8 грудня 2014 р.

Загальна географія: якою є реальність, яку, як вважають географи, вони досліджують?

Ковальов О.

Anthropologically speaking the universe consists of real and symbolic actions of human agents spatially and temporally organised.
     Karel Boullart

Вступ. Я взяв перше питання з чотирьох, які у роботі «Science, Philosophy and Physical Geography» поставив собі Р. Інкпен [Inkpen, 2005, viii]: «What is the reality that physical geographers think they study?», але таке питання я би відніс до всієї географії, яку я бачу нероздільною. Більше того, географія є невід’ємною частиною науки взагалі, що накладає на неї відповідні обмеження, а саме: слід досить чітко уявляти собі, чим займається наука в цілому і яким чином виокремлюється область дослідження тієї чи іншої наукової галузі. Відображаючи, як ми вважаємо, реальність (яка для нас виступає як дійсність[1]), ми використовуємо поняття, категорії, за якими стоять певні образи, паттерни, сукупність яких лежить в основі нашої ментальної карти дійсності, як ми її собі уявляємо. При цьому ми навіть не замислюємось над тим, що ці категорії не дозволяють покрити все, що сприймається – завжди залишаються проміжні області, які залишаються незрозумілими (тому дійсність і відрізняється від реальності, дійсність – це реальність, трансформована нашими органами відчуття і нашою свідомістю, яка стає для нас такою завдяки діяльності, сама ж реальність ховається за цією сіткою, структурованою завісою, що диференціює її, бо сама вона не є чітко диференційованою): реальність – це завжди щось інше. Отже, є питання онтології цих образів. Багато хто вважає, що різноманітні утворення (гори, річки, дороги, населені пункти тощо), які ми можемо виокремити у нашому середовищі, є географічними. Наприклад: «… commonly encountered geographic concepts, such asforest,” “river,”“administrative unit,” “cadastral parcel,” “transportation network,” “road,” “bank,”“utility,” “mixed-urban fabric,” or “semi-natural area,” may differ considerably from one taxonomy to another.» [Kavouras, Kokla, 2008: 3]. Їм вторять Дж. Метью і Д. Герберт: «For most people, the term ‘geography’ has an instant, if over-simplified, meaning. Different countries in the world, rivers, mountains, and capital cities, and their location on maps, are often among the first things that come to mind. If a contestant in a popular quiz show chooses the category of geography for his or her questions, these are often the questions posed» [Matthews, Herbert, 2008: Preface]. Це не може не дивувати (абсолютно незрозуміло, чому вони саме географічні), хоча стає ясним з огляду на те, що на сьогодні дуже швидко розвивається така галузь, як ГІС – спосіб електронного упакування даних[2]. Отже, розкладаючи довкілля на об’єкти (ознака фізикалізму[3]) з їх координатами на поверхні, формою та розмірами, ми аж ніяк не відображаємо географічну реальність[4]. Дж. Метью і Д. Герберт пишуть: «… one of the strengths of geography: its ability to act as a bridge between nature and society. We will outline the original ‘Geographical Experiment’ that rested on this synergy between nature and culture, and recognized the unique position of geography between the sciences and the humanities» [Matthews, Herbert, 2008: Preface]. Тоді, що ми маємо розуміти, коли кажемо «географічна реальність»? Це питання вимагає відповіді спочатку на більш широке питання: що таке «реальність» взагалі?

Реальність і гармонія. «Мы ищем реальность, но что такое реальность?» - писав А. Пуанкаре, - «Физиологи учат нас, что организмы образуются из клеточек; химики прибавляют, что сами клеточки образуются из атомов. Значит ли это, что эти атомы или клеточки составляют реальность или по крайней мере единственную реальность? Тот типичный способ, по которому упорядочиваются эти клеточки и который порождает единство индивидуума, не есть ли также реальность, гораздо более интересная, чем реальность отдельных элементов…» [Пуанкаре, 1990: 213]. Можна і далі продовжувати наводити висловлювання цього видатного француза. Наприклад: «Но та гармония, которую человеческий разум полагает открыть в природе, существует ли она вне человеческого разума? Без сомнения – нет; невозможна реальность, которая была бы полностью независима от ума, постигающего её, видящего, чувствующего её. Такой внешний мир, если бы даже он и существовал, никогда не был бы нам доступен» [Пуанкаре, 1990: 203 - 204]. І ще: «Следовательно, именно эта гармония и есть единственная объективная реальность, единственная истина, которой мы можем достигнуть …» [Пуанкаре, 1990: 204]. Це висновок, до якого прийшов А. Пуанкаре – об’єктивна реальність – це гармонія: саме гармонія протистоїть хаосу. Де гармонія проявляється більше, там слід шукати джерела нашого бачення реальності, як ми її сприймаємо. Це дуже важливий момент – саме якою ми її сприймаємо, бо ми пізнаємо реальність тільки як дійсність-для-нас через контакти з оточенням, через органи відчуття і практику, яка базується на виокремленні тільки певних властивостей. Більше того, все, що ми сприймаємо – явища - це тільки «тіні», зовнішні прояви складних режимів, що так візуалізуються, лишаючись прихованими від нас: наші можливості пізнання є доволі обмеженими. Практика базується на нашому досвіді, який задає форми відношення людини до світу. При цьому, як пише Ф. Капра, східні містики постійно наполягають на тому, що вища реальність не може бути об’єктом рефлексії чи знання, що передається, вона не може бути адекватно описана словами, бо лежить поза області відчуття та інтелекту, з якої походять наші слова і поняття. Упанішади кажуть про це так: «Туди не проникає ні погляд, ні мова, ні розум. Ми не знаємо, ми не розуміємо» («Кена Упанішада», 3) [Капра, 1994: 11]. Важко не погодитись з цим.
Але що таке гармонія? Думаю, це прояв цілісності, що досягла свого вищого рівню, досконалості, внутрішньої взаємопов’язаності складових, які можна розглядати як непохідні: гармонія проявляється тоді, коли ці взаємозв’язки досягають певної узгодженості, це - завершений стан руху середовища, що організується. На цьому тлі виникають різні варіації гармонії. Але це є атрибутом й організації. Отже, коли А. Пуанкаре писав про гармонію, думаю, він мав на увазі смисл, який сьогодні ми вкладаємо у термін «організація». Ось чому образ, що має відповідати терміну «організація», є таким невловимим, розмитим, а це означає, що ми не можемо обійтись без метафізики. К. Боулларт відмічає, що гармонія проявляється у випадках, коли йдеться про циклічні утворення, що робить можливим існування науки: «Now, a cyclical process is the primary "image" of "harmony", because such processes  are energetical counterparts of equilibrated structures of conflicts: in this case indeed,  all conflicts are solvable and the sequence of actions never comes to a standstill. A finite  irreversible sequence of actions on the other hand is the primary "image" of "tragedy" because such processes are the energetical counterpart of auto-destructive structures of conflicts: in this case indeed, at least one unavoidable conflict is unsolvable and  therefore the sequence finally desintegrates» [Boullart, 1975: 128]. У роботі [Harmony, : 209] знаходимо дуже цікаву і важливу для нас думку: «Unificationists may feel that the terms "unity" and "harmony" represent the rounded off edges of a precious stone, because to attain them takes willpower and perseverance. We all long for harmony and unification; stability is a basic need of life.  I  feel that in some way all human beings secretly desire to live as one family, rather than to live as one individual among billions who exists in his own exclusive bubble of "self," buffeted around but afraid to touch or be touched by another». Отже, гармонію не можна уявити собі без єдності, кооперації, вона є проявом з’єднання «частин», синхронізації їх дій, більше того, без неї неможлива й сталість як прояв балансу сил – дисбаланс призводить до роз’єднання. Гармонійний стан – це доведена до досконалості композиція, ідеал, чому часто її і пов’язують з божественним началом. Але тут треба виходити з того, що може мати місце тільки між спорідненими складовими, де спорідненість проявляється у формі інтенції до об’єднання, узгодження, в іншому випадку виникає конфронтація, яка руйнує цілісність.
 Гармонія не виникає відразу, вона досягається шляхом постійного руху-узгодження у так званому фітнес-ландшафті, і цей рух можна порівняти з танцем: не тільки окремі речі виникають внаслідок цього загального руху, він розміщує речі по їх місцях. Ч.У. Вільямс (Charles W. Williams, 1886 – 1945) так описує так званий «Great Dance»: «Imagine that everything which exists takes part in the movement of a great dance - everything, the electrons, all growing and decaying things, all that seems alive and all that doesn’t seem alive, men and beasts, trees and stones, everything that changes, and there is nothing anywhere that does not change. That change - that’s what we know of the immortal dance; the law in the nature of things - that’s the measure of the dance …» [Williams, 2011: 99 - 100]. Не знаючи про такі висловлювання, я прийшов до подібного висновку стосовно ландшафту - наслідку танцю речей, сценою для яких є денна поверхня, його організації [Ковалёв, 2009]. Тільки рух може привести до певної організації, яку наш розум перетворює на закони природи людський розум прагне сталості. Схоже на те, що Природа, як потік, сама породжує безліч траєкторій і режимів руху, сходячись до варіантів, які є найбільш економними: йдеться про імпровізацію[5] (це дійсно так – ми фіксуємо тільки вже відібрані режими і траєкторії, насправді, всередині потоків зароджується і конкурує між собою безліч режимів з різними траєкторіями). Організація, як гармонійне ціле, є реалізацією думки (в широкому розумінні), що шукає серед безлічі варіантів найбільш досконалий. Тому у розміщенні речей і проявляється певний порядок, який є фіксацією організації як духу (її дійсно неможливо узріти, ми спостерігаємо тільки її зовнішні прояви). Самі речі також є наслідком руху (у тому числі - думки), який сходиться до утворення відповідної форми у вигляді конкретної фігури: система водотоків створюється рухом всього водного тіла потоку, який обстежує власний простір станів (на рис. 1 показана частина заплави ріки, яка покрита численними каналами дуже мінливого річкового потоку, а на рис. 2 – приклад переплетених русел); живі організми[6]: форма рослини відбиває рух речовини (це - канал) та потребу у зборі світлової енергії (популяція кожного виду також здійснює обстеження свого простору станів); ще складніше тварина – організм, відірваний від постійного місця, що не тільки має форму, зумовлену рухом, але й сам активно рухається, що відбивається на його формі як і на перетворенні певної частини середовища. Всі вони, навіть відносячись до одного виду, певною мірою різняться між собою (варіюють), утворюючи мережу, де кожний організм – це вузол концентрації життя: така мережа також промацує свій власний простір станів, тобто діє як цілісність. Що стосується людини (а це духовно-ментальний вузол), тут додається когнітивний рух, що організується роботою центральної нервової системи (спільнота всіх людей також здійснює обстеження власного простору станів): він направлений на досягнення максимального добробуту, рівноваги з оточенням, що, схоже, є можливим тільки за умови врахування інтересів Природи як суб’єкта (треба думати і за себе, і за неї). Це означає, що всі речі чи події пов’язані з усім Універсумом, що зумовлює ущербність фізикалізму, як позиції дослідження: будь що є таким, яким воно є, тільки у контексті свого оточення, завдяки зв’язкам з іншими речами, що робить світ цілісним. Є термін «Weltanschauung» (нім.) - світосприйняття, шлях бачення світу, що у своїй основі має імідж Великого Танцю [Del Re, 2000: 8]. Тоді географія вже бачиться як наука про складне цілісне середовище, сформоване спільним рухом людської спільноти і Природи до гармонії співіснування, до когерентного стану: йдеться про багато-швидкісний гетерогенний континуум, у якому найбільше різноманіття режимів пов’язане з людиною і який відшукує свою гармонію. 

