20 лютого 2011 р.

Природа сакральності ландшафту

-->
      Вступ. Як основну проблему автор розглядає природу сакральності – один з найважливіших аспектів сприйняття навколишньої дійсності, у тому числі її відношення до геосвіту, образ якого не може бути редукований виключно до наукоморфного об’єкту, бо містить такі ментальні складові як естетичний, сакральний тощо. У такій постановці проблеми вона стає географічною, оскільки образ географічної реальності включає все різноманіття аспектів. Тому є підстави для існування такого напрямку, як сакральна географія або сакральне ландшафтознавство.

Вихідні передумови. Сакральність ландшафтів є одним із найпопулярніших питань сучасної філософії. Проблему природи сакральних уявлень людини піднімали прямо або посередньо відомі вчені: З. Фрейд, К.Г. Юнг, Д.Д. Фрэзер, Мірча Еліаде, Хосе Ортега-І-Гассет, А.Ф. Лосєв, К. Леві-Стросс, В.Я. Пропп та інші. У сучасній географічній літературі автори часто згадують про сакральну географію, що займається дослідженням розміщення різних релігійних та сакральних смислів у просторі денної поверхні. Причому сакральність, зміну її інтенсивності варто розглядати як якийсь новий вимір, що дозволяє говорити про сакральний ландшафт. Цій проблематиці останнім часом присвячується все більше публікацій, як в Україні, так і за кордоном. Серед них особливо слід зазначити роботу С.П. Романчука, у якій пропонуються деякі ландшафтознавчі підходи до вивчення сакральності ландшафтів і розуміння того, що можна назвати сакральним ландшафтом [6, с.146].
Формулювання цілей статті, постановка завдання. Метою роботи є виявлення природи сакральності як феномена, пов'язаного з розвитком духовного ставлення людини до природного оточення, причому таке відношення розглядається як істотне доповнення до вже сформованої географічної картини, що робить її більш повною. Отже, це зумовлює наступні задачі:
1) виявивши природу сакральності, показати її як особливий “вимір” у складі цілісного географічного образу;
2) підібрати приклади сакральних об’єктів, які суттєво впливають на формування сакрального аспекту сприйняття денної поверхні.
У даній статті ми розглядатимемо ландшафт не як якесь матеріальне тіло, але як нематеріальне, пропущене крізь призму людських цінностей, ідеалів і прагнень.
Виклад основного матеріалу дослідження. Одним із проявів впливу ландшафту на ментальну карту людини є його сакральні уявлення. Сакральність є однією з тих підвалин, що детермінують смисли, які людина пов’язує з різними ділянками поверхні. На індивідуальному рівні сакральність проявляється як віртуальна реальність, що лежить за, так би мовити, раціонально-прагматичною картиною світу. Вона відіграє певну роль у формуванні моральних підвалин і соціальних мотивацій.
Сакральний, сакраментальний означає священний, заповітний, обрядовий [2]. Зрозуміло, що феномен сакральності певною мірою пов'язаний з вірою як проявом сакральності на індивідуальному рівні. Як вважав Б. Рассел, віра – це необхідний посередник між ідеєю, образом і зовнішнім світом: “Віра є сукупністю станів організму, пов'язаних між собою тим, що всі вони повністю або частково мають відношення до чогось зовнішнього” [5, с.180]. Тобто, згідно з Расселом, віра є суб'єктивно-психологічною основою всіх людських дій. Сакральність безпосередньо пов'язана з вірою та міфологічним світоглядом, предмет віри має право на існування тоді, коли у людини виникає потреба в ньому, пов’язана з необхідністю мати психологічно сталий образ довкілля. У першу чергу стоїть питання про природу його впорядкованості, яку слід якимсь чином пояснити.
Як показав Дж. Голд у своїй відомій праці “Поведінкова географія”, навколишнє середовище має сильний вплив на психіку людини, на становлення його особистості, а тому людина не повинна бути закована у середовище монотонності й щоденності, тому що це вбиває в ній саму його людяність. Під “людяністю” мається на увазі можливість і бажання людини проявляти почуття, емоційні забарвлення сприйнятого. Негативний вплив міського середовища часто викликає у людини агресивність, антигуманну настрой. Орієнтація міського пейзажу на людину нівелює деякі соціальні проблеми, такі, як дегуманізація суспільства й деградація людини як особистості. Таким чином, виявлення природи сакральності є необхідним аспектом у вивченні проблеми людини і дослідженні впливу ландшафту на неї. Це вимагає, з одного боку, розуміння того, як виникає організація денної поверхні та, з іншого боку – як у її контакті з людиною проявляється ландшафт, який є одним з найважливіших явищ, що впливають на становлення ментальної карти людини. У нашому дослідженні ландшафт найкраще розглядати як організацію денної поверхні.
