12 червня 2011 р.

Ландшафт як слід історії становлення території: діахронічна стріла часу


Нас буде цікавити особливий аспект, пов’язаний з тим, що структура денної поверхні може містити складові, присутність яких відображує історію становлення місцевості як простору прояву ландшафту. Серед публікацій цього напрямку слід відмітити відому роботу [5], що стосується діахронічності річкових долин, А.Н. Шилкина, у якій автор розглядає діахронічні ряди земної поверхні [8], Є.В. Глушко [3], присвячена історико-географічному дослідженню території Західного Іраку, С.І. Романчука [7], що містить опис діахроніки агроландшафтів, зумовленої становленням землеробства у Середньому Подніпров’ї та багато інших. Отже, метою роботи є обговорення причин цього феномену, способів виявлення таких складових та побудови діахронічних схем. Отже, почну з загальних положень.

Як розуміти діахронізм і у чому його відмінність від синхронізму? Синхронізм у даний момент часу відзначається наявністю структурованої множини систем, що характеризуються високим ступенем узгодженості та стабільності. Прикладом такої ситуації може бути лісостеп, коли різні геосистемні режими продукують відповідні морфотипи денної поверхні синхронно. Діахронізм же виявляється по наступних ознаках: 1) сукупності систем на кожному достатньо довгому проміжку часу демонструють неузгодженість і несталість, що робить їх вузловими моментами системи у цілому; 2) спроби усунення цих неузгодженостей ведуть до трансформації всієї сукупності систем, і відповідні перетворення відбуваються згідно з законами трансформації структур за участі всієї макросистеми; 3) процес зміни систем не є детермінованим, що може бути витлумачено як індивідуальний шлях, хоча він не є і випадковим. Тоді діахронічне бачення означає, що малюнок денної поверхні сприймається не тільки у латеральному вимірі - як просторовий феномен, але у першу чергу – як такий, що має часовий вимір.
Що таке денна поверхня? Її можна розглядати як поверхню тіла, у якому протікає велика кількість різноманітних процесів, що тільки й дозволяє говорити про нього як про “живе”. Це – геотіло - квазіорганізм, основу якого складає невидима геосистема як організація (патерн) геопроцесу. Задача географа складається саме у тому, щоб віднайти точку народження форми поверхні як формації, яку слід розуміти не як щось статичне, завершене, а як форму у її становленні, яка має свою довгість, що з’єднує випадковість початку і визначеність завершального стану, який, однак, є недосяжним. Денна поверхня є водночас малюнком і письмом, написаним мовою геогліфів, тобто її можна або споглядати, сприймаючи як зображення, тобто емоційно, або читати. Робити водночас і те і інше неможливо. Діахронічність можна відчути через змінюваність простору, що виникає при послідовному перегляді різновікових карт тієї ж самої території як її часових зрізів. При цьому сам геометричний простір наче рухається, перестаючи бути чистою топографією і стаючи історією місцевості. Ефект історичності виникає через відчуття напруженості між розташуваннями ліній, що не співпадають, деформованих контурів, неузгодженості між ними. У чому ж причина такого ефекту?
Будь-яка місцевість як більш-менш відособлений фрагмент денної поверхні може розглядатись з точки зору становлення її сучасної організації, що протікає під дією відповідного локального геосистемного режиму. Справа у тому, що дія геосистеми (як географічної “машини”), формуючи малюнок, залишає історичний слід у структурі денної поверхні у тому разі, якщо її динаміка пов’язана з проходженням точок біфуркації. Завдяки цьому можна говорити про простір денної поверхні, формою прояву якого є ландшафт, і час як його зміну. Ще Лейбніц трактував простір як прояв порядку можливих співіснувань, а час – як порядок несталих можливостей. Ці визначення базуються на категорії можливості, пов’язаної з математичним поняттям вірогідності, що вимагає звернення до ще однієї важливої категорії - інформації як закріпленні випадкового вибору: можливість формування понять простору і часу є наслідком порушення симетрії однорідного ізотропного середовища, що суб’єктом і сприймається як інформація. Інформація – це ефект перетворення зовнішнього впливу структурою системи (потоку), його система так чи інакше враховує у своїй поведінці. Це нефізична категорія, яка пов’язана з контекстуальним сприйняттям і неоднозначністю інтерпретації, що є властивістю природи взагалі. Саме інформація є незалежним параметром.
Геосистема як головна діюча “особа” - це ансамбль режимів, потік, багато-швидкісний гетерогенний континуум, що, як ціле, об’єднує множину елементарних процесів у мережу, а, як відомо, така розгалужена система (мережа) простих процесів може привести до виникнення складної структури. У будь-якому разі на перше місце виходить її організація, а саме - організація ймовірностей реалізації елементарних процесів та їх сполучень у даних умовах. Можна сказати і так: геосистема - це організація популяцій елементарних процесів, що сполучаються у єдиний режим, утворюючи мережу. Це – система розподілення ймовірностей, пов’язана з розподілом функцій, накладена на рівноймовірність реалізації елементарних процесів (наскільки їх можна виділити у континуумі). Вона включає геокомплекс (структуру земної поверхні) як організацію активних поверхонь, що виробляється дією геосистеми, яка, виникнувши, детермінує її режим. У межах кожної структурно цілісної ділянки вона відповідає локальному режиму, який реалізується у даних умовах, а її структура містить інформацію, комплементарну умовам утворення: у структуру територіального геокомплексу (ТГК) вбудоване не середовище з його обмеженнями, а те, чого воно вимагає, тобто структура - це відображення середовища, виражене у термінах внутрішньої “мови”. Його верхньою межею є денна поверхня, в силу чого вона і є монітором для спостерігача. Це текст, написаний дією геосистеми з використанням алфавіту і “термінів” мови денної поверхні (мова тут розглядається як форма відгуку системи переробки інформації). Це – закодоване відображення організації геосистемного режиму, а його читання вимагає знань відповідних кодів. Отже, денна поверхня і її ландшафт виступають як феномен комунікації.