 

Рис. 1. Заплава р. Ріо Негро, Патагонія, Аргентина (NASA, International Space Station Science, 01/04/10) – [Електронний ресурс]: 


Рис. 2. Переплетені русла (braided river) як структура, що виробляє інформацію (Braided stream on glacial flat near Peyto Lake. Banff National Park, Canadian Rockies, Alberta, Canada – [Електронний ресурс]:

Отже, ми маємо надзвичайно цікавий образ активного середовища-потоку, у який ми самі включені: його «окремі» частини-потоки (струмені) взаємодіють з іншими так, що вже не проявляються, не розпізнаються як самостійні, на перший план виходить прояв цілого. Тепер, як у А. Пуанкаре: ці окремі частини-потоки вже не є фундаментальною реальністю, такою є їх неподільна єдність. Але це не обмежується окремими струмами води чи повітря, популяціями тощо, всі áктори вступають у взаємодію з оточенням, певною мірою перетворюючи його. Метою такої взаємодії є контроль частини оточення. Це відбувається у випадку як флювіації, так і рослин, тварин, тим більше – людей.  Тут вже не діє принцип суперпозиції, згідно з яким властивості цілого є сумою властивостей його складових, тут проявляються так звані емерджентні властивості, пов’язані із взаємодією складових[7]: цілісність не розкладається, тут кожна частина існує тільки завдяки іншим частинам і заради них і цілого (точка зору І. Канта). Тоді гармонія має проявлятися саме на рівні емерджентності. Ніщо не існує само по собі, все включене у спільний рух і має своє призначення у рамках цілого, ніщо не змінюється само по собі – будь-які локальні зміни викликають зміни у всьому цілому, що відразу впливає на складові. І чи є тепер принцип, що Природа має відбирати утворення, спроможні вступати у взаємодію і утворювати цілісності, вірним? Думаю, що тепер слід говорити про те, що все різноманіття форм має одну глибинну природу, що саме і дозволяє здійснювати переходи від одних форм організації до інших. Причому все активне середовище рухається так, що ми маємо можливість фіксувати переходи одних станів у інші, бо ці стани є залежними, але фіксується цей рух нашою свідомістю як стрибкоподібні переходи від одного паттерну до іншого, хоча насправді зміни є безперервними (це - тільки особливість нашого сприйняття та зміни стану нашої свідомості). Тепер нас мають цікавити не самі речі, які є наслідком відносин між складовими, а імовірності виникнення зв’язків між ними. Різні явища і речі ніщо самі по собі, вони стають чимось виключно завдяки зв’язкам з іншими явищами і речам. Вони формують різні форми організації, які є, по суті, наборами відносин, які пов’язують їх із всім активним середовищем. Як зазначає В. Гейзенберг, «… світ  постає перед нами як складна тканина з різних подій, у якій з’єднання різних типів чергуються, накладаються одне на інше або сполучаються, визначаючи тим самим структуру цілого» [Heisenberg, 1958: 107]. Ми маємо досвід, переживання складного, але не хаотичного, що стає основою формування образу організації: організація – це емердженція складного, вона перебуває у процесі постійного становлення. І чи не варто ввести поняття про організаційну машину, цільовою функцією якої є перерозподіл організації та утримання досягнутого порушення симетрії? Саме це має досліджувати географ – дію організаційних машин у середовищі, що веде до виникнення утворень географічного рівню складності. Цікавими питаннями є рівень складності, ступінь організації, гармонійність таких машин. Додам, що будь-яка цілісність проявляється тільки як глобальний паттерн (він відповідає всій цілісності), без якого про неї не можна говорити. Більше того, якщо ми не будемо мислити складність як організацію, вона також навряд чи проявиться. К. Деммінг запропонував схему моделі складності, яка полегшує розуміння організаційної реальності [Demming, 2010] (думаю, системне мислення тут слід замінити на холістичне). Важливим є питання співвідношення прагнення до автономії, з одного боку, а, з іншого - взаємозалежністю, без якої не може виникнути ціле.


Рис. 3. Модель складності, що дає можливість зрозуміти організаційну реальність [Demming, 2010: 15].

