27 березня 2011 р.

Територія як область дії ключового процесу

І разом з тим по всій периферії нещодавно утвореної земної кулі починає зростати напруження внутрішньої свободи.


Тейяр де Шарден

Вступ. Предметом обговорення у цій статті виступає феномен території. Термін, що знаходиться у відповідності до нього, використовують дуже часто і у різних контекстах як фахівці, так і пересічні люди. Всі начебто знають, що це таке, але коли справа доходить до більш-менш чіткого визначення чи просто позначення, виявляється, сказати щось таке, що дозволило б зрозуміти, з чим пов'язаний цей термін, якому феномену він поставлений у відповідність, виходить далеко не у кожного і не завжди. Ось ця невизначеність і примусила автора розпочати дискусію з приводу розуміння слова «територія», тим більше, що територія багатьма географами розглядається як чи не головний об’єкт дослідження. Отже, мета цієї статті - дати оригінальне трактування цього терміну.
Викладення основного матеріалу. Існує багато визначень території (лат. - territorius), але найчастіше цей термін трактується як частина земної (краще - денної) поверхні, або земельний простір з визначеними межами (наприклад, [1]). Це може бути будь-який об’єкт, який займає певну площу: приватний маєток, селище, місто, якийсь природний об’єкт – болото, ліс, балка тощо. Але територія – це не просто ділянка поверхні, а така її частина, у межах якої щось розташовується і діє, бо якщо дія відсутня, ділянка, яку це «щось» займає, не може пов’язуватись з ним: це – «щось» не на своєму місці, тут починає господарювати, охоплюючи своєю дією, щось інше. Але, що цікаво, образ «господаря» минулих часів ще довго пов’язують з цією ділянкою денної поверхні: дух місця-дії продовжує жити. Ми приходимо до висновку: територій як таких у природі не існує з причини безперервності денної поверхні, вони проявляються, коли ми виділяємо деякий важливий елемент денної поверхні, який чинить вплив на навколишнє середовище, так чи інакше розставляючи «по місцях» різні об’єкти, на які він впливає, тобто діє шляхом організації простору: це - локус якогось процесу/режиму. Цей об’єкт створює, свій простір, що проявляється через втрату симетрії денної поверхні, породжуючи розбіжність. Зверну увагу на те, що йдеться про якійсь виділений з багатьох можливих варіантів процес. Такий єдиний процес, організаційний вплив якого можна розгледіти/виокремити в організації малюнку денної поверхні як єдності, будемо називати ключовим процесом. Саме з ним слід пов’язувати організацію того малюнку денної поверхні, який проявляється у межах даної території, тобто сама територія виділяється як простір дії ключового процесу, який спостережник/дослідник може виявити за тими чи іншими критеріями. Десь така організація буде проявлятися більш чітко, десь - менш чітко, але у межах всієї ділянки має відстежуватись певним чином організований малюнок як прояв порушення симетрії. Тому територія є немасштабною категорією: ми можемо виявити патерни самих різних масштабних рівнів, у тому числі цілих природних країн (Кавказ, Памір, Тибет… тощо) і навіть континентів. У такому плані «територія» за своїм смислом наближається до поняття «місцевість» (як її розуміє автор [2]), але місцевість виділяється за зовнішніми ознаками, візуально, а територія – як проекція функціонуючої єдності на денну поверхню, тобто це – образ (варіанти виділення обмежених загорожею ділянок сюди не відносяться), хоча місцевість як ландшафтотвірна чи рельєфотвірна частина денної поверхні, також характеризується своєю територією. Йдеться про виділення фрагменту денної поверхні саме за ознаками дії того чи іншого ключового процесу чи режиму: це вони диференціюють денну поверхню на області своєї дії, утворюючи ті чи інші характерні форми і відповідні ландшафти (як цей термін розуміє автор [2]). У такому разі, ми маємо справу з так званими системами з просторово розподіленими параметрами, опис і моделювання яких, як відомо, є чи не найскладнішим: тут змінні стану є полями у тому сенсі, що має місце їх залежність від просторових координат. Це можуть бути процеси як чисто природні, так і пов’язані з діяльністю людини.
