2 жовтня 2014 р.

УКРАЇНА – РОСІЯ: ДЖЕРЕЛА ВІЙНИ І ШЛЯХИ ВИХОДУ З КРИЗИ

Ми всі розбуджені разом з Буддою, ми всі розіп’яті разом з Христом і ми всі вбиті та обездолені Чингізханом, Сталіним і Гітлером.
 Еріх Фромм, Кредо
      
В этой цитате следом за Гитлером теперь можно поставить Путина. В. Путин не может выиграть войну в принципе, поскольку он слишком азартный и прямолинейный игрок, не способный играть тонко, а его амбиции не имеют границ. И не следует думать, что у Путина мозг как у Вовы Ленина, у него в большой голове мозг размером с дульку, поэтому единственным способом думать для него является ложь, а это значит, что Вова Путин – примитивное человекообразное существо.  

Як завжди «несподівано» (і це після захоплення росіянами Криму!) Україна опинилась у дуже скрутній ситуації. Те, що спочатку виглядало як внутрішній конфлікт між Владою, яку представляла хунта Януковича, і тим, що прийнято називати Громадянським суспільством, дуже швидко переросло у військове зіткнення з «братньою» Росією, керівництво якої не могло зміритися з проявом цього Громадянського суспільства в Україні. І хоча ми знаємо, що Україна переможе, вийде з цієї скрутної ситуації з честю (не без міжнародної допомоги), а Росія понесе серйозні втрати (можливо навіть територіальні - таке вже не раз мало місце бо агресор має заплатити за свої дії), нас має цікавити, в першу чергу, наступне: чому країна, яка на час розпаду Радянського Союзу виглядала як найбільш перспективна серед колишніх радянських республік, за 23 роки «самостійного» існування стала депресивною територією Європи? Чи не є сама Україна, як держава (а йдеться саме про державу, представлену апаратом так званої Влади – бюрократією у всьому різноманітті її прояву), винною у тому, що зараз відбувається?

Історія. Заглянемо в історію (зрозуміло, не в ту, якою нас годували за радянських часів і не в створену російськими «істориками» сьогодні під замовлення Вови Путіна). Що таке Малоросія? Це – справжня Русь, тобто аутентична Русь. Що таке Великоросія-Московія (велика в плані розмірів території, не більше)? Це та територія з центром у Москві, яка з часом додалася до аутентичної Малоросії і почала перетягувати на себе центр політичної ваги. Достатньо почитати Валерію Новодворську, щоб зрозуміти характер цієї самої Московії. Різниця між Україною і Московією виникла давно. Наприклад, мови вже були різними приблизно з 12-го століття, мали місце і суттєві розбіжності у веденні господарства та культури в цілому. Отже, брати ми з московичами, чи ні – питання, яке має просту відповідь – НІ. Чи була це біфуркація колись єдиного народу – дуже сумнівно. Просто різні територіальні угруповання на територіях з суттєво різними природними умовами формували свої культури, побут, свої мови, які не могли не відрізнятися: мальовнича природа України з її більшим різноманіттям сприяла виникненню м’якої мови, солов’їних пісень та охайних хат. Україна завжди була більш заможною завдяки працьовитості українського селянства: український селянин працює довше у річному циклі, ніж кацап, який більшу частину року просто п’є. І саме українські селяни зробили Україну ласим «шматком» для більш одержавлених сусідів. Більше того, Україна була для Московії перепоною на шляху до Чорного моря - на заваді було українське козацтво (як і кримські татари), наявність якого надавало відповідним територіям ознак державності зі значно більш вираженими демократичними устоями (Гетьманат): територію треба було постійно боронити, що вимагало єдності людей.  В той же час проект Московії від початку базувався на абсолютній централізації. Тому якщо ставити питання, коли почалася війна між Московією та Україною, думаю, протистояння почалося давно, десь у 15-му столітті, коли міць Московії почала зростати: вона все більше ставала державою, що рухалась експансивним і екстенсивним шляхом, стаючи колоніальною метрополією. Складні відносини з польською шляхтою привели до Переяславської «угоди» (1654 рік) між Гетьманатом і Московією (текст якої й досі невідомо де). До речі, до 1701 року Московія була васалом Кримського Ханства і сплачувала данину (що і визначає сучасне ставлення Москви до кримських татар). Все, що відбувалося далі, вкладається у версію нездоланної експансії Московською державою - рух на схід, південь, захід (тут опір більш цивілізованих країн був сильнішим). І всюди відбувалася примусова русифікація населення, хоча не всюди цей процес протікав успішно. Московія русифікувала навіть ті фіно-угорські народи, з яких здебільшого походило її населення: всі мають говорити однією – московською - мовою. Що стосується України з її чорноземами, працьовитими та волелюбними людьми і більш високим рівнем культурного розвитку, вона із самого початку була кісткою у горлі Московії. Більш за все турбувала волелюбність. Тому із самого початку Московія почала вести з Україною підступну гру: Путін сьогодні – це всього тільки продовження. Інколи Московія вдавалася до звичайних варварських побоїщ, як це сталося з Батуріним. Гайки поступово закручувались. Московія робила все за для придушення будь-яких прагнень українців до самостійності (хоча для цього були всі підстави). Здійснювалося переселення: до України ввозилися кацапи, а українці вивозилися на широкі простори Російської імперії (згадаємо Петербург, на будівництво якого були звезені запорожці, багато яких там загинуло від хвороб). У такий спосіб робилися спроби знищити і мову, і всю культуру українства. Там, де українці селилися щільно, процес де-українізації у післяреволюційний період був доволі жорстким. На Кубань і Ставропілля (осередки українського козацтва і селянства) завозилися ешелони червоноармійців, козацькі родини виселялися на схід а молодих жінок, що лишалися, примушували виходити заміж за кацапів (так їх там називають й досі). Історія голодомору, штучно створеного керівництвом компартії, відома всім – загинуло кілька мільйонів українських селян (в тому числі на Кубані), а у спустілі хатини почали завозити кацапів з Росії. Як відбувалося заселення українських областей вихідцями з Росії, добре відомо (наприклад: http://bit.ly/1r9THqX). Величезні території об’являлися «исконно русскими землями», як це мало місце з Кримом, Придністров’ям, тепер – східними і південними областями України. При цьому словоблуди з Москви навіть не замислюються над тим, що «исконными» землі просто не можуть бути з причини постійного руху людей і культур, а державність – це спосіб зупинити цей рух шляхом створення етнічно-однорідних територій (повної однорідності просто не може бути) з міжнародно-визнаними кордонами (цей проект вже давно демонструє свою непереконливість – ми маємо багато прикладів, що суперечать цьому принципу, Росія – ледве не найбільш яскравий приклад). В Україні історичний рух привів до досить строкатого етнічно-національного складу, але відсоток українців тут явно більший, ніж відсоток «русских» в Росії. І є така одна нація - «русские», представники якої були свого часу штучно сконцентровані в обмежених регіонах України, саме вони і були використані режимом Путіна для дестабілізації ситуації в Україні. Я не можу назвати їх ні росіянами (представленими не одним етносом), ні, з відомих причин руськими, це – кацапи і така собі суміш – хохлокацапи. Їх присутність – наслідок довгого перебування частини України у складі Російської імперії в різних її варіантах.