Говорячи про цілісності, слід враховувати те, що вони виділяються нами у середовищі, яке є суцільним, нерозривним, нероздільним, тобто кожна цілісність відносна, вона не може бути повністю автономною з чітко визначеними межами - у такому разі жодна цілісність не могла б існувати: світ не може бути сформований з абсолютно усамітнених самодостатніх утворень – тоді він перестає бути світом. Кожне таке утворення виділяє у середовищі певні властивості, фіксуючи їх у своїх внутрішніх паттернах (у роботі [Ковальов, 2014] вже була обговорена концепція орієнтирів, які географам слід взяти на озброєння): частина середовища, не включена у внутрішні паттерни, сприймається як хаос. Будь-яка цілісність стає такою виключно завдяки наявності інших згущень організації. Якби такі утворення були повністю самодостатніми, ніякої комунікації між ними не виникало би і ми не мали б можливості їх спостерігати та досліджувати. Отже, кожна цілісність є відносною. Така диференціація є наслідком порушення симетрії у середовищі. Йдеться про перерозподіл в середовищі такої якості, як організація (це саме і веде до порушення симетрії). Кожна цілісність є своєрідною в плані її організації, завдяки чому і виникає рух. Тепер ми бачимо, наскільки далеко дивися А. Пуанкаре, вказуючи на спосіб упорядкування, організації складових як більш цікаву і глибоку реальність. Тепер цілісність – це не просто певне утворення, яке ми виділяємо у середовищі, тепер це певне утворення разом з тією частиною середовища, що включене у його дію і підтримує її, тобто середовище – це не ємність, у якій знаходиться дане утворення, а область, включена у активну дію, життєва ніша (тоді як все середовище – це Природа, взята «сама по собі» безвідносно до того, як вона включена у взаємодію), яка не може бути постійною і сталою - вона мінлива, залежить від того, у який спосіб утворення вступає з ним у взаємодію[8]. Середовище змінюється внаслідок самого процесу вписування організаційного утворення у нього, що є інформаційним процесом[9]. Ми маємо справу з тканиною організації, яка має свій малюнок – організаційний ландшафт, бо в різних її частинах організація проявляється по-різному: є області з більшою і меншою її густиною, міняється і характер організаційних утворень – кожне має своє «обличчя». Області з більшою густиною - це утворення, які варто називати холонами/оргами, а загальну полі-масштабну організацію – холархією. Якщо йдеться про такі складні утворення, з якими ми стикаємось в умовах нашої планети, їх множина саме і є областю дослідження географії, це - геохолархія.
Знову повернуся до образу потоку. Потік просувається, відшукуючи короткий шлях з найменшими витратами енергії та самовідтворення (виживання). Коли такий шлях вдається знайти, потік формує канал протікання. Водні ерозійні форми – це тільки різновид каналів, будь-яка біологічна чи антропічна структури – це також канали протікання, що мають свої паттерни (йдеться про організацію біологічного чи антропічного субстрату), відповідальні за відтворення феномену біологічного чи соціального (у всьому його різноманітті) життя. У такому разі можна говорити і про геопотік (такий образ я вже вводив у роботі [Ковалёв, 2009]), а географію можна розглядати як науку про геопотікскладний гетерогенний багато-швидкісний континуум з мінливим станом, жоден з яких не повторюється. Але його слід уявляти не як матеріальний потік, це – потік ймовірностей, де імовірності пов’язані зі складною сукупністю відносин, зв’язків між складовими цілого – áкторами, їх асоціаціями та їх активністю. Він визначає розвиток тих чи інших фізичних процесів, що з’єднані у пакети-режими, і саме вони формують структуру субстрату як певну форму його прояву, яку сприймає спостережник з його особистою структурою сприйняття. Гетерогенна структура з її зміною, яка виникає в зоні активної поверхні (денна поверхня є її найбільш важливою частиною), проявляє цей потік. Перед географами, відповідно, стоїть задача виявлення його режимів і механізмів, відповідальних за їх породження, відбір і закріплення – надскладна задача!   
Яку «реальність» досліджує географ? Отже, перед нами постає питання: коли ми кажемо «географічна реальність», чи розглядаємо ми це як щось таке, що дійсно існує саме як географічне (йдеться про існування самостійних географічних утворень), чи ми маємо виходити з того, що таке уявлення є наслідком певних особливостей взаємодії з Природою, які спонукають нас до створення такого образу, як «географічне середовище», у якому можна виділити географічні одиниці-утворення? Думаю, саме другий акцент є вірним: саме особливості взаємодії з оточенням, що стає все більш складною, веде до необхідності бачення довкілля і нас у ньому як певну цілісність, хоча це й веде до прагматичного варіанту розуміння реальності (саме тому на початку статті запропоновано розділити поняття «реальність» і «дійсність»): реальність для нас постає як дійсність, як реалізована реальність, що визначається практикою (дійсність завжди представлена у вигляді фрагментів реальності, пов’язаних з тим чи іншим суб’єктом). Географічні одиниці – це абстракції. Тому географія бачиться тепер як наука про життя (тільки у загальному сенсі) – життя-потік тієї частини земного середовища, що включає і біоту, і людське суспільство з їх життєвими басейнами (тому це середовище і може розглядатися як геотіло, що має свій життєвий цикл). У цьому плані цікавим є бачення С.В. Чебанова стосовно співвідношення організму і життя (хоча це не є новим) та, як він пише, «по-новому посмотреть на некоторые устоявшиеся выражения – такие, как "общественная жизнь", "политическая жизнь", "музыкальная жизнь" и т. п.» [Чебанов, 2006]. До цього списку можна додати багато інших явищ, в основі яких лежить життєвий цикл[10]: все, що має початок, фазу розгортання, період відносно сталого функціонування і затухання може розглядатися саме так[11]. По суті справи це – тіла, що мають свою динаміку, свій онтогенез. А це і річки з їх долинами і басейнами, і мерзлотні форми, всі біотизовані утворення, як і антропізовані форми організації (включаючи культуру з її тілом) тощо, з якими можна пов’язати таку якість, як життєвість. Географія, на відміну від статичного варіанту, якою вона була раніше, стає наукою про оживлені утворення, кожне з яких має свій життєвий шлях та свою життєву область (життєвий басейн, нішу) або область існування, яку воно відстоює (це щось, подібне до «атома існування», як про це пише В.П. Візгін [Визгин, 2005]). Географія займається саме такими об’єднаннями, які були названі (гео)холонами=оргами з акцентом на тому, що вони мають бути сенсоріумами, відчувалищами (включаючи самовідчуття). Це дуже складні для дослідження питання. На відміну від системно-екологічного бачення, з позиції якого організм (ширше – будь-яке утворення як система) розглядається, будучи відокремленим від зовнішнього (як прийнято його називати) середовища, задача географа полягає у тому, щоб з’єднати організаційне ядро (тіло) і частину середовища (продовження тіла), задіяного у його активності, у єдність[12]. Такі єдності дуже складно сплетені між собою, що і робить географію надскладною наукою. Основою для виявлення, окреслення простору існування слугує феноменологія тіла. 
Ще одне надважливе для географії питання – зв'язок з поняттями «простір» і «час» - вони є тією реальністю, яку мають досліджувати географи, чи вони не є реальністю, не є атрибутами Природи, а є тільки продуктами нашого мислення? Я ставлю це питання, бо в географії простір став на сьогодні ледве не визначаючим поняттям, без якого і самої географії наче не може бути. Свого часу навіть виник термін «геопростір»[13] (були спроби ввести і термін «геочас»). Я також користувався терміном «геопростір», однак не у чисто просторовому варіанті, а розуміючи під ним рухливе середовище (наприклад, [Ковалёв, 1991]). Але сьогодні, нажаль, багато авторів зводять географію до звичайного просторового аспекту у варіанті розміщення тих чи інших явищ, утворень, подій у просторі, вважаючи простір чимось, реально існуючим (значно менше це стосується і часу). Так географію перетворюють на просторову дисципліну, якою вона не є, виходячи з того, що все, з чим ми стикаємось, розташоване у незмінному просторі і перетерплює зміни у рівномірно-текучому часі. При цьому забувають, що простір і час не існують самі по собі, що це - всього тільки спосіб редукції складного рухливого середовища, який дозволяє будувати відносно прості математичні моделі, це – всього тільки елементи нашої мови, основу якої є наша практика, що базується на розкладенні і вимірюванні. Але реальність є зовсім іншою – це утворення, які виділяються як незмінні, сталі, розглядаються як процеси, а всі організаційні форми сприймаються як динамічні паттерни. Отже, географ має перейти, так би мовити, у інший вимір – вимір організації, у якому і простір, і час розчиняються, а географія стає наукою про складні форми організації географічного середовища: тепер властивості його одиниць можна зрозуміти тільки у контексті динамічної картини геосвіту – у термінах переміщень, взаємодій та перетворень. Цікаво відзначити, що, як бачить це Лама Ангарика Говинда, «Сприйняття більш високих вимірів стає можливим завдяки об’єднанню відчуттів різних центрів і рівнів свідомості. Цим і пояснюється неможливість описати деякі відчуття, що виникають при медитації, на площині тримірної свідомості і всередині системи логічного мислення, яка накладає ще більші обмеження на процес мислення» [Лама Анагарика Говинда,1993: 79].