Денна поверхня містить у своїй структурі багато слідів самих різноманітних процесів різного просторово-часового масштабу і рівнів складності, що примушує говорити про її складну топологію. Причому тут не йдеться про якусь структуру, яка однозначно виділяється завдяки присутності заздалегідь відомої кількості таксономічних рівнів. Такі утворення краще віднести до категорії так званих гетерахічних структур. Тут щось виглядає більш, а щось - менш вираженим. З часом ситуація змінюється, як і кількість ієрархій. Ми маємо не статичну, а динамічну картину, коли одні процеси зникають, інші з’являються. Ситуація має явно нелінійний характер. А це означає, що пов’язані з дією процесів території знаходяться у складних топологічних відношеннях. Території різного походження можуть частково співпадати, що ускладнює задачу їх виділення. Отже, ми можемо мати територію міста з його ключовим процесом – урбогеосистемою як складним локальним геосистемним режимом, територію селища, складену з індивідуальних ділянок і об’єднаних не тільки через сусідство, але, у першу чергу – сільським життям (множиною певним чином упорядкованих відносин) як формою буття чи життєвою формою, як і територію індивідуального господарства. Те ж стосується діброви (хоча і тут кожна рослина має свою область впливу), річкової долини, яка з’єднана єдиним флювіальним процесом відповідного рангу тощо. Виходить, що під територією слід розуміти ділянку денної поверхні, у межах якої проявляється організованість, далекі кореляції, порушення симетрії, зумовлені дією якогось ключового процесу чи режиму. Вона виокремлюється з загального, менш організованого (відносно даного процесу) простору. Тоді на питання стосовно структури території відповідь бачиться такою: це функціональні зони – просторово виражені складові цілісної структури, які, згідно з принципом позиційності, розташовані у певному порядку у просторі-часі діючого процесу/режиму. Тут має місце явище, відоме як «тиск місця».
Але, як такі кореляції можуть виникати? Справа у тому, що денна поверхня, у межах якої ми виділяємо ту чи іншу територію, є активним середовищем, бо це - верхня межа геокомплексу як організації активних поверхонь [2]. Денна поверхня складена множиною об’єктів різного походження, які знаходяться між собою не тільки у відношенні сусідства (цим обмежується тільки відношення між пасивними об’єктами, які не містять у собі запасу енергії), але й активно взаємодіють. Така взаємодія проявляється особливо у ті періоди, коли відбувається надходження енергії із-зовні, що стимулює виникнення хвиль активності у активному середовищі. Причому це середовище є виражено гетерогенним. Це означає, що тут можуть виникати водночас хвилі активності різного походження, охоплюючи споріднені між собою елементи поверхні (йдеться про конкретні індивідуалізовані об’єкти, які можуть бути включені у той чи інший процес). Характер функціонування і взаємодії визначає структуру денної поверхні, яка може бути більш або менш вираженою і яка буквально «проростає» з менш організованого – ризомного  (фр. rhizome — кореневище — поняття філософії постмодерна, яке фіксує принципово позаструктурний та нелінійний спосіб організації цілісності, що залишає відкритою можливість для іманентної автохтонної рухливості і, відповідно, реалізації її внутрішнього креативного потенціалу самоконфігурування) за своїм характером – простору*. Ризомні середовища містять у собі іманентний креативний потенціал самоорганізації, і в цьому відношенні можуть бути оцінені не як кібернетичні (тобто такі, що піддані командам "центру"), а як синергетичні. Ми маємо конфігурацію, яка постійно пульсує, до того ж асинхронно. Така мінливість останнім часом іменується хаосмосом. Отже, ризома проявляється як метапатерн. Але ще більш важливим є те, що саме тут породжується/виробляється інформація. Я хочу сказати, що ризомна квазіструктура, яка постійно і спонтанно змінюється, є саме тим середовищем, у якому породжується різноманіття, йде його переробка і відбір тимчасових сталостей. Тоді це – інформаційна машина! Ризома – це щось, подібне до вакууму, який є джерелом спонтанного виникнення цілісних утворень з різним характерним простором-часом існування. «Океан» ризоми весь час хвилюється, породжуючи все нові утворення, становлення яких здійснюється через самоорганізацію. Отже, концепція ризоми Ж. Дельоза і Ф. Гваттарі була геніальною здогадкою видатних французів, що стала провісником майбутньої синергетики.
