікавою у кількох планах. По-перше, це приклад антропізованої структури денної поверхні, яку автори трактують саме як ландшафт (аж ніяк не геокомплекс, складений з компонентів). По-друге, це є прикладом того, що ландшафт є відображенням антропізованого холону, що розвинувся на основі природного – біомінерального – холону. Така структура поверхні підтримується тим, що все виникало у межах річкової долини (холон), на схилах якої були створені тераси, а дана частина вододільного масиву (природний холон певного рівню) є частиною всього вододільного масиву (холону), що входить до складу річкової мережі (холону) і т.д. Зручна конфігурація поверхні підтримує створення поселення (холону) як сукупності індивідуальних ділянок з хижками (холони), жителі якого ведуть господарську діяльність на терасованих схилах (холон) і т. д. Отже, ми маємо складну холархію. Праця людини тут вплетена у природний режим більшого масштабного рівню, певною мірою змінює, а локально навіть заміщує його. Посилання на фото.

Отже, на сьогодні ми маємо в географії наступну ситуацію: 1) стала більш-менш зрозумілою область дослідження географії – організація геосередовища як області планети, де сходяться процеси мінерального, біотичного і антропного походження, що веде до все більшої диференціації і породження все більшого різноманіття; 2) ця організація є дуже складною і пов’язана вона не стільки з фізичним аспектом, скільки з складністю та комунікацією, і ця складність не редукується; 3) образ геосередовища знаходиться у відповідності до складності суспільного життя, наших відносин з оточенням, і може базуватись на різних методологіях – описової, механістичної, системно-кібернетичної, комунікативно-інформаційної (семантичної), холістичної, кожна наступна з яких є все більш абстрактною і включає попередні варіанти, а матеріальна сторона розглядається як форма «візуалізації» прихованої організації; 4) вдалося сформувати образ геоорганізації, складовими якої є геохолони, які можуть мати мінеральну, біотизовану чи антропізовану природу; 5) на передній план проступила комунікація як форма взаємодії, що затверджує релятивність відносин між складовими; 6) спостережник, який досліджує геосередовище, не відокремлений від нього, а є учасником всього того, що у ньому відбувається, що має враховуватись. Ми тепер розуміємо, що область дослідження географії є чи не найскладнішою, бо формується на основі всіх рівнів складності і форм взаємодії, що охоплюються фізичним, інформаційно-семіотичним, естетичним, духовним та іншими аспектами. Йдеться про ультра-складне утворення, яке не є чітко структурованим, як це вважалося досі. Це ставить питання про становлення і розвиток загальної географії як такого її рівню, на якому мають розглядатися найбільш загальні питання, включаючи такі, що пов’язані з побудовою теоретичної географії (наскільки це є можливим).
Область дослідження географії. Визначивши географію як науку про організацію геосередовища – геоорганізацію, - і, відповідно, процес її становлення - геопроцес, - слід встановити критерії, які дозволяють більш-менш чітко відокремлювати цю область від тих, які досліджуються іншими науковими напрямками. Це - складне питання. По-перше, таке виокремлення не може базуватися на механістичному складанні різних за своєю природою явищ. Геоорганізація – це не літо- + атмо- + педо- + гідро- + біо- + антропо- + … організації, це організація іншого рівню, а перераховані та інші складові – це тільки, так би мовити, матеріал для її виникнення у відповідних умовах. Тому ми можемо сказати, що географічне відображення – це не сума уявлень про геологію + клімат + ґрунти + флору + фауну + людське суспільство зі всіма його проявами (виробництвом, мистецтвом, релігією, політикою, спортом, освітою тощо) …, - бо геоорганізація не є сумативною, вона проявляється як сукупність багатьох рівнів, утворених складовими географічного рівню складності – геохолонами/геооргами, між якими є складні зв’язки. Вона є наслідком значної кількості порушень симетрії спочатку більш простого середовища, яке спочатку є тільки потенційно геосередовищем. Як біологія має за мету дослідження такої організації органо-мінеральних складових, що забезпечує становлення і відтворення зв’язувального паттерну, відповідального за феномен життя (біопаттерну, що проявляється у дуже різноманітних формах), як соціологія має за мету дослідження такої організації індивідів, яка забезпечує становлення і відтворення зв’язувального паттерну, відповідального за феномен соціуму з його культурою (соціопаттерну), так і географія має орієнтуватися на дослідження організації складових – геохолонів – що забезпечує становлення і відтворення паттерну, відповідального за геоорганізацію - геопаттерну. Можна навести ще багато таких прикладів, але у всіх випадках, коли ми стикаємось з такими складними феноменами, які виявляються тільки завдяки емердженції, ми маємо шукати не щось матеріальне, бо це – тільки слід прихованої організації у вигляді того чи іншого порядку, а те глибинне джерело, з якого ця упорядкованість витікає. Підкреслюю, що все матеріальне – це тільки поверхневий прояв нематеріальної організації, яка дозволяє утворити ментальний образ прихованої організації, яка виявляється завдяки емердженції. Вже навіть говорять про своєрідний онтологічний емердженізм, що затверджує реальне існування рівню організації. Про