Сучасність. Отже, з одного боку ми маємо вираженого зовнішнього ворога у вигляді варварсько-імперської Росії, яка продовжує, як і СРСР, жити за рахунок так званих газо-нафто-доларів (не слід забувати, що Тюмень росіянам піднімали українці, які і зараз там працюють, хліб в Росії вирощують Кубань, Ставропілля, Центрально-чорноземний регіон Росії, де знов-таки працюють етнічні українці), якій треба щось робити для утримання східних регіонів (на які давно дивляться китайці), не кажучи вже про захоплені росіянами території в Європі. При цьому промислова інфраструктура Росії є доволі відсталою і аж ніяк не перспективною, а у соціально-політичному відношенні Росія - це світове одоробло - виглядає вкрай відсталою: громадянське суспільство як таке повністю відсутнє, воно затиснуте Владою. Досі пам’ятаю, що було написано у підручнику «Экономическая география СССР» стосовно економічних відносин між Україною і Росією після революції: Україна давала Росії вугілля, метал, хліб, а Росія Україні – тканини. Дуже «рівноцінний» і «взаємовигідний» обмін! Додамо, що з 60-х років до Росії (в першу чергу до Москви) з Шебелінського газового родовища (Харківська область) пішов газ (може врахувати його ціну, виходячи з ситуації, що склалася сьогодні?).
З іншого боку, ми маємо своє – українське - державне болото, яке виникло внаслідок корупції і панування чинушек-паханів у всіх сферах життя (і це і сьогодні лишається незмінним). Отже, і Росії, і Україні нема чим вихвалятися. У випадку Росії, не можна вихвалятися тим, що Московія у черговий раз придушила Чечню! Це ж стосується і маленької Грузії, і Придністров’я, а тепер й України, де «русские» начебто піддавалися тиску. На черзі – країни Прибалтики, Фінляндія (ще не все відібрали), Молдова ... Росія – це махрово-централізована держава, на теренах якої населення працює на Москву (своєрідний фінансово-ресурсний басейн, що дає стік у бік Москви), а світовим символом Влади давно є Московський Кремль. Саме Москвою росіяни перетворені на рабів, хоча більшість з них цього не помічає: важко зрозуміти, що дихаєш забрудненим повітрям, якщо ніколи не дихав іншим. Тому саме ця сучасна хунта Путіна, що складається з деградованих людиноподібних путіндрилів (Жириновський, Глазьєв, Медведєв, Лавров, Чуркін …), жахливо боїться будь-яких проявів Свободи, бо Свобода для них означає кінець їх панування (без Вови вони - ніхто): вони в принципі не знають, як можна існувати по-іншому з причини вкрай обмеженого IQ (дуже примітивні особі). Сьогодні ця нечесть користується тим, що за радянських часів промислова інфраструктура була створена так, що всі «республіки» були тісно пов’язані між собою: в межах цих «республік» майже не існувало замкнутих виробничих циклів, а створювати щось нове без дозволу Москви було не можна. Ще гірше ситуація виглядала з людиною: головним напрямком було формування штучної «всебічно розвиненої» радянської московсько-мовної «людини» як деталі радянського «суспільства», напрямок руху якого визначався компартією. Але у цю пастку потрапила і сама Росія: наприклад, будувати космічні апарати Росія сьогодні не може без тієї ж України.