Мені здається, що конструкт ризоми добре сполучається з образом «філи» (у широкому розумінні слова) П. Тейяр де Шардена [3]. Філа (греч. - φυλή) у древній Аттиці — родове об’єднання, община. Пізніше філами почали називати територіальні одиниці Аттики, населені цими общинами. Філи – щось, подібне до життєвих ліній функціонально замкнених утворень, що, вийшовши з ризомного середовища, набувають все більшого прояву. Це - множини пов’язаних між собою індивідуалізованих складових - екзистенцій, - які нам вдається виділити у навколишньому світі. При переході від ризомного середовища до філійного відбувається його територізація (як організація), хоча швидкості руху є різними, виникають затримки розвитку – сталості (як об’єкти що тимчасово перебувають у сталому стані). Кожна така лінія - ризома→філа/екзистенція - проходить свій шлях (послідовність станів) онтогенезу, входячи у певні відношення із оточенням, кожного разу утворюючи відповідну ситуацію, що весь час змінюється. Але територізація співіснує разом з детериторізацією внаслідок розмивання сталостей (як об’єктів). Таке бачення підтримується концепцією конструктивно-деструктивних циклів, свого часу запропонованою автором (наприклад, [2]): чітко виражена структура не виникає з причини постійного її розкладення внаслідок дії хаотичних режимів. Це краще відповідає уявленням, протиставленим жорсткому структуралізму у географії з його «ландшафтними» складовими – фаціями, урочищами, місцевостями, критика яких була вже дана автором [2]. Їх редуковане відображення може бути зведено до функціонування у певних багатомірних географічних, екологічних, соціально-економічних і інших подібних просторах, у яких вони займають певні ніші. Ці ніші характеризуються ресурсами (наприклад, родючість ґрунту), різними не ресурсними факторами, що лімітують розвиток процесу/режиму (кліматичні умови, рівень культури та інші властивості території), та організацією транспортних процесів. Це – режими, що виникають, досягають свого максимуму і відходять, залишаючи свій дух-слід в історії місцевості. Отже, слід розуміти, що можливість виникнення будь-якої філи визначається наявністю відповідних умов – певних обмежень, інформатора, як називає це Г. Хакен [4]. Саме ці умови, їх поширеність, сталість і ступінь виразності, поряд з внутрішнім потенціалом філи, визначає діапазон ймовірностей його виникнення і розгортання. Тому територія, як атрибут філи, має постійно змінюватись, бо це – тінь процесу/режиму як організованого руху/потоку.
Слід додати, що елементи, що не споріднені з даним ключовим процесом, можуть входити у різні відношення з активними елементами (стимулювати чи гальмувати розповсюдження хвиль активності, або бути нейтральними), в тому числі – утворювати свої кластери і хвилі активності: розвиток того чи іншого ключового процесу залежить від наявності та щільності відповідних складових - структурних елементів системи (незалежно від їх конкретної природи), що є спорідненими відносно даного процесу. Інші складові денної поверхні, якщо вони розміщуються злитими групами (кластери), можуть стати причиною утворення так званих «бар’єрів», тобто умов, що блокують розгортання ключового процесу, в той час, як споріднені складові формуватимуть «коридори».
Відтворення процесу/режиму залежить від спроможності відповідної системи направляти енергію у необхідне русло, тобто на підтримання організації, як і від співвідношення між швидкістю розкладення (загину) складових та їх відтворення, включаючи їх екзистентність (від піздньолат. exsistentia — існування) - життєвість. Це визначає організаційний потенціал, дозволю собі ввести таке поняття, - організуючий патерн (внутрішній план, «програма»), що визначає головні особливості того чи іншого режиму. Якщо організаційний потенціал не відтворюється на належному рівні, система потрапляє у кризовий режим і починає розкладатися. Таке відбувається з державами, біогеоценозами, флювіальними системами тощо. Розкладення надає потенційну можливість утворення нової організації.