емерджентність кажуть у випадку, коли певні властивості проявляться на макрорівні при їх відсутності на мікрорівні, причому ми не можемо відповісти на питання, як це відбувається. Отже, емердженція не є і не може бути локальною, вона охоплює певну область середовища, створюючи уявлення про її цілісність і властиву їй архітектуру. Більше того, процес емердженції є результатом самоорганізації як процесу формування паттерну. Так, культура має свої матеріальні форми - артефакти, які дозволяють створювати різні образи, і тільки через їх взаємодію, з часом, можна досягти певного рівню адекватності образу прихованої організації, що їх породила. Та чи є щось подібне у випадку географії? Думаю, так. Це та морфологія, яку ми виявляємо у земній поверхні (як шарі) і у структурі денної поверхні: морфологія є застиглою динамікою. Зміна характеру режиму веде до зміни структури денної поверхні і прояву нових форм порядку. Отже, ми значною мірою спираємось на фізіономічні особливості поверхні. Коли вдається виявити у малюнку денної поверхні якусь цілісність, відносну повноту, упорядкованість, гармонію, ми пов’язуємо це з поняттям про ландшафт. У такому разі ландшафти, які ми виявляємо на основі особистого сприйняття, саме і є відображеннями геохолонів, це їх обличчя, сприйняті перцепієнтом. Вони можуть бути вираженими краще або гірше, тобто все залежить, з одного боку, від ступеню впорядкованості режимів, з іншого – досвіду, тезаурусу дослідника. Так через феномен денної поверхні сходяться географія, фізіографія і ландшафтознавство, а географія все більше виглядає як наука про надскладне середовище, у якому діють механізми самоорганізації складових різної природи.
Важливою рисою геосередовища є нарощення гетерогенності, складності і, головне, якості. Йдеться про те, що мають місце не тільки процеси, що відтворюються (як це має місце у випадку виникнення нових складових флювіальної мережі, ґрунтово-рослинних сукцесій, сільськогосподарського циклу тощо), але й виникають нові рівні організації, що відзначаються більш високою якістю в плані самовідчуття і спроможності до комплементарного існування з іншими формами організації. Так, на основі мінерального круговороту свого часу виникла біосфера, а потім і антропосфера: кожний наступний рівень організації інтегрується у попередні і не може існувати без них. Так поступово утворюється геохолон/геоорг глобального рівня у вигляді квазіорганізму (Гея Лавлока-Моргуліс). Це означає, що ми маємо підходити до геосередовища з позиції органіцізму. Організм – поняття, яке виникло в біології, але біологічний організм є дуже складним утворенням – організацією активних поверхонь різної природи і масштабу: це - біокомплекс, що пропускає через себе потік речовини, енергії і сигналів, використовуючи і перетворюючи їх для свого підтримання і участі у дії організації більш високого рівня. Саме це примусило автора ввести поняття про геокомплекс як організацію активних поверхонь [Ковалёв, 2009а]. Організація тут може розглядатися як узгодженість різних типів активних поверхонь. У відносно тонкому шарі концентруються утворення різного походження, які взаємодіють між собою, демонструючи узгодженість, когерентність і доцільність з’єднання у ціле. У теригенних природних варіантах, за виключенням територій з найбільш екстремальними умовами, найскладнішою є область, що знаходиться відразу під і над денною поверхнею і сама денна поверхня. Саме тут присутні умови для виникнення геохолонів різних рівнів ієрархії і складності. Сюди треба віднести зону гіпергенезу, ґрунти, фітошар, денну поверхню, можливо, приземний шар атмосфери, але, повторюю – це тільки матеріальний субстрат, з якого формується геохолархія. З появою біоти складність цієї частини середовища різко зросла, а з появою людини у її структурі почали з’являтися антропізовані форми упорядкування6. Саме активні поверхні мають вирішальне значення у формуванні його структури, яка змінюється у напрямку від менш впорядкованої до більш впорядкованої. Задача географів складається у вивченні питання, як активні поверхні різного походження взаємодіють між собою, сприяючи утворенню геохолонів різних масштабів та їх мережі. В одному випадку це флювіальні мережі і басейни, в другому – біотизовані басейни різних рівнів ієрархії, в третьому – складні селитебні утворення (селитебні басейни), в тому числі - з фрактальними властивостями, як це показано на рис. 2 [Tannier, Pumain, 2005] (фрактальність є характерною і для мінеральних та біотизованих утворень). На перший план тут виходять доцільність і значимість складових (вони визначають ефективність), що ставить питання про їх кількісну оцінку: складові, що входять до геохолону, і самі геохолони, що утворюють геохолархію, мають формуватися за принципом компліментарності та доцільності, бо нічого зайвого така структура мати не може: все має бути доцільним. Отже, виникає питання про співвідношення між складовими різного генезису у єдиному холоні. Це дуже важлива проблема, що має вирішуватись саме географами.


Рис. 2. Паттерн (як ми сприймаємо цю організацію) селитебних територій: гетерогенність поселень у північно-західній частині Європи ([Tannier, Pumain, 2005]). Зауважу, що це є виокремленням зі структури денної поверхні, утвореної всіма процесами, як мінерально-біотизованими, так і антропізованими, що не дозволяє розглядати це зображення як географічне.