Влада. Кожна сучасна країна – це сплетіння нашарувань минулих часів і проявів нового: минуле приваблює своєю зрозумілістю та відносною сталістю, нове відзначається несталістю і небезпечністю. Росія й Україна мають спільне минуле у багатьох сферах життя за виключенням культури та мови. Обидві держави не змогли здолати структурну в’язкість виробничої, суспільної, політичної сфер, пов’язану зі спадщиною минулих компартійних часів (у головах багатьох і сьогодні панує бажання повернутися у радянські часи – часи Московської компартійної імперії). Я хочу підкреслити цю тезу: ця ситуація за радянських часів штучно створювалась саме КПРС з метою недопущення виходу «республік» зі складу СРСР, чим сьогодні користується хунта Путіна, який прагне одного – задовольнити свій зажерливий апетит (у нагоді стали такі його риси, як політичне шулерство, безсоромність, тупа наглість, безцеремонність, брехливість, цинізм, лицемірство тощо – весь набір «найкращих» рис). Тому, коли десять місяців тому постало питання про підписання договору про асоціацію між Україною і ЄС, у Януковича були всі підстави шарахнутись назад, бо між Україною і Європейським Союзом відстань завелика, а з Росією – майже ніякої. Інша справа, що ні Янукович, ні його попередники абсолютно нічого не робили, щоб цю відстань з Європою скоротити (Польща, наприклад, таку можливість використала) – кожен з них думав тільки про одне: як хапнути побільше. Як наслідок, збурилося, закипіло українське Громадянське суспільство (продемонструвавши свою наявність), в той час, як в Росії ми бачили тільки окремих опонентів-особистостей (деяких з них просто прибрали - останньою стала Валерія Новодворська, бо Влада не терпить тих, чий розум спроможний копнути глибше дозволеного). Виник Майдан, Янека разом з його опричниками люди прибрали, але це був прояв соціального фронту між старим і новим, між вантажем радянського минулого (та сама в’язкість минулого[1]) і прагненням змін, між представниками компартійної номенклатури, яких з минулого занесло у наш час, часто, разом з кріслами, і тим проявом майбутнього, який представляли такі, як Володимир Парасюк[2] і тисячі йому подібних. І не слід думати, що Майдан повстав проти Януковича, люди повстали проти Влади як явища, яке у наш час є нонсенсом - проти курятника! Влада – це і є минуле: не може бути Влади старої і Влади нової – Влада завжди така сама, незалежно від того, якими обличчями вона представлена, бо Влада – це форма насилля. Вантаж минулого (сьогодні його представляють так звані ватники - залишки регіоналів та ком-партійців, деякі з котрих досі сидять у кабінетах) стоять з радянськими та російськими прапорами, називаючи все українське фашизмом і шушваллю, плюючи у дідівські колодці. У своїй більшості це – законсервовані совки та старі лярви (їм просто платять), яких охороняє ментура. Ми маємо чудовий приклад кипіння соціуму, розбитого фронтами – скільки в історії було вже таких ситуацій! Олію у вогонь протистояння підливає все та ж Москва в надії, що їй вдасться створити в Україні режим «керованого» хаосу, перетворивши її на керований з Москви домініон. При цьому там не можуть зрозуміти, що хаос, нехай й «керований», не прораховується і може дати такі варіанти, які хвилею підуть по Росії і зметуть всю цю путіндрильну зграю разом з їх головним моральним ідіотом Путіним.
Але справа не тільки у цьому. Ще раз наголошу: якби наша країна (тепер я кажу саме про країну, а це – народ з його культурою[3] і земля з її Природою, на якій цей народ сформувався і живе) була сильною, ніякий Путін не дозволив би собі порушити державний кордон і здійснити анексію. Чому ж Україна виявилась такою слабкою? Головна причина - у Владі, що впровадила страшну корупцію, безвідповідальність та наглість чиновників, безкарність, брехливість тощо (своїх не карають!). Саме Влада створила в країні систему курятника. В Україні досі панує дозвільна система, що пригнічує людську гідність і підтримує механізм корупції: йдеться про справжнє засилля Влади. Ми маємо дуже високий рівень централізації (у негативному розумінні) і зацикленості на словах «Влада» і «Столиця»: ці терміни вкладаються у голови і стають складовими матриці. У нас тільки й кажуть про владу, забуваючи, що влада однієї людини над іншою у наш час – явище, абсолютно ненормальне. Навіть розробили проект децентралізації знов-таки Влади, хоча має йтися про передачу повноважень та організаційно-координаційних, узгоджувальних функцій територіальним громадам – ці функції мають здійснюватись системними менеджерами (замість наказів ці органи мають здійснювати моніторинг ситуації і вносити пропозиції стосовно варіантів подальшого руху), які працюють на контрактній основі. Але і це – передача повноважень зверху вниз - не є вірним. Головна помилка у наступному:
не про передачу повноважень місцевим органам влади має йтися, а про передачу територіальними громадами тих повноважень, які вони не можуть відтворювати (йдеться про повноваження більш загального плану, які передаються на районний, регіональний, державний рівні), і ці повноваження мають носити узгоджувальний характер, без чого державний соціально-політичний холон не може існувати, йдеться про зовсім іншу, перегорнуту з голови на ноги, модель соціального устрою країни.
У нас є законодавча влада, виконавча влада, судова влада … Менти – теж влада. Директор – влада, ректор вузу – влада, мер – влада[4] … - спробуйте з ними встановити симетричні горизонтальні відносини (не так давно я з майданівцями відвідав харківську мерію: це просто жах – чинушки – як брати-блізнюки, і всі розмовляють у стилі Адольфовича). Причому бути при владі у нас означає бути хазяїном. Отже, декан – керівник-хазяїн факультету, ректор – керівник-хазяїн вузу[5], мер – керівник-хазяїн міста, Президент – керівник-хазяїн країни: перепрошую, як це може бути? При цьому вони знають свої права, але забувають про свою відповідальність та обов’язки. Більше того, високопоставлений «вчений»-киянин – також влада-хазяїн у певній науковій сфері, бо той, хто не визнає пріоритету киян, має проблеми … бо столичне розташування надає додаткової ваги (не можу забути слова одного професора КНУ ім. Тараса Шевченка: «Ми – головні, так сказав Скопенко, ми маємо готувати кадри для інших»)! В науковій сфері сформувалася дозвільна система, що привела до виникнення так званої офіційної «науки» - вірним є те, що йде зі столиці. Отже, йдеться про звичайний диктат та столичну пихатість. Чи може у такій ситуації виникнути і розвинутись Громадянське суспільство? Ні, бо кожна спроба буде наштовхуватись на Владу, її опір. В державі головним заповнювачем є одержавлена людина – така, що сама позбулася права щось вирішувати самостійно, бо звикла, що все вирішується за неї (і це багатьох влаштовує, бо не треба думати і приймати рішення!): держава породжує обивательщину. Насправді, повноваження мають підніматися з, так би мовити, «низу» до «гори», тобто те спільне, що об’єднує різні територіальні громади, має передаватися на більш високий рівень у вигляді спільних правил гри, а не навпаки, нав’язуватись «низам» з владного «верху». А ми жили і продовжуємо жити у перегорнутій системі, коли права територіальних громад і просто людей спускалися «зверху» до «низу» (з барського плеча).