Крім територій з більш-менш визначеним режимом становлення чи функціонування, мають бути такі ділянки, які відзначаються маргінальністю з нечіткими межами. Тут відбувається перехід від одного режиму до іншого. Саме тут зустрічаються фронти/периферії різних режимів, виникають перехідні процеси, які визначають майбутнє територіальної структури. Тут здебільшого панують хаотичні або близькі до них режими, що «підстилають» ризому: виникають зародки нових режимів, які вступають у конкуренцію, намагаючись утворити і затвердити свої філи/екзистенції. Цікавий підхід до моделювання перехідних процесів дається у роботі [5]. Автори пропонують наступну двокомпонентну модель:
dV/dt = mV V (r –V) , dv/dt = mv v (R-v ),
де V(t) представляє еволюцію зникаючої організації (укладу) І, а v(t) – нової організації (укладу) II, що приходить. Стан системи описується як W = V + v. Кожне рівняння містить два керуючих параметри: один - m, який характеризує швидкість переходу, другий – r (або R) – ресурс даного укладу у системі, тобто той рівень, на який вона вийде в кінці перехідного періоду. Темп переходу задається швидкістю зникнення складових одного укладу і появою складових іншого: mV = b1 - d1 и mv = b2 - d2, де b – швидкість росту, а d – швидкість розпаду (ліквідації) складових для укладів (режимів) I и II, відповідно. Сталість укладу визначається «потужністю» його патерну/духу. Отже, якщо ставити за мету задачу прогнозування складної системи, перш за все слід навчитися оцінювати стан саме організуючого патерну, що зробити доволі складно, бо він не виражений на речовинному рівні.
Отже, на певній ділянці денної поверхні водночас можуть розгортатися різні процеси різного рівню складності, які взаємодіють між собою. Природні процеси, агропроцес у різних його формах, урбопроцес: всі прагнуть захопити максимум площі, перетворивши її на «свою», але більш високоорганізовані системи, які можуть функціонально замикатись через самообмеження, стають у такий спосіб і більш незалежними від зовнішнього середовища. Справа дослідника – виокремити ділянки – території, пов’язані з дією окремих процесів чи їх сукупностей. Зрозуміло, що такі складні об’єкти – динамічні, спроможні до самоорганізації, вимагають особливого підходу до їх вивчення. Звичайна констатація фактів наявності тих чи інших об’єктів у тому чи іншому місці, до якої звикли географи, тут вже не спрацьовує: такий опис виключає процеси і їх взаємодію. Справа у тому, що для таких систем характерною є внутрішня позиційність, тобто просторова організація функцій, яка зумовлена всім ходом їх становлення. З точки зору автора, найбільш придатною тут є методологія, основу якої складають уявлення про процеси у активних середовищах.
Слід додати, що розглянутий з такої точки зору феномен території певною мірою корелює з таким важливим поняттям, як характерний простір (наприклад, [6]). Йдеться про те, що різні процеси можуть реалізовуватись тільки при наявності відповідного за розмірами простору (простору-часу – у загальному випадку) реалізації. Якщо такий простір є оптимальним, то процес розгортається також у варіанті, близькому до оптимального, зрозуміло, при наявності інших необхідних ресурсів. Отже, наданий простір виступає як керуючий параметр, що, поряд з внутрішнім потенціалом, визначає імовірність реалізації ключового процесу. Він є основою території, бо дає можливість проявитися всім необхідним функціям, що мають виникнути, згідно з організуючим патерном, внаслідок порушення симетрії підчас становлення системи, тобто він забезпечує максимум імовірності досягнення системою структурно-функціональної повноти [2]. Але такий стан ніколи не досягається, є тільки рух до нього. Відбувається це шляхом постійної взаємодії/комунікації між відносно замкненим утворенням та його середовищем. Те ж саме ми маємо і всередині таких утворень: все спілкується, що піднімає питання перекладу, який ніколи не буває точним. Саме комунікативний режим є основою вироблення нової інформації. Розглянемо приклади дії ключових процесів на різних рівнях організації – мінеральному, біотизованому та антропізованому.