Проблема диференціації географії. Вона є дуже важливою, бо впливає і на навчання майбутніх географів, і на характер досліджень, і на формування та діяльність спеціалізованих рад із захисту дисертацій. Вже кілька десятиліть в географії існує поділ по напрямках, які, з моєї точки зору, не відповідають сьогоденню. Навіть питання про відношення до географії таких дисциплін, як гідрологія, кліматологія (краще говорити про атмологію), ґрунтознавство, демографія і деяких інших досі остаточно не вирішене (у вузах часто їх подають як географічні дисципліни). У центральних періодичних журналах можна часто зустріти роботи соціально-економічного профілю7 (це просто знищує географію), має місце участь у захистах дисертацій у статусі ведучих опонентів докторів економічних наук (що не може не викликати подив). Так, географія має тісні зв’язки з іншими дисциплінами, але вони досить специфічні і спеціалісти інших профілів навряд чи можуть демонструвати необхідну кваліфікацію як географи. Тоді, що це все означає?
Отже, перше, що слід зазначити, це те, що географія є цілісною і не може в принципі поділятися на такі напрямки, які сьогодні дехто намагається зробити ледве не самостійними. Це стосується, перш за все, таких штучних напрямків, як соціально-економічна географія (з усіма її гілками), включаючи політичну географію, та картографія (як розділ географії). Стосовно першої я давав пояснення у своїй монографії [Ковалёв, 2009] та інших роботах, а друга є способом відображення даних, причому самого різного плану. Що ж стосується такого класу карт, як «географічні карти», то ще треба розібратися, чи насправді вони є географічними і що взагалі означає вислів «географічна карта». Дещо складнішим є питання стосовно фізичної географії. Ще у 2001 році було показано [Ковальов, 2001], що фізична географія – це фізичний зріз відображення геосередовища, тобто погляд на нього з точки зору фізики. Причому не має значення, які рівні організації розглядаються – мінеральний, біотизований чи антропізований. Як було відмічено на початку статті, цей спосіб відображення базується на вимірюванні, отже, ставиться питання: якщо географія досліджує геоорганізацію як організацію організацій гомогенних утворень, то що у ній можна виміряти?
Довго вважалося, що, крім обміну речовиною і енергією в природі відбувається обмін інформацією. Але це не так. Обмін інформацією не існує, є обмін сигналами, які, будучи сприйнятими, переробляються індивідуалізованими утвореннями на інформацію, що проявляється в утворенні чи зміні їх структури та поведінки. А це вимагає зовсім іншого розгляду, бо сприйняті сигнали, крім чисто фізичної сторони, містять в собі дещо більш важливе - певне значення, смисл. Саме це поставило питання про необхідність розгляду комунікації як однієї з найважливіших форм взаємодії у природі [Ковальов, 2009в]. Отже, для географів комунікація стає чи не головною формою взаємодії складових, що схиляє до необхідності виділення такого напрямку, як геосеміотика. Це означає, що, незалежно від того, які феномени вивчають географи, вони мають виходити із значення комунікації у процесах виникнення і функціонування цих феноменів. І тоді слід шукати не стільки факти фізичної взаємодії, скільки факти комунікації і, відповідно, осередки, де вона виглядає більш щільною та інтенсивною. Йдеться про те, що індивідуалізовані утворення просуваються у просторі можливостей, відбираючи з хаосу впливів корисні сигнали і оцінюючи їх значення, збільшуючи чи зменшуючи свою складність шляхом породження нових чи відкидання вже існуючих функцій. Так, наприклад, у сталих умовах функція так званої інформаційної машини, яка здійснює відбір сигналів та їх обробку, стає непотрібною (а вона вимагає значних витрат енергії і зменшує сталість утворення), і, навпаки, в умовах, зміна яких є непередбачуваною і швидкою, функціонування і підвищення її ефективності стають вкрай необхідними. Отже, ми маємо дуже важливий – інформаційно-комунікативний, чи семіотичний – аспект, значення якого зростає з нарощуванням складності індивідуалізованих утворень, що ставить питання про їх когнітивність.
Розгляд послідовності появи всіх цих аспектів свідчить про те, що у випадку геосередовища ми маємо справу з дуже складною ситуацією. Індивідуалізовані утворення, які тут вдається виділити, є, з одного боку, вкрай різноманітними, з іншого – мають багато спільного. Крім того, незалежно від рівню складності і форми організації, вони всі взаємодіють між собою так, що не можна чітко виділити їх у середовищі: вони утворюють континуум. Додам, що такі утворення виявляються у широкому діапазоні масштабів. Все це і раніше примушувало шукати нові форми відображення того, що тепер стає все більш очевидним. Тому автором було запропоновано зробити акцент на холізмі, скориставшись розробками А. Кестлера. Так з’явилися такі поняття, як геохолон (геоорг) та геохолархія як мережа геохолонів (наприклад, [Ковалёв, 2010]). Нове бачення включає всі попередні аспекти розгляду – фізичний, системний, семіотичний. Холістичне бачення геосередовища ще більше наголошує на нероздільності географії, але дозволяє виділяти різні масштабні рівні – мікро-, мезо-, макро- тощо. В такому разі можна говорити про мікрогеографію, мезогеографію, макрогеографію чи глобальну географію, і це має відповідати тим масштабним рівням, які мають місце. Йдеться про те, що різні процеси «розходяться» по масштабних рівнях під дією холістичних ключових процесів. Саме вони відповідають за масштабну диференціацію територій, за появу місцевостей, що утворюють малюнок поверхні зі складною топологією, що слід враховувати при організації господарської діяльності та прийнятті рішень. Це знов-таки пов’язане з геохолархією: наявність масштабних рівнів, накладає рамки на процеси організації геосередовища, відображаючи співвідношення напружень між силами, що його структурують. Але об’єднувати всі ці рівні має загальна географія, що має розглядати найбільш загальні властивості. І вже точно це ставить питання про відмову від ледве не окремих спеціальностей (фізична і соціально-економічна географії, тим більше - картографія) та тих дивних напрямків (фізична географія з геофізикою та геохімією ландшафтів, соціально-економічна, конструктивна, історична географії8, картографія), за якими ще сьогодні здійснюються захисти дисертацій. Спеціалізовані ради мають бути виключно географічними9.