Розглянемо деякі символічні уявлення про ландшафти. Ці об’єкти, на думку автора, є ключовими факторами, у формуванні сакральних уявлень у людини.
Карл Юнг відзначає, що людина черпає свої образи за принципом найменшої витрати сил [9, с.313]. Перші сакральні поняття, ймовірно, виникли як наслідок вивчення людиною свого тіла. Далі поняття розвивалися, і сакральними властивостями наділялися тварини й рослини, тобто відбувалася анімізація живої природи, її одухотворення. З появою перших міст відбувалася трансформація символу: об'єкти, які були раніше одухотвореними, стають тепер помешканням духів, які тепер отримують статус самостійних феноменів. З розвитком цивілізації відбувається об'єднання розрізнених богів у групи, а потім відбувається заміна пантеону богів єдиним для всіх богом. З появою монотеїстичних релігій ситуація дещо змінюється. Спочатку проголошується тільки один всевишній бог, але потім з розвитком релігійних вчень з часом виникла складна ієрархія, що включила в себе небесних і земних служителів. Отже, можна побачити деяку циклічність розвитку уявлень, що дозволяє зробити висновок, згідно з яким одним з рушійних факторів розвитку сакральних і релігійних поглядів є політичне середовище, тобто політика накладає свої обмеження на релігійні погляди.
Символ дерева. Лісовий ландшафт. Давньоримський мислитель Сенека в листах Луцілію пише про помічене ним сприйняття лісового ландшафту людиною: ”Якщо, бува, потрапивши в дрімучий ліс, де вікові дерева, сягнувши незвичайного зросту, поєднавшись в усю свою височінь рясним галуззям, заслоняти тобі небо над головою, то ти, дивуючись тій могутності зеленого світу, тому глухому відлюддю, тій неосяжній густій тіні, повіриш у присутність божества” [7, с.142].
Символ дерева – це одна з трьох материнських складових символів (два інших – вода й земля). Ліс відігравав величезну роль у поклонінні древніх, адже вважалося, що дерева мають такі ж душі, як і люди, іноді вважалося що дерево – це притулок душі. Фрезер відзначає, що первісні люди ставляться до гвоздикового дерева під час цвітіння як до вагітної жінки: не можна говорити голосно, не можна злякати дерево, щоб у дерева не трапився “викидень”. Такі погляди на символ дерева й ліси змінилися поняттям того, що ліс – це житло духів [8, с. 110–121].
Символ дерева – це символ об’єктивного Світу, це символ стовбуру, що пов’язує коріння (витоки) та крону (нащадків), є символом Різноманіття, що зібране воєдино. Дерево – це перша і основна жива структура, є притулком птахів, зміїв тощо (які теж по суті є символами), також є символом здоров’я (садили дерево, коли передбачалась дальня путь, та коли дерево усихало, то приходили до висновку, що з людиною трапилося нещастя).1
Для того, щоб зрозуміти чому саме таке розуміння символу лісу й дерева було у слов'ян, необхідно зрозуміти, якими були умови їхнього побуту. З одного боку, ліс був місцем полювання слов'ян, з іншого боку – місцем таємничим – хащі були страшні для людини, тому що вони зберігали багато загадок і таємниць. Таке протиріччя у сприйнятті лісу втілилося в міфі про лісовика. Володарем лісу древніх слов'ян був лісовик, що на старослов'янському означає “лісовий дух”. Він має мінливий характер, лісовик може бути величезним, як найвищі дерева в лісі, а може сховатися за невеликим кущем. Він радується, коли йому залишають ласощі. Сам він не є злим духом, але відплачує добром за добро, і злом за зло. Тому не можна тривожити ліс, бо зле буде тому, хто насмілиться це зробити. Але також ліс не лише символ страху, але і посвячення у таємниці живого світу, наприклад, у друїдів для посвячення у жрецьку касту треба було декілька років поспіль жити в лісі самостійно.
Дерево відіграє роль сполучної ланки між світами Верхнім, Середнім і Нижнім, а дупло в дереві відігравало роль своєрідного “порталу” між трьома світами.
Отже, відзначимо, що впливає на сприйняття людини:
  • фактор освітленості: чим менш освітлений ліс, тим більше він небезпечний;
  • принцип територіальності – людина, по суті, заходить на чужу територію, де є гостем;
  • невідомість території – усе непізнане стає потенційно небезпечним. Все невідоме людина наділяє певними значеннями;
  • розміри й вік дерева: саме з розміром дерева пов’язується мудрість дерев – древні й більші дерева “мають” більшу мудрість, ніж протилежні.