Мінеральний рівень організації. Можливо, найкращим прикладом тут будуть процеси, у відповідність яким ставиться поняття про флювіацію. Здавалося б, що це доволі простий процес, але він може перебувати у багатьох відносно сталих режимах, тобто він є мультистабільним, що і веде до виникнення значного різноманіття флювіальних морфотипів денної поверхні з більш-менш визначеними межами. Сам процес флювіації є виражено дисипативним. З точки зору прийнятого у цій статті підходу, області дії флювіальних режимів є територіями, які виникають внаслідок процесів самоорганізації потоку. Все починається з ледь структурованого потоку, який і справді має ризомний характер, далі йде зона констеляцій, після чого вже починається формування ерозійних каналів (філи). Отже, серед таких режимів є варіанти, пов’язані як з площинним, так і з русловим стоком, який дає нам значне різноманіття патернів, основу яких складають флювіальні мережі. Це - флювіальні ландшафти. Не дивлячись на значне різноманіття, вони містять у собі інваріант: такі утворення відбивають фрактальність флювіальних мереж і, відповідно, самого потоку. Чому так? Тому, що саме фрактальність, що лежить в основі детермінованого хаосу, дозволяє максимально надійно переробляти сигнали, що йдуть з боку зовнішнього середовища: водний потік своїм тілом покриває поверхню, промацуючи її організацію (якщо така присутня). Автором, разом з О.І. Хріпко (наприклад, [7]), опубліковано кілька статей стосовно флювільних процесів та структур, що діють у режимі інформаційної машини: середовище, у якому формується річковий басейн, не є ізотропним. Отже, характер річкової долини має відображати цю анізотропність.
Дуже цікавим є феномен річкової долини. І.М. Крашенинніков ще у 1922 році показав її єдність [8], важливі думки стосовно становлення річкових долин наведені у роботі А. Боліга [9], а автором у роботі [10] було показано, що річковий басейн (йому відповідає більш загальний, у порівнянні з флювіацією, басейноформуючий процес) взагалі можна розглядати як своєрідний квазіорганізм зі своїми складними механізмами стабілізації і «своєю» формою: в процесі становлення його форма набуває існування. Ось ця складність, виражена відокремленість річкової долини як зовнішнього прояву всього басейну, наявність різних функцій і пов’язана з цим втрата симетрії дозволяє говорити нам про територію флювіального процесу. Дуже цікаво, як флювіація переводить/перекладає зовнішнє середовище у «мову» своїх внутрішніх режимів, залишаючи на денній поверхні характерні флювіотексти як розповідь процесу про себе. З часом вони стираються під дією інших процесів, повертаючи територію простору: наступає черга написання інших текстів. Їх прочитання вимагає розгляду ситуації в цілому, тобто фаціального (контекстного) розгляду.
Біотизований рівень організації. На цьому рівні виникає безліч різних за характером функціонування біотизованих режимів – коловоротів біогенів, що керуються життєвими циклами організмів. Вся множина організмів може бути поділена на таксони, які також складно взаємодіють: виникають, розходяться, сплітаються, зникають… Вся маса організмів – біота – це потік життя у складному непередбачуваному середовищі, який має дуже мінливу і по-різному виражену структуру. Його особливістю є наявність еволюційного фронту, направленого у майбутнє: саме тут сконцентровані найскладніші механізми породження й відбору нової інформації. Цей складно організований потік формує своєрідні життєвороти (дозволю собі такий термін), які у функціональному плані організовані у екосистеми, а екосистема - це організація функцій угруповань живих організмів, що дає їм змогу формувати більш-менш автономні об’єднання: екосистема – це патерн, а не щось матеріальне. Організми змінюються, а екосистема – ні: це - інваріант. Їх «фізичною» реалізацією є біогеоценози, які всередині також мають ризомний рівень, що переходить у філи (парцели, тесери, екоїди), які зароджуються, розвиваються, певний час функціонують більш-менш стало і, зрештою, гинуть, «розмиваються», «розсмоктуються», переходячи у хаотичний режим, повертаючи, як і у попередньому випадку, «свою» територію простору денної поверхні. При цьому «стирається» і той текст, який на «полотні» денної поверхні вишиває/пише відповідний біотизований геосистемний режим. На протязі всього терміну існування такі режими утримують «свої» території шляхом відтворення своєї внутрішньої організації, знаходячись у комунікативному режимі з оточенням. Кожна така біотична єдність відповідає своїй екологічній ніші, характеристики якої у співвідношенні з ключовим біотичним режимом і сусідніми філами, складають відповідну ситуацію, образом, відображенням якої є фація як сполучення/відношення властивостей утворення та умов його виникнення і існування [2]. І не має значення, якого масштабу сталість (як вона введена вище) розглядається. Це може бути і елементарний біотизований геокомплекс, основу якого складає індивідуальна консорція, і біогеом, і вся біосфера.