Не менші проблеми ми маємо і у сфері географічної освіти. Саме тут найбільше проявляється відсутність такої дисципліни, як «Загальна географія», саме її відсутність на протязі багатьох десятиліть вела до виникнення абсолютно необґрунтованої диференціації географії. Але що вона має містити? Вона повинна включати, по-перше, сучасне розуміння того, що собою уявляє область дослідження географії – геосередовище, включаючи критерії, що зумовлюють її надійне виділення, особливості її диференціації по масштабних і організаційних рівнях та динаміки, по-друге, головні етапи становлення уявлень про нього, особливості методологічних підходів у їх порівнянні, по-третє, емпіричний і теоретичний рівні відображення, нарешті, місце серед інших дисциплін і практичне значення. Питання, пов’язане з співвідношенням емпіричної і теоретичної форм відображення у географії є доволі складним і вимагає більш докладного розгляду.
Співвідношення емпіричної і теоретичної форм відображення у географії. Будь-яка наукова дисципліна має за мету досягти розуміння і пояснити феномени, які вона досліджує за для зменшення ефекту їх непередбачуваності. Про самостійність наукового напрямку можна говорити тільки у разі чіткої визначеності області його дослідження на основі певних критеріїв, а також наявності загальних уявлень у вигляді емпіричних чи теоретичних узагальнень, хоча це зовсім не означає, що даний напрямок є повністю самостійним: наука єдина, а її напрямки - тільки відносно самостійні. І тут слід зауважити, що без загальних уявлень, нехай і не дуже чітких, ніякий науковий напрямок існувати не може. Такі уявлення виникають на основі регулярності ситуацій, схожості подій, з якими ми стикаємось, тобто вони не виникають без спостереження. Теорія – це компактна форма організації логічно узгоджених регулярних фактів, що пройшла процедуру відбору в умовах вільної наукової дискусії. Її найбільш компактною формою є математичне рівняння, що ми маємо у теоретичній фізиці. Це не дозволяє розглядати науку як накопичувач істин, бо істини завжди відносні, вони залежать навіть від суспільних цінностей. Скоріше, наука - це область взаємодії ідей і фактів, хоча ця взаємодія відбувається через комунікацію між вченими: ідеї зіштовхуються і конкурують через вчених. Отже, наше знання – це тільки система образів, яка тільки тимчасово може бути сталою, але не є і ніколи не буде абсолютною істиною.
Географія починала «збиратися» як множина розрізнених спостережень, що вели до накопичення різноманітних фактів, які слід було якимсь чином упорядкувати. Тому вона і виглядала як область знань про наповненість земної (перш за все - денної) поверхні різними утвореннями. Це були факти, умовно кажучи, мікрорівня, з яких ніякого пояснення загального порядку не випливало. Основу ж теоретичних поглядів складають ідеї, що виникають спонтанно. Формування теоретичних поглядів в географії довго не починалося, хоча вже у другій половині ХІХ століття Елізе Реклю ввів поняття про географічне середовище. Це був перший інтегральний образ, нехай й нечітко визначений, але такий, що відкривав перспективу, і сьогодні він лишається базовим (питання тільки у тому, як його розуміти). На протязі багатьох десятиліть географи намагалися поліпшити уявлення про нього, але зробити це важко. Причина полягає у його надзвичайній складності. Крім того, ми самі злиті з цим середовищем, тобто географи мають справу з тим, чого вони безпосередньо не бачать: вони бачать багато різнорідних складових, речей, з якими взаємодіють, але не бачать цілого, образ якого треба ще побудувати на основі емердженції. Щось подібне ми маємо при дослідженні мікросвіту. Йдеться про створення ментальних образів організації на основі слідів. Але тут же виникає питання: якщо йдеться про організацію геосередовища як емердженції, що охоплює багато масштабних рівнів, то як можна підходити емпірично до її дослідження? Можна досліджувати окремі морфологічні паттерни, процеси, що їх утворюють, але це не дає цілісної картини. Виходить, що те, що географи роблять підчас своїх польових експедицій, до географії відношення не має, географічний аспект з’являється тоді, коли ми виявляємо те, як з сукупності цих голих фактів (за виразом Анрі Пуанкаре) проявляється гетерогенна холархічна організація. Оскільки така організація виникає як ефект комунікації, досліджувати треба те, як вона виникає між складовими різної природи, і як веде до узгодження між ними і виходу на більш цілісні форми існування.
У роботі [Гладкий, 2009] Ю.Н. Гладкий зробив невеличкий огляд питань, пов’язаних з теоретичною географією. Відразу кидається у вічі, що автори, які обговорюють питання існування і визначення цілей теоретичної географії, знову і знову зводять все до просторових відношень. Думаю, це є проявом обмеження. Просторові відношення не є предметом географії, вона має досліджувати форми геоорганізації – геохолони чи геоорги як комунікативно-інформаційні пакети, - що утворюють єдину геохолархію, а просторові відношення є тільки одним зі способів прояву такої організації, наприклад, у вигляді впорядкованості денної поверхні. Тому вся теоретична думка географів має бути направлена на побудову абстракцій, образів таких форм організації, які виникають із взаємодії утворень мінерального, біотизованого та антропізованого походження. Ще раз відмічу, що ведучою формою взаємодії тут є комунікація. А це вимагає розробки спочатку загальної теорії комунікації, тобто, географи знову змушені чекати, коли це буде зроблено. Саме комунікація (не без участі фізичної взаємодії) визначає особливості паттернів організації. Можливо, з сучасних підходів найбільш цікавим варіантом для моделювання геосередовища як мережі геохолонів є так звана ANT-концепція (теорія áкторних мереж).