Можна дати різні визначення ландшафту: це організація малюнку денної поверхні, “обличчя” геосистеми, патерн, що відзначається відносною повнотою, структурною насиченістю (відносною цілісністю), який ми виділяємо у безперервному малюнку поверхні, це - форма прояву простору денної поверхні, нарешті, феномен комунікації і т. п. Ландшафт - це певним чином упорядкована множина розбіжностей, що організується у патерн індивідуально, а поняття розбіжності виражає абстракцію. Розбіжність не локалізується у речах, вона породжується відношеннями між ними але не розташовується ні у просторі між ними, ні у проміжку часу [1], але, будучи поміченою, вона стає причиною змін у всьому складі наших вражень, заснованих на сприйнятті денної поверхні, а це викликає зміну стану нашої свідомості. Тут важливими є не якісь-там окремі розбіжності, а їх топологія. Саме зміна топології патерну (як загального плану організації), відбиваючи якісні перетворення, веде до зміни вражень, що дозволяє створити типологію патернів. Ландшафт виступає як означений людиною простір, що може сприйматися прагматично, естетично, сакрально тощо.
Оскільки дія геосистеми, як дисипативної системи, спонтанно змінюється, демонструючи нелінійність, слід, який вона залишає у структурі денної поверхні, має носити діахронічний характер, тобто це – система з відбитком історії свого становлення. Отже, структура денної поверхні має містити діахронічну стрілу часу. Тоді суть історичного ландшафтознавства складається у тому, щоб на основі організації виявлених слідів відновлювати історію змін та процеси, які “підстилають” ці зміни, що примушує говорити про еволюційно-синергетичний аспект географії. А це руйнує образ об’єкту її дослідження як сталого і вимагає використання зовсім іншої мови – мови становлення. Тут географ “занурюється” у природу з метою виявлення тих “світових ліній”, які дозволили б побачити тенденції, розриви, перелами, “точки-події” породження структури як наслідку динаміки. При такому підході Природу краще за все інтерпретувати як “співбесідника”, що має свою мову, а наслідком такого діалогу має стати спроба зрозуміти його, але не заради того, щоб використати у своїх практичних потребах, а для того, щоб, нарешті, зрозуміти самих себе. У той же час визнання наявності у Природи власної мови як проміжного динамічного середовища зовсім не вказує на те, що Природа вже виклала все, що могла (чи хотіла) висловити. Свій “текст”, в першу чергу у вигляді структури денної поверхні (а де ж ще бути тексту, як не на поверхні) Природа переписує постійно своєю мовою, яка не є замкненою і обмеженою сьогоденням. Такі тексти слід ще навчитися читати, бо таке читання є ні що інше, як переклад на нашу внутрішню мову, що дозволяє дійти розуміння. А тут як раз і має місце невизначеність, пов’язана з нелінійністю Природи-“письменника”, що робить дискусію нескінченною. Наш розум у такій ситуації проявляється у встановленні рангу тексту, у виявленні тексту всередині іншого тексту, у проявленні топології малюнку денної поверхні як тексту, написаного Іншим - Природою. Задача, таким чином, полягає у пошуку особливого руху самої мови денної поверхні, що вимагає, на відміну від раціонального, іншого способу пізнання - інтуїції. Навчитися осягати світ інтуїтивно, згідно з А. Бергсоном [2], можна тільки через зміну відношення до світу і до себе, що проявляється як “сполох”. Засобом ініціації такого сполоху інтуїції і виступає природний текст. Така форма осягання не терпить артикуляції на визначених формах – готових поняттях і уявленнях, і цим правилом слід користуватися постійно. Особистісне розуміння стає неусувним фактором процесу становлення наукової картини світу, а непереборність особистісних рис дослідника з пізнавальної ситуації набуває онтологічного характеру. Стає зрозумілим, що те, що розуміння чогось виникає як наслідок самоорганізації єдності “дослідник – геосередовище”, тобто ми приречені постійно перебувати у зоні цього контакту: смисл проявляється на контакті мов. Ми приречені до постійного перебування у комунікативному режимі.
Описана ситуація конгеніальна тому, що у герменевтиці прийнято називати герменевтичним колом, коли у процедурі осягнення того чи іншого змісту (наприклад, фрагменту тексту) виділяються символічні форми, що несуть у собі смислові характеристики тексту у цілому, що забезпечує доступ до останнього, хоча кожна окрема частина тексту не може бути носієм цих форм. При цьому ситуація розуміння значною мірою залежить від того, як у кожному конкретному випадку здійснюється становлення такого цілісного сприйняття. Виявляється, що смисл того, що осягається, знов-таки виникає у проміжку між людиною і світом. Це веде до делокалізації суб’єкта осягання, бо обробка і запам’ятовування інформації відбувається поза мозком.
Проблема розуміння ускладнюється ще й у тим, що ми самі є частиною геосистеми, що цей текст “пише”, а це викликає потребу у розумінні самих себе: хто пише, а хто інтерпретує – вже не розібрати: ми включені у комунікативну гру. Ми буквально вичерпуємо інформацію, що міститься у структурі поверхні, намагаючись поглибити розуміння. Наперед спочатку виходить феноменологічне сприйняття: інформація тут набуває сенсу завдяки неявним ознакам, пов’язаним з нашою тілесною схемою, його організацією, що задає горизонт осмисленого (але у якій мірі?) сприйняття. Це – перцептивні схильності, навички, вміння як складові життєвого досвіду, які визначають індивідуальні особливості входження в контакт зі світом і, відповідно, особисту технологію прочитання, а творчі здібності індивіда визначають особливості надавання смислів, що вимагає саме контекстного сприйняття. Так виникає основа імовірнісних уявлень, тим більше, що стає все більш зрозумілим, що майбутнє все більшою мірою визначається нашим вибором. І якщо ми хочемо, щоб вибір відповідав олюдненому майбутньому, ми повинні усвідомити себе і наш вибір як невід’ємну складову середовища, що включає і нас. Перед людиною постає питання розуміння, яке базується на виявленні смислу, що спочатку знаходиться у владі речей і самого світу, у наявності у нашому розпорядженні значення [6]. Наявність значень виділяє один варіант, зменшуючи імовірність інших.