Антропізований рівень організації. Оскільки ці процеси/режими є найбільш динамічними, ми маємо багато прикладів їх виникнення, розвитку і зникнення. Це - системи іригаційного землеробства, міста, держави, окремі галузі у виробничій сфері тощо. Всі ці утворення відбивають певні життєві форми і режими людських громад, які внаслідок функціонального замикання переходять о розряд відносно замкнених територіальних громад. Так виникає проблема володіння територіями (земельне питання), яка, на відміну від дикої природи, на цьому рівні організації проектується у законодавчу базу. І якщо на початкових стадіях розвитку державності питання кордонів не виникало, то у наш час весь простір, де можуть проживати люди, і навіть частково моря і океани, покроєні на державні території: геопростір став одержавленим. Розділили навіть крижану поверхню Північно-Льодовитого океану, чи не дивно? Але у антропосфері є багато інших утворень, які виникали спонтанно і можуть також розглядатися як філи. Найбільш цікавими з них, на думку автора, є міста і регіони.
Місто – це ідея, втілена у матеріальне творіння, Платонівська ідея, задум, який припускає спочатку існування плану. Воно не виникає будь-де. Це місце відчувається інтуїтивно, взнається як вже знайомий образ, який найбільшою мірою відповідає тому, що тут має бути. Там, де воно з’являється, відбувається порушення агропростору. І ця ідея творіння архітектурного середовища як організації життєвого простору, вписаного у менш організоване природне середовище, тобто сам образ такого вписування міста як філи вже є фацією як результату ситуативного сприйняття, яка ще не стала такою. Ключовим режимом тут виступає урбопропроцес, що відтворюється урбогеосистемою [11], який «пише» урботекст.
Кожне місто має своє «тіло», свій «мозок» і свій внутрішній організаційно-екзистенціальний потенціал. Це – живий потік, квазіорганізм зі своїм онтогенезом і життєвим ритмом. Місто розвивається завдяки спонтанним хвилям активності, які породжуються активністю його мешканців. Кожній наступній хвилі передує період накопичення енергії і ресурсів. Місто насувається на оточуючий простір, ріже, кромсає його своїми будинками, кварталами і магістралями. Воно зазнає мутацій: будинки з’являються, наче хромосоми на ДНК його вулиць. Тому будь-яка зміна, яка спочатку виглядає локальною, може з часом вплинути на все місто: одна масштабна флуктуація може суттєво вплинути на подальший розвиток міста. Ось чому треба з обережністю ставитись до перебудови міст. Більше того, інфраструктура міста формується достатньо повільно, реагуючи на зміни у його життєвих режимах. А це означає, що місто є нашаруванням всіх етапів його розвитку, тобто місто містить у собі діахроніку - щось подібне до стріли часу, сліду в історії чи, може краще, історичного плану - тієї його душі, без якої він стає просто нагромадженням будинків, невиразним місцем перебування. Простір міста досить чітко окреслюється особливим – міським – порядком: це його територія, яка має свою форму, планову конфігурацію, що відбиває як неоднорідність зовнішнього середовища, так і характер розподілу потенціалів всередині міста як динамічної системи. Керуючим параметром розгортання міста є різність потенціалів між його центром (максимумом) і периферією (мінімумом). Причому місто просувається не за рахунок окремих будинків чи навіть вулиць, а цілими кварталами – урбо-одиницями, які відразу затверджують на нових ділянках міську життєву форму з усім її колосальним різноманіттям форм діяльності. Місто – це вихор у соціально-економічному просторі, втілений у загальний геопростір, яка притягує до себе потоки енергії, речовини, людей. Зовнішнє середовище, у якому просувається місто, включає як природні особливості, які різняться в плані опору просування міста, так і соціально-економічну ситуацію, перш за все – розташування інших міст, з якими дане місто пов’язане транспортними шляхами. Отже, середовище не є ізотропним.