Не слід забувати, що теоретичний розгляд має завершуватись створенням математичних моделей дуже загального рівню. Йдеться про математичні моделі геосередовища. Та чи можливе це у випадку такого складного утворення, як геосередовище? Чи не маємо ми тут таку ж ситуацію, яка є в біології і яку свого часу обговорював В.В. Налімов [Налимов, 1979]? Думаю, це саме той випадок. Але це не означає, що треба зупинитися у пошуку варіантів. З цієї точки зору, чи є відома теоретична географія В. Бунге [Бунге, 1967] справді теоретичною географією? Зрозуміло, що ні: Бунге розглядав просторові паттерни (включаючи їх динаміку) окремих явищ. Чи є ці розробки корисними для географів? Без сумніву, так! З цього все починається. Але тепер треба зробити наступні кроки – поєднати окремі явища у ціле. Я не зустрічав жодної подібної розробки.
Важливим є питання про «кількісну» і «якісну» географію, як це подає, наприклад, Ерік Шеппард [Sheppard, 2001], та співвідношення між ними. Я не думаю, що таке роз’єднання є коректним. Насправді, ми маємо справу з тим, що у географічному дослідженні може бути виміряним і представленим у кількісному варіанті, і що ні. Відомо, що мова математики має особливості, головною з яких є те, що вона чітко відображає співвідношення між складовими. Але саме тут постає питання: а що є складовими у випадку географії, які можна так відображати? Справа у тому, що таке відображення має базуватися на можливості вимірювати змінні, що входять до структури моделей. У географії ми маємо ситуацію, коли ведучим процесом формування організаційних одиниць є комунікація, в основі якої – сприйняття і обробка сигналів з метою виділення значень, смислів. Це – процес внутрішній, який не піддається спостереженню і вимірюванню, ми маємо можливість спостерігати тільки його наслідки, що є суттєвим обмеженням на шляху створення географічної теорії. На сьогодні ми не знаємо, як робить вибір, наприклад, флювіальна мережа у межах флювіального басейну, чи біогеоценоз, чи регіон (йдеться не про адміністративну одиницю, а вільний регіон, наданий самому собі) тощо. Для того, щоб мати про це уявлення, треба відповісти на питання (у дусі Томаса Нагеля: як це бути летучою мишею?): як це бути флювіальною мережею, яром, елементарним біотизованим холоном, біогеоценозом, містом, регіоном тощо. Теорія формується шляхом формалізації, але у випадку геосередовища ми маємо справу з тим, що не піддається формалізації. Отже, знову і знову ми наштовхуємось на складні проблеми.
Задачі географії. Коротко торкнусь задач географії, як я їх бачу на сьогодні. Як вважає батько ГІС Роджер Томлінсон, «Основной задачей географов, включая членов Международного географического союза (МГС, IGU), является описание и обоснованное понимание пространства, населенного людьми, и определяемой им территориальной структуры общества. Развитие формальных взглядов на эти вещи формирует основу современной географической науки» [Томлинсон, 2009, с. 1]. З такою точкою зору важко погодитись, тим більше, Р. Томлинсон не є географом. Зрозуміло, що і трактування географії, і її задачі змінювались і змінюються постійно, відображаючи зміни поглядів і суспільних цінностей, які переважають у суспільній думці у той чи інший період. Але вже точно задачею географії не може бути «обоснованное понимание пространства, населенного людьми, и определяемой им территориальной структуры общества»: це зразок редукції географії до просторового аспекту з вираженим антропоцентричним акцентом. Задача географії на сьогодні бачиться такою: досягнення розуміння геосередовища на основі його моделі як гармонійного єднання утворень різного походження, що формують цілісну організацію, та вироблення методології, яка дозволить робити прогнози змін ситуацій при різних сценаріях розвитку. Йдеться про дослідження того, як утворення різних рівнів організації (мінерального, біотизованого, антропізованого) і складності та масштабних рівнів з’єднуються, утворюючи організацію більш високого рівню, і як ця організація змінюється в залежності від масштабу розгляду.
Висновки. Сказане дозволяє зробити наступні висновки:
1). Ми живемо у той період, коли зміни у суспільному житті викликають зміни суспільної думки, що змінює характер відносин як в самому суспільстві, так і між суспільством і тим середовищем, з яким воно утворює єдність: модель цього середовища стає іншою - холархічною. Це вимагає зміни моделі і самої географії, яка також має стати єдиною відповідно до єдності області її дослідження. Така географія не може більше існувати як ряд відгалужень, між спеціалістами яких майже не існує взаєморозуміння, її структура також повинна бути холархічною.
2). Географія тільки на першому етапі свого розвитку виглядала як, переважно, «просторова» дисципліна, що досліджує характер заповнення земної/денної поверхні об’єктами різного походження, які картографуються, що надавало картографії статусу ледве не головної географічної дисципліни. Але сьогодні ми розуміємо область дослідження географії – геосередовище – як складне динамічне утворення, у якому чи не головною формою взаємодії між одиницями організації – геохолонами (геооргами) – є комунікація, тобто вони виглядають як згущення організації і комунікації, що знаходяться у потоці речовини і енергії. Простір і час зливаються з організацією і без неї не існують. Це означає, що картографія виступає тільки як форма відображення даних і результатів їх обробки.
3). Нові вимоги ставлять питання про суттєву зміну методологічної бази географії. Розуміння геосередовища як складного квазіорганізмічного утворення ставить питання про необхідність впровадження органістичного підходу до його відображення з акцентом на холархію і процеси, що розгортаються у режимі EVO-DEVO.
4). На сьогодні в географії відсутній рівень, який відповідає загальній і теоретичній географії. Це пояснюється великою складністю області дослідження. Але їх відсутність веде до того, що географія не сприймається як виражено самостійна наукова дисципліна. Отже, першим завданням географів є створення загальної географії на кшталт загальної біології і інших подібних дисциплін. Загальна географія – це не загальні уявлення про материки і океани, що супроводжуються відповідними картами, вона має відображати сучасні – холархічні – погляди на структуру і динаміку геосередовища. Тільки після її створення постане питання про розробку теоретичної географії. Курс «Загальна географія» має читатися у вузах (у спрощеному варіанті – у школах) і бути базовим для всіх інших географічних дисциплін загального і регіонального плану.