Отже, тепер слід говорити не про форми організації, розподілені у просторі і мінливі у часі, а про хвилі організації, які викликають збудження активного середовища, що проявляється через виникнення нових зв’язків: все виявляється відносним. Організація не статична, а динамічна, від намагання бачити статичну картину у вигляді розподілених у просторі сталих організаційних одиниць слід перейти до бачення організації як процесу, що йде шляхом незупинного становлення. А в основі такого становлення ми маємо хвилі ймовірностей, які визначають можливість виникнення форм організації з тими чи іншими властивостями у порівнянні з іншими формами організації. Таке бачення націлює на створення релятивістської теорії організації: організація присутня всюди, але її концентрація змінюється і проявляється тільки у порівнянні. Більше того, ми можемо спостерігати утворення, процеси в яких протікають так, як вони протікали в минулому, у сучасному варіанті та так, як вони будуть протікати у майбутньому, виступаючи передвісниками нових режимів. Це дає нам змогу схопити весь рух від минулого до майбутнього, як єдиний процес.      
У роботі «The Eight Metaphors of Organization» [Morgan, 2006] автор дає вісім метафор організації – як машини, як організму, як мозку, як культури, як політичної системи, як психічного обмеження, як системи змін і течії, як інструменту домінування. Однак, йдеться не стільки про форми організації, скільки про особливі мови, що її описують (мови опису машини, організму тощо). Нас же цікавить самий загальний образ організації. І тут слід виходити з того, що чим сильніше виражена організація, тим меншим є її локальний басейн існування - хорохрон.
Тепер ми бачимо, що переведення географії на реї холонічної парадигми з відповідними термінами «геохолон» чи «геоорг» (наприклад, [Ковальов, 2010]) було цілком вчасним. Для географів це означає, що ми вже не можемо досліджувати окремо те, що має назву «компоненти природи» чи виробничі галузі, від чого не можуть відмовитись і сьогодні (бо їх значно легше описувати), ми маємо навчитися бачити середовище як таке, що формується з активних цілісних утворень географічного рівню складності[14]. Причому вони проявляються не на одному масштабному рівні, а охоплюють кілька рівнів, що і дозволяє говорити про геохолархію. Старе поняття-образ географічного комплексу не відкидається, воно набуває іншого сенсу – організації активних поверхонь [Ковалёв, 2009], – субстрату, на якому реалізується та чи інша організація, а поняття геосистеми тепер використовується у випадках, коли йдеться про наявність чітко виражених регулярних режимів, що відтворюються протягом достатньо довгого часу. Такі регулярності можна уявляти як ядра (гео)холонів=оргів. В цілому для геосередовища характерним є прояв кількох масштабних рівнів організації, незворотність руху і виробництво інформації.
Найскладнішою, на мою думку, є проблема найменших організаційних одиниць, які слід вважати географічними. Так, в біології таким утворенням вважається клітина, якій властиве життя – незалежно від того, входить вона до складу живої тканини, чи є окремим організмом – тут життя, як властивість, є наслідком саме взаємодії складових, які не мають такої властивості. А як бути з географічними одиницями? Якщо географію вважати наукою про життя (у загальному, а не у біологічному сенсі) географічних форм організації у гармонії з середовищем, яке це життя конструює і контролює, елементарний географічний рівень має будуватися з таких (гео)холонів=оргів, розкладення яких веде до втрати цієї суті. Як і у випадку живих організмів, мінеральні, біотизовані і антропізовані варіанти організації формуються з середовища (як множини áкторів) шляхом відбору і концентрації певних властивостей, які дозволяють їм виживати у цьому середовищі. Тоді елементарні (гео)холони=орги, що демонструють географічність, є першим рівнем географічних утворень. Вони повинні мати такий устрій, який дозволяє сприймати середовище так, щоб бути у ньому достатньо сталими, для цього й треба бути сенсоріумами, що реагують на зміни середовища. Вони повинні мати можливість внутрішньо відображати середовище, формуючи його моделі. Таку форму відображення Дж. фон Екскюль бачив як «Умвелт» (Umwelt), що означає середовище, оточення (наприклад [Uexküll, 1957])[15], точніше – відношення тіла до світу, що його оточує. Умвелт можна розглядати як відображення середовища в організмі, викликане його активністю (ми розповсюджуємо це поняття на всі форми організаційних утворень, у тому числі абіотичних): причому саме характер активності визначає особливості Умвелту (можна також говорити про тезаурус як сукупність «знань» утворення про середовище і себе по відношенню до нього).
Як завжди, стоїть питання про розмежування утворення та його середовища. В такому разі слід говорити про те, що середовище певним чином контролює організаційні утворення. З іншого боку, завдяки дії, такі утворення можуть впливати на частину середовища, змінюючи його властивості, що слід розглядати, як контроль середовища (життєвого басейну) з їх боку. Таку контрольовану область треба весь час відчувати і корегувати за для досягнення оптимуму функціонування (це відповідає концепції фітнес-ландшафту). Відбувається, по суті справи, колонізація частини середовища в умовах конкуренції з іншими подібними утвореннями. Особливу увагу слід звернути на семіотичний аспект, що пов'язаний з відношенням між організаційними утвореннями та середовищем. Спробуємо відшукати такі елементарні утворення (елементарні (гео)холони=орги) на різних організаційних рівнях – абіотичному, біотизованому та антропізованому.
На абіотичному рівні, який є областю дослідження геоморфології, кращим прикладом є елементарні флювіальні потоки, які мають прото-басейни і тому є несталими. Вони формують канали стоку, а це вже - змінене інертне середовище (надзвичайно цікаві дані наведені в роботі [Simpson, Schlunegger, 2003]). Йдеться про формування контрольованого середовища у вигляді басейну. Вже тут ми бачимо взаємодію різних (мінімум - трьох) активних середовищ, до яких інколи додається органіка. Це так званий початковий поверхневий стік – від майже площинного до руслового. Він є найменш впорядкованим і несталим, хоча може привести до утворення мережі. Відповідно, і його можливості формувати модель оточення є найменшою і найпростішою[16]. Тілом потоку тут буде маса води і ґрунтових частинок (інколи - органіки), що рухається відповідно до градієнту схилу. У єдине ціле воно зв’язується електромагнітною взаємодією молекул води між собою та частинками іншого походження. Співвідношення між ерозією, переносом і відкладанням твердого матеріалу є досить складним (рис. 3): суттєве значення має характер ґрунту. При критичних глибині і ухилі у такому потоці виникає безліч комірок із завихреннями (турбулентність), які слід розглядати як зародки режимів: перевагу отримують ті, які охоплюють осередки тіла потоку більшого розміру. Така структура (констеляції) спроможна реагувати на надходження сигналів різного походження – як зовнішніх (включення інгредієнтів, зміни конфігурації поверхні тощо), так і внутрішніх (наприклад, швидкість руху субструменів). У такий спосіб загальний режим потоку моделює середовище (характер поверхні), у якому він рухається. Наслідком є утворення елементарного каналу стоку, з яким потік формує єдиний флювіо-холон, призначенням якого є досягнення стоком режиму найменших енерговитрат. Саме це вмикає негативний зворотний зв'язок, що стабілізує режим. Такі канали є неглибокими, тому вони швидко зникають. Збільшення глибини каналу підвищує його сталість. Об’єднання первинних каналів веде до утворення флювіальної мережі і, зрештою, флювіального басейну як флювіохолону. Таким утворенням притаманне самовідчуття єдності та механізми її підтримки. Більше того, такі басейни мають холархічну будову. Зазначу, що об’єднання потоків в мережу зменшує витрати кожного флювіального актора, потрібні для контролю середовища. Мета – зменшення залежності від мінливих умов. 
    