Регіон – ще один яскравий приклад складної, просторово вираженої філи. Свого часу автор поставив під сумнів адекватність виділення регіонів як таких, що співпадають з адміністративними одиницями – областями чи їх кластерами. Була розроблена концепція регіонів як складних дисипативних утворень [12, 13]. Тепер регіон розглядається як складний гетерогенний багато-швидкісний соціально-економічний континуум-потік, який відзначається відносною структурно-функціональною повнотою. Це – квазіорганізм, цілісність якого забезпечується, у першу чергу, організуючим патерном, що стягує регіон у єдність. Це – потік, що розгортається у просторі світової господарської системи і є невід’ємною частиною його складної господарської мережі. Такі динамічні системи не мають чітко виражених кордонів, їх кордони більше схожі на вододіли, на яких змінюються напрямки руху фінансів і виробленої продукції. Тут перемінні демонструють зв'язок з патернами девіантної поведінки, що варіюються від одного регіону до іншого. Потенціал регіону визначається його Центром, який організує весь простір регіону. У першу чергу це стосується агропростору, який, під дією Центра, стає циркумполярним. Така організація відома як ландшафт Тюнена, який можна вважати прикладом прояву позиційності у структурі регіону як антропізованої геосистеми. Ті міста і містечка, які є на території регіону, знаходяться у резонансі з Центром: вони, наче канали, пропускають потоки, що дозволяє провести аналогію між регіоном і флювіальним басейном. Так формується територія регіону. Отже, і тут ми маємо певний організуючий патерн, який з’єднує регіон у цілісність. Тут можна говорити про текст, прочитання якого є дуже складним процесом. І тут слід говорити про фаціальний аналіз ситуації, без якого цей текст не може стати зрозумілим.
Закінчення. Ми розглянули складний феномен, який іменується «територією». Стає зрозумілим, чому на протязі довгого часу не вдавалося розробити його більш-менш повне і адекватне визначення. Це пов’язано з тим, що, як фізичний об’єкт (а це – фрагмент денної поверхні), територія виступає тільки як «тінь» того складного процесу/режиму, який є ключовим, тобто виступає як організуючий початок. Це означає, що всі інші процеси, що тут діють, виступають як супідрядні. Зрозуміло, що при розгляді цих процесів як ключових, ми знову будемо виділяти території, що підлягають тепер вже їх організуючій дії. І кожного разу треба шукати ті впливи, які вони чинять один на іншій. Отже, ми можемо мати багато різних варіантів. Таке бачення аж ніяк не корелює з надуманим поділом територій на псевдо-ландшафтні таксономічні одиниці, якими так опікувались ландшафтознавці радянського періоду. Ясно, що такі процеси/режими можуть бути різних рівнів організації і просторово-часових масштабів. Всі вони створюють організовані відображення на денній поверхні, які і слугують нам основою виділення «їх» територій. Отже, структура території може бути доволі складною. Для її відображення автор використав уявлення про резому і «філу», і ось ці філи можуть утворювати корелятивні поля, відображаючи присутність позиційності у дії складних режимів. Це – так звані дальні кореляції, які є наслідком дії дисипативних процесів. Всі території знаходяться між собою у топологічних відношеннях, що часто «плутає карти». Отже, будь-яка територія виділяється як частина простору денної поверхні, у межах якої спостерігаються просторово-часові структури, пов’язані з дією певного ключового режиму. У такому варіанті територія набуває статусу наукового поняття, на відміну від звичайного – пересічного - значення.



Література:
1. Ожегов С.И. Словарь русского языка. – М.: Государственное издательство иностранных и национальных словарей, 1952. – 848 с.
2. Ковалёв А.П. Ландшафт сам по себе и для человека. – Харьков: Бурун-книга, 2009. – 928 с.
3. Тейяр де Шарден П. Феномен человека: Пер. с франц. – М.: Прогресс,1965. – 296 с.