Geography can often seem an abstract term,
 an abstract discipline even. 
geography is anything but abstract.
Jon Anderson, Understanding Cultural Geography.

Література:
  • Ландшафтное планирование с элементами инженерной биологии. – М.: Тов-во науч. Изданий КМК, 2006. – 239 с.
  • Риттер К. Общее землеведение: Лекции, читанные в Берлинском Университете. - М.: издание Г.А. Даниеля, 1864.
  • Ковалёв А.П. Холистический взгляд на геосреду и проблема пространства-времени в географии. Блог «Fundamental problems of Geography». 2012а – источник: - http://www.geography.pp.ua/2012/07/holistical.html
  • Руденко Л.Г. Маруняк Є.О. Ландшафтне планування та його роль у вирішенні завдань сталого просторового розвитку України // Український географічний журнал, 2012, № 1. – С. 3 – 8.
  • Девис М.В. Геоморфологические очерки. Перев. с англ. – М.: Изд-во иностранной литературы, 1962. – 455 с.
  • Johnston R.J. The feature of Geography. – New York: Methuen & Co. Ltd, 1985. – 342 р.
  • Ковалёв А.П., Географический процесс: теоретические представления и выход в практику Физическая география и геоморфология. Вып. 37.– Киев: Выща школа, 1990, – С. 3 – 10.
  • Ковальов О.П. Географічний процес: що стоїть за цим поняттям? // Український географічний журнал, 1997, №4. – С. 45 – 51.
  • Ковалёв А.П. Ландшафт сам по себе и для человека / А.П. Ковалёв. – Харьков: «Бурун Книга», 2009а. – 928 с.
  • Ковальов О.П. Територія як область дії ключового процесу // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Геологія – Географія – Екологія. Вип. 31, № 882. – Харків: Вид-во ХНУ, 2009б. – С. 134 – 142. 
  • Ковалёв А.П. Геомир: связь сложности и комплексности // Учёные записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. Серия: География. – Т. 24 [63], №2, часть 1. – Симферополь: 2010. - С. 34 - 39.
  • Ковалёв А.П. Геопроцесс: рождение Геомира. Часть 2. Evo-Devo GeoUniverse (EDGU). Блог «Fundamental problems of Geography», 2012б – источник: http://www.geography.pp.ua/2012/06/2-evo-devo-geouniverse-edgu.html
  • Ковальов О.П. Географічний ландшафт: науковий, естетичний і феноменологічний аспекти. — Харків: Екограф, 2005. — 388 с.
  • Tannier C., Pumain D. Fractals in urban geography : a theoretical outline and an empirical example // Cybergeo : European Journal of Geography, 2005 – джерело:
  • http://cybergeo.revues.org/3275.
  • Нефедова Т.Г. Основные тенденции изменения социально-экономического пространства сельской России // Известия РАН, серия географическая. – М.: Наука, 2012, № 3. – С. 5 – 21.
  • Ковальов О.П. Проблема людини і географія майбутнього: чи є достатнім наукове відображення геопростору // Український географічний журнал, 2001, № 1 (33). - С. 57 - 62.
  • Ковальов О.П. Феномен комунікації та функціонування геосистеми // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. Серія: Геологія – Географія – Екологія. Вип. 33, № 924. – Харків: Вид-во ХНУ, 2009в. – С. 116 – 131.
  • Гладкий Ю.Н. Теоретическая география: кризис или «бифуркация» идей? // Региональные исследования. № 1 (22), 2009. – С. 3 – 10.
  • Налимов В.В. Теоретическая биология? Её всё ещё нет… // Знание – сила, 1979, № 7. – С. 9 – 11.
  • Бунге В. Теоретическая география. Перевод с англ. Б.Я. Барласа, В.Б. Кузнецова, Ю.В. Медведкова, предисловие Ю.Г. Саушкина. – М.: Прогресс, 1967. – 279 с.
  • Sheppard E. Quantitative geography: representations, practices, and Possibilities // Environment and Planning D: Society and Space 2001, volume 19, pages 535 ^ 554. – джерело:
  • http://citeseerx.ist.psu.edu/viewdoc/download?doi=10.1.1.123.4791&rep=rep1&type=pdf
  • Томлинсон Р. Изменение облика географии: ГИС и МГС // ARCREVIEW, №4 [51], 2009. С. 1 – 3. – источник:
  • http://www.dataplus.ru/ARCREV/Number_51/1_FaseGIS.html