Громадянське суспільство. Що таке Громадянське суспільство? Чи входять до його складу всі, хто живе на даній території? Ні[6]. Те, що ми називаємо Громадянським суспільством, є сукупністю зв’язаних активних людей (áкторів), між якими встановлюються горизонтальні відносини (це головна вимога), що є основою мережі: тільки мережева структура дозволяє знаходити вірні рішення. Всі інші жителі – інертна сіра маса обивателів[7]. Але чому треба вчитися, так це бачити в інших самих себе, бачити всіх рівними. Мережа – це не тільки механізм пошуку рішень (я називаю це інформаційною машиною), це ще й форма самовиховання спільноти, пошук і встановлення внутрішніх обмежень кожного члена гурту і спільноти як цілого. Так формується нова культура комунікації та нова форма відносин без чого годі й мріяти про розрив зв’язків з минулим. Не треба думати, що хтось за нас щось зробить, що європейці та американці ззовні привнесуть в українське суспільство принципи демократії, такі форми життя мають зародитися і розповсюдитись всередині нашої спільноти, іншого варіанту просто немає: все, що привноситься ззовні, не є сталим.
Але це тільки один аспект, пов'язаний з Громадянським суспільством. Ще один полягає у тому, що ось таке вільне Громадянське суспільство має стати джерелом ідей, без яких просування у майбутнє є неможливим. Для цього треба бути вільним! Виникає питання, чому однією з функцій адміністративно-бюрократичного апарату є блокування нових ідей? Бо бюрократична система в умовах вільної творчості мас просто не спроможна відтворювати свою замкнутість і відокремленість від суспільства – вона закрита від людей залізною завісою і бачить у людях тільки населення, ресурс - це трутень, який діє, виходячи виключно з власних інтересів (це – причина гальмування реформ). Єдине, чим дійсно кваліфіковано займається адміністративно-бюрократична система, так це самовідтворенням адміністративно-бюрократичної системи. Саме тому і виникають протиріччя між реформами, з одного боку, і інтересами бюрократії – з іншого: уявляєте собі ситуацію, коли так звана структура управління стане корупцієфобною (дозволю собі такий термін) після десятків років панування корупцієфільності! Як перейти від одного режиму до іншого? Це - дуже складне питання. Воно лежить в площині культури.

Культура і людина. Звідкіля береться культура? Культура виникає з міжособистісних відносин і відносин зі Світом. Вона виникає шляхом відбору певних правил відносин (не тільки між людьми, але й з природним оточенням) та їх закріпленням у вигляді принципів, устоїв, моральних кодексів (кодексів честі), законів, актів поведінки тощо. Що таке людина? Людина – це відібрана якість Природи. Отже, це не щось таке, що протистоїть Природі, бо частина не може протистояти цілому як антагоністична складова, вона буде цим цілим видалена із себе. Людина – це носій мозку Природи - у цьому полягає її призначення. І якщо у своїй масі люди ще не розуміють цього і живуть, виходячи з того, що все, що їх оточує, є ресурсом, це означає тільки одне: у таких людей ще надто переважає тваринний початок. Ось ця тваринна основа і веде до бажання бути над іншими, бути при Владі. Культура, а саме людська культура – це саме те, завдяки чому людина спроможна позбавитися свого тваринного початку. Але зробити це шляхом інсталяції принципів поведінки ззовні навряд чи можна – тут потрібна внутрішня тяга стати людиною. «Існування людини як людини ставить перед нею питання, як подолати розкіл між собою та зовнішнім світом для досягнення відчуття єдності з ближніми і природою: таке відчуття спорідненості з цілим і є духовністю. Людина має відповідати на це питання кожну мить свого життя. І не тільки, або навіть не стільки думками чи словами, скільки тим, як вона живе і діє» - писав Еріх Фромм у своєму «Кредо». Він ставить питання про розвиток людських можливостей з метою досягнення повної гармонії між людиною і її ближніми та природою. В її основі лежить виключення жадоби і егоцентризму, бачення інших як засобу для досягнення своїх цілей, а це вимагає волі. Додам – волі не в плані придушення інших з метою примусити їх служити на користь собі, а волі в плані приборкання свого бажання бути над іншими, бути при Владі: через взаємовідносини з іншими людина створює, формує саму себе. Здавалося б, що перебування при Владі відкриває перед індивідом можливість визначати вибір для мас (такі вважають благом, коли їх наділяють формальним авторитетом), але, як зазначає Е. Фромм (Кредо), «… ніхто не може «врятувати» свого ближнього, зробивши за нього вибір. Все, чим може допомогти одна людина іншій – це розкрити перед нею правдиво і з любов’ю, але без сентиментів та ілюзій, існування альтернативи». Бажання бути при Владі – це обмеження, зацикленість, смерть істоти як людини, бажання бути на рівні з іншими дає необмежені можливості індивідуального росту, духовного збагачення. Знову звернусь до Е. Фромма: «Задача людини – розширяти простір своєї долі, укріпляти те, що сприяє життю, у протилежність тому, що веде до смерті. Кажучи про життя і смерть, я маю на увазі не біологічний стан, а способи буття людини, її взаємодії зі світом. Життя означає постійну зміну, постійне народження. Смерть означає припинення росту, окостенілість, зацикленість». Але для цього слід бути повністю  включеним у життя, життєвий потік, який пробиває собі шлях у невідоме, непередбачуване майбутнє. А одержавлена людина розуміє це так, що не варто напружуватись, не варто думати, достатньо «вибрати» тих, хто все за всіх вирішить, тобто буде стояти над життєвим потоком і визначати напрямок його подальшого руху. Ось ми і отримуємо те, що називається Владою: життєвий потік стає калюжею! Саме цього прагне сьогодні і Вова Путін – стати над світовим життєвим потоком, здійснюючи його регуляцію – повна маячня, мрія маразматиків. Для цього він користується військовою силою всієї Росії, але це – ознака слабкості: так Путін приховує свою слабкість. Влада – це прагнення одержавленої людини знайти щось, схоже на ідеал, «абсолют», який, за словами Е. Фромма, дає їй ілюзію визначеності і звільняє її від конфліктів, сумнівів та відповідальності. Ось чого намагається позбутися одержавлена людина – відповідальності за прийняття рішень, перекладаючи її на Владу, але Влада, у свою чергу, знаходить способи уникнути цієї відповідальності і діє виключно на користь себе. Єдине корисне, що може створити сучасна Влада (що у Росії, що в Україні), так це умови для виникнення соціально активного середовища, яке має стати джерелом необмежених можливостей у обмежених умовах. В Україні перші кроки вже зроблені.