Тепер стає зрозумілим, чому діахронічний характер структури денної поверхні, поряд з латеральною складовою, містить “онтогенетичну” (часову) складову, яка саме і вказує на її становлення шляхом проходження точок вибору, що має відбиватися у порушенні безперервності переходу. З часом сліди, що виникають, стираються, нові утворення накладаються, вбудовуються у вже існуючі, роблячи малюнок денної поверхні мультиаплікативним. Дослідження такого об’єкту припускає виділення фацій, як їх уявляє автор – корелятивних уявлень (обрисів) відношень між певним об’єктом та умовами його виникнення і сталого існування, що включає і самого дослідника, тобто як форму контекстного сприйняття [4]. Відразу виникає питання про спосіб представлення такої фації, бо її не можна редукувати з причини присутності якісних рис. Отже, автор розглядає її як образ, патерн реальної чи уявленої ситуації різного (будь-якого) масштабу, як спосіб упорядкування даних і поглядів дослідника. Фація – це форма початкової об’єктивізації геосередовища, форма його диференціації як континууму, завжди відносної, тут все залежить від того, які риси того чи іншого фрагмента поверхні ми виділяємо як важливі. Вона виокремлюється на основі інтуїції відповідності між об’єктом і умовами його існування. У структурі денної поверхні фація представлена фізіофацією. І вже точно ніякого відношення до структури ландшафту фації не мають, а ось ландшафт може характеризуватися своєю фацією, тобто представляти фацію. Але значно більш цікавими і значущими в плані отримання інформації є переходи – субфаціальні зони, які розглядаються як розриви: тут відбувається перехід від однієї якості до іншої, що проявляється у зміні топології. Якщо йдеться про синхронну ситуацію, фаціальний аналіз виявлятиме відносну узгодженість, сталість, у діахронічній ситуації ми стикаємось з перегинами історії, вписаними у структуру денної поверхні.    
Діахронічність проявляється на різних рівнях організації і у різних масштабах, починаючи від невеликих утворень (наприклад, яруг) і закінчуючи окремими континентами і всією поверхнею планети. Сама геосистема як глобальна квазімашина є діахронічним утворенням, бо вона включає режими мінерального, біотизованого (також діахронічного) і антропізованого (включаючи агро-, техно- і тепер ноогенні як прояв діахронності) рівнів. Отже, вона складається з множини більш-менш самостійних режимів, які, знаходячись на різних рівнях організації, співіснують водночас, переплітаючись між собою. Зрозуміло, можна заперечувати реальність таких самостійних режимів з їх ієрархією, посилаючись на те, що геосередовище континуальне, але дискретність і безперервність – це дві форми сприйняття реальності, яка “ховається” у проміжках між ними, бо ми не можемо утворити образ об’єкту як дискретного і континуального водночас. Без сумніву всі “самостійні” режими у складі загальної геосфери взаємопов’язані, спряжені, між собою. Це схоже на живий організм, у якому всі клітини пов’язані. А є й такі складові, які, подібно нервовим тканинам, пронизують всю його цілісність. Всі вони теж дискретні, а організм проявляє свою єдність, до якої слід додати множину інших організмів, спряжених з ним, бо вони є жорсткою умовою його існування. Це ж можна сказати і про співвідношення окремого індивіда і людського соціуму, популяцій і біогеоценозу і т. п. Все це – когнітивні системи. Підходячи ж до такого об’єкту з системних позицій, ми розглядаємо його як систему, у якій зв’язок частин зумовлює прояв емерджентних властивостей. Ми маємо ситуацію, коли режими, що знаходяться на різних рівнях організації і стадіях становлення, співіснують: є такі, що тільки починають встановлюватись, інші знаходяться у максимумі свого прояву, треті, виробивши свій екзистенціальний потенціал, завмирають. В цілому ми маємо синергетичну ситуацію, бо вся ця величезна нерозкладна і в той же час дискретна складність постійно рухається, руйнується і відтворюється, тобто живе затверджує свій особливий внутрішній простір-час. Сам час, втрачаючи лінійність, буквально проступає через структуру простору, розсічену розривами і неузгодженостями, як затвердження історії становлення, але не як наслідку дії сліпої випадковості, а як прояву складної організації, осягнення якої стає можливим тільки після її завершення, а до того вона може бути схоплена тільки інтуїтивно. Просторово-часова обмеженість і відносна дискретність частин тепер стають основою безперервності цілого - геосистеми. Це стосується і її відносно самостійних частин, сталих режимів і пов’язаних з ними морфотипів. Можливо, найбільш яскравим прикладом діахронічної структури є місто, що має довгу історію, якщо, зрозуміло, присутні відповідні артефакти. Тоді вони можуть групуватися у певні різновікові конфігурації. Організація слідів діяльності людини в минулому може розглядатися як археологічний ландшафт, що виявляється для кожного часового зрізу окремо, а розташування цих слідів у просторі сучасного міста стає основою для переводу просторової організації у часову. Цікаво, що В. Гюго взагалі не міг дивитися на місто інакше як через зміну діахронічних проекцій. Насправді, діахронічність присутня у значно більшій мірі, ніж це здається, але її виявлення вимагає уваги і особливо тонкого відчуття втіленості часу у структуру поверхні. Не слід забувати, що в дійсності час і простір є нероздільними, так що виявлення діахронічності означає, перш за все, їх розведення, що ми і робимо весь час.