1 На сьогодні проблема визначення ландшафту торкнулася такого практичного напрямку, як ландшафтне планування. Питання виявилося доволі складним, хоча багато хто намагається підійти до його вирішення дуже просто, звертаючись до абсолютно необґрунтованих уявлень про матеріальні компоненти ландшафту (наприклад, [Ландшафтное планирование, 2006] і багато інших), або зводячи ландшафтне планування до територіального планування.
2 Погляди Ріттера були телеологічними, бо він вважав Землю первісно призначеною бути домом для людства, і у цьому проявляється “вище відношення, ніж до видимого тільки світу, - саме до світу невидимого, до духовного світу істот взагалі, або до Творця і істотам розумним, що на ній живуть…” (Ріттер, 1864, с. 9). Зв’язок між суспільством і природою у нього є подібним до злитності тіла і душі. Це – виражений холізм.
3 У роботі [Ковалёв, 2012а] показано, що простір і час злиті з організацією, що виникає внаслідок серії порушень симетрії, і не існують окремо від неї. Це слід враховувати і в географії. Більш загальним образом є хронотоп (хронотопоїд), але слід шукати такий варіант, який охоплює водночас і організацію, і його просторо-часовість при ведучій ролі організації. Такими утвореннями є холони/орги, які демонструють прояв хронотопії. Ця хронотопія не може відокремлюватись від одиниць організації, вона відображає розподіл напружень у середовищі.
4 Погляди пана Л.Г. Руденка, який вважає, що оскільки простір був, є і буде завжди, то завжди буде і географія, не можуть не дивувати. Тепер справа дійшла до «просторового розвитку». Але розвиток – це поступальний рух якогось утворення до квазітермінального стану, його розгортання, що своєю присутністю і відношеннями з іншими утвореннями створює когнітивну ситуацію, яка дає можливість сформувати образ простору і часу, які, однак, невід’ємні від більш загальної організації (наприклад, [Ковалёв, 2012а]). Просторо-часовість є внутрішньою властивістю організації, формою її прояву.
5 Нажаль, це негативно впливає на підготовку молодих географів, які вже не бачать необхідності обґрунтовувати свою позицію (навіть для себе), бо вона береться як апріорна, що відповідає реальності. Часто просто посилаються на того чи іншого авторитета, інколи демонструючи нетерпимість по відношенню до тих, хто пропонує обґрунтувати свою позицію.
6 Вже багато років я користуюсь такими термінами, як «біотизований» та «антропізований», наголошуючи на тому, що в географії рівні, пов’язані з біотою та антропо-соціальною діяльністю не розглядаються окремо, а утворюють цілісні форми організації. Думаю, таке розуміння є більш адекватним.
7 Яскравий приклад – публікація в «Известия РАН» статті Т.Г. Нєфедової [Нефедова, 2012], у якій предметом обговорення є зміна соціально-економічного простору сільської Росії. Виникає питання: яке відношення це має до географії? Відповіді в статті на нього немає.
8 Те, що можна почути на конференціях і прочитати під рубрикою «історична географія», ніякого відношення до географії не має. Зазвичай все зводиться до огляду життєвого шляху і ідей того чи іншого автора, що колись працював. Зрозуміло, що історичний аспект в географії можна виділяти. Певною мірою такі дослідження лежать у площині палеогеографії. Але це не є окремим напрямком, бо сучасний стан геосередовища у будь-якій його частині є наслідком його становлення у минулому і містить відповідні сліди, присутні у його сучасній структурі.
9 Не може не дивувати і не насторожувати той факт, що кандидатами і, тим більше, докторами географічних наук стають люди, що не мають базової географічної освіти, після чого вони входять до складу спеціалізованих географічних рад і навіть очолюють їх.