Не слухай, що тобі кажуть, спробуй зрозуміти, що з тобою збираються зробити.
      Авіцена

Майдан. Що сталося в Україні? Коли все розпочалося, стало ясно (і це писалося на нашому сайті), що Україна стала своєрідним «місцем-часом» суттєвих організаційних перетворень світового масштабу, «місцем-часом», від якого почала свій рух хвиля змін світового масштабу. Майдан – це перелам лінійного ходу історії, нелінійність, складка. Майдан – це виступ людей проти явища Влади як такого. Майдан – це фронт як інформаційна машина, як пошук виходу з глибокої соціальної кризи, у якій опинилося не тільки українське суспільство. Ось чого так злякався В. Путін і ті шари прогнилої бюрократії в Україні (а це близько мільйона осіб), життєвий смисл яких зводиться до руху по вертикалі владних кабінетів (це ті, які ніколи по-справжньому і не жили, бо у вертикалі Влади – як на кладовищі: «всё уютненько, всё пристойненько, исключительная благодать»). На охороні цього державного одоробла – силові структури. Але, як це і має бути, в зоні інформаційного фронту проявляється дуже багато різноманітних течій, рухів, які прагнуть не стільки позитивних змін, скільки перезавантаження Влади, наче Владу можна перезавантажити. Але Влада – це тільки Влада і більше нічого. Не може бути Влади старої і нової – вона завжди має одне обличчя – обличчя Влади. Розібратися у цих складних течіях надзвичайно складно. Я мав безпосереднє відношення до Майдану у Харкові, але залишався, так би мовити, у «тіні» - на периферії (до речі, найбільш цікава зона, бо тут – найбільше різноманіття: контакт з перехожими). В той же час я міг спостерігати за центральним осередком – найбільш активними організаторами. Мені було дуже приємно бачити, як виходили до мікрофону люди (а Майдан у Харкові був на той час представлений інтелігенцією), які висловлювались компетентно стосовно подій, що відбувалися. Але з часом я помітив зміни: коло виступаючих доволі швидко звузилося до дуже обмеженої кількості осіб, серед яких виділялося пара чоловіків, між якими виникла конкуренція за мікрофон. Це вже насторожувало. Одного разу до мене підійшли свободівці і запропонували записатися до ВО «Свобода». Я відповів, що робити цього не буду, бо записатися до однієї партії означає обмежити себе (хоча мені подобається цей рух). Одна подія мене дуже схвилювала. Валентин Бистриченко (один з тих, хто майже не відходив від мікрофону) заявив, що якщо хтось хоче виступити, він має підійти до нього і розповісти, що він збирається говорити (слід сказати, що багато з того, що він організовував, було корисним для справи Майдану). Нічого собі, подумав я, і передав моє нерозуміння такої заяви: Майдан, який проходить модерацію, вводить цензуру, вже не є Майданом, тим більше, що ніхто не призначав його бути модератором: таку функцію може виконувати виключно громада Майдану! Але Бистриченко все більше проявлявся як особа, що прагне бути єдиним лідером з явними ознаками авторитаризму. Пару місяців тому я спробував теж підійти до мікрофону, але пан Бистриченко почав мені перешкоджати і вимагати звіту, про що я збираюсь говорити. Це мене трохи обурило. Я спитав: на яких підставах? У відповідь почув дивні слова: «Ми намагаємось не допускати сторонніх»! Виходить, я, що приймав участь у Майдані з самого початку і не пропустив майже нічого, для пана Бистриченка – стороння людина! Пан, не стримуючи досади, допустив мене до мікрофону – мій виступ зайняв менше хвилини. Пізніше його підвели до мене для пояснень. Я сказав йому, що, по-перше, він намагається впровадити у режим роботи Майдану комісарський стиль, що неприпустимо, по-друге, він надто захопився викриками, що містять матерні слова, що відвертає людей (тим більше, що на Майдані присутні діти самого різного віку, а для діточок з дитячих садочків “...ля-ля-ля” - це взагалі норма). Мені прийшлося пояснювати дорослій людині, що Майдан веде свою діяльність не для власної утіхи, а задля громади Харкова, яка у своїй більшості не сприймає мат як щось позитивне (навіть коли йдеться про відому пісню про Путіна, створену ультрас «Металіста»). Тоді пан Бистриченко начебто зрозумів. Але моє не сприйняття його стилю, який вже давно виглядав як маніпуляція масами (особливому впливу піддалися дуже молоді люди), вкрай загострилося під час зняття пам’ятника Леніну. Тепер все перетворилося на суцільне «Путін х…ло, Кернес х…ло, Ленін х…ло …». Питання у тому, що у цей ланцюжок прізвищ дуже легко підставити будь-яке інше прізвище, наприклад: Бистриченко х…ло, - і люди радісно підтримають, не замислюючись, що вони кричать, бо рефлексія відсутня. Йдеться про форму зомбування мас, що базується на впливі на емоційну сферу людей. Те, що я бачу, я можу кваліфікувати як явне бажання бути у центрі уваги. Що за цим стоїть? За цим стоїть муштра мозків тих, хто приймає участь в акціях! І це – найстрашніше (бо виглядає привабливо): людей заганяють у жорсткий цикл. Замість того, щоб обдумувати те, що відбувається, люди починають підкорюватись ритму, який задає такий-собі ONE - пан Бистриченко: введені у ритм, люди перетворюються на безлику масу, поведінку якої він повністю контролює. Далі з цією масою цей ONE може робити все, що захоче, повести куди і проти кого захоче. Перепрошую, це вже не Майдан, метою якого була активізація людей за для пошуку варіантів виходу з кризи. Це вже використання Майдану у передвиборчій компанії. Я не знаю точно, хто стоїть за паном В. Бистриченко, але неодноразово бачив за ним депутата Мариніна, а в день зносу пам’ятника – Богословську. Так у який бік зміщує Майдан пан Бистриченко?