  • порода дерев: діброва була священною, вона посвячувалася у слов’ян Перуну, що був громовержцем (аналог давньогрецького Зевсу, давньоримського Юпітеру та інших), а, наприклад, береза – це дерево Ярили, що був богом родючості у древніх слов’ян, також відомо, що друїди у своєму календарі вшановували більше двадцяти видів дерев.
Символ землі. Гірський і печерний ландшафти. Сенека далі пише Луцілію: “Якщо над глибокою печерою, що витворилась у виїденім камені, нависне скеля, якщо та печера, кажу, створена не працею рук, а з природних причин стала такою просторою, то твоя душа здригнеться у передчутті святощів” [7, с.142].
Земля є жіночим символом, як символи води й дерева, на противагу Землі існує Небо – чоловічий символ (виключенням є єгипетська міфологія, у якій ці ролі протилежні). У багатьох міфах Небо за допомогою дощу запліднює Землю. Земля є Великою Матір'ю, що дає плоди для життя людей, також вона “народжує” людину й “забирає” її до себе. Сенека помічає, що людина сакралізує печери й гори. Розглянемо ландшафти, складовими яких є ці об'єкти природи.
Гори – це місця найбільш близькі до Неба. А що є Небо? Споглядаючи небозвід, людина могла помітити, що рух небесних тіл повторюється , і не змінюється з року в рік. Таким чином, Небо, або як у стародавніх греків Космос, – це найбільш упорядкована частина Всесвіту, тому, на Небі живуть боги (але, наприклад, древні вважали, що такі явища, як поява комети чи народження нової зірки, можуть викликати проблеми у світі людей, тобто коли відбувається порушення упорядкованого руху небесних тіл). Навпроти, з Землею пов’язувалась непередбачуваність, хаос, з яким людина має протистояти звідси й прагнення людини до впорядкованої та передбачуваної структури. Отже, сходження в гори наближає людину до богів, тому не дивно, що гори відвідували блукачі й пустельники, в горах селилися люди, що бажали наблизиться до небесних сфер (наприклад, тибетці). Суттєве значення мали розміри гір:
  • висота гори: найбільш високі гори ближче всього перебувають до житла богів. Це прагнення до неба виражається в тому, що люди будували капища на гірських вершинах.
  • форма гори; правильна форма гори (тобто симетрична) повторює ту впорядкованість, що властива руху небесних тіл. І дійсно – симетрія в земній природі – явище рідке, яке вимагає пояснення.
Протилежну семантику мають печерні ландшафти: печера є входом у світ Нижній, тобто виконує функцію з’єднувальної ланки між світом наземним і підземним. Печера – це шлях у ще більш хаотичний світ. Чому виникає таке її сприйняття? Розташування порожнеч і переходів у печері непередбачуване (часто це лабіринт, з якого немає виходу), у печерах панує безпросвітна темінь, такі умови ведуть до повної дезорієнтації людини у просторі. А тому можна припустити, що печера – це таке середовище, яке сприймається як протилежність впорядкованому небу. Таке уявлення в різних інтерпретаціях увійшло до картини світу стародавніх греків, римлян, а пізніше проявилося у віруваннях людей Середньовіччя.
Відзначимо, що на сприйняття печерного ландшафту впливає:
  • Глибина печери: чим глибше печера, тим більше вона наближена до світу, що перебуває в глибинах землі – потойбічного світу.
  • Морфологія печери: заплутаність ходів наводить на думку про хаотичність світу підземелля.
Символ води Ландшафти, що включають водні об’єкти. Далі у тому ж листі Луцілію Сенека пише: “Схиляємо чоло перед витоками великих рік, будуємо вівтарі там, де з-під землі несподівано проривається потужний потік, ушановуємо гарячі джерела, вважаємо священними деякі озера, подивляючи або їхнє затінене плесо, або незмірну глибину” [7, с.142].
Для початку розглянемо символізм води. К.Г. Юнг відзначає, що вода є одним з материнських символів. Вода наділяється особливими властивостями, у християнстві вода – це деяка альтернатива землі, наприклад, у часи раннього християнства в знак свого хрещення неофіт повинен був повністю зануритися у воду, яка була символом нового народження й початку нового життя.