Рис. 3. Крива Хюльстрома, що демонструє співвідношення між головними процесами флювіації – ерозією, переносом та відкладенням твердого матеріалу [Fluvial Geomorphology. Processes and Landforms: 34].

Отже, об’єднана дія елементарних одиниць флювіації (завдяки режиму комунікації) веде до утворення річкових систем, що веде до розширення спектру вибору і, водночас, збільшення сталості єдиного флювіального тіла. Відзначу, що для таких утворень говорити про наявність ієрархії їх структури не коректно, бо водотоки різних порядків виконують різні функції. У зв’язку з цим значний інтерес викликає концепція ріки як континууму [Vannote, 1980]. Йдеться про те, що фізичні характеристики річкового потоку перетерплюють зміни у напрямку від джерела до гирла, а слідом за ними міняються і характеристики біоти (рис. 4), яка виступає тут, як складова середовища. Маємо приклад тісного зв’язку між абіотичною і біотичною складовими, які утворюють цілісність. Це вже біотизовані флювіохолони.


Рис. 4. Концепт ріки як континууму (малюнок взято в роботі «Introduction to Watershed Ecology. Distance learning modules on Watershed Ecology» [OKeefe, Elliott, Naiman: 15] http://www.epa.gov/watertrain).

На біотизованому рівні, досліджуваному біогеографією (біогеоценологія є її складовою), маємо близьку ситуацію, яка, однак, значно складніша за попередній рівень, бо набагато складнішими є самі біотичні áктори з їх великою кількістю ступенів свободи. Завдяки видовому різноманіттю і мінливості біотичні угрупування можуть поширюватись у доволі широкому діапазоні умов, певною мірою перетворюючи оточення (формування ґрунтів та клімату фіто-шару – яскравий тому приклад), що забезпечує їм багаторічну сталість. Термінальні стани досягаються шляхом відбору видів як áкторів (внаслідок тиску середовища) і прояву режимів комунікації між ними. Має місце три головні форми взаємодії в системі «рослина - середовище» [Mech, Prusinkiewicz, 1996: 397]:
1. The plant is affected by global properties of the environment, such as day length controlling the initiation of flowering […] and daily minimum and maximum temperatures modulating the growth rate […].
2. The plant is affected by local properties of the environment, such as the presence of obstacles controlling the spread of grass […] and directing the growth of tree roots […], geometry of support for climbing plants […], soil resistance and temperature in various soil layers […], and predefined geometry of surfaces to which plant branches are pruned […].
3. The plant interacts with the environment in an information feed-back loop, where the environment affects the plant and the plant reciprocally affects the environment. This type of interaction is related to sighted […] or exogenous […] mechanisms controlling plant development, in which parts of a plant influence the development of other parts of the same or a different plant through the space in which they grow.
На цьому слід поставити наголос: поширення біотизованих форм організації протягом мільйонів років досягалося шляхом збільшення видового різноманіття, тобто кожний вид прагне локалізувати своє поширення у земному середовищі, що забезпечує йому певну сталість. І ця локалізація є не просторово-часовою, а, перш за все, інформаційною. Це означає, що на рівні окремих видів біота має досить обмежені можливості формувати відповідну культуру. Так, рослини жорстко прив’язані до свого місця, що викликає потребу у більш об’ємному геномі, тварини можуть пересуватися, але залишаються дуже залежними від умов. Як зазначає Т. Маран, «In adaptive relations between animals and their environment two aspects can be distinguished: physical correspondences, that is, between the animals' body forms, physiology  and  their environment;  and  communicative  or  semiotic correspondences, where animal  as  an individual perceives  and  responds to the particular environmental surroundings.» [Maran, 2012: 81]. На цьому рівні вже чітко проявляється такий показник, як діапазон толерантності окремих видів стосовно середовища. Наприклад, показовою є толерантність рослин до сольового стресу. На рис. 6 показана загальна схема виникнення толерантності до солі та її токсичності у рослинах [Pitman, Läuchli, 2002: xi]. Варто відмітити, що цей процес є багаторівневим. Але цікаво, що види, які відбираються під тиском середовища, починають посилювати прояв деяких його характеристик, бо це надає їм певних переваг перед іншими видами. Цікавим у цьому плані прикладом є рослинність солончаків. Відомо, що рослини сприяють утриманню високої концентрації солі у верхньому шарі ґрунту. Як показав К.А. Куркін [Куркин, 1994], галофітні фітоценози лучних солончаків не стільки залежать від хімізму засолених ґрунтів, скільки самі визначають його: виявлено, що окремі види збагачують ґрунти хлоридами, інші – сульфатами, що суттєво знижує вплив зовнішніх умов і конкурентів. 


Рис. 5. Загальна схема виникнення толерантності до солі та її токсичності у рослинах [Pitman, Läuchli, 2002: xi]

На цьому рівні також можна виділити елементарні утворення - біотизовані (гео)холони=орги, що формуються окремими організмами та їх індивідуальними життєвими басейнами як контрольованими частинами середовища з метою зменшення залежності від його мінливості. Особливості біотичних утворень забезпечують доволі широкий спектр вибори таких áкторів. Зв'язок між рослиною і середовищем показано на рис. 6. Для позначення таких єдностей можна скористатися, наприклад, терміном «екоїд». Екоїди з’єднуються у тесери і парцели, останні - у біогеоценози, у яких між ними виникає складна топологія.

  


Рис. 6. Концептуальна модель рослини і середовища у вигляді комунікації конкурентних процесів [Mech, Prusinkiewicz, 1996].

Суттєве значення мають тварини, які виступають регулятором рослинної біомаси і видового складу. На рис. 7 показана загальна схема їх взаємодії.


Рис. 7. Схематичний показ базового харчового ланцюга (потоку енергії і поживних речовин). Суцільні стрілки – направлений ефект, штрихова лінія – ненаправлений ефект. Всі ефекти є негативними крім позначеного знаком "+" [Handbook …, 1999: 698].