Програма реформ 2020. Я спробую дати коментарі, користаюсь матеріалами сайту «Про що Порошенко говорив під час прес-конференції "Стратегія-2020"» .
Про оновлення чиновницького корпусу: «Реформи в України мають розпочатися з радикального оновлення апарату чиновників».
 Мій коментар: Це те саме, що «оновлювати» Владу. Треба зробити так, щоб чиновник у його традиційному розумінні взагалі став зайвим. Чиновника не можна оновити, треба міняти всю адміністративно-бюрократичну систему, перекладаючи все більшу вагу на електронні засоби ведення справ.
Про головні реформи для України: Це антикорупційна реформа, оновлення влади та бюрократичного апарату. Судова реформа. Реформа правоохоронних органів. Децентралізація. Податкова реформа. Дерегуляція та розвиток підприємництва. Реформа системи безпеки та оборони.
Мій коментар: Попередній пункт повністю входить у цей блок реформ. Я не знаю, як можна побороти корупцію у країні, життя якої базувалося на корупції, без зміни всієї системи управління. Створення “Національного антикорупційного бюро” - це формальний крок. Коли у 1998 році нинішній ректор Каразінського університету пан В.С. Бакіров ліз у ректори, він перед всім трудовим колективом університету заявив, що з корупцією буде покінчено, але з часом виявилося, що корупційна машина в університеті працює значно краще, ніж навчання студентів.
Оновити владу не можна, треба з нею покінчити назавжди. Функції управління, краще – узгодження та координації – не відповідають сенсу, який люди вкладають у слово «влада». Відповідальність і справедливість для можновладців – те, що їм заважає. Чиновники вигадали багато способів уникнення відповідальності.
Судова реформа – одна з найважливіших. П. Порошенко правий, вказуючи на те, щоб замість поганих, нечесних і нерівних правил гри створити гарні, чесні та справедливі. Питання тільки у тому, як їх між собою розділити, бо поняття «гарний», «чесний», «справедливий» - відносні. Хто буде архі-суддєю?
Децентралізація – всього тільки лозунг, слід говорити, навпаки, про централізацію шляхом формування органів, що відповідають узгоджувально-координаційній функції на контрактних умовах і охоплюють територіальні утворення різного рангу – від селищних до загальнодержавного рівню. Думаю, що тільки перехід на контрактні умови з контролем з боку територіальних громад дозволить позбутися і корупції, і бюрократії, і заадміністрованості. Це вирішить і проблему дерегуляції, розвитку підприємництва та більшість інших питань.
Питання децентралізації тісно пов’язане з проблемою регіонів. Повністю погоджуюсь з П.О. Порошенко, що в Україні була реалізована неофеодальна модель господарства. Ще на початку 2000-х років я писав про це у своїх статтях, які на той час почали використовувати регіонали (зрозуміло, без посилань на автора і з суттєвим викривленням ідеї регіонів). В Україні розвинулася олігархічна модель, яка призвела до того, що окремі особливо успішні діляги перетворили області на свої вотчини, наслідком чого і стала війна. Олігархічна система має бути ліквідована. Але це не знімає проблему відносин між регіонами (які не співпадають з областями) та столицею з її значно більш високою комфортністю життя, більш високими, штучно накрученими зарплатами і пенсіями, наявністю робочих місць, які невідомо звідкіля беруться тощо. Вражає те, що викладачі деяких вузів (головним чином у Києві) мають у двічі вищи зарплати і значно кращий доступ до грандів. Це веде до асиметрії в українському суспільстві, принижує гідність громадян.  
Про три вектори своєї стратегії реформ: «Стратегія 2020 складається з трьох векторів: сталий розвиток, безпека держави та соціальна відповідальність. Всі ці вектори наближають України до європейських стандартів» - заявив Порошенко.
Мій коментар: Сталий розвиток – це байка. Розвиток в принципі не може бути сталим, бо тоді він має бути повністю регульованим, а це входить у протиріччя з тезою про дерегуляцію і розвиток підприємництва, як і з несталістю середовища. Безпека держави – це зрозуміло, а соціальна відповідальність – дуже складна річ. Мені важко уявити собі, як виглядає соціальна відповідальність і як вона може бути реалізована.
Про третій Майдан: «Я не виключаю, що майдани будуть, але вони будуть виключно позитивні», - додав президент.
Мій коментар: А коли був другий? Думаю, Майдан виник як форма прояву Громадянського суспільства і має існувати далі, для чого просто треба знайти відповідну форму. Майдан має стати головною формою моніторингу ситуації в країні.