  • 40 -
Список літератури:
1. Бейтсон Г. Экология разума. Избранные статьи по антропологии, психиатрии и эпистемологии: Пер. с англ. – М.: Смысл, 2000 – 476 с.
2. Бергсон А. Творческая эволюция: Пер. с франц. – М: "Кучково поле", 2006. – 384 c.
3. Глушко Е.В. Историко-географические исследования ландшафтов Западного Ирака по космическим снимкам // Известия Всесоюзного Географического общества, т. 122, вып. 3, 1990. - С. 255 – 262.
4. Ковалёв А.П. Ландшафт сам по себе и для человека. – Харьков: Бурун-книга, 2009. – 928 с.
5. Крашенинников И.М. Цикл развития растительности степных зон Евразии (Опыт анализа ландшафта методами ботанико-географического исследования) // Изв. Географического Института. - Вып. 3.- Петроград, 1922. - С. 44 – 61.
6. Мерло-Понти М. Видимое и невидимое: Пер. с франц. – Минск: И. Логвинов, 2006. – 400 с.
7. Романчук С.П. Історичне ландшафтознавство. Теоретико-методологічні засади та методика антропогенно-ландшафтних реконструкцій давнього природокористування: Монографія. – Київ: РВЦ “Київський університет”, 1998 – 146 с.
8. Шилкин А.Н. Историко-генетические (диахронические) ряды форм земной поверхности // Геоморфология. – М.: Наука, 1979, № 3. – С. 13 - 18.

Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Вип. 458: Географія. – Чернівці: Рута, 2009. – С. 36 – 40.

Kovalyov A.P. Landscape as a mark of territory formation history: diachronic arrow of time. In the article the problem of diachronic nature structure of daytime surface is shown on the common level. In the context of the work diachronic is looked upon as a through geosystem movement, the marking of relatively stable regimes that permit to form a peculiar – diachronic – landscape as an area pattern – such a peculiar organization of its picture that connects separate area-divided constructions into a time consecution. In this connection a question of correlation such terms as geosystem, geocomplex, landscape, etc. is viewed upon and also the role of the investigator himself in forming the given pattern. The most important of them is geosystem, that is given by the author as the organization of aggregate of some elementary processes that are united into one regime and make a frontier. Separate regimes coexist being on different levels of organization and stages of formation: there are those that only being to open but another ones are already dying, exhausting their existential potential. This reflects on the diachronic pattern character, the bases of which makes structural non-coordination between separate surface fragments that points to the asynchronous in their formation and functioning. This leads to appearance of non-coordination between fragments on the topological level.

As one of the most important the aspect of perception of daytime surface is described as a consequence of the communicative process. It is also shown the importance of the context perception. This gives possibility to remake the space structure of the context perception. This gives possibility to remake the space structure of the daytime surface onto a time one. The aim is to search a special movement of the daytime surface language itself, that requires on the opposite of the rational another way of knowledge – intuitive.
Key words: landscape, diachronic, geosystem, pattern, communication.


Немає коментарів:

Дописати коментар