Зазначу, що весь біогеоценоз[17] – це не однорідна ділянка земної поверхні (це взагалі важко зрозуміти, про яку однорідність йдеться), не біотоп плюс ценоз як сукупність видів, що тут проживають (таке часто можна зустріти у підручниках і на сайтах), це - біотизований геобасейн як прояв (матеріалізація) біотизованого (гео)холону=оргу з його особливими умовами, що пропускає через себе речовину, частина якої (біофільні речовини) затримується і накопичується. Можна сказати і так, що біогеоценоз є зовнішнім проявом структурованих взаємодій між групами живих організмів, які мають статус регулятивних. Отже, біогеоценоз, як і його частини – це цілісності. Саме це дозволяє говорити про біотизовану геохолархію. На кожному рівні тут діють свої біотичні та біотизовані áктори.
На антропізованому рівні, що лежить у сфері інтересів антропогеографії[18], ситуація знову-таки ускладнюється, бо людина, як життєва єдність, є значно складнішим áктором у порівнянні з тими, що діють на абіотичному і біотичному рівнях. Це забезпечує суттєве розширення спектру вибору на фоні розширення так званого ландшафту можливостей. Слід зазначити, що розвиток людини відбувається, перш за все, в духовно-когнітивній сфері і складається у відкиданні тваринних атавізмів – статичної, залиплої тенденційності («…їзмів»), та формуванні несхожого на тваринне, рухливого, не зацикленого динамічного мислення [Кузнецов, 2007]. Завдяки особливостям людини антропізовані форми організації, що базуються на одному біологічному виді, можуть виникати у дуже широкому діапазоні умов: на перше місце тут виходить культура у вигляді стандартизованих моделей активності соціального рівня, що забезпечує різноманіття форм пристосування. Відбувається локалізація не біологічного виду (як це відбувається на біотичному рівні), а того чи іншого різновиду культури, яка пакується у так звані меми/міми (інформаційні пакети, що передаються від одних людей і груп іншим). Цікаві думки, що стосуються розвитку людини, можна знайти, наприклад, у роботі [Beck, Cowan, 1995]. У деяких випадках культури демонструють багатовікову сталість і, водночас, неспроможність ускладнюватись. Це – своєрідні аттрактори. Важливими у цьому плані є дослідження Даймонда[19]. Прикладами є племена в Амазонії, Новій Гвінеї, бушмени, тунгуси, самоїди тощо, які, досягши певного рівню організації життя, на віки зупинялися у своєму розвитку. Саме такі випадки можна розглядати як гармонійні стани. Чи може бути властивою гармонія для більш складних варіантів суспільств, що базуються на машинному виробництві? Історія епохи привласнюючого господарства, як до-індустріального, так і індустріального періодів, показала, що такі суспільства входять у протиріччя не тільки з природним оточенням, у якому бачать виключно ресурс, але, в першу чергу, з принципами моралі, які є основою сталості людського в людині – людкості. Особливо чітко це проявляється з виникненням держави як форми організації суспільства, бо держава є формою насилля. Державність породжує одержавлену (слухняну, таку, що підкорюється владі, обмежену) людину, яка віддає своє право на рішення владі. У такій ситуації бути при владі означає мати переваги, ось чому на перше місце виходить боротьба за владу, яку ведуть представники політикуму. Саме тому держава просто не може мати перспективу, не може забезпечити подальше зростання спектру вибору і, відповідно, розвитку людини, таку перспективу містять в собі регіони, що базуються на режимах самоорганізації територіальних громад різного масштабу[20]. Їх виникнення базується на формуванні регіональних комун, всередині яких виникають характерні для кожного об’єднання стилі поведінки. Цікавою в цьому плані є робота Дж. Д. Сайдвея [Sidaway, 2002]. Знову зауважу, що між регіонами не може бути супідрядності, вони не формують ієрархію, бо виконують різні функції. Точно так у регіоні не може бути супідрядності між міською та сільською частинами громади. Регіон - це антропізований геобасейн. Територія регіонів є наслідком розвитку складного регіонотвірного процесу, який втягує у режим контролю території с/г виробництва. Такі утворення просто не можуть мати адміністративних кордонів, бо вся ситуація є доволі динамічною: кожний регіон має постійно промацувати, обстежувати свій власний простір за допомогою хвиль активності. Виникає питання стосовно відносної автономності регіонів. Свого часу мною було показано, що таке може мати місце тільки при умові енергетичної і сировинної незалежності [Ковалёв, 2002]. Якщо сировинна незалежність досягається шляхом рециркуляції технофільної речовини, то енергетична – шляхом виходу на нові джерела енергії. Сьогодні ми дуже близькі до цього: компанія Lockheed Martin обіцяє термоядерний синтез за 5 років[21]. Не можна забувати і про природне середовище, на основі якого формується дана соціально-економічно-природна цілісність.
Свої форми суспільної організації люди формують завдяки комунікації, що базується на розумі та мові (у її найширшому розумінні), причому і те, і інше слід вважати не індивідуальними, а соціальними явищами: усамітненій людині мова не потрібна, без комунікації людина перестає існувати (випадок Робінзона Крузо не береться в рахунок – він потрапив на острів дорослою людиною). Мова набуває сенсу тільки тому, що ми маємо можливість спостерігати реакції інших у відповідь на ті чи інші впливи. Комунікація має місце і серед рослин та тварин, але у людських спільнотах вона набуває набагато складніших форм, перш за все - вербальної. Саме завдяки комунікації стає можливим досягнення в громадах консенсусу, узгодженості на фоні зменшення конкуренції, саме комунікація є основою формування локальних людських культур та поступового їх об’єднання у глобальну культуру людства. Найбільшої ваги комунікація досягає у містах, які, на відміну від сільських угруповань, відзначаються значно більшою щільністю людей-áкторів з їх індивідуальними особливостями. Тому саме тут виникає середовище, що породжує різноманітні функції (серед них – мистецтво, наука, політика), а складність життя містян набагато більша за складність життя селян, що вимагає і більшої локалізації. Суттєво розширюється тут і спектр вибору. І якщо аграрна діяльність, як форма культури, веде до перетворення природного середовища, суттєво змінюючи його, то урбокультура входить у протиріччя і з агрокультурою, і з природним середовищем – перетворення середовища тут більш глибоке при відсутності відповідальності. Але найбільше проблема виникає саме з людиною. У великих мегаполісах ми маємо величезне скупчення людей, які при такому щільному контакті постійно перебувають у стані комунікативного стресу. Це веде до замикання міської людини, прагнення уникнути безпосередніх контактів, чому сьогодні сприяє й Інтернет, формуються міські племена. До цього слід додати і віддаленість містян від Природи, яка бачиться їм чужою і незрозумілою, яку слід переробити на щось, так би мовити, цивілізоване: Природа вже не сприймається як самоцінність і як суб’єкт, з яким слід домовлятися. Справа вже дійшла до проголошення принципу «Sustainability», який, однак, деякими авторами розглядається як «Thoroughly Modern Marxist Utopianism» [Allenby, 2005].

  

Рис. 8. People on Nanjing Pedestrian Street in Shanghai, China, in May 2002. (AP Photo/Eugene Hoshiko) [Desonie, 2008: 21].

Зрозуміло, що ні про яку гармонію у відносинах цих трьох рівнів організації на сьогодні говорити не приходиться. Як наслідок, маємо численні локальні та глобальні кризи. А це означає, що географічні організаційні машини, основу яких складає людська діяльність, поки що не є гармонійними, такими вони можуть стати, якщо отримає розповсюдження особлива культура – геокультура [Ковалёв, 2009].
Завершення. Ми розглянули складне питання, з яким географи стикаються у своїй діяльності – проблему реальності: якою вона є для географа. З точки зору автора, реальність для нас проступає як дійсність, яка складається для нас з подій,  які ми сприймаємо, як такі, а ми перетворюємо їх у форми організації світу. Більше того, ми надаємо значно більшої ваги тим фактам, даним, джерелом яких є наше ближнє оточення, що суттєво викривляє ситуацію. «We may not be able to get a real or true representation of that reality, but there is definitely something out there to study and, more specifically, to interact with.» - пише Р. Інкпен [Inkpen, 2005: 26]. Це означає, що на основі сприйнятих фактів, сигналів, даних, ми самі формуємо те, що виглядає для нас реальністю, бо реальність – це, насправді, наше світосприйняття. Така реальність має інформаційну природу, бо все, що ми отримуємо ззовні, ми трактуємо певним чином. Але ця трактовка змінюється з часом: виходить, що наш життєвий потік рухається у ландшафті світу, який міняється, що, в свою чергу, впливає на режим життєвого потоку. Отже, реальність-для-нас – це ті «береги», у яких тече наше життя. Гармонія бачиться як узгодженість складових, якщо йдеться про цілісне утворення, або узгодженість такого утворення із середовищем, з якого воно і походить. Процес організації можна уявити як дію особливої організаційної машини, що перерозподіляє у середовищі таку якість, як організація: дія машини змінює розподіл ймовірності виникнення організаційних утворень. Стосовно географії це означає, що слід мислити такі організаційні машини, які діють в напрямку створення осередків зі складною – географічною – організацією, образно кажучи, з організацією, що має географічне лице, яке слід ще навчитися розпізнавати: реальне воно, чи ні?. Раніше йому надавали ознак географічного комплексу, потім – геосистеми, тепер ми намагаємось сформувати образи (гео)холону=оргу та геохолархії. Таке бачення формує реальність, яка вимагає погляду, водночас, і локального, і глобального. Для цього потрібна світова компетентність як знання світової сцени, контексту світового масштабу, що дозволяє враховувати при виробленні локальних рішень так звані глобальні феномени, на фоні яких відбуваються локальні події. Географія набуває зовсім інших відтінків і поступово проявляється як наука про складні організаційні згущення географічного рівню, які є наслідком просування хвиль ймовірностей у обмеженій частині активного земного середовища. Саме вони є основою рухів, в яких вже закладено те, що має здійснитися, стосовно чого можна сказати: його ще немає, хоча воно вже є. 
When we are better instructed, we shall see Reality in a less crude way. The World is a perpetual whirling dance where nothing is at rest: everything turns incessantly, because motion is that which generates things.
      Oswald Wirth