Завершення. Нам треба трохи почекати завершення путініади і падіння Росії Путіна, який у наш час захотів стати імператором. Але чекати треба не пасивно, а активно включитися у діяльність, направлену на перетворення всього українського суспільства. Нам не потрібні керманичі, нам не потрібні олігархи, що тримають в руках виробничі системи цілих регіонів, нам не потрібні чинушки, що дивляться не на нас, а на наші кишені ... Не можна побудувати нормальне суспільство на брехні. Ніхто нам не допоможе піднятися на ноги і побудувати країну, яка має майбутнє. Все - у наших руках.

                Олекса Ковальов



[1] Минуле – це те, що втратило спроможність змінюватись, те, що занадто кристалізувалося і увійшло у режим граничного циклу. Для того, щоб йти далі, у систему слід ввести певну кількість хаосу.

[2] Я буду дуже здивований, якщо Володимира Парасюка не буде у Верховній раді України.

[3] Під культурою я розумію організацію відібраних правил дій, основу яких складають культуро-гени що визначають режим функціонування спільноти в цілому.

[4] Гарний приклад – мер Харкова Кернес. Цей, в недалекому минулому, кримінальний авторитет протягом багатьох років плював на громадську думку. І мені дивно, коли під час брифінгу 25 вересня пану Порошенку сказали, що приїхало багато харків’ян, які ставлять питання про відставку Кернеса і поновлення справи проти екс-губернатора Добкина, він заявив, що після поранення Кернеса його ставлення до нього (чисто по-людськи) змінилося. Але не змінилося ставлення харків’ян! Як це розцінювати?
              
[5] Не можу не згадати мого улюбленого персонажа пана В.С. Бакірова, який вже майже 16 років обіймає посаду ректора Каразінського університету (Харків). Чудовий приклад кар’єриста і авторитарного бюрократа, який у повній мірі використав свою посаду для розкручування свого імені (водночас ректор, політик, банкір, вчений … що досяг рівня академіка … без ідей – справжній адмінакадемік). Каразінський університет сьогодні – гарна модель всієї України як держави.

[6] 20-го вересня я прийшов до пам’ятника Тарасу у Харкові, де відбувався концерт, присвячений зустрічі з бійцями батальйону «Харків - 1». Багато майданівців у цей день поїхали копати окопи під Вовчанськ. Людей було не дуже багато. Мені було цікаво, у якій мірі ця подія захоплює пересічних перехожих. Я був вражений: майже ніхто не зупинявся, багато хто взагалі не дивися у бік пам’ятника, де стояли воїни. Я побачив тільки одну молоду парочку, що зупинилася, коли виконували гімн України – вони приєдналися до виконання. І це все. Що ви хочете – гімн України не виконують і менти …! Абсолютна байдужість …! Інколи можна було почути: «майданутые снова собрались …»! Як таке могло статися? Чому у деяких регіонах України панує така байдужість і відмежування від тих подій, які визначають майбутнє країни?

[7] Не можу забути, як в одній з телепередач (ще до початку агресії Росії) одна старшокласниця з Донецька видала фразу, яка мене вразила: «Я боюсь, что это государство не сможет поддержать мои ожидания». Цій дівчині років 17, вона тільки починає жити, і ще нічого не зробивши для людей і країни, вона вже ставить питання стосовно своїх очікувань – чудовий приклад одержавленої людини. Ні, я згоден з тим, що держава має забезпечувати можливості, причому однакові для всіх, але свої очікування слід реалізовувати своєю працею. До речі, ця дівчина, заявивши, що досконало володіє як руською, так і українською мовою, в україномовній передачі так і не перейшла на українську. Так про які її очікування йшлося? Може про очікування, що їй ніде і ніколи не прийдеться користуватися українською? І це при тому, що вона є носієм українського прізвища! Ми маємо випадок, коли людина навіть не ставить для себе питання про свої внутрішні зміни, питання ставиться про зміни оточення у напрямку, які мають, з її точки зору, підтримати її очікування. Так мислить обиватель. Це і є Донбас.

7 коментарів:

  1. Хочу подякувати Олександру Павловичу за чудову статтю.
    На мою думку, надзвичайно цікавий та конструктивний погляд у такий складний час.

    Приєднуймось до обговорення та генеруємо нові ідеї!