4. Хакен Г. Информация и самоорганизация. Макроскопический подход к сложным системам. Пер. с англ. – М.: Мир, 1991. – 240 с.
5. Кучин И.А., Лебедев И.А, Мить А.А., Филиппова Л.Н. Динамика возникновения хаоса при глобальных трансформациях общества. http:// pozdnyakov.tut.su/Seminar/a0100/a011000.htm.
6. Ковальов О.П., Борзенков І.А. Деякі риси організації геопростору та її відображення у територіальній структурі: теоретичний аспект // Укр. геогр. журнал. – Київ: Вид-во НАН України, 1996. - № 1. – С. 3 – 9.
7. Ковальов О.П., Хріпко О.І., Шаповалова І.В. Чи можна розглядати річковий басейн як інформаційну машину? // Вісник Харківського національного університету. Геологія – географія – екологія. – Харків: Основа, 1999. - № 455. – С. 100 – 103.
8. Крашенинников И.М. Цикл развития растительности степных зон Евразии (Опыт анализа ландшафта методами ботанико-географического исследования) // Изв. Географического Института. - Вып. 3.- Петроград, 1922. - С. 44 – 61.
9. Болиг А. Очерки по геоморфологии. Пер. с франц. – М.: Изд. иностр. лит. 1956 – 262 с.
10. Ковальов О.П. Річкова долина як ландшафтотвірний простір / Річкові долин. Природа – ландшафти – людина. Збірник наукових праць: Чернівці – Сосновець: Рута, 2007.
11. Ковалёв А.П. Город как урбогеосистема // БИЗНЕС-ИНФОРМ, - Харьков: Издательский дом «Инжек», 2004, № 3 – 4. – С. 7 – 20.
12. Ковалёв А.П. Геополитика, государственность и регионализация: стратегия согласованного развития (дискуссия с Н.В. Багровым) // БИЗНЕС-ИНФОРМ. – Харьков, 2002, № 9 – 10. – С.18 – 24.
13. Ковальов О.П. Регіональний розвиток: погляд на сто років вперед // Регіональні перспективи. – Кременчук: Асоціація “Перспектива”, 2003, № 7 – 8 (32 - 33). – С. 3 – 11.
* Ризома — коренева система, що не має чіткої структури головного та бокових коренів - поняття, введене Ж. Дельозом і Ф. Гваттарі у книзі «Ризома» (1974) на противагу терміну «структура», що відображає принцип ієрархічного упорядкування, чіткої організації природних, соціальних, науково-логічних та культурних явищ.

 Стаття опублікована у збірнику: Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, № 882. – Геологія – Географія – Екологія. Вип. 31, 2009. – С. 134 – 142.


УДК 910.2
Ковальов О.П.

Ковалёв А.П. Территория как область действия ключевого процесса. Рассматривается проблема определения территории. Показано, что феномен территории связан с действием некоторого ключевого процесса или режима, который организует окружающее пространство: это – область его действия. Это действие происходит на основе структуры дневной поверхности (как активной среды) и реализуется в виде разнообразных волн активности, проходящих через сродственные по отношению к данному процессу/режиму активные элементы. На одной и той же площади могут действовать разные ключевые процессы, что усложняет выявление территории. Для отображения сложной гетерархической квазиструктуры дневной поверхности, из которой выделяются паттерны территорий, предлагается использовать ризомно-филийный образ. Даются примеры процессов разного уровня сложности и их территорий.
Ключевые слова: территория, структура, активная поверхность, ключевой процесс, ризома, фила.
Alexander P. Kovalyov. Territory as a sphere of key process action. The problem of territory definition is considered here. It is shown that the phenomena of a territory connected with the action of some key process or regimes that organize an ambient space: is the area of its action. This action takes place on the base of daytime surface structure (as the active medium) and is realized by waves of activity that pass through elements affinities to this process/regime active elements. On the same area may act different key processes, that complicate the territory exposure. For the reflection of daytime heterarchical queasy-structure from which the patterns of territory are singled out, the risoma-fila image is proposed to use. Some examples of different levels complexity and its territories are shown.
Key words: territory, structure, active surface, key process, rhizoma, fila.

Немає коментарів:

Дописати коментар