Жива й мертва вода – поняття досить часто вживані у фольклорі й релігії. В. Пропп вказує, що мертва й жива вода є не протилежними, а взаємодоповнюючими поняттями. Наприклад, у біблійній книзі Левіт 14:52 (у перекладі Огієнка) говориться, що слід зробити священику з будівлею, якою поширюється грибок: “І очистить він той дім пташиною кров'ю, і живою водою, і птахом живим, і кедровим деревом, і ісопом, і червенню” [1]. Даль у своєму словнику пише, що живу воду слід розуміти як проточну і як чарівну та цілющу воду [3]. У слов'янських казках мертвого обприскують спочатку мертвою, а потім живою водою, внаслідок чого він оживає. В. Пропп вказує на цю особливість слов'янських казок: мертвою водою мерця сприскують для того, щоб “добити”, щоб він не був на грані життя й смерті, і не перетворився в перевертня або вампіра (також є думка, що мертва вода зрощує поранені частини тіла героя). Живою водою мерця окропляють для того, щоб оживити його [4, с. 197]. Образ живої води перейняло християнство, де жива вода стала прообразом вічного життя й святого духу. Мертва ж вода – це образ, що відповідає стоячій воді. Як відзначалося вище, мертва вода умертвляє героя слов'янських казок. Стояча вода характерна для боліт, такі місцевості є тихими, але в той же час небезпечними (німецьке прислів'я “Still Wasser sind Tiff“ (тихі води глибокі).
Отже, символ води є одним з головних символів сакральних подань людини. Цей символ, природно, впливає на сприйняття людиною річок. Так, наприклад, буддисти переборюють стрімкі потоки гірських річок як символ подолання світу ілюзії досягнення просвітління, а тихі рівнинні ріки є священними для християн і індуїстів. Відомо, що перші християни приймали хрещення в річках, а індуїсти вважають ріку Ганг священною, там роблять обмивання, там же ховають тіла померлих.
Розглянемо ще одну цікаву особливість місцевостей, що включають водні об'єкти. Розглядаючи місцевість, ми побачимо, що ріка наче розрізає видиму поверхню, ділить на дві частини: та, що “на цьому березі ріки”, і та, що “на тому березі ріки”. Тому часто ріки ставали природними границями поселень слов'ян.
Відзначимо, які фактори впливають на сприйняття людини місцевостей, що включають водні об'єкти:
  • Ріка розділяє простір денної поверхні і вносить певну організацію.
  • Характер ріки: бурхлива гірська річка асоціюється з перешкодою, яку слід здолати, а тиха рівнинна ріка може служити центром сакралізації, як джерело одного з головних архетипів – “води”.
Символи, почерпнуті людиною з природи, були перенесені в міське середовище. Тут з'являлися храми й монастирі, архітектура яких подібна гірській, це символізувало ієрархію між Небом і Землею, архітектура будинків стала нести певну семантику (раніше семантичну насиченість несло на собі природне середовище). Таким чином, спостереження людини за природними явищами стало одним з основних факторів виникнення символіки, пов'язаної з міфами, і наділенням природи смислами, що не могло не позначитися на особливостях ментальної картини світу: сакралізація та анімізація природи протягом століть призвели до виникнення психічно сталих поглядів.
Висновки і перспективи. Феномен сакралізації денної поверхні і утворення сакрального ландшафту був одним з найважливіших аспектів життя людини у минулі часи, значною мірою він зберігся, а відмова від нього робить довкілля спустошеним у духовному відношенні. Це вимагає подальшого дослідження цих важливих питань, бо виходить, що сакралізація довкілля – це дійсно один з важливих моментів, пов'язаних з екологією людини, який необхідно враховувати при ландшафтному плануванні.
Список літератури:
  1. Бiблiя або книги Святого письма Старого й Нового Заповiту: Iз мови давньоєврейської й грецької на українську дослiвно наново перекладена: // Заг.кер. I.I. Огiєнко. – К.: Укр. Бiблiйне Тов–во, 2002. – 1375 с.
  2. Сакрализация // Большая Советская Энциклопедия, Т. 37, М.: Изд–во БСЭ, 1955. – С.606
  3. Даль В.И. Пословицы русского народа: Сборник В.И.Даля: – М.: Русский язык – Медиа, 2006. – 815 с.
  4. Пропп В.Я. Исторические корни волшебной сказки. – Л.: Изд–во ЛГУ, 1986. – 365 с.
  5. Рассел Б. Человеческое познание: его сфера и границы. – М.: Изд–во иностран. лит–ры, 1957. – 555 с.
  6. Романчук С.П. Сакральні ландшафти // Ландшафт як інтегруюча концепція ХХІ сторіччя: Зб.  наук. праць. – Київ,1999. – С. 144 – 146.
  7. Сенека. Моральні листи до Луцілія. – К.: Основи, 1999. – 608 с.
  8. Фрэзер Дж. Золотая ветвь: Исследование магии и религии. – М.: Политиздат, 1986 . – 703 с.
  9. Юнг К.Г. Символы трансформации. – М.: АСТ МОСКВА, 2008. – 731с.
1 Цими відомостями автор забов’язаний Шейніній Олені Яківній, літератору і публіцисту.
УДК 911.2+911.5
Шевченко М.В. Природа сакральності ландшафту / М.В. Шевченко // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. – 2009. – Вип.458. – С.51-56.

2 коментарі:

  1. Цікава стаття. Ця галузь на мою думку має розвиватись в тісній співпраці з історією, міфологією, філософією.

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. Дякую, але я цією темою вже не займаюся.

      Видалити