Посилання:
Inkpen R. Science, Philosophy and Physical Geography. New York: Routledge, 2005. – 164 р. - http://bookzz.org/book/1178506/0f4c25
Kavouras M., Kokla M. Theories of geographic concepts: ontological approaches to semantic integration. - London – New York: Taylor & Francis Group, LLC, 2008. - http://bookinist.net/books/bookid-264662.html
Matthews J.A., Herbert D.T. Geography: a very short introduction. New York: Oxford University Press Inc., 2008. – 181 p. - http://bookzz.org/book/954148/8f87ae
Пуанкаре А. О науке: Пер. с франц. - М.: Наука. 1990 - 560 с.
Капра Ф. Дао физики. Пер. с английского П.Л. Гроховский, «ОРИС» «ЯНА-ПРИНТ» 1994. – 164 с.
Boullart K. Harmony and tragedy – science and metaphysics – general interrelations. Philosophica 16, 1975 (2), pp. 123 -133. –
Harmony – 12. -
Williams C.W. The Greater Trumps 1932; reprint: A Project Gutenberg of Australia eBook (This eBook was produced by: Barry Haworth), Date most recently updated: March 2011. –  http://bookzz.org/book/2374854/57c92d
Ковалёв А.П. Ландшафт сам по себе и для человека / А.П. Ковалёв. - Харьков: Бурун-книга, 2009. – 927 с.
Лейбниц Г.В. «Письмо к Леди Мешэм», в Сочинения в четырех томах. Т. 2. Мысль. Москва. 1983. –
Del Re G. The cosmic dance: science discovers the mysterious harmony of the universe Giuseppe Del Re; foreword by Thomas Torrance. London: Templeton Foundation Press, 2000. – 415 p. –  http://ru.bookzz.org/book/567584/489c19
Heisenberg W. Physics and Philosophy. The Revolution in Modern Science. New York: Harper Torch-books, 1958. – 206 p. - http://bookzz.org/book/870598/f51ea1
Demming K. Rethinking Developmental Management and Organisational change - a complexity informed perspective. A dissertation submitted to the University of Manchester for the Degree of MSC in Organisational Change and Development in the Faculty of Humanities. Word count 17796, 2010. – 81 p.
Чебанов С.В. Интерпретация тела и постижение жизни. -
Ковальов О. Загальна географія: геохолон/геоорг. Fundamental problems of Geography, 2014. - http://www.geography.pp.ua/2014/06/blog-post_10.html
Дэвис В.М. Геоморфологические очерки. Пер. с англ. М.: Изд-во иностранной литературы, 1962. – 455 с.
Крашенинников И.М. Цикл развития растительности степных зон Евразии (Опыт анализа ландшафта методами ботанико-географического исследования) // Изв. Географического Института. - Вып. 3. - Петроград. 1922. - С. 44 - 61.
Визгин В.П. Тело и воплощение в философии Габриэля Марселя (заметки к проблеме). В издании: Логос живого и герменевтика телесности. Серия: Технологии культуры. – М.: Российский институт культурологии, Академический проект, 2005.
Ковалёв А.П. Теоретическая география: цели, проблемы, структура / Современные направления географических исследований. Тем. Сборник научных трудов (к 100-летию кафедры географии). — Харьков: Изд-во ХГУ, 1991. — С. 56-66.
Лама Анагарика Говинда. Основы тибетского мистицизма согласно эзотерическому учению великой Мантры Ом Мани Падме Хум. Перевод Н.Н. Дудко, С.А. Сидорова. Foundations of Tibetan Mysticism. London, 1972 - СПб.: Издательство "Андреев и сыновья", 1993. - http://klex.ru/2fw
Morgan G. Images of Organisation. Thousand Oaks - London - New Delhi: Sage Publications, 2006. http://bookzz.org/book/811406/9974fb
Ковалёв А.П. Геомир: связь сложности и комплексности // Вчені записки Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського. Науковий журнал. Серія «Географія». Том 24 (63), № 2, частина 1. – Сімферополь: Таврійський національний університет, 2011. – С. 34 – 39.
Uexküll J. von. “A Stroll through the Worlds of Animals and Men. A Picture Book of Invisible Worlds” in Schiller, Claire H. (ed.): Instinctive Behavior. The Development of a Modern Concept, New York, International Universities Press, Inc., (1934) 1957, pp. 5 - 80.
Simpson G., Schlunegger F. Topographic evolution and morphology of surfaces evolving in response to coupled fluvial and hillslope sediment transport // Journal of geophysical research, Vol. 108, NO. B6, 2300, 2003. – Pp. 7-1 – 7-16. –
Fluvial Geomorphology. Processes and Landforms –
Vannote, R.L., G.W. Minshall, K.W. Cummins, J.R. Sedell, and C.E. Cushing. 1980. The river continuum concept. Canadian Journal of Fisheries and Aquatic Sciences. - http://zimmer.csufresno.edu/~sblumens/AquatEcol/vannote_1980.pdf
O’Keefe T.C., Elliott S.R., Naiman R.J. introduction to Watershed Ecology. Distance learning modules on Watershed Ecology - http://www.epa.gov/watertrain
Mech R., Prusinkiewicz P. Visual Models of Plants Interacting with Their Environment. In Computer Graphics Proceedings, Annual Conference Series, 1996, ACM SIGGRAPH, pp. 397 − 410. –
Maran T. Place and sign. Locality as a foundational concept for ecosemiotics. In: Siewers, Alfred K. (ed.), Re-Imagining Nature: Environmental Humanities and Ecosemiotics. Lewisburg: Bucknell University Press, 2014. – pp. 79 - 89. –
Pitman M.G., Läuchli A. Global impact of salinity and agricultural ecosystems. In: Salinity: Environment – Plants – Molecules. Edited by Andre Läuchli and Ulrich Lüttge. – New York, Boston, Dordrecht, London, Moscow: Kluwer Academic Publishers, 2002. – Pp. 3 – 20. – http://bookzz.org/book/893900/f87abe
Куркин К.А. О роли растительности галофитных лугов Барабы в солеобмене между верховодкой и почвой // Почвоведение. - № 5, 1994 - С. 54 - 61.
Handbook of Functional Plant Ecology. Edited by Francisco I. Pugnaire and Fernando VaIIadares. - New York - Basel: Copyright by Marcel Dekker, 1999, - 901 p. – http://bookzz.org/book/956327/4392e2
Кузнецов Ю. Закон «ТИТАНИКА» (Теория катастроф). Катастрофы – инструмент эволюции человека. Статья 2002 г., переработанная и дополненная в 2007 г. источник - http://ideo.ru/titanic.html
Beck D.E., Cowan C.C. Spiral Dynamics: Mastering values, leadership, and change. Blackwell Publishing, 1996 – http://www.peace.ca/spiraldynamics.pdf
Sidaway J.D. Imagined regional communities: integration and sovereignty in the Global South. London and New York: Routledge, 2002. – 151 р. –
Ковалёв А. Стратегия регионального развития. Взгляд на 100 лет вперёд // НИЖ «Бизнес-Информ», № 11 – 12 (291 - 292), 2002. – С. 8 – 19.
Allenby B.R. Reconstructing Earth: technology and environment in the age of humans. - Washington • Covelo • London: Island Press, 2005. – 201 р. -
Desonie D. Humans and the Natural Environment. New York: Chelsea House. An imprint of Infobase Publishing, 2008. – 210 p. -

Ковальов О. Загальна географія: якою є реальність, яку, як вважають географи, вони досліджують? Ставиться питання про природу реальності, що досліджується географами. Робиться припущення, що реальність дається нам як дійсність у вигляді подій, які ми організуємо у форми організації середовища. Для географа такими формами організації є геохолони=геоорги, які, можуть бути абіотичними, біотизованими та антропізованими. Не менш складним є питання елементарних одиниць такої організації. Робиться спроба виявити їх.

Oleksa Kovalyov. General geography: what is reality which are researched by geographers, how they think? A question raises about nature of reality studied by geographers. Viewpoint is done, that reality is given us as actualities in the shape of events that we turn into forms of environment organization. For geographer such of these forms are geoholon=geoorg that may be abiotic, biotized and anthropotized ones. The question of elementary units of such organizations is not less difficult. An attempt to find out them is done.                

Ключові слова: реальність, дійсність, географія, геохолон=геоорг, елементарні географічні одиниці.

Keywords: reality, actuality, geography, geoholon=geoorg, elementary geographical units.