    ВідповістиВидалити
  2. Олекса Ковальов6 жовтня 2014 р. о 12:41

    Микола, дякую за відгук. Ми дійсно живемо у складний час, який вимагає широкого обговорення подій і перспектив розвитку ситуації у майбутньому. У тому, що я писав, є ряд важливих, на мою думку моментів.

    1. Вийти з честю зі складної ситуації Україна зможе тільки, якщо будуть здійснені кроки у напрямку суттєвого покращення внутрішнього соціального "клімату", якщо кожен відчує, що від нього щось залежить і, водночас, кожен зрозуміє, що він є відповідальним за країну в цілому. Країна може стати сильною, якщо більшість орієнтована на досягнення однієї мети - перемоги над внутрішнім безладдям і зовнішнім ворогом - Росією у її нинішньому - путінському - варіанті.

    2. Україна може стати сильною тільки, якщо буде ліквідована асиметрія між столичним центром та так званою "периферією": люди всюди однакові і мають право жити в однакових умовах. Треба відшукати нову форму країни-держави, яка не базується на поняття "влада" і диференціації між столицею та іншими територіями. Я не розумію, що таке "столична область", "столичні вузи", "столичні НДІ" тощо, що принижує людей, що проживають і працюють не у столичному варіанті.

    3. Так звана децентралізація Влади (Гройсман) - це свідчення того, що у нас не можуть вийти за межі владної системи, що є основою держави сучасного типу. Нам потрібна не Влада (адмін-бюрократичний апарат з його дозвіляючим менталітетом), а координаційно-узгоджувальні групи фахівців-аналітиків, які мають працювати на контрактній основі, а контроль мають здійснювати територіальні громади. Це має стосуватися і суддів, робітників органів правопорядку тощо. Нам не потрібна міліція, яка не втручається, коли бандюк б'є людина, бо має більший кулак. Нам не потрібні силові структури, що захищають Владу від пересічних громадян, яким ця Влада остогидла.

    4. Має йтися не про передачу повноважень зверху вниз, а про виділення територіальними громадами повноважень, які вони передають вище за для здійснення координації та узгодження.

    5. Майдан - це форма діяльності громадянського суспільства, територіальних громад. Майдан - це спосіб активізації людей, залучення їх до громадської діяльності, виховання через контакти, дискусії, обмін думками тощо. Майдан має змінюватися відповідно до зміни ситуації у країні.

    ВідповістиВидалити
  3. Олекса Ковальов13 жовтня 2014 р. о 12:22

    Дякую за оцінку, Максиме.
    Наша країна дійсно опинилася у скрутній ситуації, з якої можуть бути різні варіанти виходу. Хочеться вірити (а так і буде), що Україна вийде з цієї халепи більш сильною і організованою. Але це залежить від кожного з нас. Треба ставити питання про повне переформатування державотворення. Треба ставити питання про відмову від держави, основу якої складає Влада. Тільки розподіл повноважень/відповідальності може бути основою нормальної демократичної країни, у якій ніхто не буде почувати себе підвладною деталькою, складовою трудового ресурсу. Треба ставати людьми, а це робити складно, треба відходити від моделі "влада - обивателі", треба ставати активними у вирішенні всіх питань, а не тільки тих, які дозволяють вирішувати зверху. Тільки передача повноважень знизу вверх, контрактна основа та контроль можуть дати позитивний результат. Влада боїться цього варіанту, бо у владних кріслах сидять хіркуваті бовдури, яким байдуже те, що відбувається - їх цікавить тільки те, скільки може пройти грошей через їх кишені.

    ВідповістиВидалити
  4. Олекса Ковальов14 жовтня 2014 р. о 15:13

    Я хочу, щоб мене вірно зрозуміли: нам потрібна не децентралізація з передачею владних повноважень на нижчі рівні по адміністративних ланцюгах, а зовсім інший принцип побудови країни - формування активних територіальних громад, що створюють на контрактній основі координаційно-узгоджувальні групи менеджерів з метою аналізу поточної ситуації і вироблення рішень щодо напрямків подальшого руху. Між територіальними громадами відношення мають координуватися завдяки створенню відповідних координаційних груп міжрегіонального рівню і так до загальнодержавного рівню. Нам не потрібна столиця, яка живе за рахунок інших територій. Не може жити за принципом: ГОВОРИТЬ КИЇВ - СЛУХАЄ(ТЬСЯ) ВСЯ УКРАЇНА!
    Треба забувати слово "ВЛАДА", воно вже стоїть поперек горла.

    ВідповістиВидалити
  5. Олекса Ковальов15 жовтня 2014 р. о 17:47

    Харківський Майдан.

    Вчора, у день заснування ОУН-УПА, у різних містах пройшли марші. Цікаво відмітити наступне: у Києві кількість учасників ходи склала близько 3000, а у Харкові - близько 5000!

    Не можу не відмітити реакцію В. Бистриченка на мій виступ: він терміново опублікував матеріали, направлені проти Мариніна. Це - помилка, бо тим самим він визнав, що мав з Мариніним зв'язок.

    Харківські Ультрас "Металіста" закликав до обмеження виконання відомої пісеньки про Путіна. Молодці! Що занадто, то не здраво!

    ВідповістиВидалити
  6. Олекса Ковальов20 жовтня 2014 р. о 16:25

    Хочу звернути увагу на те, як мер Харкова Кернес і мерія намагаються зорієнтувати містян Харкова на Москву. Нові житлові комплекси у Харкові отримали назви "Черёмушки" та "Воробьиные горы". Начебто дрібниця, але ... ці назви весь час змушують повертати голову у бік Москви.

    ВідповістиВидалити