6 коментарів:

  1. Яровий Микола5 вересня 2012 р. о 21:15

    Читаєш і хочеться працювати в географічній науці!

    На мій погляд, в статтях Олександра Павловича окреслено шлях до глибокого розуміння геосередовище і, відповідно, нове бачення географії і її ролі. Явно помітно відхід від «дослідження для використання ресурсів …» (спрощений погляд на світ для задоволення власних потреб) до «дослідження для розуміння світу … і потім інше».
    Це нагадує подібні революційні переміни, що відбувалися в інших науках - медицині, біології, фізиці та ін. Але, нажаль, для географії тут не існує такого вливання ресурсів і необхідності отримати якісний результат (ядерну бомбу, довголіття) як у фізиці, медицині та ін. Тому, напевно, часто і бачимо в географії окозамилювання і вдавання науки. Іншими словами, суспільний запит на рішення складних задач несформований, та й сама наука на такому етапі розвитку, що не може запропонувати рішення важливих задач. Та все ж, і в таких умовах є такі ентузіасти як Олександр Павлович, що своїми силами генерують перехід географії в ранг справжньої науки.

    Тож приєднуємося, і разом з Олександром Павловичем в єдиному творчому процесі створюємо нову потрібну географію.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Не можу не подякувати Миколі за розуміння. Думаю, Ви праві, наголошуючи на тому, що суспільний запит на рішення географами складних задач залишається несформованим. Думаю, значною мірою винні самі географи. Зараз слово „географія” звучить на кожному кроці, нажаль, в абсолютній більшості випадків – у некоректному значенні. А географи просто мовчать. А подивіться, що робить з кандидатськими і докторськими захистами! Хто стає докторами географічних наук – люди з будь-якою базовою освітою! Дивно, людина закінчує політехнічний інститут, кандидат технічних наук, а через час – вже доктор географічних наук, не маючи ніякого уявлення про те, чим географія займається! А як Вам „київська школа соціально-економічної географії”, під завісою якої такий, як К.А. Нємець – поганенький гідрогеолог – став доктором географічних наук невдовзі після дивного захисту докторської його дружиною! На що це схоже? Це – одне з вкрай важливих питань, на яке я звертаю увагу географічної спільноти України. Рівень робіт просто жахає. Складається враження, що географам нема, що досліджувати. Пан Л.Г. Руденко взагалі об’явив, що географія = простору: є простір – є географія, не буде простору – не буде географії. Він не спроможний зрозуміти, що в геології, економіці, соціології, кліматології і т. і. стільки ж просторовості, скільки і в географії. Такі писання знищують географію як науку.
      Але те головне, що стосується наукової сторони – це дійсно формування образу геосередовища, якого, як такого, немає: воно формується нашою життєдіяльністю. Ось тут і стає на ноги географія! Ті, хто зрозуміє це, зможуть принести користь. Дякую Вам, що Ви зрозуміли. Абсолютна більшість буде мовчати, бо так вигідно.

      Видалити
  2. Ситуація, зображена на фотографії Джеффа Маротта, це справжній нафталін, до того ж, дуже застарілий. Те, що ми бачимо - це рівень життя 18-19 століття в напівземлянках. Дивно, як автор міг опублікувати фотографію з таким вкрай допотопним, нафталіновим сюжетом. І це видається за "сучасну" науку. А треба було взяти фотографію з сучасним ландшафтом, на якому є редакції газет, інтернет-провайдери, офіси туристичних агентств та інші сучасні утворення.

    ВідповістиВидалити
  3. Що ви хотіли цим сказати? Чому написали цей коментар? Чому не під справжнім ім’ям?

    ВідповістиВидалити
  4. Олекса Ковальов "Номад"5 липня 2016 р. о 14:40

    Шановна Валентана Макарченко, в моїй статті не йдеться про вік фотографій, там йдеться про зовсім інші речі, отже, Вам треба більш уважно прочитати і зрозуміти суть написаного. З таким же успіхом я міг використати фотографію структури денної поверхні часів Давньої Греції. Думаю, це вкрай невдала спроба вкусити за п'ятку, не більше.

    ВідповістиВидалити
  5. Олекса Ковальов "Номад"5 липня 2016 р. о 14:42

    Причина зрозуміла: Йдеться про нафталінову статтю нафталінного автора - пана Топчієва О.Г. Ось його компашка в Одесі і намагається поставити під сумнів те, що ця, з дозволу сказати, стаття вкрай нафталінного змісту є нафталіновою. Насправді, це - суцільний нафталін, надрукований у нафталіновому журналі, головним редактором якого є такий же нафталіновий академік Руденко.

    ВідповістиВидалити