[1] На відміну від цілісної не подрібненої реальності, дійсність проявляється як наслідок того, що ми фрагментуємо реальність, актуалізуємо її, кожного разу виділяючи той контекст, який дозволяє нам досягати поставленої мети, тобто реальність розкладається нами на області, задіяні у практиці, а наша діяльність розбивається на окремі хронопростори, не пов’язані у цілісність.
[2] Насправді, «Гео» у цій абревіатурі не означає «географічний», це всього тільки відношення до нашої планети. 
[3] Назва наукового напрямку «фізика» походить від грецького слова «фізис», яке означало прагнення осягнути істинну природу речей. 
[4] Це відразу піднімає і питання стосовно так званих географічних карт, які аж ніяк не є географічними.
[5] У людській творчості найбільш близьким до цього був Леонардо да Вінчі, який володів безпрецедентною технікою малювання, відшукуючи кращий варіант шляхом створення хаосу альтернативних ліній, серед яких його рука знаходила найкращий варіант – приклад породження інформації як закріплення випадкового вибору.
[6] Цікавою є точка зору на живий організм Лейбніца: «Я визначаю організм, або природну машину, як таку машину, у якій кожна частина [знову] є машина, і, відповідно, тонкість устрою доходить до нескінченності» [Лейбниц, 1983: 594], тобто це - «органічна машина».
[7] Чудовим прикладом емерджентності є феномен життя, який, як пише С.В. Чебанов [Чебанов, 2006], реалізується на субстраті біологічного організму. Такою бачиться і географічність - якість, яка реалізується на субстраті геокомплексів як організації активних поверхонь. Явище ландшафту також є емерджентною властивістю структури денної поверхні як субстрату [Ковалёв, 2009].
[8] Відома пісенька про сталий розвиток на цьому завершується!
[9] Йдеться про інформаційну машину як сукупність режимів, призначенням яких є обробка сигналів, вироблення інформації як закріпленого вибору.
[10] Тут відразу слід згадати погляди В.М. Девіса стосовно географічного циклу [Дэвис, 1962], як і погляди І.М. Крашенінникова стосовно циклу розвитку рослинності річкових долин [Крашенинников, 1922]. Свого часу автор почав розвивати концепцію еволюції географічного середовища – частини земного середовища, що захоплюється єдиним геопроцесом.
[11] Це стосується і різних соціальних інститутів, в тому числі науки в цілому і її окремих напрямків: наука має своє «тіло», яке проходить стадії онтогенезу. 
[12] У другій половині 80-х років минулого століття автором була сформульована думка, згідно з якою все, що оточує людину, є її продовженням. У подальшому ця думка розвивалася (наприклад, [Ковалёв, 2009]). 
[13] Адмінакадемік Л.Г. Руденко взагалі вважає, що географія існує тільки тому, що існує простір. Це – наслідок низької наукової культури.
[14]  Це свідчить про те, що розділ географії на ледве не самостійні напрямки є штучним і не відповідає її особливостям. Ми живемо у цілісному геосередовищі, що є суттєвим обмеженням, яке слід враховувати при диференціації географії. Більше того, очевидною стає обмеженість і так званої фізичної географії як розгляду географічного середовища з точки зору фізики, бо фізикалізм не дозволяє отримати необхідне пояснення, коли йдеться про складні утворення, якими є геохолони=геоорги. 
[15] Дж. фон Екскюль спочатку ввів поняття «umwelt», але з часом почав виділяти ще і «inwelt». 
[16] Треба уявити себе таким потоком, що зробити не так вже й легко.
[17] Наголошую на тому, що біогеоценоз не є синонімом екосистеми, бо остання – це організація функцій продукування, харчування (трофічної) та редукування.
[18] Саме антропогеографії, а не соціогеографії, бо йдеться про людину як áктор, що діє як самостійно, так і в групах; крім того, соціальний вимір є характерним не тільки у людському суспільстві, він проявляється і на біотизованому, і на абіотичному рівнях (яскраві приклади руху піщаних мас та в’язких селів).
[19] Варто подивитися фільм «Зброя, мікроби і сталь»: [Електронний ресурс].
[20] Зрозуміло, йдеться не про неофеодальні князівства, які донедавна намагалися сформувати в Україні деякі кримінальні фінансові і політичні діляги, хоча імовірність цього залишається. Регіони виникають як наслідок процесу регіоналізації, 
[21] Стаття: Lockheed Martin обещает термоядерный синтез за 5 лет - http://gizmod.ru/2014/10/17/lockheed-martin-obeshhaet-termoyadernyj-sintez-za/  , та http://www.3dnews.ru/903738

2 коментарі:

  1. Читаєш статтю і розширюєш своє бачення світу, отримуєш щось нове та цікаве - це означає, що автор досяг свого, дав щось корисне світу.

    Питання, що таке реальність і якою вона є надзвичайно складне та принципове для науки. Без розуміння того, що ми досліджуємо, без розуміння чи існує цей об’єкт як незалежна реальність, чи це лише наша абстракція - рухатись далі неможливо, особливо в географії з її аморфним, в’язким, складним та не експерементабельним об’єктом дослідження, ще й з включеним у нього дослідником!!!
    Олександр Павлович зажди приділяє цьому питанню значної ваги, акцентуючи увагу на залежності сприйняття середовища від самого суб’єкту та його стану, і що він сам формує своє середовище актуалізуючи ті чи інші його властивості. Це бачиться як одне з ключових відмінностей поглядів Олександра Павловича від традиційних поглядів географів (що ще хоч трішки мають за ціль займатися наукою), які вважають, що існує об’єктивний світ, який можна виміряти, розбити на шматочки і, таким чином, щось зрозуміти (в більшості практично використати). Добре відомим проявом такої відмінності поглядів є трактування терміну «Ландашафт» (див. монографію «Ландшафт сам по себе и для человека»).
    Коли я почав займатися цим питанням, то помітив, що уявлення Олександра Павловича перегукуються з передовими науковими уявленнями, наприклад, теорією Сантьяго (http://en.wikipedia.org/wiki/Santiago_Theory_of_Cognition), уявленнями Грегорі Бейтсона, Фрітьофа Капри та ін.. Тут виникає питання – невже прихильники традиційних поглядів в географії не знайомі з цими роботами? Чому вони не викладаються на географічних факультетах вузів? Чому погляди Олександра Павловича, що переплітаються з передовими світовими уявленнями відкидаються?
    І дуже ймовірно, що відповідь надзвичайно страшна – більшість з них не хочуть нічого знати і не хочуть щоб хтось знав, щоб не втратити свою монополію на «загнання». Маємо що маємо, і виходом з цієї ситуації є формування нових осередків наукового дослідження, наприклад на основі таких передових уявлень, як у Олександра Павловича. Всі хто хоче займатись справжньою наукою приєднуйтесь, пишіть.

    Але хочу повернутись до статті та задати запитання.
    Олександр Павлович, Ви пишете про цікаве уявлення геопотоку, як «потоку ймовірностей», не могли б Ви трохи детальніше описати це уявлення.

    ВідповістиВидалити
  2. Олекса Ковальов20 грудня 2014 р. о 17:32

    Я вдячний Миколі Яровому за таку оцінку моєї діяльності. Свого часу один анонім написав коментар до мого огляду монографії Кострікова і Черваньова "Дослідження самоорганізації флювіального рельєфу на засадах синергетичної парадигми сучасного ландшафтознавства", у якому були такі слова: "Не следовало бы Вам, Александр Павлович, пересмотреть свои позиции в отношении географии? Вы работаете не в общепризнанной сфере географической науки, а потому практичность ваших трудов - под огромным сомнением." Я, зрозуміло, не знаю, хто міг таке написати, але точно він не має жодного відношення до науки, бо для нього географічна "наука" - це загальновизнана сфера. Нажаль, на таких позиціях стоїть абсолютна більшість тих, хто вважає себе причетним до наукової географії. Так, шановний Петро Григорович Шищенко під час дискусії на польсько-українській конференції у Сімфереполі (2010 рік) прямо мені сказав (не дослівно): свого часу жили і працювали видатні географи і ми маємо слідувати їх поглядам. Це дивно, бо означає, що географія, як наука, "свого часу" і закінчилася. Але якби коментатор-Анонім трошки знав мої розробки, то зрозумів би, що Олекса тільки і робив, що переглядав свої погляди. Ось це я роблю і останні роки, намагаючись створити новий зріз, нову основу географії - холонічну. І, зрозуміло, у застиглих у своїх уявленнях панів і пані викликає вкрай негативну реакцію. Але застиглість - ознака болота, що ми і маємо.

    Що стосується Вашого питання, Микола, я зараз розробляю чергову стаття, у якій спробую дати більш широкий огляд цього питання. Думаю, що невдовзі географи будуть користуватися цією позицією.

    ВідповістиВидалити